Annotation 4 страница

Сестри вжахнулися, знайшовши мене на траві, й це мене дуже здивувало. Я не міг зрозуміти, навіщо вони покликали старшу сестру й чому, зібравшись коло мого ліжка, заходилися допитувати мене так гнівно й водночас стурбовано. Я весь час казав їм одне й те саме: — Я перекинув крісло, щоб дістати льодяники. А коли старша сестра спитала, чому я не покликав няню, я відповів: — Бо хотів дістати їх сам. — Ні, я не розумію тебе, — гнівно сказала вона. «Чому? — подумав я. — Тато зрозумів би». Коли я згодом розповів йому про цей випадок, він спитав: — А ти не міг якось вибратися з крісла, не перекидаючи його? — Ні, — відповів я. — Адже ноги не тримали мене, розумієш? — Розумію, — відповів він і додав: — Ну, та головне, що ти їх дістав. Я б теж не кликав сестру. Вона б тобі їх, звісно, подала, але це було б уже зовсім не те. — Атож, зовсім не те, — сказав я, відчуваючи, що люблю батька більше, ніж будь-коли. — Але надалі будь обережніший, — застеріг він мене. — Не викидайся з крісла заради якихось цукерок, вони того не варті. Інша річ, якби сталося щось серйозне — пожежа чи щось таке. Я привіз би тобі льодяників, але цього тижня в нас скрутно з грішми. — А я цього тижня більше й не захочу, — відповів я, щоб утішити його. Протягом наступних кількох тижнів мене пильнували, коли я сидів у кріслі на веранді. А потім одного дня лікар підійшов до мене з парою милиць у руці. — Ось твої передні ноги, — сказав він мені. — Нумо спробуємо, чи зможеш ти на них ходити? — Вони справді мої? — спитав я. — Авжеж, — відповів він. Це було в садку; я сидів у кріслі. Він підкотив мене на лужок під казуарини. — Оце гарна місцинка. Спробуймо тут. Старша сестра й кілька санітарок, що вийшли подивитись, як мене ставитимуть на милиці, обступили нас, а лікар узяв мене під пахви й зняв з крісла, тримаючи перед собою так, що мої ноги не торкалися землі. Старша сестра, якій він віддав милиці, підставила їх мені під пахви, а лікар почав поволі опускати мене, доки я наліг на них усією вагою. — Ну як, добре? — спитав він. — Ні, — відповів я, раптом утративши впевненість. — Ні, ще не добре. Але зараз буде добре. — Не поспішай, — застеріг лікар. — Ходити поки що не пробуй. Навчися стояти. Я тримаю тебе. Ти не впадеш. Моя права нога, яку я називав «поганою», була від самого стегна зовсім паралізована й ні до чого не придатна, безпорадна і знівечена. Ліву ногу я називав «доброю» ногою. Вона була тільки частково паралізована й витримувала вагу мого тіла. Протягом багатьох тижнів я випробовував її, сидячи на краю ліжка. Викривлення хребта зігнуло вліво мою спину, та коли я спирався на милиці, спина вирівнювалась, і все тіло видовжувалося. Тому коли я стояв, то здавався вищим, ніж тоді, коли сидів. М’язи живота теж були частково паралізовані, але груди й руки залишилися неушкоджені. В наступні роки я перестав звертати увагу на свої ноги. Вони викликали в мене злість, але часом мені здавалося, що вони живуть своїм нещасним, осібним життям, і тоді я жалів їх. Зате своїми руками й грудьми я пишався, і з часом вони розвинулися понад усякі пропорції з іншими частинами тіла. Якусь мить я стояв нерішуче, дивлячись уперед, туди, де трава була трохи витолочена. «Дійду туди», — вирішив я, але з місця не зрушив, бо не знав, які саме м’язи треба привести в рух. Милиці боляче врізалися мені в тіло, і я розумів, що для того, щоб піти, треба виставити їх уперед і на мить спертися всією вагою на «добру» ногу. Лікар уже не тримав мене, але стояв наді мною, розвівши руки, готовий підхопити мене, якщо я почну падати. Я відірвав милиці від землі й незграбно закинув їх уперед; мої плечі смикнулися вгору від раптового поштовху, коли я знову всією вагою наліг на подушечки. Потім я послав уперед ноги, — права тяглася по землі, мов зламане крило. Я постояв, важко дихаючи, дивлячись на витолочену траву попереду. — Добре! — вигукнув лікар, коли я зробив цей перший крок. — А тепер іще… Я повторив ті самі рухи вдруге і втретє, аж доки досяг мети. Все тіло боліло від напруження. Але я дійшов! — На сьогодні досить, — сказав лікар. — Сідай у крісло. Завтра повчишся знову. За кілька тижнів я вже гуляв по садку і, хоча й не раз падав, до мене прийшла впевненість, і я навіть почав учитися стрибати з веранди, накреслюючи собі на стежці дедалі більшу відстань. Довідавшись, що мене виписують і завтра по мене приїде мати, я зрадів менше, ніж мав би радіти. На той час я встиг уже зріднитися з лікарнею. Моє життя ввійшло в певну колію, і я невиразно усвідомлював, що, залишивши лікарню, втрачу те почуття спокою й безпеки, яке вона мені давала. Та хоч я побоювався цієї зміни, мені дуже хотілося побачити, куди веде вулиця, що проходить повз лікарню, і що лежить там, за горбом, звідки долинають гудки паровозів і брязкіт буферів залізничних вагонів — у тому місці, куди зникають і звідки з’являються екіпажі з людьми й валізками. І я хотів знову побачити, як батько об’їжджає коней. Коли мати прийшла, я вже сидів одягнений на краю ліжка й дивився на порожнє крісло, в якому мені вже не доведеться кататися. Батько не мав грошей на таке крісло, але він змайстрував із старої дитячої коляски триколісний візок, і в ньому мати збиралася довезти мене до заїзду, де батько залишив віз (сам він тим часом повів підковувати коней). Коли нянечка Конрад поцілувала мене на прощання, я мало не заплакав, але стримався й віддав їй яйця, а також кілька номерів журналу «Бойовий заклик» і пір’я папуги, що його приніс мені батько. Більше в мене нічого не було, але вона сказала, що й цього досить. Старша сестра погладила мене по голові й сказала матері, що я гарний хлопчик і коли вже мені судилося бути калікою, то добре, що я став ним у такому ранньому віці: мені неважко буде призвичаїтися до життя на милицях. — Діти так легко до всього пристосовуються, — запевнила вона мою матір. Мати в цю хвилину дивилася на мене з глибоким смутком в очах; вона нічого не відповіла старшій сестрі, і я навіть подумав, що це нечемно. Санітарки помахали мені на прощання, а Татусь потис мені руку й сказав, що я його, певно, ніколи більше не побачу: адже він може от-от сконати. Закутаний у ковдру, я лежав у візку, стискаючи маленького череп’яного лева, якого мені подарувала нянечка Конрад. Мати повезла мене вулицею на горб. Виявилося, що по той бік горба не було ніяких див: такі самі будинки, як і скрізь, і велика повітка, що правила за станцію. Мати спустила візок з тротуару в канаву і вже була витягла його на той бік, коли одне з коліс зісковзнуло з краю бруківки, візок перекинувся, і я випав у канаву. Я не бачив, як мати силкується підняти візок, що опинився на мені, й не чув, як вона злякано питає, чи я не забився. Я шукав свого череп’яного лева й нарешті знайшов його під ковдрою, та голова в нього була відбита — саме цього я найдужче боявся. Якийсь чоловік підбіг до матері. — Допоможіть мені підняти хлопчика, — сказала вона. — Що з ним сталося? — вигукнув той, легко піднявши візок і поставивши його на колеса. — Що з вашим хлопцем? — Я перекинула візок. Обережніше! Не ставте його на ноги: він кульгавий. Цей материн вигук прикро вразив мене. Доти я чув тільки вираз «кульгавий кінь», і це означало, що кінь ні до чого не придатний. Лежачи в канаві, я звівся на лікті й приголомшено подивився на матір. — Кульгавий, мамо? — вигукнув я обурено. — Нащо ти назвала мене кульгавим? 10

Слово «каліка» в моїй уяві стосувалося до інших людей, але аж ніяк не до мене. Дорослі, щоправда, весь час називали мене калікою, і врешті-решт я змушений був визнати, що, мабуть, заслуговую на таке назвисько. Але я раз і назавжди вирішив: хай для інших людей каліцтво — непоправне лихо, а для мене воно — ніщо. Дитина-каліка не усвідомлює, яких труднощів у житті завдають безживні ноги. Ясна річ, з ними пов’язані всілякі незручності, нерідко вони дратують, але дитина ніколи й гадки не припускає, що скалічені ноги можуть завадити їй зробити те, що вона хоче. Дитина помічає своє каліцтво лише тоді, коли їй про нього нагадують. Для дітей не існує ніякої різниці між кульгавою і здоровою людиною. Вони можуть попросити хлопця на милицях збігати кудись, та ще й лаятимуть його, якщо він забариться. В дитинстві каліцтво не викликає почуття сорому; лише навчившись розуміти погляди тих людей, що не вміють приховувати своїх почуттів, починаєш уникати їхнього товариства. І як не дивно, з неприхованою огидою на каліку дивляться лише кволі, хворобливі люди, свідомі своєї власної неповноцінності. Здорові, сильні люди не цураються каліки, бо їм і на думку не спадає поставити себе на його місце. Лише ті, кому загрожує немічність, лякаються, коли бачать її в інших. Про паралізовану ногу чи скалічену руку діти розмовляють вільно: — Дивись, яка в Алана кумедна нога. Він може закинути її собі на плечі. — А чому в тебе така нога? Коли хлопець кричить: «Це Алан, мамо, в нього нога скарлючена! » — збентежена мати зразу ж цитькає на нього, забуваючи, що перед нею двоє малих щасливців: її син, гордий з того, що може показати щось незвичайне, й Алан, якому приємно, що його особа викликає таке зацікавлення. Скалічена нога чи рука нерідко додає авторитету її власникові, а іноді й забезпечує йому привілейоване становище. Коли ми гралися в цирк, я залюбки погоджувався на роль осла («бо в тебе ж чотири ноги! ») й без упину хвицався, радіючи з того, що завдяки «чотирьом ногам» у мене це виходить так добре. Властиве дітям почуття гумору не обмежене, як у дорослих, поняттями доброго смаку й такту. Діти часто сміялися, дивлячись, як я кульгаю на милицях, і вибухали веселим реготом, коли я падав. І я сміявся разом з ними, бо уявляв собі, як це кумедно, коли дивитися збоку. Коли ми перелізали через паркан, мене тут підсаджували, а там підхоплювали, і якщо своєю вагою я збивав з ніг тих, хто мене ловив, то разом з ними заходився веселим сміхом.. Я був щасливий. Біль не мучив мене, і я міг ходити. Але дорослі, які навідувалися до нас після мого повернення, не вірили, що я можу бути щасливим. Мою життєрадісність вони називали «мужністю». Часто дорослі відверто говорять про дітей в їхній присутності, неначе діти неспроможні зрозуміти того, що про них кажуть. — Він веселий хлопчик, місіс Маршалл, дарма, що його спіткало таке лихо, — казали вони, не приховуючи свого здивування. «А чого б це мені не бути веселим? » — думав я. Послухати їх, то я мав би бути сумним; їхні натяки означали, що на мене чатує якесь невідоме лихо, і це бентежило мене. Врешті-решт я вирішив, що то їм здається, ніби в мене болить нога. — Нога в мене анітрошечки не болить! — весело казав я тим, хто з неприхованим подивом дивився на моє усміхнене обличчя. — Дивіться! — І я брав свою «погану» ногу руками й закидав її собі на плече. Деякі дорослі, бачачи це, здригалися й тим неабияк дивували мене. Я звик до своїх ніг і не розумів, чому вони можуть викликати огиду. Батьки, що вчили своїх дітей виявляти до мене чуйність чи вичитували їм за «брутальність», тільки все псували. Дехто з хлопців, яких батьки переконали, що мені треба «допомагати», починали заступатися за мене: — Не штовхай його! Ти ж заб’єш йому ногу! Але я хотів, щоб мене штовхали, і хоч вдачу мав лагідну, незабаром став забіякою, показуючи всім, що мені не потрібні поблажливість і співчуття. Я мав нормальний розум і життя сприймав як нормальна дитина, дарма що ноги мої були скалічені. Коли ж мене відрізняли від моїх товаришів, я опирався цьому й тим самим не давав скалічити собі душу. Дитина-каліка сприймав довколишній світ так само, як її здорові однолітки. Діти, що, пересуваючись на милицях, спотикаються й падають, діти, що машинально руками переставляють паралізовану ногу, зовсім не впадають у відчай і не оплакують своєї долі. Не думають вони й про те, як важко їм ходити — прямуючи кудись, вони міркують тільки, як туди дістатися, точнісінько так само, як кожна дитина, що йде вулицею чи перебігав поле. Дитина не страждає через те, що вона каліка; страждають дорослі, що дивляться на неї. Розуміння всього цього — щоправда, невиразне, підсвідоме — прийшло до мене вже в перші місяці мого перебування вдома. Коли батько зняв мене з візком з воза і вкотив у кухню, я дуже здивувався, побачивши, яка вона стала мала. Стіл, накритий плюшевою скатертиною з візерунками з троянд, здавалося, розрісся на всю кімнату, тож для мого візка ніби й не лишалося місця. Перед плитою сидів і вилизувався якийсь чужий кіт. — Чий це кіт? — спитав я, дивуючись, що в цій добре знайомій мені кімнаті опинився кіт, якого я ніколи раніше не бачив. — Це кошеня від Чорнявки, — пояснила Мері. — Пам’ятаєш — у неї знайшлися кошенята ще до того, як тебе забрали до лікарні. — А Мег привела п’ятьох цуценят, і найменшого, коричневого, назвали Аланом. Пам’ятаєш, це ж його тато приносив тобі до лікарні? Моє повернення дуже схвилювало Мері, й вона вже встигла попросити в матері дозволу вивозити мене на прогулянку у візку. Мері була чуйна, мрійлива дівчина. Звичайно вона, коли не допомагала матері, тихесенько сиділа над книжкою, та, помітивши, що хтось знущається з тварини, враз скипала справедливим гнівом і кидалася на її захист; такі рятувальні експедиції забирали в неї чимало часу. Одного разу, побачивши, як погонич, перехилившись у сідлі, шмагає батогом знесилене телятко, що вже не встигало за своєю матір’ю, Мері видряпалася на огорожу й почала плачучи лаяти мучителя. Коли ж телятко впало, Мері перебігла через дорогу й стала над ним із стиснутими кулаками. Погонич не посмів більше здійняти батога. Чорнява, кароока, Мері завжди ладна була схопитися з місця, щоб комусь допомогти. Вона мріяла стати місіонеркою й допомагати бідолашним чорношкірим. Іноді вона вирішувала, що поїде допомагати язичникам-китайцям, але її трохи лякало те, що вона може стати «жертвою різанини». «Бюлетень» іноді друкував малюнки, на яких зображалось, як дикуни варять у казанах місіонерів, і я сказав Мері, що краще стати жертвою різанини, аніж потрапити в казан; я так вважав головним чином тому, що не розумів значення слів «жертва різанини». Джейн, найстарша з нас трьох, годувала курей і викохувала трьох ягняток, що їх подарував їй один чабан, бо вони були надто виснажені й відставали від отари. Джейн була висока на зріст і струнка. Вона допомагала місіс Малвені, дружині пекаря, доглядати дітей і одержувала за це п’ять шилінгів. Частину грошей вона віддавала матері, а решту витрачала на себе. Джейн уже робила зачіску, носила довгі спідниці й високі — майже до колін — шнуровані черевики. Місіс Малвені ці черевики страшенно подобалися, й мені теж. Беручи мене з собою на прогулянку, Джейн попереджала: — Гляди ж, будь вихованим хлопчиком і скинь картуза, якщо ми зустрінемо місіс Малвені. Я скидав картуза, коли думав тільки про нього, але довго думати тільки про нього я не міг. Джейн саме була у місіс Малвені, коли я повернувся, тож Мері встигла розповісти мені всі новини: і про канарок, і про какаду Пета, й про мого ручного опосума, й про королівського папугу, в якого й досі не відріс хвіст. Вона щодня годувала їх, не пропустивши жоднісінького разу, й для води канаркам поставила дві нові бляшанки з-під лососини. Треба тільки почистити клітку Пета. Опосум і досі дряпається, коли береш його на руки, але не так сильно, як раніше. Я сидів у своєму візку (мати сховала милиці, бо мені тоді дозволяли ходити на них щонайбільше годину на день) і дивився, як мати накриває на стіл. Мері принесла дрова з ящика на задній веранді; мостини веранди прогнили й приглушали легкі сестрині кроки. Тепер, коли я повернувся додому, лікарня видалася мені чимось дуже далеким, а все, що зі мною там сталося, — майже нереальним, наче пережите було тільки оповіддю, яку я почув і запам’ятав. Я помалу оговтувався вдома, радіючи кожній знайомій, але призабутій дрібниці. Навіть гачки над коричневим кухонним столом, з яких мати знімала чашки, видавалися мені незвичайними, неначе я вперше бачив їхні блискучі вигини. На шафці-холодильнику, до якої присунули мою коляску, стояла чавунна лампа з рожевим абажуром, на жолобчастій ніжці. Увечері лампу засвічували й переставляли на стіл, і на скатертину падало яскраве світляне коло. Крізь отвори в цинкованих стінках шафки просочувався запах харчів, що в ній зберігалися. На ній завжди лежала липучка — довгастий аркуш цупкого паперу, вкритого густим коричневим клеєм. Липучка була геть уся всіяна мухами, й деякі ще борсалися й дзижчали, відчайдушно тріпочучи крильцями. Влітку мухи роїлися в домі, й за їдою доводилося весь час відганяти їх рукою. Батько завжди накривав свій чай блюдцем. — Не знаю, — казав він, — може, дехто й п’є чай після того, як у ньому скупалася муха; я цього не можу. Великий закіптявілий чайник з носиком, що зяяв, мов паща розлюченої змії, кипів на плиті; над плитою, на полиці, вкритій доріжкою з вицвілої коричневої бязі, стояли чайниця й бляшанка з кавою, на якій був намальований бородатий турок, а над ними висіла картина — злякані коні. Мені приємно було знову побачити цю картину. Наді мною на стіні була інша велика картина в рамці: хлопчик, що пускає мильні бульбашки (додаток до різдвяного «Щорічника Пірса»). Звівши голову, я подивився на того хлопчика з новим інтересом: після лікарні я вже не відчував неприязні до його дівчачих кучериків і старомодного одягу. На цвяху над картиною висіла блакитна оксамитова подушечка, витикана шпильками. Вона була набита тирсою: натиснеш на неї, і відчуваєш під пальцями крупинки. На іншому цвяху, біля дверей, що вели на задню веранду, були почеплені старі календарі, а поверх них останній різдвяний подарунок крамаря — картонна кишенька для листів. Коли ми одержали її, вона складалася з двох пласких частин; батько зігнув одну з них — з прізвищем «Сіммонс» у віночку з червоних маків, — вставив ріжки у прорізи в другій, більшій, і вийшла кишенька. Тепер вона була повна листів. У кухні було ще двоє дверей. Одні вели до моєї кімнатки, де стояли вмивальник з мармуровим верхом і вузеньке ліжко, застелене ковдрою, зшитою з клаптиків. Крізь прочинені двері мені видно було тонкі, обклеєні газетами стіни; коли налітав вітер, стіни коливались, і здавалося, ніби кімната дихає. Наша кицька Чорнявка любила спати під моїм ліжком, а Мег влаштовувалася на ніч поряд з нею, на постілці з мішковини. Коли я засинав, мати тихесенько заходила й виганяла їх, але вони однаково поверталися. Другі двері вели до спальні сестер; завбільшки вона була як моя, але в ній стояли два ліжка й комод з дзеркалом, що висіло між двома скриньками, в яких Мері й Джейн зберігали свої брошки. Навпроти дверей до задньої веранди був вихід у коридорчик. Потерті плюшеві портьєри відокремлювали його від кухні й поділяли будинок на дві частини. Якщо тут, на кухонній половині, можна було стрибати зі стільця на стілець і, граючись у ведмедів, залазити під стіл і взагалі пустувати, то там, за портьєрами, на парадній половині, ми ніколи не бавилися; туди навіть не заходили в брудному одязі чи нечищених черевиках. З того коридорчика ви потрапляли до вітальні, де аж сяяв чистотою лінолеум, а в пофарбованому вохрою каміні взимку завжди лежали дрова — камін розпалювали, коли приходили гості. На стінах вітальні висіли фотографії в рамках, виготовлених з різних матеріалів: мушель, обіпнутого оксамитом дерева, металу, а одна була навіть коркова. Там були й довгасті рамки, що вміщували по кілька фотографій, і великі, різьблені, в одній з яких був портрет лютого з виду бороданя, що стояв, спершись рукою на маленький столик, а позаду шумів водоспад. Це був дідусь Маршалл. На іншій фотографії у великій рамці були літня дама в чорній мереживній шалі, що сиділа в напруженій позі на лавочці в альтанці з троянд, і худий чоловік у вузеньких штанях — він стояв позаду, поклавши руку їй на плече, й суворо дивився на фотографа. Ці невсміхнені люди були батьками матері. Тато, дивлячись на ці фотографії, щоразу казав, що в діда коліна великі, мов у лошати, але мати пояснювала це тим, що на дідові завузькі штанці. Батько заходив до вітальні, щоб почитати книжку. Читав він «Невинний, або на захист упослідженого» Роберта Блечфорда й «Мою блискучу кар’єру» Майлс Френклін. Він дуже любив ці дві книжки, подаровані йому Пітером Фінлеєм, і часто згадував про них у розмові. — Люблю правдиві книжки, — казав він. — Як на мене, то краще журитися від гіркої правди, аніж тішитися солодкою брехнею. Батько прийшов зі стайні, де засипав коням вівса, сів у крісло, набите волосінню (вона колола мене крізь штани, коли я совався на сидінні), й сказав: — У тому лантусі, що я оце купив у Сіммонса, гарна січка. Не пам’ятаю вже, коли мені так таланило з кормом. Сіммонс каже, що перекупив її в старого Падді О’Лофлена. — Батько всміхнувся до мене. — Ну, як тобі вдома, синку? — Ох, добре, — відповів я. — Ще б пак, — сказав він, скривившись, бо в цю мить саме стягував з ніг свої м’які чоботи. — Я сьогодні покатаю тебе по двору й покажу цуценят Мег. — Чом би тобі не купити ще тієї січки, поки її не розпродали? — запропонувала мати. — Мабуть, так і зроблю. Скажу, щоб Сіммонс залишив її за мною. У Падді овес добрий, колосистий. — А коли мені можна буде знову походити на милицях? — спитав я. Мати нагадала: — Алане, лікар сказав, що ти щодня повинен одну годину спочивати. — Нелегке то буде діло, — пробурмотів батько, обдивляючись підошви своїх чобіт. — Доведеться примушувати. — Та мабуть. Тож не забувай, Алане: щодня на годину в ліжко. Але й на милицях можеш щодня вправлятися. Подушечки на них я наб’ю волосінню. Вони, певно, муляють під пахвами? — Муляють. Тримаючи перед собою чобіт, батько стурбовано глянув на мене. — Підсунь-но крісло до столу, — сказала йому мати. Вона підкотила мій візок до столу, поставила його поряд з батьковим кріслом, випросталася й усміхнулась до мене. — Ну, от, нарешті в нашій хаті знову двоє мужчин! Є ще один помічник — тепер у мене й клопоту буде менше. 11

По обіді батько вивіз мене на подвір’я. Він підкотив коляску до клітки Пета, і в першу мить я стурбовано подумав, що її справді треба добряче почистити. Потім я подивився на Пета. Старий какаду сидів, настовбурчившись, на перекладинці й, за звичкою, клацав дзьобом. Я просунув палець крізь сітку й почухав його схилену голівку; на пальці залишився білий пилок від пір’я, і я почув запах папуги, що завжди викликав у моїй уяві один і той самий образ: мигтіння пурпурових крил у зелених заростях.

Пет обережно взяв мій палець у свій великий міцний дзьоб і застукотів по ньому сухим, наче гумовим язичком. — Добридень, Пете, — сказав він моїм голосом. Королівський папуга в сусідній клітці все ще крутився на своєму сідалі, але опосум Том уже спав. Батько вийняв Тома з темного ящичка, що правив йому за житло; звірятко розплющило великі спокійні очі, подивилося на мене й знову скрутилося калачиком на батьковій долоні. Потім ми рушили до стайні; ще здалеку чути було форкання й сопіння коней і дзвінкі удари підків по нерівній кам’яній долівці. Нашу стайню збудували років шістдесят тому, і здавалося, що вона от-от завалиться під вагою своєї солом’яної стріхи. Вона похилилася, хоч і була підперта могутніми стовбурами евкаліптів з розгілками нагорі, на яких лежали балки даху. Коні, прив’язані вірьовками до залізних кілець у стіні, схилялися над годівницями, видовбаними з цілих стовбурів. Задні двері стайні вели на кінський двір — він був круглий, обгороджений брусами, прибитими до грубо обтесаних семифутових стовпів. Ця висока огорожа мала нахил назовні, щоб норовливий кінь не міг притиснути до бруса ногу мого батька чи вдарити його об стовп. В одному місці над огорожею росло кілька акацій, неподалік від них була хвіртка, що виходила на путівець, а за ним починався лісок — там жило кілька кенгуру, що все ще не хотіли йти туди, де менше людей. У затінку евкаліптів і тасманійських дубів ховалися невеличкі болота, де збиралися чорні качки й звідки в тиху ніч долинав крик птаха-бугая. — Водянику сьогодні весело, — казав батько, але мене цей крик лякав. Крамниця, пошта і школа стояли понад дорогою майже за милю від нас, серед великих молочних ферм, що належали місіс Каррудерс. За селищем здіймалася висока гора Туралла. Вона поросла кущами й папороттю, а на вершині її був старий кратер, у який дітлахи скочували великі каменюки; вони котилися, підстрибуючи й ламаючи папороть, аж доки зупинялися на дні далеко внизу. Батько не раз добувався верхи на ту гору. Він казав, що коні, об’їжджені на схилах гори, певніше стоять на ногах і коштують більше, ніж ті, що їх об’їжджали на рівнині. Я твердо затямив це. Все, що батько казав мені про коней, назавжди входило в мою свідомість, ставало часткою мене самого, такою самою, як моє ім’я. Підводячи мене до стайні, батько розповідав: — Я зараз об’їжджаю жеребчика, який вирячує очі так, що видно білки. А білки показує тільки брикливий кінь, такий, що куди хоч копитом поцілить — навіть комару в око. Привів його до мене Брейді, і от згадаєш мої слова, колись цей жеребчик порішить старого. Ану, тихо мені! — гримнув він на коня, що раптом смикнувся до нас, присівши на задні ноги. — Бач — уже ладнається хвицнути. До вуздечки я його привчив — слухається, та коли дійде до хомута, буде з ним морока! Батько відійшов од мене і, наблизившись до коня, провів рукою по його тремтячій спині. — Тихо, тихо, красунчику, — сказав він лагідним голосом, і за мить жеребець заспокоївся і, повернувши голову, подивився на нього. — А цьому поглядові вірити не можна, — додав батько. — Коли я вперше запрягатиму його, обов’язково стриножу. — Тату, а мені можна буде з тобою поїхати, коли ти запряжеш його у воза? — спитав я. — А чого ж, — повагом відповів він, набиваючи люльку. — Ти б і допоміг мені — потримав би віжки. Так, і для тебе діло знайшлося б, але… — тут він притис тютюн великим пальцем, — спершу, мабуть, я все ж таки два-три рази проїдуся сам. Недалеко — просто, щоб перевірити, як він поведеться. А ти дивитимешся тим часом збоку, й коли я проїздитиму повз тебе, казатимеш, як він біжить. Про це я тебе часто проситиму — щоб ти казав, якої ти думки про коня. Ти на них добре знаєшся. Як на мене, то, їй-бо, краще за всіх. — Авжеж, я дивитимусь і казатиму тобі! — вигукнув я, переймаючись величезним бажанням допомагати батькові. — Я дивитимуся на його ноги знаєш як! І за ходою стежитиму, і за всім. Я це залюбки, тату! — Я знав, що ти погодишся, — сказав він, запалюючи люльку. — Я радий, що мені дістався такий син. — А де ти мене дістав, тату? — спитав я, прагнучи продовжити цю дружню розмову. — Твоя мати носила тебе під серцем, а потім ти народився, — пояснив батько. — Вона каже, що ти розквітав у неї під серцем, як квітка. — Народився — як кошенята в Чорнявки? — Еге ж. — Знаєш, мені це якось гидко… — Так… — Він помовчав, дивлячись крізь двері стайні на зелені хащі, а тоді сказав: — Коли я вперше дізнався про це, мені теж було гидко, та потім я зрозумів, що нічого поганого в цьому нема. Згадай, як лошатко біжить поряд із своєю матір’ю і тулиться до неї на ходу… Та ще й підштовхує її. — Він притулився плечем до стовпа, показуючи, як це буває. — Тож, перше ніж лошатко народилося, мати носила його в собі. А потім воно вистрибує навколо неї, наче проситься назад. Як на мене, все це дуже гарно. Краще, ніж якби тебе хтось просто приніс і віддав матері. Якщо поміркувати, все це дуже добре придумано. — А таки добре, — погодився я, тут-таки змінивши свою думку. — Я люблю лошаток. Мені раптом сподобалося, що кобили носять своїх лошаток у собі. — Я б не хотів, щоб мене хтось просто приніс, — сказав я. — Авжеж, — сказав батько. — Я б теж не хотів. 12

Батько вивіз мене на подвір’я й сказав, щоб я посидів і подивився, як він маститиме бричку. — Ти знаєш, що в суботу буде пікнік? — спитав він, підпираючи вісь домкратом. — Пікнік? — вигукнув я, враз перейнявшись радісним збудженням — ішлося-бо про щорічне шкільне свято. — А ми поїдемо? — Авжеж. Та раптом я скривився — таке болісне було розчарування. — Але ж я не можу бігати, — сказав я. — Так, — коротко підтвердив батько. Він рвучко крутнув підняте колесо й якусь мить дивився, як воно крутиться. — Але це не має значення. Та я знав, що це має велике значення. Батько не раз казав, що я повинен стати добрим бігуном і перемагати в усіх змаганнях, як колись перемагав він. Але тепер я не бігатиму, доки не видужаю, — а до пікніка, звісно, видужати не встигну. Доти я був найменшим і наймолодшим учасником змагань з бігу на нашому щорічному шкільному святі, й судді все робили, щоб допомогти мені прийти до фінішу раніше від моїх більших і старших суперників. Мене завжди ставили ближче до фінішу, хоч я, власне, і не потребував цієї пільги, бо чудово бігав, коли від мене цього не вимагали. Але я ще жодного разу не перемагав, дарма що всі судді вболівали за мене. Батько щоразу записував мене на змагання, не сумніваючись в успіху. Напередодні торішнього пікніка, коли я ще бігав, як усі, він до найменших подробиць розтлумачив мені, що я маю робити, коли суддя вистрелить з пістолета. Я так енергійно підтакував йому, що за сніданком він оголосив: — Сьогодні Алан прийде перший. Я сприйняв ці слова як незаперечну істину. Якщо тато сказав, що я прийду перший, — то так воно й буде. Так і тільки так! Після сніданку до самого від’їзду я стояв коло воріт, сповіщаючи про свою неминучу перемогу всіх, хто проїздив повз наш будинок. Пікнік відбувався на березі річки Туралли, за три милі від нас, і торік тато повіз нас туди на бричці. Я сидів з батьками попереду, а Мері й Джейн — позаду, обличчям одна до одної. Фермери й скотарі, що з’їжджалися на свято, користалися з цієї нагоди, щоб похизуватися швидкістю й силою своїх коней, і впродовж усіх трьох миль колеса екіпажів шалено крутилися, камінці розліталися з-під копит, а чоловіки перегукувалися, викликаючи один одного на змагання. До річки вело шосе, а попід ним тяглася полем колія, вторована тими, хто дбав про своїх коней. У пухкому грунті чорніли три глибокі борозни — дві зовнішні від коліс і середня, ширша, вибита кінськими копитами. Колія ця обминала пні, огинала ставки і в’юнилася між деревами, аж доки, дійшовши до глибокої канави, з’єднувалась із шосе. А втім, ненадовго. Тільки-но перешкода лишалася позаду, колія знову виникала в траві й звивалася далі, аж до вершини горба на обрії. Батько завжди їздив цією вибоїстою колією, і бричка приємно погойдувалася й підскакувала, коли він «підбадьорював» Принца батогом. Про нашого Принца — горбоносого гнідого жеребця — батько казав, що він прудкий, як чорт. У нього була сягниста хода, широкі копита, і він часто засікався — задні підкови в нього брязкали об передні. Мені подобався цей брязкіт, так само, як подобалося рипіння моїх чобітків. Чоботи «на рипах» свідчили про те, що я дорослий, а брязкіт Принцових підків свідчив про те, що він добрий рисак. Батькові, однак, ця Принцова повадка не подобалась, і щоб відучити коня від цього, він навіть поставив йому на передні копита важчі підкови. Коли Принц завертав на колію й відчував, що віжки ледь напнулися (батько називав це «настроїти коня»), він прищулював вуха, підбирав круп і починав швидко й легко викидати вперед свої могутні ноги — і тоді заводили свою пісню колеса брички. Мене теж охоплювало бажання співати — так приємно було підставляти обличчя рвучкому вітрові й камінцям, що летіли з-під копит! Я любив дивитись, як батько впевнено правує, випереджаючи вози та бідки, власники яких смикали попущені віжки або вимахували батогом, намагаючись витиснути із своїх коней усе, що можна. — Гоп! Гоп! — кричав батько, і цей вигук приборкувача мав таку силу, що будь-який кінь, зачувши його, стрімголов кидався вперед. І от тепер, сидячи на осонні в своїй колясці, я дивився, як батько мастить бричку, й згадував, як рівно рік тому він переміг Макферсона на Двомильному полі. Батько ніколи не озирався на своїх суперників. Він дивився тільки вперед, на дорогу, й усмішка не сходила з його обличчя. — Не помітиш вибоїни — відстанеш на ярд, — казав він. Я завжди озирався, сповнюючись азарту, коли бачив поряд із собою, над колесом нашої брички, морду здоровезного коня, роздуті ніздрі, шию в коричневій піні. Пригадую, як я, озирнувшись, побачив Макферсона. — Тату, — вигукнув я, — Макферсон доганяє! По шосе, відстаючи від нас на корпус, із гуркотом мчала тарадайка на жовтих колесах; Макферсон — рудобородий чолов’яга — нещадно шмагав батогом свого сірого коня. В цьому місці польова колія, якою ми їхали, починала завертати на шосе. — А дзуськи! — процідив крізь зуби батько. Він звівся, намотав віжки на руку й подивився вперед — туди, де ярдів за сто від нас колія з’єднувалася з шосе перед містком через канаву. Далі колія знов відгалужувалася від шосе, але переїхати місток міг тільки хтось один. — Ану, жми, красунчику! — вигукнув батько і хльоснув Принца батогом. Дужий кінь наддав ходи. — Дай дорогу! — загорлав Макферсон. — Прокляття! Дай дорогу, як не хочеш у пекло, Маршалле! Містер Макферсон був церковним старостою й добре знався на прокляттях і пеклі, але він не знав, чого вартий наш Принц. — Насип нам солі на хвіст! — гукнув у відповідь батько. — Гоп! Гоп! І Принц не підвів: він ще дужче наліг на посторонки, наша бричка вискочила на шосе перед самісіньким носом сірого коня і, знявши хмару куряви, промчала містком, а тоді знову скотилася на польову колію. Наздогнала нас тільки лайка Макферсона, який усе ще вимахував батогом позаду. — Хай йому грець! — вигукнув батько. — Чого це я маю давати йому дорогу? Та мавши таку легку тарадайку, як у нього, я б уже був он за тим горбом! Батько завжди страшенно лаявся, їдучи на пікнік недільної школи. — Ти ж не забувай, куди ми їдемо, — вмовляла його мати. — Гаразд, — охоче погоджувався батько, але тут-таки вигукував: — Хай йому біс! Онде Роджерс на своєму чалому! Гоп! Гоп! Нарешті ми подолали останній пагорб і під’їхали до поля, де відбувався пікнік. Неподалік текла річка. Ламана тінь од великого залізничного мосту тремтіла на воді й лежала нерухомо на прибережній траві. Діти вже гралися на тому полі. Дорослі, схилившись над кошиками, розпаковували чашки й тарілки, діставали загорнуті в папір пироги й розкладали на тацях бутерброди. До огорожі, що тяглася вгору схилом горба, були прив’язані коні; вони відпочивали, опустивши голову. Раз у раз якийсь кінь змахував торбою й форкав, видмухуючи з ніздрів порох. Унизу, в затінку мосту, стояли вози й екіпажі з опущеними голоблями. Батько в’їхав на вільне місце під високий прогін, і ми позіскакували з брички, перше ніж він устиг крикнути: «Тпру! » — і напнути віжки. Я підбіг до річки. Навіть просто дивитися на неї — і то було приємно. Від струнких стеблин очерету по воді розходилися брижі. Пласке листя очерету торкалося її поверхні гострими кінчиками, а з дна раз у раз зринали й лопалися срібні бульбашки, залишаючи по собі кільця легеньких хвильок. На тому березі річки у високій траві стояли воли й дивилися на мене. Із заростей очерету важко злетів блакитний журавель. Я замилувався ним, але тут Мері підбігла до мене й сказала, щоб я поспішав: час готуватися до змагання. У цьому змаганні я мав твердий намір перемогти, про що й заявив їй, поки ми йшли, тримаючись за руки, по траві до нашої брички, де мати готувала сніданок. Вона розстелила на траві скатертину, а батько, стоячи навколішках, краяв варену баранячу ногу. Батько завжди з підозрою ставився до м’яса, купленого в різника, і твердив, що баранина добра тільки тоді, коли вівцю взяли просто з пасовиська й зарізали, поки вона сита. — На різниці овець мордують собаки, й тіснява там така, що й передихнути не можна, — казав він. — До того ж, їх там не годують по кілька днів, і вони втрачають усе, що нагуляли. Тепер батько незадоволено бурмотів щось собі під ніс, перевертаючи баранячу ногу на тарілці. — Коли це ягнятко було живе, — сказав він мені, — йому було стільки ж років, скільки оце мені тепер. Сідай-но, з’їж шматочок. Після сніданку я тінню ходив за батьком, аж доки пролунав гонг, що сповіщав про початок змагань. — Ну, ходім, — сказав він мені, урвавши розмову з приятелем. — Ми ще побачимося, Томе. Він узяв мене за руку й повів до місця старту, де Пітер Фінлей уже шикував хлопців. — Назад, ще крок назад, — повторяв Пітер, вирівнюючи шеренгу учасників, які весь час переступали лінію старту. — І не штовхайтеся, не збивайтеся докупи. Оце вже краще. Поспішати нема куди. Приготуйтесь як слід. Команди ще не було. Відступіть на крок! — Ану, постав і мого героя, — сказав батько, підштовхуючи мене вперед. Пітер обернувся і, побачивши мене, весело всміхнувся: — А, це ти! — Потім спитав у батька: — Він і сьогодні засидиться на старті? — Ні, сьогодні він будь-що переможе, — відповів батько. Пітер подивився на доріжку, якою ми мали бігти, й сказав: — Постав-но свого хлопця он перед тим кущем, Білле. Дамо йому невеличку пільгу. — Він погладив мене по голові. — Покажи своєму старому, на що ти здатен. Я з цікавістю спостерігав метушню перед змаганням, з якого мав вийти переможцем. Хлопці підстрибували на місці або стояли, пригнувшись до землі, спираючись пальцями в землю. Батько сказав, що мені цього робити не треба. Я пішов слідом за ним біговою доріжкою між двома довгими шерегами глядачів. Я знав їх усіх; вони дивилися на нас, приязно всміхаючись. Серед них була і місіс Картер; колись вона дала мені льодяника. Тепер вона помахала мені рукою й гукнула: — Біжи щодуху, Алане! — Отут твоє місце, — сказав батько. Він зупинився і, нахилившись, роззув мене. На соковитій, свіжій траві просто неможливо було встояти босоніж — мені відразу закортіло пострибати. І я почав стрибати. — Облиш, — сказав батько. — Кінь, що басує, призів не бере. Стій смирно й дивись он на ту стрічку. — Він показав на той кінець доріжки, де стояли двоє чоловіків, тримаючи напнуту стрічку. Як на мене, до них було далеченько, але я заспокоїв батька: — Та я туди враз добіжу. — Слухай, Алане. — Батько присів навпочіпки й зазирнув мені в очі. — Не забувай, що я тобі казав. Тільки-но почуєш постріл — біжи до тієї стрічки. Мчи, не озираючись. Як тільки бабахнуть — біжи. Щодуху, як удома. Я стоятиму отам. То я пішов. Дивись на стрічку й назад не озирайся! — А якщо я прибіжу перший, мені дадуть приз? — спитав я. — Авжеж. Ну, готуйся. За хвилину стрельнуть. І він, задкуючи, відійшов до шереги глядачів. Мене це збентежило. Я мав так багато запам’ятати — а як усе це запам’ятаєш, коли батька нема поряд? — Готуйся! — раптом гукнув він мені з натовпу. Я озирнувся, щоб подивитися, чому ж не стріляють з пістолета. Всі хлопці стояли на одній лінії. Їм там разом було, мабуть, весело, а я стояв тут сам-самісінький. Мені захотілося туди, до них. Аж тут пролунав постріл, і всі побігли. І як швидко! Мені аж дух перехопило. Хлопці мчали, закинувши назад голови. Вони змагалися між собою, але мені не було з ким змагатися — бо хіба ж можна бігти наввипередки, коли суперник ще не порівнявся з тобою? — Біжи! Біжи! Біжи! — кричав мені батько. Тепер, коли всі вже добігли до мене, прийшов час стартувати й мені, але вони чомусь не стали мене чекати, і я щодуху помчав за ними, лютий і розгублений водночас. Коли я дістався до фінішу, стрічка вже лежала на землі. Я зупинився й заплакав. Батько підбіг і взяв мене на руки. — Щоб мене дідько взяв! — роздратовано вигукнув він. — Чому ти не побіг, коли стрельнули? Чому ти знов озирнувся й став чекати на хлопців? — Я чекав, щоб позмагатися з ними, — схлипував я. — Бо коли наввипередки, то треба чесно-о! — Ну, гаразд, не плач, — заспокоїв мене батько. — Ми все одно зробимо з тебе бігуна. Все це було рік тому. Може, і він згадував усе те, розкручуючи колесо, в той час як я сидів у своєму візку з покаліченими, вкритими ковдрою ногами й дивився на нього. — Так, цього разу ти бігти не зможеш, — сказав він нарешті. — Але я хочу, щоб ти дивився, як біжать інші. Я поставлю твою коляску біля самої стрічки. Дивись на них і біжи разом з ними. Коли перший хлопець розірве стрічку, розривай її разом з ним. — Як це, тату? — спантеличено спитав я. — Подумки, — відповів він. Я обмірковував йогр слова, поки він ходив до стайні по бляшанку з мастилом. Повернувшись, він поставив її на землю коло брички, витер клоччям руки й сказав: — У мене була колись чорна сучка, покруч гончака з дворняжкою, я з нею полював на кенгуру. Прудка, мов вітер. Як угледить кенгуру за сто кроків, то вже не відстане — будь-що наздожене. Сполохне, бувало, ціле стадо, вибере одного, кинеться за ним, ухопить за хвоста просто на льоту, коли той підскочить угору, й повалить. Не так, як інші собаки, що цілять у плече. І не було випадку, щоб вона схибила. Кращої собаки в мене зроду не було. Один хлопець давав мені за неї п’ять фунтів. ' — Чому ж ти її не продав, тату? — Розумієш, я взяв її маленьким цуценятком і виростив. Назвав її Бессі. — Тепер би її нам… — Атож, непогано було б. Але якось вона наразилася на кіл і ушкодила собі плече. На ньому виросла велика гуля, і відтоді з Бессі вже не було ніякої користі. Та я однаково брав її з собою на полювання, й, поки інші собаки гналися за кенгуру, вона гавкала. Ніколи не бачив, щоб собака так заводився під час гонів — а сама ж вона в тих гонах участі не брала. Пригадую, одного разу ми зацькували старого кенгуру; він стояв спиною до дерева, і, коли Бріндл — інший мій мисливський пес — кинувся на нього, кенгуру розпанахав йому всю спину. І віриш, Бессі, побачивши це, аж завила. Їй-богу! Я зроду не бачив собаки, який би так завзято полював і бився, як Бессі. Але ж насправді вона не полювала й не билась, а тільки дивилась і гавкала! — Мені так цікаво слухати про неї, тату, — сказав я, сподіваючись, що батько розповість ще що-небудь. — Так-от, ти маєш бути таким самим, як вона. Коли ти дивитимешся на інших, то намагайся разом з ними битися, бігати, змагатися, мчати верхи й горлати. А про ноги свої забудь і не думай. Принаймні я відтепер про них не думатиму.. 13

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒