Annotation 9 страница

Подекуди, там, де, милуючи око на цьому одноманітному тлі, росли буки, дорога збігала вниз до неглибоких прозорих струмків, що текли по гладеньких, наче відполірованих камінцях. З галявин, порослих обрідною травою, за нами стежили кенгуру. Вони роздимали ніздрі і, вловивши наш запах, несквапно стрибали геть і зникали між деревами. — Я полював на них, — сказав Пітер, — але це все одно, що стріляти в коня: на душі потім якось гидко. — Він запалив люльку й лагідно додав: — Я не кажу, що це погано, але ж у світі є багато такого, про що не скажеш, що воно погане, але й гарним не назвеш. На ніч ми зупинилися на березі струмка. Я вмостився під блакитним евкаліптом і, лежачи на мішку з соломою, дивився крізь гілля на зоряне небо. Повітря було вологе, прохолодне від подиху папороті й моху… Табір лісорубів розташувався на схилі горба. Ми побачили його, виїхавши з-за повороту, — велика галявина, з якої, мов вовну з вівці, зістрижено всі дерева. Над табором вилася струминка диму; на вершині горба поблискували під сонцем крони евкаліптів. Дорога огинала схил і виходила в поруб, довкола якого безладно купчилися відтяті верхівки дерев. Посеред порубу стояли два намети, й перед ними палало багаття. Закіптявілі чайники висіли на триніжку над вогнем, і четверо чоловіків ішли до багаття від підніжжя схилу, від того місця, де лежала обтесана колода. Запряг волів відпочивав біля стосу розпиляних стовбурів, а погонич полуднував тут-таки, біля воза, сидячи на скриньці з харчами. Пітер уже розповів мені про людей, що живуть у таборі. Йому подобався Тед Вілсон, згорблений чоловік з прокуреними вусами й веселими блакитними очима в сітці зморщок. Тед збудував собі з обаполів хатину за півмилі від табору й жив там з дружиною та трьома дітьми. До місіс Вілсон Пітер ставився з певним упередженням. Він вважав її доброю куховаркою, але не схвалював того, що вона любить «голосити за покійником». — І не може спокійно дивитися на кров, — додав він. Пітер розповів, що якось уночі москіт укусив місіс Вілсон, і на подушці залишилася плямка крові завбільшки як шилінг. — А вона зняла такий лемент, — всміхнувся він, — наче в хаті зарізали, ну, принаймні вівцю. Крім Теда Вілсона, в таборі на схилі гори працювали ще троє лісорубів. Один з них, Стюарт Прескотт, кучерявий двадцятидвохрічний парубійко, їдучи до міста, завжди взував тупоносі чобітки кольору бичачої крові. Він мав волохатий жилет з круглими червоними гудзиками, схожими на скляні кульки, і гугняво співав «Благаю вас, не продавайте портрета любої матусі». Стюарт акомпанував собі на гармошці, і Пітер казав, що співає він, як соловейко, але до коней його і близько підпускати не можна. За звичку чепуритися приятелі прозвали Стюарта Прескотта «Принцом» і тепер інакше його й не називали. Якийсь час він працював у хащах неподалік від нашого дому й часто проїздив повз наші ворота, прямуючи на танці в Тураллу. Батько одного разу їздив з ним до Балунги і, повернувшись, сказав мені: — Я відразу помітив, що цей хлопець не вміє їздити верхи: він щоразу, як зіскочить з коня, зачісується. Принц мріяв перебратися в Квінсленд. — Там лісорубові можна добряче заробити, — казав він. — У Квінсленд і розчищають землі. — Атож, — погоджувався батько. — Он Кідмен — поскуповував усе, що міг, і тепер розчищає. Він тобі розчистить шість футів землі — після того, як ти на нього відробиш сорок років. Пиши, проси в нього місце. Артур Робінс, погонич волів, був родом з Квінсленду. Коли Пітер спитав у нього, чому він поїхав звідти, Артур відповів: «Бо там живе моя стара». Таке пояснення цілком задовольнило Пітера, й він спитав, а як воно там узагалі, в тому Квінсленді. — Це справжнісіньке пекло, — відказав Артур. — Але я б залюбки повернувся туди. Він був малий на зріст і мав щетинясті баки, між якими понуро стирчав великий ніс, червоний і рябий. Батько — а він знав Артура — сказав мені якось, що цей ніс, певно, проказує «Здаюся! » перше, ніж сам Артур усвідомить, що зазнав поразки. Артура не обходило, що люди кажуть про його вид, але він страшенно ображався, коли хтось зневажливо висловлювався про його волів. Одного разу він так пояснив шинкареві в Тураллі, чому побився із своїм приятелем: — Наді мною нехай збиткується, а до моїх волів — зась! Чоловік жвавий і меткий, він любив, однак, поскаржитися на життя. — Охо-хо, життя наше собаче! — казав він, підводячись після сніданку і йдучи до волів або допиваючи останній кухоль у пивничці. Це не була скарга. Це давня втома давалася взнаки щоразу, як Артур мав братися до роботи. Коли Пітер під’їхав до наметів, лісоруби вже наливали в свої кварти чорний чай із чайників, що висіли над вогнем. Я не зліз з воза разом з Пітером, бо шукав свою кварту. Коли ж я пошкутильгав до вогнища, всі четверо здивовано втупилися в мене очима. І тут, уперше в житті, я відчув, що відрізняюся від решти людей. Це відчуття збентежило мене, й на мить я зупинився. Та потім мене охопив гнів, і я попрямував до них, швидко й рішуче переставляючи милиці. — Кого це ти привіз? — спитав Тед, підводячись і з цікавістю позираючи на мене. — Це Алан Маршалл, — відповів Пітер, — мій приятель. Ходи сюди, Алане! Допоможемо цим хлопцям упоратися з харчами. — Добридень, Алане, — мовив Принц Прескотт, немовби пишаючися з того, що знайомий зі мною. Потім обернувся до своїх товаришів, кваплячись пояснити їм, чому я на милицях. — Це той хлопець, у якого був дитячий параліч. Він мало не вмер. Кажуть, він уже ніколи не ходитиме на своїх двох. Пітер люто глянув на нього. — Чого ти розпатякався? — гримнув він. — Хто тебе за язика тягне? Принц розгубився. Інші лісоруби теж здивовано подивилися на Пітера. — А що я такого сказав? — спитав Принц, звертаючись до товаришів. Пітер пробурмотів щось собі під ніс. Потім узяв мою кварту й налив мені чаю. — Нічого особливого, — мовив він. — Тільки більше цього не кажи. — Тож у тебе хвора нога? — звернувся до мене Тед Вілсон, намагаючись розрядити напруження. — Копито збилося, га? — Він усміхнувся до мене, й разом з ним усміхнулись інші. — Затямте собі, — значуще проказав Пітер; він випростався, тримаючи мою кварту в руці, — якби у ваших чобіт підошви були такі міцні, як у цього хлопця вдача, їм не було б зносу. Спершу я відчув себе зовсім самотнім серед цих людей, і навіть слова Теда Вілсона не розвіяли цього відчуття. Принцове зауваження видалося мені просто дурним. Я був певен, що знову почну ходити, як усі, але гнівний вибух Пітера надав Принцовим словам якоїсь особливої ваги і водночас викликав у мене підозру, що й ці люди не вірять, що я колись ходитиму без милиць. Мені захотілося додому, але тут я почув, якої думки про мене Пітер, і зрадів так, що відразу забув про все, сказане перед тим. Пітер підніс мене до рівня цих людей — більше того, він викликав у них повагу до мене. А саме цього я й потребував. Я не знав, як висловити свою вдячність Пітерові. Цілий день я ходив за ним назирці, а коли краяв баранину, яку він зварив напередодні, вибрав для нього найсмачніший шматок. 26

Будинок Теда Вілсона стояв за півмилі від шляху. Пітер завжди привозив лісорубам ящик пива, і, навантаживши його воза колодами, вони збиралися ввечері в Теда — випити, погомоніти й поспівати. Артур у такі вечори ставив своїх волів на ніч десь поблизу; приходили до Теда зі свого табору й двоє лісорубів — брати Фергюсони. Принц Прескотт і двоє інших робітників були тут частими гістьми, а цього вечора Принц прихопив із собою гармонію і убрався в свій волохатий жилет. З табору ми виїхали втрьох — Тед, Пітер і я. Гукнувши, щоб я сідав, Пітер обернувся до Теда і трьох лісорубів, що стояли коло нього, і, затуливши рота долонею, хрипко прошепотів: — А тепер дивіться! Дивіться на нього! Це не хлопець, а диво якесь — нізащо не хоче, щоб йому допомагали. Я ж вам уже казав. А тоді, опустивши руку, він кинув мені удавано байдуже: — Ану, Алане, залазь. Доти я з острахом позирав на гору колод, навантажених на воза, але Пітерові слова додали мені снаги, і я впевнено рушив уперед. Я видобувся на круп Кейт, як робив це раніше, але тепер мені треба було лізти ще вище, і я знав, що доведеться підвестись на коні, а вже потім ухопитися за що-небудь і підтягтися вгору на руках. Ухопившись руками за одну з колод, я сперся «доброю» ногою на круп коня, а звідти вже без особливих зусиль виліз нагору. — Ну, що я вам казав? — вигукнув Пітер, задоволено всміхаючись. — Бачили? — Він зневажливо махнув рукою: — Милиці йому — не завада! Пітер з Тедом умостилися на колодах спереду, звісивши ноги. Дорога до Тедового дому була вузька, й гілля дерев, чіпляючись за їхні плечі, згиналося дугою, а тоді, розпрямляючись, шмагало мене по обличчю, бо я сидів позад них. Тож я ліг горілиць і почав спостерігати, як гілки, із свистом розтинаючи повітря, пролітають наді мною. Приємно було відчувати, як погойдується вантажений віз, чути його натужне рипіння. Незабаром коні зупинились, і я зрозумів, що ми приїхали до Тедового дому. Коли я зайшов до хати, місіс Вілсон, що поралася коло плити, обернулась і, побачивши мене, всміхнулася так, що я подумав: якби вона мала хвоста, то заметляла б ним. Обличчя в неї було повне, привітне; хутко витерши вологі руки об запорошений борошном фартух, вона ступила мені назустріч і заторохтіла: — Ой, бідолашна дитина! Ти ж, певно, отой малий каліка з Туралли, га? Ти ж, мабуть, стомився, присісти хочеш… Вона роззирнулася довкола, приклавши пальця до уст, шукаючи, куди б ото мене примостити. — Сідай онде на стільця. Стривай, зараз я принесу подушку під твою бідолашну спинку. Бажаючи допомогти мені, вона підхопила мене під лікоть і смикнула руку догори так рвучко, що я мало не впустив милицю. Я поточився, і вона, зойкнувши, вчепилася в мою руку обома руками і тривожно подивилася на стілець — прикинула відстань між мною і тим рятівним місцем. Я насилу добувся до стільця, спираючись усією вагою на другу милицю, а вона тим часом тримала мою руку високо в повітрі. Збентежений, зніяковілий, я нарешті сів, шкодуючи, що не залишився надворі, серед чоловіків, які не звертали уваги на мої милиці. Місіс Вілсон трохи позадкувала й задоволено оглянула мене — так жінка оглядає щойно обскубану курку. — Отак! — весело сказала вона. — Тепер тобі краще? — Еге ж, — промимрив я, радіючи, що вивільнився з її чіпких рук, і нетерпляче зиркнув на двері, в які незабаром мали ввійти Пітер і Тед. Місіс Вілсон заходилася розпитувати про мою «жахливу недугу». Їй кортіло дізнатися, чи болить у мене нога, чи ниє спина й чи натирає мене мати жиром ящірки. — Він геть усе просочує, навіть крізь скляну пляшку виходить, — зауважила вона. На її думку, в моєму організмі було забагато кислоти, й вона порадила мені завжди носити в кишені картоплину. — Картоплина всихає й відтягує з тіла всю кислоту, — пояснила вона. Вона сказала також, що як я захворію тут, у лісі, то це не страшно — адже в Теда є бідка. Потім вона взяла каструлю з вареною бараниною, що стояла над вогнем на двох залізних штабках, понюхала її й поскаржилася, що в лісі м’ясо швидко псується. Я почав перейматися приязню до місіс Вілсон після того, як вона забула про мої милиці й завела мову про власні хвороби. Балакаючи зі мною, вона поралася в кухні: переклала на велике блюдо паруючу баранину, висипала з іншої каструлі картоплю й заходилася товкти її. Коли Тед з Пітером увійшли, Тед ляснув дружину по спині так сильно, що я злякався за її здоров’я. — Як поживаєш, стара? — весело вигукнув він і, скинувши оком на страви на столі, сказав Пітерові: — Добряча баранина мені дісталась. Я вторгував у Картера чотирьох овець по півкрони^[5] за одну. Добрі вівці, вгодовані. Покуштуєш — сам побачиш. 27

Коли зі столу все було прибрано й запалено гасову лампу, підвішену на ланцюжку під стелею, Пітер заніс ящик з пивом, і вони з Тедом підрахували на папірці, скільки припаде з кожного гостя за випивку. — А чого б нам не розпити пляшечку, доки надійдуть інші? — запропонував Тед, коли скінчили з рахунками. Пітер погодився. Місіс Вілсон вкладала дітей спати в сусідній кімнаті, звідки долинав плач немовляти. Потім мале заспокоїлось, і вона вийшла до нас, застібаючи кофту. Тим часом двоє лісорубів прийшли й сіли на лавку за столом. З того, як вони привіталися до хазяйки, видно було, що ставляться вони до неї дуже приязно. — Ну й упріли ж ми сьогодні в лісі, хазяйко, — сказав один з них, поклавши на стіл великі руки так, наче йому несила було тримати їх опущеними. Потім прийшов Артур Робінс, а з ним і інші троє лісорубів, і Тед заходився наливати пиво в кварти, розставлені на столі. Кожен приніс свою кварту, та хоч вони були різні за розміром, Тед наливав усім порівну. Після кількох кварт Принц Прескотт почав награвати на гармонії. Він манірно поводив плечима, закидав голову й підносив руки над головою так, що міх гармонії круто вигинався, перше ніж він її згортав. Час від часу він мугикав, немовби настроюючи свій голос у лад із надривними звуками інструмента. — Ще не розійшовся, — стиха пояснив мені Артур Робінс. Артур сів поряд зі мною на ящик біля плити. Охоплений приємним передчуттям, він лагідно всміхався. Він любив, щоб пісня «брала за душу», й весь час просив Принца заспівати «Хлопчину з колонії». — Що це на нього найшло сьогодні? — запально вигукнув він, коли Принц, захоплений «Валеттою», не звернув уваги на його прохання. Потім знову зажадав: — Давай «Хлопчину з колонії»! А то зарядив казна-що… Гармонія, зітхнувши, замовкла. — Гаразд, — сказав Принц. — Почали. Коли він заспівав, Артур нахилився вперед, беззвучно, самими губами повторюючи слова пісні. Очі його сяяли втіхою. У колонії далекій жив хлопчина одчайдушний —
Джекі Дулан на імення.
Народився у батьків він роботящих, але бідних,
В славнім місті Каслмейні.
Був він батькова надія, матері єдина втіха,
І вони молили бога, щоб не звідав хлопець лиха.

Це була улюблена пісня мого батька. Коли до нас навідувалися гості, він, підпивши, ставав на лавку і співав цю пісню, а дійшовши до приспіву, вигукував: — Це треба співати стоячи. Вставайте, друзі! Тим-то, коли Принц дійшов до приспіву, я схопив милиці, що стояли, притулені до стіни, підвівся й рішуче сказав Артурові: — Встаньте! — А таки встану, хлопче! — відказав він, підводячись, а тоді грюкнув квартою об стіл, задер голову й почав підспівувати несподівано могутнім басом. Я співав разом з ним дзвінким хлоп’ячим голосом; Пітер, Тед і лісоруби й собі попідводилися і, так само, як Артур, грюкнувши квартами об стіл, підхопили приспів, а місіс Вілсон притисла руки до грудей і захоплено шепотіла: — Господи! Гей, брати, в високих горах волю ми знайдем,
На розбій ми підем разом, разом і помрем!
Ніч зустрінем в темнім лісі, день — у чистім полі,
Краще смерть в бою кривавім, ніж життя в неволі!

— Оце-то пісня! — хрипко промовив Артур, сідаючи і простягаючи кварту, щоб налили пива. — З такою можна жити, навіть коли роботі кінця-краю не видно. Незабаром Принц так розспівався, що його вже не можна було зупинити. Він співав «Лежав він на підлозі в барі», «Товарний вагон» і «Що ти мені купиш, тату? » Кожна пісня викликала в місіс Вілсон рясні сльози. — Які ж чудові пісні! — схлипувала вона. — Може, ти ще якісь знаєш, га? — Авжеж, місіс Вілсон, я їх дуже багато знаю, — відповідав Принц, скромно опускаючи очі. — Я скрізь, де б не був, стараюся запам’ятати пісеньку. — І «Сумне весілля» ти знаєш? — спитала вона з надією в голосі. — На жаль, ні, місіс Вілсон. Але я неодмінно вивчу. Зате я знаю «Чи ангели з крильми ясними дозволять погратися з ними? » Хочете послухати? — Авжеж, авжеж! — вигукнула місіс Вілсон. — Яка гарна назва! — Вона обернулася до Пітера й Артура, які сперечалися, хто дужчий: кінь чи віл. — Ану, цитьте! — звеліла. — Принц зараз заспіває гарну пісню. Потім досперечаєтеся. Починай, Принце. Пітер опустив руку, якою вимахував, розпалившись, і сказав: — Гаразд, давай, Принце. — Він умостився зручніше на стільці, покивав головою і пробурмотів: — Спускай гальма. Принц підвівся й оголосив назву пісні: — «Чи ангели з крильми ясними дозволять погратися з ними? » Він схилився над гармонією, й вона схлипнула в нього під грудьми, потім випростався, струснув головою, відкидаючи з очей чуба, і гугняво заспівав: На вулиці гралися діти, лунав їх веселий сміх.
Каліка маленька, на милиці спершись,
в зажурі дивилась на них.
Вона б з ними разом сміялась і бавилася залюбки,
Дарма, що ніжки не ходять і милиці заважкі.
Та діти її цурались і, дивлячись в очі сумні,
— Іди собі геть, ти нам заважаєш, —
каліці казали вони.
Вночі, коли все вже поснуло, два ангели з неба летять.
Каліку маленьку беруть із собою, і губи її шепотять:

Тут Принц тремтячим голосом заспівав приспів: Я, мамо, полинула в небо.
Чи й там буть самій мені треба?
Чи ангели з крильми ясними
Дозволять погратися з ними?
Чи скажуть — вона шкутильгає
І гратися нам заважає?
Тут діти не грають зі мною,
З калікою, завжди сумною.
Чи ангели з крильми ясними
Дозволять погратися з ними?

Коли Принц сів, сподіваючись почути захоплені вигуки, Пітер встав, поточився, випростався і грюкнув кулаком по столу, випнувши заросле лискучою бородою підборіддя. — Клята пісня, зроду не чув сумнішої! Але її не слід було співати при цьому хлопчиськові. — Він драматично тицьнув пальцем у мій бік. — Ця пісня не для його вух. — Потім обернувся й нахилився до мене. — А ти не зважай, Алане. — Він важко опустився на стілець і налив собі пива. Його гнівний вибух здивував мене. Я зовсім не пов’язував зміст пісні з собою. Мене розчулила доля бідолашної дівчинки, і я шкодував, що не можу погратися з нею. Слухаючи Принца, я подумки давав перцю всім, хто гнав її від себе. Мене здивувало, що дівчинка сама не поквиталася з ними, і я вирішив, що вона, певно, була зовсім маленька. Але мені й на думку не спадало порівнювати себе з нею — це було б просто смішно. Пітерові слова образили Принца. — Що тут поганого? — обурено звернувся він до Артура. — Пісня як пісня. Алан знає, що він каліка, хіба ні? І ми знаємо. Артур підвівся і, перехилившись через стіл до Принца, стиха сказав: — Отут ти помиляєшся, Принце. Він не знає, що він каліка. — Артур підкріплював кожне слово помахом пальця. — І повік не знатиме цього, навіть якщо проживе сто років. Артур випростався, задер підборіддя і, стуливши губи, втупився суворим поглядом у Принца, мовби чекаючи його заперечень. Але Принц явно знітився, й Артур заговорив лагідніше: — Я не кажу, що пісня погана, але навіщо хлопцеві знати, що про нього думають якісь йолопи? Принц погодився, що я й справді можу без цього обійтися. — Ой лишенько, — озвалася місіс Вілсон, яка прислухалася до цієї розмови. — Я завжди кажу: краще не знати про свої недуги. Наприклад, коли в людини рак чи ще щось… Це ж просто жахливо! Артур якусь мить замислено дивився на неї, а тоді знизав плечима і сказав Принцові: — Заспівай нам іншої пісні. Щоб за душу брала. Ти знаєш пісню про Бена Холла? Зроби ласку — заспівай її. — Я ж не знаю слів, Артуре. Ти їх пам’ятаєш? Артур набрав у легені повітря і притис підборіддя до грудей. — «Самі лише багатії боялись Бена Холла», — проспівав він тремтячим, непевним голосом. Потім замовк і витер губи тильним боком долоні. — Далі я не знаю. Але це збіса гарна пісня. Ти її неодмінно вивчи. Я втомився і заснув на стільці під звуки пісень. Коли Пітер збудив мене, всі вже розійшлися. — Прокинься! — сказав він тоном священика, що розпочинає проповідь. — Прокинься й ходімо зі мною. Ми вийшли з дому й попрямували до повітки, де він уже приготував постелі. 28

Батько хотів знати все про мою подорож із Пітером. Він до дрібниць розпитував про людей, з якими я зустрічався, про мої розмови з ними. Коли мати лагідним зауваженням спробувала зупинити цю зливу запитань, батько відказав їй: — Я хочу знати, чи вміє він бути самостійним. Він задоволено вислухав мою захоплену розповідь про витривалість і силу коней, які, тягнучи навантажений віз, жодного разу не послабили посторонки. — Так, гарний запряг, що й казати, — зауважив він. — Пітер знав, що робив, коли добирав собі коней породи марло. Вони ніколи не втомлюються. Батько трохи помовчав, а тоді спитав: — Він давав тобі правити? Чекаючи відповіді, батько дивився кудись убік, і його руки застигли на столі. — Атож, — відповів я. Він задоволено всміхнувся й кивнув. — Пара рук — ось що головне, — пробурмотів він, думаючи про своє. — Пара вправних рук. Він високо цінував уміння правити кіньми. Я згадав те відчуття сили, яку коні, тягнучи свій важкий вантаж, немовби передавали мені; ця сила, здавалося, вливалася в мене через поводи. — Коли кінь напружується, вся твоя міць переходить у віжки, — зауважив якось батько, але я так не думав. — Не сумуй, що ти не можеш їздити верхи, — сказав він мені тепер. — Тому, хто добре править запрягом, теж ціни немає. Батько вперше за кілька років згадав про те, що вершника з мене не буде. Повернувшись із лікарні, я говорив про верхову їзду так, наче за кілька тижнів уже скакатиму на баскому коні. Батько не любив розмов на цю тему. Він щоразу вперто відмовчувався, коли я просив посадити мене на коня, але врешті-решт вирішив, напевно, що треба відверто все мені пояснити. Він сказав, що я не зможу їздити верхи, — принаймні доти, доки не стану дорослим і не навчуся ходити без милиць. Поклавши мені руку на плече, він заговорив дуже серйозно — прагнучи, видно, щоб я зрозумів його як слід: — Коли їдеш верхи, боки коня стискуєш ногами. Переходячи на клус, усю свою вагу переносиш на стремена. Хлопцеві із здоровими ногами це неважко… Ясна річ, він повинен ще вміти добре тримати рівновагу. Він і кінь немовби стають одним цілим. Але ж ти не зможеш стиснути ногами боки коня, Алане. З твоїми ногами ти завжди дійдеш куди треба, але для їзди верхи вони не пристосовані. Тож кинь думати про це. Мені хотілося, щоб ти став вправним вершником, і матері — теж. Та не сталось, як гадалось… У житті так часто буває: людині хочеться зробити і те, і те, а не виходить. Я хотів би стати таким, як ти, але не можу, а ти хочеш їздити верхи, як я, і теж не можеш. І нам обом прикро. Я слухав його мовчки, але мені не вірилося, що він каже правду. Мене дивувало, що він сам вірить у те, що каже. Мій батько завжди мав рацію, але цього разу він уперше помилився. Я твердо вирішив навчитись їздити верхи, і навіть у ту мить з приємністю уявив собі, як він зрадіє, коли одного дня я учвал промчу повз наше подвір’я на коні з круто вигнутою шиєю — і кінь мій гризтиме вудила, відчуваючи, як владно я тримаю поводи. В одного з моїх шкільних товаришів був поні арабської породи, якого звали Промінь. Білої масті, пишнохвостий, Промінь відзначався швидкою, пружною ходою. Він мав дужі сухорляві ноги й ступав так, наче ледве торкався землі. Як на мене, Промінь був сама довершеність. І в інших хлопців у школі були поні, та їм було далеко до Променя. Коли хлопці скакали наввипередки, — а це бувало часто, — я милувався, як Промінь випереджає всіх, і захоплювався його прудкістю. Боб Карлтон, власник Променя, худорлявий рудий хлопчина, залюбки розмовляв зі мною про свого поні; відчуваючи моє захоплення, він без упину хизувався. — Мене на Промені ніхто не наздожене, — казав він, і я, звісно, погоджувався. Щодня під час великої перерви він їздив напувати Променя до водопою край дороги, за чверть милі від школи. Цей обов’язок був для Боба обтяжливий, бо він не міг брати участі в іграх на шкільному подвір’ї, але його змалку привчили дбати про свого коня. Якось я попросив Боба, щоб він дозволив мені самому поїхати напоїти Променя, й Боб миттю погодився. — Давай! — радісно вигукнув він. Сам він їздив до водопою без сідла, але для мене засідлав Променя, допоміг мені вилізти на нього й сказав, щоб я цілком на нього поклався — мовляв, він сам довезе мене до водойми й назад, навіть якщо я не торкатимусь поводів. Я й сам це розумів, а тому вирішив триматись обіруч за луку сідла. Коли я вмостився в сідлі, Боб прикоротив стремена, я нахилився, взяв руками «погану» ногу й сунув ступню в стремено, щоб вага її мені не заважала. Те саме я зробив і з «доброю» ногою, а що вона була не зовсім паралізована, то виявилося, що я навіть можу трохи спиратися на неї. Потім я взяв поводи і, не випускаючи їх, ухопився руками за луку сідла. Я не міг правити поводами, але, коли Промінь зрушив з місця, вони трохи напнулись, і в мене виникло відчуття, ніби поні слухається мене. Промінь прудкою ходою виніс мене за ворота й завернув на дорогу до водойми. Я почував себе в сідлі не так впевнено, як сподівався. Від напруження в мене заболіли пальці, але, боячись упасти, я не наважувався випустити луку сідла й розслабитись. Мене охопили сором і гнів — гнів на своє безпорадне тіло. Діставшись до водопою, Промінь глибоко занурив морду у воду. Я подивився на крутий вигин його шиї і відкинувся назад, спершись однією рукою на круп, щоб не дивитись униз. Поні пив, гучно всмоктуючи воду, та по хвилі він підніс морду над поверхнею води і, нашорошивши вуха, почав дивитися на лужок по той бік водойми. Кожен його рух виразно закарбовувався в моїй пам’яті. То ось що відчуваєш, коли сидиш на коні й довкола — жодної живої душі… Ось як воно буває, коли сидиш на поні, а він п’є воду… Ось що таке — їздити верхи… Я подивився вниз, на землю, на розкидане каміння, за яке милиця може перечепитись, на багнистий берег водойми, в якому милиця може посковзнутись. Тепер усе це вже не страшне мені. Для вершника цих перепон не існує. Висока трава, в якій заплутуються милиці, стрімкі схили, що викликають задишку, нерівні, вибоїсті стежки — все це мовби відійшло в минуле і вже не могло ані на хвилину засмутити мене. Промінь знову почав пити. Я нахилився вперед і доторкнувся рукою до передньої частини його шиї, щоб відчути, як він ковтає воду. Він мав дужі м’язи, прудкі ноги й велике серце. Я раптом відчув, що палко люблю його. Вгамувавши спрагу, поні обернувся, і я мало не впав додолу, та страх уже минув. Узявшись руками за луку, я тримався за неї, аж поки доїхав до школи. Промінь ішов легко, без будь-яких зусиль, без будь-якого напруження, й мені здавалося, що його ноги — то мої ноги. Боб зняв мене з сідла. — Ну, як? — спитав він. — Добре, — відповів я. — Завтра знову поїду. 29

Щодня я їздив на Промені до водопою. Я сам гнуздав і сідлав його, потім підводив до Боба, й той підсаджував мене, а милиці притуляв до стіни школи. За кілька тижнів я вже навчився розслаблятись у сідлі і не так напружено тримався за луку. Але я й досі не міг дати собі ради з поводами. Я не міг ні стримати коня, ані скерувати його в потрібному мені напрямку. Чи я шкутильгав на милицях, чи їхав у своїй колясці, я весь час міркував, що ж його робити. Увечері, перше ніж заснути, я вимудровував сідла з рухомими ручками, з бильцем, як у стільця, з ременями, щоб прив’язувати ноги до боків коня, та, коли сідав на Променя, розумів, що все це не допоможе. Вихід був один: навчитися триматись у сідлі без участі ніг! За кілька ярдів від водопою я починав підганяти Променя, спонукуючи його йти легким клусом, а потім, поступово збільшуючи цю відстань, довів її врешті-решт до ста ярдів. Така їзда була мені малоприємна. Мене добряче підкидало в сідлі, а напружувати ноги, щоб якось пом’якшити ці поштовхи, я не міг. Діти спостерігали, як я вчуся їздити верхи, але не сміялися з мене. Вони звикли до того, що я все роблю по-своєму. Я дуже невпевнено тримався в сідлі й тільки якимсь дивом не падав. Та, помітивши, що я не боюсь впасти, вони втратили інтерес до моєї науки. Хлопці, що їздили до школи на своїх поні, часто мчали додому учвал. Я дивувався з того, як легко вони тримаються в сідлі, і мене охоплювало гостре бажання навчитись їздити так само, як вони. Зрештою, хіба все, що до снаги їм, не до снаги й мені? Проте моє тіло неспроможне було виконувати вимоги розуму. Місяць у місяць їздив я на Промені до водопою, але моє вміння їздити верхи не поліпшувалося. Щоб не впасти, мені доводилось, як і раніше, триматися за луку сідла, і я все ще не вмів правувати. Цілий рік я мусив задовольнятися тим, що їздив ступою або підтюпцем, аж доки одного дня вирішив перейти на чвал — хай навіть упаду. Я спитав у Боба, чи легко всидіти в сідлі, коли кінь мчить учвал. — Авжеж! — відповів він. — Сидиш собі, мов на конику-гойдалці. Це легше, ніж їздити клусом. Коли Промінь іде галопом, я навіть не одриваюся від сідла. В нього чвал не як у поні, а як у справжнього коня. — А він перейде на чвал відразу, без швидкого клусу? Боб запевнив мене, що перейде. — Нахилися вперед і піджени його, — сказав він. — Тільки торкнися підбором, і він ураз піде учвал. Того ж таки дня я зробив першу спробу. Неподалік від водопою дорога положисто бралася вгору. Під’їхавши до того місця, я швидко нахилився вперед і легенько вдарив поні «доброю» ногою. Він одразу пішов легким чвалом, я плавно загойдався в сідлі, свіжий вітер війнув мені в обличчя, й мені захотілося кричати від радості. За кілька ярдів од водопою Промінь пішов ступою, а потім зупинився й почав пити, а я розслабився в сідлі й відчув, що тремчу всім тілом. Відтоді я щодня їздив учвал і сидів у сідлі цілком упевнено, навіть коли поні круто завертав у ворота школи. Але я й досі тримався обіруч за луку сідла. До водопою було дві дороги. Одна вела повз школу, а друга завертала в завулок і виходила до шосе. Цим завулком їздили рідко. В траві між огорожами ховалися покручені колії — сліди возів, що зрідка проїздили тут. Одна огорожа являла собою чотири ряди колючого дроту, напнутого між стовпами. Попід нею бігла стежка до водойми, вторована худобою. Жмутки рудої шерсті стирчали на дроті там, де тварини, проходячи, черкались об колючки. Мені не раз хотілось повернутися з водопою до школи цією стежкою, але я не міг скеровувати Променя в потрібному мені напрямку, тож доводилось їхати дорогою, яку він сам собі вподобав. Одного зимового дня, коли Промінь напився, я різкіше ніж звичайно вдарив його каблуком, і він одразу помчав учвал, але цього разу чомусь обрав завулок. Я зрадів. У цьому завулку я часто відпочивав, повертаючись від підніжжя Туралли, і в моїй уяві це місце завжди пов’язувалося з відчуттям утоми. Завулок поріс високою цупкою травою, милиці часто провалювалися в колію — пройти його мені було нелегко. Але тепер я дивився вниз на перешкоди, що миготіли піді мною, й радів з того, що так легко долаю їх. Та ось поні збочив з колії й помчав стежкою, що вилася попід загорожею. Я не чекав цього. Тільки-но Промінь завернув на стежку, я зрозумів, яка небезпека загрожує мені, й щосили стис луку сідла — неначе цим міг примусити коника збочити зі стежки, якнайдалі від гострих колючок. Але він скакав уперед, а я дивився на свою «погану» ногу, яка безпорадно хилиталася в стремені, й на колючки дроту, що миготіли за кілька дюймів од неї. На мені були довгі бавовняні панчохи з резинками над коліньми. Моя «погана» нога під панчохою була забинтована, бо взимку її завжди обсідали болячки. Глянувши вперед, туди, де стежка підходила зовсім близько до загорожі, я зрозумів, що за мить колючки почнуть шматувати мою ногу. Мені не було страшно — тільки прикро за власну безпорадність. Я хотів був кинутися на землю. Набрав у груди повітря й наказав собі: «Падай! » — але впасти не наважився, бо уявив собі, що буде, коли я зламаю руку: я не зможу тоді ходити на милицях. Перші колючки, зачепивши мою ногу, відкинули її назад, до боку поні, а коли стежка трохи віддалилася від загорожі, нога вивільнилась із стремена й зависла, хилитаючись, доки її знову зачепив дріт. Колючки роздерли панчоху та бинти, і я відчув, як по нозі заструменіла кров. Все в мені заціпеніло. Я більше не дивився на ногу. Я глянув уперед, туди, де завулок кінчався й стежка звертала геть від загорожі, й приготувався терпіти біль у пошматованій нозі. Шлях до кінця завулка видався мені дуже довгим, хоч Промінь пробіг його помірним чвалом. Коли він повернув нарешті за ріг і, звівши голову й нашорошивши вуха, зупинився перед школою, я мало не звалився з нього. Боб і Джо допомогли мені злізти. — Що сталося? — спитав Джо, схиляючись наді мною й стривожено зазираючи мені в очі. — Промінь завернув у завулок, і колючий дріт подряпав мені ногу, — відповів я. — Якого дідька його понесло туди? — здивовано вигукнув Боб, роздивляючись на мою ногу. — Промінь ніколи раніше туди не завертав. Слухай, у тебе вся нога в крові. Ого, як розпанахав! І панчоха роздерта. Чого його понесло туди? Слухай, тобі треба піти до лікаря. Чорт, на твою ногу аж дивитися страшно! — Треба її перев’язати, поки ніхто не побачив, — порадив Джо. Джо добре розумів мене. — Може, в когось із хлопців є хустка? — спитав я. — Я перев’язав би її хусткою. — Я зараз спитаю в Перса, — надумав Боб. — У нього, напевно, є. Перс вважався в школі слиньком, і всі знали, що він носить у кишені хустку. Боб побіг шукати Перса, а ми з Джо зайшли за школу, і я сів, опустив подерту панчоху, розмотав бинта й оглянув подряпини. Вони були неглибокі, але численні; з них сочилася кров. Ми з Джо мовчки дивилися на ногу. — Все одно тобі ця нога тільки заважає, — озвався нарешті Джо, намагаючись заспокоїти мене. — Ет, хай їй дідько, — люто пробурмотів я. — Хай їй дідько, цій клятій нозі. Глянь-но, чи не йде Боб. Боб уже поспішав до нас із хусткою, яку він мало не силоміць видер з рук Перса, а Перс ішов за ним назирці, щоб подивитися, що з нею зроблять. — Дивись, щоб завтра приніс, — почав був він, а тоді затнувся, побачивши мою ногу. — Ой, що це! — зойкнув він. Хусткою й подертим бинтом я туго перев’язав ногу і звівся на милицях. Джо, Боб і Перс стояли, чекаючи, що я скажу. — Ну, наче все гаразд, — мовив я по хвилі, прислухаючись, як угамовується біль. — Крізь усе це шмаття кров не просочиться, — зауважив Джо. — Ніхто нічого не знатиме. 30

Мати так і не дізналася, що я поранив ногу. Я завжди перев’язував свої болячки сам, — вона тільки давала мені таз із гарячою водою, чисті бинти й вату, яку я закладав між пальців. Поки стояла холодна погода, подряпини не загоювались, і часом я навіть думав, що доведеться-таки показати їх матері, та коли потеплішало, вони нарешті зажили. Як і доти, я їздив на Промені до водопою, але тепер пускав його учвал лише по тому, як ми виходили на дорогу до школи й проминали поворот у завулок. Не раз я пробував їздити, тримаючись за луку тільки однією рукою, але через те, що хребет у мене був викривлений, тіло моє весь час заточувалося ліворуч, і однією рукою я просто не міг би втриматися. Якось, коли Промінь ішов ступою, я спробував навпомацки знайти в сідлі якусь надійну точку опори. Я міг, не напружуючись, дістати лівою рукою набагато нижче, ніж правою. Трохи пересунувшись у сідлі праворуч, я сунув ліву руку під крило сідла в тому місці, де проходить попруга. Ухопившись за попругу, я вже не заточувався ліворуч, а щоб не перехилитися праворуч, досить було спертися рукою об пітник! Вперше я відчув себе в сідлі цілком упевнено. Схопивши поводи правою рукою, я взявся лівою за попругу й пустив поні легким чвалом. Хоч як розмашисто біг Промінь, у сідлі мене більше не підкидало. Я сидів вільно і спокійно, переймаючись доти незнаним відчуттям цілковитої безпеки і впевненості. Тепер я міг правити ним. Порухом руки я скеровував коника праворуч чи ліворуч, нахилявся разом з ним убік, коли він завертав, і відкидався назад, коли він сповільнював біг. Тримаючись за попругу, я був немовби прив’язаний до сідла і водночас, залежно від потреби, міг змінювати позу. Якийсь час Промінь ішов учвал, потім я, в раптовому пориві, скрикнув і погнав його вперед. Я відчув, як розпласталось його тіло, коли він пішов кар’єром. Тепер я вже не погойдувався — я мовби летів, і дріботливий стукіт копит здавався мені чарівною музикою. Насолода була надто велика, щоб вичерпати її за один день. До школи я під’їхав ступою, наспівуючи пісеньку, і не став чекати, доки Боб прийде й допоможе мені злізти; я зісковзнув з сідла, впав на землю й підповз до милиць, притулених до стіни. Потім устав, одвів Променя до загону, розсідлав його і до кінця перерви, доки не пролунав дзвінок, простояв біля загорожі, дивлячись на нього. Того дня я вже не чув пояснень учителя. Я думав про батька, про те, як він зрадіє, коли я доведу йому, що вмію їздити верхи. Я б залюбки вже завтра поїхав додому й похизувався перед батьком, але я знав, про що він почне розпитувати мене, та й сам розумів: не навчившись сідати на поні і злазити з нього без сторонньої допомоги, я не маю права казати, що вмію їздити верхи. Навчитися спішуватись неважко, міркував я. Якщо милиці стоятимуть десь напохваті, можна буде однією рукою триматися за сідло, а другою взяти їх і підставити під пахви. Інша річ — сідати верхи. Потрібні здорові ноги, щоб одну поставити в стремено, а другою відштовхнутися від землі. Доведеться винайти якийсь інший спосіб. Іноді, граючись удома, я брався однією рукою за горішню поперечку хвіртки, а другою за подушку милиці й повільно вижимався, піднімаючись високо над хвірткою. Я часто робив ці силові вправи й тепер вирішив удатися до цього способу — тільки спираючись не на хвіртку, а на сідло. Якщо Промінь стоятиме смирно, то я на нього сяду. Наступного дня я спробував зробити це, але Промінь не стояв на місці, і я кілька разів падав. Тоді я попросив Джо притримати його, взявся однією рукою за луку сідла, а другою — за подушки милиць, приставлених одна до одної, набрав у груди повітря, а тоді одним рухом вижався на руках і сів у сідло. Я почепив милиці на праву руку, вирішивши взяти їх з собою, але вони лякали поні, і я віддав їх Джо. Щодня Джо притримував Променя, поки я сідав верхи, але за два тижні поні призвичаївся до цієї вправи й уже не зрушував з місця, доки я не вмощувався в сідлі. Після того я більше не просив Джо притримувати його, але все ще не міг брати з собою милиці. Показавши Бобові, як мені найзручніше було б возити милиці, я попросив його поїздити на Промені, почепивши їх на праву руку. Щодня після уроків він робив це, аж доки Промінь перестав їх боятися. Незабаром я й сам почав їх возити. Коли поні йшов підтюпцем, милиці легенько стукались об його бік, а при швидкому алюрі їх відкидало назад, але він на них більше не зважав. Промінь ніколи не сахався вбік. Він завжди біг прямо, тож я завжди почував себе впевнено й не боявся, що він мене скине. Я не розумів, що для того, щоб усидіти в сідлі, коли поні раптом сахнеться, потрібні здорові ноги — адже зі мною такого ще не траплялось. Я вважав, що скинути мене може лише кінь, що стає дибки, й тому незабаром став найвідчайдушнішим вершником у школі. Я долав учвал місця, куди б і не поткнувся на своїх милицях, — я топтав їх ногами, міцними, як сталь, ногами Променя, що здавалися мені тепер моїми власними. Там, де інші хлопці об’їздили пагорб чи насип, я спрямовував поні навпростець, хоч, коли ми ходили пішки, то, навпаки, я обминав усі горбовини, а хлопці вилазили на них. Тепер я міг побувати скрізь, де бували вони, й протягом годинної великої перерви вишукував місця, де не пройшов би на милицях, і, долаючи їх верхи, зрівнювався із своїми товаришами. Але я не знав, що керує мною саме прагнення бути таким, як усі. Я їздив так, бо мені подобалося так їздити. Іншого пояснення я не мав. Іноді я проїздив учвал завулком, що круто завертав на шосе. По той бік шосе стояла пресвітеріанська церква, й той ріг називали Церковним. Одного разу я на всьому скаку завернув за Церковний ріг. Саме почав накрапати дощ, і я поспішав до школи, щоб не намокнути. Жінка, що проходила повз церкву, раптом розкрила парасольку, і Промінь несподівано для мене сахнувся вбік. Я відчув, що падаю, і спробував вивільнити «погану» ногу із стремена. Найбільше я боявся, щоб кінь не поволік мене за собою. Батько одного разу бачив, як кінь мчав чимдуж, тягнучи за собою вершника, чия нога запуталася в стремені, і я назавжди запам’ятав його розповідь про те, як підскакувало, б’ючись об землю, вершникове тіло. Гепнувшись на шосе й побачивши, що ноги мої вільні, я відчув тільки полегшення. Якусь мить я лежав нерухомо, думаючи, що в мене переламані всі кістки, а тоді сів і, кривлячись від болю, почав обмацувати руки й ноги. На голові в мене вискочила гуля, лікоть був обідраний. Промінь учвал помчав до школи, і я знав, що Боб і Джо незабаром з’являться з моїми милицями. Я сидів на дорозі, обтрушуючи штани, і раптом побачив жінку з парасолькою. Вона бігла до мене, й обличчя в неї було таке нажахане, що я мимоволі озирнувся — чи не сталося за моєю спиною якесь нещастя. Але, крім мене, на дорозі нікого не було. — Ой лишенько! — вигукнула вона. — Ти впав! Я бачила. Сердешна дитино, ти забився? Який жах! Це була місіс Конлон, знайома моєї матері, і я подумав: «Вона розповість матері, що я впав. Завтра треба показати батькові, що я вмію їздити верхи». Місіс Конлон квапливо поклала свої пакунки на землю і схопила мене за плечі. — Ти забився, Алане? Кажи ж! Ой, що скаже твоя бідолашна матуся? Чого ж ти мовчиш? — Та не забився я, місіс Конлон, — відповів я. — Просто я чекаю, щоб мені принесли милиці. Джо Кармайкл їх принесе, як тільки побачить поні. Я не сумнівався, що Джо зразу зметикує, що треба робити. Боб — той, поки прибіжить, на ходу роздзвонить усім, що сталося. А Джо бігтиме мовчки з моїми милицями, обмірковуючи, як би його зробити так, щоб ніхто про це не дізнався. — Тобі не можна їздити верхи, Алане, — вела своєї місіс Конлон, обтрушуючи мені плечі. — Це погано скінчиться, от побачиш. — Тоді вона заговорила лагідним голосом, вклякнувши переді мною й нахиливши голову так, що її ласкаво всміхнене обличчя опинилося перед моїм. — Ти не такий, як інші хлопці. Ніколи не забувай про це. Ти не можеш робити все те, що роблять вони. Твої бідолашні тато й мама збожеволіють, коли дізнаються, що ти їздиш верхи. Пообіцяй мені, що ти більше ніколи не сядеш на коня. Ну, пообіцяй! На мій подив, я побачив у неї на очах сльози, і мені захотілось утішити її. Я б залюбки подарував їй що-небудь, аби тільки вона всміхнулась. Я завжди помічав цей смуток в очах дорослих, що розмовляли зі мною. Всі мої спроби поділитися з ними своїм щастям були марні. Вони вперто чіплялися за свій смуток. Я ніяк не міг зрозуміти чому. Тут саме прибігли Джо з Бобом. Джо ніс милиці. Місіс Конлон зітхнула і звелася на ноги; поки Джо допомагав мені підвестись і підставляв милиці, вона дивилася на мене зажуреними очима. — Що скоїлося? — стурбовано запитав Джо. — Промінь сахнувся і скинув мене, але я не забився. — Не треба нікому казати про це, — тихо мовив Джо, скоса позираючи на місіс Конлон. — Коли не хочеш, щоб тобі заборонили сідати на поні — тримай язика за зубами. Я попрощався з місіс Конлон. Ідучи, вона нагадала мені: — Пам’ятай же, що я казала тобі, Алане. Ми рушили до школи. По дорозі Джо оглянув мене з голови до ніг і зауважив: — Головне, що ти лишився цілий. Ходиш ти не гірше, ніж завжди. 31

Наступного дня під час великої перерви я поїхав додому на Промені. Їхав я неквапливо. Мені хотілося досхочу натішитися картиною, яку малювала моя уява: подив батька, коли я з’явлюся перед ним верхи на поні. Мати, певне, стривожиться, але батько покладе мені руку на плече, зазирне в очі й скаже: «Я знав, що ти доможешся свого», — або щось таке. Коли я під’їхав до воріт, він стояв біля дверей повітки, схилившись над сідлом. Мене він не бачив. Я зупинив поні перед ворітьми і якусь хвильку дивився на батька. Потім гукнув: — Агов! Він, не розгинаючи спини, озирнувся та так і завмер у цій позі, а я з усмішкою дивився на нього; потім він повільно випростався, не зводячи з мене очей. — Це ти, Алане? — сказав він стиха, неначе я сидів на коні, що може злякатись його голосу й понести. — Атож! — вигукнув я. — Дивися на мене! Дивись! Пам’ятаєш, ти казав, що я ніколи не їздитиму верхи? Тож дивись! Ге-ге-гей! — крикнув я точнісінько так, як кричав іноді батько, коли скакав на баскому коні, і, нахилившись уперед, ударив Променя в бік п’ятою «доброї» ноги. Білий поні помчав клусом, потім, розігнавшись, перейшов на кар’єр. Я бачив, як, мов поршень, миготить його коліно, відчував його силу й рух лопаток. Я промчав уздовж нашої огорожі до купи акацій, потім осадив поні й відкинувся назад, коли він, завертаючи, присів на задні ноги; з-під копит Променя полетіли камінці, голова його піднімалась і опускалася, поки, напружуючись, він брав розгін. Потім я погнав назад і побачив, що батько щодуху біжить до воріт. Я проїхав повз нього, тримаючи поводи в руці, погойдуючись у сідлі в такт рухам Променя. Потім знову завернув і зупинив Променя перед хвірткою. Він позадкував, пританцьовуючи, задираючи голову, важко дихаючи. Я чув, як поні хропе, чув рипіння сідла, дзенькіт вуздечки — як я мріяв, що почую ці звуки, сидячи верхи на баскому коні, й тепер я чув їх і відчував запах коня, що пробіг на повну силу!

Я глянув на батька й з тривогою помітив, що він пополотнів. Мати вийшла з дому і квапливо прямувала до нас. — Що з тобою? — швидко спитав я. — Нічого, — відповів батько, не підводячи очей. Я чув, як важко він дихає. — Не треба було тобі так бігти до хвіртки, — сказав я. — Ти зовсім захекався. Він глянув на мене й усміхнувся, потім обернувся до матері, яка, підійшовши до хвіртки, простягла до нього руку. — Я все бачила, — сказала вона. Якусь мить вони дивились одне одному в очі. — Він викапаний батько, — мовила мати і, обернувшись до мене, спитала: — Ти сам навчився їздити верхи, правда? — Еге ж, — відповів я, нахиляючись до шиї Променя, щоб бути ближче до них. — Я вже хтозна-як давно вчуся. А гепнувся з нього лише раз — учора. Ти бачив, як я завертаю? — звернувся я до батька. — Мов на ковбойському коні! Ну, що ти скажеш? Умію я їздити верхи чи ні? — Так, — відповів батько. — Ти добре їздиш. У тебе впевнена рука, й ти добре сидиш у сідлі. А покажи-но, як ти тримаєшся? Я пояснив, що тримаюся за попругу, розповів, як їздив на Промені до водопою, як навчився сідати на нього і спішуватися за допомогою милиць. — Я залишив милиці в школі, а то б показав вам, — додав я. — Нехай… Іншим разом… Ти впевнено почуваєш себе в сідлі? — Як у кріслі. — А спина не болить, Алане? — спитала мати. — Анітрохи, — відповів я. — Ти все-таки шануйся, Алане, добре? Я рада, що ти їздиш верхи, але мені б не хотілося бачити, як ти падаєш. — Я шануватимусь, — пообіцяв я і додав: — Мені вже час вертатися до школи, бо ще спізнюся. — Слухай, синку, — сказав батько, і обличчя його споважніло. — Тепер ми знаємо, що ти вмієш їздити верхи. Ти промчав повз хвіртку так, що я не встиг і оком змигнути. Але так їздити не треба. Коли ти скакатимеш отак, люди скажуть, що ти їздиш напоказ, і вирішать, що ти не знаєшся на конях. Справжньому вершникові, аби довести, що він уміє їздити верхи, не треба гасати, мов той цуцик, якого спустили з цепу. Справжній вершник не повинен нічого доводити. Він вивчає свого коня. І ти роби це. Тихо і спокійно. Ти навчився їздити — чудово, але не хизуйся цим. Учвал можна розганятися на прямій дорозі, та коли ти скрізь їздитимеш отак, як оце допіру, то швидко занапастиш коня. Кінь — мов людина, він для тебе все зробить, коли ти будеш з ним справедливий. А тепер їдь собі до школи ступою; як приїдеш, розітри Променя, і вже тоді відпусти його. Він помовчав трохи й додав: — Ти добрий хлопець, Алане. Я тобою задоволений, і, по-моєму, ти добрий вершник. 32

На дорогах почали з’являтись автомобілі. Здіймаючи хмари куряви, вони мчали по битих шляхах, розрахованих на обкуті залізом колеса возів. Автомобілі руйнували шляхи, обганяючи кінні екіпажі, обкидали їх градом ріні, гудінням клаксонів розполохували стрічні череди й отари. На машинах були великі мідні ацетиленові ліхтарі, мідні радіатори, а за прямим величним вітровим склом у них сиділи, нахилившись і дивлячись уперед, люди в пильовиках і захисних окулярах. Вони судорожно стискали кермо, а іноді смикали його, як віжки. Сполохані коні сахалися геть з дороги від диму й гуркоту автомобілів, а розлютовані візники, насилу зупинивши запряг на придорожній траві, ставали на весь зріст у возі й несамовито лаялися, дивлячись, як спадає курява. Фермери залишали хвіртки обор відчиненими навстіж, щоб візники могли якнайхутчіш одвести далі від дороги переляканих, тремтячих коней і перечекати, доки проїде автомобіль. Пітер Фінлей був уже не конюхом місіс Каррудерс, а її шофером; він носив картуза й форму і, відчинивши дверцята, виструнчувався, коли вона виходила з машини. — Ви їздите так, наче на дорозі, крім вас, нема нікого, — сказав йому якось батько. — Хіба вона ваша? Всім доводиться завертати на траву, коли ви проїжджаєте. — Машина не кінь, нею по траві не поїдеш, — пояснив Пітер. — Мені не можна збочувати з шосе, а місця на ньому вистачає тільки для одного. — Авжеж, і цей один — місіс Каррудерс, — сердито мовив батько. — Вже до того дійшло, що я боюся виїжджати за ворота на молодому коні. Мавши коня, що не боявся б машини, я б, їй-богу, поїхав просто на вас. Відтоді, забачивши попереду батька в бідці, запряженій молодим конем, Пітер завжди зупиняв машину, але кінь однаково сахався вбік, на траву, хоч би як напинав віжки батько, лаючись на всі заставки. Він ненавидів автомобілі, але казав, що майбутнє належить їм. — Коли ти доживеш до моїх років, Алане, коня можна буде побачити лише в зоопарку. Часи коней минулися. Дедалі менше фермерів приходило до нього з проханням об’їздити коня, життя дорожчало, але він спромігся все-таки заощадити десять фунтів і купив мені кілька баночок коричневої мазі, якою мати почала натирати мені ноги. Це були якісь американські ліки під назвою «Лікувальний курс Віаві», й торговець, що продав мазь батькові, божився, що, пройшовши цей курс, я почну ходити. Місяць у місяць мати натирала мені ноги цією маззю, аж доки вимазала останню баночку. Батько з самого початку не вірив у це лікування, та, коли мати сказала йому, що мазі більше немає, він гірко зауважив: — А я, мов той дурень, сподівався чуда! Він заздалегідь попереджав мене, що на успіх навряд чи можна розраховувати, й тому невдача не дуже мене розчарувала. — Я більше не хочу марнувати час на лікування, — сказав я батькові. — Воно мені тільки заважає. — Маєш рацію, — погодився батько. Я тепер їздив на поні, що їх він недавно приборкав, і нерідко падав. Щойно об’їжджені поні полохливі, а я так і не навчився втримуватись у сідлі, коли поні сахається. Підводячись після кожного чергового падіння, я щоразу переконував себе, що впав востаннє, але батько був іншої думки. — Всі ми так кажемо, синку, та коли хто справді падає востаннє, він цього вже не відчуває. Мої падіння непокоїли його. Якийсь час він вагався, а тоді, раптом дійшовши рішення, почав навчати мене, як треба падати: розслабивши м’язи, так, щоб удар об землю був якомога м’якший. — Будь-яку перешкоду можна подолати, — казав він. — Як не в один спосіб, то в інший. Він легко розв’язував усі труднощі, пов’язані з моїми милицями, але й він не міг порадити мені, що робити по закінченні школи. До закінчення навчального року й мого останнього дня в школі лишалося тільки два місяці. Містер Сіммонс, крамар у Тураллі, пообіцяв платити мені п’ять шилінгів на тиждень, якщо по закінченні школи я візьмуся вести його облікові книги. Та хоч мене й вабила можливість самому заробляти гроші, я прагнув роботи, яка б стала для мене справжнім випробуванням, яка б вимагала повної віддачі моїх сил і здібностей. — Ким ти хочеш бути? — спитав мене батько. — Я хочу писати книжки. — Що ж, це діло непогане, — сказав він, — і тобі воно до снаги. Але чим ти думаєш заробляти собі на прожиття? — Книжками теж заробляють собі на прожиття, — відказав я. — Авжеж, але тільки по багатьох роках праці. Та й освіта для цього потрібна неабияка. Пітер Фінлей каже, що немає на світі нічого важчого, як написати книжку, — він пробував. Повір, я за те, щоб ти писав книжки, не думай, що я проти, але для цього тобі треба вчитись і вчитись. Він помовчав трохи, а тоді заговорив уже так, наче давно впевнився, що колись я стану письменником. — Старайся писати так, як Роберт Блечферд, — сказав він. — Це той, що написав «Невинного». От де чудова книжка! Він її написав, щоб допомогти людям. Розумієш, — повів він далі, — писати книжку заради грошей не варто. Краще вже об’їжджати коней. Коли їх об’їжджаєш, то робиш щось добре з того, що могло стати поганим… Не знаю… Книжка — діло серйозне. А тобі це, боюся, ще невтямки… Ти, мабуть, вважаєш; що книжка повинна тільки розважати. А воно не так… Ну, та нічого, коли життя наставить тобі гуль, ти мене зрозумієш. Ми сиділи на огорожі й дивилися на жеребця, якого батько привчав до вуздечки. Жеребець гриз важкі вудила. Рот у нього був червоний, запалений. — В нього задовга спина, — раптом зауважив батько, а тоді повернувся до нашої розмови: — Якщо хтось дасть тобі сотню фунтів за книжку, можеш бути певен, що це йому вигідно, але якщо всі бідні й знедолені скинуть перед тобою шапки за те, що ти написав її, — це інша річ; це найдорожче за все. Але тобі треба спершу пожити серед народу. Ти полюбиш його. Тож пиши книжки, й нехай тобі щастить. За кілька днів по тому містер Сіммонс показав мені оголошення в «Ейдж». Комерційний коледж у Мельбурні оголошував прийом на бухгалтерські курси. Іспити з історії, географії, арифметики й англійської мови. Зарахованим надається стипендія. Екзаменаційні білети надсилаються у відповідь на заяву на адресу місцевого шкільного вчителя. Я написав заяву, й за тиждень містер Такер повідомив мене, що папери прибули. — Прошу звернути увагу, Маршалле, що печатка на конверті ціла, — сказав він суворо — так, наче я його в чомусь звинувачував. — Це означає, що запитань до початку іспитів не побачить ніхто. Я повідомив про цей іспит Вільяма Фостера, й він також складатиме його на стипендію. Прошу тебе з’явитися в школу в суботу, рівно на десяту ранку. А тепер сідай на місце. Вільям Фостер був улюбленцем містера Такера і найкращим учнем. Він умів одним духом випалити всі назви річок штату Вікторія, а виконуючи усні арифметичні вправи, притискав обидві руки до лоба, щоб видно було, що він не лічить на пальцях. Розв’язуючи задачу, він завжди затуляв зошит рукою, щоб хтось не списав, та коли мені треба було, я тицяв його кулаком під ребра — й він забирав руку. Його мати вельми ним пишалась і якось сказала моїй, що коли б не її Вільям, я б зроду не розв’язав жодної задачі. Зустрівши його в суботу вранці коло школи, я запропонував йому сісти на іспиті разом, але Вільям був у святковому костюмі й дивився на мене згорда. Задерши кирпу, він відповів, що мати звеліла йому сісти якнайдалі від мене. Для мене це була прикра несподіванка, але я ввійшов до класу слідом за Вільямом і сів поряд, дарма що він вимагав, аби я відчепився. Містер Такер помітив мою тактику й наказав мені пересісти в інший куток класу. Я влаштувався під вікном і, дивлячись на гору Туралла, яскраво-зелену під сонцем, подумав про Джо і про те, що сьогодні чудовий день для полювання на кролів. Містер Такер постукав по столу й оголосив: — Зараз я розпечатаю конверт з екзаменаційними білетами комерційного коледжу Поултера. Прошу вас обох звернути увагу на те, що печатка ціла. Він зірвав шнурок і вийняв з конверта білети, не зводячи з мене своїх лютих очей. Потім він хвилин двадцять читав завдання, то насуплюючись, то підводячи голову й схвально поглядаючи на Вільяма Фостера, який, немовби дякуючи вчителеві за довіру, схиляв голову. Я б залюбки вліпив містерові Такеру синця під оком і втік до Джо. Подумки я саме розповідав Джо про цей свій подвиг, коли містер Такер вручав нам квитки. Потім він глянув на годинник і твердо проказав: — Зараз десять тридцять. Ви повинні закінчити цю роботу об одинадцятій тридцять. Я прочитав запитання, надруковані на жовтому аркуші. «Вирахуйте складні проценти…» Ет, це легко. «Якщо десять чоловік візьмуть…» Пропорція! Таке мені заіграшку. «Ділянка землі площею чотири акри…»^[6] Гм, це вже важче. Я взявся до роботи, а Такер, сівши за свій стіл, почав гортати глянсові сторінки англійського журналу «Філд». Екзаменаційні запитання видалися мені не дуже важкими, але після іспиту, порівнявши свої відповіді з Вільямовими, я вирішив, що наробив помилок, бо він понаписував щось зовсім інше. Я сказав батькові, що завалився. — Дарма, — відповів він. — Головне, що ти спробував. За тиждень до кінця навчального року поштою надійшов адресований мені великий коричневий конверт. Його вручили батькові, і він з матір’ю та Мері вже чекав мене в кухні, коли я повернувся із школи. Я розірвав конверт і вийняв згорнутий удвоє аркуш. «Шановний сер! З приємністю повідомляємо, що вам призначено стипендію…» — Мені дали стипендію! — вигукнув я, не вірячи власним очам, і обвів поглядом рідних, немов чекаючи від них пояснення. — Покажи-но, — сказав батько і взяв аркуш у мене з рук. — Справді дали! — схвильовано вигукнув він. — Ось, читай. — Він віддав листа матері. — Тут так і стоїть, чорним по білому! Уявляєш — дали стипендію! Аж не віриться! Стипендію! — Він обернувся й ляснув мене по спині. — Молодця, синку! Ти таки взяв своє! — А тоді звернувся до матері: — А за що ж йому платитимуть стипендію? Прочитаймо ще раз. Ким він стане? — Бухгалтером, — відповіла Мері, читаючи листа з-за плеча матері. — Він матиме власний кабінет і все таке інше. — А хто в нас тут бухгалтер? — спитав батько, намагаючись уявити собі, що це таке. — Той, що веде облік у великій крамниці в Балунзі, — бухгалтер чи ні? — Ні, — рішуче заперечила мати. — Авжеж, ні. Він рахівник. Бухгалтер має бути дуже освічений. — Містер Брайєн, напевно, бухгалтер, — зауважила Мері. — Отой, що працює на маслозаводі. Кажуть, він одержує шість фунтів на тиждень. — Брехня, — відказав батько. — Там, мабуть, сам управитель не одержує стільки. От зараз поїду й розпитаю в нього самого, що воно за птах — бухгалтер. В усякому разі, схоже на те, що нашим злидням настав кінець. Якщо Алан колись зароблятиме шість фунтів на тиждень, то йому сам чорт буде запанібрата. Батько не став гаяти часу — осідлав коня й подався до маслозаводу. Повернувся він надвечір з іще однією разючою новиною. Вільям Фостер не пройшов! — Щира правда! — вигукував батько, неспроможний стримати збудження. — Я зустрів місіс Фостер, і вона сказала мені гордо-прегордо, що вони одержали листа, в якому повідомляється, що Вільяму дозволено складати іспити ще раз — наступного року. Побачили б ви, яка в неї зробилася фізіономія, коли я розповів їй про Алана! І я розмовляв з Брайєном, — вів він далі. — Ти маєш рацію, Мері, він таки бухгалтер. І він сказав мені, що бухгалтери найвищого класу одержують навіть більше, ніж шість фунтів на тиждень, — хоча, хтозна, може, він і прибрехав. І коли людина стає бухгалтером, то поряд з її прізвищем ставляться відповідні літери. Стривайте, я подивлюсь, я записав їх… — Він обмацав кишені й витяг папірця. — Ось вони, я їх записав з Брайєнових слів: Л. І. Б. — ліценціат інституту бухгалтерів, тільки я не второпав, що це означає. Але Брайєн каже, що мало хто має таке звання, й здобути право на такі літери — це неабищо. — Батько схвально глянув на мене. — Ніколи не думав, що доживу до того дня, коли до імені Алана додаватимуть літери. І в раптовому пориві батько підхопив мене, дарма що я вже був не малий, і міцно стис в обіймах. Протягом наступного тижня вони з матір’ю засиджувалися до пізньої ночі, розмовляючи й підраховуючи щось на папері, і я знав, що вони обговорюють моє майбутнє. — Ми з матір’ю вирішили перебратися до Мельбурна, Алане, — сказав мені згодом батько. — Звісно, спершу треба буде владнати все тут, але потім ми зберемо всі наші манатки й переїдемо всією родиною. Твоє майбутнє там, а не тут. Я підшукаю собі роботу; певно, це буде не дуже важко. А ти вступиш до якої-небудь контори, поки вчитимешся на бухгалтера. Тебе кожен залюбки візьме, довідавшись, що ти стипендіат. Та й однаково я заробляю тепер менше, ніж колись. А далі буде ще гірше — он подивися, скільки вже автомобілів на дорогах. Сьогодні я бачив штук вісім чи дев’ять. — І додав: — А ти як дивишся на переїзд? — Я — за. Я вчитимусь на бухгалтера, а водночас — і на письменника. По-моєму, це буде добре. — По-моєму, теж, — сказав батько. Та, обміркувавши все це на самоті, я раптом зрозумів, що не зможу розлучитися з хащами, які дали мені стільки сили й снаги. Я ніколи не бачив великого міста. Тепер я уявив його собі як величезну складну машину, яку обслуговує сила-силенна Л. І. Б. з блідими обличчями і гросбухами. Ця картина засмутила мене, і я пішов шукати Джо. Знайшов його в лісі за хатою: він ставив пастки. Коли я розповів Джо, що ми перебираємося до Мельбурна, приятель замислено подивився на пастку, яку тримав у руці, й сказав: — Тобі завжди таланило, це точно. Пам’ятаєш, як в одну твою пастку вскочило зразу двоє кролів? — Еге ж, — відповів я, з приємністю згадуючи той випадок. Ми сіли на траву й повели мову про Мельбурн, про трамваї, про тисячі людей, що живуть у тому місті, і про те, як я зароблятиму шість фунтів на тиждень. — Найголовніше, — сказав Джо замріяно, — що ти зможеш ходити до музеїв, коли тобі заманеться. Кажуть, чого там тільки нема. — Звісно, до музеїв я ходитиму, але найбільше я хочу писати книжки. В Мельбурні є велика бібліотека. От куди я вчащатиму. — Тобі доведеться кинути верхову їзду, — сказав Джо. — В Мельбурні коні переведуться швидше, ніж десь-інде. — Це, звісно, прикро, — відповів' я, знову переймаючись сумом. — Та трамвай однаково довезе тебе, куди хочеш. — Тобі там, певно, заважатимуть милиці, — задумливо мовив Джо. — Адже там скрізь повно народу, штовханина… — Милиці! — обірвав я його зневажливо. — Та хто думає про милиці!

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8910 Следующая ⇒