Annotation 7 страница

Якось у суботу, стоячи коло воріт, я побачив, як Джо біжить лісом до нашого дому. Він біг, зігнувшись, увібравши голову в плечі, ховаючись за деревами й раз у раз оглядаючись назад, неначе за ним гналися розбійники. Забігши за старий евкаліпт, він кинувся ницьма на землю, зачаївся й почав виглядати з-за стовбура в той бік, звідки щойно з’явився. Раптом він припав обличчям до землі, і я побачив, що стежкою біжить Енді. Енді не ховався за деревами. Він біг навпростець, маючи одну, цілком певну мету, якої й не думав приховувати. Джо плазом поповз круг дерева, щоб стовбур лишався між ним і Енді, але Енді добре знався на братових хитрощах і звернув просто до евкаліпта. Джо підвівся з-за стовбура і, вдаючи величезне здивування, вигукнув: — Це ти, Енді? А я оце сиджу й гадаю, коли ж ти нарешті прийдеш? Та Енді хіба обдуриш! Угледівши брата, він радісно загорлав: — Ага, попався! Я і Джо домовилися зустрітися з Ябедою Бронсоном і Стівом Макінтайром біля підніжжя Туралли. Ми взяли з собою собак, бо в папороті на схилах Туралли водилися лисиці, та нам, власне, кортіло не так полювати, як скочувати в кратер каміння. Великі каменюки, що їх ми зіштовхували в кратер, з гуркотом котилися схилом, високо підстрибуючи, вдаряючись об дерева, прокладаючи борозни в кущах і папороті. Розганялися вони так, що перескакували дно кратера й вихоплювались аж на протилежну стіну. Сходити на гору мені було страшенно важко. Я мусив часто зупинятися, щоб відхекатися. Коли ми гуляли вдвох із Джо, він терпеливо чекав мене, та інші хлопці не давали мені попуску. — Що, знов надумався відпочивати? — сердито бурчали вони. Іноді вони не хотіли чекати, й, коли я дрбувався до вершини, перший скинутий камінь уже лежав на дні, і я не встигав поділити з хлопцями радість від його польоту. Я всіляко хитрував, щоб вигадати трохи часу для перепочинку. Показуючи на стежку серед папороті, я вигукував: — Пахне лисицею. Певно, щойно тут пробігла. Мерщій за нею, Джо! Поки хлопці сперечалися, чи варто йти слідом, я набирався сили. Коли ми підійшли до купки акацій, де домовилися зустрітись, Ябеда і Стів стояли навколішках над кролячою норою. Погляди їхні були прикуті до хвоста й задніх лап Тайні — австралійського тер’єра, що належав Ябеді. Голова й передні ноги Тайні були в норі, й він гарячково розкопував її. — А ви дивилися — є там кріль, чи нема? — спитав Джо тоном знавця. Він теж став навколішки і, схопивши Тайні за задні лапи, сказав: — Ану, дай-но мені глянути. — Тягни його, — підтакнув я тоном не менш авторитетним. — Подивімося, що там є. — Нема дурних совати руку в нірку! — сказав Стів. Він підвівся і обтрусив коліна, удаючи, ніби його більше не цікавить, чи є там щось у норі. Він і досі не забув, як я віддухопелив його кийком. — Ет, хто боїться змій! — зневажливо вигукнув я, ліг на землю й сунув руку в нору. Джо тим часом тримав Тайні, який звивався й гарчав. — Ось, будь ласка, я вже й дна дістав, — згорда сказав я, устромивши руку аж до плеча. — У цій норі давно ніхто не живе, — оголосив Джо. Він відпустив Тайні, і ледве я витер руку, той знову пірнув у нору. Але цього разу обрубок його хвоста не сіпався; песик тричі чмихнув, позадкував і запитливо подивився на нас. — Гайда, — сказав Стів. — Рушаймо. — Де Енді? — спитав Джо. Енді сидів на землі між Даммі й Ровером, ськаючи бліх у Ровера. Пес аж млів од насолоди, мрійно дивлячись угору. — Нащо ти привів Енді? — стражденно скривився Ябеда. Енді скинув очі на Джо — мовляв, не підведи, розтовкмач йому як слід. — Привів і край! — відрубав Джо. Він вважав, що Ябеда не вартий зайвого слова. «Тільки-но гляну на нього, і вже кулак свербить», — часто казав Джо, тим самим вичерпно пояснюючи своє ставлення до нього. Ми рушили вузькою стежкою, що в’юнилася схилом до вершини. Для мене ця стежка була особливо тяжка. Обабіч неї росла густа висока папороть, що чинила впертий опір кожному змахові моїх милиць. Йдучи крізь зарості, я завжди обирав найширшу стежку, але гору Тураллу оперізували тільки вузькі стежки, протоптані в папороті, що сягала мені мало не до пояса. Одну милицю я ставив на стежку, а ноги й друга милиця прокладали собі шлях крізь зарості. Хитрощі, до яких я вдавався, аби завадити Ябеді й Стіву піднятися на гору без перепочинку, мали успіх, і на вершину ми зійшли всі разом. Міцний вітер, що не зустрічав ніяких перешкод на своєму шляху, дув нам просто в обличчя, ми з насолодою вдихали його на повні груди й радісно горлали, і крики наші відлунювали внизу, в глибокій чаші кратера.

Ми зіштовхнули вниз великий камінь і з завмиранням серця стежили, як він підстрибуючи летить у прірву. Мені страшенно хотілося збігти слідом за ним, подивитись, що ховається серед папороті й дерев, що росли на самому дні. — Кажуть, там унизу є велика дірка, ледь-ледь прикрита землею, — сказав я. — І якщо наступити на те місце, то відразу ж провалишся у киплячу грязюку. — Пхе, він же давно згас, — відказав Стів, як завжди, лише для того, щоб посперечатися. — Може, згас, а може, й ні, — відрубав Джо. — Може, дно там і справді таке, що тільки ступив — і провалився. Але яке воно, не знає ніхто, — завершив він урочисто. — Жодна жива душа. — А я ладен закластися, що там колись жили дикуни, — сказав Ябеда. — І як спуститися туди, то можна побачити їхню стоянку. Містер Такер колись знайшов тут їхню сокиру. — Пхе! — озвався Джо. — Я знаю хлопця, в якого аж півдесятка таких сокир. — А я візьму й злізу на півсхилу вниз, — заявив Стів. — Ходім! — підхопив Ябеда. — Мені теж кортить подивитись. Гайда з нами, Джо! Джо глянув на мене. — Я почекаю вас тут, — сказав я. Схили кратера були всіяні шлаком і камінням, яке було колись розпеченою лавою, а потім затверділо. Власне, то були закам’янілі згустки піни — такі легкі, що не тонули у воді. Подекуди зі схилів виступали оголені скелі, з поверхнею, гладенькою, мов застигла рідина, і круглі камені з зеленими прожилками. На крутих схилах де-не-де височіли евкаліпти, а між ними зеленіла густа папороть. Ця стрімка, сипуча поверхня не давала опори для милиць, та навіть якби я міг твердо триматися на них, спуститися з такої кручі було мені не до снаги. Отож я сів, поклав милиці поряд і приготувався чекати повернення хлопців. Енді, ясна річ, заявив, що не відстане від Джо. — З Енді далеко не підеш, — сказав Джо, щоб якось підбадьорити мене. — Не нести ж його назад на руках. Ми спустимося тільки на півсхилу. — Я можу ходити стільки, скільки тобі й не снилось, — обурився Енді. — Ми ненадовго, — запевнив мене Джо. Я стежив, як вони спускаються. Джо тримав Енді за руку. Голоси їхні віддалялись, аж доки я зовсім перестав їх чути. Мене не засмучувало те, що я не міг піти з ними. Я вважав, що залишився через те, що вирішив залишитись, а не через свою безпорадність. Я ніколи не почував себе безпорадним. Я сердився, але знов-таки не тому, що неспроможний був ходити чи лазити, як Джо і Стів; ні, моя злість була спрямована проти Іншого Хлопця. Інший Хлопець був завжди зі мною. Він був моїм двійником, кволим, плаксивим, боягузливим двійником, що весь час благав мене зглянутися на нього, весь час стримував мене, страхаючи всілякими небезпеками. Я зневажав його, але змушений був ним опікуватись. Щоразу, як треба було щось вирішувати, мені доводилося долати його опір. Я сперечався з ним, коли він уперто стояв на своєму; зрештою відштовхував його і йшов своїм шляхом. Він був невіддільний від мене й шкутильгав на милицях. Я ходив окремо від нього, здоровими і дужими ногами. Коли Джо оголосив, що спуститься в кратер, Інший Хлопець гарячково зашепотів: «Дай мені передихнути, Алане. Не лізь туди. З мене досить. Ти ж бачиш, як я втомився. Посидь, дай хоч відсапатися. А я зате іншим разом тобі не заважатиму». «Гаразд, — заспокоїв його я. — Тільки затям: будеш набридати — я тебе покину. Я багато чого задумав, і ти мене не зупиниш — я однаково робитиму те, що хочу». Отак і сиділи ми вдвох на горі, один упевнений в тому, що немає таких перепон, яких він не міг би подолати, другий — цілком залежний від його опіки й ласки. До дна кратера було з чверть милі. Я стежив, як хлопці спускаються схилом, перебігаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках зручнішої опори. Раз у раз вони зупинялись і, вхопившись за стовбур якогось дерева, роздивлялись довкола. Я сподівався, що вони от-от завернуть і полізуть назад. Та, побачивши, що вони вирішили дістатися до самого дна, я відчув себе ніби зрадженим. Сердито бурмочучи собі під ніс, я подивився на милиці — чи не пропадуть вони тут, а тоді, запам'ятавши місце, де залишив їх, поповз у кратер — хлопці, перегукуючись, уже досліджували дно. Спочатку я повз без особливих зусиль, ривками продираючись крізь папороть. Іноді руки зривались, я падав долілиць і котився по пухкій землі, доки якась перешкода не зупиняла мене. Там, де були розсипи шлаку, я сідав і з’їжджав униз, мов на санчатах, здіймаючи каскад камінців. Над самим дном серед папороті безладно купчилися великі каменюки, що скотилися колись з вершини. Ще відколи перші поселенці прийшли в цей край, люди, що сходили на гору, скидали з вершини в кратер ці великі уламки скель і дивились, як вони, розганяючись, з гуркотом скочуються на дно. Подолати цей кам’яний бар’єр було найважче. Я пересувався від уламка до уламка, налягаючи вагою тіла на руки, щоб легше було колінам, та поки я видобувався нарешті до більш-менш широкого проходу між камінням, коліна мої були вже подряпані й кровоточили. Хлопці помітили, що я спускаюсь, і, коли, перекидьки перелетівши через смугу папороті, я викотився на рівне місце, Джо й Енді вже чекали мене там. — Як же ти в біса вилізеш звідси? — спитав Джо, сідаючи на траву біля мене. — Уже, мабуть, повернуло на четверту, а мені ж іще треба качок додому пригнати. — Вилізу, не турбуйся, — коротко відказав я, а тоді вже іншим тоном спитав: — Ну, що, земля тут і справді м’яка? Ану ж, перевернемо цю каменюку й подивимось, що під нею. — Земля тут така сама, як нагорі, — сказав Джо. — Ябеда спіймав ящірку, але нікому в руки її не дає. Вони із Стівом щось надумали — як я відійду, весь час говорять про нас. Он поглянь на них. Ябеда із Стівом перемовлялися під деревом і крадькома, явно по-змовницькому, позирали на нас. — А ми все чуємо! — вигукнув я. Ця брехня була у нас традиційним викликом, і Стів відповів з неприхованою ворожістю. — Ти кому це кажеш? — визивно промовив він, роблячи крок до нас. — В усякому разі, не тобі, — відрубав Джо. На його думку, це була нищівна відповідь. Він обернувся до мене, задоволено всміхаючись. — Як я йому дав, га? — Дивись, вони йдуть, — сказав я. Ябеда і Стів полізли вгору схилом кратера. — І нехай. Кому вони потрібні? Ябеда озирнувся через плече й кинув на прощання останню образу: — Обидва ви психи! Ми з Джо були розчаровані вбогістю цього випаду. Ми й не подумали відповісти — це було б принизливо — і тільки мовчки спостерігали, як ті двоє швидко пробираються нагору між камінням. — Цей нікчема Ябеда й горобця не поборов би, — зауважив Джо. — А я поборов би, правда, Джо? — пропищав Енді. Він завжди оцінював власні можливості залежно від думки Джо. — Авжеж, — погодився Джо, жуючи травинку. Потім сказав, звертаючись до мене: — Час іти. Мені ж іще качок заганяти. — Гаразд, — відповів я й додав: — Ти не чекай мене, якщо поспішаєш. Я тут не пропаду. — Ходім, — сказав Джо, підводячись. — Зажди, дай хоч трохи натішитися тим, що я тут, — попросив я. — А тут якось чудно, правда? — мовив Джо, роздивляючись довкола. — Послухай, яка тут луна. Агов! — закричав він, і від схилів відбилося: «Агов». Якийсь час ми прислухалися до відлунків, потім Джо сказав: — Ходім. Мені тут якось моторошно. — Чому, Джо? — спитав Енді. — Весь час здається, що все це от-от завалиться на нас. — Але ж насправді воно не завалиться, га, Джо? — злякався Енді. — Ні, — відповів Джо. — Це я так тільки кажу. Але й справді здавалося, що краї круглої вершини кратера от-от звузяться, зійдуться й назавжди затулять небо. Звідси воно не схоже було на блакитне склепіння над землею, а скидалося скоріше на хисткий дах, покладений на стіни з каміння й землі. Небо було бліде й прозоре, якесь злиняле й мізерне в порівнянні з величчю схилів, що здіймались йому назустріч. А земля була коричнева-коричнева, зовсім коричнева. Темно-зелений колір папороті немовби розчинявся в коричневих тонах. Нерухоме мовчазне каміння теж було коричневе. Навіть тиша і та була коричнева. 'Ми сиділи, відрізані від веселих голосів живого світу, що лежав по той бік кам’яного кільця, й весь час відчували, ніби хтось величезний стежить за нами неприязним оком. — Ходімо, — сказав я по кількох хвилинах. — Тут і справді моторошно. — І, спустившись на землю з каменя, на якому сидів, додав: — Ніхто мені не повірить, що я тут побував. — Хто не повірить, той просто дурний, — відповів Джо. Я обернувся й поліз угору. Коли повзеш угору крутим схилом, доводиться всією вагою спиратися на коліна, а вони в мене були вже подряпані й боліли. Спускаючись, я працював, власне, самими руками, коліна ж тільки підтримували мене. Але тепер кожен ярд вимагав від мене величезних зусиль, і я швидко втомлювався. Подолавши кілька ярдів, я мусив відпочивати — припадав обличчям до землі й випростував уздовж тіла знесилені руки. Лежачи так, я чув биття свого серця — воно долинало мовби з-під землі. Спершу, коли я лягав, Джо з Енді сідали обабіч мене й про щось балакали, але потім ми вже і рухались, і відпочивали мовчки, заглиблені у власні думки. Джо мусив допомагати Енді й водночас опікуватися мною. Я повз і повз, подумки підганяючи себе командами: «Руку вперед! Тепер другу! І ще раз те саме! » Високо на схилі кратера ми спинилися, щоб уже вкотре перепочити. Відсапуючись, я розпластався на землі, притулився до неї щокою й раптом почув два глухих удари. Глянувши угору, на вершину кратера, я побачив на тлі неба Ябеду й Стіва; вони вимахували руками і злякано гукали: — Стережіться! Стережіться! Камінь, що його вони з дурного розуму зіпхнули вниз, ще не набрав швидкості. Ми з Джо помітили його водночас. — Мерщій до дерева! — скрикнув Джо. Він схопив Енді, й ми втрьох, хто як міг, подалися до старого засохлого евкаліпта, що стояв на схилі. Щойно ми дісталися до нього, як повз нас із різким свистом пролетів камінь; земля двигтіла від його ударів. Ми побачили, як далеко внизу він несамовито підстрибував над заростями папороті й поваленими деревами, потім почули страшний тріскіт: це він врізався в схований за папороттю кам’яний вал. Там він розколовся навпіл, і уламки розлетілися в різні боки. Перелякані Стів і Ябеда кинулися навтіч. — Вони вшилися! — вигукнув я. — Хай їм дідько! — озвався Джо. — Вони ж мало не повбивали нас! Але ми були задоволені цією пригодою. — Ото вже буде що розповісти хлопцям у школі! — сказав я. Ми знову полізли вгору, почуваючи себе трохи краще. Спочатку ми ділилися враженнями про ту каменюку, про те, як швидко вона летіла, та незабаром замовкли, й, коли я відпочивав, Джо з Енді сиділи тихо, дивлячись униз на кратер. Мені здавалося, що ми разом напружуємо всі сили і що мовчання їхнє, так само, як і моє, пояснюється втомою. Я дедалі частіше зупинявся, і, коли сонце почало сідати й небо за кратером спалахнуло червоною загравою, мені вже доводилося відпочивати після кожного зусилля. Коли ми нарешті видерлися на вершину, я ліг ницьма, відчуваючи, що всі мої м’язи сіпаються, мов у щойно оббілованого кенгуру. Джо якийсь час сидів поряд, тримаючи мої милиці, а тоді сказав: — Знаєш, мені вже час-таки заганяти качок. Я підвівся, сперся на милиці, й ми рушили додому. 20

Батько дуже непокоївся, коли я повертався додому геть виснажений після прогулянок по хащах. Якось він сказав: — Не ходи так далеко, Алане. Полюй собі в чагарнику поблизу домівки. — Тут нема зайців, — відповів я. — Справді, нема. — Він стояв, задумливо дивлячись собі під ноги. — Ну, а тобі конче треба полювати? — Ні, — відповів я. — Але я люблю ходити на полювання. Всі наші хлопці ходять. А особливо я люблю ходити з Джо. Він зупиняється, коли я стомлююсь. — Так, Джо — добрий хлопець, — зауважив батько. — А на втому хіба хто звертає увагу? — додав я, намагаючись розвіяти його тривогу. — Воно-то так… Видно, ти не заспокоїшся, доки не випробуєш себе в усьому… А все-таки, якщо ти відчув, що втомився, кидай усе й лягай спочивати. Навіть найкращому коневі треба дати звести дух, як їдеш на круту гору. Батько заощадив трохи грошей і почав переглядати в газеті «Ейдж» оголошення про продаж старих речей. Одного дня він написав якогось листа, за два чи три тижні по тому виїхав до Балунги й привіз звідти переслану поїздом інвалідну коляску. Коли я повернувся зі школи, коляска стояла посеред двору, і я зупинився, здивовано дивлячись на неї. — Вона твоя! Стрибай у сідло і скачи учвал! — гукнув із стайні батько. Коляска була важка і громіздка. Вона мала два великих колеса, на зразок велосипедних, ззаду, і одне маленьке, закріплене в чавунній вилці, спереду. Дві довгі ручки обабіч сидіння з’єднувалися важелями з колінчастим валом на осі. Ручками треба було рухати по черзі: одну вперед — другу назад. Пристрій на правій ручці дозволяв їздцеві повертати переднє колесо праворуч і ліворуч. Щоб зрушити коляску з місця, потрібне було неабияке зусилля, але потім вона йшла легко — досить було ритмічно працювати руками. Я виліз на сидіння й об’їхав подвір’я. Спочатку коляска йшла ривками, та незабаром я навчився, зробивши рух руками, розслабляти м’язи, й коляска поїхала плавно, мов велосипед. За кілька днів я вже мчав у ній по дорозі, працюючи руками, як поршнями. Я їздив у ній до школи, й усі хлопці заздрили мені. Вони залазили в коляску й сідали або мені на коліно, або обличчям до мене на вигині вилки. Хто сидів спереду, міг братися за важелі під ручками й допомагати мені рухати їх. Це називалося «відробляти проїзд», і я охоче возив кожного, хто зголошувався на таке. А втім, хлопці швидко стомлювалися, бо їхні руки не були натреновані милицями, й тоді мені доводилося працювати важелями за двох. Коляска розширила мої можливості, й тепер я міг діставатися до річки. Від нашого дому до річки Туралли було три милі, й раніше я бачив її лише під час пікніків недільної школи або коли батько їздив туди бідкою. Джо часто ходив на річку ловити вугрів, і тепер я міг супроводжувати його. Ми прив’язували до сидіння дві наші бамбукові вудочки, клали в ногах порожній мішок з-під цукру — він призначався для спійманої риби — і вирушали в дорогу. Джо сидів спереду, роблячи руками короткі, рвучкі рухи, а я налягав на важелі зверху, на всю довжину руки. Рибалили ми суботніми вечорами й здебільшого виїздили з дому по обіді, щоб завидна устигнути до Макалумової ями. Макалумовою ямою називали довгу, тиху й глибоку заводь, у якій вода завжди була темна. Евкаліпти височіли на її берегах, простягаючи своє могутнє віття над водою. Стовбури дерев були сучкуваті, криві, почорнілі від лісових пожеж, а на деяких збереглися довгі, звужені на кінцях рубці — в тих місцях, де аборигени знімали кору для своїх пірог. Ми з Джо вигадували всілякі історії про дерева зі шрамами й пильно оглядали стовбури, шукаючи слідів кам’яної сокири, якою знімали кору. Деякі шрами були невеликі, завдовжки як дитина, й ми знали, що з таких шматків кори виготовлялися кулемани — неглибокі тарелі, на яких жінки клали спати немовлят або носили зібране зілля. Одне таке дерево росло на березі Макалумової ями, його товстелезне покручене коріння виходило просто з води. Тихими вечорами, коли поплавці нерухомо стояли посеред місячної доріжки, раптом на темній поверхні під нашими ногами розходилися блискучі брижі, вода немовби розступалася, й з неї виринав качкодзьоб. Якусь хвильку він спостерігав нас своїми зіркими очицями, а тоді, вигнувшись усім тілом, зникав під водою — повертався до своєї нори між корінням старого евкаліпта. Качкодзьоби звичайно запливали проти води, а потім, поки течія відносила їх назад, шукали собі поживу. В норах під деревом жили також водяні щури. З мулкого дна вони піднімали мушлі й розбивали їх на пласкій поверхні великого кореня, а ми збирали осколки в мішечок і відносили додому — птахам. — Це для птиці — найкращі черепашки, — запевняв мене Джо. А втім, Джо про все відгукувався у найвищому ступені. Мою коляску він називав «найкращою машиною в світі» й дивувався, чому на таких колясках не влаштовують змагань. — Ти б запросто став чемпіоном, — запевняв він мене. — Навіть якби засидівся на старті. Таких дужих рук, як у тебе, немає ні в кого. Ти б усіх випередив. Він казав це, сидячи навпроти мене в колясці й разом зі мною ритмічно натискаючи на важелі. Ми їхали на річку, сповнені радісних сподівань, бо того вечора збиралися ловити на «низку». Вудити вугрів на гачок — справа азартна, та куди цікавіше ловити їх на «низку»: тут і азарт більший та й вилов — теж. «Низка» робиться з черв’яків, нанизаних на скручену з вовни нитку так, що виходить один величезний черв’як завдовжки кілька ярдів. Ця велика принада скручується кільцями й прив’язується до волосіні. Поплавець при цьому не потрібний. «Низка» опускається на дно, вугор майже відразу хапає її, і його пилкоподібні зуби в’язнуть у вовні. Рибалка, почувши, що вугор узяв, висмикує його з води на берег разом із «низкою», а тоді хапає його й кидає в мішок. Вугрі слизькі, втримати їх важко, а іноді «низку» хапали двоє водночас; тоді ми з Джо вдвох кидалися на них, вони вислизали з рук, і ми знову падали на них усім тілом. Чекаючи, доки клюне, ми терли долоні об суху землю, щоб вугру важче було вислизнути. Діставшись до старого евкаліпта, ми розпалили багаття й скип’ятили чайник — моя мати заздалегідь насипала туди чаю й цукру. Зграї качок летіли понад річкою, дотримуючись усіх вигинів русла; помітивши нас, вони круто шугали вгору. — Тут сила-силенна качок! — зауважив Джо, жуючи товстий бутерброд із солониною. — Якби ж то мені стільки пенсів, скільки качок між річкою і… ну, хоча б нашим домом. — І скільки, по-твоєму, в тебе набралося б грошей? — Фунтів сто, щонайменше, — відповів Джо. Він любив округляти цифри. Як на нього, сто фунтів стерлінгів — це було справжнє багатство. — На сто фунтів чого тільки не купиш! — сказав він. — Усе що завгодно! Ця тема захопила нас. — Хочеш — купуєш найкращого коня, — докинув я. — Із збруєю й сідлом… А хочеш — книжку… Прочитав її — даєш іще кому-небудь почитати, а як він не поверне, то навіть і не жаль. — Ет, чого там, книжку завжди можна піти забрати, — відказав Джо. — Адже ти знаєш, у кого вона. — А може, й не знаєш, — затявся я. — Люди ніколи не пам’ятають, хто в них бере книжки. Я кинув хлібні скоринки у воду, і Джо сказав: — Дивись, розполохаєш усіх вугрів. Вони ж страшенно боязкі, і, головне, сьогодні східний вітер, а при східному вітрі вони не клюють. Він підвівся, сунув палець у рот і, наслинивши його, підніс над головою. Вітерець хоч би дихнув. — Атож, справді східний. Зі східного боку пальцю холодніше. Але вугрі клювали краще, ніж передбачав Джо. Я витяг «низку» із вистеленої травою бляшанки і тільки-но закинув у воду, як волосінь напнулася. Я смикнув вудку вгору й викинув на берег «низку» разом з вугром. Вугор підстрибнув у траві, а тоді, по-зміїному звиваючись, поповз до води. — Хапай його! — загорлав я. Джо притис його обома руками до землі й тримав, поки я розкривав складаний ножик. Я перетяв вугру хребет, і ми вкинули його в мішок з-під цукру, що лежав біля багаття. — Та-ак, один є, — задоволено сказав Джо. — Певно, східний вітер ущух — і слава богу. Сьогодні ми добре половимо. На одинадцяту годину ми впіймали вісім вугрів, але Джо заявив, що не заспокоїться, доки їх не буде рівно десять. — Десяток — це вже неабищиця, — міркував він. — Куди краще казати: «Ми вчора впіймали десять», аніж: «Ми впіймали вісім». Ми вирішили залишитися до півночі. Зійшов місяць, і в його яскравому світлі легко було знайти дорогу додому. Джо назбирав ще трохи хмизу для багаття. Було досить холодно, й ми мерзли в наших благеньких сорочках. — Нема нічого кращого за добре вогнище, — сказав я, підкидаючи сухі евкаліптові гілки у вогонь, аж доки полум’я запалахкотіло вище наших голів. Джо жбурнув на землю оберемок хмизу й метнувся до вудки, що раптом засмикалася. Він викинув на берег вугра, той впав біля багаття і, поблискуючи сріблясто-чорним тілом, поповз геть од жару. Це був найбільший з усіх вугрів, що ми спіймали, і я всім тілом навалився на нього. Він, однак, вислизнув у мене з рук і поповз до річки. Я мерщій потер долоні об землю та за ним, і тут Джо кинув свою вудку і встиг схопити його біля самої води. Вугор звивався в його руках, крутив головою і хвостом. І хоч як міцно тримав його Джо, вугор викрутився-таки і впав на землю. Коли він уже заповзав у воду, Джо мало не впіймав його знову, але підсковзнувся в грязюці й з’їхав по пояс у воду. Джо рідко лаявся, але тут його прорвало. Вигляд у нього був дуже кумедний, та я не сміявся. Джо виповз на берег, підвівся і, розчепіривши руки, подивився на калюжу, що розпливалася під ним. — Ох і перепаде ж мені за це, — сказав він стурбовано. — Штани треба висушити, хоч умри. — А ти їх скинь і повісь біля вогнища, — порадив я. — Вони миттю висохнуть. І як той вугор викрутився в тебе з рук? Джо обернувся й подивився на річку. — Такого здоровезного вугра я зроду не бачив, — сказав він. — Я не міг обхопити його пальцями. А який важенний, чортяка! Ти ж його тримав — скільки, по-твоєму, він важив? Це була чудова нагода дати волю фантазії, й ми з Джо, ясна річ, скористалися з неї. — Не менш як тонну, — сказав я. — З гаком! — додав Джо. — А як він молотив хвостом! — вигукнув я. — Мов той удав! — Він так обкрутився навколо моєї руки, що мало не зламав її, — сказав Джо й раптом заходився скидати штани так квапливо, наче в них залізла велика мураха. — Треба ж їх висушити. Я взяв гілку з розсохою і встромив її в землю так, щоб розсоха була над вогнем і штани могли швидко висохнути. Джо повиймав з кишень обривок мокрої мотузки, мідну дверну ручку й кілька скляних кульок, потім повісив штани на гілку й почав стрибати навколо багаття, щоб зігрітися. Я закинув «низку» у воду, не втрачаючи надії впіймати вугра, що втік, і, коли клюнуло, смикнув вудку із силою, розрахованою на велику вагу. Невеличкий вугор разом з «низкою» майнув високо в повітрі над моєю головою і, описавши дугу, брязнув об гілку зі штаньми Джо. Штани полетіли у вогонь. Джо метнувся був до багаття, але відсахнувся, коли полум’я дихнуло йому в обличчя. Затуливши обличчя рукою, він спробував другою дотягтися до штанів. Та де там! Несамовито лаючись, він кілька разів оббіг круг багаття, а тоді вихопив у мене з рук вудку й почав тицяти нею в охоплені полум’ям штани, намагаючись підчепити їх і викинути з вогню. Коли йому вдалося нарешті підсунути під них вудку, він зопалу шарпнув нею так, що штани злетіли вгору, прокреслили в темному небі вогняну райдугу, а тоді відірвалися від вудки і з шипінням упали у воду, знявши стовп пари. Коли полум’я згасло, розпач охопив Джо. Штани ще хвильку темніли на блискучій поверхні води, а тоді зникли назавжди; Джо невідривно стежив за цією плямою, нахилившись над водою, спершись руками на коліна, й вогонь фарбував у ніжно-рожевий колір його голі сідниці. — Господи! — вихопилося в нього. Трохи отямившись, Джо заявив, що треба якнайшвидше вертатися додому. Забувши про своє бажання впіймати десяток вугрів, він думав тепер тільки про те, що його можуть побачити без штанів. — Ходити без штанів заборонено законом, — серйозно пояснив він мені. — Якщо мене побачать у такому вигляді, я пропав. Запроторять у буцегарню — і бувай здоров. Он старий Добсон, — Джо мав на увазі місцевого спортсмена-велосипедиста, який нещодавно з’їхав з глузду, — подався до Мельбурна і пробіг через усе місто без штанів. А тепер він за гратами, і припаяли йому хтозна-скільки років. Ну, гайда додому. Якби ж іще місяць не так світив! Ми похапцем прив’язали вудки до коляски, кинули мішок з вуграми на підніжок і рушили в дорогу. Джо сидів у мене на коліні, понурий і мовчазний. Вантаж був чималий, тож коли дорога вела вгору, Джо злазив і підштовхував коляску ззаду. Але горбів траплялося небагато, і я їхав дедалі повільніше. Джо скаржився, що зовсім замерз. Мені ж було тепло, бо я щосили працював руками, а од вітру мене захищав Джо, який весь час ляскав себе по голих ногах, щоб хоч якось зігрітися. Далеко попереду замигтіли ліхтарі бідки, що їхала нам назустріч. Потім ми почули цокання підків — кінь біг клусом, — і я сказав: — Схоже на те, що це Сірий старого О’Коннора. — Так, це він! — захвилювався Джо. — Зупинися! Хтозна, кого він везе. Я зіскочу і сховаюсь отам, за деревами. Він подумає, що ти їдеш сам. Я зупинив коляску край дороги, Джо перебіг лужок і зник за темними деревами. Я сидів, радіючи перепочинкові, дивився на бідку, що наближалась, і думав про те, що мені ще залишилося подолати рівну ділянку дороги, потім горб і ще один горб, а вже тоді путівець до наших воріт і — подвір’я. Коли вже було добре видно свічки в ліхтарях бідки, її власник напнув віжки, і кінь пішов ступою. Біля моєї коляски їздець тпрукнув, зупинив коня і, перехилившись з сидіння, зазирнув мені в обличчя. — Здоров, Алане! — Добривечір, містере О’Коннор! О’Коннор перекинув віжки через руку й сягнув у кишеню по люльку. — Куди це ти зібрався? — Їздив рибалити. — Отакої! — вигукнув він. — Рибалити! — І, розтираючи в долонях тютюн, пробурчав: — Не втямлю, якого дідька така дитина, як ти, роз’їжджає по дорогах глупої ночі в тій бісовій колимазі. Ти ж уб’єшся! От побачиш! Згадаєш мої слова. — Він заговорив голосніше. — Тебе хто-небудь переїде сп’яну, тоді знатимеш. Він знову перехилився через крило і плюнув на землю. — Щоб я пропав, якщо я розумію твого батька. Та й не тільки я — спитай в кого хоч. Така дитина, як ти, каліка, мусить лежати вдома, у ліжку. — Він розгублено знизав плечима. — А втім, це не моя справа! Хвалити бога, не моя. В тебе не знайдеться сірника? Я виліз із коляски, відв’язав милиці й подав йому коробку. Він запалив сірника, підніс до люльки й заходився розкурювати її. В люльці забулькотіло, вогник то здіймався над чубуком, то згасав. Потім він віддав мені сірники, відкинув голову так, що люлька стала сторч, запахкав ще енергійніше, аж доки зажеврів весь тютюн. — Так, — мовив він, — у кожного свій клопіт. От у мене, приміром, ревматизм — так крутить у плечі, аж за серце бере. Я знаю, що це — коли болить… — Він узяв був віжки в руки, а тоді спитав: — Як твій батько поживає? — Та непогано, — відповів я. — Об’їжджає п’ять коней місіс Каррудерс. — Місіс Каррудерс! — зневажливо пирхнув О’Коннор. — Теж мені… — І додав: — Поспитай-но в батька, чи не взявся б він за мою кобилу-трилітку. Вона ще не ходила під сідлом. Спокійна, мов ягнятко. Скільки батько бере? — Тридцять шилінгів. — Це забагато, — твердо промовив містер О’Коннор. — Я дам йому фунт — це красна ціна. Кобилка ж слухняна, мов дитина. То поспитай у батька. — Гаразд, — пообіцяв я. Він смикнув за віжки й пробурмотів: — Щоб я пропав, коли тямлю, чого отаке, як ти, вештається поночі дорогами. Н-но, годі спати! Кінь мотнув головою і рушив. — Бувай. — До побачення, містере О’Коннор. Коли він від’їхав, Джо вигулькнув з-поміж дерев і прожогом кинувся до коляски. — Я зовсім закляк, — сердито буркнув він. — Ноги не згинаються. Про що це він так довго розводився? Гайда, поїхали. Він умостився в мене на коліні, й ми рушили далі. Джо тремтів усім тілом і раз у раз вибухав лайкою, згадуючи про сумну долю своїх штанів. — Дасть мені мати перцю. В мене лишилася тільки одна пара, і та з діркою ззаду. Я чимдуж працював руками, впершись лобом у спину Джо. Коляска підстрибувала на вибоїстій дорозі, довгі вудки клацали одна об одну, а вугрі перекочувалися з боку на бік у мішку в нас під ногами. — Добре хоч, — проказав Джо, шукаючи бодай якоїсь розради, — що я повиймав усе з кишень, перше ніж штани згоріли. 21

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 678 9 10 Следующая ⇒