Annotation 8 страница

Одного разу бродяга, що присів перепочити біля наших воріт, розповів мені, що знав одного чоловіка, який, не мавши обох ніг, плавав, мов риба. Я часто думав про цього чоловіка, що плавав, мов риба. Але я ніколи не бачив, як люди плавають, і не мав ніякого уявлення про те, як треба рухати руками, щоб триматися на поверхні. В мене була грубезна, в оправі, підшивка дитячої газети «Чамс», ^[3] у якій я знайшов статтю про плавання. Вона була ілюстрована трьома малюнками, що зображували вусатого чоловіка в смугастому купальному костюмі. На першому малюнку він стояв обличчям до читача, піднісши руки над головою; на другому тримав розпростані руки на рівні плечей, а на третьому його руки були опущені. Стрілки, що йшли дугою від рук до колін, показували, що чоловік рухав руками вниз, і цей спосіб плавання називався брас. В статті зазначалося, що стилем брас плавають жаби. Я спіймав кількох жаб і посадив їх у відро з водою. Вони пірнули на дно, потім попливли колом, а тоді піднялися на поверхню, вистромили над водою ніздрі й завмерли, розчепіривши лапки. Користь від цих спостережень була невелика, але я твердо вирішив навчитися плавати, й літніми вечорами почав потайки їздити на своїй колясці до озера, що було за три милі від нашого дому. Озеро лежало в улоговині між стрімкими, високими берегами, що здіймалися терасами на двісті-триста ярдів над водою. Такі самі тераси, певне, збігали вниз і під водою, бо за кілька ярдів од берега дно несподівано уривалося на велику глибину; там вода була холодна й нерухома, і в ній стояли водорості. Жоден хлопець у школі не вмів плавати, та й серед дорослих у Тураллі я не знав жодного, хто вмів би. Зручних місць для купання поблизу не було, і тільки нестерпно задушливими вечорами люди насмілювалися ходити до озера, яке вважалося небезпечним місцем. Дітям забороняли навіть наближатися до нього. Час від часу, однак, зграйки хлопчаків, нехтуючи забороною, приходили на озеро і хлюпались у воді коло самого берега, намагаючись навчитися плавати. Якщо при цьому були присутні дорослі, вони не зводили з мене очей і не дозволяли мені наближатися до «ям», як ми називали місця, де дно раптом зникало з-під ніг. Вони на руках переносили мене з берега на мілководдя, бо їм шкода було дивитись, як я переповзаю навколішках каміння й глейкий мул, що відділяв берег від води. — Ану, давай я тебе перенесу, — казали вони. Тоді всі, хто був на березі, звертали на мене увагу. Коли ж дорослих не було, хлопці ніби й не помічали, що я повзаю, а не ходжу. Вони хлюпали на мене воду, обляпували мене мулом під час наших боїв або навалювалися на мене й молотили мокрими кулаками. В таких бійках я був чудовою мішенню, бо не міг ні ухилитися від грудок мулу, ані наздогнати нападника. Звісно, я міг би ухилитися від участі в таких іграх — досить було попросити пощади і визнати себе переможеним. Та якби я бодай один раз таке зробив, хлопці вже б ніколи не поводилися зі мною як з рівним. Я мав би відтоді задовольнятися роллю спостерігача, хлопці ставилися б до мене так само, як до дівчат. Ясна річ, я ніколи не обмірковував своєї поведінки заздалегідь і не розумів, що весь час прагну довести, що я такий самий, як усі. Я не міг би пояснити, що змушує мене діяти саме так, а не інакше. Наприклад, коли хтось із хлопців обирав мене своєю мішенню, я повз просто на нього, не звертаючи уваги на грудки мулу, якими він обстрілював мене, і врешті-решт, коли я підповзав зовсім близько і вже ладнався схопити його за ноги, нерви його не витримували, й він кидався навтіки. Так само діяв я й тоді, коли ми билися кийками. Я стрімголов кидався в напад, ліз 'під удари, бо тільки в такий спосіб міг здобути повагу товаришів. Хлопці надзвичайно високо цінували вміння плавати; вважалося, що ти опанував це мистецтво, якщо навчився, лежачи на воді долілиць, пересуватися, упираючись руками в дно. Але я хотів навчитися плавати по-справжньому, на глибині, а що діти рідко ходили до озера, то я почав їздити туди сам. Залишивши коляску нагорі в кущах акацій, я сповзав униз порослими травою терасами, на березі роздягався й плазом діставався через каміння й мул до піщаного дна. Вода там сягала мені до грудей, коли я сидів. У статті в «Чамс» нічого не говорилося про те, як треба згинати й випростувати руки, щоб вони легко долали опір води. У мене склалося враження, що треба просто рухати руками вгору і униз, не згинаючи їх. Врешті-решт я навчився триматися на воді, чимдуж ляпаючи по ній руками, але просуватися вперед не міг. Тільки на другий рік, коли інший бродяга в розмові біля наших воріт пояснив мені що й до чого, я опанував правильні рухи. Після того справа пішла куди краще, й настав день, коли я відчув, що можу плисти, куди забагнеться. Я вирішив перевірити себе над «ямами». Був теплий літній вечір, і озеро здавалося блакитним, як небо. Я сидів голяка на березі, споглядаючи, як віддалік чорні лебеді гойдаються на хвильках, і сперечався з Іншим Хлопцем, який вимагав, щоб я йшов додому. — Ти проплив без зупинки ярдів сто з гаком попід берегом, — умовляв він мене. — Жоден хлопець у школі не спромігся б на таке. Але я не зважав на його вмовляння, доки він не сказав: — Подивись, як тут пустельно. Пустельність лякала мене. Ні деревця, ані кущика не росло понад берегами озера. Воно лежало незахищене під небом, і над ним завжди панувала мертва тиша. Лише зрідка лунало ячання лебедя, але то був сумний звук, що тільки посилював почуття пустельності.

Трохи згодом я заповз у воду і, гребучи руками, але тримаючись прямо, — так, що ноги торкалися дна, — досяг краю підводної тераси, за яким вода була вже темно-синя й холодна. Там я зупинився, повільно розводячи руками, подивився вниз, у прозору воду, й побачив довгі бліді стеблини водоростей; вони звивалися, мов гадюки, тягнучись догори з крутого підводного урвища. Я глянув на небо над собою, таке безмежне, таке височенне; я був один-однісінький у цілому світі, між порожнім склепінням неба й підлогою із синьої води, й мені було страшно. Постоявши трохи, я набрав у груди повітря й відштовхнувся від краю провалля. Холодні щупальці водоростей, сковзнувши по ногах, лишилися позаду, і я опинився над безоднею. Мені хотілося завернути назад, але я плив далі й далі, поволі, ритмічно розводячи руками й подумки примовляючи: «Не бійся, не бійся, не бійся». Нарешті я обережно завернув і побачив берег; він видався мені таким далеким, що на мить мене охопив жах, і я замолотив руками по воді, але внутрішній голос владно заспокоїв мене, знов повернулося самовладання, і я поплив повільно. На берег я виповз, почуваючи себе дослідником, що повертається додому після тривалої подорожі, сповненої небезпечних пригод і злигоднів. Озеро і довколишні береги вже не здавалися мені безлюдним царством страху; ні, це був затишний куточок, вкритий м’якою зеленою травою й осяяний веселим сонцем, і я, насвистуючи, почав одягатись. Я таки навчився плавати! 22

Коло наших воріт росли величезні евкаліпти. На землі під деревами, всіяній листям, гіллям і хмизом, чорніли сліди вогнищ. Бродяги часто завертали сюди з дороги, щоб перепочити, або, зупинившись, уважно придивлялися до нашого будинку й купи дров біля ганку, перше ніж зайти й попросити поїсти. Ті з них, що не раз проходили повз наш будинок, добре знали мою матір. Вона завжди давала їм хліба, м'яса й чаю, не вимагаючи, щоб вони за це рубали дрова. Батько сам обійшов Квінсленд з торбою за плечима й добре знав життя цих людей. Він називав їх «подорожніми». Бороданів, що приходили з хащів, він називав «лісовими птахами», а тих, що подорожували степом, — «польовими птахами». Батько безпомилково розрізняв їх і завжди вгадував, є в них щось за душею чи нема. Коли бродяга влаштовувався коло наших воріт на нічліг, батько казав, що в нього порожні кишені. — Якби він мав гроші, то дійшов би до заїзду. Зі стайні батько часто спостерігав, як вони підходили з чайниками до наших дверей, і, якщо бродяга простягав матері чайник, а кришку залишав собі, батько всміхався й казав: — Битий жак. Якось я спитав у нього, чому вони не віддають матері кришку разом із чайником. — Є такі люди, — відповів батько, — які подорожньому і сухої скоринки не подадуть. До них без хитрощів не підсиплешся. Скажімо, тобі треба чаю й цукру, це тобі завжди треба. Отож ти кладеш заварку на дно чайника — пучку, так, щоб хазяйка бачила, що чаю в тебе мало. Коли вона відчиняє двері, ти чаю в неї не просиш. Ні, ти просиш у неї окропу й кажеш: «Заварка в чайнику, хозяйко». Вона бере чайник, але кришку ти не віддаєш і кажеш, наче це тобі щойно спало на думку: «Може, як ваша ласка, ви б трохи цукру насипали? » Отож вона наливає в чайник окріп, а тоді бачить, що заварки в ньому мов кіт наплакав, і додає своєї. І не хочеться їй, а додає — бо соромно ж давати такий чай, як помиї. А заразом уже й цукор кидає — і ти одержуєш усе, що треба. — А чому ж вони не випускають з рук кришку? — допитувався я. — Розумієш, тобі не наллють повний чайник, якщо він із кришкою. А коли її немає й видно, скільки тобі дають, то хазяйці хоч-не-хоч доводиться наливати щедро — щоб не соромно було дивитися тобі в очі. — Мама не така, правда ж, тату? — Авжеж, ні! Вона черевики скине з ніг і віддасть, тільки дозволь їй. — А що, вже віддавала? — спитав я, жваво уявляючи собі, як мати скидає черевики й віддає їх бродязі. — Ну, як тобі сказати… такого ще не було. Вона віддає їм стару одежу чи взуття, але це, зрештою, всі роблять. Та найбільше їм потрібні харчі, надто м’ясо. А харчі коштують грошей. Люди здебільшого ладні віддати подорожньому драні штани, яких уже ніхто не носить. Ти, коли виростеш, давай їм м’яса! Іноді бродяги ночували у нашій повітці. Якось холодного ранку Мері вийшла годувати качок і побачила бродягу, що спав на землі. Ковдра на ньому заледеніла, вуса й борода взялися памороззю. Підвівшись, він ніяк не міг розігнутися, доки сонце не відігріло його. Коли Мері помічала бродягу, що влаштовувався на ніч біля наших воріт, то посилала мене до нього — сказати, що він може переночувати в нашій повітці. Я завжди йшов за ним до повітки, й Мері приносила від матері вечерю не тільки для нього, а й для мене. Мати знала, що мене приваблювали ці люди. Я любив слухати їхні розмови, розповіді про дивовижні краї, в яких вони побували. Батько казав, що вони просто забивають мені баки, але я з ним не погоджувався. Коли я показав одному старому свої кролячі шкурки, він сказав, що там, звідки він прийшов, кролів розвелося стільки, що їх доводиться розкидати руками, щоб розчистити місце для пастки. Того вечора вітер ніс хмари куряви, і я порадив йому прикрити на ніч обличчя газетою. Я спав на веранді за домом і завжди так робив. — А скільки куряви вона втримає? — спитав він, підносячи до рота закіптявілий чайник. — Фунт? — Та, мабуть, — відповів я не дуже впевнено. — А тонну куряви втримає, га? — спитав він, витираючи тильним боком долоні крапельки чаю з вусів та бороди. — Ні, — відповів я, — тонни не втримає. — А на одній віддаленій фермі, де я побував, люди, лягаючи спати, кладуть напохваті лопату й кайло, коли насувається пилова буря. — Навіщо? — здивувався я. — Щоб уранці можна було відкопатися, — пояснив він, дивлячись на мене дивними чорними очицями, в яких поблискували іскри. Я завжди вірив усьому, що мені казали, й мені було прикро, коли батько сміявся з історій, які я йому переповідав. Мені здавалося, що він кепкує з моїх співрозмовників. — Та ні, — якось пояснив мені батько. — Мені подобаються ті хлопці, але зрозумій ти: вони розповідають тобі казки, веселі небувальщини та й годі. 23

Чоловіки здебільшого розмовляли зі мною поблажливим тоном, — як дорослі звичайно розмовляють з дітьми. Якщо розмову слухали інші дорослі, мої співрозмовники не минали нагоди поглузувати з мене — не для того, щоб образити мене, а тому, що їх тішила моя безмежна довірливість. — Ну як, Алане, ти вже об’їжджаєш огирів? — звертався до мене хто-небудь, і я цілком поважно ставився до цього запитання: адже я зовсім не здавався собі таким, яким бачив мене він. — Ще ні, — відповідав я. — Але скоро почну. Той, що запитував, обводив поглядом інших, запрошуючи їх посміятися разом з ним. — Чули? З неділі він почне об’їжджати огирів! Деякі дорослі розмовляли зі мною різко й неохоче, бо вражали, що з дітьми балакати — лише час марнувати: від них, мовляв, годі почути щось цікаве. Водночас я пересвідчився, що бродяги й лісоруби — люди, звиклі до самотності, — самі часто ніяковіють і не знають, як поводитися, опинившись віч-на-віч з дитиною, але, відчувши, що та дитина ставиться до них приязно, охоче розмовляють з нею. Таким був старий Пітер Маклеод, візник, що перевозив колоди з лісу за сорок миль від Туралли. Щотижня він, було, приїде з лісу на своєму важкому возі, перебуде неділю вдома, а тоді вирушає назад, широко ступаючи поряд із кіньми або стоячи на весь зріст на возі й насвистуючи яку-небудь шотландську пісеньку. Коли я гукав до нього: «Добридень, містере Маклеод», — він зупиняв коней і заводив зі мною розмову, як з дорослим. — Схоже, буде дощ, — казав він. Я погоджувався — мовляв, справді схоже. — А який ліс отам, куди ви їздите, містере Маклеод? — спитав я його одного разу. — Густий, мов шерсть на собаці, — відповів він і додав, немов розмовляючи з самим собою: — Ох, і густий же, хай йому біс! Він був високий на зріст, мав чорну лискучу бороду й дуже довгі ноги. Ходив він, похитуючи головою й горблячись, так що великі його руки висіли спереду тіла. Батько якось сказав, що старий Маклеод підводиться зі стільця так, як ото розкривається трифутова складана лінійка, але батько любив його й казав, що Пітер — людина чесна, а битися вміє, як тигр. — Коли він у добрій формі, ніхто в окрузі його не подужає, — казав батько. — Після кількох кухлів пива він будь-кого потовкмачить. У старого Пітера вдача лагідна, але м’язи залізні, і як він уже кого молосне, то на ногах той не встоїть. Слухаючи Пітерові розповіді, я уявляв собі ліс казковим царством, де між дерев весело стрибають кенгуру, а ночами шурхотять опосуми. Незайманий ліс — як мені хотілося побувати в ньому! Пітер так і називав його «незайманим» — бо дерева в ньому досі не знали сокири. Але до лісу цього було так далеко! Пітер два з половиною дні добувався до табору лісорубів, і цілий тиждень йому доводилося ночувати коло свого воза. — Ех, хотів би я бути на вашому місці, — сказав я йому. Стояв вересень, наступного дня розпочиналися тижневі шкільні канікули. Я під’їхав слідом за Пітеровим возом до водопою — подивитись, як він напуває п’ятьох своїх коней. Він одніс відро двом корінним, а тоді спитав: — Чому? — Я б тоді побачив незайманий ліс. — Та зажди ти! — гримнув він на кобилу, що нетерпляче тицялася мордою у відро. Кобила почала гучно втягувати воду. — А я б узяв тебе з собою. Мені потрібен надійний помічник. Атож, я б залюбки взяв тебе з собою. — Справді? — вигукнув я, неспроможний приховати збудження. — Авжеж, — відповів він. — Тільки ти спитайся в батька, чи він тебе відпустить. — А коли ви їдете? — Завтра вранці, о п’ятій. Прийдеш о п’ятій — візьму тебе з собою. — Добре, містере Маклеод, — сказав я. — Дякую, містере Маклеод. Я буду у вас о п’ятій. І я негайно помчав додому, чимдуж налягаючи на важелі. Коли я розповів батькам, що містер Маклеод погодився взяти мене з собою в ліс, батько здивувався, а мати спитала: — Ти певен, що він не жартує, Алане? — Авжеж, не жартує, — скоромовкою відповів я. — Він бере мене помічником. Ми з ним давні приятелі. Він сам так каже. Ти, каже, тільки спитайся в тата, чи він тебе відпустить. — Отак і сказав? — перепитав батько. — Так. А ще сказав, щоб я був о п’ятій ранку в нього перед домом, якщо ти відпустиш. Мати запитливо подивилася на батька, й він відповів на її погляд. — Так, знаю, але це піде йому на користь. — Мене лякає не подорож, а пиятика й лайка, — сказала мати. — Хіба ти не знаєш, які звичаї в тих лісорубів? — Авжеж, там будуть і горілка, і лайка, — погодився батько. — Без цього, ясна річ, не обійдеться. Але йому це не зашкодить. Тільки той хлопець, що не бачив п’яних, сам стає п’яницею, коли виростає. Так само і з лайкою — той, хто не чув її в дитинстві, лається на всі заставки, ставши дорослим. Мати подивилася на мене і всміхнулась: — Отже, ти збираєшся покинути нас, га? — сказала вона. — Тільки на тиждень, — відповів я, почуваючи себе винним. — А коли повернуся, все вам розповім. — Про харчі містер Маклеод нічого не казав? — спитала мати. — Ні. — А що у нас є вдома? — Батько подивився на матір. — Трохи солонини на вечерю. — Кидай її в торбу та поклади дві хлібини на дорогу. Чай у Пітера буде. — Мені треба вийти з дому о четвертій, — сказав я. — Щоб не спізнитися. — Я тебе збуджу, — пообіцяла мати. — Допомагай Пітерові в усьому, синку, — сказав батько. — Покажи йому, яка наша порода. Розпалюй багаття, поки він годуватиме коней. Та й взагалі ти багато чого можеш робити. — Я працюватиму знаєш як! — вигукнув я. Матері не довелося будити мене. Я почув, як рипнула мостина, коли мати вийшла із спальні, підхопився й запалив свічку. Було темно й холодно, і на душі в мене чомусь було тривожно. Коли я вийшов на кухню, мати вже розпалила плиту й готувала для мене сніданок. Я поспішив до кімнати Мері й збудив її. — Ти ж не забувай годувати птахів, чуєш, Мері? Пета випускай з клітки щодня о п’ятій. Опосуму я заготовив удосталь свіжого листя, але ти й хліба йому давай. І поміняй усім сьогодні воду, бо я забув. А папузі підкинь будяків — він їх любить. Будяки ростуть у нас за стайнею. — Гаразд, — пообіцяла вона сонним голосом. — А котра зараз година? — За чверть четверта. — Господи! — вигукнула вона. Мати підсмажила яєчню, і я заходився похапцем їсти. — Та не квапся ти так, Алане, — сказала мати. — В тебе ще досить часу. Ти добре вмився? — Еге ж. — І за вухами? — І за вухами, і шию. — Я наготувала тобі торбинку. Не забувай щоранку чистити зуби сіллю. Щітка в торбинці. І твої старі штани я тобі поклала. Черевики в тебе чисті? — Та начебто. Мати подивилася на мої ноги. — Ні, вони брудні. Скидай, я їх почищу. Вона відламала шматочок чорної вакси й розчинила її у блюдці з водою. Поки вона натирала черевики чорною рідиною, я нетерпляче совався на стільці. Мати начистила їх так, що вони заблищали, й допомогла мені взутися. — Я ж навчила тебе зав’язувати шнурки бантиком, — сказала вона. — Чому ти завжди робиш вузли? Вона вийшла слідом за мною, несучи дві торбинки з-під цукру. Коли ми підійшли до повітки, де стояла моя коляска, мати запалила свічку, і я поклав торбинки на підніжок і прив’язав милиці. Темна ніч дихала холодом, зі старого евкаліпта чувся свист плиски. Доти я ніколи не вставав так рано, й тепер із хвилюванням прислухався до ранкової тиші, ще не порушеної людським гомоном. — Ще ж ніхто в світі не встав, правда? — спитав я. — Так, ти сьогодні встав найперший у цілому світі, — відповіла мати. — Тож будь розумним хлопцем, добре? — Добре, — кивнув я. Вона відчинила ворота, і я вимчав з подвір’я, щосили працюючи руками. — Не треба так швидко! — долинув із темряви материн голос. Під деревами темрява обступила мене стіною, і я трохи притишив швидкість. Крони дерев бовваніли на тлі неба, і я впізнавав кожне з них. Я знав, де на дорозі будуть вибоїни й де треба з’їжджати з неї, щоб обминути небезпечні місця. Приємно було опинитися на самоті, відчути, що ти вільний і можеш діяти так, як тобі заманеться. Ніхто з дорослих не стежив за мною. Ніхто не обмежував моєї свободи. Мені хотілося, щоб до будинку Пітера Маклеода було далеко-далеко, але водночас я хотів якнайшвидше дістатися туди. Виїхавши з путівця на битий шлях, я наддав ходи, і, коли добувся до Пітерових воріт, руки мої мов налилися свинцем. Їдучи подвір’ям, я чув, як коні цокають підковами об бруковану долівку стайні. Хоч у темряві мені не видно було ні Пітера, ні коней, звуки малювали в моїй уяві кожен їхній рух. Ланцюги дзенькали в такт нетерплячим ударам копит, коні голосно пирхали, видуваючи з ніздрів полову, двері стайні грюкали, коли кінь чіплявся за них, виходячи на подвір’я. Пітер гримав на коней, собака збуджено гавкав, у курнику співали півні. Коли я під’їхав до стайні, Пітер саме запрягав коней. Він не зразу впізнав мене в темряві — випустив з рук посторонку й ступив до коляски, витріщаючись на мене. — Це хто? Алан? Їй-бо, Алан! Що ти тут ро… Чорт, невже ти таки зібрався їхати зі мною? — Ви ж сказали… — невпевнено почав я, раптом злякавшись, що не так його зрозумів і що він і не думає брати мене з собою. — Авжеж, сказав. Я тебе давно вже чекаю. — Ще ж немає п’ятої! — І справді немає, — пробурмотів він і замислився. — Твій батько дозволив тобі їхати? — Авжеж, — запевнив я його. — І мати дозволила. Ось, у мене й харчі є, — показав я на торбу. Пітер раптом усміхнувся в бороду і сказав уже іншим тоном: — Що ж, увечері подивимося, що в тебе там наготовано. Став свого воза в повітку. О п’ятій нам уже треба бути в дорозі. — Обличчя його знову споважніло. — А ти не брешеш, що батько тебе відпустив? — Ні, він хоче, щоб я поїхав. — Ну, гаразд, — сказав Пітер і обернувся до коней. — Назад! — вигукнув він, поклавши одну руку коневі на круп, і нахилився, щоб другою підняти з землі посторонку. Я поставив коляску в повітку і з двома торбами в руках, — немов селянин, що збирається вперше зійти на пароплав, — став стежити, як він лаштується в дорогу. Віз був великий, важкий, з широкими залізними ободами на колесах і з гальмами з евкаліптових брусів, що їх приводив у дію важіль, який стирчав ззаду. Від сонця й дощу дерево побіліло й розсохлося. Бортів віз не мав, лише по кутах стриміли вставлені в спеціальні гнізда важкі залізні стрижні з кільцями нагорі. Настил було зроблено з грубезних, погано припасованих дощок, які підстрибували й грюкали на вибоїстому шляху. Віз мав дві пари голобель — по парі на корінника. Запрягаючи коней, Пітер вигукував: «Стій! », «Ану, назад! », «Тпру-у! » — щоразу, як кінь переступав з ноги на ногу або не корився його руці. Троє передніх коней стояли впритул один до одного, чекаючи, доки він підтягне поводи й прикріпить посторонки. Запрягши коней, Пітер кинув на воза кілька торбин і мішків із січкою, зазирнув у скриньку з харчами — перевірити, чи не забув чого, а тоді обернувся до мене й сказав: — Готово. Стрибай сюди. Стривай, дай-но мені свої торби. Я дошкутильгав до передка воза і, тримаючись однією рукою за голоблю, другою закинув на нього милиці. — Тобі допомогти? — спитав Пітер, нерішуче ступивши до мене. — Ні, дякую, містере Маклеод. Я сам. Він підійшов до передніх коней і зупинився, чекаючи. Я підтягся на руках, сперся коліном «доброї» ноги на голоблю, випростався і схопився за круп корінника, що стояв поряд. Потім знову підтягся й опинився на спині корінника. Спина була тепла й пружна, неглибока западина хребта поділяла її на два могутні клубки м’язів. «Зіприся руками на доброго коня, і його сила перейде до тебе», — казав мені, бувало, батько. З крупа корінника я ривком перехопився на воза і вмостився на скриньці з харчами. — Готово! — гукнув я Пітерові. Він підібрав віжки, виліз на воза й сів поряд мене, зауваживши: — Не кожен зуміє видертися на воза так спритно, як ти. — Потім, напнувши віжки, спитав: — Може, краще сядеш на мішок із соломою? — Ні, мені тут добре, — відповів я. — Н-но, Принце! — гукнув Пітер. — Н-но, Скарбе! Подзенькуючи ланцюжками посторонок, порипуючи упряжжю, коні зрушили з місця. Віз під нами затрясся, загуркотів. Небо на сході почало ледь помітно світліти. — Люблю вирушати вдосвіта, — сказав Пітер. — День тоді виходить довший, і встигаєш більше. — Він голосно позіхнув, а тоді рвучко обернувся до мене. — Слухай, а ти не втік з дому? Батько справді відпустив тебе? — Авжеж, відпустив. Пітер похмуро подивився на шлях. — Не розумію я твого батька. 24

Передні коні йшли з послабленими посторонками, напинаючи їх тільки тоді, коли дорога бралася вгору. Я вирішив, що це несправедливо щодо корінників. — Корінники працюють за всіх, — сказав я Пітерові. — Порожній віз, коли котиться, не важить нічого, — пояснив він. — Зате мій запряг пекло з корінням витягне, як буде треба. От зажди, навантажимо воза колодами, тоді побачиш, як вони всі тягнуть! Світало, й небо на сході порожевіло. В гайках весело зацокотіли сороки. Мені здавалося, що в світі не може бути нічого кращого, як отак сидіти раннього ранку за запрягом дужих коней і слухати сорочачий гамір. Здаля, з вигону долинув чоловічий голос — хтось гримнув на собаку: — Ану, не лізь під ноги! — Старий О’Коннор виганяє корів, — сказав Пітер. — Раненько він сьогодні схопився — видно, збирається кудись. — Він замислився на хвильку. — Ну, ясно, їде в Солсбері на розпродаж. Хоче купити собі кабріолет. — У голосі його забринів гнів. — Кабріолет, бач, купує, а десять гіней^[4] за колоди й досі мені не заплатив. Він люто ляснув віжками по крупу корінника й гукнув: — Ану, наддай! А тоді, трохи помовчавши, зітхнув і сказав: — От що виходить, коли віриш людям! Він роз’їжджатиме в кабріолеті, а я на возі. Коли ми проминули безлюдні вулиці Балунги, з-за обрію викотилося сонце. Пітер завернув коней на путівець, що в’юнився між деревами, а потім загорожі лишилися позаду, й почався справжній ліс. Курява, збита копитами коней, сідала на наше волосся й одяг. Віття придорожніх кущів шурхотіло, чіпляючись за колеса, й віз підстрибував щоразу, як колеса потрапляли у вибоїни. Мені дуже хотілося, щоб Пітер почав розповідати про свої пригоди. Я вважав його героєм — адже не було випадку, щоб чоловіки, зібравшись де-небудь побалакати, не згадали про якийсь його подвиг. — Буває, — розповідав мені батько, — заходиш до бару в готелі й чуєш: «Та що ти мені торочиш про бокс! От я бачив, як Пітер Маклеод бився з Довганем Джоном Андерсоном за пивничкою в Тураллі — ото був бокс! » — І вмить усі замовкають, бо всім хочеться послухати про ту бійку, що тривала дві години. Мовчать, аж доки оповідач скінчить: «І досі люди дивуються, як Довгань Джон залишився живий». Відколи Пітер почав битися навкулачки — а почав він дуже давно, — його побили тільки раз, та й то коли він був такий п’яний, що не тримався на ногах. Один фермер, відомий своєю звичкою нападати ззаду, накинувся на Маклеода, щоб поквитатися за давню кривду. Під градом його несподіваних, лютих ударів Пітер гепнувся на землю і знепритомнів. Коли ж він прийшов до тями, того фермера вже й слід прохолов. Але наступного ранку, ще вдосвіта, Пітер підійшов до його обори, струснув дужими руками огорожу і, червоніючи з натуги, загорлав: — Ану, виходь! Подивимося, чи ти сьогодні такий хоробрий, як учора! Фермер так і закляк з відром молока в руці. — Я… теє… зараз я не можу битися з тобою, Пітере, — пробелькотів він, одвівши вільну руку на знак того, що здається. — Ти ж тверезий. Ти ж мене вб’єш. — Вчора ввечері ти на мене напав? Напав! — сказав Пітер, трохи спантеличений такою відповіддю. — Спробуй-но покласти мене зараз. — Так учора ж ти був п’яний, — відказав фермер. — Ти на ногах не стояв. Якби ти був тверезий, я б з тобою нізащо не завівся, Пітере. Що я — божевільний, чи що? — А, щоб я пропав! — вигукнув Пітер, не знаючи, що робити. — Виходь битися, слинько! — Ні, Пітере, обзивай мене, як хочеш, але з тобою тверезим я битися не буду. — Якого ж дідька я тоді маю обзивати тебе? — вже зовсім розгубився Пітер. — А й справді, — лагідно відповів фермер. — Нащо лаятися даремно? Як ти себе почуваєш? — Гірше не буває, — буркнув Пітер, безпорадно озираючись довкола. Раптом він стомлено сперся ліктями на огорожу. — Гірше, як собака шолудивий. — А ти зажди, я тобі дам зараз ковтнути, — сказав фермер. — У мене є трохи віскі. Батько казав, що Пітер вернувся додому, ведучи кульгавого коня, що його продав йому фермер, але мати твердила, що той кінь був добрий. Мені хотілося, щоб Пітер згадав який-небудь випадок із свого життя, тож я сказав: — Батько розповідав, що ви б’єтесь, як молотарка, містере Маклеод. — Невже? — вигукнув він, і обличчя його аж засяяло від утіхи. Він помовчав трохи, а тоді мовив: — Я знаю, твій батько мене поважає. У нас з ним завжди є про що побалакати. Кажуть, він був колись добрим бігуном. Оце нещодавно я знову придивився до нього. Він спритністю не поступиться перед чорношкірим. — Потім іншим тоном: — То він каже, що я вмію битися, га? — Атож, — відповів я й додав: — От би мені навчитися битись! — Та ти навчишся, будь певен. Твій батько вмів давати здачі, а ти такий самий, як він. Головне ж, ти не боїшся удару. А перемагає тільки той, кому удар не страшний. От послухай, як у мене вийшло з братами Стенлі. Їх четверо, і в кожного кулачиська — дай боже. Я з ними знайомий не був, але чув про них. Один з них, — здається, Джордж, — присікався до мене в шинку і давай обзивати по-всякому. Ну, слово по слову, я кажу: «Коли хочеш — вийдемо», а він мені: «На кого ти лізеш, нас, Стенлі, четверо! » — «А мені, — відповідаю, — начхати на всіх вас чотирьох, разом узятих. Клич їх сюди! » Ясна річ, тільки-но ми зчепилися, троє його братів — тут, як уродились, і мені довелось битися з усіма чотирма зразу. Я спитав: — Вони всі напали на вас одного? — Еге ж, усі. Ну, першому я зацідив у щелепу й, поки він падав, додав коліном у живіт — він до кінця бійки й пролежав. А тих трьох я ногами не бив, але старався поцілити під груди — коли б’єшся навкулачки, це найкращий прийом. Гати весь час у живіт. Обличчя — то діло десяте. Спочатку вибий із супротивника дух, а обличчя йому ти завжди встигнеш розмалювати. Я став спиною до стіни і — то правою, то лівою, то правою, то лівою. На якісь інші прийоми просто часу не було, але я їх усіх поклав. А потім ушився. Бо справа не варта була заходу — мені теж добряче перепало. Але переміг усе-таки я… Ото була бійка, хай йому біс! — скінчив він і задоволено покивав головою. 25

Що далі ми заглиблювалися в ліс, то вищі й неприступніші були дерева, пригнічуючи нас своєю величчю. Їхні гладенькі стовбури здіймалися на двісті футів угору й лише там убиралися в листя. Ані травинки не зеленіло під ними: вони стояли на коричневому килимі з опалої кори. В тому лісі панувала дивна, немовби сповнена чекання тиша, не порушувана ні пташиним співом, ані дзюркотом струмків. Наш малесенький фургон, запряжений малесенькими кіньми, поволі посувався поміж велетенських дерев, іноді чіпляючись на поворотах за величезні корені, що вистромлювались із землі. Дзенькіт ланцюгів на посторонках і приглушений тупіт копит по пружній землі, здавалося, долинали тільки до найближчого дерева — такі слабенькі були ці звуки. Навіть віз порипував якось жалісно, і Пітер сидів мовчки.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 789 10 Следующая ⇒