Annotation 10 страница

Мати так і не дізналася, що я поранив ногу. Я завжди перев’язував свої болячки сам, — вона тільки давала мені таз із гарячою водою, чисті бинти й вату, яку я закладав між пальців. Поки стояла холодна погода, подряпини не загоювались, і часом я навіть думав, що доведеться-таки показати їх матері, та коли потеплішало, вони нарешті зажили. Як і доти, я їздив на Промені до водопою, але тепер пускав його учвал лише по тому, як ми виходили на дорогу до школи й проминали поворот у завулок. Не раз я пробував їздити, тримаючись за луку тільки однією рукою, але через те, що хребет у мене був викривлений, тіло моє весь час заточувалося ліворуч, і однією рукою я просто не міг би втриматися. Якось, коли Промінь ішов ступою, я спробував навпомацки знайти в сідлі якусь надійну точку опори. Я міг, не напружуючись, дістати лівою рукою набагато нижче, ніж правою. Трохи пересунувшись у сідлі праворуч, я сунув ліву руку під крило сідла в тому місці, де проходить попруга. Ухопившись за попругу, я вже не заточувався ліворуч, а щоб не перехилитися праворуч, досить було спертися рукою об пітник! Вперше я відчув себе в сідлі цілком упевнено. Схопивши поводи правою рукою, я взявся лівою за попругу й пустив поні легким чвалом. Хоч як розмашисто біг Промінь, у сідлі мене більше не підкидало. Я сидів вільно і спокійно, переймаючись доти незнаним відчуттям цілковитої безпеки і впевненості. Тепер я міг правити ним. Порухом руки я скеровував коника праворуч чи ліворуч, нахилявся разом з ним убік, коли він завертав, і відкидався назад, коли він сповільнював біг. Тримаючись за попругу, я був немовби прив’язаний до сідла і водночас, залежно від потреби, міг змінювати позу. Якийсь час Промінь ішов учвал, потім я, в раптовому пориві, скрикнув і погнав його вперед. Я відчув, як розпласталось його тіло, коли він пішов кар’єром. Тепер я вже не погойдувався — я мовби летів, і дріботливий стукіт копит здавався мені чарівною музикою. Насолода була надто велика, щоб вичерпати її за один день. До школи я під’їхав ступою, наспівуючи пісеньку, і не став чекати, доки Боб прийде й допоможе мені злізти; я зісковзнув з сідла, впав на землю й підповз до милиць, притулених до стіни. Потім устав, одвів Променя до загону, розсідлав його і до кінця перерви, доки не пролунав дзвінок, простояв біля загорожі, дивлячись на нього. Того дня я вже не чув пояснень учителя. Я думав про батька, про те, як він зрадіє, коли я доведу йому, що вмію їздити верхи. Я б залюбки вже завтра поїхав додому й похизувався перед батьком, але я знав, про що він почне розпитувати мене, та й сам розумів: не навчившись сідати на поні і злазити з нього без сторонньої допомоги, я не маю права казати, що вмію їздити верхи. Навчитися спішуватись неважко, міркував я. Якщо милиці стоятимуть десь напохваті, можна буде однією рукою триматися за сідло, а другою взяти їх і підставити під пахви. Інша річ — сідати верхи. Потрібні здорові ноги, щоб одну поставити в стремено, а другою відштовхнутися від землі. Доведеться винайти якийсь інший спосіб. Іноді, граючись удома, я брався однією рукою за горішню поперечку хвіртки, а другою за подушку милиці й повільно вижимався, піднімаючись високо над хвірткою. Я часто робив ці силові вправи й тепер вирішив удатися до цього способу — тільки спираючись не на хвіртку, а на сідло. Якщо Промінь стоятиме смирно, то я на нього сяду. Наступного дня я спробував зробити це, але Промінь не стояв на місці, і я кілька разів падав. Тоді я попросив Джо притримати його, взявся однією рукою за луку сідла, а другою — за подушки милиць, приставлених одна до одної, набрав у груди повітря, а тоді одним рухом вижався на руках і сів у сідло. Я почепив милиці на праву руку, вирішивши взяти їх з собою, але вони лякали поні, і я віддав їх Джо. Щодня Джо притримував Променя, поки я сідав верхи, але за два тижні поні призвичаївся до цієї вправи й уже не зрушував з місця, доки я не вмощувався в сідлі. Після того я більше не просив Джо притримувати його, але все ще не міг брати з собою милиці. Показавши Бобові, як мені найзручніше було б возити милиці, я попросив його поїздити на Промені, почепивши їх на праву руку. Щодня після уроків він робив це, аж доки Промінь перестав їх боятися. Незабаром я й сам почав їх возити. Коли поні йшов підтюпцем, милиці легенько стукались об його бік, а при швидкому алюрі їх відкидало назад, але він на них більше не зважав. Промінь ніколи не сахався вбік. Він завжди біг прямо, тож я завжди почував себе впевнено й не боявся, що він мене скине. Я не розумів, що для того, щоб усидіти в сідлі, коли поні раптом сахнеться, потрібні здорові ноги — адже зі мною такого ще не траплялось. Я вважав, що скинути мене може лише кінь, що стає дибки, й тому незабаром став найвідчайдушнішим вершником у школі. Я долав учвал місця, куди б і не поткнувся на своїх милицях, — я топтав їх ногами, міцними, як сталь, ногами Променя, що здавалися мені тепер моїми власними. Там, де інші хлопці об’їздили пагорб чи насип, я спрямовував поні навпростець, хоч, коли ми ходили пішки, то, навпаки, я обминав усі горбовини, а хлопці вилазили на них. Тепер я міг побувати скрізь, де бували вони, й протягом годинної великої перерви вишукував місця, де не пройшов би на милицях, і, долаючи їх верхи, зрівнювався із своїми товаришами. Але я не знав, що керує мною саме прагнення бути таким, як усі. Я їздив так, бо мені подобалося так їздити. Іншого пояснення я не мав. Іноді я проїздив учвал завулком, що круто завертав на шосе. По той бік шосе стояла пресвітеріанська церква, й той ріг називали Церковним. Одного разу я на всьому скаку завернув за Церковний ріг. Саме почав накрапати дощ, і я поспішав до школи, щоб не намокнути. Жінка, що проходила повз церкву, раптом розкрила парасольку, і Промінь несподівано для мене сахнувся вбік. Я відчув, що падаю, і спробував вивільнити «погану» ногу із стремена. Найбільше я боявся, щоб кінь не поволік мене за собою. Батько одного разу бачив, як кінь мчав чимдуж, тягнучи за собою вершника, чия нога запуталася в стремені, і я назавжди запам’ятав його розповідь про те, як підскакувало, б’ючись об землю, вершникове тіло. Гепнувшись на шосе й побачивши, що ноги мої вільні, я відчув тільки полегшення. Якусь мить я лежав нерухомо, думаючи, що в мене переламані всі кістки, а тоді сів і, кривлячись від болю, почав обмацувати руки й ноги. На голові в мене вискочила гуля, лікоть був обідраний. Промінь учвал помчав до школи, і я знав, що Боб і Джо незабаром з’являться з моїми милицями. Я сидів на дорозі, обтрушуючи штани, і раптом побачив жінку з парасолькою. Вона бігла до мене, й обличчя в неї було таке нажахане, що я мимоволі озирнувся — чи не сталося за моєю спиною якесь нещастя. Але, крім мене, на дорозі нікого не було. — Ой лишенько! — вигукнула вона. — Ти впав! Я бачила. Сердешна дитино, ти забився? Який жах! Це була місіс Конлон, знайома моєї матері, і я подумав: «Вона розповість матері, що я впав. Завтра треба показати батькові, що я вмію їздити верхи». Місіс Конлон квапливо поклала свої пакунки на землю і схопила мене за плечі. — Ти забився, Алане? Кажи ж! Ой, що скаже твоя бідолашна матуся? Чого ж ти мовчиш? — Та не забився я, місіс Конлон, — відповів я. — Просто я чекаю, щоб мені принесли милиці. Джо Кармайкл їх принесе, як тільки побачить поні. Я не сумнівався, що Джо зразу зметикує, що треба робити. Боб — той, поки прибіжить, на ходу роздзвонить усім, що сталося. А Джо бігтиме мовчки з моїми милицями, обмірковуючи, як би його зробити так, щоб ніхто про це не дізнався. — Тобі не можна їздити верхи, Алане, — вела своєї місіс Конлон, обтрушуючи мені плечі. — Це погано скінчиться, от побачиш. — Тоді вона заговорила лагідним голосом, вклякнувши переді мною й нахиливши голову так, що її ласкаво всміхнене обличчя опинилося перед моїм. — Ти не такий, як інші хлопці. Ніколи не забувай про це. Ти не можеш робити все те, що роблять вони. Твої бідолашні тато й мама збожеволіють, коли дізнаються, що ти їздиш верхи. Пообіцяй мені, що ти більше ніколи не сядеш на коня. Ну, пообіцяй! На мій подив, я побачив у неї на очах сльози, і мені захотілось утішити її. Я б залюбки подарував їй що-небудь, аби тільки вона всміхнулась. Я завжди помічав цей смуток в очах дорослих, що розмовляли зі мною. Всі мої спроби поділитися з ними своїм щастям були марні. Вони вперто чіплялися за свій смуток. Я ніяк не міг зрозуміти чому. Тут саме прибігли Джо з Бобом. Джо ніс милиці. Місіс Конлон зітхнула і звелася на ноги; поки Джо допомагав мені підвестись і підставляв милиці, вона дивилася на мене зажуреними очима. — Що скоїлося? — стурбовано запитав Джо. — Промінь сахнувся і скинув мене, але я не забився. — Не треба нікому казати про це, — тихо мовив Джо, скоса позираючи на місіс Конлон. — Коли не хочеш, щоб тобі заборонили сідати на поні — тримай язика за зубами. Я попрощався з місіс Конлон. Ідучи, вона нагадала мені: — Пам’ятай же, що я казала тобі, Алане. Ми рушили до школи. По дорозі Джо оглянув мене з голови до ніг і зауважив: — Головне, що ти лишився цілий. Ходиш ти не гірше, ніж завжди. 31

Наступного дня під час великої перерви я поїхав додому на Промені. Їхав я неквапливо. Мені хотілося досхочу натішитися картиною, яку малювала моя уява: подив батька, коли я з’явлюся перед ним верхи на поні. Мати, певне, стривожиться, але батько покладе мені руку на плече, зазирне в очі й скаже: «Я знав, що ти доможешся свого», — або щось таке. Коли я під’їхав до воріт, він стояв біля дверей повітки, схилившись над сідлом. Мене він не бачив. Я зупинив поні перед ворітьми і якусь хвильку дивився на батька. Потім гукнув: — Агов! Він, не розгинаючи спини, озирнувся та так і завмер у цій позі, а я з усмішкою дивився на нього; потім він повільно випростався, не зводячи з мене очей. — Це ти, Алане? — сказав він стиха, неначе я сидів на коні, що може злякатись його голосу й понести. — Атож! — вигукнув я. — Дивися на мене! Дивись! Пам’ятаєш, ти казав, що я ніколи не їздитиму верхи? Тож дивись! Ге-ге-гей! — крикнув я точнісінько так, як кричав іноді батько, коли скакав на баскому коні, і, нахилившись уперед, ударив Променя в бік п’ятою «доброї» ноги. Білий поні помчав клусом, потім, розігнавшись, перейшов на кар’єр. Я бачив, як, мов поршень, миготить його коліно, відчував його силу й рух лопаток. Я промчав уздовж нашої огорожі до купи акацій, потім осадив поні й відкинувся назад, коли він, завертаючи, присів на задні ноги; з-під копит Променя полетіли камінці, голова його піднімалась і опускалася, поки, напружуючись, він брав розгін. Потім я погнав назад і побачив, що батько щодуху біжить до воріт. Я проїхав повз нього, тримаючи поводи в руці, погойдуючись у сідлі в такт рухам Променя. Потім знову завернув і зупинив Променя перед хвірткою. Він позадкував, пританцьовуючи, задираючи голову, важко дихаючи. Я чув, як поні хропе, чув рипіння сідла, дзенькіт вуздечки — як я мріяв, що почую ці звуки, сидячи верхи на баскому коні, й тепер я чув їх і відчував запах коня, що пробіг на повну силу!

Я глянув на батька й з тривогою помітив, що він пополотнів. Мати вийшла з дому і квапливо прямувала до нас. — Що з тобою? — швидко спитав я. — Нічого, — відповів батько, не підводячи очей. Я чув, як важко він дихає. — Не треба було тобі так бігти до хвіртки, — сказав я. — Ти зовсім захекався. Він глянув на мене й усміхнувся, потім обернувся до матері, яка, підійшовши до хвіртки, простягла до нього руку. — Я все бачила, — сказала вона. Якусь мить вони дивились одне одному в очі. — Він викапаний батько, — мовила мати і, обернувшись до мене, спитала: — Ти сам навчився їздити верхи, правда? — Еге ж, — відповів я, нахиляючись до шиї Променя, щоб бути ближче до них. — Я вже хтозна-як давно вчуся. А гепнувся з нього лише раз — учора. Ти бачив, як я завертаю? — звернувся я до батька. — Мов на ковбойському коні! Ну, що ти скажеш? Умію я їздити верхи чи ні? — Так, — відповів батько. — Ти добре їздиш. У тебе впевнена рука, й ти добре сидиш у сідлі. А покажи-но, як ти тримаєшся? Я пояснив, що тримаюся за попругу, розповів, як їздив на Промені до водопою, як навчився сідати на нього і спішуватися за допомогою милиць. — Я залишив милиці в школі, а то б показав вам, — додав я. — Нехай… Іншим разом… Ти впевнено почуваєш себе в сідлі? — Як у кріслі. — А спина не болить, Алане? — спитала мати. — Анітрохи, — відповів я. — Ти все-таки шануйся, Алане, добре? Я рада, що ти їздиш верхи, але мені б не хотілося бачити, як ти падаєш. — Я шануватимусь, — пообіцяв я і додав: — Мені вже час вертатися до школи, бо ще спізнюся. — Слухай, синку, — сказав батько, і обличчя його споважніло. — Тепер ми знаємо, що ти вмієш їздити верхи. Ти промчав повз хвіртку так, що я не встиг і оком змигнути. Але так їздити не треба. Коли ти скакатимеш отак, люди скажуть, що ти їздиш напоказ, і вирішать, що ти не знаєшся на конях. Справжньому вершникові, аби довести, що він уміє їздити верхи, не треба гасати, мов той цуцик, якого спустили з цепу. Справжній вершник не повинен нічого доводити. Він вивчає свого коня. І ти роби це. Тихо і спокійно. Ти навчився їздити — чудово, але не хизуйся цим. Учвал можна розганятися на прямій дорозі, та коли ти скрізь їздитимеш отак, як оце допіру, то швидко занапастиш коня. Кінь — мов людина, він для тебе все зробить, коли ти будеш з ним справедливий. А тепер їдь собі до школи ступою; як приїдеш, розітри Променя, і вже тоді відпусти його. Він помовчав трохи й додав: — Ти добрий хлопець, Алане. Я тобою задоволений, і, по-моєму, ти добрий вершник. 32

На дорогах почали з’являтись автомобілі. Здіймаючи хмари куряви, вони мчали по битих шляхах, розрахованих на обкуті залізом колеса возів. Автомобілі руйнували шляхи, обганяючи кінні екіпажі, обкидали їх градом ріні, гудінням клаксонів розполохували стрічні череди й отари. На машинах були великі мідні ацетиленові ліхтарі, мідні радіатори, а за прямим величним вітровим склом у них сиділи, нахилившись і дивлячись уперед, люди в пильовиках і захисних окулярах. Вони судорожно стискали кермо, а іноді смикали його, як віжки. Сполохані коні сахалися геть з дороги від диму й гуркоту автомобілів, а розлютовані візники, насилу зупинивши запряг на придорожній траві, ставали на весь зріст у возі й несамовито лаялися, дивлячись, як спадає курява. Фермери залишали хвіртки обор відчиненими навстіж, щоб візники могли якнайхутчіш одвести далі від дороги переляканих, тремтячих коней і перечекати, доки проїде автомобіль. Пітер Фінлей був уже не конюхом місіс Каррудерс, а її шофером; він носив картуза й форму і, відчинивши дверцята, виструнчувався, коли вона виходила з машини. — Ви їздите так, наче на дорозі, крім вас, нема нікого, — сказав йому якось батько. — Хіба вона ваша? Всім доводиться завертати на траву, коли ви проїжджаєте. — Машина не кінь, нею по траві не поїдеш, — пояснив Пітер. — Мені не можна збочувати з шосе, а місця на ньому вистачає тільки для одного. — Авжеж, і цей один — місіс Каррудерс, — сердито мовив батько. — Вже до того дійшло, що я боюся виїжджати за ворота на молодому коні. Мавши коня, що не боявся б машини, я б, їй-богу, поїхав просто на вас. Відтоді, забачивши попереду батька в бідці, запряженій молодим конем, Пітер завжди зупиняв машину, але кінь однаково сахався вбік, на траву, хоч би як напинав віжки батько, лаючись на всі заставки. Він ненавидів автомобілі, але казав, що майбутнє належить їм. — Коли ти доживеш до моїх років, Алане, коня можна буде побачити лише в зоопарку. Часи коней минулися. Дедалі менше фермерів приходило до нього з проханням об’їздити коня, життя дорожчало, але він спромігся все-таки заощадити десять фунтів і купив мені кілька баночок коричневої мазі, якою мати почала натирати мені ноги. Це були якісь американські ліки під назвою «Лікувальний курс Віаві», й торговець, що продав мазь батькові, божився, що, пройшовши цей курс, я почну ходити. Місяць у місяць мати натирала мені ноги цією маззю, аж доки вимазала останню баночку. Батько з самого початку не вірив у це лікування, та, коли мати сказала йому, що мазі більше немає, він гірко зауважив: — А я, мов той дурень, сподівався чуда! Він заздалегідь попереджав мене, що на успіх навряд чи можна розраховувати, й тому невдача не дуже мене розчарувала. — Я більше не хочу марнувати час на лікування, — сказав я батькові. — Воно мені тільки заважає. — Маєш рацію, — погодився батько. Я тепер їздив на поні, що їх він недавно приборкав, і нерідко падав. Щойно об’їжджені поні полохливі, а я так і не навчився втримуватись у сідлі, коли поні сахається. Підводячись після кожного чергового падіння, я щоразу переконував себе, що впав востаннє, але батько був іншої думки. — Всі ми так кажемо, синку, та коли хто справді падає востаннє, він цього вже не відчуває. Мої падіння непокоїли його. Якийсь час він вагався, а тоді, раптом дійшовши рішення, почав навчати мене, як треба падати: розслабивши м’язи, так, щоб удар об землю був якомога м’якший. — Будь-яку перешкоду можна подолати, — казав він. — Як не в один спосіб, то в інший. Він легко розв’язував усі труднощі, пов’язані з моїми милицями, але й він не міг порадити мені, що робити по закінченні школи. До закінчення навчального року й мого останнього дня в школі лишалося тільки два місяці. Містер Сіммонс, крамар у Тураллі, пообіцяв платити мені п’ять шилінгів на тиждень, якщо по закінченні школи я візьмуся вести його облікові книги. Та хоч мене й вабила можливість самому заробляти гроші, я прагнув роботи, яка б стала для мене справжнім випробуванням, яка б вимагала повної віддачі моїх сил і здібностей. — Ким ти хочеш бути? — спитав мене батько. — Я хочу писати книжки. — Що ж, це діло непогане, — сказав він, — і тобі воно до снаги. Але чим ти думаєш заробляти собі на прожиття? — Книжками теж заробляють собі на прожиття, — відказав я. — Авжеж, але тільки по багатьох роках праці. Та й освіта для цього потрібна неабияка. Пітер Фінлей каже, що немає на світі нічого важчого, як написати книжку, — він пробував. Повір, я за те, щоб ти писав книжки, не думай, що я проти, але для цього тобі треба вчитись і вчитись. Він помовчав трохи, а тоді заговорив уже так, наче давно впевнився, що колись я стану письменником. — Старайся писати так, як Роберт Блечферд, — сказав він. — Це той, що написав «Невинного». От де чудова книжка! Він її написав, щоб допомогти людям. Розумієш, — повів він далі, — писати книжку заради грошей не варто. Краще вже об’їжджати коней. Коли їх об’їжджаєш, то робиш щось добре з того, що могло стати поганим… Не знаю… Книжка — діло серйозне. А тобі це, боюся, ще невтямки… Ти, мабуть, вважаєш; що книжка повинна тільки розважати. А воно не так… Ну, та нічого, коли життя наставить тобі гуль, ти мене зрозумієш. Ми сиділи на огорожі й дивилися на жеребця, якого батько привчав до вуздечки. Жеребець гриз важкі вудила. Рот у нього був червоний, запалений. — В нього задовга спина, — раптом зауважив батько, а тоді повернувся до нашої розмови: — Якщо хтось дасть тобі сотню фунтів за книжку, можеш бути певен, що це йому вигідно, але якщо всі бідні й знедолені скинуть перед тобою шапки за те, що ти написав її, — це інша річ; це найдорожче за все. Але тобі треба спершу пожити серед народу. Ти полюбиш його. Тож пиши книжки, й нехай тобі щастить. За кілька днів по тому містер Сіммонс показав мені оголошення в «Ейдж». Комерційний коледж у Мельбурні оголошував прийом на бухгалтерські курси. Іспити з історії, географії, арифметики й англійської мови. Зарахованим надається стипендія. Екзаменаційні білети надсилаються у відповідь на заяву на адресу місцевого шкільного вчителя. Я написав заяву, й за тиждень містер Такер повідомив мене, що папери прибули. — Прошу звернути увагу, Маршалле, що печатка на конверті ціла, — сказав він суворо — так, наче я його в чомусь звинувачував. — Це означає, що запитань до початку іспитів не побачить ніхто. Я повідомив про цей іспит Вільяма Фостера, й він також складатиме його на стипендію. Прошу тебе з’явитися в школу в суботу, рівно на десяту ранку. А тепер сідай на місце. Вільям Фостер був улюбленцем містера Такера і найкращим учнем. Він умів одним духом випалити всі назви річок штату Вікторія, а виконуючи усні арифметичні вправи, притискав обидві руки до лоба, щоб видно було, що він не лічить на пальцях. Розв’язуючи задачу, він завжди затуляв зошит рукою, щоб хтось не списав, та коли мені треба було, я тицяв його кулаком під ребра — й він забирав руку. Його мати вельми ним пишалась і якось сказала моїй, що коли б не її Вільям, я б зроду не розв’язав жодної задачі. Зустрівши його в суботу вранці коло школи, я запропонував йому сісти на іспиті разом, але Вільям був у святковому костюмі й дивився на мене згорда. Задерши кирпу, він відповів, що мати звеліла йому сісти якнайдалі від мене. Для мене це була прикра несподіванка, але я ввійшов до класу слідом за Вільямом і сів поряд, дарма що він вимагав, аби я відчепився. Містер Такер помітив мою тактику й наказав мені пересісти в інший куток класу. Я влаштувався під вікном і, дивлячись на гору Туралла, яскраво-зелену під сонцем, подумав про Джо і про те, що сьогодні чудовий день для полювання на кролів. Містер Такер постукав по столу й оголосив: — Зараз я розпечатаю конверт з екзаменаційними білетами комерційного коледжу Поултера. Прошу вас обох звернути увагу на те, що печатка ціла. Він зірвав шнурок і вийняв з конверта білети, не зводячи з мене своїх лютих очей. Потім він хвилин двадцять читав завдання, то насуплюючись, то підводячи голову й схвально поглядаючи на Вільяма Фостера, який, немовби дякуючи вчителеві за довіру, схиляв голову. Я б залюбки вліпив містерові Такеру синця під оком і втік до Джо. Подумки я саме розповідав Джо про цей свій подвиг, коли містер Такер вручав нам квитки. Потім він глянув на годинник і твердо проказав: — Зараз десять тридцять. Ви повинні закінчити цю роботу об одинадцятій тридцять. Я прочитав запитання, надруковані на жовтому аркуші. «Вирахуйте складні проценти…» Ет, це легко. «Якщо десять чоловік візьмуть…» Пропорція! Таке мені заіграшку. «Ділянка землі площею чотири акри…»^[6] Гм, це вже важче. Я взявся до роботи, а Такер, сівши за свій стіл, почав гортати глянсові сторінки англійського журналу «Філд». Екзаменаційні запитання видалися мені не дуже важкими, але після іспиту, порівнявши свої відповіді з Вільямовими, я вирішив, що наробив помилок, бо він понаписував щось зовсім інше. Я сказав батькові, що завалився. — Дарма, — відповів він. — Головне, що ти спробував. За тиждень до кінця навчального року поштою надійшов адресований мені великий коричневий конверт. Його вручили батькові, і він з матір’ю та Мері вже чекав мене в кухні, коли я повернувся із школи. Я розірвав конверт і вийняв згорнутий удвоє аркуш. «Шановний сер! З приємністю повідомляємо, що вам призначено стипендію…» — Мені дали стипендію! — вигукнув я, не вірячи власним очам, і обвів поглядом рідних, немов чекаючи від них пояснення. — Покажи-но, — сказав батько і взяв аркуш у мене з рук. — Справді дали! — схвильовано вигукнув він. — Ось, читай. — Він віддав листа матері. — Тут так і стоїть, чорним по білому! Уявляєш — дали стипендію! Аж не віриться! Стипендію! — Він обернувся й ляснув мене по спині. — Молодця, синку! Ти таки взяв своє! — А тоді звернувся до матері: — А за що ж йому платитимуть стипендію? Прочитаймо ще раз. Ким він стане? — Бухгалтером, — відповіла Мері, читаючи листа з-за плеча матері. — Він матиме власний кабінет і все таке інше. — А хто в нас тут бухгалтер? — спитав батько, намагаючись уявити собі, що це таке. — Той, що веде облік у великій крамниці в Балунзі, — бухгалтер чи ні? — Ні, — рішуче заперечила мати. — Авжеж, ні. Він рахівник. Бухгалтер має бути дуже освічений. — Містер Брайєн, напевно, бухгалтер, — зауважила Мері. — Отой, що працює на маслозаводі. Кажуть, він одержує шість фунтів на тиждень. — Брехня, — відказав батько. — Там, мабуть, сам управитель не одержує стільки. От зараз поїду й розпитаю в нього самого, що воно за птах — бухгалтер. В усякому разі, схоже на те, що нашим злидням настав кінець. Якщо Алан колись зароблятиме шість фунтів на тиждень, то йому сам чорт буде запанібрата. Батько не став гаяти часу — осідлав коня й подався до маслозаводу. Повернувся він надвечір з іще однією разючою новиною. Вільям Фостер не пройшов! — Щира правда! — вигукував батько, неспроможний стримати збудження. — Я зустрів місіс Фостер, і вона сказала мені гордо-прегордо, що вони одержали листа, в якому повідомляється, що Вільяму дозволено складати іспити ще раз — наступного року. Побачили б ви, яка в неї зробилася фізіономія, коли я розповів їй про Алана! І я розмовляв з Брайєном, — вів він далі. — Ти маєш рацію, Мері, він таки бухгалтер. І він сказав мені, що бухгалтери найвищого класу одержують навіть більше, ніж шість фунтів на тиждень, — хоча, хтозна, може, він і прибрехав. І коли людина стає бухгалтером, то поряд з її прізвищем ставляться відповідні літери. Стривайте, я подивлюсь, я записав їх… — Він обмацав кишені й витяг папірця. — Ось вони, я їх записав з Брайєнових слів: Л. І. Б. — ліценціат інституту бухгалтерів, тільки я не второпав, що це означає. Але Брайєн каже, що мало хто має таке звання, й здобути право на такі літери — це неабищо. — Батько схвально глянув на мене. — Ніколи не думав, що доживу до того дня, коли до імені Алана додаватимуть літери. І в раптовому пориві батько підхопив мене, дарма що я вже був не малий, і міцно стис в обіймах. Протягом наступного тижня вони з матір’ю засиджувалися до пізньої ночі, розмовляючи й підраховуючи щось на папері, і я знав, що вони обговорюють моє майбутнє. — Ми з матір’ю вирішили перебратися до Мельбурна, Алане, — сказав мені згодом батько. — Звісно, спершу треба буде владнати все тут, але потім ми зберемо всі наші манатки й переїдемо всією родиною. Твоє майбутнє там, а не тут. Я підшукаю собі роботу; певно, це буде не дуже важко. А ти вступиш до якої-небудь контори, поки вчитимешся на бухгалтера. Тебе кожен залюбки візьме, довідавшись, що ти стипендіат. Та й однаково я заробляю тепер менше, ніж колись. А далі буде ще гірше — он подивися, скільки вже автомобілів на дорогах. Сьогодні я бачив штук вісім чи дев’ять. — І додав: — А ти як дивишся на переїзд? — Я — за. Я вчитимусь на бухгалтера, а водночас — і на письменника. По-моєму, це буде добре. — По-моєму, теж, — сказав батько. Та, обміркувавши все це на самоті, я раптом зрозумів, що не зможу розлучитися з хащами, які дали мені стільки сили й снаги. Я ніколи не бачив великого міста. Тепер я уявив його собі як величезну складну машину, яку обслуговує сила-силенна Л. І. Б. з блідими обличчями і гросбухами. Ця картина засмутила мене, і я пішов шукати Джо. Знайшов його в лісі за хатою: він ставив пастки. Коли я розповів Джо, що ми перебираємося до Мельбурна, приятель замислено подивився на пастку, яку тримав у руці, й сказав: — Тобі завжди таланило, це точно. Пам’ятаєш, як в одну твою пастку вскочило зразу двоє кролів? — Еге ж, — відповів я, з приємністю згадуючи той випадок. Ми сіли на траву й повели мову про Мельбурн, про трамваї, про тисячі людей, що живуть у тому місті, і про те, як я зароблятиму шість фунтів на тиждень. — Найголовніше, — сказав Джо замріяно, — що ти зможеш ходити до музеїв, коли тобі заманеться. Кажуть, чого там тільки нема. — Звісно, до музеїв я ходитиму, але найбільше я хочу писати книжки. В Мельбурні є велика бібліотека. От куди я вчащатиму. — Тобі доведеться кинути верхову їзду, — сказав Джо. — В Мельбурні коні переведуться швидше, ніж десь-інде. — Це, звісно, прикро, — відповів' я, знову переймаючись сумом. — Та трамвай однаково довезе тебе, куди хочеш. — Тобі там, певно, заважатимуть милиці, — задумливо мовив Джо. — Адже там скрізь повно народу, штовханина… — Милиці! — обірвав я його зневажливо. — Та хто думає про милиці!

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 910