Annotation 3 страница

— Отож, вилітаю я з-за повороту до жердяних воріт, — розповідав він, — грунт там хоч і посипаний жорствою, але пружний — є де розігнатися. Я трохи притримую Веселуху, щоб вирівняти ходу, а тоді попускаю вуздечку. Недарма кажуть, що кінь з пасовиська ніколи не підведе. А я перед тим випасав Веселуху, тож вона була свіжа-свіжісінька. Ну, звісно, відштовхується вона зарано — бо нікуди силу дівати, і я бачу: зараз зачепиться. Ворота в них надто високо сидять — хоч бери й проходь під ними. Це все примхи Каррудерса — кажуть, він вигнав би тесляра, в якого ворота дряпали б землю, і це схоже на правду. — Батько зневажливо махнув рукою й вів далі: — Коли я відчув, що Веселуха стрибнула, я й собі трохи підскочив, щоб їй легше було. Тої миті між мною й сідлом можна було б голову просунути. Лечу й думаю: а що, як вона, боронь боже, зачепиться передніми ногами? Якщо, думаю, не зачепиться, то все буде гаразд. Ох і стрибнула ж тоді Веселуха! Віриш, на льоту якось вивернулася й злетіла ще на якихось кілька дюймів! Щоправда, задніми ногами вона все ж таки зачепила, та, приземлившись, за два стрибки вийшла в алюр, а я, собі сиджу в сідлі, наче нічого й не було. Підскакуємо ми до веранди, й там, просто перед носом у всіх Каррудерсових гостей, я ставлю її дибки. Все оте панство схоплюється з місць, так і не допивши своїх чарок. Тоді я р-раз закаблуками Веселуху в боки, й вона як заверещить, як підскочить! Спочатку спробувала притиснути мене до дерева — хитра бестія. Я її завертаю, ляпаю капелюхом по ребрах, і тут вона боком вистрибує на веранду й давай звиватися й брикати! Як брикне — так і немає стола чи стільця. Склянки розлітаються, дами репетують, кавалери з геройським виглядом затулять собою дам, ті за них чіпляються — одне слово, корабель тоне, рятувальні пояси за борт, поцілуй мене востаннє — й «Боже, борони короля». Чорт, таке хіба раз у житті побачиш! Дійшовши до цього місця, батько вибухав сміхом. Він сміявся до сліз, а потім, утерши очі хусточкою й трохи віддихавшись, завершував свою оповідь: — А, хай йому дідько! Поки я вгамував Веселуху, вона збила з ніг сера Фредеріка Сейлсбері, чи як його там, і він полетів сторч просто на виводок павичів. — Тату, все справді так було? — якось спитав я його. — Все це правда? — Авжеж, хай йому дідько… А втім, зажди… — Він скривився й потер рукою підборіддя. — Ні, синку, мабуть, не все, — признався він. — Щось схоже було-таки, але коли про одне й те саме розповідаєш багато разів, то мимохіть додаєш чогось, щоб виходило смішніше й цікавіше. Ні, я не брехав. Я просто розповідав кумедну історію. Це ж приємно — розважати людей. Смутку в світі й так вистачає. — То ти й про оленя так само розповідаєш? — спитав я. — Еге ж, — відповів він. — Я на ньому тільки покатався, та й по всьому. Містер Каррудерс скаржився на мого батька саме тому, що той катався на його олені. — Олень, сердега, весь час кружляв і кружляв по оборі, — розповідав батько. — А ми з хлопцями вилізли на огорожу, й, коли він пробігав піді мною, я стрибнув йому на спину. Хлопці, звісно, й досі вважають, що я утяв дурницю. — Він замовк, дивлячись кудись удалечінь, потер підборіддя і, злегка всміхнувшись, додав «хай йому дідько! » тоном, що дуже ясно давав зрозуміти, як олень поставився до непроханого наїзника. Батько ніколи не розповідав мені докладно про ту витівку, бо, видно, вважав її дитячою. І коли я запитував: «А олень побіг? » — він відповідав тільки: «Ще й як! » Я вирішив, розпитати про цю пригоду Пітера Фінлея, гадаючи, що батько відмовчується через те, що олень скинув його. — Олень дав батькові прочухана? — спитав я в Пітера. — Ні, — відповів він. — Твій батько дав прочухана оленеві. Згодом я дізнався, що олень зламав ріг об батькові ребра, і це страшенно розгнівало містера Каррудерса, який колекціонував оленячі роги — прибивав їх у вітальні над каміном. Після смерті містера Каррудерса місіс Каррудерс відправила кудись оленя. Та коли я підріс настільки, що міг уже потайки забиратися в парк, там ще видно було стежку, протоптану оленем попід огорожею обори. Ось чому, а ще тому, що всі в Тураллі, за винятком мого батька, побоювалися місіс Каррудерс, — я з таким захватом дивився на ту скриньку. В моїх очах цей подарунок мав ні з чим не зрівнянну цінність не сам по собі (мене б не менше потішила коробка з-під свічок на коліщатках), а як свідчення того, що місіс Каррудерс знає про моє існування і вважає мене особою, гідною не тільки її уваги, а навіть більше — подарунка. Ніхто в Тураллі, крім мене, не одержував подарунків од місіс Каррудерс. А в неї ж був кабріолет на гумових шинах, і пара сірих рисаків, і павичі, й мільйони фунтів стерлінгів. — Мамо, — сказав я, дивлячись на матір і все ще міцно притискаючи до грудей скриньку, — коли місіс Каррудерс віддавала Мері подарунок, Мері її торкнулася? 6

Наступного ранку мені не дали снідати, але я не дуже хотів їсти. Я був збуджений, час від часу тривога і страх охоплювали мене, й тоді мені хотілося, щоб поряд була мати. О пів на одинадцяту нянечка Конрад підкотила до мого ліжка візок, схожий на вузький стіл на колесах, і сказала: — Сідай, зараз ми з тобою покатаємося. Вона відкинула ковдру. — Я сяду сам, — сказав я. — Ні, я підніму тебе, — відказала вона. — Хіба ти не хочеш, щоб я тебе обняла? Я нишком озирнувся на Енгуса й на Міка — побачити, чи вони почули ці слова. — Давай-давай, — гукнув Мік. — Кращого баранчика-вожака в світі не знайти. Погоджуйся. Вона підняла мене і, тримаючи на руках, зазирнула мені в очі й усміхнулася. — Правда ж, я не баранчик-вожак? — Ні, — відповів я, не знаючи, що так називають на бойні барана-зрадника, привченого водити за собою овець у повітки, де їх ріжуть. Вона поклала мене на холодний плаский верх візка, прикрила ковдрою й весело сказала: — Поїхали! — Держи хвоста бубликом! — підбадьорив мене Енгус. — Тебе ненадовго забирають, не сумуй. — Авжеж, прокинешся у своїй власній теплій постільці, — підтакнула нянечка Конрад. — Щасливо! — гукнув Мік. П’яниця звівся на лікті і, коли ми проїздили повз його ліжко, хрипко сказав мені: — Дякую за яйця, друже. — І вже міцнішим голосом додав: — Ти молодець! Нянечка Конрад провезла мене довгим коридором до скляних дверей і крізь них — в операційну, де стояв високий стіл на тонких білих ніжках. Сестра Купер і ще одна доглядальниця стояли коло вкритої білим полотном лави, на якій лежали металеві інструменти. — Ось ми й приїхали! — вигукнула сестра. Вона підійшла до мене й погладила мене по голові. Я зазирнув їй у вічі, шукаючи в них підтримки. — Боїшся? — спитала вона. — Боюсь, — відповів я. — Дурненький, боятися нема чого. За хвильку ти заснеш, а трохи згодом прокинешся в своєму ліжку. Я не розумів, як це може бути. Я був певен, що прокинуся, тільки-но хтось до мене доторкнеться. Може, вони обманюють мене, вигадують про ліжко, а насправді зі мною станеться щось страшне?.. Але я вірив нянечці Конрад. — Я не боюся, — сказав я сестрі. — Я тобі вірю, — прошепотіла вона мені на вухо, перекладаючи мене на стіл. Потім підклала мені під голову подушечку. — А тепер лежи тихо, бо скотишся. Доктор Робертсон швидкою, пружною ходою ввійшов до операційної й підійшов до мене, розминаючи пальці й усміхаючись. — То яку ти пісеньку співаєш? «Тпрусь, тпрусь, чорний коте», га? Він погладив мене по голові й одвернувся. — Кабріолети на шинах і чорні коти, га? — бурмотів він, поки одна сестра допомагала йому надягати білий халат. — Кабріолети і коти! Чудово, чудово! Ввійшов доктор Кларк, сивоволосий і тонкогубий. — Муніципалітет ще й досі не спромігся засипати оту яму біля воріт, — сказав він, підходячи до сестри, яка вже тримала напоготові його халат. — Не розумію… Виходить, тепер нікому не можна вірити… Цей халат завеликий. Ні, він таки мій. Я дивився на білу стелю й думав про калюжу, що завжди розливалася біля наших воріт після дощу. Я запросто перестрибував через неї, а Мері не могла. Я міг перестрибнути через будь-яку калюжу. Доктор Кларк підійшов і став у мене над головою, тримаючи над моїм носом білу подушечку, схожу на мушлю. Коли доктор Робертсон зробив знак, він просочив подушечку рідиною з маленької синьої пляшечки, і коли я вдихнув, то мало не задихнувся. Я замотав головою, але подушечка весь час висіла над моїм носом, і я побачив барвисті кола, потім мене огорнула хмара, і я полинув на ній у забуття.
Я прокинувся не в своєму ліжку, як обіцяли мені сестра Купер і нянечка Конрад. Я пробивався крізь марево запаморочення, не розуміючи, де я, аж доки раптом, у мить просвітлення, побачив знову стелю операційної. Трохи згодом переді мною вималювалось обличчя сестри. Вона щось казала, але я не зразу почув її. Вона казала: — Прокинься. Мовчки полежавши трохи, я пригадав усе, що було, й подумав, що мене обдурили. — А я не в ліжку, як ви казали, — прошепотів я. — Ти прокинувся перше, ніж ми встигли відвезти тебе до палати, — пояснила сестра й додала: — Тобі не можна ворушитися. Зовсім не можна. Гіпс на нозі ще сирий. Тут я відчув, що нога в мене важелезна, а стегна закуті в твердий, як камінь, гіпс. — Лежи спокійно, — сказала сестра. — Я на хвилинку вийду. Назирайте за ним, — звернулася вона до нянечки Конрад, яка розкладала інструменти по скляних скриньках. Нянечка Конрад підійшла до мене. — Ну, як почуває себе мій хлопчик? Її обличчя здалося мені прекрасним. Я замилувався її пухкими, рум’яними, мов яблука, щоками, її блискучими оченятами, схованими під густими темними бровами й довгими віями. Я хотів, щоб вона не відходила від мене. Я хотів подарувати їй коня з бідкою. Але мені було зле, і я соромився й не міг сказати їй усього цього. — То ти ж не рухайся, добре? — сказала вона. — Здається, я трошки поворушив пальцями ноги, — сказав я. Чим суворіше мені забороняли рухатися, тим більше мені кортіло порушити цю заборону, — просто щоб побачити, що ж буде. А ще мені кортіло перевірити, чи ворушаться мої пальці. Я знав: упевнившись у цьому, я вже лежатиму спокійно. — Навіть пальцями не можна ворушити, — сказала вона. — Більше не буду, — пообіцяв я. Я залишався на операційному столі до обіду, а тоді мене обережно відвезли до палати; на моєму ліжку була встановлена металева рама, що підтримувала ковдру високо над ногами й заважала бачити Міка, який лежав навпроти. Був день відвідин, і до палати вже заходили родичі й друзі хворих. Навантажені пакунками, вони простували до того, кого прийшли відвідати, не зводячи з нього очей, збентежені присутністю стількох хворих людей. А хворі теж ніяковіли й удавали, ніби не помічають, що прийшли їхні близькі, аж доки ті не підходили до самого ліжка. Не бракувало відвідувачів і у хворих, що не мали ні родичів, ані друзів. До них приходили то дівчина з Армії спасіння, то священик чи проповідник, ну, і, звичайно ж, міс Форбс. Кожного дня відвідин вона з’являлася, навантажена квітами, брошурками релігійного змісту й вовняними шкарпетками. Їй було років сімдесят, і вона ходила, насилу пересуваючи ноги, спираючись на ціпок. Тим ціпком вона стукотіла по ліжку хворого, що не звертав на неї уваги, й казала: — Сподіваюся, юначе, ви виконуєте всі настанови лікаря. Тільки так і можна видужати. Ось вам пиріжки з коринкою. Розжовуйте їх як слід, і вони не зашкодять вашому травленню, їжу треба завжди добре розжовувати. Мені вона завжди приносила м'ятних льодяників. — М’ятні льодяники прочищають груди, — казала вона. Міс Форбс, як завжди, зупинилася коло мого ліжка й лагідно сказала: — Отже, тобі сьогодні зробили операцію, га? Ну, лікарі знають, що роблять, тож усе буде гаразд, от побачиш. Усе буде гаразд, хлопчику. Все буде гаразд. Нога моя боліла, й мені чомусь здавалося, що всі про мене забули. Я заплакав. Вона стривожилася, квапливо обійшла ліжко і розгублено стала наді мною, прагнучи заспокоїти мене й не знаючи, як це зробити. — Господь поможе тобі перенести ці страждання, — нарешті впевнено сказала вона. — Ось, тримай, це написане спеціально для тебе. Вона вийняла із своєї сумки кілька брошур і подала мені одну. — Почитай це, хлопчику, і тобі полегшає. Вона доторкнулася до моєї руки й пошкандибала геть, раз у раз зупиняючись і розгублено озираючись на мене. Я розгорнув книжечку, сподіваючись на якесь чудо, якийсь знак господній, божественне одкровення, що допоможе мені встати й піти, мов біблійному Лазарю. Книжечка називалася «Що вас тривожить? » і починалася словами: «Якщо ви живете, цураючись господа бога, тривога ваша недаремна. Думка про смерть і про найвищий суд позбавляє вас спокою. А коли так, то дай боже, щоб тривога ваша дедалі зростала, аж доки ви знайдете розраду в Ісусі». Я нічого не зрозумів, сховав книжку в тумбочку, й сльози знову полилися мені з очей. — Як ти себе почуваєш, Алане? — спитав Енгус. — Так, наче я зробився важкий-преважкий, — відповів я йому. А трохи згодом додав: — Нога болить. — Нічого, скоро пройде, — відповів він заспокійливо. Але біль не проходив. Коли я лежав на операційному столі й гіпс на моїй правій нозі й стегнах був іще сирий і м’який, якась коротка судома, певно, відігнула мій великий палець, а паралізовані м’язи не спромоглися вирівняти його. Мимовільним рухом стегна я зібгав також внутрішню гіпсову пов’язку, й на ній утворився виступ, що, мов тупий ніж, почав врізатися в стегно. Протягом наступних двох тижнів цей виступ розітнув стегно аж до самої кістки. Біль від загнутого пальця не вгамовувався ні на мить, що ж до болю в стегні, то він трошки заспокоювався, коли я вигинався й лежав нерухомо. Навіть у ті короткі проміжки, коли мені трохи відпускало, я бачив сни, сповнені муки й страждань. Коли я розповідав докторові Робертсону про біль, що мучив мене, він насуплювався, замислено дивлячись на мене. — Ти певен, що болить саме палець? — Так, весь час, — відповідав я. — Не вгаває ні на хвилинку. — Певно, це коліно, — казав він старшій сестрі. — А йому здається, що палець. — І питав у мене: — Ну, а стегно теж весь час болить? — Ні, тільки коли ворушуся. А коли лежу тихо, не болить. Одного разу він натиснув на гіпс над стегном. — Боляче? — Ой! — заволав я, намагаючись відсунутися від нього. — Ой! Страшенно! Доктор Робертсон спантеличено гмукнув. За тиждень після операції злість, що допомагала мені терпіти ці муки, поступилася місцем відчаю; навіть страх, що мене вважатимуть слиньком, уже не стримував мене, я дедалі частіше плакав. Плакав мовчки, втупившись розплющеними, повними сліз очима у високу білу стелю. Я хотів померти, бо в смерті бачив не страшну втрату життя, а тільки сон без болю. Я безнастанно повторював подумки в якомусь уривчастому ритмі: «Я хочу померти, я хочу померти, я хочу померти». За кілька днів я помітив: якщо мотати головою з боку в бік у такт повторюваним словам, то починається запаморочення, й біль відступає. Мотаючи головою, я не заплющував очей, і біла стеля починала поволі розпливатися, а ліжко моє відривалося від підлоги й починало ширяти в повітрі. В голові паморочилося, я опинявся в туманному, захмареному просторі й линув кудись, то злітаючи до світла, то поринаючи в темряву; біль зникав, і лише нудота підступала до горла. Так я линув, аж доки вичерпувалося вольове зусилля, потрібне для того, щоб робити рухи головою, і тоді я повільно вертався до безформних тіней, що миготіли й кружляли, набуваючи помалу обрисів ліжок, вікон і стін палати. Найчастіше я вдавався до цього способу вночі, але іноді робив так і вдень, коли біль ставав нестерпним і в палаті не було сестер. Енгус, певно, помітив, як я мотаю головою, бо одного разу, тільки-но я почав робити це, він запитав: — Нащо це ти, Алане? — Так, знічев’я, — відповів я. Але він не відступався: — Скажи правду. Ми ж друзі. Чому ти мотаєш головою? Тобі боляче? — Від цього біль проходить. — Он як! — сказав він. — А як же від цього може пройти біль? — У голові паморочиться, от він і проходить. Енгус промовчав, та трохи згодом я чув, як він просить нянечку Конрад щось зробити. — Він хлопець терплячий, — сказав Енгус. — І не мотав би головою, якби йому не було зле. Того вечора сестра зробила мені укол, і я проспав цілу ніч, не прокидаючись, але наступного дня біль приступив знову, і тоді мені дали кілька болезаспокійливих таблеток і звеліли, щоб я лежав тихо й старався заснути. Тільки-но сестра вийшла з палати, я знову почав мотати головою. Проте вона, чекаючи цього, зупинилася за скляними дверима й стала стежити за мною. Її звали сестра Фріборн, і хворі її не любили. Працювала вона вправно, але робила тільки те, що входило в її безпосередні обов’язки. — Я вам не служниця, — сказала вона хворому, який попросив її передати мені журнал. Коли хтось звертався до неї з проханням, яке могло затримати її бодай на хвилину, вона відповідала: — Хіба ви не бачите, що я зайнята? Вона хутко повернулася до палати й насипалася на мене: — Ах ти ж неслух! Негайно припини це! Якщо ти хоч раз іще хитнеш головою, я скажу лікареві, й тобі не минути лиха. Щоб цього більше не було, чуєш? Лежи тихо. Я стежитиму за тобою. Міцно стиснувши губи, вона рушила до дверей, а на порозі обернулася й додала: — Затям, якщо я знову впіймаю тебе на цьому, буде погано! Енгус гнівно дивився їй услід. — Чув? — гукнув він до Miкa. — І отака відьма працює доглядальницею в лікарні. — Ет, — зневажливо озвався Мік, — мені вона сказала, що я хворий на фантазімонію. Я їй покажу фантазімонію. Хай вона ще раз причепиться до мене, і я так відповім, що їй кисло стане, от побачиш. А ти не звертай на неї уваги, Алане! — гукнув він до мене. В мене на стегні, в тому місці, де гіпс врізався в тіло, почалося нагноєння, й за кілька днів я раптом відчув, що там лопнув нарив. Тупий біль у пальці був того дня майже нестерпний, а тут іще почало пекти в стегні… Я почав схлипувати — безнадійно, стомлено, — а потім помітив, що Енгус занепокоєно дивиться на мене. Я підвівся на лікті, і в моїх очах він, мабуть, побачив розпач, бо на його обличчі з’явився вираз тривоги. — Містере Макдональд, — сказав я тремтячим голосом, — я більше не можу терпіти цього болю. Нехай вони щось зроблять. Бо я пропадаю. Він повільно згорнув книжку, яку читав, сів і гнівно подивився на двері палати. — Куди поділися всі ці кляті няньки? — гукнув він до Міка лютим голосом. — Ти в нас ходячий, ану, приведи їх. Або пошли по них Татуся. Він їх знайде. Хлопець украй змучений. Шкода, що його батька тут нема, він би їм показав. Ану, Татусю, мерщій веди котрусь із няньок. Скажи, що я кличу. Мерщій! За хвилину одна з сестер увійшла до палати й запитливо подивилася на Енгуса. — Що сталося? Він кивнув головою в мій бік. — Підійдіть до нього. Йому погано. Вона підняла ковдру, глянула на простирадло, опустила її і, не кажучи ні слова, вибігла з палати. Пам’ятаю, як навколо мене стояли лікар, санітарки, старша сестра, як лікар пиляв і розрубував гіпс на моїй нозі, але мене вже палила гарячка, і я не пам’ятаю, як до мене приходили батько з матір’ю. Я запам’ятав тільки, що батько приніс мені кілька пір’їн папуги, але це вже було пізніше, десь за тиждень. 7

Прийшовши до тями, я побачив на Енгусовому ліжку незнайомого чоловіка. Поки я лежав у гарячці — а тривало це тиждень, — Енгуса й Міка виписали з лікарні. Енгус залишив мені три яйця й півглека солоних огірків, а Мік попросив нянечку Конрад передати мені, коли я опритомнію, повну банку лісового меду. Я сумував за ними. Сама палата, здавалося, зробилась не така, як була. Люди, що тепер лежали в білих постелях, були надто хворі або пригнічені незвичним оточенням; вони не перемовлялися між собою і ще не навчилися ділитися харчами. Татусь зовсім спохмурнів. — Все тут зійшло на пси, — казав він мені. — В цій палаті, бувало, точилися такі розмови — заслухаєшся. Бо то все були розумні хлопці. А подивися-но на цю публіку — всі вони гамузом ламаного гроша не варті. У нього нетравлення шлунку, а очі закочує так, ніби конає від сухот. Нема з ким словом перемовитися, нема кому поскаржитися — всі тільки й думають, що про свої болячки. Якби я не відчував, що можу от-от сконати, то попросив би старшу сестру, щоб вона відпустила мене звідси. А вона, щоб ти знав, чудова жінка. Чоловік, що лежав на Енгусовому ліжку, був дуже високий на зріст, і першого дня, коли він з’явився в палаті, нянечка Конрад, поправляючи його постіль, вигукнула: — Ого, який ви здоровило! Його це потішило. Він почервонів, усміхнувся й озирнувся, чи всі почули, а тоді вмостився зручніше в ліжку, випроставши довгі ноги так, що прикриті простирадлом пальці вистромилися між прутів бильця, й заклав руки за голову. — А ви вмієте їздити верхи? — спитав я, зачаровано дивлячись на нього. Він скинув на мене оком, побачив, що перед ним дитина, й одвернувся, не відповівши. Я спочатку злякався, чи, бува, не образив його, та потім його байдужість обурила мене, і я твердо вирішив, що мені однаково, якої він про мене думки. Зате він часто озивався до нянечки Конрад. — А ви гарна, — казав він їй і замовкав, не знаючи, видно, що казати далі. Коли нянечка Конрад перевіряла його пульс, чолов’яга намагався схопити її за руку; вона висмикувала її, а він казав: — А ви гарна. Проходячи повз цього хворого, вона завжди скоса поглядала на нього, бо знала, що він може ляснути її по спині й вигукнути: — А ви гарна! Якось вона гостро сказала йому: — Щоб цього більше не було, ясно? — А ви гарна, — повторив він. — І оця ваша приказка справи не міняє, — відказала вона, дивлячись на нього якимсь холодним тямущим поглядом. Я ніяк не міг зрозуміти цього чолов’яги. Він нікого, крім неї, гарним не називав. Якось він цілий день просидів, насупившись, з олівцем у руці над аркушем паперу, а ввечері, коли нянечка Конрад прибирала з його ліжка покривало, сказав: — Я написав про вас вірша. Дівчина подивилася на нього напівздивовано, напівпідозріливо. — Ви пишете вірші? — Еге ж, — відповів він. — У мене це запросто виходить. Можу писати про що хоч. Він простяг їй аркуш. Вона прочитала вірш, і на устах її заграла вдоволена усмішка. — Гарний вірш, — сказала вона. — Їй-бо, гарний. Де ви навчилися цього? Вона подивилася на зворотний бік аркуша, а тоді знов перечитала написане. — Можна, я залишу його собі? Мені дуже подобається. — Ет, пусте. — Він зневажливо махнув рукою. — Я вам завтра ще одного напишу. Беріть, беріть. Мені це заіграшку, навіть думати не треба. Раз, два — і готово. Нянечка Конрад заходилася коло мого ліжка, поклавши аркуш на мою тумбочку. — Почитай, коли хочеш, — сказала вона, помітивши, що я дивлюся на нього. Вона дала мені аркуш, і я повільно, насилу прочитав:
НЯНЕЧКА КОНРАД

Нянечка Конрад нас доглядає,
І їй невтямки, чому кожен вважає,
Що кращої няні немає в лікарні,
Якщо я брешу — побий мене божа кара.
Бо ніхто не вміє краще за цю няню
Полегшувати хворих страждання.
Вона завжди прийде, коли б не покликав,
І всі її люблять, мале і велике.

Дочитавши вірша, я не знав, що сказати. Мені подобалося все, що говорилося в ньому про нянечку Конрад, тільки не подобалося, що говорив це він. Я вважав, що вірші не можуть бути негарними: адже в школі примушують їх учити, й наша вчителька завжди вихваляє їх. — Гарно, — сумно сказав я. Ех, якби я міг написати так! Ну, чого варті кінь з бідкою проти вміння писати вірші? Мені зразу стало сумно, захотілось опинитися вдома, де ніхто не писав віршів, де я міг скочити на свою кобилку Кейт і рушити клусом круг подвір’я, прислухаючись до батькових вигуків: «Сиди рівніше! Руки нижче! Голову вище! Не попускай повідок — вона ж повинна знати, чого ти хочеш! Ноги вперед! Отак. Тепер добре! Ще трохи рівніше! Молодця! » Якби ж то нянечка Конрад могла побачити, як я гарцюю на своєму коні! 8

Моя нога від коліна до кісточки була тепер в лубку, і гіпс більше не сковував стегна й ступні. Біль зник, і мені вже не хотілося помирати. — Кістка погано зростається, — сказав якось доктор Робертсон старшій сестрі. — В цій нозі млявий кровообіг. Іншого разу він сказав їй: — Хлопчик блідий — давно не бачив сонця. Садовіть його щодня в крісло й вивозьте на осоння. Ти хочеш покататися в кріслі? — спитав він мене. Від радості я не міг мовити й слова. По обіді сестра підкотила до мого ліжка крісло. Побачивши, як я зрадів, вона засміялася й сказала: — Тепер ти їздитимеш наввипередки з Татусем. Ану, підведися трошки, я візьму тебе на руки. Вона перенесла мене в крісло й обережно опустила мої ноги на плетену нижню частину крісла. Але до дерев’яної приступки вони не діставали й безпорадно гойдалися в повітрі. Я дивився на приступку, засмучений тим, що ноги виявилися закороткими: мені важко буде брати участь у перегонах. Але я був певен, що батько припасує приступку так, щоб я до неї діставав. Ну, а за руки свої я був спокійний. Я пишався силою своїх рук. Та коли схопився за обіддя коліс, у мене раптом запаморочилося в голові, і сестра сама вивезла мене з палати в коридор, а звідти — в сонцесяйний світ. Коли ми виїхали з дверей, що вели до саду, чисте повітря й сонячне світло наринули на мене могутнім потоком. Я випростався й усім тілом подався вперед, назустріч сліпучій блакиті й запашному повітрю, мов шукач перлів, що вихоплюється з глибини моря на поверхню. Адже протягом довгих трьох місяців я не бачив хмар, не відчував ласкавого дотику сонячного проміння. Тепер усе це повернулося до мене, та ще й набувши нової, сліпучої краси, нових, доти небачених якостей. Сестра залишила мене на осонні біля молодих казуарин, і хоч вітру не було, я почув, як вони шелестять-шепочуться — батько казав, що вони ніколи не вмовкають. Я ніяк не міг зрозуміти, що сталося із світом, поки я хворів, чому він так змінився. Я дивився на собаку, що дріботів вулицею по той бік високої гратчастої огорожі. Я ніколи не бачив такого чудового пса — мені так захотілося погладити його, погратися з ним! Десь озвався сірий дрізд — його пісня була подарунком для мене. Я дивився на пісок під колесами крісла. Кожна піщинка мала свій колір, і лежали їх там мільйони, утворюючи дивовижні горбочки й улоговинки. Камінці ховалися в траві обабіч стежки, й зелені стеблинки ніжно схилялися над ними. До мене долинали голоси дітей, що бавилися десь поблизу, й цокіт кінських копит. Загавкав собака, й над дрімотними будинками розлігся паровозний гудок. Зелене віття казуарин звисало, мов нерозчесане волосся, й крізь нього я бачив небо. Листя евкаліптів блищало, пускаючи безліч зайчиків, засліплюючи очі, відвиклі від сонячного світла. Я опустив голову, заплющив очі, й сонце немовби огорнуло мене теплими руками. Трохи згодом я підвів голову і, вхопившись за обіддя коліс, як це робив Татусь, спробував зрушити крісло з місця, але пісок був надто глибокий, а узбіччя доріжки — викладене гострими камінцями. Тоді мені закортіло перевірити, як далеко я можу плюнути. Я знав одного хлопця, що вмів плювати аж через дорогу, але в нього не було переднього зуба. Я помацав свої зуби, та жоден навіть не хитався. Потім я уважно оглянув усі казуарини й вирішив, що можу видряпатися на будь-яку, за винятком одної, а втім, вона й не варта була того, щоб на неї видряпуватися. Незабаром на вулиці з’явився хлопець. Він ішов і стукотів кийком по прутах огорожі, а слідом за ним біг цуцик каштанової масті. Ми з цим хлопцем були знайомі, його звали Джордж. У дні відвідин він приходив до лікарні зі своєю матір’ю й часто дарував мені всяку всячину — книжечки, сигаретні картки, ^[2] іноді льодяники. Джордж мені подобався, бо вправно полював на кролів і приручив тхора. До того, він мав добру вдачу. — Я б тобі ще багато чого приніс, — сказав він мені одного разу. — Але мені не дозволяють. Його песика звали Снайп, і він був такий малий, що залазив навіть у кролячу нірку, але, як розповідав Джордж, битися він ладен був з ким завгодно, аби лише бійка була чесна. — Без доброго пса мисливець — не мисливець, — твердив він. Я погоджувався з ним, але вважав, що коли вже заводити пса, то неодмінно хорта, — звісно, якщо мати дозволить. Джордж поділяв мої погляди на хортів. Але він похмуро зауважив, що жінки не люблять собак цієї породи. Я це теж помітив. Джорджа я вважав розумним хлопцем і розповів про нього своїй матері. — Він гарний хлопчик, — сказала вона. Таке визначення не дуже припало мені до вподоби, і я подумав, що, може, він все ж таки не надто гарний. — Я не люблю мазунчиків, а ти? — спитав я його потім. Це була перевірка. — Тьху, звісно, ні! — відповів він. Відповідь цілком задовольнила мене, і я вирішив, що Джордж, хвалити бога, не такий гарний, як гадає моя мати. Побачивши, що він іде вулицею, я страшенно зрадів. — Як справи, Джордже? — загорлав я. — Та непогано, — відповів він. — Тільки мати веліла мені йти просто додому й ніде не затримуватися. — А-а, — розчаровано сказав я. — В мене є льодяники, — повідомив він мене таким байдужим тоном, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ. — Які? — «Лондонська суміш». — Це ж найсмачніші! А є серед них оті круглі, з цифрами — знаєш, оті із сотнями й тисячами? — Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв. — Он як? — промимрив я, раптом засмутившись. — Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Вдома у нас їх сила-силенна. Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому: — Я ще не можу ходити. Мене ще лікують. Я підійшов би, якби не лубок. — Ну, то я перекину їх тобі через огорожу. — Давай, Джордже! Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним. Кидати Джордж готувався за всіма правилами — знати було майстра. Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув: — Ну, лови! Розгін він почав з навдивовижу вправного підскоку, зробив три широких кроки й кинув… Перше-ліпше дівчисько кинуло б краще за нього. — Підсковзнувся, — роздратовано сказав Джордж. — Бісова нога… Я цього не помітив, але він, мабуть, підсковзнувся-таки, і то вельми невдало. Я дивився на мішечок з цукерками, що лежав у траві кроків за десять од мене. — Слухай, — сказав я, — може, ти зайдеш через хвіртку й подаси їх мені? — Не можу! — відповів Джордж. — Мати готує обід і послала мене по лій. Наказала ніде не затримуватися. Нехай льодяники полежать там, їх ніхто не візьме. А завтра я їх тобі дістану. Бо мені вже, слово честі, бігти треба! — Ну, гаразд, — покірно сказав я. — Нічого не вдієш. — То я побіг! — гукнув Джордж. — Завтра прийду. Бувай! — Бувай, Джордже, — неуважливо відповів я, дивлячись на цукерки й міркуючи, як би ото їх дістати. Я дуже любив льодяники. Батько завжди брав мене з собою, коли йшов до крамниці розраховуватися за місяць, і крамар, видавши йому квитанцію, звертався до мене: — Ну, малий, чим тебе пригостити? Знаю, знаю — льодяниками. Та-ак, подивімося-но, що ми маємо… Він робив з білого паперу кульок, наповняв його льодяниками й подавав мені, а я казав: — Дякую, містере Сіммонс. Одержавши цукерки, я не зразу розгортав кульок. Мені приємно було відчувати їхню вагу, знати, що кожна тверда гулька під пальцями — це льодяник, і я розтягував цю втіху. А повернувшись додому, я завжди ділився цукерками з Мері. Льодяники були дуже смачні, але мені дозволяли з’їсти їх хоч і всі зразу. Це трохи применшувало їхню вартість, бо свідчило про те, що дорослі мають їх за ніщо. А існували ж ласощі такі дорогі, що мені їх давали тільки покуштувати. Одного разу батько купив трипенсову плиточку молочного шоколаду, й мати дала по квадратику мені й Мері. Шоколад танув на язику й мав такий чудовий смак, що я потім згадував той день, мов якусь визначну подію в своєму житті. — Я б залюбки їв шоколад замість котлет, — сказав я одного разу матері, яка саме смажила м’ясо. — Коли-небудь куплю тобі велику плитку, — пообіцяла вона. Траплялося, хтось на вулиці просив мене потримати коня, а потім давав за це пенні. Тоді я прожогом мчав до булочної, де продавалися цукерки, й завмирав перед вітриною, на якій були виставлені всі оті «ромові подушечки», «молочні трубочки», «срібні палички», «льодяники від кашлю», «шербетові плиточки», «барбариси», «анісові кульки» й «сніжинки». Я не помічав мух, що конали між пакетами, коробочками й тюбиками, не помічав, як вони мляво перебирають лапками й жалібно дзижчать. Я бачив тільки цукерки. І я стояв отак хтозна-скільки часу, не знаючи, котрі з них вибрати. У тих рідкісних випадках, коли якийсь фермер давав мені за ту саму послугу трипенсовик, мене відразу оточували мої шкільні приятелі, збуджено гукаючи один до одного: — В Алана є трипенсовик! Потім мені ставили вельми важливе запитання: — Ти витратиш його зразу чи залишиш і на завтра? Від моєї відповіді залежало, скільки з купленого мною перепаде кожному з них, і хлопці чекали рішення, затамувавши подих. Я завжди відповідав: — Трачу все! Хлопці незмінно вітали це моє рішення схвальними вигуками, а потім починалася штовханина, — вирішувалося, хто йтиме поряд зі мною, хто попереду й хто позаду. — Ми ж з тобою друзяки, Алане… — Пам’ятаєш — я дав тобі вчора пів-яблука… — Я сюди перший став… — Ну, куди ти лізеш… — Ми з Аланом давні друзяки, правда ж, Алане? В нашій школі вважалося, що той, хто за тебе тримається, має на тебе якесь право — принаймні, право вимагати від тебе уваги. Я йшов, отже, в центрі маленького тісного гурту, й усі хлопці міцно трималися за мене. А я міцно стискав у руці трипенсовик. Коли ми зупинялися перед вітриною, на мене вивергалася злива порад: — Пам’ятай, Алане, на пенні дають вісім анісових кульок. Скільки нас тут, Семе? Нас якраз вісім, Алане… — Нема льодяників кращих за локричні… — Ні, найкращі — шербетові. З них можна зробити ситро. — Не штовхайся, я перший став поряд з ним… — Ти скажи — цілих три пенси! — Алане, бери мою рогачку, коли схочеш!
Я дивився на мішечок з льодяниками, що лежав у траві. Я навіть думки такої не припускав, щоб залишити їх там. Адже це були мої льодяники. Їх дали мені. А що ноги не ходять — то байдуже. Я будь-що доберуся до мішечка! Крісло стояло край доріжки, що огинала лужок. Льодяники лежали посеред лужка. Я вхопився за бильця крісла й почав розгойдувати його з боку на бік, аж доки колеса почали відриватися від землі. Ще одне зусилля — і крісло брязнуло набік, викинувши мене долілиць у траву. Нога в лубку вдарилась об камінь. Від несподіваного болю я люто охнув і вискуб жмуток трави. Не знаю чому, але вигляд блідо-зелених корінців, що прихопили з собою грудку землі, подіяв на мене заспокійливо. За мить я почав підтягуватися на руках до цукерок, лишивши позаду подушку, ковдру, книжку… Добувшись до паперового мішечка, я схопив його й усміхнувся. Одного разу батько попросив мене перекинути мотузку через гілку, і, коли я виліз на дерево, батько захоплено вигукнув: — Єсть! Зроблено! І тепер, відкриваючи мішечок, я подумки сказав собі: «Єсть! Зроблено! » Після хвилинного приємного знайомства із вмістом мішечка я видобув льодяник з написом: «Люблю тебе». Я почав з насолодою смоктати його, раз у раз виймаючи з рота й дивлячись, чи ще можна прочитати напис. Поволі слова стиралися, перетворювалися на якісь незрозумілі значки й нарешті зникли зовсім. На моїй долоні лежало маленьке рожеве кружальце. Я перевернувся на спину і, дивлячись на віття казуарини, роздушив льодяник зубами. Почуття щастя переповнювало мене. 9

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒