Annotation 24 страница

З готелю я поїхав просто до ресторану «Старлайт» на пляжі Чаупаті. Ресторан був незаконною будовою на невеликому привласненому шматку пляжу біля дамби. Він працював десь три місяці. Кінозірка і місцевий бізнесмен вирішили відкрити ресторан і подарувати його місту на занедбаному шматку громадського пляжу, тож вони створили там гоанську тему, довершену пальмами, солом’яними парасолями над столами і піском для босих ніг. Їжа була неймовірна, а обслуговування — швидке і дружнє. А той факт, що це місце повністю незаконне і могло закритися щомиті, додавав особливої цікавинки, тож місцеві бюрократи, які мали б зачинити ресторан, натомість замовляли столик за три дні наперед. Місцевий бізнесмен, чий ексцентричний ефемерний подарунок місту дуже дорого йому коштував і навряд чи сповна окупиться, був моїм другом. Карла чекала за столиком, якого для мене замовила. Вона підвелася. Відблиск від свічки, неначе ніжною рукою, підняв її обличчя вгору. Карла поцілувала мене й обійняла. На ній був червоний чонсам^[120] з розрізом на одному стегні. Її волосся було зібране в хвилясто-кучеряву скойку і трималося завдяки отруйному дротику, який Карла прикрасила на кінчику червоним камінцем. На ній були червоні рукавички. Вона була прегарна, і то була чарівна ніч, поки не виринуло ім’я Конкенона. — Повтори? — Конкенон написав мені листа, — повторила вона, звернувши на мене чотири зелені ферзі. — І ти тільки зараз про це розповідаєш? — Наші інші теми були важливіші. — Я хочу його прочитати, — заявив я. Це був неправильний підхід, але я розізлився. Конкенон таки мене дістав. — Ні. — Ні? Чому ні? — Я його спалила, — сказала вона. — А ми можемо піти кудись, де я не видихатиму цигарковий дим ні на кого, окрім тебе? Ми поїхали на Малабарський пагорб, звідки відкривався краєвид на ресторан, з якого ми вибралися, на узбережжі внизу. Вогні на вигині Марін-драйву прикрашали гірляндами утробу величного океану — Матері всього сущого. Карла якийсь час оповивала мене димом, а потім звернула на мене погляд своїх двох зелених ферзів. — Що відбувається? — А чого не відбувається, Карло? Ми сиділи на кам’яному постаменті, досить високому, щоб відкрити проблиск океану між дерев. За кілька метрів у темряві сиділа інша пара, тихо перешіптуючись. Автомобілі й мотоцикли повільно проїжджали повз, готуючись до довгої звивистої дороги, яка огинала зоопарк і круто повертала до перехрестя Кемпс-корнер. Запах левів у клітках чути було всю дорогу, а ще їхній тужливий рев. Копи з’являлися приблизно що тридцять хвилин. Неподалік мешкали деякі дуже заможні люди. Біля нас практично проповз лімузин. Вікна були затемнені. Я обережно затулив Карлу, відчуваючи її тіло, її вагу, готовий її відштовхнути і вихопити ножа. Але автівка проїхала, продовжуючи свій шлях по пагорбу Левиної Туги. — Чому ти спалила листа? — Якщо твоє тіло вхопить інфекцію, а імунна система не зможе впоратися, тоді до боротьби приєднуються антибіотики. Лист був токсичний, тож я спалила його у вогні антибіотиків. Тепер його немає. — Але це не так. Він і досі залишається у твоїй пам’яті. Ти все пам’ятаєш. Про що йшлося у листі? — Його вже й так пам’ятають дві особи — Конкенон і я, — мовила вона. — То навіщо ще й третю долучати? Вона різко вдихнула. Я знав цей швидкий подих. То не кисень, а боєприпас. Вона починала злитися і готувалася в мене вистрелити. — Він стосується нас обох, — сказав я, піднімаючи вгору руки. — Я розумію, що лист — це особисте. Але тут ідеться про ворога. Ти мусиш це розуміти. — Він написав його, сподіваючись, що я тобі все покажу. Це пастка. Він збиткується і знущається з тебе, а не з мене. — І саме тому я хочу знати, що він там написав. — І саме тому цього не треба. Досить уже того, що там немає нічого приємного і що він хотів би, щоб ти знав про його наміри. Я ніколи не приховуватиму таке, бо ти маєш знати, але не хочу, щоб листа читали. Ти мусиш побачити це. Я цього не розумів і тому дратувався. Була вірогідність того, що Конкенон доклав руку до смерті Лайзи. Він намагався проломити мені черепа. Я не почувався зрадженим. Я почувався за бортом. Карла занадто часто викидала мене за борт у своїх іграх та інтригах. Ми повернулися додому і поцілувалися на прощання. Поцілунок був не дуже приємний. Я не міг прикидатися. Я був нещасний і розчарований. Я майже дістався своєї кімнати, коли Карла озвалася. — Облиш цю кислу міну, — сказала вона. — У чому справа? Вона стояла біля входу в бедуїнське шатро. Я стояв біля входу в келію: камеру колишнього в’язня, з якої можна миттєво втекти. — Лист Конкенона, — пояснив я. — Гадаю, ти мала показати його мені. Це якась дивна таємниця, і я не хочу, щоб ти її берегла. — Якась... таємниця? — здивувалася вона, обдивляючись мене з ніг до голови й нахиляючи голову. — Знаєш, у мене завтра досить насичений графік. — І що? — І... післязавтра теж. — І... — І після цього також. — Почекай-но хвилинку, — обурився я. — Хіба не я маю ображатися? — Ти ніколи не повинен ображатися. — Навіть коли маю рацію? — Особливо тоді, коли маєш рацію. Але тут ти не маєш рації. І тепер ми обоє бісимося. — Ти не маєш права на мене злитися, Карло. Конкенон причетний до подій з Ранджитом і Лайзою. Усе, що стосується його, має бути відкрите. — Ліпше зупинімось на цьому, — запропонувала вона. — Поки не наговорили такого, про що потім жалітимемо. Ще побачимося. Підсуну записку під твої двері, коли почуватимуся не дуже. Вона зачинила двері й замкнула їх на всі замки. Я пішов до своєї кімнати, але за хвилину у двері постукав Абдулла, перервавши моє злісне тупцювання. Він велів мені зібратися й зустрітися з ним надворі. Він чекав біля мого мотоцикла разом з Команчі та ще трьома представниками компанії, і всі вони були на мотоциклах. Завівши мотоцикла, я поїхав за Абдуллою та іншими на південь, до фонтану Флори, де ми зупинилися, аби пропустити водовоза, який плівся зі швидкістю слона. — Ти не хочеш дізнатися, куди ми їдемо? — запитав мене Абдулла. — Ні. Я щасливий з можливості проїхатися з тобою. Він посміхнувся і поїхав через Колабу до причалу Сассуна, біля входу до бази флоту. Ми припаркувалися біля широких глухих воріт, замкнених на ніч. Абдулла відіслав малого по чай. Чоловіки повмощувалися на своїх мотоциклах, обравши різні точки огляду вулиці. — Фардіна вбили, — розповів Абдулла. — Інна ліллагі ва інна ілайгі раджіун, — промовив я заспокійливі слова: «Ми прийшли від Бога і повернемося до Бога», але почувався шокованим і розбитим. — Субганагу ва та’ала, — зреагував Абдулла: «Нехай Аллах пробачить погані вчинки душі, яка повертається, і прийме хороші». — Амінь, — відповів я. Фардін був вихованим і тактовним, а ще — надзвичайно чесним арбітром під час суперечок, тож ми називали його Політиком. Він був хоробрим бійцем і вірним другом. Усі, крім Фардіна, мали принаймні одного ворога всередині братства санджайської компанії. Фардін був єдиним, кого любили ми всі. Якщо компанія скорпіонів убила Фардіна у відплату за підпал їхнього будинку, то злодії обрали єдину людину в групі Санджая, смерть якої проколола кожне серце отруйним жалом. — Це були скорпіони? — запитав я. Усі, хто був з Абдуллою: Команчі, Шах, Раві й Високий Тоні, — розсміялися, але звучав цей сміх гірко. — Його схопили між фонтаном Флори й Чор-базаром, — сказав Шах, витираючи долонею одну гнівну сльозу. — Він їхав туди, але дорогою зник. У районі Байкули ми знайшли його мотоцикла, припаркованого на узбіччі. — Вони його кудись відвезли, — провадив Високий Тоні, — зв’язали, піддали тортурам, витатуювали клятого скорпіона у нього на грудях і закололи просто в центр того знаку. Нескладно вирішити, що це були вони. Високий Тоні, який відрізнявся ростом від іншого Ентоні в компанії — Маленького Тоні, сплюнув на землю перед собою. Татуювання — жорстокий виверт ножа. Фардін був мусульманином і дотримувався традиції деяких мусульман, яка забороняла татуювання. Таврування тіла Фардіна зруйнувало бар’єр, конфлікт уже був не між конкуруючими бандами, а між конкуруючими релігіями. — От холера, — озвався я. — Як я можу допомогти? Вони знову розреготалися, але цього разу по-справжньому. — Ми тут, щоб допомогти тобі, Ліне, брате, — сказав Абдулла. — Допомогти мені? Вони знову покотилися зі сміху. — Що таке, Абдулло? — Ліне, за твою голову призначили винагороду. — Це обмежена пропозиція, — мовив Команчі. — Лише на одну добу. — І коли доба почнеться? — Від сьогоднішньої півночі до дванадцятої години ночі завтра, — повідомив Шах. — Скільки? — Один лах, — мовив Раві. — Сто тисяч рупій, чувак. Це робить з тебе єдиного чоловіка, який точно знає свою ринкову вартість. На той час це було приблизно шість тисяч доларів — достатньо, щоб купити пікапа в Америці, а ще достатньо, щоб зацікавити усіх підступних убивць південної частини Бомбея. Я згадав кількох знайомих чоловіків, ба кількох друзів, які радісно вб’ють мене і без винагороди, якщо буде такий настрій, бо просто отримують задоволення від убивств. — Дякую, хлопці, — сказав я. — Що збираєшся робити? — поцікавився Абдулла. — Триматимусь подалі від Карли, — вирішив я. — Не хочу ніяких жертв у перехресному вогні. — Мудро. Тобі потрібні якісь речі з дому? Чи потребував я чогось під час смертельного полювання? Я працював на вулиці. Я завжди був готовий. На мені були добрі чоботи, добрі джинси, чиста футболка, щасливий жилет з внутрішніми кишенями, американські гроші, індійські гроші, два ножі на спині й мотоцикл, який мене ніколи не підводив. У мене не було вогнепальної зброї, але я знав, де її дістати. — Ні, нічого не потрібно, доки не закінчиться доба. Це буде цікава ніч. Дякую за попередження. Побачимося через двадцять чотири години. Аллагафіз. Я вирівняв свого мотоцикла і приготувався його завести. — Стій, стій! — схопився Тоні. — Куди це ти в біса зібрався? — запитав Раві. — Я знаю одне місце, — сказав я. — Місце? — нахмурився Абдулла. — Місце, — підтвердив я. — Аллагафіз. — Стій, стій! — мовив Високий Тоні. — Яке місце? — повторив Раві. — Є одне місце зі входом, про який знають усі, й виходом, про який знаю тільки я. — Якого біса? — здивувався Команчі. — Я заберу свою зброю, — сказав я, — візьму трохи фруктів і кілька пляшок пива і завалюся туди на добу. Побачимося пізніше. Усе під контролем. — Навіть і не думай, — заявив Раві, хитаючи головою. — Санджай заборонив тобі допомагати, — мовив Абдулла. — Але в часи такої кризи, та ще й з убивством такого члена ради, як Фардін, чимало хлопчаків, які не входять до компанії, об’їжджають вулиці з нашими людьми, патрулюючи з нами увесь південний кордон. Команчі приєднався до нас, а він уже був на пенсії. — Так, чорт забирай, — зрадів Раві. — Нічого не завадить тобі їздити з нами, — провадив Абдулла, — доки ми патрулюємо. І нічого не заважає тобі тусуватися з нами наступну добу, щоб скористатися підтримкою санджайській компанії. — І якщо ти обереш цей варіант... — запропонував Високий Тоні. —... ми не зможемо тебе зупинити, — закінчив Раві. — Тож гайда, Ліне, патрулюй з нами кордон Південного Бомбея наступну добу, — запросив Абдулла, ляскаючи мене по плечу. — І запропонуй нам свій захист у цей час нападів на компанію. Це була гарна пропозиція, пам’ятна, але я не почувався добре, приймаючи її. — А якщо хтось із вас отримає за мене кулю? — запитав я. — Як я почуватимуся після цього? — А якщо ти отримаєш поранення, рятуючи когось із нас? — відповів Абдулла, заводячи свого мотоцикла. — Як ти почуватимешся тоді? Інші теж завели мотоцикли, і ми разом поїхали містом, після розігріву двигунів встановивши нешвидкий темп, і почали курсувати вулицями та проспектами — двоє попереду і троє позаду. Чоловіки вміють блокувати емоції. Чоловіки керуються обов’язком і блокують усе, що стоїть на шляху їхнього обов’язку. За мене знову призначили винагороду, і невідомо хто, але я заблокував ці дані, думаючи лише про виживання. Можливо, той факт, що мій власний уряд уже призначав подібну винагороду, дозволяв простіше все блокувати і віддатися прикордонному об’їзду з Абдуллою та іншими, патрулюючи вулиці на випадок несподіваних атак убивць з компанії скорпіонів. Це було не першим моїм патрулюванням Південного Бомбея. Інші банди вже намагалися захопити територію багатого на туристів півострова. Ми інколи патрулювали нічне місто, очікуючи атак, які інколи траплялися, атак, які могли бути й гіршими, якби наші патрулі не реагували на них протягом тридцяти секунд у будь-якому місці на півдні. Дві четвірки патрулювали чотиригодинними змінами: це адекватна зміна для мотоцикліста. Драконова паща Міста-Острова була приблизно така ж завбільшки, що й Мангеттен. У ті години ми намотали десятки кругів. На щастя, Південний Бомбей усіяний крихітними доріжками, цілком достатніми для мотоциклів. Вони забезпечували цілу мережу коротких шляхів, щоб не доводилося стояти в дорожніх заторах, і пропонували безкінечні непередбачувані входи й виходи на основні транспортні шляхи. Ті миті, коли ми зупиняли патрулювання та спілкувалися з людьми, були настільки ж важливі, як і час у сідлі. Кожна підказка — це спосіб вразити ворога. Перевага перебування на своїй території — це виновий туз під час розборок. Увага до деталей — чирвовий туз. Дружня громада, яка тебе любить і довіряє тобі принаймні так само, як і поліції, — флеш-рояль. Узагалі-то, по смерті Фардіна копи об’єдналися з санджайською компанією, оголосивши часткову амністію на носіння зброї людям компанії. Джерела Дідьє запевняли, що скорпіони намагалися захопити Південь, поєднуючи жорстокість і релігійний націоналізм. Вони вірили, що копи повинні підтримати їхній контроль над Південним Бомбеєм, бо вважали себе патріотами, а санджайську компанію — зрадниками. Копи отримали чіткі накази негайно реагувати на релігійні конфлікти, що дуже підходило Блискавичному Диліпу. Він об’єднався з людьми санджайської компанії, які платили йому більше, ніж патріотичне піднесення, і розсилав свої патрульні джипи, щоб полювати на скорпіонів у зв’язку з порушенням громадського спокою. Це була досить напружена ситуація: під час перемир’я отримати імунітет від поліцейської агресії. Більшість із нас надавала перевагу агресії. Ти знаєш свою позицію, коли всі грають за однаковими правилами. Коли копи стають хорошими хлопцями, то саме час думати про зміну гри. Моторошно було зупинитися перед світлофором — і побачити, як біля тебе зупиняється поліцейський джип, причому копи намагаються посміхатися і навіть перекинутися кількома словами, а ти при цьому добре пам’ятаєш, як тебе гамселили в цьому-таки джипі ці самі копи. Наприкінці нашого патрулювання, коли ніхто так і не почув і не побачив нічого незвичного, ми зупинилися біля гробниці Хаджі Алі, де Тардео переходила в Педдер-роуд. Усе на південь від цієї точки було територією санджайської компанії, від моря до моря. Гробниця святого була нейтральною територією, і туди спокійно приходили гангстери з усього Бомбея і навіть банди, які вели між собою війни. Абдулла залишив мотоцикли у зв’язкового на сусідньому СТО і повів нас довгою стежкою через перешийок до невеличкого острова-гробниці святого. Ми всі вже здійснювали цей гангстерський ритуал — нічну прогулянку до гробниці святого перед битвою. Хаджі Алі, а колись просто заможний торговець з Узбекистану на ім’я Алі, віддав увесь свій статок бідним й вирушив на прощу до Мекки. Він об’їхав усі куточки світу, до яких міг дістатися подорожній. Це було досить важко, бо це було п’ятнадцяте століття, але він побував усюди, носячи всі свої речі на спині й вивчаючи все, що можна було вивчити. Як людина з добрим смаком, він оселився в Бомбеї і уславився своєю побожністю у місті та за його межами. Він помер під час щорічного хаджу^[121]. Труна з його тілом загубилась у морі, але її якимось дивом викинуло на узбережжя Бомбея, де й побудували гробницю. Раз на добу, під час припливу, море затоплювало стежку до гробниці Хаджі Алі, і вона губилася під загрозливою водою. Так наче святий говорив: «Прошу, досить», — звільняючись зі світу наших гріхів і мук завдяки тій затопленій стежці, що дозволяло йому спокійно поспати, щоб відновити його сили як одного з найвеличніших захисників міста. Тієї ночі стежка через море була суха і майже безлюдна. Вітер був сильний, поривчастий. Ми були самі — шість гангстерів на дорозі до острівної гробниці, а місячне сяйво залишало довгі тіні на дзеркалі мілкого припливу. По обидва боки від нас виднілося округлене каміння, чорні мокрі речі чіплялися до шляху для захисту, їхні спини зігнулись у напрямку моря. Пахощі, що курилися оберемками завтовшки як копито верблюда, заповнювали повітря ароматом набожності. На шляху до острівного храму, що пролягав через море, я не дотримувався ритуалу. Гангстери, які збиралися на війну, ішли до храму, думаючи про шкоду, якої вони завдали в минулому, просили прощення у гробниці й виходили з храму готовими до пекла. Того разу я так не зробив. Я думав про Карлу і про те, які ми були ображені під час останнього прощання. Я не думав про те, хто мене замовив. Список підозрюваних був довгий, і я не міг його скоротити, добре подумавши. Та як з’ясувалося, Абдулла скоротив його за мене, поки ми йшли через море по кам’янистій смузі, що з’єднувала узбережжя. — Ти не запитав, хто призначив винагороду. — Я вирішив пережити цю добу, а потім дізнатися, — відповів я. — І чому ж ти не хочеш знати? — Бо коли дізнаюся, то захочу щось йому зробити. І буде краще, якщо я це робитиму після того, як мене не намагатимуться вбити. — Це був ірландець. — Конкенон? — Так. Прийшла моя черга реготати, і дуже вчасно. — Добре бачити тебе в доброму гуморі, — сказав Раві, ідучи на крок позаду разом з Шахом, Команчі й Високим Тоні. — Ні, — заливався я, — це взагалі не смішно, але водночас це дуже, дуже смішно. Я знаю цього хлопця. Я знаю Конкенона. Це його уявлення про розіграш. Саме тому пропозиція закінчиться через добу. Він з мене знущається. Я не міг пояснювати, бо занадто сильно сміявся, а потім хлопцям теж дійшло, усім крім Абдулли, і вони теж почали реготати. Щоразу як вони намагалися заспокоїтися, то згадували, що не подумали про це перші. Потім вони почали обмінюватись іменами параноїдальних друзів, з яких теж можна було так пожартувати, і знову впадали в істерику. — Я обожнюю цього хлопця, — вирішив Раві. — Маю з ним познайомитися. Ну, я, звісно ж, його вб’ю, але спочатку маю з ним познайомитися. — Я також, — мовив Високий Тоні. — Це той тип, якого Абдулла поранив у ногу? — Саме той. — Двічі, — виправив Абдулла, — в одну й ту саму ногу. Тож тепер ви бачите, що милосердя — це чеснота, яку ліпше приберегти для доброчесних, а не для демонів, як цей чоловік. Хлопці почали сміятися ще дужче. У певному сенсі це був добрий знак. Одного з наших людей убили. Чоловіка, якого ми всі любили. Мені теж загрожувала смерть, але нам не було настільки лячно, щоб не вирегочувати. Молоді вуличні солдати заспокоїлися після грізного погляду Абдулли, і ми закінчили прогулянку до узбережжя. Прогулянка до гробниці Хаджі Алі перед війною була образою для святого, чия труна на хвилях дива допливла аж до Міста-Острова, назавжди його благословивши, і ми це знали. Але ми також знали, чи змушували себе повірити, наче святі пробачають те, чого остерігається світ. І тієї миті, під час прогулянки, ми були певні, незважаючи на святотатство, що він знає про нашу любов — вічно терплячий святий, який слухав наші гангстерські молитви, поки спав у морі. Розділ 54

Розіграш Конкенона (потому як я його пережив) був благословенням, бо це сполохало вбивчо налаштованих змій з високої трави небезпечних джунглів Колаби. Абдулла і Дідьє відвідали кожного горлоріза, який цікавився винагородою за моє життя, і добре їх віддухопелили, щоб не лізли, якщо раптом за мене знов призначать винагороду. Я полював на Конкенона по всьому місту, слідуючи за кожною, навіть найтоншою, ниточкою. Часом пошуки заводили мене на найвіддаленіші околиці з непрохідними дорогами. Я багато часу провів у сідлі, здебільшого думаючи про Конкенона. Але ірландець так і залишився привидом, чуткою, відлунням глузливого сміху, тож я нарешті мусив хоч тимчасово задовольнитися тим, що коли його не можна знайти, то він і не становить загрози. Карла й досі бісилася. Ставилася до мене холодно й цілі дні не показувалась мені на очі. Я намагався теж на неї злитися, але якось не виходило. Я гадав, що вона не мала права приховувати того листа, особливо після того, як його автор замовив моє вбивство. Я почувався скривдженим, але занадто сильно сумував за нею. Мало знав я кращого в житті, ніж ті дні, які ми проводили з нею разом, близькі та щасливі. — Хочеш, наведу чітку ознаку того, що ти знайшов свою споріднену душу? — якось сказав мені нігерійський контрабандист. — Ти просто не здатний ображатися на неї. Я маю рацію? Він-таки мав рацію, але водночас і помилявся: споріднені душі здатні довго ображатися, а Карла й досі злилася. Але ця льодовикова відстань принаймні означала, що я не мусив розповідати про жарт Конкенона. Я знав, що вона про нього чула. Я знав, що вона його оцінить і знайде десяток кмітливих способів дражнити мене з цього приводу. Мадам Жу й досі переховувалася. Ніхто не чув і не бачив її вже багато тижнів. Слово «кислота» обпалювало мій розум з кожною думкою про це. Я не хотів набридати Карлі й не бажав знати, з ким вона бачиться. Я хотів мати певність, що вона в безпеці, доки не вирішить знову зі мною поснідати, тож коли був час, я вів за нею таємний нагляд. Вона проводила багато часу в офісі газети, якою керувала Кавіта Синг, і в мистецькій галереї Лайзи. Я знав її місцезнаходження в будь-яку мить дня або ночі, але не міг з нею розмовляти. Це зводило мене з глузду, і я став трохи дратівливим. Мої міняйли жбурляли мені пачки з грошима замість просто передавати в руки. Після третього скандалу за кілька днів люди почали пропонувати мені способи боротьби з нападами агресії. Вони варіювалися від проституток і наркотиків до незаконних боїв, а закінчувалося все вибухівкою. — Підірвати щось — це найкращий спосіб викинути з голови жінку, — розповів один друг. — Я підірвав багацько речей. Люди вважають, що це терористи, але це я просто позбуваюся спогадів про жінку. Я не хотів нічого підривати, але й досі був дратівливим і збентеженим через кохання, тож проконсультувався з професіоналом. — Ти колись підривав щось через кохання? — запитав я у свого перукаря Ахмеда. — Нещодавно, — відповів Ахмед. Чоловіча перукарня Ахмеда — «Будинок стилю» — була одним з останніх закладів, які пручалися модернізації. Там було три червоні шкіряні крісла з хромованими деталями. То були чоловічі крісла, наділені гіпнотичною силою, і жоден з нас не міг довго їм опиратися. Дзеркала перед тобою були заповнені світлинами попередніх жертв, і жодна з них не випромінювала радості. Це були відвідувачі, що погодилися на оприлюднення їхніх знімків у обмін на безкоштовну стрижку. Знімки висіли там як застереження не просити і не погоджуватися на безкоштовну стрижку в «Будинку стилю». Ахмед мав чорне почуття гумору, яке було неважко знайти в цирульника, але Ахмед був демократом аж до шпику кісток, і ми його за це поважали. Цей чоловік сприймав будь-які переконання, і в його салоні панувала абсолютна свобода слова. Це було єдине відоме мені місце на всьому місті, де мусульмани могли обзивати індуїстів фанатиками, а індуїсти могли обзивати фанатиками мусульман і випускати пару, не починаючи при цьому заколотів. До цього можна було звикнути. То був базар фанатиків, і відвідувачі хапали один одного за лацкани переконань. Так наче всі гості Ахмедового «Будинку стилю» пили сироватку правди. І кожного з них усі пробачали та про все забували одразу ж після виходу з закладу. Ахмед голив мене лезом гострим, як вуса велосипедних убивць. Коли ти живеш на тому боці закону, то кількість людей, яким можна довірити своє гоління небезпечною бритвою, скорочується майже до нуля. Ахмеду можна було довіряти, бо він був настільки відданий своїй справі, що просто не міг зарізати мене небезпечною бритвою. Це було порушення кодексу цирульника. Якби він бажав моєї смерті, то мав би скористатися одним зі своїх пістолетів. Таким, якого продав мені кілька місяців тому і якого я сховав у Тито. Захищений законами гільдії Ахмеда, я відкрив своє горло його честі та розслабився, повністю довіряючи ситуації, і відповідно був поголений. Він загорнув моє свіже обличчя рушниками — досить гарячими, щоб вибити зізнання. Задоволений тим, що покарання відповідає злочину, він нарешті прибрав рушники і зі спритністю тореадора зняв простирадло. Вправно струснув з мене залишки волосся, припудрив шию там, де щойно поголив, а потім запропонував увесь діапазон свого єдиного лосьйону після гоління — «Амброзія Ахмеда». Я був спокійний. Мене умиротворив професіоналізм Ахмеда. Я зцілився і почувався безтурботно. І я саме втирав у обличчя Ахмедову амброзію, коли на порозі з’явився Данда, обзиваючи мене вилупком. Данда і я з лосьйоном після гоління. Я не дав йому закінчити свою тираду. Мене не хвилювало, як він мене обзивав і чому саме робив це. Мене не хвилювало, чого він хотів і чому він цього хотів. Я схопив його за сорочку й ляснув вимоченою в одеколоні рукою по червоному вусі, і продовжував ляскати, аж доки ця сволота не вирвалася і не втекла, прихопивши з собою порцію моєї люті. Відчинивши двері перукарні, я помахав на прощання. — Аллагафіз, Ахмедбгай. — Почекай! — сказав Ахмед, приєднуючись до мене біля дверей. Він підняв комірця мого джинсового жилета і гарно припасував його. — Так краще. Я вийшов надвір і зустрів на сходах Близнюка Джорджа. Він схопив мене за дбайливо припасованого жилета. — Дякувати Богу, друже, — випалив Близнюк, кашляючи, важко дихаючи й падаючи в мої обійми. — Я всюди тебе шукав. — Як ти мене знайшов? Близнюк Джордж знав, що це було професійне запитання. — Сутенер на Фірст-Паста-лейні. Він слідкував за тобою. Подейкують, що ти поводишся дратівливо. Він заклався, що ти і двох днів не протягнеш, якщо не навідаєшся до дівчинки. — Зі мною все гаразд, — запевнив я. — Мене саме зцілили. — Добре, — нервово промовив він. — У чому проблема? — Це Скорпіон, — негайно відповів він. — Він звихнувся. Ти маєш мені допомогти. — Пригальмуй. Скорпіон не може звихнутися. Скорпіон уже скажений. — Він набагато скаженіший, аніж звично-скажений Скорпіон. Скажений, як у «Зоні сутінок». Він знавіснів, чоловіче. — Може, нам краще поговорити про це деінде. Ми зайшли в кафе «Мадрас». Замовили два ідлі-самбари^[122], а за ними по дві порції міцного солодкого чаю. Близнюк був вуличним хлопцем, навіть попри те, що його друг став мільйонером: він спочатку попоїв, а потім почав розповідати. Коли він уже сьорбав чай, змиваючи останній смак чилі й кокоса, то розповів мені всю історію. Вона почалася, як і багато інших історій в Індії, з параду святих. За день до цього проходила вулична процесія для вшанування пам’яті місцевого святого, який, так уже сталося, був любителем гашишу. Вулиці заповнили побожні. Це був єдиний день року, коли копи не могли пов’язати нікого за паління, бо більшість курців були святими. Цей фестиваль був просто створений для Зодіаків Джорджів. І Близнюк використав його, щоб виманити на свіже повітря Скорпіона з того орлиного гнізда в «Магеші». Близнюк розповів, що спочатку все йшло добре. Скорпіон знову пригадав своє вуличне човгання, підлаштувавшись під ритм дороги, а Близнюк ішов поряд. Скорпіон навіть став говірким. Він почав розповідати своїм чотирьом охоронцям, яких найняв у готелі, платячи погодинно, про дверні отвори і провулки, які вони проминали, і про пригоди, які вони з Близнюком пережили в кожному з них. А потім вони повернули за ріг і побачили садгу — святого, який перегородив їм шлях. Його руки були підняті. В одній був вузлуватий ціпок, а друга була пофарбована священною червоною фарбою. — І що сталося? — запитав його я. — Я сказав: «Намасте, джі. Бажаєте обмінятися травичкою? У мене є трохи маналі». — Він розділив її з вами? — У нього не було такої можливості. Не встиг він відповісти, як Скорпіон спробував відійти, але садгу його зупинив. — Чого він хотів? — Він сказав: «Дай мені тисячу доларів». — Скільки? — Тисячу доларів. — А що відповів Скорпіон? — Він сказав: «Ти що — здурів»? — А в нього в кишені була тисяча доларів? — Саме це і запитав у нього садгу, — повідомив Близнюк. — «Ти маєш тисячу доларів? » — А він мав? — Ліне, у нього було двадцять п’ять тисяч. Він показав їх мені, щоб пояснити, навіщо нам були потрібні охоронці готелю. — То що відповів Скорпіон? — Скорпіон почав злитися, знаєш, він мовив: «Ніхто не дає тисячу доларів цілковитому незнайомцю. Я дам цю тисячу доларів, але тільки щоб ти відчепився ». — Не дуже ввічливо, — зауважив я. — І як це сприйняв гуру? — Він був спокійний і врівноважений, ну знаєш, як усі гуру, і сказав: «Якщо ти віддаси мені цю тисячу доларів, то хіба помітиш її відсутність у своєму статку»? — Як відреагував Скорпіон? — Він сказав: «Не в цьому суть». — А садгу? — Він сказав: «Твоя слабкість — це жадоба. Й усвідомлення цього вартує тисячі доларів». Ліне, я пам’ятатиму ці слова до самої смерті. — Він мав рацію, — мовив я. — Так і було, — відповів Близнюк, зиркаючи на двері, бо, мабуть, хотілося випалити цигарку. — І він посміхався, говорячи це все. Я ніколи не забуду тої посмішки. Це був неначе одухотворений кам’яний лик. І якраз та посмішка, ну знаєш, могла спровокувати Скорпіона. Лише та усмішка. — Що сталося? — Він спробував проштовхатися повз святого, і вони почали трохи вовтузитися. Охоронці горлали, щоб він зупинився. Аж тут святий падає і забиває голову об ріг стіни. Поріз був глибоченний. У святого на лобі, над бровою, бракувало шматка шкіри. Охоронці кинулися йому допомагати. Я запропонував йому свою хустинку і сказав, що ми маємо викликати лікаря готелю. Близнюк зупинився. Глянув на вулицю. Він хотів туди повернутися, у течію хитрості й таланту, які так довго і так безпечно його несли на своїх хвилях. — Близнюче, ми випалимо по цигарці опісля закінчення історії, — пообіцяв я. — Я знаю, яким ти буваєш на вулиці, друже. Ти зараз вийдеш з цих дверей — і за хвилину вже і сліду не лишиться. Тож ходи не околяса і розкажи, що сталося. — Ти мав на увазі, не ходи околяса? — Близнюче. — Святий його прокляв, — озираючись, розповів Близнюк. Він раптом перелякався, і мені це не сподобалося, бо я його любив. — І? — Це все. Немає чистішого терпіння, ніж те, яке ми витрачаємо на наших близьких, які ускладнюють, здавалось би, просту ситуацію. Я терпляче йому посміхнувся. — Що конкретно відбулося? — Святий його прокляв. Він сказав, що його жадоба перетвориться на знаряддя смерті. Він сказав, що відколи пролилась ця кров, гроші Скорпіона стали прокляті і принесуть йому лише відчай і жаль. — А що сталося далі? — Охоронці всі як один змилися. — А Скорпіон? — Він утік. Пізніше я знайшов його в готелі. — А святий? — Я чекав з ним. Намагався відвести до готелю. Але потім підійшли інші святі, й він наказав мені тікати, бо ті настільки розлютяться, що можуть убити. Тож я втік. Ти ж знаєш, якими небезпечними можуть бути святі. — І Скорпіон вважає, що він проклятий? — Він начебто насправді став проклятим, — застогнав Близнюк. — Ну, працівники готелю залишили наш поверх. Усі вони вважають, що він проклятий, і відмовилися обслуговувати кімнату. — То як же ви там обходитеся? — Скорпіон поговорив з керівництвом готелю і найняв сьогодні нових людей. Гадаю, вони з Литви. Приємні люди. Не доберу жодного їхнього слова. Його нові охоронці з Росії. Їх теж не можу зрозуміти, а вони, до речі, розмовляють англійською. Він знову замкнувся у своєму номері, але цього разу насправді замкнувся. — Зупини на деякий час турніри з покеру, — порадив я. — Я владнаю все з Дідьє. Знайдемо того садгу і спробуємо зняти прокляття. Я подумав, що садгу був людиною незаможною. Я подумав, що ми його знайдемо, попросимо пробачити дурня, який зачепив його без поваги, і прийняти серйозну плату за зняття прокляття. Кілька знайомих мені садгу, а їх було чимало, без жодного вагання прийняли б гроші. Це мало спрацювати. Я був певен. Тоді я не міг знати, що для мого безневинного друга Близнюка проллються ріки забороненого, і цілком небезпідставно. — Фантастично! Ліне, ти геній. Ця справа з прокляттям добиває Скорпіона. Я був не проти тобі про це розповісти, бо мені не хотілося тримати це в собі. Як на мене, то краще від прокляття святого краще триматися подалі, як від ручної гранати. Я, так би мовити, перебував у духовній зоні радіації і хочу все зам’яти не менше, ніж Скорп. — Ти можеш попросити про допомогу Навіна Едеїра, — запропонував я, знов розтуливши свою пропонувальну пельку. — Він керує «Бюро втраченого кохання» в «Амрітсарі», у сусідньому з моїм номері. — Чудова ідея! Спочатку я порозпитую, а якщо не зможу його знайти, то звернуся до Навіна. Зі Скорпіоном скоро все буде гаразд. — Добре, — сказав я. — Тебе підвезти? Він крізь відчинені двері глянув на мого мотоцикла, а той був незаконно припаркований на узбіччі. — Ні, та все одно дякую, — посміхнувся він. — Ніколи не захоплювався мотоциклами. Я втечу до готелю на таксі. Дякую, Ліне. Я знав, що почуватимуся краще після розмови з тобою. Я їхав північними бульварами, накручуючи кола, потрапляючи людям на очі й міркуючи про Зодіаків Джорджів: якими вони були щасливими до зустрічі з елегантним емісаром Долі в темно-синьому костюмі, який перетворив одного з них на багатія. Як і Скорпіону, мені необов’язково було залишатись у Бомбеї. Мені, після завдань з контрабанди паспортів, були добре знайомі деякі частини Африки. У мене були контакти в Лагосі й Кіншасі. У своєму бізнесі ці люди завжди могли знайти місце для одного хорошого спеціаліста з підробки паспортів. У мене були друзі в Сингапурі. Вони запрошували мене стати білим обличчям у їхньому індокитайському валютному кільці. Це був добрий заробіток у безпечному місті, де всі давали тобі спокій, якщо поважати місцеві правила і нікого не кривдити. Я неодноразово про це думав. Але з часом усе одно відкидав усі варіанти. І важко було вирішити, чи було це саме місто, чи жінка, яка мене не відпускала. З серйозним настроєм я повернувся до готелю «Амрітсар», сподіваючись побачити там Карлу. Мої люди попередили, що вона вийшла з галереї годину тому. У мене був для неї подарунок на честь примирення. Кілька друзів, які грали в джазовому гурті, розповіли мені, що збиралися прихопити кілька акустичних інструментів для імпровізованого виступу біля моря, на Колаба-Бек-Бей. Це була унікальна нагода, її улюблений подарунок. — Ви з нею якраз розминулися, — сказав Дідьє, піднімаючи погляд від захаращеного стола. — Вона була тут лише кілька хвилин. Карла була не сама. Вона була з Таджем. — Хто такий у біса Тадж? — Рослявий митець, дуже привабливий, з довгим волоссям. Він зліпив Енкіду, який стоїть цього місяця біля входу в «Джаганґір»^[123]. Він дуже талановитий. — Митці, — мовив я, згадуючи скульптора. — Справді, — погодився Дідьє. — І чому ми крутимося навколо музикантів і художників? — Це сексуально, — вирішив я. — Художники змушують роздягатися, а музиканти змушують кінчати. — Митці — сволота, — просичав Дідьє. — Справді. Карла казала, коли повернеться? — Ну... — Що? — Ну... — Дідьє, чому я не можу про це знати? — Вона сказала... що повернеться... за два дні, Ліне. І гадаю, вона це серйозно. Вона прихопила свою зброю. А ще того рослявого митця — Таджа. Я довго мовчав, але, мабуть, скреготів зубами чи хрускотів кісточками пальців, бо Дідьє підвівся й обійняв мене. — Ліне, хай що сталося, завжди є алкоголь, — нагадав він, тримаючи мої плечі на відстані витягнутих рук. — Давай епічно налигаємося. В тебе є улюблене місце забуття? — А знаєш, Дідьє, ти маєш рацію. Нам усе одно потрібно їхати. — Їхати? — Щоб послухати «Аум Азаан» — джазовий гурт Раґава. Вони сьогодні грають. Це неофіційний концерт у Бек-Беї. Я сподівався, що Карла захоче піти. Але все одно ходімо повеселимося. — Ліне, ти співаєш мою пісню, — тріумфально відповів Дідьє. — Але я візьму таксі, якщо ти не проти. Розділ 55

⇐ Предыдущая 33 34 35 36 373839 40 41 42 Следующая ⇒