Annotation 2 страница

Я поважав дорослих. Я вважав, що вони здатні подолати будь-які труднощі й наділені великою мужністю. Вони можуть полагодити що завгодно, вони знають усе, вони дужі, й на них можна покластися. Я мріяв про той час, коли виросту й стану таким, як вони. Батько здавався мені взірцем дорослого чоловіка. У тих випадках, коли він, на мій погляд, поводився не так, як належить дорослому, я вважав, що робить він це навмисно й для того тільки, щоб потішити інших. І я твердо вірив, що він ніколи не втрачав влади над собою. Через це я й не боявся п’яних. Коли батько напивався — а це траплялося нечасто, — я був певен, що в глибині душі він лишається тверезим і дорослим, але просто не показує цього людям. Коли, повернувшись додому після задовгих відвідин шинку, він хапав матір за талію і, вигукуючи: «Ану, дор-рогу! » — починав кружляти з нею по кухні в несамовитому танці, я захоплено дивився на нього. Як на мене, п’яний був лише веселим, балакучим, сміхотливим чоловіком, що заточувався просто так, задля потіхи. Одного вечора дві санітарки завели до нашої палати п’яного, якого привезла поліція. Його поведінка здивувала й злякала мене: він був сам не свій, його наче пойняла якась сила, якій він не міг опиратися. Переступивши поріг, він безтямно подивився на стелю й загорлав: — Гей, ти! Що ти там робиш? Ану, стрибай сюди, подивимося, хто кого! — Там нікого немає, — сказала одна з санітарок. — Ходім, ходім. Він ішов між ними, як арештант, раз у раз, мов сліпий кінь, завертаючи до стіни, але врешті-решт санітарки завели його до ванної кімнати. Після ванни його поклали на ліжко поряд з Міковим і дали йому снотворне. Ковтаючи ліки, він якось дивно хлипав, потім скрикнув: — Тьху! — і простогнав: — Яка ж це в біса горілка? Це отрута, а не горілка! — Лежіть тихо, — наказала санітарка. — Тут вас ніхто не чіпатиме. Зараз ви заснете. — Хотіли пришити це мені, — бурмотів він. — А я ж не винен, той ферт перший поліз на мене… Слово честі, він перший… Куди це мене запроторили? Ви, певно, санітарка, так? Бачу, що санітарка. Дозвольте познайомитися. Ми вже третій тиждень п’ємо… Гаразд, я ляжу, ляжу… Я собі тихесенько… Дівчина легенько натисла долонею йому на плече, він опустився на подушки, й вона вийшла. Коли двері за нею зачинилися й у палаті знову запанувала півтемрява, він якусь хвильку полежав спокійно, а тоді тихесенько сів і почав оглядати стелю. Потім оглянув стіни й підлогу обабіч свого ліжка, обмацав металеву раму самого ліжка, немов перевіряючи міцність пастки, в яку потрапив. І тут він помітив Міка, який спостерігав його, зручно вмостившись на своїх подушках. — Привіт, — сказав він. — Привіт, — відповів Мік. — Упився до зелених бісиків, га? — Атож, — коротко відповів п’яний. — Скільки в цій нічліжці беруть за ніч? — Ніскільки, — сказав Мік. — Вважай себе почесним гостем. П’яний щось пробурмотів. Він мав м’ясисті, одутлі щоки, вкриті сірою щетиною, й опухлі, червоні, як від сліз, очі. Ніс у нього був великий, бульбастий і всіяний глибокими чорними порами, в яких, здавалося, ховались волосинки. — Ми з тобою не знайомі? — сказав він Мікові. — Ти не бував у Мілд’юрі? Чи в Оверфлоу, Пайенглі, Бурку? — Ні, — відповів Мік і сунув руку в тумбочку по сигарету. — У тих місцях я ніколи не бував. — Тоді, виходить, ми не знайомі. Він посидів, дивлячись просто себе, машинально бгаючи ковдру, а тоді злякано прошепотів: — Що це? Ондечки, коло стіни! Воно ворушиться! — Це стілець, — сказав Мік, глянувши туди. П’яний швиденько заліз під ковдру й накрився нею з головою. Він трусився всім тілом. Побачивши це, я й собі заліз під ковдру і накрився з головою. — Агов! — почув я голос Макдональда, але не ворухнувся. — Агов, Алане! Я визирнув з-під ковдри. — Ти не бійся, — заспокоїв він мене. — В цього п’яниці просто біла гарячка. — А що це таке? — запитав я, відчуваючи, що голос у мене тремтить. — Він допився до чортиків. Йому верзеться всяка нечисть. Завтра він очуняє. Але мені вже не спалось, і, коли до палати ввійшла нічна сестра, я сів і став дивитися, що буде далі. — Підійди-но сюди, сестричко, — покликав її п’яниця. — Я тобі щось покажу. Прихопи свічку. Вона підійшла до його ліжка, високо тримаючи ліхтар, щоб краще бачити його. Він відкинув ковдру й міцно притис палець до голого стегна. — Дивися! Я його впіймав. Дивися! Він одвів палець, сестра нахилилася, й ліхтар освітив її обличчя. — Тю! Та це ж бородавка! — сказала вона, роздратовано махнувши рукою. — Спіть! — Ніяка це не бородавка. Дивись, воно рухається. — Спіть! — повторила сестра й поблажливо поплескала його по плечу. Вона вкрила його ковдрою. Вигляд у неї був такий спокійний і безтурботний, що я враз заспокоївся й незабаром заснув міцним сном. Наступного ранку, прокинувшись, але ще не розплющивши очей, я подумав про яйця, що лежали в моїй тумбочці. Вчора я лічив їх, але тепер, ще сонний, ніяк не міг пригадати, скільки їх було. Сніданок хворі в лікарні з’їдали без будь-якої насолоди. — Доводиться їсти тільки для того, щоб з голоду не вмерти, — якось пояснив Енгус новачкові. — Інакше б я на такий сніданок і дивитися не став. Складався цей сніданок із тарілки вівсяної каші й двох тонесеньких скибочок хліба, злегка намащених маслом. Хворі, що могли дозволити собі купувати яйця, й ті, що мали друзів чи родичів, які тримали курей, зберігали в тумбочці запас яєць. Вони дорожили цим запасом і бідкалися, коли він зменшувався до двох-трьох штук. — Раз, два та й усі! — скрушно казали вони, зазираючи до шухляди. Щоранку санітарка з мискою в руках обходила палату. — Здавайте яйця! Хто замовляє яйця на сніданок? Хворі квапливо сідали й тяглися до своїх тумбочок — хто кривлячись від болю, хто зціпивши зуби від слабості. Відчинивши дверцята тумбочки, вони сягали по картонні коробки чи паперові мішечки з яйцями. Перш ніж віддати яйця, писали на кожному своє прізвище, а тоді сиділи, згорбившись, у світанковій імлі, тримаючи їх на долонях, мов які сумні птахи в гніздах. Позначати яйця треба було через те, що коли миска поверталася з кухні, нерідко спалахували сварки: скажімо, хворий, що мав запас великих коричневих яєць, заявляв, що йому підсунули яйце від іншої курки. Дехто пишався свіжістю своїх запасів, підозріливо нюхав яйця після варіння, і, бувало, сперечався, що йому дістався чужий, залежаний продукт. Хворі, яким нічого було класти в миску, спостерігали цю ранкову церемонію із смутком, а часом і з роздратуванням. Потім вони лягали навзнаки, стогнучи й нарікаючи на те, як погано їм спалося вночі. Багато хто ділився своїми запасами з тими бідолахами. — Ось тобі три штуки, — казав Енгус санітарці. — Одне даси Тому, друге — Міку, третє я з’їм сам, усі надписані. Тільки скажи куховарці, щоб не варила їх круто. Яйця завжди поверталися зварені круто. Підставочок для них не давали, й гаряче яйце доводилося тримати в руці. Мати щотижня присилала мені десяток яєць, і я страшенно радів, коли міг гукнути через палату: «Томе, я кладу одну штуку для тебе! » Мені подобалась усмішка, якою враз освітлювалось його обличчя. Мій запас танув дуже швидко, й тоді Енгус починав видавати мені по одному на сніданок. — Ти надто щедро роздаєш яйця, — казав він. — Прибережи хоч трохи для себе. Мій запас теж кінчається. Я саме намагався пригадати, з ким давно не ділився, і раптом подумав про новачка — тепер, уранці, він уже не здавався таким страшним. Я сів і подивився на його ліжко, але він лежав, накрившись з головою. — Що це він робить? — спитав я в Енгуса. — Йому й досі верзеться казна-що, — відповів Макдональд, розгортаючи маленький шматочок масла, який він дістав з тумбочки. — Він цілу ніч химерував. Один раз навіть з ліжка зіскочив. Мік каже — він тепер слабкий, мов кошеня. Мік сидів і позіхав, тужливо зойкаючи після кожного позіхання. Чухаючи груди, він підтвердив: — Еге ж. Зовсім висилився. Та й не дивно — цей йолоп мені півночі спати не давав. А ти як спав, Енгусе? — Кепсько. Знову той біль мене мучив. А що болить — ніяк не збагну. В усякому разі, не серце, бо в правому боці. Я сказав лікареві, але він нічого мені не пояснив. Від них хіба діждешся. — Це точно, — погодився Мік. — Людина чужого болю ніколи не зрозуміє, а свого не опише. Я вночі перевернувся на хвору руку — насилу стримався, щоб не загорлати. А цей бовдур, — він показав на новачка, що й досі лежав, накрившись з головою, — тремтить, бо йому здається, що він з’їхав з глузду. Мабуть, весело він їхав, доки з’їхав. Я б залюбки поміняв свою болячку на його похмілля. Я любив слухати ці вранішні розмови, хоч далеко не завжди розумів, про що йдеться. І мене завжди цікавили подробиці. — А нащо ви перевернулися на хвору руку? — спитав я в Міка. — Нащо? — здивовано перепитав Мік. — Цебто як — «нащо»? Звідки мені в біса знати? Перевернувся, бо подумав, що це моя здорова рука. Ну й дивак же ти, їй-богу. Його сусіда застогнав. Мік звернувся до цієї купи постільної білизни: — Атож, брате, кепські твої справи. Вріжеш ти завтра дуба. Як не крути, а від кощавої не втечеш. — Нащо ти кажеш йому таке! — обурився Енгус. — Він з переляку і справді гигнути може. Дати тобі на сніданок яйце? — Дай два, а я віддам на тому тижні, коли моя стара прийде. — А якщо вона не принесе? — Я не здивуюсь, як не принесе, — сказав Мік, понуро кивнувши головою. — Чим це пояснити, що в чоловіка дружина завжди буває гірша за його матір? Я ще не бачив, щоб у когось було інакше. Жінки сьогодні всі на один копил і дозволяють собі казна-що — це тобі хто хоч підтвердить. От, скажімо, зайшов би ти до комори моєї матері. Ех, ото була комора! Миша й та не пролізла б між банками з варенням та маринадами, між пляшками пива й різними приправами — і все це вона робила своїми руками. А тепер спробуй, загадай якійсь жінці зварити варення… — Він зневажливо махнув рукою, а тоді вже іншим тоном додав: — Та принесе вона яйця. Дай мені пару, бо я сьогодні збіса голодний. П’яниця раптом сів і відкинув ковдру так, наче намірився зіскочити на підлогу. — Ану, вкрийся! — гримнув на нього Мік. — Ти вже наштукарив уночі, — тож угамуйся, доки тебе не припнули до ліжка. П’яниця прикрив ковдрою ноги і, сидячи, кілька разів смикнув себе за чуба. Потім сказав Мікові: — У мене й досі язик дерев’яний од тих ліків. І в очах усе стрибає. — Хочете яєчко? — гукнув я до нього тоненьким од хвилювання голосом. — Хлопець питає, чи ти з’їси яйце на сніданок, — пояснив йому Мік. — Так, — відповів він, усе ще тримаючи себе за чуба. — З’їм. З’їм. Мені треба підкріпитися. — Він з’їсть, — гукнув до мене Мік. — Давай яйце. І я перейнявся приязню до п’яниці й вирішив попросити матір, щоб вона приносила яйця і для нього. Після сніданку санітарки квапливо переходили від ліжка до ліжка, накриваючи постелі знятими на ніч покривалами. Вони схилялися над кожним ліжком, і хворі дивилися на них з подушок, знизу вгору. Але санітарки, зайняті своєю роботою, ніби й не помічали тих поглядів. Вони підтикали ковдри й покривала, розправляли їх так, щоб не лишалося жодної зморшки, готуючи палату до обходу старшої медсестри. Коли санітарки мали час, вони залюбки жартували з нами. Здебільшого це були добродушні, приязні, балакучі дівчата, старшу медсестру вони називали «старою індичкою» й по-змовницькому цитькали, попереджаючи про появу медсестер. Нянечка Конрад, молоденька сміхотлива пампушечка, була улюбленицею Енгуса. Коли йому приносили апельсини, він завжди залишав один для неї. — Гарне дівчатко, — якось сказав він, коли вона, поспішаючи кудись, на ходу всміхнулася до нього. — От візьму й примушу її піти подивитися родину Бланш. До міста саме мала прибути на щорічні гастролі мандрівна трупа «Майстри естради», і хворі вже обговорювали зміст яскравих афіш, які сповіщали про гастролі. — Про цю родину Бланш я вам одне скажу, — заявив Мік. — Працює вона на совість. Там є один хлопець — він виступав тут торік — ну, просто чудо!.. Він грав «На ній троянд червоних був вінок» на пляшках з-під пива, і так грав, що, хай йому грець, аж сльози на очі напливали. Маленький такий хлопчина і з виду непоказний — зустрів би його в шинку, то й уваги не звернув би. Ех, шкода, що цього року не доведеться їх побачити. Коли на світанку другого дня після початку гастролей нянечка Конрад вбігла до палати, Енгус уже не спав — йому нетерпеливилось почути її враження. — Ну, як сподобалося? — гукнув він їй. — Ох, це було чудово! — відповіла вона. — Ми сиділи в другому ряді. Її пухкі щоки сяяли після ранкового вмивання. Вона замовкла на мить — переглянула книгу записів, що лежала на столику біля дверей, — тоді підбігла до Енгуса і, поправляючи його постіль, захоплено зацокотіла: — Це було просто казково! В залі — жодного вільного місця. А той, що перевіряв квитки при вході, був у чорному кашкеті з червоною околицею. — То, мабуть, сам старий Бланш, — озвався Мік з того боку палати. — Він завжди там, де пахне грішми. — Ніякий він не старий! — обурилася нянечка Конрад. — Ну, тоді його син, — сказав Мік. — Хіба не однаково. — Розповідай же далі, — сказав Макдональд. — А маленький хлопчина грав на пивних пляшках «На ній троянд червоних був вінок»? — не вгавав Мік. — Грав, — нетерпляче відповіла йому нянечка Конрад. — Тільки не «Троянди», а «Батьківщино, мила батьківщино». — А були там добрі співаки? — спитав Енгус. — Шотландських пісень співали? — Ні, шотландських не співали. Виступав один дядечко — смішний-пресмішний, — співав «В мого тата ковані чобітки». Ми аж за боки бралися з реготу. А ще виступав один швейцарець, він і убраний був по-швейцарському, і співав тірольських пісень, але… — А що то за пісні — тірольські? — спитав я. Я перехилився над краєм ліжка, намагаючись присунутись якомога ближче до нянечки Конрад, щоб не пропустити жодного її слова. Цей концерт здавався мені не менш захопливим видовищем, ніж ковбойський цирк. Як мені хотілося побачити бодай отого чоловіка в чорному кашкеті з червоною околицею! Нянечка Конрад здавалася мені тепер незвичайною, винятковою особою: побачивши цю виставу, вона мовби здобула щось таке, чого в неї не було раніше. — Такі, що їх співають високим-високим голосом і з переливами, — квапливо пояснила вона мені і знов обернулася до Енгуса. — В мене в Бендіго був один знайомий хлопець. Такий довгань, ну, і взагалі… — Вона засміялася й заправила кучерик, що вибився з-під чепчика. — Тож отой мій знайомий, хоч вірте, хоч ні, співав по-тірольському не гірше за цього швейцарця. Знаєте, містере Макдональд, ми з ним зустрічались, і я ладна була слухати його цілісіньку ніч. І от що я вам скажу: голосу в мене нема, але я часто співаю — для власної втіхи, і не подумайте, що хвалюся, — на музиці я знаюся-таки непогано. Як-не-як, сім років навчалася, тож мусила щось затямити. Так-от, кажу вам як людина, що на цій справі знається: концерт мені дуже сподобався, але цьому швейцарцеві до Берта ой як далеко — хоч вірте, хоч ні. — А чого ж, я вірю, — беззастережно погодився Макдональд. Видно, він не знав, що до цього додати. Мені хотілося, щоб він і далі розпитував нянечку Конрад про концерт, але вона вже відвернулася від нього й заходилася поправляти мою постіль. Вона схилилася наді мною, підтикаючи край простирадла під матрац, і я побачив її обличчя зовсім близько. — Ти мій хлопчик, правда ж? — спитала вона, зазираючи мені в очі й усміхаючись. — Атож, — відповів я здушеним голосом, неспроможний відвести від неї очей, — і раптом відчув, що кохаю її. Збентежений, зніяковілий, я не міг більше вимовити ні слова. Несподівано вона нахилилася, поцілувала мене в чоло, знов усміхнулась і перейшла до Міка, який сказав їй: — Знаєш, а мені б цього теж не завадило. Всі кажуть, що душею я дитина. — І не соромно вам, сімейному чоловікові, казати таке! Що, якби ваша дружина почула? Ні, ви, мабуть, лихий чоловік. — Авжеж, лихий! І добрих не люблю. Та й дівчата їх не люблять! — Неправда ваша! — обурено вигукнула нянечка Конрад. — А от і правда! — відказав Мік. — Дівчата ж — як малі діти. Коли мої небожі нашкодять, сестра каже їм: «Ви робитеся зовсім такими, як ваш дядько Мік». А вони, бісові діти, гадають, що кращого за мене дядька в світі немає! От чортяки, га? — Лаятися — негарно. — Авжеж, негарно, — лагідно погодився Мік. — І, будь ласка, не бгайте покривало. Старша сестра прийде сьогодні рано. Старша сестра була огрядна жінка з родимкою на підборідді, з якої стирчали три чорні волосинки. — Узяла б та й висмикнула їх, — зауважив якось Мік, коли вона вийшла з палати. — Але в кожної жінки — свої химери, їй здається: як вона висмикне волосок, то тим самим признається, що він у неї був. Через те вона його відрощує і вдає, ніби його немає. Ну, та нехай. І з тією бородою, і без неї вона переважить будь-якого дядька. Старша сестра швидко переходила від ліжка до ліжка в супроводі сестри, яка шанобливим тоном доповідала про все, що, на її думку, варте було уваги. — Його рана чудово загоюється. Цьому хворому ми ставили гірчичники. Старша сестра вважала своїм обов’язком підбадьорювати хворих. — Немає ліків кращих за слушно сказане слово, — любила казати вона, наголошуючи на кожному з останніх трьох слів окремо, немов повторюючи скоромовку. Халат їй накрохмалювали так, що в ньому важко було ходити, й іноді здавалося, ніби рухами її керує, смикаючи за невидимі нитки, сестра, яка йшла позаду. На той час, як вона з’явилася нарешті на порозі палати, хворі вже скінчили свої ранкові розмови й сиділи чи лежали, очікуючи її появи, намагаючись не ворушитися, щоб не зім’яти бездоганно застелені постелі, й міркуючи про свої недуги. Позаочі Мік не щадив старшої сестри, але тепер, коли вона наближалася до його ліжка, дивився на неї нервово і злякано. — Ну, як ваші справи, Бурк? — спитала вона удавано бадьоро. — Добре, дякую, — у тон їй відповів Мік, але далі прикидатися не зміг. — Плече й досі болить, хоч, здається, вже менше. А от руки здійняти ще не можу. Видно, кепські мої справи, га? — Та що ви, Бурк. Лікар вами цілком задоволений. Вона всміхнулася до нього й пішла далі. — Заспокоїла ти мене, аякже, — пробурмотів Мік, коли вона вже не могла його почути. Підходячи до мого ліжка, старша сестра завжди робила солодкаву міну, як ото дорослі, коли втішають чи розважають дитину, а самі думають, яке враження це справляє на інших дорослих. Я в таких випадках завжди страшенно ніяковів, почуваючи себе так, наче мене виштовхнули на сцену й зажадали, щоб я декламував вірша. — Ну, а як сьогодні наш юний герой? Кажуть, ти вранці часто співаєш. Може, заспіваєш якоїсь для мене? Я знітився й нічого не відповів. — Він співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте», — сказала сестра, виступивши наперед. — І в нього так гарно виходить. — Певно, колись ти станеш співаком, — сказала старша сестра. — Ти хотів би стати співаком? Не дожидаючись відповіді, вона обернулася й сказала сестрі: — Діти здебільшого мріють бути паровозним машиністом. От, наприклад, мій небіж. Я купила йому іграшковий поїзд, і він тільки ним і грається. Вона обернулася до мене: — Завтра ти заснеш, а як прокинешся, твоя ніжка буде в гарнесенькому білому коконі. Правда ж, це буде цікаво? — А тоді знов обернулася до сестри: — Операцію призначено на десяту тридцять. — Що таке операція? — спитав я Енгуса, коли вони пішли. — Ет, нічого особливого. Поворожать трошки над твоєю ногою… полагодять її… Тим часом ти спатимеш. Я зрозумів, що він не хоче пояснювати мені, й на мить мене охопив страх. …Одного разу батько не розпріг молодого коня, а просто прив’язав віжки до колеса й пішов випити чашку чаю. Кінь, розірвавши напнуті віжки, галопом вилетів з подвір’я, розбив бричку об верею і помчав геть. Почувши, як заторохтіло, батько вибіг з хати, постояв хвильку, роздивляючись на уламки, а тоді обернувся до мене — я вискочив слідом за ним — і мовив: «Ет, начхати! Гайда допивати чай! » Коли Енгус замовк, не схотівши пояснювати мені далі, я чомусь згадав цей батьків вигук, і мені зразу відлягло від серця. — Ет, начхати! — сказав я. — Молодця! — озвався Енгус. 5

Мене лікував доктор Робертсон, високий чоловік, завжди вдягнений по-святковому. Одяг я поділяв на два види: святковий і буденний. По-святковому можна було вбратись і в будень, але то хіба в надзвичайному випадку. Мій недільний костюм, пошитий з грубого синього сукна, прибув із крамниці в коричневій картонній коробці. Він був загорнутий у тоненький папір і мав чудовий запах, властивий новим речам. Але я не любив носити цей костюм, бо його не можна було бруднити. Батько теж не любив свого святкового костюма. — Скиньмо цю бісову одежу, — казав він, повернувшись із церкви, до якої ходив вельми рідко, і то на настійну вимогу матері. Мене дивувало, що доктор Робертсон щодня вбирався по-святковому. Я навіть полічив його святкові костюми і виявив, що їх у нього аж чотири. З того я зробив висновок, що він, напевно, людина дуже багата й мешкає в будинку з газоном. Я знав, що всі багатії мешкають у будинках з газонами й їздять у кабріолетах на гумових шинах. Одного разу я спитав доктора Робертсона: — У вас є кабріолет? — Є, — відповів він. — На гумових шинах? — Еге ж. Після цього мені було важко з ним розмовляти. Всі мої знайомі були бідняки. Я знав, як звуть багатіїв, бачив, як вони проїздили повз наш будинок, але вони ніколи не помічали бідняків і не розмовляли з ними. — Місіс Каррудерс їде! — кричала моя сестра, й ми з нею прожогом бігли до воріт, щоб подивитися на запряжений парою сірих коней екіпаж з кучером на передку. Здавалося, повз нас проїздить сама королева. Мені легко було уявити собі, як доктор Робертсон розмовляє з місіс Каррудерс, але я не вірив, що й ми з ним можемо зрозуміти одне одного. Шкіра в нього була бліда, неторкана сонцем, трохи темніша на щоках, які він голив дуже старанно. Мені подобались його очі — ясно-блакитні, із зморшками, особливо помітними, коли він сміявся. Його довгі вузькі пальці пахли милом і були холодні на дотик. Він обмацав мою спину й ноги, запитуючи весь час, чи мені не боляче, потім випростався і, дивлячись на мене, сказав сестрі: — Викривлення вже досить значне, уражена частина спинних м’язів. Ще раз оглянувши мою ногу, він скуйовдив мені чуба й сказав: — Все це ми тобі вирівняємо. — А тоді до сестри: — Треба буде вирівняти гомілкову кістку. — І, взявши мене за кісточку, повів далі: — Ці сухожилля доведеться вкоротити, а ступню підняти. Ми переріжемо їх у цьому суглобі. Він повільно провів пальцем по шкірі над коліном. — Вирівнювати будемо тут. Я назавжди запам’ятав цей рух його пальця, бо там, де він провів лінію, потім з’явився рубець. Уранці напередодні операції він зупинився біля мого ліжка й сказав старшій сестрі, що супроводжувала його: — Мабуть, він у нас добре обвикся — дивіться, який веселий. — Так, так, він у нас хлопчик розумний, — закивала старша сестра й додала своїм удавано бадьорим тоном: — Він навіть співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте! » Правда ж, Алане? — Еге ж, — сказав я, ніяковіючи, як завжди, коли вона розмовляла зі мною, мов з маленьким. Якусь мить лікар замислено дивився на мене, а тоді раптом нахилився й відкинув ковдру. — Перевернись-но, покажи мені свою спину, — наказав він. Я перевернувся й відчув, як його холодні пальці обмацують мій скривлений хребет. — Добре, — мовив він, випростуючись і тримаючи ковдру, щоб я міг знову лягти горілиць. Коли я вмостився на подушках, він скуйовдив мені чуба і сказав: — Завтра ми вирівняємо твою ногу. — І, якось чудно всміхнувшись, додав: — А ти хоробрий хлопчик. Ця похвала тільки здивувала мене: чого б то він мав казати таке? Мені закортіло розповісти йому, як хутко я бігаю, та поки я вагався, він уже обернувся до Татуся, що сидів у своїй колясці й посміхався беззубим ротом. Татусь прижився в лікарні, як кіт у хаті. Це був старий, пенсіонер з паралізованими ногами. Він катався по палаті й виїздив на веранду в кріслі-колясці. Руки в Татуся були худі й жилаві, й він вправно орудував ними, посилаючи крісло вперед різкими, швидкими поштовхами. Я із заздрістю спостерігав, як він, трохи нахилившись, гасає по палаті, і мріяв про той час, коли і я їздитиму по лікарні в такому самому кріслі, а потім перемагатиму всіх у змаганнях на колясках, вигукуючи: «Дай дорогу! » — як справжній велогонщик. Під час лікарського обходу Татусь завжди займав позицію коло мого ліжка. Нетерпляче стежачи за лікарем, що обходив палату, він ладнався вразити його заздалегідь наготованою фразою. Марно було б звертатися до Татуся в таку хвилину — він нічого не чув. Зате решту часу він базікав безугаву. Здебільшого Татусь скиглив і скаржився; він терпіти не міг процедури щоденного купання. — Ескімоси ніколи не миються, зате їх і довбнею не вб’єш, — виправдував він свою нехіть до купання. Сестра щодня змушувала його приймати ванну, а він вважав, що це шкодить його легеням. — Сестро, не садовіть мене під оту поливальницю, бо я схоплю запалення легенів. Коли він затуляв рота, обличчя його бралося глибокими зморшками. Яйцеподібний череп Татуся вкривав ріденький сивий пух, крізь який поблискувала шкіра, всіяна коричневими цятками. Мені він був неприємний — не зовнішністю, цікавою, як на мене, а грубістю й безсоромністю. Одного разу він сказав сестрі: — Я сьогодні скільки не силкувався — нічого не вийшло. Може, в мене з кишками негаразд? Я швидко глянув на сестру — чи не збентежилася вона. Але вираз її обличчя не змінився. Його постійні скарги дратували мене — я вважав, що бодай зрідка він мав би казати, що почуває себе добре. Але він цього ніколи не казав. Іноді Мік питав його: — Як здоров’ячко, Татусю? — Гірше не буває. — Але ти, я бачу, ще живий. — Воно-то правда, що живий, але почуваю себе так, наче от-от помру, ну, просто от-от. — Татусь засмучено хитав головою й від’їздив до ліжка якого-небудь новачка, котрому ще не набридли його скарги. Він вельми поважав старшу сестру й підлещувався до неї — головним чином тому, що вона могла відпровадити його до притулку для старих. — У тому притулку довго не протягнеш, — казав він Енгусові. — Надто коли ти хворий. Коли ти старий і кволий, уряд усе робить, аби спекатися тебе. Тим-то він завжди розмовляв зі старшою сестрою солоденьким голоском і всіляко догоджав їй, прагнучи переконати в тому, що він справді дуже хворий і потребує лікування. Одного разу, коли вона спитала в нього, як він себе почуває, старий відповів: — Серце в мене зовсім мертве, як у здохлого барана. Я зразу ж уявив собі колоду різника, й мені зробилося так гидко, що я тут-таки сказав Енгусові: — А я сьогодні почуваю себе добре, дуже добре. — От і молодець, — відповів він. — І дивися, щоб завжди так було. Енгуса я любив. Одного ранку під час обходу, коли Татусь сидів у своєму кріслі перед каміном, що обігрівав палату, старша сестра спитала в нього: — Хто зібгав завіски? Вони висіли на розчиненому вікні поблизу каміна, й вітерець відхиляв їх до вогню. — Це я зробив, сестро, — признався Татусь. — Я боявся, що вони можуть зайнятися. — У вас брудні руки, — гнівно сказала сестра. — Всі завіски в плямах! Надалі, будь ласка, просіть санітарку, щоб підв’язувала. Татусь помітив, що я прислухаюся, і трохи згодом сказав: — Знаєш, старша сестра — чудова жінка. Вчора вона врятувала мені життя. Вона, здається, трохи розгнівалася через оті завіски, але віриш, якби це було в моїй хаті і з моїми завісками, я б однаково їх зібгав. З вогнем жарти кепські. — Мій батько бачив, як згорів будинок, — сказав я. — Так, так, — неуважливо кивнув він. — На нього це схоже. Він і до палати вбігає, мов з пожежі. А з тими завісками знаєш як — тільки-но зайнялись, уже й хата палає. Іноді Татуся відвідував убраний у чорне пресвітеріанський священик. Він знав старого, ще відколи той мешкав у халупі над річкою. Священик приносив йому тютюн і газету «Мессенджер». Він був іще молодий, але говорив завжди серйозно й задкував, мов полохливий кінь, коли котрась із санітарок зверталася до нього. Татусь дуже хотів оженити його і сватав до всіх санітарок поспіль. Я без особливого інтересу слухав, як він розхвалює священика і що йому відповідають дівчата, та коли старий заговорив про це з нянечкою Конрад, я рвучко сів, раптом злякавшись, що вона погодиться. — Виходь за нього, не пошкодуєш, — умовляв Татусь. — Він і будиночок має непоганий, — може, трохи занехаяний, але то пусте, ти вже даси йому лад. Подумай… Хлопець він порядний… — Я подумаю, — пообіцяла нянечка Конрад. — Може, піду подивлюсь, як він живе. А кінь з бідкою в нього є? — Ні, — відповів Татусь. — Коня йому нема де тримати. — Е-е, мені потрібен кінь з бідкою, — весело сказала нянечка Конрад. Тут я гукнув до неї: — У мене колись буде кінь з бідкою! — Гаразд, тоді я вийду заміж за тебе. — Вона всміхнулася й помахала мені рукою. Я відкинувся на подушки, зразу відчувши себе дорослим, обтяженим відповідальністю чоловіком. Анітрохи не сумніваючись, що тепер ми з нянечкою Конрад заручені, я надав своєму обличчю виразу, з яким хоробрий мандрівник дивиться в бурхливу морську далечінь. Кілька разів я подумки проказав: «Так, це ми запишемо на ваш рахунок». На моє глибоке переконання, такі слова говорили тільки дорослі, й коли я хотів відчути себе мужчиною, а не хлопчиком, то завжди промовляв їх сам до себе. Певно, почув я їх під час якоїсь прогулянки з батьком. Того дня я до вечора обмірковував, як же мені придбати коня з бідкою. Відійшовши від мене, доктор Робертсон спитав у Татуся: — Ну, як ви сьогодні почуваєте себе, Татусю? — Знаєте, лікарю, в мене таке відчуття, ніби всі нутрощі напхані піском. Може, мене слід промити? Чи краще прийняти проносне? — Обов’язково прийміть, — з поважним виглядом відповів лікар. — Я звелю, щоб вам його дали. Він перейшов до ліжка п’яниці. Той уже сидів, чекаючи, обличчя його мало зацькований вираз, губи сіпалися. — Ну, а ви як? — сухо спитав лікар. — Мене ще трохи трусить, — відповів п’яниця, — а так уже нічого. Випишіть мене, будь ласка, лікарю. — Мені здається, Сміте, що ви ще не зовсім прийшли до тями. Кажуть, ви сьогодні вранці ходили по палаті голий? Хворий приголомшено подивився на нього й почав квапливо виправдовуватися: — То правда, ходив — мити ноги. Вони були страшенно гарячі. Так пекли, що аж-аж-аж. — Почекаємо до завтра, — сказав лікар. — А завтра подивимося. Може, й випишемо. Лікар попрямував до дверей, а хворий ще трохи посидів, згорбившись і поскубуючи пальцями ковдру, а тоді впав на спину й застогнав: — Господи, господи! Коли доктор Робертсон вийшов, до палати впустили мою матір. Побачивши її, я зніяковів. Я знав, що вона мене поцілує, і вже наперед соромився. Батько ніколи не цілував мене. — Чоловіки не цілуються, — казав він мені. Будь-який вияв почуттів я вважав слабістю. Але мені прикро було б, якби мати мене не поцілувала. Я не бачив її кілька тижнів і тепер дивився на неї ніби по-новому. Її усмішку, її ласкаве обличчя, її русяве, зібране вузлом волосся я знав так добре, що просто не помічав раніш. А тепер я милувався нею. Її мати була ірландка з Тіпперері, а батько — німець. Лагідний, добрий чоловік, він приїхав до Австралії в складі німецького оркестру, де грав на фаготі. Мати вдалася в свого батька: таке саме русяве волосся, такий самий приємний, привітний вираз обличчя. Вітри й дощі під час зимових поїздок вкрили зморшками її обличчя, що не знало ніякої косметики — не тому, що мати не вірила в неї, а тільки тому, що на косметику не вистачало грошей. Підійшовши до ліжка, мати, мабуть, помітила моє збентеження. — Я хотіла б тебе поцілувати, — прошепотіла вона, — але тут забагато людей, і всі дивляться на нас… Тож вважаймо, що ми поцілувалися. Батько вмів слухати інших, але, відвідуючи мене, брав на себе роль оповідача; зате, коли приходила мати, більше говорив я. — Ти багато яєць принесла? — спитав я. — У нас тут є один бідняк, йому ніхто нічого не приносить. А коли він дивиться на стілець, то стілець рухається. Перехопивши мій погляд, мати подивилася на п’яницю й відповіла: — Так, я принесла багато яєць. Потім вона попорпалася в сумці й сказала: — Я тобі ще щось принесла. І вона вийняла коробку, перев’язану шпагатом. — Що це? — схвильовано прошепотів я. — Покажи-но. Я сам розгорну. Давай сюди. — А де твоє «будь ласка? » — спитала мати, не віддаючи коробку. — Будь ласка, — сказав я, тягнучи до неї руку. — Це від місіс Каррудерс, — сказала мати. — Ми не розгортали пакунка — і всім страшенно кортить дізнатися, що в ньому. — Вона сама його принесла? — спитав я, кладучи коробку на коліна. — Невже зайшла до нас додому? — Ні. Вона під’їхала до воріт, дала пакунок Мері й сказала, що це для її маленького хворого братуся. Я смикнув шпагат, намагаючись розірвати його. Так само, як батько, я кривився, коли докладав до чогось фізичних зусиль. Він кривився, навіть коли відкривав складаний ножик. («Це в мене від матері», — пояснював він. ) — Господи, ну й гримаси в тебе! — сказала мати. — Давай я сама розріжу. У тебе в тумбочці є ножик? — Візьміть мій, — сказав Енгус, який прислухався до нашої розмови. — Висуньте шухляду й побачите його. Мати знайшла ножа й розрізала шпагат. Хвилюючись, я розгорнув папір, на якому стояв солідний напис «Містерові Алану Маршаллу», й побачив пласку скриньку, на ляді якої були намальовані вітряки, тачки й фургони, зроблені з дірчастих металевих штабок. Я підняв ляду й побачив металеві штабки, а поряд, у менших відділеннях, гвинтики, коліщатка, викрутки й гайкові ключі. Мені не вірилося, що все це — моє. Подарунок мені дуже сподобався, але те, що надіслала його сама місіс Каррудерс, здавалося просто неймовірним. Майже все в Тураллі було пов’язане з ім’ям місіс Каррудерс. Вона спорудила в селищі пресвітеріанську церкву, недільну школу, добудувала флігель до будинку пастора. Гроші на щорічні шкільні премії давала вона. Всі фермери були її боржниками. Вона була головою «Спілки надії», «Біблійного товариства», «Ліги австралійських жінок». Їй належали гора Туралла, озеро Туралла й найкращі ділянки землі понад річкою Тураллою. В церкві ні в кого не було такої м’якенької лави, як у неї, й такого, як у неї, молитовника в сап’яновій палітурці. Місіс Каррудерс знала напам’ять усі псалми і співала їх, звівши очі догори. Але «Ближче, владико, до тебе» й «Веди нас, світоче ясний» вона співала альтом, нахиляючи голову й прибираючи суворого виразу, бо ці псалми доводилося співати дуже низьким голосом. Коли священик називав ці псалми, батько бурчав у свій молитовник: «Зараз вона заведе», але матері ці його слова не подобалися. — У неї дуже гарний голос, — сказала вона якось за недільним обідом. — Гарний, — кивнув батько. — Я згоден. Але вона бере розгін раніше за всіх і ще виводить, коли всі вже давно скінчили. Через те вона колись просто надірветься. Чоловік місіс Каррудерс давно помер. За життя він, як розповідав нам батько, завжди скаржився на щось і при цьому підносив догори руку й заходився кашлем. Він скаржився на корів, які іноді виходили на дорогу, і на занепад моральних підвалин. Скаржився він і на мого батька. Батько містера Каррудерса, представник якоїсь англійської компанії, висадився в Мельбурні 1837 року й одразу вирушив на захід на чолі каравану фургонів, запряжених волами й навантажених усілякими припасами. Казали, що там, миль за сто від міста, у лісистій країні лежать родючі землі вулканічного походження; щоправда, на цих землях живуть зловорожі тубільці, які чинитимуть опір. Та на цей випадок учасники експедиції мали рушниці. Кінець кінцем містер Каррудерс заволодів сотнями квадратних миль родючої землі, яка тепер, роздана в оренду численним фермерам, приносила неабиякий зиск у самих тільки процентах з капіталу. Великий особняк із голубуватого пісковику, що його старий містер Каррудерс побудував у мальовничій місцевості, успадкував його син, а після смерті сина перейшов до його дружини, місіс Каррудерс. Цей величезний будинок стояв посеред парку площею в тридцять акрів. Парк був розпланований в англійському стилі, з упорядкованими доріжками й чіткої форми квітниками, що перебували під невсипущим доглядом садівників. У затінку в’язів та дубів, між кущами, вивезеними з Англії, шукали поживу, риючись у торішньому листі, фазани, павичі й китайські качки. Серед них походжав чоловік у гетрах і з рушницею в руках, з якої він час від часу палив у білих та рожевих папуг, що зліталися поласувати фруктами. Навесні європейські проліски й нарциси розквітали серед темно-зелених астралійських папоротей, а садівники котили повні тачки між рожами і флоксами. Вони встромляли лопати під кущики трави, під купи листя і гілок навколо небагатьох уцілілих евкаліптів, підтинаючи коріння невиполотих диких австралійських квітів, і ті нахилялися й падали, й їх вивозили в тачках і спалювали. І на всіх тридцяти акрах панували чистота й порядок. — Чорношкірі тепер не впізнали б цього місця, — сказав батько одного разу, коли ми проїздили повз браму маєтку. Від брами до особняка вела обсаджена в’язами, посипана гравієм алея. Біля самої брами в маленькому будиночку-сторожці мешкав воротар з родиною. Зачувши тупіт копит або рипіння коліс по гравію, він прожогом вибігав із свого будиночка, розчиняв навстіж браму і, скинувши капелюха, вклонявся гостям. Заможні вівчарі, що прибували з візитом у двоколках, гості з міста в ресорних екіпажах, леді з тонюсінькими таліями, що, виструнчившись, сиділи у фаетонах і дивилися поверх голів манірних дівчаток і хлопчиків — дітей батьки садовили навпроти, обличчям до себе, — всі вони проїздили повз сторожку й кивали чи поблажливо посміхалися до воротаря, а то й не помічали його, схиленого в поклоні, з капелюхом у руці. На півдорозі від брами до особняка містилася невеличка обора. Колись високі блакитні евкаліпти здіймали тут своє голе віття над кенгуровою травою й густим чагарником, але тепер сосни кидали тінь на землю і вкривали її рудою глицею. Всередині обори попід огорожею безнастанно кружляв протоптаною стежкою благородний олень. Час від часу він підносив голову і хрипко ревів, і тоді сороки уривали своє цокотіння й квапливо розліталися врізнобіч. Трохи осторонь обори стояли стайні — двоповерхові споруди із синього каменю з сінниками, стійлами й годівницями, видовбаними із стовбурів дерев. На брукованому подвір’ї перед стайнями конюхи, посвистуючи на англійський манір, чистили скребницями коней, а ті нетерпляче перебирали ногами і змахували коротко підстриженими хвостами, даремно силкуючись відігнати мух. Від стаєнь до портика особняка вела широка алея. Коли Каррудерсів відвідував якийсь урядовець чи багате англійське подружжя приїздило з Мельбурна подивитись, як живуть «фермери» в «справжній Австралії», екіпаж зупинявся перед портиком, і після того, як гості сходили, конюх скеровував екіпаж цією алеєю до стаєнь. На честь гостей Каррудерси влаштовували бал, а на порослому папороттю горбі, що здіймався за будинком, під кількома якимсь дивом уцілілими акаціями збиралися найсміливіші жителі Туралли. Вони стояли й дивилися крізь великі яскраво освітлені вікна на дам у сукнях з глибокими вирізами і з віялами в руках, що вклонялися своїм кавалерам у перших па вальсу-кадрилі. До маленької купки цікавих долинали звуки музики, й вони не відчували холоду. Вони наяву спостерігали чарівну казку. Одного разу серед цікавих опинився й мій батько. Помахуючи напівпорожньою пляшкою, він весело ухав щоразу, як за освітленим вікном завершувалася чергова фігура танцю, а потім і собі пішов кружляти навколо акації з пляшкою замість дами, ухаючи під музику. За якийсь час огрядний чоловік, у якого на золотому ланцюжку годинника висіли кілька медалей, оправлений у золото лев’ячий пазур і мініатюрний портрет його матері, вийшов подивитися, хто там бешкетує. Він наказав батькові йти геть, а коли той знов ухнув, замірився на нього кулаком. Про те, що сталося далі, батько розповідав так: — Я ухилився, а тоді наскочив на нього й пройшовся кулаками по ребрах — отак — р-раз-два-три, мов на ксилофоні зіграв. Він так хекнув, що з мене мало не злетів капелюх. Допомігши своєму супротивникові звестися на ноги й струснувши з нього порох, батько зауважив: — Воно зразу видно, що ви не боєць — забагато витребеньок носите. — Так, — затинаючись, відповів той. — Забагато… Так-так… У мене щось трохи в голові паморочиться. — А ви ковтніть оцього, — сказав батько, простягаючи йому пляшку. Той ковтнув, і вони з батьком міцно потисли один одному руки. — Він був дядько добрий, — пояснив потім батько. — Тільки злигався з поганою компанією. Батько об’їжджав коней Каррудерсів і приятелював з їхнім старшим конюхом Пітером Фінлеєм. Пітер часто навідувався до нас, і вони з батьком обговорювали статті, надруковані в «Бюлетені», а також прочитані книжки. Пітер утік до Австралії від своїх заможних батьків. Він умів розводитися на будь-яку тему. Каррудерси ж, навпаки, красномовством не відзначалися. Розумними їх вважали головним чином тому, що вони вміли в слушну мить докинути «гм, так» або «гм, ні». Пітер говорив доладно, натхненно, і його охоче слухали. Містер Каррудерс не раз казав, що Пітера зробила цікавим співрозмовником добра освіта, й висловлював жаль з приводу того, що він так і не вибився в люди. Пітер з ним не погоджувався. — У мого батька було не життя, а суцільний театр, — розповідав він моєму батькові. — Та ще й який! Насилу я з того театру втік. Містер Каррудерс не вмів розважати своїх вельможних гостей. Коли ввечері по обіді він сидів з ними за чаркою коньяку, в кімнаті не раз западала гнітюча тиша. На урядовця чи титулованого англійця не справляли ніякого враження «гм, так» або «гм, ні», що злітали з уст містера Каррудерса, і тому, коли в гості до нього приїздили якісь цабе, що звикли по обіді смакувати коньяк за жвавою розмовою, господар посилав у стайню по Пітера. Одержавши наказ, Пітер заходив до особняка з чорного ходу. В маленькій, спеціально для цього призначеній кімнатці стояло вкрите єдвабним покривалом ліжко, а на ньому лежав один з найкращих костюмів містера Каррудерса. Пітер надягав цей костюм і з’являвся у вітальні, де його рекомендували присутнім як гостя з Англії. За обіднім столом Пітерові дотепні жарти й оповіді захоплювали гостей, а містер Каррудерс мав можливість глибокодумно докидати свої «гм, так» або «гм, ні». По тому як гості розходилися по своїх кімнатах, Пітер скидав хазяїнів костюм і повертався до своєї комірчини за стайнею. Якось він прийшов до батька з проханням від містера Каррудерса: мовляв, чи батько не міг би показати клас верхової їзди якимсь поважним гостям, що бажають побачити «справжню Австралію». Спершу батько обурився й послав містера Каррудерса під три чорти, а потім погодився — з умовою, що одержить за це десять шилінгів. Пітер відповів, що хоч це й забагато, але хазяїн, напевне, торгуватися не стане. Батько не зовсім ясно уявляв собі, що таке «справжня Австралія», проте він сказав Пітерові: «Той, хто хоче її побачити, нехай зазирне до нашої комори». Батько іноді казав, що справжня Австралія — це бідність, хоч таке спадало йому на думку здебільшого тоді, коли він бував чомусь у дуже сумному настрої. Готуючись до виступу, він пов’язав на шию червону хустку, надів крислатого капелюха й засідлав гніду кобилу Веселуху, що зразу починала брикати, коли її боку торкалися закаблуками. Ця здоровезна кобила стрибала, мов кенгуру. І от, коли гості сиділи на просторій веранді й попивали різні напої, батько вилетів навскач з-за дерев, горлаючи несамовито й люто, мов лісовий розбійник.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒