Annotation 6 страница

Бійки відбувалися після уроків. Того дня, коли мала відбутися бійка, всі в школі ходили збуджені й схвильовані. Дівчата раз у раз погрожували, що розкажуть учителю, а хлопці кляли найвідоміших ябедниць останніми словами, після чого ображені дівчата, задерши носа і метляючи кісками, йшли з подвір’я, супроводжувані гнівними поглядами всіх тих, хто зневажав доноси. Але потрібна була неабияка сміливість, щоб справді донести вчителеві, коли вся школа з нетерпінням чекала бійки, а тому дівчата, що вважались ябедницями, із загрозливим виглядом підходили до шкільних дверей, але перед ними нерішуче зупинялися й починали обмінюватися образливими зауваженнями щодо «тих нахабних хлопців», які пильно стежили за ними. Дівчата не ходили дивитися бійки, бо це видовище вважалося надто брутальним для їхніх тендітних натур, але вони стежили за перебігом подій здалеку і, як розповідала мені Меггі Малліген, збуджено лаялися не гірше за хлопців. Меггі ходила на всі бійки. Вона й тепер ішла в натовпі моїх прихильників, коли ми простували на Джексонів вигін. Вона скористалася з нагоди, щоб засвідчити мені свою відданість: — Якщо він тебе наб’є, я відлупцюю його сестру, — квапливо прошепотіла вона. Кращої присяги на вірність не можна було б і придумати. — Я виб’ю з нього душу, — заспокоїв я дівчину. Я не сумнівався у своїй перемозі. Я був скоріше зацікавленим спостерігачем, аніж головною дійовою особою події, до якої так завзято готувалися мої прихильники. На цей час уже відомо було, хто на чиєму боці. У кожного хлопця напередодні спитали, за кого він, і голоси поділилися майже порівну. Стів Макінтайр спершу зневажливо поставився до моєї пропозиції битися кийками, але хлопці зустріли її з таким захватом, що Стіву ніде було дітись, надто коли я звинуватив його в боягузтві, й відповідним чином «затаврував»: тричі ляснув по плечі і проспівав: — Раз-два-три, мене боїшся ти! Отже, ухвалено битися кийками, і Фредді Гок вирізав мені першокласного кийка. — На тій акації не було жодної гусениці, — тоном знавця запевнив він мене. Кийок мав три фути завдовжки, і один його кінець був грубший за другий. — Тримай його за тонкий кінець, — порадив Фредді. — І замахуйся так, наче хочеш збити з ніг корову. Спочатку молосни його у вухо, а потім бий по носі. Я шанобливо слухав Фредді, бо певен був, що немає в світі такого, чого б він не знав. — У вухо — це непогано, — погоджувався я. Шпигуни переносили відомості з одного табору в другий, і ми довідалися, що Стів збирається бити зверху вниз, «як рубають дрова». — В цій бійці будуть тільки два удари, — вихвалявся Стів. — Я вдарю його, і він удариться об землю. Фредді на це повідомлення з надійних джерел зневажливо відповів: — Дзуськи! Поки той махатиме кийком, Алан теж не сидітиме згорнувши руки! Фредді і Джо Кармайкл — мої секунданти — виміряли довжину кийків, щоб ніхто не мав переваги. Коли ми всі зібралися нарешті коло великого пня на Джексоновому вигоні, прихильники Стіва оточили його щільною юрбою. Меггі Малліген зауважила, що Стів, мабуть, залюбки накивав би п’ятами. Але Фредді не погодився з нею. — Найкраще він битиметься, коли зареве, — пояснив мені Фредді. — А поки що він ревти не збирається. Перше ніж сісти навпроти мене, Стів скинув куртку, засукав рукава й поплював на долоні. Це справило неабияке враження на всіх, крім Меггі, яка заявила, що він просто хизується. Я своєї куртки не скинув, бо сорочка на мені була драна, і я не хотів, щоб це побачила Меггі Малліген. Але я теж поплював на долоні, показуючи, що й мені знайомі правила, а тоді сів по-турецькому й змахнув кийком, розтинаючи повітря, точнісінько як містер Такер своїм знаряддям кари. Поплювавши собі на долоні, Стів умостився навпроти мене, але на такій відстані, що я не дотягся б до нього своїм кийком, і його примусили сісти ближче. Я примірився, чи кийок дістає до його голови і, пересвідчившись, що дістає, оголосив, що готовий до бою. Стів теж сказав, що готовий, і Фредді звернувся до всіх присутніх з останнім напученням. — Дивіться ж, — сказав він, — жодного слова про це старому Такерові! Всі пообіцяли мовчати, Фредді скомандував: «Починайте! » — і Стів оперіщив мене кийком по голові. Кийок зісковзнув і здер шкіру на щоці. Це було так несподівано, що Стів устиг вдарити мене ще раз по плечі, перше ніж я второпав, що бій уже розпочався. Тоді я оскаженів і почав молотити свого ворога, завдаючи йому ударів, які, за словами Меггі, могли б і бугая з ніг звалити. Намагаючись ухилитися від них, Стів одкинувся на спину, але я нахилився вперед і люто лупцював його далі, не даючи йому відкотитися вбік. Я роз’юшив йому носа, й він так завив, що я нерішуче опустив кийок, але Фредді гукнув: — Кінчай його! І я знову почав гатити по Стіву кийком, примовляючи: «Ну, що, досить з тебе? Ну, що, досить? » — аж доки почув, як він, захлинаючись слізьми, заволав: «Досить! » Джо Кармайкл підійшов до мене з милицями, і Фредді допоміг мені підвестись: я тремтів, як молодий кінь. Щока в мене палала, до неї не можна було доторкнутися, а на голові вискочила гуля. — Я набив його, га? — спитав я. — Ти добре його відлупцював, — відповіла Меггі і, нахилившись до мене, занепокоєно спитала: — Як твоя «погана» нога? Батько з матір’ю чекали мене коло хвіртки. Батько, вдаючи, ніби лагодить хвіртку, заждав, доки хлопці пройдуть, а тоді швидко підійшов до мене і, стримуючи хвилювання, спитав: — Ну, як? — Я набив його, — відповів я, й мені чомусь захотілося плакати. — Молодця! — сказав батько і стурбовано оглянув моє обличчя. — Він тебе добряче розмалював. Вигляд маєш такий, наче побував під молотаркою. Як ти себе почуваєш? — Добре. Він простяг мені руку. — Давай п’ять. У тебе серце буйвола. Потиснувши мені руку, він сказав: — Твоя мати теж хоче потиснути її. Але мати підняла мене й пригорнула до себе. Наступного дня містер Такер, побачивши моє обличчя, викликав мене до столу й відлупцював своєю палицею; потім він відлупцював Стіва. Але я пам’ятав батькові слова про те, що в мене серце буйвола, й навіть не скрививися. 17

Джо Кармайкл мешкав недалеко від нас. Після уроків ми з ним майже не розлучалися. Щосуботи разом ходили полювати, а в будні звечора розставляли пастки й щоранку перевіряли їх. Ми знали назви всіх птахів, що гніздилися в довколишніх хащах, знали їхні звички, знали, на якому дереві чиє гніздо, і кожен з нас мав колекцію яєць, що зберігалася в картонній коробці, наполовину наповненій висівками. Своїм рум’яним обличчям і лагідною усмішкою Джо викликав симпатію в дорослих. Вітаючися з жінками, він скидав картуза й радо робив людям усілякі послуги. Він ніколи ні з ким не сварився, але, висловивши свою думку, твердо її дотримувався. Батько Джо служив у місіс Каррудерс — виконував різні роботи в маєтку; щодня на світанку він проїздив повз наші ворота на конячці, яку звали Тоні, а додому повертався, коли вже вечоріло. Тато казав, що старий Кармайкл — найпорядніша людина в усій окрузі. Місіс Каррудерс платила йому двадцять п’ять шилінгів на тиждень, але п’ять шилінгів вираховувала як орендну плату за будинок. Разом з будинком Кармайкли орендували акр землі під город, а ще вони тримали корову. Місіс Кармайкл була маленька худорлява жінка. Волосся вона зачісувала гладенько, на проділ, і збирала в тугий вузол на потилиці. Вона прала білизну в цебрах, зроблених із розпиляних навпіл діжок, і завжди мугикала одну й ту саму пісеньку. Ця проста і приємна пісенька була сповнена тихої радості. Літніми вечорами, коли я йшов гаєм до будинку Кармайклів, ця пісенька линула мені назустріч, немов вітаючи мене, і я завжди зупинявся послухати її. Коли ми збирали гриби, місіс Кармайкл робила з них соус. Вона розкладала їх рівними рядочками на блюді й посипала сіллю. За якийсь час під шапками грибів проступали дрібні рожеві крапельки соку — з нього й готувалася приправа. Місіс Кармайкл розводила курей, качок, гусей і відгодовувала кабанчика. Коли кабанчик виростав, містер Кармайкл забивав його, клав у ночви з гарячою водою, зшкрібав з нього щетину, солив і вішав у маленькому наметі, зробленому з лантухів. На долівці намету він розпалював багаття із зеленого гілля, що давало багато диму. Так кабанчик робився шинкою, й містер Кармайкл завжди пригощав мого батька, який запевняв, що зроду не куштував нічого смачнішого. Коли я приходив, місіс Кармайкл зустрічала мене привітною усмішкою й казала: — A-а, це ти! — І додавала: — Зажди-но хвильку, зараз я дам вам з Джо по окрайцю хліба з повидлом. Здавалося, вона не помічала моїх милиць — у всякому разі, ніколи не згадувала про них. Вона ніколи не дивилася ні на них, ані на мої ноги чи спину. Вона дивилася завжди мені в очі. — Збігай-но приведи Джо, — казала вона мені. Або: — З отими кролями і отим полюванням ви з Джо добігаєтеся, що з вас лишаться самі кістки. Ану сідайте попоїжте. Я часто мріяв про те, щоб їхній будинок зайнявся — тоді б я кинувся у полум’я і врятував місіс Кармайкл. У Джо був братусь Енді, який ще не ходив до школи. Джо мав доглядати його, і ми з Джо вважали це великою морокою. Білявий Енді бігав хутчіш за кенгурового щура. Джо тільки те й робив, що ловив його. До того ж, Енді був верткий, мов заєць. Він пишався своєю спритністю й іноді навмисне кидав у Джо кізяками, щоб примусити брата поганятися за ним. З Джо був кепський бігун, але, погнавшись за ким-небудь, він біг не зупиняючись, мов собака, що взяв слід. Та коли Джо намірявся вже схопити малюка, той здіймав такий вереск, що мати прожогом вискакувала з пральні. — Ти знову за своє? — кричала вона. — Не займай малого. Він тобі нічого не зробив. Зачувши материн голос, Джо зупинявся мов укопаний, а Енді, зловтішно хихочучи, тікав і потім з-за дерева показував братові носа. А втім, коли Джо дуже кортіло нам’яти Енді вуха, він ловив малого десь подалі від дому. Щоправда, Енді верещав так, що чути було за півмилі, і Джо доводилося потім довго з ним гуляти, щоб він заспокоївся. — З отого Енді мороки більше, ніж користі, — часто зітхав Джо. Та якщо хтось насмілювався сказати про Енді зневажливе слово, Джо відразу ставав у боксерську позицію. Джо мав двох собак — Даммі й Ровера. Даммі — чистокровний хорт — був боягуз і завжди скавучав, коли хтось торкався його спини. Джо пояснював це тим, що Даммі колись потрапив під колеса бідки й досі ще не видужав. — Коли б ото його не переїхали, — запевняв Джо, — він би запросто виграв кубок Ватерлоо. А втім, на полюванні Даммі бігав чудово, і ми з Джо хвастали ним у школі, коли заходила мова про собак. Ровер був дворняга. Перехопивши на собі чийсь погляд, він шкірив в усмішці білі зуби й метляв хвостом, а коли до нього зверталися — перекидався на спину й весь звивався, виявляючи так свою відданість. Ми були високої думки про Ровера. Я ніколи не брав Мег на полювання, але в мене був мисливський собака на ім’я Спот. Цей пес бігав не так швидко, як Даммі, але краще пробирався крізь чагарі й ноги мав міцніші. Ще як він був малий, його пом’яв старий кенгуру, і відтоді Спот боявся кенгуру. Зате він добре ловив зайців. З трьома собаками, що, обнюхуючи траву й дерева, бігли попереду, ми з Джо щосуботи по обіді вирушали полювати на кролів і зайців. Шкурки продавали бородатому кушнірові, який щонеділі під’їздив на фургоні до будинку Кармайклів, а виторг складали в бляшанку, мріючи купити «Книгу про птахів» Ліча, яку вважали найчудовішою книжкою в світі. За болотами й чагарями починалися луки й пасовиська, де завжди можна було сполохати зайця. Під час наших мисливських походів Джо пристосовувався до моєї ходи. Коли сивки з тривожними криками вилітали з густої трави, він не кидався вперед шукати гніздо, а йшов поряд зі мною. Джо ніколи не позбавляв мене втіхи відкриття. Якщо він раніше за мене помічав зайця, що сидів, причаївшись у своїй схованці, то, щоб привернути мою увагу, починав беззвучно ворушити губами й вимахувати руками; це означало: «Мерщій сюди! » І я поспішав до нього на своїх милицях, піднімаючи й опускаючи їх з величезною обережністю, так, щоб вони зовсім нечутно торкалися землі. Потім ми вдвох роздивлялися на зайця, який сидів, скрутившись клубком, прищуливши вуха, й злякано витріщався на нас. Зачувши гавкіт собак, заєць тільки ще більше щулив вуха, і тільки наш крик піднімав його: одним стрибком він вискакував зі своєї схованки й мчав до далекого пагорка, порослого високою травою. Одного сонячного ранку ми з Джо, взявши з собою сніданок, вирушили на полювання. За нами назирці в густій траві плентався Енді. — Тут ми напевне сполохнемо зайця, Джо, — сказав я. — Їх тут сила-силенна, це зразу видно. Поклич Даммі. А ти, Енді, відійди назад. — Я хочу з вами! — запально сказав Енді. — Не чіпай його, доки ми не побачимо зайця, — застеріг мене Джо. — Бо як він зарепетує, то розполохає всіх зайців в окрузі. Енді його слова явно припали до вподоби. — Геть усі зайці повтікають, — підтвердив він, киваючи головою. Подивившись на Енді, я вирішив не наполягати. — Гаразд, — сказав я, — ходім зі мною, Енді. Я йду он на той пагорб, щоб вони не повтікали крізь дірку в Бейкеровій огорожі. Джо виганятиме їх. Не пускай собак, Джо, поки я не крикну: «Готово! » — До мене! — наказав Джо Роверові. Ровер підповз до ніг Джо й благально перекинувся на спину. — Вставай! — скомандував Джо. — Гайда, Енді! — сказав я. — Так, іди з Аланом, Енді, — сказав Джо, радий, що спекається брата. Коли ми підійшли до зробленої з металевої сітки огорожі, що тяглася схилом пагорба, я звелів Енді сісти спиною до невеликої круглої дірки в сітці. Краї дірки були обліплені коричневими волосинками. — Сиди тут, Енді, — сказав я, — і зайці не зможуть проскочити. — А вони не нападуть на мене? — Енді сумнівався, чи цей план такий уже мудрий. — Отакої! «Нападуть»! — роздратовано вигукнув я. Відійшовши від нього, я гукнув: — Піднімай зайців, Джо! Я затулив дірку твоїм братусем! — Ану, женіть їх! — наказав Джо собакам. Ровер, який завжди перший знаходив зайця чи кроля, враз змінив покору на войовничий запал і кинувся вперед, а слідом за ним помчали Даммі і Спот, раз у раз високо підстрибуючи над густою травою. Раптом Ровер гавкнув, кинувся до кущика, і звідти граціозним стрибком вилетів заєць. Це вже було не жалюгідне, скулене від страху звірятко. Вуха його тепер стояли сторч, він біг упевнено. Тричі підскочивши, немов для того, щоб знайти рівновагу, заєць розгонистими стрибками помчав до дірки в огорожі. Даммі мовчки погнався за ним, трохи випередивши Спота. Кудлатий Ровер відставав від них. То гавкаючи, то повискуючи, він продирався крізь цупку траву так, наче вона навмисне чинила йому опір. Заєць, упевнений, що порятунок близько, ще не напружував усіх сил і біг стежкою, задерши голову, настовбурчивши вуха й раз у раз підстрибуючи, щоб озирнутися. Та коло дірки він побачив нас з Енді, почув наші крики і, враз опустивши вуха, блискавично завернув і шугонув зі стежки в траву. Даммі, що вже був наздогнав його, повертаючи, відлетів убік, і гравій, збитий його лапами, сипнув на матроську курточку й руку Енді, якою той затулив обличчя. Спот, який трохи відстав од Даммі, майнув зайцеві навперейми, але той вивернувся і проскочив між двома собаками. Даммі, що встиг оговтатися, знову взяв розгін і вже клацнув був над зайцем зубами, але звірятко знову вивернулося і, тепер уже перелякане на смерть, кинулося навпростець пасовиськом. Обидва собаки помчали за ним. — Лови його! Хапай! — горлав я, вистрибуючи слідом за ними на милицях. Джо біг навперейми й собі кричав: — Бери його! Бери! Посеред пасовиська Даммі знову мало не впіймав зайця, потім Спот, зрізавши кут, змусив звірятко завернути, але при цьому не втримав рівноваги й відлетів убік, а заєць помчав до чагарника. Даммі летів за ним, і відстань між ними скорочувалася. Спот метнувся до кущів навперейми і, поки Даммі оббігав їх, пірнув, не зменшуючи швидкості, слідом за зайцем у хащу. — Він його там загубить! — захекано вигукнув Джо, підбігши до мене. Ми мовчки вдивлялися в густий чагарник; зненацька ми почули, як Спот голосно вискнув, завив — і тоді запала тиша. — Він напоровся! — злякано вигукнув я, дивлячись на Джо й сподіваючись, що він дасть якесь інше пояснення. — Схоже на те, — кивнув Джо. — Він убився, — запхикав Енді. — Помовч! — гримнув на нього Джо. Ми довго шукали в кущах, доки нарешті знайшли Спота. Він лежав серед папороті, залитий кров’ю, й гілка, на яку він наразився, теж була закривавлена; гостра, як ніж, вона ховалася під листям папороті. Ми прикрили Спота гіллям так, щоб його зовсім не було видно, й пішли додому. Я заплакав аж тоді, коли знайшов батька в стайні й розповів йому про те, що сталося. — Шкода Спота, — сказав батько. — Шкода. Але він навіть не відчув, що його вбило. — Йому не було боляче? — спитав я, схлипуючи. — Ні, — впевнено відповів батько. — Спот нічого не відчув. Хоч би де він зараз був, йому все ще здається, що він біжить. — Батько замислено подивився на мене й додав: — Спот засмутився б, якби дізнався, що ти отак побиваєшся через те, що він спить серед папороті в чагарнику. Почувши це, я перестав плакати. — Це через те, що я скучатиму за ним, — пояснив я. — Авжеж, — лагідно сказав батько. 18

Щодня після школи Джо гнав качок і гусей до ставка за чверть милі від дому й щовечора приганяв їх назад. Вони перевальцем чалапали поперед нього, радісно збуджені, сповнені приємного передчуття. Проминувши останній гайок, вони наддавали ходи й починали крякати й гелготати, а Джо сідав на траву. Я майже завжди ходив разом з ним. Цікаво було дивитись, як качки, опускаючи грудки, заходили у воду, а тоді відпливали геть від берега, погойдуючись на хвильках. Діставшись до середини ставка, вони потягувалися, лопотіли крильми, потім знову зручно вмощувались на поверхні, задоволено стріпували хвостом і починали шукати у воді поживу. Джо вважав, що в ставку водяться різні таємничі істоти, але я з ним не погоджувався. — Ет, хіба ж хто знає напевно, що там є! — замислено казав Джо. Поки качки тішилися, ми бродили серед кущів, видивляючись на птахів, а якщо пора була весіння — лазили на дерева по яйця. Я любив лазити на дерева. Я не пропускав жодної нагоди випробувати свою силу й робив те, до чого Джо, якому не треба було доводити свою вправність, ніколи б не додумався. Видряпуючись на дерево, я покладався тільки на руки, бо ноги мої були майже ні до чого не придатні. Коли я підтягався з гілки на гілку, «погана» нога безпорадно теліпалась, а на «добру» можна було тільки спиратися, поки руки хапали гілку над головою. Я боявся висоти, але долав страх, намагаючись не дивитися вниз, якщо в цьому не було потреби. Я не міг, як інші хлопці, видиратися на стовбур по-мавп’ячому, але навчився за допомогою самих тільки рук підніматися по вірьовці. Коли нижні гілки дерева росли зависоко від землі, Джо перекидав вірьовку через одну з них, і я підтягався на руках до першого сука. Якщо я вилазив на дерево в ту пору, коли сороки несли яйця, Джо знизу криками попереджав мене про небезпеку. Притиснувшись щокою до шерехатої кори, я повільно підтягався на розгойдану вітром гілку — вгору і вгору, туди, де на тлі неба чорніла серед листя кругла пляма гнізда. Зачувши вигук Джо: «Стережися, летить! » — я зупинявся і, тримаючись на одній руці, другою починав несамовито розмахувати над головою, знаючи, що зараз наді мною зашурхотять крила, різко клацне дзьоб, а потім вітер ударить в обличчя, коли сорока шугне вгору. Якщо я встигав помітити, як птах налітає згори, то це було не страшно: удариш його, й він одразу відлетить геть — хіба що дзьобне тебе в руку на льоту. Проте коли сорока нападає ззаду, а ти тримаєшся обіруч за гілку, — вона тебе і крильми вдарить, і дзьобне так, що аж-аж-аж. Тоді знизу долинав стривожений голос Джо: — Вона тебе дзьобнула? — Еге ж. — Куди? — В голову, збоку. — Кров тече? — Ще не знаю. От зараз ухоплюсь як слід і подивлюся. За якусь мить, вивільнивши одну руку, я обмацував голову в тому місці, де боліло, а тоді дивився на пальці. — Тече! — кричав я Джо, задоволений і водночас трохи зляканий. — Ото халепа! Але тобі вже зовсім мало залишилося. Ярд, не більше… Підтягнися… Ще трошки… Ні, трохи праворуч… Отак! Я клав тепле яйце в рот, спускався на землю, й ми довго милувалися здобиччю, що лежала на моїй долоні. Іноді я зривався й падав, але нижні гілки звичайно затримували падіння, і я ніколи не забивався сильно. Одного разу, видряпуючись на дерево разом з Джо, я хотів ухопитися за сук, але схибив і вчепився за ногу Джо. Джо спробував висмикнути ногу, але я завис на ній мертвою хваткою, й ми обидва, з тріскотом ламаючи гілки, полетіли вниз та так і попадали разом на всіяну корою землю — але відбулися тільки синцями й переляком. Ця пригода справила неабияке враження на Джо. Згадуючи про неї, він часто казав: — Я довіку не забуду той клятий день. Це ж треба: вхопив мене за ногу й не пускає! Ну, скажи — чого ти завис на мені, га? Я ж кричав: «Пусти! » Я не міг дати йому переконливої відповіді, хоча нутром відчував, що нічого ганебного не вчинив. Помовчавши, Джо замислено додавав: — Ну, з таким жартуном, як ти, краще на дерева не лазити. Джо поволі звик до того, що під час наших прогулянок я часто падав. Коли я плюхався на землю долілиць, або, заточившись, валився набік після марної спроби втриматися на одній милиці, чи гепався навзнаки, Джо сідав і спокійнісінько вів розмову далі, знаючи, що я ще трохи полежу в тій позі, в якій упав. Я майже весь час стомлювався, й тому користався з тих падінь, щоб відпочити. Лежачи на землі, я брав гілочку й розкопував корінці трави, шукаючи між ними кузьок, або стежив за мурашками, що сновигали своїми стежечками між листям. Ми ніби й не помічали, що я впав. Це не варте було уваги, бо, зрештою, люди ходять по-різному, а в мене хода отака — з падіннями. — Ти не вбився, а це головне, — зауважив одного разу Джо, коли мова зайшла про те, як і чому я падаю. Коли я падав «погано», Джо все одно сідав на траву. Він не квапився мені на допомогу, якщо я не кликав його — такої помилки він не зробив жодного разу. Сівши, він кілька секунд спостерігав, як я качаюся від болю, а тоді рішуче відвертався й казав: — Оце брязнувся! За хвильку, коли я лежав уже спокійно, він знову кидав на мене погляд і питав: — Ну, то як? Підемо далі чи ні? В той час в Австралії стояла велика посуха, й ми з Джо вперше по-справжньому звідали страху, болю і страждань, про які доти не мали й гадки. Ми собі уявляли світ як приємне місце та й годі. Сонце ніколи не бувало жорстоким, і господь бог піклувався про корів та коней. Ми були твердо переконані: якщо тварини страждають, то тільки з вини людей. Ми часто думали про те, що робили б, бувши коровою чи конем, і завжди вирішували, що поперескакували б одну по одній усі загорожі, аж доки опинилися б у хащі, де немає жодної людини; там ми жили б собі щасливо до самого скону й померли б тихо й мирно в затінку дерев, на м’якій зеленій травичці. Посуха почалася з того, що восени не випали дощі. А взимку, коли вони пішли, земля була надто холодна, насіння не проросло, і зголодніла худоба повиїдала з корінням усі багаторічні трави. Весна випала суха, і, коли прийшло літо, понад пасовиськами, колись порослими соковитою травою, зависли хмари пилюки. Рогата худоба й коні, що звичайно паслися понад широкими шляхами, бродили по окрузі. Вони ламали огорожі, але на вигонах поживи було ще менше, ніж на вигорілій землі при дорогах. Фермери не мали змоги прогодувати старих коней, що доживали віку на віддалених пасовиськах, але й не знаходили в собі мужності пристрелити тварин, без яких не уявляли собі ферми, а тому купували для них жетони, виганяли на дорогу й кидали там напризволяще, сподіваючись, що худоба якось подбає про себе сама. Місцеві власті дозволяли випасати при дорогах тільки худобу з мідними жетонами на шиї; такий жетон коштував п’ять шилінгів і мав чинність протягом одного року. Літніми вечорами, коли коні й корови йшли на водопій, до нашого будинку долинав безнастанний дзенькіт ланцюжків, на яких висіли жетони. Понад шляхами, що розгалужувалися від водойми на багато миль довкола, бродили невеликі череди рогатої худоби й табуни коней; тварини обнюхували вкриту пилом землю в пошуках коріння, з’їдали сухі! кізяки, що залишилися на дорозі після коней, годованих січкою. Кожен гурт тримався окремо й завжди бродив по одній і тій самій дорозі, по одних і тих самих полях. Посуха тривала, сонце пражило дедалі дужче, й гурти танули день у день. Найслабкіші спотикалися, падали, а решта обходили хмару куряви, збиту копитами тварини, що даремно силкувалася підвестись, і йшли далі, повільно пересуваючи ноги, нахиливши голови, аж доки спрага змушувала їх завернути і знову йти назад, до водойми. Понад дорогами на гілках евкаліптів погойдувалися сороки з роззявленими дзьобами, вороння кружляло й крякало, наглядаючи тварин, що здихали, й над усім цим, над голою землею, застуючи видноколо, висіла грізна завіса лісової пожежі, ширився запах горілого евкаліптового листя. Щоранку фермери обходили свої вигони, піднімаючи тварин. — Ще три здохли звечора, — на ходу кидав фермер батькові. — А сьогодні, певно, втрачу ще двох. Фермери, прихилившись спиною до воріт, дивились, як сонце сідає за безхмарний обрій, а позад них зяяли розчиненими навстіж дверима корівники з порожніми годівницями, і за повітками на вигонах чорніла порепана земля. На ту годину, коли привозили газети й листи, фермери збиралися коло будинку пошти, розповідали один одному про свої збитки, обговорювали, де б дістати позичку на купівлю сіна, як протриматися до дощів. Для батька то були тяжкі часи. Він саме об’їжджав кількох коней місіс Каррудерс, і вони стояли в нашій стайні. Місіс Каррудерс присилала для них січку. Раз на тиждень Пітер Фінлей залишав чотири лантухи біля наших воріт, батько брав жменю січки й пересипав її з руки в руку, здуваючи солому, аж доки на долоні лишалася маленька купка вівса. Чим більша була купка, тим радісніше всміхався батько. — Добрий корм, — казав він. Наповнюючи з лантуха відра, зроблені з бідонів з-під гасу, він ніби ненавмисне розсипав багато січки на долівку стайні, й щовечора батько Джо приходив до нас із віником і торбою, старанно змітав з долівки всю січку й ніс додому — годувати виснажених голодом коня й корову. Мішок січки коштував фунт стерлінгів, та й дістати її було нелегко, а батько Джо одержував один фунт стерлінгів за цілий тиждень праці і, ясна річ, не міг купувати корм за таку ціну. Джо ходив у хащі по траву, що росла на болотах, але болота висихали, й незабаром не стало і тієї трави. Ми з Джо весь час говорили про коней, що лежали на землі. Ми мучили себе моторошними описами повільних смертей на вигонах, у хащах, скрізь довкола нас. Задушливими літніми вечорами, коли небо на заході ще довго червоніло, ми з Джо ходили до придорожньої водойми дивитись, як худоба йде на водопій. Коні приходили раз на два дні, бо могли прожити дві доби без води, корови поверталися щовечора, але дедалі більше їх здихало довкола водойми, бо вони неспроможні були заходити в пошуках корму так далеко, як коні. Одного вечора ми сиділи, спостерігаючи, як зникає за обрієм сонце, й чекали повернення коней. Дорога бігла навпростець через гайок, а далі полем, поки щезала за горбом. На горбі, чітко вирізняючись на тлі багряного неба, чорніли всохлі евкаліпти. Найдужчий вітер не розворушив би їхнє мертве гілля, й ніяка весна не могла б укрити їх листом. Вони стояли безживно-непорушні, показуючи кощавими пальцями на криваво-червоне небо. І ось з-поза горба, на якому заклякли евкаліпти, з’явилися коні; вони пройшли між стовбурами і тепер простували до нас, брязкаючи нашийними ланцюжками й цокаючи копитами об брук. Понад двадцять коней, старих і молодих, понуривши голови й накульгуючи, спускалися з горба. Зачувши здалеку воду, вони пожвавішали й побігли тюпцем. Тепер вони намагалися триматись якнайдалі одне від одного — адже один кінь, спіткнувшись, міг би збити з ніг кількох інших, а якщо вони падали, то більше не підводилися. Жоден із цих коней не лягав ось уже багато місяців. Деякі з них бігли рівно, деякі заточувалися на ходу, але кожен намагався зберігати відстань між собою й іншими. Побачивши воду, вони заіржали й наддали ходи. Нараз гніда кобила — така худа, що аж ребра світилися, а крижі, здавалося, от-от простромлять суху шкіру — зупинилась і захиталась. Ноги її затремтіли, підігнулися… Вона не спіткнулася — ні, вона просто осіла, нахилившись трохи вперед, ткнулася писком у землю і вже тоді звалилася на бік. Якусь хвильку вона лежала нерухомо, потім зробила відчайдушну спробу підвестися. Зіп’явшись на передні ноги, напружила задні, але вони підломились, і кобила знову впала на бік. Ми побігли до неї, а вона підвела голову й подивилася туди, де була вода. Коли ми підбігли до неї, вона все ще дивилася туди. — Слухай, Джо! — крикнув я. — Треба підняти її! Їй би напитись, і вона вичуняє. Подивися на її ребра, вона ж як скелет. Ану, берися за голову. Разом із Джо ми підсунули руки їй під шию й спробували підняти її, але кобила не рухалась і тільки тяжко відсапувалася. — Нехай трохи перепочине, — порадив Джо. — Може, тоді сама підведеться. Ми стояли над нею в сутінках, що дедалі густішали, і не хотіли вірити в те, що ця тварина приречена на смерть. Власна безпорадність гнітила й дратувала нас. Нам час був вертатися додому, але ми боялися відійти, бо знали, що то буде за мука — думати про те, як вона конає тут у темряві. Раптом я схопив її за голову. Джо ляснув її по крупу. Ми закричали на неї. Кобила спробувала була підвестись, але знову впала і з болісним стогоном опустила голову на землю. Ми не могли цього витримати. — Куди всі в дідька поділися? — зненацька загорлав лютим голосом Джо, оглядаючи безлюдний шлях, немов сподіваючись, що зараз на поміч нам збіжаться фермери з вірьовками. — Треба напоїти її, — у відчаї сказав я. — Ходім по відро. — Я сам збігаю, — сказав Джо. — Чекай тут. Де воно? — В повітці, де корм. Джо побіг до нашого дому, а я сів на землю біля кобили. Чути було, як дзижчать москіти й гудуть, пролітаючи, великі жуки. Кажани шурхотіли між деревами. Решта коней напилися й один по одному повільно пройшли повз мене, простуючи до якогось віддаленого пасовиська, де ще збереглися жалюгідні кущики трави. Це були живі скелети, обтягнені шкірою, і віддих їхній тхнув пліснявою. Джо приніс відро, ми набрали води, але воно виявилося заважким для Джо, й мені довелося допомагати йому. Взявшись удвох за дужку, ми розгойдували відро й переставляли на крок уперед, потім знову розгойдували, аж доки, повторивши це разів із двадцять, підійшли до кобили. Наближаючись, ми чули, як вона тихо ірже від спраги. Коли ми поставили перед нею відро, вона занурила писок глибоко у воду й почала пити так жадібно і швидко, що за хвилину відро спорожніло. Ми принесли їй ще одне, вона осушила і його, потім ще одне… Тут я зовсім знесилився — впав на дорогу, а підвестися не міг. — От халепа! Чого доброго, тепер і для тебе доведеться тягати воду, — сказав Джо. Він сів коло мене й почав роздивлятися на зірки. Він довго сидів так, мовчки й нерухомо. І я чув лише глибокі, болісні зітхання тварини. 19

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒