Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 5 страница



 Щоранку сусідські діти заходили по мене, щоб везти до школи. Їм це подобалося, бо кожен по черзі сідав у візок і їхав разом зі мною. Ті, що тягли візок, басували, як коні, а я кричав їм: «Гоп! Гоп! » — і вимахував уявним батогом. Возили мене Джо Кармайкл, який жив через дорогу, — ми з ним приятелювали, — Фредді Гок, який умів усе робити краще за інших і був героєм школи, а також Ябеда Бронсон, який, коли хтось його зачепить, кричав, що піде скаржитися вчителеві. На нашій вулиці жили дві дівчини. Одну звали Аліса Баркер. Геть усі хлопці в школі упадали коло неї, але їй подобався тільки Фредді Гок. Другу звали Меггі Малліген. Ця рослява дівчина знала три страшні прокльони і, коли розізлити її, проказувала їх одним духом. Нам’яти комусь вуха їй було заіграшку, й мені особливо подобалося, коли возила мене вона, бо я був закоханий у Меггі. Іноді, коли ми грали в «баских коней», візок перекидався, і Меггі промовляла свої три прокльони, а тоді піднімала мене й гукала до інших: — Ану, допоможіть мені з візком, поки ніхто не побачив! Вона мала довгі руді коси, й хлопці в школі іноді дражнили її: — Руде волосся від кота взялося! А вона співучим голосом відказувала: — А твій ніс для сімох ріс, та дурню дістався! Вона нікого не боялася; не боялася вона й биків. Одного разу Макдональдів бугай вискочив на дорогу й напав на чужого бугая. Ми всі зупинилися подивитись. Макдональдів бугай був більший, він притис супротивника до дерева і прохромив йому бік. Той заревів і кинувся тікати. По його задніх ногах цебеніла кров. Він біг дорогою просто на нас, а Макдональдів бугай гнався за ним, на ходу штрикаючи рогами. Джо, Фредді й Ябеда вмить видерлися на паркан, але Меггі залишилася зі мною й не випустила ручки візка. Вона намагалася скотити візок з дороги, але не встигла. Макдональдів бугай підчепив його рогами, візок перекинувся, я вилетів з нього, але впав на папороть і не забився. Меггі Малліген теж лишилася ціла і здорова. Але колесо візка зігнулось, і Меггі взяла мене на плечі й понесла додому. Перепочивала вона лише чотири рази — Джо з Фредді рахували. Візок ми звичайно залишали біля дверей школи, й до класної кімнати я заходив на милицях. Школа містилась у довгій кам’яниці з високими, вузькими вікнами. Сидячи за партою, щось побачити з них було неможливо. Широкі підвіконня вкривав крейдяний порох; в одній з глибоких віконних ніш стояла стара ваза із зів’ялими квітами. В класі висіли дві дошки, на поличках під ними лежали грудки крейди, ганчірки, великі косинці й лінійки. В стіні між дошками був камін, напханий старими зошитами, а над ним висіла картина, що зображувала гурт закривавлених солдатів; тримаючи рушниці навпереваги, вони дивилися кудись убік, а біля їхніх ніг лежали трупи інших солдатів. У центрі картини, трохи вище за інших, стояв офіцер з прапором на довгому держаку. Він щось кричав і сварився кулаком. Картина мала назву «Стоїмо до останнього», але міс Прінгл не знала, де саме вони стоять. Містер Такер казав, що на картині зображений найвищий вияв британського героїзму; кажучи це, він стукав по картині довгою указкою, щоб ми добре затямили, що саме він має на увазі. Міс Прінгл навчала малюків, а містер Такер — старших. Міс Прінгл дивилася на нас з-понад окулярів. Вона носила високі стоячі коміри, й їй було важко кивати сивою головою, коли хтось просив дозволу вийти з класу. Мені завжди хотілося вийти, бо там, за дверима, можна було постояти на осонні, помилуватися горою Тураллою і послухати, як цокотять сороки. Іноді нас збиралося надворі троє-четверо, й тоді ми сперечалися, кому вертатись до класу останнім. Містер Такер був старшим учителем. Він не носив окулярів. Його очі лякали нас, навіть коли ми нахиляли голову, щоб не бачити їх. Вони були колючі, холодні, невблаганні, й своїм поглядом містер Такер умів шмагати, мов батогом. Він завжди мив руки в емальованій мисці, що стояла в кутку, а тоді підходив до свого столу й витирав їх маленьким білим рушничком, ні на мить не зводячи очей з класу. Він витирав кожен палець окремо, починаючи з великого. Пальці в нього були довгі, білі, й під шкірою проступали жилки. Витирав він їх швидко, але ретельно, і водночас свердлив нас очима. Поки він витирав руки, в класі панувала німа тиша. Скінчивши, він згортав рушник, ховав його в шухляду столу, а тоді посміхався до нас самими губами. Я боявся його, як лютого звіра. Карав він нас кийком і, перше ніж ударити свою жертву, двічі із свистом змахував ним, а тоді проводив по ньому рукою, немовби очищаючи його. — Ну! — казав він і шкірив зуби в посмішці. Вміння мовчки зносити його удари було ознакою мужності. Хлопець, що заплакав з болю, вже не міг попихати іншими. Навіть малюки задиралися з таким, бо були певні, що зможуть його відлупцювати. Моє честолюбство вимагало, щоб я бодай чимось відрізнявся від інших, а що можливості мої були вельми обмежені, то я виробив у собі зневагу до кийка, хоч містера Такера я боявся більше, ніж будь-хто. На відміну від інших хлопців, я не відсмикував руку, коли над нею здіймався його кийок, і після удару не кривив обличчя й не ховав руки під пахву, бо не вірив, що це може зменшити біль чи розчулити містера Такера. Після ударів кийком мої пальці терпли й не згинались, і я не міг удержати милиці; щоб дошкутильгати до парти, мені доводилося підсовувати руки тильним боком під перекладки милиць. Міс Прінгл не мала кийка. Вона мала широкий ремінь, кінець якого був розрізаний на три хвости: міс Прінгл вважала, що ці хвости б’ють болючіше, але згодом вона зрозуміла свою помилку й відтоді шмагала нас широким кінцем. Замахуючись ременем, вона щільно стуляла губи й затамовувала подих, але сильних ударів у неї не виходило. Звичайно вона походжала по класу з ременем у руці й раз у раз хльоскала ним себе по спідниці, як погонич ляскає батогом, щоб пострахати худобу. Шмагаючи нас, міс Прінгл зберігала спокій. Зате містер Такер скаженів, коли вирішував, що треба когось покарати. Він підбігав до свого столу, з грюкотом відкидав кришку і, гарячково шукаючи серед паперів і зошитів свого кийка, несамовито горлав: — Ану, виходь сюди, Томпсоне! Ти кривлявся, гадав, що я відвернувся й не бачу, але я бачив, бачив усе! Коли він бив учня, ніхто в класі не думав про науку. Ми сиділи в німому заціпенінні, налякані люттю, якої не могли ні зрозуміти, ані пояснити. Обличчя містера Такера наливалося кров’ю, голосу його не впізнати було, і він видавався нам страхітливим чудовиськом. Ми знали, як він помітив, що Томпсон кривляється в нього за спиною. Скло на картині над каміном віддзеркалювало обличчя учнів, і, дивлячись на картину, містер Такер бачив перед собою не трупи полеглих і не офіцера, який вигукував щось, стискаючи в руці держак прапора, а наші обличчя. У своїх розмовах ми часто згадували кийок і ремінь. Дехто із старших хлопців висловлювався на цю тему вельми авторитетно, і ми шанобливо слухали їх. Наприклад, вони запевняли: якщо в тріщинку на кінці кийка застромити кінську волосину, то кийок розколеться навпіл від першого ж удару. Після таких розмов я мріяв залізти крізь вікно до школи, коли там нікого не буде, застромити кінську волосину в тріщинку й так само непомітно втекти. Я уявляв собі, як люто кривитиметься наступного дня містер Такер, роздивляючись на свій розтрощений кийок, і як я з усмішкою підставлятиму руку під удар, добре знаючи, що вдарити мене він уже не зможе. Це була надзвичайно втішна картина. Але для того, щоб застромити кінську волосину, треба було зламати кришку столу, а цього зробити ми не могли. Отож ми натомість натирали долоні живицею, вважаючи, що вони зашкарубнуть і не відчуватимуть ударів. Поступово я уславився в школі як фахівець з усіх питань, що стосувалися живиці. Я казав, скільки її треба брати й як втирати, пояснював, які властивості має та чи інша живиця — і все це тоном знавця, що не терпить заперечень. Згодом, однак, я перейшов на інший засіб — кору акації. Я поливав її окропом і занурював руки в коричневу рідину. Хлопців я запевняв, що від цього шкіра дубіє, й на доказ показував свої зашкарублі від милиць долоні. Я багатьох навернув у свою віру, і пляшечка коричневого настою кори коштувала чотири скляні кульки для гри; якщо ж колір рідини наближався до чорного, за неї давали шість сигаретних карток. Спочатку я сидів у тому кутку класу, де викладала міс Прінгл. Там парти стояли ярусами, причому останній ряд був мало не під стелею. За кожною партою на лаві без спинки сиділо по шестеро учнів. Складаними ножиками на партах були вирізьблені ініціали, кола, квадрати і просто глибокі борозни. В деяких кришках були прорізані круглі отвори, крізь які можна було кидати вниз, у відділення для підручників, гумку чи олівець. На кожній парті стояли в гніздах по шість чорнильниць, і біля кожної був жолобок для ручок та олівців. Малюки писали на грифельних дошках. У кожній дошці вгорі була просверлена дірочка, а крізь неї просилений мотузок, на якому трималася ганчірка. Щоб стерти написане, треба було поплювати на дошку, а потім витирати ганчіркою. За кілька днів од ганчірки починало тхнути, й тоді доводилося випрошувати в матері нову. Учні намагалися набрати для плювка якомога більше слини: для цього треба було втягти щоки і як слід попрацювати щелепами. Добрячий плювок був предметом гордості, й учень демонстрував його сусідові по парті, а потім нахиляв дошку й спрямовував струмочок слини туди й сюди, аж доки він звужувався настільки, що далі бавитися було вже нецікаво. Тоді учень витирав дошку ганчіркою й починав знову прислухатися до того, що розповідала міс Прінгл. Міс Прінгл вважала, що механічне повторення назавжди вкарбовує в пам’ять будь-яке правило, а тому пояснювати його немає рації. Спершу ми завчали абетку, щодня повторюючи її, а потім весь клас виспівував: — Ка-і-те — кіт, ка-і-те — кіт, ка-і-те — кіт. Ввечері можна було похвалитися перед матір’ю, що ти знаєш, як пишеться слово «кіт», і в матері твоя вченість викликала захоплення. А втім, на батька моя похвальба не справила належного враження. — До дідька «кота». Скажи-но краще, як пишеться «кінь». Я легко засвоював пояснення вчителя — якщо уважно слухав. Але на уроках я любив хихотіти й теревенити, і кийок частенько гуляв по моїх долонях. Додому я щоразу повертався, чогось не засвоївши й не вивчивши, і школа робилася для мене дедалі осоружніша. На думку міс Прінгл, я мав дуже поганий почерк, і, переглядаючи мої письмові вправи, вона завжди невдоволено прицмокувала язиком. Зате малювання мені подобалось: я малював евкаліптові листки, і вони в мене виходили краще, ніж в інших. На уроках креслення ми рисували куби, й мої завжди були криві. Раз на тиждень у нас бував урок з природознавства. Я любив ці уроки, бо на них дозволялося стояти круг столу, й ми штовхалися, вовтузились і взагалі розважалися кожен на свій смак. Одного разу містер Такер відчинив шафу, в якій зберігалися кілька скляних пробірок, спиртівка, пляшечка із ртуттю і шкіряне кружальце, до центра якого був прикріплений мотузок. Поклавши всі ці предмети на стіл, він сказав: — Сьогодні нашою темою буде вага повітря. Вона дорівнює чотирнадцяти фунтам на один квадратний дюйм. Для мене ці слова були позбавлені будь-якого змісту, але я стояв поряд з Меггі Малліген, і мені закортіло похизуватися своїми знаннями. — А мій батько каже, — заявив я, — що чим більше повітря наковтається людина, тим вона буде легша й нізащо не потоне в річці. Я вважав, що це безпосередньо стосується теми уроку, але містер Такер повагом поклав шкіряне кружальце на стіл, подивився на мене нищівним поглядом і процідив крізь зуби: — Затям собі, Маршалле, що нас не цікавить ні твій батько, ані його спостереження, навіть якщо ці спостереження свідчать про дурість його сина. Тож слухай, будь ласка, урок. Тоді він узяв шкіряне кружальце, змочив його й притис до столу, і жоден з нас не подужав його віддерти, тільки Меггі Малліген, смикнувши, відірвала його від столу й тим самим довела, що повітря не має ніякісінької ваги. — Я б так хотів що-небудь тобі подарувати, — сказав я Меггі, — але в мене нічого немає. — А книжечки з малюнками в тебе є? — спитала Меггі. — Є дві — лежать під ліжком, — зрадів я. — Я подарую їх тобі.  14
 

 Я поступово зжився з милицями. Руки в мене розвинулися поза всякими пропорціями до решти тіла, шкіра під пахвами зашкарубла і стала тверда. Милиці мені більше не муляли, і я ходив на них зовсім вільно. Виробивши кілька способів пересування, я дав їм назви алюрів: крок, клус, галоп, кар’єр. Часто я падав, бувало, сильно забивався, але врешті-решт навчився падати так, щоб не ушкоджати «погану» ногу. Всі свої падіння я також розрізняв за певними ознаками і, щойно спіткнувшись, уже наперед знав, як упаду — «добре» чи «погано». Якщо милиці сковзалися, коли я вже виніс тіло вперед, то я падав на спину, й це було найгірше, бо моя «погана» нога підверталась і опинялася піді мною. При такому падінні я боляче забивався і, щоб стримати сльози, молотив руками по землі. Якщо ж сковзалася або перечіплювалася за камінь чи корінь одна милиця, то я падав уперед, на руки й ніколи не забивався. Але так чи так я завжди ходив у синцях і гулях, і щовечора мені доводилося мазати йодом нові подряпини. Та мене це не засмучувало. Я сприймав ці прикрощі як щось природне й неминуче й ніколи не пов’язував їх із своїм каліцтвом, бо, як і раніше, калікою себе не вважав. Почавши знову ходити до школи, я пізнав те, що зветься смертельною втомою — лихом, що переслідує всіх калік. Я завжди обирав найкоротший шлях, зрізав кути, йшов навпростець. Я пробивався крізь зарості будяків, щоб не зробити кількох зайвих кроків в обхід, ліз через огорожі, навіть якщо до хвіртки від того місця лишався десяток ярдів. Нормальна дитина не може йти вулицею спокійно: вона пританцьовує, підкидає ногою камінці й у такий спосіб витрачає надмір енергії. Я теж відчував таку потребу і, йдучи шляхом, підстрибував і робив усілякі незграбні викрутаси — просто, щоб виразити свій гарний настрій. Дорослих ці непоказні вияви життєрадісності надзвичайно зворушували, й вони дивилися на мене з таким співчуттям, що я відразу кидав пустувати й тільки по тому, як вони зникали, знову поринав у свій безтурботний світ, де не було місця жалощам і смутку. Непомітно для мене самого в моїй душі відбувалася переоцінка цінностей. Якщо раніше я відчував цілком природну повагу до хлопців, що мало не весь вільний час віддавали книжкам, то тепер захоплювався тільки тими, хто відзначався фізичною силою. Футболісти, боксери, велогонщики викликали в мене куди більший захват, ніж, скажімо, винахідники і вчені. Я шукав товариства найвідчайдушніших шибайголів, та й сам на словах зробився неабияким забіякою. — Не я буду, як не затоплю тобі в пику після уроків, Теде, от побачиш. Я пересипав свою мову погрозами, але здійснювати їх не поспішав. Я просто не міг ударити першим і тільки відповідав на удар. Будь-який вияв жорстокості був мені гидкий. Побачивши, бувало, як хтось б’є коня чи собаку, я повертався додому страшенно пригнічений, обіймав Мег і з хвилину сидів, пригорнувши її до себе. Помалу мені легшало на серці: я думав, що моєї собаки не спіткає ніяке лихо. Я дуже любив тварин і птахів. Політ птаха діяв на мене, як музика. Мене мало не до сліз розчулював біг собаки, а коли я бачив, як кінь скаче галопом, то аж тремтів од незбагненного хвилювання. Я не розумів тоді, що, захоплюючись будь-яким проявом сили і спритності, я немовби компенсував свою власну нездатність до таких дій. Разом з Джо Кармайклом ми полювали в хащах і на пасовиськах на кролів та зайців, і, коли собаки, було, сполохають зайця й кинуться за ним, я з насолодою стежив, як легко мчать, майже летять мисливські пси.
 

 
 Вечорами я забирався в хащі й дихав там пахощами землі й дерев. Серед папороті й моху я ставав навколішки й припадав обличчям до землі, бо мені хотілося пальцями відчути її, обмацував грудочки, й піщинки, й тонюсінькі корінчики. Я роздивлявся на неї, мов на якесь чудо, й мені навіть починало здаватися, що я тримаю голову надто високо над землею і тому не можу по-справжньому натішитися травою, польовими квітами, мохом і камінцями на стежці. Мені хотілося бігати по-собачому, носом до землі, щоб не пропустити жодного запаху, жодного з чудес світу, які прибирали вигляд камінця чи билинки. Поповзом я прокладав у траві тунелі до краю болота, роблячи щоразу нові відкриття, або лежав долілиць, притиснувшись обличчям до ніжних, схожих на кулачки немовляти, пагінців папороті, які щойно проросли з родючого мороку землі. Які ніжні вони були, які лагідні й приязні! Я опускав голову й торкався їх щокою. Але я почував себе скутим, обмеженим у своїх пошуках чудесного одкровення, яке пояснило б і вгамувало голод, що мучив мене. І я поринав у світ мрій, у якому міг мандрувати вільно, не обтяжений своїм неслухняним тілом. Після вечірнього чаю, перше ніж приходив час лягати спати, в тій сповненій таємничого чекання темряві, коли жаби на болоті заводили свої пісні й перший опосум визирав з дупла, я виходив до хвіртки й довго стояв, дивлячись між штахетинами на нерухомі на тлі неба хащі по той бік дороги й на гору Тураллу, чітко окреслену сяйвом місяця, що ще ховався за її вершиною. Цю пору доби я любив найбільше. Прислухаючись до кумкання жаб, до крику сови чи цвірчання опосума, я подумки розпочинав свій біг по нічних просторах. Я мчав могутніми стрибками на всіх чотирьох, носом до землі, винюхуючи сліди кроля чи кенгуру. Не знаю, ким я був у ці хвилини — динго чи звичайним собакою, що живе собі на самоті в хащах, — але я не відділяв себе від цих хащів, жив з ними одним життям, і все, що вони могли дати, було моє. У цій втечі від дійсності — від свого каліцтва — найбільша швидкість не втомлювала мене, найдовші стрибки не вимагали зусиль, і кожен рух мій відзначався тією легкістю й красою, які я помічав у здорових людей, у собак і коней. Коли я був собакою, що мчить нічним простором удалину, я не знав напруження, виснаження, болючих падінь. Я линув крізь хащі носом до встеленої листям землі, переслідував кенгуру, повторюючи їхні рухи, хапаючи їх у стрибку, я перелітав через струмки й повалені дерева, вискакуючи з темряви на місячне світло й знову зникаючи в темряві, і всі м’язи напружувалися в моєму невтомному тілі, сповненому потужної, радісної енергії. Я не уявляв собі, що здорові люди можуть зазнавати втоми. Мені здавалося, що стомлюються тільки ті, хто ходить на милицях. Адже тільки милиці заважали мені пробігти весь шлях до школи без зупинки, тільки через них серце моє починало болісно калатати, коли я сходив на горб, і мені доводилося прихилятися до дерева й відхекуватись у той час, як хлопці йшли собі далі. Але я не відчував ненависті до своїх милиць. Такого почуття я не мав. Коли я мріяв, милиць просто не існувало, але повертався я до них без гіркоти. В цей період, коли я звикав до свого каліцтва, обидва світи, в яких я жив, були мені однаково приємні. Вони доповнювали один одного. Світ дійсності гартував мене; в світі мрій я випробовував свій гарт.  15
 

 Фредді Гок бігав, бився, вилазив на дерева й стріляв з рогачки краще за всіх хлопців у школі. Він був чемпіоном з гри в скляні кульки й міг закинути сигаретну картку, як ніхто, далеко. Вдача в нього була спокійна, він ніколи не вихвалявся, і я відчував до нього щиру приязнь. Він збирав сигаретні картки, і йому бракувало тільки одної, щоб мати повний набір серії «Зброя Британської імперії». Свою колекцію він зберігав у бляшанці з-під тютюну. Щодня я спостерігав, як він виймає пачку маленьких карток, слинить великий палець і перелічує їх. Щоразу виявлялося, що тих карток — сорок дев’ять. Мені дуже хотілося знайти для нього ту, якої бракувало, і в кожного стрічного я запитував: «У вас часом немає сигаретних карток? » — та все марно. Коли я вже вирішив був, що це — найрідкісніша картка в світі, вершник, що проїздив повз наші ворота, вислухавши моє запитання, вийняв її із сигаретної коробки й віддав мені. Спершу я не повірив власним очам. Але сумнівів бути не могло: вона мала номер тридцять сім — саме той номер, що його бракувало Фредові! Наступного дня я нетерпляче очікував на дорозі, коли ж з’явиться Фредді, і, побачивши його, ще здалеку почав вигукувати йому чудову новину. Розібравши нарешті, що я кричу, Фредді щодуху кинувся до мене, й за хвилину я вручив йому картку. — Мені її дав якийсь дядько на коні, — збуджено почав розповідати я. — Він мене питає: «Що ти збираєш? », а я: «Зброю Британської імперії». Він каже: «Здається, я одну таку картку маю». І він її таки мав! Тепер у тебе повний набір. Фредді подивився на малюнок, на номер на зворотному боці картки, прочитав опис зображеної на ній зброї й сказав: — Це вона, таки вона! Потім він видобув з кишені бляшанку з-під тютюну й відкрив її. Вставивши нову картку в колоду на місце, що відповідало її номеру, він постукав колодою об стовп, щоб підрівняти її, наслинив палець і заходився повільно лічити картки, називаючи вголос кожен номер. Я повторював за ним номери. Коли він перевернув останню, я переможно вигукнув: — П’ятдесят! — Схоже на те! — кивнув Фредді. Він знову постукав колодою об стовп і перелічив картки, починаючи з кінця. — Ну, тепер у тебе повний набір, Фредді, — сказав я. — І жодної бракованої. — Еге ж, — відповів він, ховаючи картки в бляшанку. — Хто б міг подумати — всі до одної! Він постояв, дивлячись на бляшанку й усміхаючись, а тоді раптом тицьнув її мені в руки: — На, бери, я збирав їх для тебе. Фредді рідко грався зі мною в школі — там весь його вільний час забирали ігри в скляні кульки, в сигаретні картки, в дзигу. Я кепсько грав у кульки й завжди програвав. Фредді мав особливу кульку — «справжню молочну», яка коштувала цілий шилінг, і він позичав її мені, коли гра йшла на «справжні». Кожен з гравців ставив по одній «справжній» кульці, але тільки майстри дозволяли собі ризикувати «справжніми молочними». Я програвав, підходив до Фредді й казав: — Я знову програв її, Фредді. — Кому? — питав він. — Біллі Робертсону. — Гаразд, — казав Фредді, підходив до Біллі, відігравав свою кульку, давав її мені й повертався до своєї гри. Він завжди підходив, коли я сварився з кимось із хлопців, і прислухався, колупаючи гравій носком черевика. Якось Стів Макінтайр пообіцяв копнути мене в сідниці, а я йому відповів: — Тільки спробуй — ноги переламаю. Стів замірився ногою, Фредді, який усе чув, сказав Стіву: — Копнеш Алана — вважай, що копнув мене. Стів одчепився, та коли ми поверталися до класу, просичав мені у вухо: — Після уроків я з тобою поквитаюсь, от побачиш. Перше ніж він устиг відскочити, я оперіщив його милицею по гомілці, й після цього думки в класі розділилися. Одні хлопці казали, що юшку слід пустити мені, інші — що на це заслуговує Стів. Ми із Стівом посварились, коли штовхалися коло квадратного залізного бака з питною водою. До крана був прив’язаний великий бляшаний кухоль, а під краном, у заглибині, вичовганій ногами школярів, стояла калюжа розлитої води. Спраглі діти тупцювали в тій брудній калюжі, мов худоба коло корита. Влітку, щойно починалася перерва, всі прожогом кидалися до бака, й там здіймався гармидер, хлопці та дівчата відштовхували одне одного, видираючи напівпорожній кухоль із рук того, хто пив, і, захлинаючись, жадібно ковтали воду, в той час як до них тяглися десятки рук. Тільки-но хтось, напившись, випускав кухоль, його підхоплювали інші. Коло бака стояв неймовірний галас. На тих, що пили, напосідали з усіх боків, їх благали й лаяли, їм нагадували про невиконані обіцянки. — Сюди, сюди, ліворуч, Білле… Давай кухоль… Я ж позичав тобі свою «справжню молочну»! — Джіме, даси, коли нап’єшся?.. Даси, Джіме, га? — Залиш половину, вистачить на двох! Та куди ти пхаєшся, куди лізеш, у вухо захотів? — Я прийшов перший, тепер моя черга… А ти котися знаєш куди! Вода вихлюпувалася на платтячка, сорочки… Хлопці вискакували із цієї колотнечі на одній нозі, тримаючись обома руками за забиту гомілку: — О-о-о! Дівчата верещали: — От я розповім учителеві! Ті, кому пощастило напитися, прокладали собі дорогу в юрмі, витираючи долонею мокрі губи й переможно всміхаючись. Я бився за воду так само, як усі. Тут ніхто не зважав на моє каліцтво, мене відштовхували й стусали, забувши про мої милиці. Мені це було залюбки, я вигукував погрози, яких просто не міг би виконати. — Я з тебе котлету зроблю! — кричав я найдужчому в школі шибайголові, й той тільки здивовано витріщався на мене. Ніхто не сумнівався, що я ладен здійснити свої погрози, але до сварки із Стівом Макінтайром мені не траплялося нагоди це довести. Стів підбив мені кухля, коли я пив, обливши мене з голови до ніг, і видер його у мене з рук. Я стусонув його кулаком у живіт, але впустив милицю й упав. Лежачи на землі, я схопив Стіва за ноги й повалив у грязюку. Він підвівся раніше за мене й кинувся був на мене з кулаками, але тут пролунав дзвінок. Опісля ми цілий тиждень обмінювалися погрозами; в нього і в мене були приятелі, що нашіптували нам на вухо поради. Всі сходилися на тому, що в мене дужі руки, але прибічники Стіва одверто заявляли, що треба тільки вибити в мене милиці — й мені капець. Мої ж приятелі, навпаки, твердили, що я краще б’юся лежачи. Сам я не знав, як б’юся найкраще, але про поразку я навіть не думав. — Нехай він навіть оглушить мене, — казав я Фредді Гоку. — Я однаково накинуся на нього, як тільки прийду до тями. Мої міркування грунтувалися на простій логіці: «Якщо ти сам не здасися, тебе ніколи не переможуть». Я знав, що ніяка сила в світі не примусить мене здатися, — отже, перемога буде моя. Перелічивши скляні кульки і зсипаючи їх у полотняний мішечок, Фредді сказав: — Я поб’юсь із Стівом замість тебе. І дам тобі ще одну «справжню молочну». На це я погодитися не міг. Я хотів сам поквитатись із Стівом Макінтайром. Я мусив битися з ним хоча б тому, що інакше мене прозвали б слиньком і ніхто в школі більше не вірив би жодному моєму слову. Я пояснив усе це Фредді, й він порадив мені битися зі Стівом, прихилившись спиною до кам’яного муру, — тоді, мовляв, Стів битиме кулаком об мур щоразу, як схибить. Мені цей план сподобався. Повернувшись того вечора додому зі школи, я сказав матері, що завтра битимусь із Стівом Макінтайром коло старого пня на Джексоновім вигоні. Мати, що саме поралася коло плити, обернулася до мене й вигукнула: — Битись? Ти збираєшся битись? — Атож, — відповів я. Вона поставила на плиту великий закіптявілий чайник і сказала: — Мені це не подобається, Алане. Хіба ти не можеш відмовитися від цієї бійки? — Ні, — відповів я. — Я хочу з ним битися. — Не треба, — благально сказала вона і раптом замовкла, стурбовано замислившись. — Я… А що каже батько? — Він ще не знає про це. — То піди й розкажи. Я пішов до обори. Батько водив молодого нервового коня, що, вигнувши дугою шию, тяг за собою колоду. Кінь гриз вудила, і з губів у нього звисала піна. Йшов він ривками, а батько щось йому говорив. Я зіп’явся на огорожу й сказав: — Завтра я битимусь із Стівом Макінтайром. Батько притримав коня й поплескав його по шиї. — Як це — «битимусь»? — спитав він. — Навкулачки? — Еге ж. — А чого раптом? — Він облив мене водою. — Ну, і що ж тут такого? — сказав він. — Я й сам люблю побризкатися. — Він весь час задирається. — Оце вже гірше, — повільно промовив батько, дивлячись собі під ноги. — Хто буде твоїм секундантом? — Фредді Гок. — Та-ак, — пробурмотів батько, — він хлопець непоганий. — І додав: — Певно, тобі таки треба помірятися з ким-небудь силою. — Він звів на мене очі. — Але ж не ти завівся перший, правда, синку? Мені б це було неприємно. — Ні, — відповів я. — Це він задирається до мене. — Ясно, — сказав батько й подивився на коня. — Зажди-но, я його відведу. Я подивився, як батько розпрягає коня, а тоді зліз з огорожі й став чекати його біля дверей стайні. Вийшовши звідти, батько сказав: — Ну, а тепер давай з’ясуємо, як воно буде. Який він на зріст — цей Макінтайр? Я щось не пам’ятаю його. — Він вищий за мене, але Фредді каже, що він боягуз. — Гаразд, а ти все-таки подумай, що буде, як він накинеться на тебе. Адже він з тобою робитиме, що схоче, а ти навіть дотягтися до нього не зможеш. Ну, молоснеш ти його раз-другий, але ж якщо він поцілить тебе в підборіддя, ти просто гепнешся — та й по всьому. І не тому, що ти не вмієш битися, — квапливо додав він. — Я знаю, ти годен молотити кулаками незгірше за ту молотарку, але як ти встоїш на ногах? Ти ж не зможеш воднораз і за милиці триматись, і його бити. — Та якщо я впаду, то ще краще буде! — збуджено вигукнув я. — Я тоді потягну його за собою, і йому вже не вирватися. — Ну, а як твоя спина? — А що спина?! Вона ж не болить. Якби він ударив по ній, то заболіла б, але ж я на ній лежатиму! Батько дістав з кишені люльку й зосереджено почав набивати її тютюном. — От коли б у якийсь інший спосіб… Скажімо, на рогачках. — Ет, з рогачки він ого як стріляє. Може поцілити синицю через дорогу. — То, може, кийками? — невпевнено запропонував батько. — Кийками? — вигукнув я. — Атож. Кийками тобі було б вигідніше. В тебе руки дужчі. Ти міг би з ним битися, сидячи на траві. Тільки-но скомандують: «Починай! » — чи як там у вас кажуть, вріж йому щосили. Як він справді боягуз, то йому й одного удару вистачить. — А як він не схоче битися кийками? — Зроби так, щоб схотів, — наполягав батько. — Якщо почне викручуватися, обізви його при всіх боягузом. Він упіймається на цей гачок. І головне — спокій. Не гарячкуй. Старайся поцілити його по пальцях. Якщо цей хлопець такий, як його батько, то він базікало. Нещодавно я бачив у шинку, як його батько сікався до людей — кому б, мовляв, у пику затопити. Та коли старий Райлі запропонував йому вийти на моріжок, він одразу принишк. І син у нього, певно, такий самий. Побачиш, якої він заспіває, коли ти запропонуєш битися не навкулачки, а палицями. Увечері крізь прочинені двері я бачив, як батько розмовляв з матір’ю, що штопала мої шкарпетки. Він казав: — Ми повинні гартувати його, Мері. Нехай вчиться витримувати удари в обличчя, хоч би які болючі вони були. Бо якщо оберігати його від них, то потім його битимуть по потилиці і то як! Це страшно, що й казати, але нічого не вдієш. Час уже думати не про дитину, а про дорослого і про його майбутнє. Я знаю, який це ризик, але хочу, щоб він пішов битися. Бо інакше може вийти так, що від синців ми його врятуємо, а серце розіб’ємо. Ні, як на мене, то нехай краще ризикує. Може, я помиляюсь, але ладен закластися на що завгодно, що так воно буде краще. Мати щось сказала йому. — Знаю, знаю, — відповів він, — але треба піти на ризик. Я теж страшенно боюся цього, але в найгіршому разі він матиме гулю на лобі й два-три синці… Не хотів би я бути на місці того хлопця Макінтайра, — додав він по короткій паузі і, відкинувши голову, стиха засміявся. Мати уважно дивилася на його освітлене лампою обличчя.  16
 



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.