Annotation 25 страница

Я сам-один доїхав до місця проведення концерту, але, минаючи відділок Колаби на шляху до Кафф-Парейді, помітив Аршана, який стояв посеред дороги. У нього в руці був довгий зазублений ніж. Аршан горлав. Зупинившись, я підійшов до нього. Почала збиратися юрба, але люди трималися осторонь. Копи його або ще не помітили, або вирішили не реагувати. — Як ви, дядечку? — запитав я, зупиняючись зовсім близько. — Цей боягуз! — горлав Аршан. — Він копнув мого хлопчика, і тепер Фарзад у лікарні з кровотечею в мозку! Вийди і бийся зі мною! Ти мене чуєш, Блискавичний Диліпе! — Ого, Аршане, притримайте коней, тихіше. Нікому не виграти нерозважливої бійки з копами. Якщо у вас вистачить запалу і гарячої моці, аби відігнати кількох копів, вони завжди повернуться з підкріпленням. А якщо ви їх і подолаєте, ті повернуться з друзями, і тут, якщо не встигнете втекти, вас усіх повбивають. Ось що означає мати поліцію: люди згоджуються на існування сили, яка не може дозволити собі програти. Це — частина неписаної угоди, яку поліція укладає зі своїм містом: копи щодня ризикують своїм життям, неначе злочинці, й вони не можуть стерпіти пряму атаку на свою організацію. Копи і злочинці завжди кусаються у відповідь, якщо вкусити їх. Це таке правило. І копи завжди кусаються останніми. Я тихенько розвернув Аршана і повів з дороги на тротуар неподалік. Забрав у нього кухонного ножа й віддав його одному з вуличних хлопців. За рогом була стоянка таксі. Я запхав Аршана в одну з машин і попросив водія зачекати. Залишивши мотоцикла в безпечному місці, я покликав іншого вуличного хлопчину, щоб той наглянув за моєю лялечкою, поки не повернуся. Коли я повернувся до таксі, то Аршан уже ридав. Я сів біля водія, вказуючи йому дорогу до маєтку з потрійним фасадом на Кафф-Парейді. Аршан розтягнувся на задньому сидінні, рука затуляла обличчя. Коли таксі вже виїхало на вулицю, я обернувся і побачив Блискавичного Диліпа, який стояв під аркою поліційного відділку, упершись кулаками в стегна. Аршан зупинив таксі ще до того, як ми дісталися будинку, стверджуючи, що має поговорити зі мною наодинці. Неподалік була крамниця чаю, де я сидів колись із Конкеноном після бійки зі скорпіонами. Ми сіли в захищеному місці під блакитним поліетиленовим навісом, натягнутим між деревами. Аршан задихано зробив кілька ковтків чаю. — Розкажіть мені про Фарзада. — У нього постійно боліла голова. Я був настільки злий, що вже раз пішов сюди на розбірки з Диліпом, але ти завернув мене додому. Головний біль погіршився. Нарешті ми переконали Фарзада перевіритись, і в нього виявили величезний тромб. Лікарі сказали, що це сталося внаслідок удару в голову. — Це жахливо. Мені шкода, Аршане. — Поки мого хлопчика оглядали, він знепритомнів. Лікарі одразу ж перевезли його нагору, у відділення інтенсивної терапії. Відтоді він лежить там. Уже сімдесят дві години — і не приходить до тями. — Узагалі? — Він у комі, Ліне. — Де він? — Лікарня «Бгатія». — Це хороша лікарня, — запевнив я. — З ним буде все гаразд. — Він помре, — сказав Аршан. — Ні. Ви йому не дасте. Але у Фарзада не буде причин жити, коли він отямиться, якщо ви дозволите Блискавичному себе вбити. Пообіцяйте мені, що більше такого не робитимете. — Я... я не можу. — Можете. І мусите. Люди розраховують на вас. — Ти не розумієш, — мовив він. — Я його знайшов. — Що ви знайшли? — Я знайшов скарб. Десь почало дзвонити: люди молились у місцевому храмі, калатаючи невеличкими ручними дзвониками. — Той самий скарб? — Так. — Коли? Він як у тумані втупився на свої ноги, порожня склянка чаю вислизала з пальців. Я зловив її на льоту й поставив на землю. — Два тижні тому. — Родичі, мабуть, в екстазі, навіть у такі сумні часи. — Я їм не розповів. — Що? Ви маєте розповісти їм. — Спочатку, — тихенько почав він, звертаючись до себе, — я не розповів нікому, бо не хотів втрачати те, що ми мали. Процес пошуку був... такий веселий, ти ж розумієш. Ми всі бути такі щасливі! Я знаю, що скарб змінить нас. Так і станеться. Ми не зможемо цьому пручатися. Тож я тримав усе в таємниці. Він замовк, відмотуючи назад свої спогади до часів перед відкриттям скарбу. — А тепер? — Коли Фарзад захворів і лежав на тому ліжку, не реагуючи навіть на поцілунки, я зрозумів, що приховую це, бо став жадібним. У моєму серці сердець цей секрет був занадто чудесним, щоб ним ділитися, і деякий час приносив задоволення, бо він був лише мій. — Така людська природа, — сказав я. — І тепер ви можете усе виправити, як праведник. — Хіба ти не розумієш? Я не протестував, коли поліцейський побив Фарзада, бо не хотів зірвати пошуки. Я за скарб пожертвував власним сином! — Аршане, не ви вдарили свого сина в голову. І, до речі, Блискавичний Диліп мене теж кілька разів бив в голову, але тромбів не утворилося. Просто сталося все недобре і невчасно, і це не ваша провина. — Я був... таким егоїстом. — Ну, тепер ви можете стати щедрим, можете дозволити собі знайти найкращих лікарів і спеціалістів з усього світу і привезти їх до Фарзадового ліжка. Аршане, ви можете вилікувати його цим скарбом. — Ти справді так вважаєш? — Я не знаю. Я нічого не знаю. Але гадаю, потрібно спробувати. Хай що ви зробите, але ви маєте розповісти іншим про скарб. Кожен день мовчання розриває ще одну ниточку їхньої довіри. Ви маєте зробити це зараз, Аршане, сьогодні ж. — Твоя правда, — погодився він, випростуючись. — твоя правда. — Але перед цим владнаймо одну річ. Я не хочу ніякої частки цього скарбу. Я більше ніколи не хочу про нього чути, якщо ви не проти. — Що це означає? — Кажу, що мені це все не треба, і я його не хочу, і більше ніколи не хочу про нього чути. Ви ж розумієте мене, правда? — Химерний ти чоловік, Ліне, — здивувався він. — Але подобаєшся мені. Я провів його до дверей будинку. З того боку ми почули Анагіту. Вона виголосила непогану тираду, і все це ще до того, як відчинити двері. — Я спекла сім хлібин для молитов про Фарзада, — верещали на нас зачинені двері, — а ти не можеш прийти додому вчасно! Але, прочинивши двері, вона побачила його обличчя, зойкнула — і міцно його обійняла. — Що таке? — охнула вона. — У чому справа, коханий? — Я маю дещо тобі розповісти, люба, — сказав Аршан, спираючись на неї, доки вони крізь червоні штори йшли до перекопаної печери. — Поклич усіх. — Ну, звісно ж, рідний, — мовила вона, підпираючи його своїм плечем. — Вибач за той хліб, люба, — неуважно мовив Аршан. — Дорогенький, навіть не згадуй про це. Я вийшов. Ніхто й не помітив. Я радів. Стоячи на вулиці й ловлячи таксі, щоб забрати свого мотоцикла, я почув вигуки, крики і щасливе верещання з будинку трьох родин. Я повернувся до свого мотоцикла і заплатив малому, який за ним наглядав. Але він віддав мені гроші назад, та ще своїх додав, а це було погано. Поки мене не було, він сидів на моєму мотоциклі. Він був «дрифтером». Його фішкою стало сидіти на чужих мотоциклах і в чужих авто, щоб прокручувати свої справи. Він саме закінчив продаж наркоти, сидячи на моєму мотоциклі, а тепер ділився прибутком. Коли я був із санджайською компанією, то йому б навіть на думку не спало використати мій транспорт для роботи. Це було порушенням субординації, і він це знав. Йому було цікаво, чи знаю про це я. Я схопив його за комірець сорочки і заштовхав ті гроші хлопцю в кишеню. — І що це ти в біса робиш, Сиде, використовуючи мого мотоцикла? — На вулиці зараз зовсім погано, Лінбаба! Афганці на Мугаммед-Алі-роуд, а скорпіони вже під ліжком. Люди вже не знають, де можна торгувати наркотою. — Вибачся. — Мені дуже шкода, Лінбаба. — Не переді мною, а перед мотоциклом. Ти мав наглядати за ним. Проси пробачення. Він нахилився до мотоцикла, склавши докупи руки, а я тримав його за сорочку. Сид був дуже слизьким типом, і ми обоє знали: якщо він почне тікати, то мені доведеться їхати, а не бігти, щоб його догнати. Він приклав складені руки до лоба. — Мені дуже прикро, мотоцикле-джі, за мої погані манери, — палко мовив він. — Я обіцяю поважати тебе в майбутньому. Він потягнувся, щоб його попестити, але я не дозволив. — Уже досить. Більше такого не роби. — Ні, сер. — І перекажи іншим «дрифтерам» триматися від нього подалі. — Так, сер! Я поїхав на концерт на Бек-Бей, обравши шлях, який не пролягав повз будинок Аршана. Я не хотів думати про скарб чи про юного Фарзада, який лежав у комі десь у лікарні. Мені було сумно, настільки сумно, що хотілося послухати джаз. Я припаркувався біля мотоцикла Навіна, поруч з юрмою з п’ятдесяти чи шістдесяти студентів, які сиділи на березі. Джаз піднімав людей до однакових висот. Я стояв скраю, тримаючи руки в кишенях куртки. Я гойдався на хвилях мелодії з думками про Карлу, знаючи, як би їй усе це сподобалося. — Музиканти — сволота, — пробубнів Навін, приєднуючись до мене. Він дивився на Діву, яка з обожнюванням на обличчі сиділа біля ніг дуже талановитого вродливого гітариста на ім’я Раґав. Він був гарним хлопцем і моїм другом, але Навін не помилявся. — Справді. Діву не впізнав би ніхто, крил її подруг — багатеньких дівчат-Дів, які були з Дідьє і сиділи окремо від основної юрми на галявинах Бек-Бей. На ній не було ні краплини макіяжу. Бінді^[124] у неї на чолі було скляним, сережки — мідними, а браслети — пластиковими. Її одяг і сандалії походили з крамниці в нетрищах — остання мода дівчат цього регіону. Їй усе це личило, як і дівчатам з нетрищ. Але присутність Дів з її заможнішого життя бентежила мене. — Дівчата теж тут? — запитав я. — Я не зміг їх утримати, — зітхнув Навін. — Діва каже, що вони присягнулися мовчати. Я мав їй це дозволити. Ліне, вона майже два тижні ув’язнена в нетрищах. Їй це потрібно. — Гадаю, ти маєш рацію. До того ж студенти навряд чи її впізнали. Вона досить добре перевтілилась у дівчину з нетрищ. — Ти б чув, як вона лається, — розповів Навін. — Якось я забрів на їхні збори. Дівчата саме навчали її, що казати, коли починає чіплятися хлопець. Це було дуже інформативно. Хочеш почути? — Я жив там, — нагадав я. — Я знаю, що починається воно з лауда ласун^[125], а завершується саала лака^[126]. Господи, прошу, не дай Діві використати все вивчене проти мене. — Амінь. — А Діви були в нетрищах? Він аж розреготався, а я нахмурився, бо намагався впевнитися в безпеці Джонні Сигара та його родини, а це не жарти. — І це кумедно? — Так, — знову розреготався він. — Чому? — Бо якщо Дівині Діви коли-небудь з’являться в нетрищах, то я виграю у Дідьє постійнодіюче парі. — Молодий детективе, і знову питаю: чому? Він зітхнув, показавши, що йому трохи соромно. — Дідьє намагався затягнути дівчат у нетрища і влаштувати ніч оповідок про привидів. Вони справді були не проти, але нетрищ злякалися більше, ніж привидів. Я пообіцяв Дідьє, що того дня, коли вони з’являться в нетрищах, я влаштую перегони з Бенісією. Це була велика ставка. Навін тренувався робити трюки з байкерами Колаби і вже ставав добрим водієм, але гонка з Бенісією — це вже зовсім інший рівень. Вона була іспанкою, яка вже кілька років жила в Бомбеї. Вона купувала раджастанські ювелірні вироби і продавала їх покупцям з Барселони. Вона була самітницею, тож трималася подалі від людей, і саме тому стала серйозною таємницею. Але всі знали, що коли вона сідала на свій вінтажний «350сс» і починала гасати містом, то ніхто не міг наздогнати Бенісію. — А ти знайомий з Бенісією? — Поки що... ні. — І ти справді хочеш виконати це парі? — Звісно, — посміхнувся він, але потім спохмурнів. — Ти ж не збираєшся підкупити Дів і таким чином заманити в нетрища? — Нікому не варто туди йти, — заявив я. — Діва перебуває там як гість Джонні та його родини. Доки не піймають убивць її батька, ніхто не має її навідувати, бо може піддати ризику тамтешніх жителів. — Ти... ти, звісно ж, маєш рацію, — неохоче сказав він. — Я про це не подумав. Я спробую зупинити Дів, але Дідьє вже міг їх переконати. Пробач. — Усе гаразд, Навіне. І якщо Діви таки відвідають нетрища, а ти отримаєш нагоду позмагатися з Бенісією, я миттю поставлю на тебе, хлопче, тисячу доларів. — Серйозно? Я дістав з кишені гроші та простягнув їх Навіну. — Домовилися, — сказав Навін, простягаючи руку. — Домовилися, — підтвердив я, тиснучи її. — Як справи з Карлою? — поцікавився Навін. — Нормально, — відповів я, може, навіть і переконливо. — А як справи з Дівою? — Я з’їжджаю з котушок, — зізнався він, і це було дуже переконливо. — Вона вже знає? — Чи знає вона, що я з’їжджаю з котушок? — запитав він, а професійне занепокоєння затемнило його обличчя. — Що ти її кохаєш, — уточнив я, чекаючи на реакцію. Хлопчина був молодець. Зціпивши зуби, він замкнув кохання в собі, нічого не розкривши, і просто дивився на Діву з нетрищ, яка плескала в долоні під музичний ритм. Деякі студенти вешталися від гурту до гурту, сміючись і теревенячи. Інші сиділи в шепітливій інтимності. Там трималися за руки, було трохи обіймів і випадковий поцілунок. Усе це було набагато скромніше, ніж можна було б очікувати від сексуально заведених двадцятирічних. Це було дуже мило — ніжне кохання дітлахів, які розслаблено не хотіли думати про те, що це їм доведеться успадкувати місто, а музика грала і грала, м’яко відбиваючись від високих сусідніх будинків, де дітлахи й жили здебільшого. Вони були синами й доньками майбутнього. Вони носили одяг гіпі, ділилися косяками та пляшками дешевого рому і грали музику біля моря. Але вони також отримували високі оцінки й не звертали уваги на те, що в юрмі були представники всіх релігій і всіх каст. Вони вже стали чимось, чого раніше не існувало на берегах Міста-Острова, тож коли прийде їхня черга керувати компаніями й радами, ця молодь попрямує за іншими зорями. Дві подруги Діви активно нахилялися до Дідьє, хапаючись за нього в поривах безконтрольного гиготіння. Вони взагалі не слухали музику. Кожне тихо сказане речення Дідьє змушувало їх зойкати йому в сорочку, щоб приглушити звук. Він помітив мене і вислизнув від них попри те, що вони одразу надулися. — Що тебе затримало? — запитав він, тиснучи мені руку. Що ж мене затримало? Суїцидальний напад Аршана на поліцейський відділок Колаби і легендарний скарб. — Потім розповім. Ти як? Дідьє мене не почув. Він показував дівчатам дуже скандальний жест. — Як ти, Дідьє? — Он там дві чарівні панянки, які б хотіли дізнатися про тебе більше, ніж потрібно. Він помахав рукою, наче фокусник. Ми глянули на двох подруг, які сиділи за кілька метрів. Щось у них було написано на обличчях. Можливо, посмішки. Але я не був певен. Хай що Дідьє їм розповів про мене, здавалося, це перетворило страх на захоплення. Дівчата підняли вгору руки й почали нам розмахувати. Чи то віталися, чи то захищалися. Вони знову почали якось лячно посміхатись, і я не міг зрозуміти причину. Хлопці ніколи не розуміють, що саме гарненькі дівчата роблять зі своїми личками. Дівчата повставали, дуже спритно як на не надто атлетичних дівчат, і почали повільно наближатися до нас, ступаючи в ногу по траві босими підошвами. Схоже, вони були якраз атлетичними дівчатами. Діви були танцівницями — танцівницями, які танцювали разом і багато практикувалися. Вони були вправні. Це я зразу зрозумів. Хлопці завжди розуміють, що саме гарненькі дівчата роблять зі своїми стегнами. — Якщо вони запитають про вбиту тобою людину, — сказав Дідьє, поки Діви повільно линули по залитій місячним сяйвом траві, — то я сам про все розповім. — Я ж нікого не вбивав, Дідьє. — Справді? — непевно запитав Дідьє. — А чому ж я завжди гадаю, що вбивав? — Привіт, — мовила одна з дівчат. — Привіт, — приєдналася друга. — Я такий радий, що ви тут, дівчата, — сказав я. — Ви просто мусите залишитися, поки моя дружина не повернеться з церкви. — Твоя дружина? — здивувалась одна дівчина. — З церкви? — писнула інша. — Так. Вона буде з дітьми. Їх четверо, і їм усім менше чотирьох. Класно, що ви — хороші няньки. Ці діти — просто демони, а нам так потрібна перерва. — Фу-у-у! — А хіба ви не няньки? — невинно запитав я. — Дідьє запевнив, що ви працюватимете в понеділок, середу та п’ятницю по двадцять рупій за годину. — Фу-у-у! — видали вони, відійшовши, щоб сісти з двома миловидними гарно одягненими хлопцями, які грали на барабанах табла. — Глянь, що ти накоїв! — обурився Дідьє. — Вбита мною людина? — заперечив я. — Ти сам про все розповіси? — Ну, Ліне, — пробурчав він, — Дідьє — творець небилиць, і всі це знають, але погляньмо правді в очі: ти не даєш мені багато простору для творчості. Я використав трішки поетичної свободи. Якщо розповідати людям правду, то лише ми з Навіном вважатимемо тебе цікавим, і я навіть не певен щодо Навіна. — Та що це взагалі таке? Паскудити Шантарама? Здай назад, Дідьє. З мене й так на сьогодні досить. Він не встиг відповісти, бо раптом почувся крик. — Мені здається, що це пожежа! Ми обернулись у напрямку вогню, який підіймався десь на узбережжі, неподалік нас. — Це риболовецька колонія, — помітив Навін. — Горять човни, — погодився я. — Залишайся з Дівою! — гукнув до Дідьє Навін, поки я біг до мотоцикла. — Дівчата будуть зі мною в безпеці, — гукнув у відповідь він, обійнявши Дівиних Дів. — Але прошу, не дозвольте себе вбити! Розділ 56

Ми з Навіном проїжджали гурти, що потоком виливалися з великих нетрищ, поспішаючи на пожежу в сусідній бухті. Ми зупинилися посеред вулиці, біля бетонного роздільника. З дороги було видно охоплені вогнем човни. На узбережжі, де рибалки жили в недолугих хатинах, було темно, але бухта виходила на шосе з перехресною вулицею, і вогні малювали холодні картини пожежі буквально за двадцять метрів. Човни вже перетворилися на почорнілі зморщені каркаси міцних суден, якими вони були раніше. Почервонілі роти розжареного вугілля палали у них на боках. Човнам кінець, але вогонь не знищив будинків, і люди несамовито намагалися їх урятувати. Ми з Навіном зав’язали навколо обличчя носовички, побігли через дорогу і приєдналися до рятувальних бригад, озброєних відрами. Я став між двома жінками, беручи відро в одної і передаючи іншій. Вони працювали блискавично і було важко не пасти задніх. На узбережжі чути було крики жінок і дітей, відрізаних вогнем. Жінки з дітьми рятувалися в неглибоких хвилях. Пожежники побігли крізь полум’я і дим, щоб їм допомогти. Вривались у хатини, аби рятувати дітей. Пожежників охоплювало полум’я, рукави й холоші швидко загорялися через розлиту в тісних будинках олію та гас. Один рятівник з’явився з клубів диму, тримаючи на руках дитину. Його волосся горіло, але чоловік не зважав. Він пробіг повз, але я не міг розірвати ланцюга з відер і допомогти. Поки я передавав відра з водою, мені в ніздрі проник запах горілої шкіри і засів у голові, неначе дохлий кінь, знайдений у преріях пам’яті. Чи є ліміт на кількість жахливих речей, які ти можеш побачити і витримати за одне життя? Звісно ж, ліміт є: одна річ і жодної. Відра зупинилися. Усі попадали навколішки або дивилися на небо. Почався дощ. Я й не помітив. Мені й досі смерділо паленою шкірою, і з якоїсь причини я згадав відрубану голову на узбіччі у Шрі-Ланці. Я й досі перебував у преріях минулого. Лило як з відра. Полум’я сичало. Пожежники розбивали найнебезпечніші будівлі та вгамовували пожежу. Люди танцювали. Я б теж міг бути у піднесеному гуморі, а якби Карла була тут, то міг би навіть приєднатися до танців. Я пішов узбережжям, задивившись удалечінь, ген поза спалені човни, на стіну з дерев у дальньому кінці берега. З диму і тіней почали з’являтися сірі фігури. Сірі фігури — привиди чи демони — повільно підступали до нас. Нутрощі човнів просякли сотнями років риб’ячого жиру, вони горіли і тліли, а дим навколо нас став блакитно-чорного кольору. Чоловіки, які насувалися на нас крізь чорний туман і дощ, були цим усім покриті, бо самі все підпалили. Вони були сірими через попіл, і дим, і пил з дерев, у яких ховалися. Дощова вода заплямувала їхні обличчя, перетворивши на сірих тигрів, що повільно рухалися крізь димові джунглі. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що це були скорпіони. Останнім вийшов з темряви Гануман — високий, як флагшток, та ще й кульгавий. Час дійсно інколи уповільнюється, коли любов і страх з’єднуються з історією, навіть коли це історія такого маленького місця, як риболовецька бухта в Колабі. Серце б’є як молот, і ти починаєш бачити все водночас. Ти вже в якомусь іншому місці, уже десь убитий. Твій розум як ніколи гострий і як ніколи відзначає кожен вихор диму. Я побачив скорпіонів, які наближалися до нас. Побачив людей, які продовжували танцювати позаду. Побачив дітей, собак і літніх людей, які сиділи на піску. Побачив п’ятнадцятьох пожежників, які стояли поміж хатами, а їхні обпалені уніформи ще й досі димілися. Скорпіони були десь за шістдесят метрів. Вони озброїлися ножами й сокирами. Підпал був першою дією, і вони повернулися, щоб завершити виставу. Я витягнув свої ножі з піхов і побіг у напрямку скорпіонів. Я сам не знав, що кою. Найважливішим для мене тієї миті було подарувати людям позаду час, щоб зреагувати і втекти. Я почав кричати. Здається, навіть горлати. Після третього чи четвертого кроку я перестав думати, і щось ніби трапилося зі звуком. Я нічого не чув. Бажання — крила без птахів — пролітали крізь мене, як списи світла. Тримаючи по ножу в обох руках, я біг тунелем, позбавленим звуку. Я навіть власного дихання не чув. Здавалося, що минула ціла вічність, але я знав, що коли наближуся, то все відбуватиметься занадто швидко. До мене хтось приєднався. То був Навін, але він не біг поруч, а хапав мене за жилет і тягнув до землі. Я гримнувся так, що аж світ повернувся назад і всі вигуки, крики, сирени накотилися водночас. Після падіння Навін наполовину опинився зверху. Він на щось показував. Я простежив поглядом за його витягнутою рукою і побачив копів, багато копів, які чимдуж бігли і стріляли. Скорпіони падали чи здавалися. Блискавичний Диліп уже лупцював одного з них. Ми з Навіном ще й досі лежали на землі. Він посміхався, і плакав, і реготав, і все водночас. Він міцно стискав мене за плече. Після тієї ночі він мене полюбив, той індійський ірландець, і більше ніколи не дозволив у цьому сумніватись. Інколи наш найхоробріший вчинок — це те, чого ми так і не зробили. А інколи та іскра, що запалює братню любов у братах не по крові — це ніщо як чистий намір. Ми їздили колами навколо бухти, доки не прибули Абдулла, Ахмед і Високий Тоні. Я розповів Абдуллі все, що знав, а потім ми повернулися до джазового концерту на Бек-Бей. Колектив уже зник, і там залишилося всього кілька дітей. Вони переказали нам повідомлення від Дідьє — улюбленця серед курців, що той поїхав на зустріч з якимось Джонні Сигаром. Діва аж підскочила, коли побачила, як ми підходимо до її хатини в нетрищах. — Що це ти в біса виробляєш, придурку? — вибухнула вона. — Зі мною все гаразд, — сказав я. — Та не ти, — гаркнула вона. — Інший придурок. Що ти це ти коїш, воюючи з клятими пожежами? Ти що — усі клепки розгубив? — Ти була в безпеці з Дідьє, — запротестував Навін. — Мене не було лише годину. — А хто оберігав тебе? — запитала вона, підходячи, щоб тицьнути його в груди. Навін радісно вишкірився. — Чого це ти такий веселий? — Ти турбуєшся про мою безпеку, — пояснив Навін, крутячи пальцем перед її зухвалим носом. — Ти за мене тривожишся. — Звісно ж, я за тебе тривожуся. І ти ще називаєш себе бісовим детективом! — Овва, — сказав Навін. — І це все, на що ти здатен? — Овва. — Якщо ти ще раз це повториш, я огрію тебе горщиком, — пригрозила Діва. — Стули рота і поцілуй мене. Вони вже майже цим зайнялися, коли почувся запеклий гуркіт каструль і сковорідок, а також гучні голоси. Хтось пробирався нетрищами і дуже галасував. Навін передав Діву до рук Сити, готуючись утекти через провулки на морському узбережжі. Ми з Джонні Сигаром, Дідьє і Навіном стояли обличчям до єдиного шляху, який вів з центральної частини нетрищ. Почувся неймовірно гучний голос, що волав англійською. Це була Кавіта Синг. Коли вона зайшла на відкрите подвір’я перед хатиною Діви, ми побачили, що жінка усміхається, а жіноча почесна варта її підбадьорює. Діва повернулася разом із Ситою, аби привітатися з нею. — Лише для тебе, — повідомила Кавіта, віддаючи Діві газету. — Сьогоднішня передовиця. Вона буде на прилавках за кілька годин, але я подумала, що тобі варто побачити її першою. Діва прочитала передовицю, передивилася світлини свого батька, передала газету мені і впала Навінові в обійми. Банду, відповідальну за різанину в маєтку Девнані, нарешті спіймали. Бандити зізнались у злочині й опинились у в’язниці. Це був африкано-китайський злочинний синдикат, який відповідав за більшість фармацевтичних насолод, що незаконно текли через Бомбей до Лагосу. За словами копів, знищення банди і розкриття вбивства було тріумфом, до якого залучили офіцерів з кількох країн. Тимчасовий генеральний директор «Девнані Індастріз» — Раджеш Джайн — знову закликав зниклу спадкоємицю з’явитися і прийняти свій спадок. Загроза для Діви тепер зникла, і вона могла полишити гасові лампи і знову жити в світі електрики. — Ліне, — заговорив Дідьє. — Чи можу я запропонувати тобі свою флягу? Він теревенив і жартував з Кавітою. Її міна вказувала на те, що я невчасно і це діє жінці на нерви. — Кавіто, як ти дізналася, що Діва тут? — Ви з Карлою психологічно пов’язані, — прогарчала вона, відпиваючи з фляги Дідьє. — Тож це ти мені скажи. — Що це все означає? — Ліне, а чому б тобі просто не поїхати додому? — порадила вона. — У тебе ж є дім, хіба ні? Я не знав, чому вона злилася, але то було байдуже. — Бувай, Кавіто. Я вийшов на вулицю і тільки-но завів мотоцикла, коли поруч зупинився ще один, і хтось вигукнув моє ім’я. То був Раві — вуличний солдат компанії, який їздив зі мною в ніч, коли за мою голову була призначена винагорода. — Абдулла наказав тебе знайти, — розповів він, залишаючись на мотоциклі, тримаючи руки на високому кермі. — Скорпіони вбили Аміра. І Фарід теж мертвий. — Нехай їхні душі спочивають з миром, — сказав я. — Що сталося? — Скорпіони виволокли Аміра з будинку і вбили посеред вулиці. — Дідько. — Фарід з’їхав з глузду. Він простріляв собі шлях до камер у поліційному відділку. — І що було? — Копи втекли, і Фарід убив трьох скорпіонів, які сиділи в камерах за підпал. Здоровань Гануман, він урятував Вішну. Він схопив шість куль, але таки пішов на той світ. Той вусань Данда, він також загнувся. — Що сталося з Фарідом? — Копи повернулися з купою зброї і пристрелили Фаріда. Кажуть, що влучили в нього аж шістдесят разів. — Ялла^[127]. — Звали з вулиці, чоловіче. Тепер тут ковбої проти індійців, а я маю забагато індійської крові для цього лайна. Він блискавично від’їхав — одинокий кур’єр у мілітаризованій зоні. Він був наляканий і злий, а це завжди погана комбінація для чоловіка. Я ніколи не бачив переляканого Раві. Він був з урівноважених, і кожна банда таких має. Але втрата двох повноправних членів компанії — тупоголового Аміра, який першим кидався танцювати під будь-яку музику і першим кидався в бійку, а ще Посередника Фаріда — чемпіона з боксу, — вона злякала молодого гангстера. Загинули скорпіони. Загинули люди компанії. Ще більше приєднаються до них у темній червоній погибелі. Раві жив одним днем. Це була війна. Це був провал усього. Я повернувся в «Амрітсар». Потрібно було виспатися, а потім прояснити ситуацію на вулиці. Я мав дізнатися, яка частина мого бізнесу ще функціонує, а яка вже розбіглася. Я припаркувався в провулку, який розділяв готель. Мабуть, занадто часто я тут паркувався, бо, витираючи мотоцикла на ніч, ні на що не звертав уваги. Я випростався, а поруч стояла мадам Жу. Близнюки теж були там, обабіч від неї. Було також двоє інших чоловіків, приземисті й худорляві, з таким голодом в очах, який неможливо втамувати. Вони тримали руки в кишенях. Вони були її метальниками кислоти. — Мадам, — почав я. — Без образ, але якщо ваші метальники кислоти почнуть виймати руки з кишень, я збожеволію. І коли все це закінчиться, я буду не єдиним мертвим чи обпеченим. Вона розреготалася. Можливо, щоб я не сумнівався в тому, що це сміх, вона увімкнула світло під своєю вуаллю. Це була люмінесцентна лампа на батарейках, що висіла на шиї, немов намисто, ховаючись під чорною мереживною вуаллю. Вуаль звисала з мантильї^[128], що трималася високо над головою і була зроблена з чогось чорного і блискучого: я ставлю на мертвих павуків. Мереживна вуаль торкалася чорної тафтової сукні, яка торкалася землі, ховаючи ноги. Мадам Жу, мабуть, обрала туфлі на дуже високій платформі, бо вуаль на тій манюсінькій жінці була на рівні моїх очей. Сяйво проходило крізь вуаль, освітлюючи обличчя знизу. Гадаю, що це все було, щоб вразити її легендарною красою. Не вийшло. Мадам Жу ще й досі сміялася. — Знаєте, мадам, я дуже втомився, — сказав я. — Сьогодні помер твій друг Вікрам, — випалила вона, вимикаючи світло. Мені дійшло. Світло було не для того, щоб спокушати, а щоб лякати. У раптовій темряві її обличчя стало живою тінню. — Вікрам? — Ковбой, — мовила вона. — Він мертвий. Я люто втупився в чорний простір, за яким ховалося обличчя, і думав про її метальників кислоти і про Карлу. — Я вам не вірю. — Це правда, — запевнила вона. Вона трохи нахилила голову набік, спостерігаючи за мною невидимими очима. Я спостерігав за метальниками кислоти. Я бачив їхніх жертв. Кількох навіть знав — людей зі спотвореним обличчям — розтягнутою маскою зі шкіри, з дірочками для неіснуючого носа й рота, щоб дихати, і повною відсутністю очей. Вони жебракували біля прогулянкової смуги, спілкуючись за допомогою дотику. Спогади про них розлютили мене ще більше, а це було добре, бо я боявся. — Як ви про це дізналися? — Тепер це вже офіційні дані, — відповіла вона. — Розпочали розслідування. Він наклав на себе руки. — Цього не може бути. — Може, — прошепотіла вона, — і є. Він купив тижневу норму героїну, та вколов його увесь за один раз. Там була передсмертна записка. Я маю копію. Бажаєш її побачити? — Знаєте, мадам, ми лише вдруге зустрічаємось, а я вже мрію, щоб і першого разу не було. — Це я дала йому наркотики, — поділилася мадам Жу. «Ой ні, — благав мій розум. — Прошу, ні». — Моє найдешевше вбивство, — зізналася вона. — Якби ж усі люди, яких я ненавиджу, були наркоманами! Це зробило б моє життя набагато простішим. Вона розреготалась. Я важко дихав. Нелегко було наглядати за ними чотирма — п’ятьма, якщо рахувати павука завбільшки як невеличка жіночка на ім’я мадам Жу. Провулок під аркою був темний і безлюдний. На вулицях теж нікого не було. — Він мене надурив, — просичала вона, — та ще й на коштовностях. Мене ніхто не дурить. І особливо на коштовностях. Це попередження, Шантараме. Тримайся подалі від неї. — А чому б вам не повернутися й особисто поговорити про це з Карлою? Я б не проти подивитися на це. — Не від Карли, ти дурню, а від Кавіти Синг. Тримайся подалі від Кавіти. Я повільно дістав ножа. Близнюки витягнули з рукавів кийки. Метальники кислоти змінили позиції, готуючись до дії. Мадам Жу була лише за ривок від мене. Якщо правильно використати момент, то я зміг би підняти її та кинути в метальників кислоти. Це вже був план. Цей план був за мить від здійснення. — Ну ж бо, — сказав я. — Кінчаймо з усім. — Не сьогодні, — мовила вона, відходячи. — Але я певна, що ти вже не вперше чуєш ці слова. Вона повільно задкувала, тупцяючи на своїх платформах і загрібаючи сукнею по землі, й тафтова тінь розлякувала щурів назад до їхніх нір. Метальники кислоти розбіглися. Близнюки задкували водночас із мадам Жу, вищирившись до мене. Спершу мадам Жу погрожувала Карлі, а потім перемістила увагу на Кавіту. Мадам уже давно зникла, коли я змусив себе не думати кинутися їх переслідувати і покінчити з цим усім. Але вже досить трупів, досить трупів на одну ніч. Я пішов до своїх кімнат, щось випив, випалив останню невеличку часточку божественної Лайзиної коноплі, трохи потанцював під якусь музику, а потім розгорнув свого записника. Фаріда з Аміром немає. Ганумана з Дандою немає. Човни з хатами на пляжі згоріли. І Вікрама теж немає. Вікрам — пасажир потягу кохання, Вікрама немає. Зміна — це кров часу. Світ змінювався поза часом і рухався піді мною, неначе кит, що ширяв у повітрі. Нещодавно померлі також стають пращурами. Ми поважаємо ланцюг життя і любові, коли звеличуємо життя й оплакуємо смерть. Ми всі це знаємо і всі це кажемо по смерті коханих. Але навіть знаючи, що смерть — це правда, а ми себе годуємо вигадками, біль втрати — це те, чого неможливо заперечити, ну, за винятком зраненої ніжності. Плач — це хороша штука. Він нераціональний і не може таким бути. Це непорочність за межами раціоналізму. Це наша сутність і дзеркало того, чим ми станемо. Любов. Я оплакував Вікрама. Я знав, що його не вбили, а відпустили: він — в’язень душі, приречений на вічну втечу. Але я все одно заповнив порожній колодязь танцями і слізьми. І я голосив, і марив, і писав якісь дивні речі, що мали справдитися на сторінках мого записника. Моя рука бігала по сторінках туди-сюди, наче звір у клітці. Коли мій зір розплився і ті написані чорні слова здалися чорним мереживом з вуалі мадам Жу, я заснув посеред павутини кошмарів, пійманий, чекаючи, поки підповзає смерть. Частина X

⇐ Предыдущая 34 35 36 37 383940 41 42 43 Следующая ⇒