Annotation 1 страница

В автобіографічній повісті відомого австралійського прогресивного письменника Алана Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі» перед читачем розкривається картина життя Австралії початку XX століття. Герой повісті Алан — син сміливого об’їждчика диких коней. Змалку він мріє стати таким, як батько; та з ним трапляється нещастя: після тяжкої хвороби ноги перестають служити йому, і дальші роки його дитинства і змужніння присвячені боротьбі з цією перепоною. Мужній, розумний Алан перемагає. Шкільні друзі навіть вважають його щасливчиком, бо йому вдається все, чого б він не захотів. У нього багато друзів, і читач певен, що хлопець з такою сильною волею і впертою вдачею стане справжньою людиною.

Алан МаршаллПередмова1234567891011121314151617181920212223242526272829303132

notes123456

Алан Маршалл
Я вмію стрибати через калюжі

Моїм дочкам Гефсібі і Дженніфер, які теж уміють стрибати через калюжі Автор Передмова

Ця книжка — про моє дитинство. На її сторінках я розповів про людей і про події, що допомогли мені стати таким, яким я є тепер. Я хотів, однак, описати не тільки переживання хлопчика, якому довелося змалку звикати до милиць, — мій намір був набагато ширший: змалювати добу, що вже відійшла в минуле. Чоловіки й жінки, про яких тут ідеться, належали до тієї доби, й вони теж відходять у минуле. Умови, за яких гартувались їхні незалежні, щирі й чуйні вдачі, поступилися місцем умовам, що формують аж ніяк не гірші людські якості, але горно вже не те і метал інший. Щоб дати картину тогочасного життя, я іноді, в ім’я художньої правди, виходив за межі фактів. Я переносив місце дії, створював, коли треба, збірні образи, заради послідовності оповіді вільно поводився з часом і вводив діалог, який тим, хто разом зі мною жив за часів кінної тяги, може видатися чудним. У цих людей я прошу пробачення. Такої книжки на самих тільки фактах не побудуєш; правда, яку вона має відтворити, може бути розкрита лише за допомогою фантазії. Алан Маршалл 1

Коли моя мати лежала у маленькій світлиці нашого дерев’яного будинку, чекаючи на бабу-повитуху, що мала прийняти мене, за вікном їй видно було розгойдані вітром високі евкаліпти, і зелений пагорб, і тіні хмар, що перебігали по вигону, й вона сказала моєму батькові: — Такого дня може народитися тільки син. Батько нахилився, глянув у вікно на стіну темно-зелених хащів за розчищеними полями й пообіцяв: — Я зроблю з нього доброго мисливця й бігуна — от побачиш! Коли повитуха, нарешті, прибула, він сказав їй, сміючись: — Я думав, місіс Торренс, поки ви зберетеся, хлопчик уже й бігати навчиться! — Та якби не Тед, я була б тут ще півгодини тому, — сердито відповіла місіс Торренс, жінка огрядна, з пухким смаглявим обличчям і вельми крутою вдачею. — Йому, бач, заманулося в останню мить бідку мастити. — Вона подивилася на матір. — Ну, як ти, люба? Болі вже почалися? — Поки вона говорила, — розповідала мені згодом мати, — я чула запах зробленого з акації пужална батькового батога, що висів на бильці ліжка у мене в головах, і уявляла собі, як ти помчиш на коні, розмахуючи батогом, — точнісінько, як твій батько. Поки я народжувався, батько з моїми сестрами сидів на кухні. Мері й Джейн хотіли мати братуся, якого можна було б водити до школи, й батько їм пообіцяв, що братусь буде й зватимуть його Алан. Потім місіс Торренс винесла мене в червоному фланелевому сповитку й поклала батькові на руки. — Я подивився на тебе, й мені якось так чудно зробилося, — розповідав батько. — Мій син… Я багато чого побажав тобі в ту мить — щоб ти став добрим вершником, і щоб на конях добре знався, і таке інше… От чого я тобі зичив. А ще, звісно, щоб ти прудко бігав. Місіс Торренс сказала, що ти будеш міцним хлопцем. Якось так мені чудно було тримати тебе на руках. Я дивився на тебе й думав, чи будеш ти схожий на мене, як виростеш…
Я захворів на поліомієліт — дитячий параліч — незабаром по тому, як пішов до школи. Епідемія спалахнула на початку століття в штаті Вікторія і перекинулася з густонаселених районів у глиб країни, уражаючи дітей на віддалених фермах і в самотніх хатинах на порубках. Я був єдиною жертвою в Тураллі, й на багато миль довкола люди жахалися, почувши про мою хворобу. Тоді вважалося, що параліч — це те саме, що й недоумство, і не раз який-небудь фермер, спинивши бідку посеред шляху, щоб перемовитися словом із давнім приятелем, питав, перехиляючись над колесом: «А розум йому зовсім відібрало? » Протягом кількох тижнів сусіди, проминаючи наш будинок, підхльостували коней і кидали цікаві погляди на подвір’я за старими штахетами, на необ’їжджених жеребців в оборі й на мій триколісний велосипед, що лежав на боці під стіною повітки. Вони раніше, ніж завжди, скликали дітей додому, тепліше вдягали їх і з острахом до них придивлялися, коли ті чхали чи кашляли. — Ця хвороба — достеменна кара господня, — казав пекар містер Картер, анітрохи не сумніваючись, що так воно і є. Він викладав у недільній школі закон божий і щотижня по закінченні занять урочисто оголошував: — Наступної неділі на утрені преподобний Уолтер Робертсон, бакалавр мистецтв, молитиметься за зцілення мужнього хлопчика, ураженого жорстокою недугою. Прошу всіх прийти на відправу. Коли батькові переповіли все це, він одного дня зупинив містера Картера на вулиці і, збентежено посмикуючи свої руді вуса, спробував пояснити йому, як ця хвороба причепилася до мене. — Кажуть, береться вона від мікроба: вдихнув його — і захворів, — сказав він. — Цей мікроб літає собі в повітрі, де заманеться, і ніхто ніколи не знає, де його носить. Тож він, видно, пролітав повз Аланове обличчя, а хлопець саме потяг носом — та й по всьому. Звалився, як бичок під обухом. Якби він у ту мить не вдихнув, а видихнув, то й досі бігав би цілий і здоровий. — Батько помовчав і сумно додав: — І вам не треба було б за нього молитися. — Плечі створені для тягаря, — побожно промимрив пекар. Він був церковним старостою і будь-яке лихо пояснював волею божою. Зате в утіхах людських йому незмінно ввижалися підступи диявола. — На все воля божа, — поспішив додати він, не сумніваючись, що ці слова припадуть до вподоби Всевишньому. Містер Картер ніколи не пропускав нагоди запобігти ласки в господа. У відповідь на таку філософію батько пирхнув і запально проказав: — У мого хлопця плечі створені не для тягаря, і будьте певні, ця хвороба на них тягарем не ляже. І взагалі, ви не там той тягар шукаєте. Шукайте його отут, — і він постукав себе по чолу коричневим пальцем. Згодом, схилившись над моїм ліжком, батько стурбовано запитав: — Ну, як, Алане, болять ноги? — Ні, — відповів я. — Вони наче не мої. — Ах, чорт! — вилаявся він, і обличчя його скривилося. Батько мав худорляву постать, вузькі стегна й криві ноги — наслідок багатьох років, проведених у сідлі: він був об’їждчиком коней і приїхав у Вікторію з квінслендської глушини. — Тільки через дітей, — казав він. — Там, у глушині, немає шкіл. Якби не діти — їй-бо, нізащо б звідти не поїхав! У нього було обличчя справжнього жителя австралійських хащів — сухорляве й засмагле, із сіткою зморщок навколо зірких блакитних очей, завжди примружених під сліпучим сонцем солончакових рівнин. Якось його давній приятель, гуртівник, завітав до нас у гості. Дивлячись на батька, що вибіг йому назустріч, він вигукнув: — Віллє, чортяко, ти й досі бігаєш не згірше за страуса! Ходив батько легкими дрібними кроками і, йдучи, завжди дивився собі під ноги; цю звичку він пояснював тим, що зростав у «краї змій». Іноді, перепустивши чарчину, він влітав на подвір’я на напівоб’їждженому жеребці й гасав серед годівниць, голобель, поламаних коліс, розполохуючи птаство й несамовито горлаючи: — Дика худоба! Нетаврована! Відчиняй обори! Еге-гей! А потім, осадивши коня, він зривав з голови крислатого капелюха, вимахував ним, немовби дякуючи за оплески, і вклонявся в бік кухонних дверей, де звичайно в таких випадках стояла мати, дивлячись на нього з усмішкою — потішеною, закоханою й трошки стривоженою. Батько любив коней — не тому, що, об’їжджаючи їх, заробляв на прожиття, а за їхню красу. Він любив оглядати гарного коня. Схиливши голову набік, він повільно обходив його, пильно придивляючись до всіх особливостей будови, а потім обмацував передні ноги — перевіряв, чи немає на них шрамів чи підпухлостей — наслідків падінь. — Гарний кінь той, у якого міцні кістки, довгий корпус і від черева до землі далеко, — казав він. Він вважав, що коні мало чим відрізняються від людей. — Можете мені повірити, — запевняв він. — Вже хто-хто, а я їх добре знаю. Є такі коні — до нього ледь доторкнешся батогом, і він уже дметься на тебе. Як ото, бува, діти: намнеш такій дитині вуха, і вона кілька днів до тебе не озивається. Пам’ятає, бач, що ти її образив. Отак і з кіньми: шмагни його один раз і потім до-овго шкодуватимеш. Он подивися на гніду кобилу Коротуна-Діка. Вона не слухається вуздечки. Я сам її привчав — і не привчив. Затялась, і край… Що вона, що Коротун — однакова вдача. Його теж свого часу до вуздечки не привчили. Він мені й досі фунт винен. Ну, та нехай… Що з нього, бідняка, візьмеш… Мій дід по батькові, рудий йоркшірський чабан, емігрував до Австралії на початку сорокових років. Одружився він із дівчиною-ірландкою, що приїхала до нової колонії того самого року. Мені розповідали, що дід прийшов на пристань, саме коли пришвартувався корабель з дівчатами-ірландками, які прибули до Австралії, сподіваючись знайти роботу в наймах. — Ану, хто з вас піде за мене заміж? — гукнув він до дівчат, що заповнили палубу. — Хто не побоїться? Одна чорнява блакитноока дівчина з великими, міцними руками оглянула його й зважилася. — Я! Я вийду за тебе заміж! — гукнула вона у відповідь. Вона перелізла через поручень борту й стрибнула вниз. Дід підхопив її, узяв її клунок і, обнявши за плечі, повів з пристані. Батько, наймолодший з чотирьох дітей, успадкував од своєї матері ірландський темперамент. — Коли я був ще малим, — якось розповів мені він, — я поцілив одного погонича огірком у потилицю. Ну, дядько знавіснів і кинувся на мене з палицею. Я — щодуху додому, горлаю «мамо! », бо ж бачу, що той дядько, хай йому грець, не жартує. Поки я добіг до хати, він мене майже наздогнав. Ну, думаю, пропав. Але мати все бачила і вже чекала перед дверима, тримаючи напоготові казанок з окропом. Тільки-но ми підбігли, вона тому дядькові: «Ану, назад! Це окріп. Ще крок ступиш — ошпарю пику». І він-таки злякався, зупинився! Я сховався за її спідницю, а вона стояла й дивилася на того погонича, доки він забрався геть. Дванадцятирічним хлопцем батько вже заробляв собі на хліб. Його освіта не пішла далі кількох місяців занять із п’яничкою-вчителем; щотижня діти приносили до жалюгідної халупи, що правила за школу, по півкрони — плату за навчання. Розпочавши самостійне життя, батько мандрував од ферми до ферми, наймаючись об’їжджати коней або переганяти отари. Молодість його минула у відлюдних районах Нового Південного Уельсу й Квінсленду, і саме там відбувалася дія всіх його оповідок. Певно, саме тому я більше любив солончакові рівнини й червоні піщані горби східної Австралії, ніж зелений край, де я народився й виріс. — У тих глухих місцях є щось особливе, — сказав мені якось батько. — Там живеш і радієш життю. Вилізеш ото на гору, порослу соснами, запалиш багаття… Він замовк і замислився, стурбовано дивлячись на мене. А тоді сказав: — Треба буде щось придумати, щоб твої милиці не загрузали там у піску. Ми ж з тобою колись неодмінно подамося туди. 2

Незабаром по тому, як мене паралізувало, м’язи на моїх ногах почали зсихатися, а спина, раніше рівна й сильна, викривилася. Сухожилля в ногах напнулись і, поступово скорочуючись, зігнули їх у колінах. Дивлячись на болісно напнуті сухожилля під моїми коліньми, мати з тривогою думала, що ноги в мене так і залишаться зігнутими, якщо найближчим часом їх не пощастить розпрямити, а тому вона знову й знову викликала доктора Крофорда, сподіваючись, що він призначить, нарешті, ліки, які повернуть силу моїм ногам. Доктор Крофорд, який погано знався на поліомієліті, невдоволено супився, спостерігаючи, як мати намагається відживити мої ноги. Вона розтирала їх сумішшю бренді з прованською олією — за порадою дружини шкільного вчителя, яка твердила, що саме ця суміш вилікувала її від ревматизму. Зауваживши врешті-решт, що «шкоди від цього не буде», лікар вирішив, однак, утриматися від рекомендацій, аж доки з Мельбурна не надійдуть відомості про ускладнення, що їх викликає ця хвороба. Доктор Крофорд жив у містечку Балунга, за чотири милі від нашого дому, і хворих, що мешкали на довколишніх фермах, відвідував лише в нагальних випадках. Їздив він у запряженому сумирною сірою кобилкою кабріолеті, верх якого піднімав тільки наполовину, щоб мати ефектніший вигляд на тлі блакитної повстяної оббивки. Стрічних він вітав картинним поклоном і помахом батіжка. Як власник кабріолета доктор Крофорд перебував на одному суспільному щаблі із скватерами — щоправда, не з усіма, а тільки тими, чиї екіпажі не мали гумових шин. Він добре знався на простих захворюваннях. — Можу запевнити вас, місіс Маршалл, що у вашого сина не кір. Поліомієліт, однак, був недугою, про яку доктор Крофорд мав вельми туманне уявлення. Коли я захворів, він запросив на консиліум ще двох лікарів, і один з них визначив, що в мене дитячий параліч. Своєю вченістю цей лікар справив неабияке враження на мою матір, і вона почала була розпитувати його, але він відповів тільки: — Якби це був мій син, я б дуже й дуже непокоївся. — Ще б пак, — сухо проказала мати, раз і назавжди втративши до нього довіру. Але віру в доктора Крофорда вона зберегла, бо коли обидва консультанти пішли, він сказав: — Місіс Маршалл, ніхто не годен вгадати, буде чи не буде ваш син калікою, та й узагалі, чи виживе він. Гадаю, він виживе, але все в руках господніх. Мою матір ці слова розрадили, але на батька справили зовсім інше враження. Отже, зауважив він, доктор Крофорд сам визнав, що нічого не тямить у цій хворобі. — Коли вони кажуть, що ти в руках господніх, то вже поганяй до ями, — сказав батько. Врешті-решт докторові Крофорду все ж таки довелося вирішувати, що ж робити з моїми скарлюченими ногами. Збентежений, сповнений вагання, він тихо барабанив пухкими пальцями по мармуровій дошці умивальника біля мого ліжка й мовчки дивився на мене. Мати стояла поряд з ним, напружена і нерухома, як в’язень, що чекає вироку. — Отже, місіс Маршалл, що нам робити з його ногами, так?.. М-м-м… так-так, з ногами… Боюся, що існує тільки один спосіб. На щастя, він мужній хлопчик. Нам треба випрямити його ноги. Зробити це можна тільки силоміць. А як саме? Гадаю, найкраще буде так: щоранку кладіть хлопця на стіл і всією вагою налягайте на коліна, аж доки вони розігнуться. Натискати треба так, щоб ноги зовсім розпрямлялися. Робіть це, скажімо, тричі на день. Так, гадаю, три рази на день вистачить. А в перший день, скажімо, два рази. — Йому буде боляче? — спитала мати. — Мабуть, буде. — Доктор Крофорд помовчав і додав: — Вам доведеться зібрати всю свою мужність. Щоранку, коли мати клала мене горілиць на кухонний стіл, я дивився на картину, що висіла над каміном і зображала зляканих коней. Це була гравюра: білий і чорний кінь нажахано тулились один до одного, а за кілька кроків од їхніх роздутих ніздрів зигзаг блискавки вихоплювався з чорної грозової хмари. На другій гравюрі, на протилежній стіні, ті самі коні мчали навзаводи, їхні гриви маяли, а ноги були розставлені, як в іграшкового коня-гойдалки. Батько, який усі картини сприймав дуже серйозно, іноді придивлявся до цих коней, примруживши одне око, щоб краще зосередитися й правильно оцінити їхні якості. Одного разу він сказав мені: — Вони арабської породи, але нечистокровні. До того ж, у кобили нагніт. Подивись на її холку. Мені прикро було, що він знаходить у цих коней вади. Я не знаю, що б я робив без них. Щоранку я разом з ними тікав од нестерпного болю. Мій страх і страх, що гнав цих коней, зливалися водно, роблячи нас товаришами по нещастю. Мати бралася руками за мої скорчені коліна і, міцно заплющивши очі, щоб стримати сльози, всією своєю вагою налягала на мої ноги, аж доки вони випростувалися. Коли ноги розпрямлялися, пальці на них розчепірювались, а потім карлючились, мов пташині кігті. І коли сухожилля напинались і розтягувались, я пронизливо кричав, втупившись широко розплющеними очима в нажаханих коней над каміном. Пальці розчепірювались і карлючились в болісній судомі, а я гукав до коней: — Ой коні, коні, коні… Ой коні, коні!.. 3

До найближчої лікарні від нашого дому було миль двадцять з гаком. Батько відвіз мене туди У міцній двоколці з довгими голоблями, якою він користувався, коли привчав коней до упряжі. Він дуже пишався цією двоколкою. Голоблі й колеса її були зроблені з горішини, а на спинці сидіння батько намалював здибленого жеребця. Малюнок вийшов не дуже вдалий, і батько звичайно так пояснював його недосконалість: — Розумієте, цей жеребець ще не навчився ставати дибки. Він робить це вперше і через те втратив рівновагу. Батько запряг у двоколку одного з коней, яких об’їжджав, а ще одного прив’язав до голоблі. Він тримав корінного коня за вуздечку, поки мати, поклавши мене на дно двоколки, сідала сама. Вмостившись, мати підняла мене й посадила поряд із собою. Батько тим часом гладив коня по спітнілій шиї, примовляючи: — Стояти, красунчику! Тпру! Стояти, чуєш! Вихватки необ’їжджених коней не лякали мою матір. Вона спокійно спостерігала, як уперті коні стають дибки, падають на коліна чи кидаються з дороги вбік, марно силкуючись звільнитися від упряжі. Мати сиділа на високому сидінні, міцно вхопившись однією рукою за нікельований поручень, готова до всіляких несподіваних поштовхів. Вона трошки нахилялася вперед, коли коні несподівано задкували, й відкидалася на спинку сидіння, коли вони смикали вперед, але другою рукою весь час тримала мене за плечі. — Нам добре, — казала вона, пригортаючи мене до себе. Батько облишив вуздечку й позадкував до підніжка, пропускаючи напнуті віжки крізь кулак і не зводячи очей з корінника. Поставивши ногу на круглий залізний підніжок, він узявся рукою за край сидіння, виждав якусь мить, гукаючи неспокійним, збудженим коням: «Стояти, стояти! » — а коли коні позадкували, він одним вправним рухом вистрибнув на передок, попустив віжки, й коні помчали вперед. Лошачок, прив’язаний до голоблі обротькою, поривався убік, витягуючи шию, і отак, мало не боком, мчав поряд із корінником. Ворота ми проскочили так, що аж каміння бризнуло із скреготом з-під окутих залізом коліс. Батько похвалявся, що, вилітаючи отак з подвір’я, ще жодного разу не чіпляв вереї, але рвані борозни в дереві на рівні колісних маточин свідчили про зовсім інше. Мати, перехилившись через крило й спостерігаючи, на якій відстані від вереї пройде маточина, щоразу казала одне й те саме: — Колись ти таки зіб’єш верею. Колією, що вела до наших воріт, ми вимчали на шосе, і тут батько притримав коней. — Ану, тихше! — гукнув він і додав, звертаючись до матері: — Ця поїздка їх остудить. Сірий — від Абата, це зразу видно, все його потомство норовливе. Тепле сонце й шурхіт коліс заколисали мене. Чагарники, вигони, струмки, повз які ми проїздили, то зникали за завісою куряви, знятої копитами наших коней, то відкривались очам, але я не бачив нічого. Так і проспав цілісіньких три години, прихилившись до матері, аж доки вона розбудила мене. Під колесами двоколки рипів гравій лікарняного подвір’я. Я підвів голову, роздивляючись на білий будинок з вузькими вікнами й принюхуючись до незнайомого запаху. Крізь прочинені двері я побачив темну, блискучу підлогу й тумбу, на якій стояла ваза з квітами. Але будинок огортала якась дивна тиша, й вона злякала мене. У кімнаті, до якої заніс мене батько, під стінами стояли канапи, а в кутку — письмовий стіл. За столом сиділа сестра, і вона почала ставити батькові запитання. Відповіді вона записувала в книгу, а батько тим часом дивився на неї, як на норовливого коня, що злостиво щулить вуха. Коли вона, взявши книгу, вийшла з кімнати, батько сказав матері: — У таких установах мені завжди кортить послати всіх під три чорти. Після всіх отих розпитів я почуваюся так, наче з мене живцем шкіру здерли. Розмовляють з тобою, як із жебраком чи злодієм. От народ… Трохи згодом сестра повернулась із санітаром, і той забрав мене. Мати пообіцяла зайти до мене, коли я буду вже в ліжку. Санітар був у коричневому халаті. Він мав червоне зморшкувате обличчя й дивився на мене так, наче я не хлопець, а якась головоломка. Він заніс мене до ванної кімнати й опустив у ванну з теплою водою. Потім сів на стілець, скрутив цигарку і, запаливши її, спитав: — Коли тебе купали востаннє? — Сьогодні вранці, — відповів я. — Ну добре, тоді просто полеж трохи у водичці. Потім я сидів у прохолодній чистій постелі й благав матір не йти. Матрац на ліжку був твердий і жорсткий, і я не міг зібрати в складки навколо себе важку ковдру. Під нею не буде теплих западинок, а на ній — канавок, таких, як на моїй стьобаній ковдрі, — канавок, по яких можна качати скляні кульки. Рідні стіни були далеко, тут я не чув гавкоту собак, не чув конячого хрумання. Все це залишилося вдома, і страшенна туга за всім цим охопила мене в ту мить. Батько вже попрощався зі мною, але мати ніяк не могла відійти від мого ліжка. Та раптом вона квапливо поцілувала мене й пішла до дверей, і те, що вона йде від мене, видалося мені неймовірним. Я не міг навіть припустити, що вона йде з власної волі, — мені здавалося, що її змусило до цього щось несподіване й жахливе, щось таке, проти чого вона була безсила. Я не гукав їй услід, не благав її повернутися, хоч мені дуже хотілося закричати. Я дивився, як вона йде, і не міг її зупинити. Коли мати пішла, чоловік, що лежав у сусідньому ліжку і доти мовчки спостерігав мене, спитав: — Чого ти плачеш? — Я хочу додому. — Всі ми хочемо додому, — відказав він, звів очі до стелі і, зітхнувши, повторив: — Атож, усі ми хочемо… В палаті, де ми лежали, підлога була паркетна, ясно-коричнева між ліжками й посередині кімнати, але темна і блискуча під ліжками, де капці санітарок не торкалися навоскованих мостин. Білі металеві ліжка стояли під стінами двома рядами, одне проти одного. Ніжки їхні були на коліщатках. Через те, що санітарки час від часу пересували ліжка, підлога навколо кожного коліщатка була подряпана, вся в маленьких виямках. Простирадла й ковдри на ліжках були туго напнуті й підіткнуті під матрац, отже, хворий лежав немовби в мішку. У палаті було чотирнадцять чоловік. Я серед них був єдиною дитиною. Коли мати пішла, вони навперебій почали заспокоювати мене. — Та ти не бійся, ми тебе скривдити не дамо, — сказав Мені один з них. Вони почали розпитувати, яка в мене хвороба, й коли я сказав їм, вони заговорили про дитячий параліч, і один із хворих сказав, що це просто вбивство. — Це справжнісіньке вбивство, — повторив він. — Вбивство і край. Після таких слів я відразу відчув себе поважною особою й перейнявся великою симпатією до чоловіка, який їх сказав. Я не вважав свою хворобу серйозною, думав про неї як про тимчасову незручність. Згодом кожен приступ болю викликав у мене злість, яка швидко переходила у відчай, коли біль посилювався, та тільки-но напад минав, я забував про нього. Довго сумувати я не міг, надто багато цікавого відбувалося довкола. Я щоразу дивувався, спостерігаючи, яке враження справляє моя хвороба на відвідувачів. Бувало, хтось стане коло мого ліжка і так сумно дивиться на мене, от ніби промовляє: «Яке страшне лихо…» Це мене тішило, і я думав, що я і справді неабияка персона. — Ти хоробрий хлопчик, — казали вони, нахиляючись і цілуючи мене, а потім одвертались, мало не плачучи. Я не розумів, чому люди приписують мені хоробрість. Як на мене, така похвала дорівнювала найвищій нагороді. Тож коли відвідувачі називали мене хоробрим хлопчиком, я старався прибрати серйозний вигляд, вважаючи, що весела усмішка, яка звичайно не сходила з мого обличчя, героєві не личить. Але я боявся, що врешті-решт люди зрозуміють свою помилку, й тому ці незаслужені похвали починали бентежити мене. Адже вдома я лякався, почувши, як шарудить під стіною миша, і навіть боявся вийти вночі до бачка напитися води. Що ж люди скажуть, коли довідаються про моє боягузтво? Та люди й далі твердили, що я герой, і, слухаючи їх, я і пишався, і соромився водночас. За кілька днів я звик до лікарні, заприязнився з сусідами і вже зверхньо дивився на новачків, що, охоплені тугою за рідною домівкою й звичним ліжком, боязко заходили до палати й ніяковіли під поглядами незнайомих людей. Хворі часто зверталися до мене — хто тим поблажливим тоном, яким дорослі розмовляють з дитиною, хто весело, адресуючи мені жарти, які насправді призначалися для всіх присутніх, а хто знічев’я, аби про щось побалакати. Вони мали мене за довірливого простачка, якому невтямки, що про нього мова, й говорили про мене так, наче я глухий і не можу їх чути. — Йому що не скажеш — вірить, — розповідав новачкові хлопець, що лежав навпроти. — От слухайте. Агов, Сміхотуне, — це він до мене, — я чув, у криниці біля вашої хати живе відьма. Це правда? — Правда. — Чули? — вів далі хлопець. — От дивак! Кажуть, він уже ніколи не ходитиме. Я вирішив, що цей парубок йолоп. Тільки йолопові може спасти на думку, що я вже ніколи не ходитиму. Скаже ж таке. Та я ще об’їжджатиму диких коней, і кричатиму: «Вйо! Вйо! », і махатиму крислатим капелюхом, а до того ж я напишу книжку на зразок «Коралового острова». Мені подобався чоловік, що лежав у сусідньому ліжку. Незабаром по тому, як мене привезли до лікарні, він сказав: — Давай приятелювати. Хочеш бути моїм другом? — Хочу, — відповів я. В одній з моїх перших книжок був кольоровий малюнок, завдяки якому в мене склалося враження, що друзі повинні стояти пліч-о-пліч і триматися за руки. Я поділився цим враженням з ним, але він сказав, що це зовсім не обов’язково. Щоранку він підводився на лікті й казав мені, вибиваючи такт рукою: — Завжди пам’ятай: найкращі в світі вітряки — це вітряки братів Макдональдів. Мене тішило, що я тепер знаю, які вітряки найкращі в світі, — ця фраза так міцно засіла мені в голову, що я потім згадував її щоразу, як бачив десь вітряк. — А що, брати Макдональди самі роблять їх? — якось спитав я. — Атож, — відповів він. — Найстарший Макдональд — це я, Енгус. — Він раптом відкинувся на подушку й сердито проказав: — Не уявляю собі, як вони там упораються без мене із замовленнями й усім іншим. Напсують без хазяйського ока. — Потім гукнув до хворого, який лежав у іншому кутку палати: — Ну, що сьогодні пишуть у газеті про погоду? Буде посуха чи ні? — Газета ще не дійшла, — відповів той. Енгус був найвищий, найкремезніший з усіх хворих у нашій палаті. Він страждав од якоїсь хвороби, що викликала напади сильного болю, й час від часу голосно зітхав, або лаявся, або глухо і страшно стогнав. Уранці, після неспокійної ночі, він промовляв, не звертаючись ні до кого зокрема: — Ох і нічку ж я мав, хай їй біс! У нього було широке, завжди чисто виголене обличчя з глибокими зморшками від ніздрів до кутиків рота, з гладенькою смаглявою шкірою й рухливими, виразними устами, що легко розпливалися в усмішці, коли його не мучив біль. Енгус часто, повернувши голову на подушці, дивився на мене: — Чому ти так довго молишся? — якось спитав він і, побачивши здивування на моєму обличчі, додав: — Я помітив, як ти ворушиш губами. — Довго молюся, бо маю багато прохань, — пояснив я. — Прохань? Яких? Я зніяковів, але він сказав: — Давай-давай, розповідай. Адже ми друзі. Я повторив йому свою молитву. Він слухав, утупивши погляд у стелю, згорнувши руки на грудях. Коли я скінчив, він повернув голову й подивився на мене. — Та-ак, ні про кого не забув. Загадав йому роботу. Як наслухається тебе господь, то вже, мабуть, не знає, що й думати про тебе. Я зрадів, почувши це, і вирішив надалі молитися й за Енгуса. Моя вечірня молитва була довга й складна, бо я мав до бога дуже багато прохань, і кількість їх дедалі зростала. З кожним днем у мене виникали нові потреби, а що я випускав те чи інше прохання лише по тому, як воно задовольнялось — а траплялося таке дуже рідко, — то молитва моя дедалі довшала, і я вже з острахом думав про ту вечірню годину, коли доведеться проказувати її. Мати не дозволяла мені пропускати заняття в недільній школі й навчила мене моєї першої молитви — короткого вірша, який починався словами «Добрий, лагідний Ісусе» й завершувався проханням благословити кількох людей, серед них і мого батька, хоч я був переконаний, що хто-хто, а батько благословення не потребує. Та одного дня я побачив кимось викинутого, але, як на мене, цілком годящого кота й раптом жахнувся його закляклої нерухомості, і тут мені пояснили, що кіт мертвий. Відтоді, засинаючи в ліжку у вечірніх сутінках, я не раз уявляв собі, як батьки лежать так само нерухомо, вискаливши зуби, як той кіт, і палко благав бога, щоб вони не померли раніше від мене. Це була моя найважливіша молитва, і я ніколи її не пропускав. Згодом, трохи поміркувавши, я вирішив молитися й за свою дворняжку Мег — просити бога, щоб він дозволив їй жити аж до того часу, коли я стану дорослим чоловіком і зможу перенести її смерть. Побоюючись, що я забагато вимагаю від бога, я додав, що мені, власне, треба, щоб і мої батьки, так само, як Мег, дожили до мого тридцятиріччя. Я був певен, що в цьому віці вже не плакатиму. Адже чоловіки ніколи не плачуть. Я молив бога, щоб він зцілив мене, й щоразу додавав, що як він не заперечує, то добре було б, щоб я одужав щонайпізніше на різдво, до якого лишалося два місяці. За моїх птахів і звіряток, що жили в клітках і загородках на подвір’ї за домом, теж треба було молитись, бо той, хто замість мене мав годувати й напувати їх, міг про це забути. Я молився, щоб про це не забували. Мого папугу Пета, дратливого старого какаду, треба було щовечора випускати з клітки, щоб він політав серед дерев. Іноді сусідки скаржилися на нього. Він любив сідати на шворку із свіжовипраною білизною й висмикувати прищіпки. Розгнівані жінки, побачивши свої білі простирадла на землі, кидали в Пета полінця й каміння, й мені доводилось молитися, щоб вони його не поцілили й не вбили. Молився я й про те, щоб бути добрим хлопцем. Сказавши, що він думає про мої молитви, Енгус спитав: — А який він з виду, той господь бог? Як ти його собі уявляєш? Я-завжди уявляв собі бога здоровенним дядьком, загорнутим, як араб, у біле простирадло. Він сидів на стільці, спершись ліктями на коліна, й дивився вниз, на землю, швидко перебігаючи очима з людини на людину. Я ніколи не уявляв його добрим, а лише суворим. «Інша річ — Ісус, — думав я, — він такий добрий, як мій тато, тільки ніколи не лається». Мені прикро було, однак, що Ісус їздив не на коні, а на віслюку. Одного разу батько, скинувши нові чоботи, які він розношував, узувся в м’які чоботи фірми «Гіллеспі» й полегшено зітхнув: — От де райське взуття! Відтоді я був певен, що Ісус ходить у м’яких чобітках фірми «Гіллеспі». Коли я виклав усі ці міркування Енгусу, він зауважив, що, можливо, я маю правильніше уявлення про бога, ніж він. — Моя мати говорила тільки по-гельському, ^[1] — сказав він. — І я завжди уявляв бога згорбленим сивобородим дідусем, оточеним силою-силенною бабусь, що плетуть шкарпетки й розмовляють по-гельському. До того ж, я вважав, що на одному оці в бога має бути пов’язка — як казала мати, — «через те, що лихі хлопці кидаються камінням». Я був певен, що бог нічого не робить, не порадившись перше з моєю матусею. — Вона вас била? — спитав я. — Ні, — задумливо відповів він. — Нас, дітлахів, вона ніколи не била, але богові давала перцю. Хворий, що лежав ліворуч від Енгуса, щось сказав йому, й Енгус відповів: — Не хвилюйтесь, я не підірву його віри. Він сам усе для себе вирішить, як стане дорослим. Хоч я й вірив у бога й щовечора звертався до нього з молитвами, себе я все ж таки вважав незалежним від нього. Якби він, приміром, образив мене, то я з ним уже довіку б не розмовляв. Я боявся його через те, що він міг послати мене в геєну вогненну, про яку нам розповідав учитель недільної школи. Але ще більше, ніж геєни вогненної, я боявся незаслуженої образи. Коли Мег погналася за диким кролем і наразилася лапою на гострий шпичак, я вирішив, що бог повівся зі мною нечесно й що надалі я сам дбатиму про Мег — без божої помочі. Того вечора я не молився. Батько, згадуючи бога, завжди його критикував, але таке його ставлення до бога мені подобалося: воно означало, що в разі, якщо господь мене підведе, я зможу покластися на батька. Так, зрештою, й було, коли батько перев’язав Мег поранену лапу. Одного разу він привів кобилу до жеребця, що належав старому Дрючку-Діну. Дрючок запитав, якої масті лоша хотів би він одержати. — Я знаю спосіб — забезпечує будь-яку масть! — вихвалявся Дрючок. — А забезпечити, скажімо, жеребця, а не кобилку, ти міг би? — спитав батько. — Е, ні, — побожно відповів Дрючок. — Щодо статі, то це вже вирішує тільки господь бог. Я чув їхню розмову, й з того, як батько сприйняв ці слова, зрозумів, що він не дуже вірить у владу Всевишнього над кіньми. І я перейнявся ще більшою вірою в батька, бо вирішив, що такі люди, як він, сильніші за бога. Але хворі люди не схожі на здорових. Біль позбавляє їх чогось дуже важливого — чогось такого, що я дуже цінував, але назвати не міг. Дехто з хворих уночі волав до бога, й мені це не подобалося. Як на мене, вони не повинні були б цього робити. Я не міг, не хотів вірити, що й дорослі можуть боятися. Для дорослих, вважав я, не існує ні страху, ні болю, ані вагань. На ліжку праворуч од мене лежав огрядний, незграбний чоловік з покаліченою рукою — вона попала в січкарню. Вдень він ходив по палаті, розмовляв з хворими, викопував всілякі їхні дрібні доручення. Він схилявся над ліжком, розпливаючись у широкій, слинявій усмішці, й підлесливо питав: — Ну, як ся маємо, га? Може, чогось треба, га? Його поведінка дратувала мене — можливо, через те, що його доброта й послужливість ішли не від щирого серця, а від почуття страху. Річ у тім, що йому загрожувала ампутація руки, але ж ласка господня безмежна, й бог пожаліє того, хто доглядає немічних… Мік, ірландець, що лежав навпроти мене, завжди, хоч і не грубо, відмахувався від нього. — Він мов отой дресирований пес, — зауважив якось Мік, коли мого сусіда не було в палаті. — Щоразу, як він підходить до мене, мені кортить кинути ломачку, щоб він приніс її назад. У ліжку цей хворий не міг улежати спокійно: борсався, сідав і знову лягав, раз у раз підбивав свою подушку і, похмуро дивлячись на неї, перевертав її то на один, то на другий бік. Коли вечоріло, він виймав із своєї тумбочки маленький молитовник. Тоді вираз його обличчя змінювався, й він уже не борсався. Здавалось, десь із глибини душі він видобував належну поважність й натягував її на себе, мов одяг. Зап’ясток забинтованої покаліченої руки він обкрутив ланцюжком із маленьким розп’яттям. Він часто припадав губами до того металевого хрестика. Певно, йому здавалося, що думкам його бракує щирості; між бровами в нього збиралися дві глибокі зморшки, й він повільно ворушив губами, читаючи молитви. Одного вечора Мік, придивившись до нього, вирішив, що побожність цієї людини тільки підкреслює його власну неуважність до Всевишнього. — І що ото він з себе удає? — сказав він, подивившись на мене. — Не знаю, — відповів я. — Ніхто не може мені закинути, що я нехтую вірою, — пробурмотів Мік, похмуро дивлячись на ніготь. І, обкусавши його, додав: — Хіба що зрідка. Він несподівано всміхнувся. — Я оце пригадав, що, бувало, казала моя мати, — благослови її, господи. Хоч і не годиться хвалити своїх, але можеш повірити — кращої жінки в світі не було. Це вже точно. Поспитай у людей — в Борліку всі потвердять. Її там усі знали. Тож, бувало, погожого ранку я їй кажу: «Господь — він добрий, еге ж, матусю? » А вона на те: «Еге ж, синку. Тільки диявол теж непоганий». Гай-гай, тепер такі жінки перевелися. Мік був невисокий, моторний, говіркий чоловічок. У нього була пошкоджена рука, і йому дозволялося вставати вранці з ліжка і йти вмиватися до ванної кімнати. Повернувшись, він зупинявся коло свого ліжка і, дивлячись на нього, засукував рукава піжами, наче намірявся забивати палю, а тоді сідав, підкладав під спину подушки, клав руки перед собою на ковдру й окидав палату поглядом, у якому світилися вдоволення й приємні сподівання. — Сидить собі й чекає, щоб його завели, — казав про нього Енгус. Іноді Мік зачудовано дивився на свою руку й казав: — Побий мене грім, коли я розумію, як воно сталося. Була рука як рука, здорова й міцна, аж одного дня піднімаю я на воза мішок з борошном, а вона раптом — хрясь, і мішок — на мене. Отак воно буває: живеш і лиха не знаєш, доки тебе не скрутить. — Тобі ще поталанило, — зауважив Енгус. — За кілька днів ти знову сидітимеш у шинку. А про Френка ти чув? — Ні. — Так от, він помер. — Не може бутиі Подумати тільки! — вигукував Мік. — Я ж і кажу: сьогодні ти міцний, як залізо, а завтра — геп і дуба врізав. Що ж із ним скоїлось? Адже він, коли у вівторок виписувався, був зовсім здоровий! — Розрив серця. — Яка напасть — оці розриви серця, — сказав Мік. Спохмурнівши, він замовк до самого сніданку, та коли сестра підійшла до нього з тацею, він пожвавішав і спитав у неї: — Ну, то як — покохаєш ти мене коли-небудь чи ні? Сестри в рожевих халатах, білих накрохмалених фартушках і черевичках на низьких підборах хутко проходили повз моє ліжко, часом усміхаючись до мене або зупиняючись, щоб підіткнути ковдру. Їхні чисто вимиті руки пахли карболкою. Серед хворих я був єдиною дитиною, і сестри по-материнському піклувалися про мене. Я перейняв від батька звичку порівнювати людей з кіньми, і ці прудкі дівчата нагадували мені шотландських поні. Привізши мене до лікарні, батько оглянув сестер (йому подобалися жінки) і сказав матері, що серед них є кілька добрих кобилок, але всі вони погано підковані. Коли з вулиці чулося тупотіння кінських копит, я згадував батька — в моїй уяві він усміхався, гарцюючи на норовливому коні. Батько надіслав мені листа, в якому писав: «У нас тут усе ще стоїть посуха, й мені тепер доводиться підгодовувати Кейт. По берегах річки трава ще не вся вигоріла, але я хочу, щоб Кейт була в добрій формі, коли ти повернешся». Прочитавши листа, я сказав Енгусові Макдональду: — Я маю поні, її звуть Кейт. — І додав, повторюючи батькові слова: — Вона тваринка трохи неповоротка, зате чесна. — Це правда, що твій батько об’їжджає коней? — спитав Енгус. — Еге ж, — відповів я. — Він найкращий наїзник у Тураллі. — Чепуритися він любить, це я помітив, — пробурмотів Макдональд. — Коли він увійшов, я подумав, що він з ковбойського цирку. Я лежав, обмірковуючи його слова, не знаючи, похвалив він батька чи ні. Мені завжди подобався батьків одяг — він свідчив про те, що носить його людина метка й охайна. Коли я допомагав йому розпрягати коней, на моїх руках та одязі лишалися плями від мастила, але батько ніколи не бруднився. Він пишався своїм одягом. Його білі молескінові штани завжди були бездоганно чисті, а чоботи блищали. Батько любив добрі чоботи і мав себе за знавця якостей шкіри. Як він пишався своїми м’якими чобітьми! Щовечора він сідав на кухні перед плитою, скидав їх і уважно оглядав, згинаючи підошву і мнучи передок та халяву, — перевіряв, цілі вони чи вже стоптуються. — От дивина, передок на лівому чоботі зберігся краще, ніж на правому, — сказав він мені якось. — Виходить, правий стопчеться раніше. Батько часто розповідав мені про власника ковбойського цирку в Квінсленді професора Фентона. Професор мав закручені догори вуса, ходив у білій шовковій сорочці, підперезаній широким червоним поясом, і вмів робити батогом подвійний «сіднейський виляск». Батько теж майстерно ляскав батогом, але йому було далеко до професора Фентона. Я саме згадував про все це, коли до палати ввійшов батько. Усміхаючись, він швидким, пружним кроком попрямував до мене. Однією рукою він притримував щось округле, сховане під білою сорочкою. Ставши наді мною, він заглянув мені в очі. — Як справи, синку? Доти я почував себе непогано, але від батька війнуло запахом рідної домівки, й мені раптом захотілося плакати. До його появи старий паркан, на який я, бувало, вилазив, щоб подивитись, як батько об’їжджав коней, і кури, й собаки, й коти — все трохи забулося, поступившись місцем новим враженням, але тепер знову стало близьким і реальним, і я відчув, як мені всього цього бракує. Звісно, і матері теж. Я не заплакав, але батько, подивившись на мене, міцно стулив уста. Він сунув руку за пазуху, де було щось сховане, й раптом витяг звідти ясно-коричневий клубок. Підняв ковдру і поклав той клубок мені на груди. — Ось, тримай, — хрипко сказав він. — Обніми й пригорни до себе. Це цуценятко від Мег. Найкраще з усіх — ми назвали його Аланом. Я обхопив руками м’якеньке, тепле тільце, пригорнув його до себе, і мою тугу мов рукою зняло. Почуття справжнього щастя охопило мене і, зазирнувши батькові в очі, я і йому передав це почуття: він радісно всміхнувся. Цуценятко заворушилося, і я, трохи відхиливши ковдру, подивився на нього: воно лежало й дивилося на мене блискучими оченятами, приязно метляючи хвостиком. Його життєрадісність передалася й мені, збадьорюючи й зміцнюючи мене, і я вже не відчував слабкості. Цуценятко приємно тисло на мене своєю вагою; воно пахло домівкою. Мені хотілося, щоб воно було завжди зі мною. Макдональд, який весь час дивився на нас, гукнув до Міка, що саме виходив з палати з рушником на плечі: — Поцвенькай там трохи з няньками, Міку! — А батькові пояснив: — Ви ж самі розумієте: собака в лікарні… Хіба ж вони зрозуміють… От у чім річ. Батько відповів: — Знаю. Але йому вистачить і п’яти хвилин. Це ж як ковток води для спраглого… 4

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒