Annotation 28 страница

Треба було розшукати Абдуллу. Я мав дізнатися про те, що він робив чи не робив разом з Конкеноном. Я з’їздив до мечеті Набіла біля Нал-базару і до всіх інших місць, де Абдулла розслаблявся на товариському кораблі запеклих злочинців. Я лютував. Кулаки кривавилися. Я не міг вдавати ввічливість навіть зі знайомими. — Де Абдулла? — запитував я знову і знову, не вимикаючи двигуна. Міцні чоловіки, які ризикували своїм життям, вимагали поваги, тож озивалися відповідно: — Пішов ти, Ліне. Хочеш зазирнути в дуло мого пістолета? Раптом він ховається там. — Сам пішов. Де Абдулла? Я знайшов його на нічному фестивалі співаків-суфіїв^[135] — він співав. Присутні завели нескінченний наспів алі-мунни, і я знав, що це може тривати годинами, а співаки будуть ділити чилум у сяйливих естафетних колах. Я привернув увагу Абдулли, і він одразу ж підвівся, делікатно ступаючи босими ногами між сидячими співаками. Ми вийшли назовні, на гравійну стоянку, обсаджену деревами. — Саламалейкум, — почав він, вітаючи мене поцілунком у щоку. — Валейкумсалам. Що за біс, Абдулло? Невже ти вбив когось із цим ірландцем Конкеноном? Це тому того дня ти двічі в нього вистрелив? Щоб його заткнути? — Ходи зі мною, — похмуро сказав Абдулла, схопивши мене за руку. Ми заховались під широкою аркою магнолій, які тремтіли від легкого бризу, немов танцювали в повільному темпі. Ми присіли на велике каміння, залишеного рядком на відкритій місцевості як бар’єр для припаркованих автомобілів. Співаки продовжували свої наспіви в наметі за кілька метрів від нас. Ворона, яка прокинулася запізно чи зарано, почала каркати з гілки у нас над головами. На переплетені дроти повісили два яскраві ліхтарики, щоб освітити вхід до намету співаків. Ці стихійні молитовні зібрання інколи організовувалися в різноманітних місцях, коли давали дозвіл, а після сходу сонця все так само зникало без сліду. Усе було мирно і безпечно, бо всі вірили, що коли потурбувати таку чисту молитву, то накличеш прокляття на сім поколінь. Це був ризик, на який ніхто не наважувався, навіть гангстери-конкуренти. Інколи саме ненароджені покоління нас захищають. — Ми погоджувалися на контракти за межами власної компанії, — почав Абдулла. — Це було рішення Санджая. Думаю, у нього були політичні мотиви, але це лише мої здогадки. Першим завданням було вбивство бізнесмена. Він зупинився, і я дав йому зібратися на думці. Я довго їздив, і день був кошмарний. — Ірландець пропонував свої послуги усім компаніям. Санджай найняв його, а мене відіслав разом з ним наглянути. Він знову зупинився. — Але все пішло не так, — здогадався раптом я. — Його дружина і дочка теж були вдома. Їх не мало там бути. Вони нас побачили і могли потім впізнати, але я не мав снаги їх убити. — Звісно ж, ні. — Але... Конкенон їх убив, а я це дозволив і все чув, тож тепер цим проклятий. Абдулла, Абдулла, непереможний Абдулла. Я відчув, як він вислизає, неначе те кохання, коли міст занадто далеко, а земля на шляху до нього перетворюється на пісок. — Що ж ти наробив, чоловіче? — Він перерізав їм горлянки, — сказав він. — Господи! — Це було в газетах. Ти, мабуть, бачив. Чоловік повішений, дружину з дочкою вбили, а гроші вкрали, — я пам’ятав цю історію. А пам’ятав тому, що вона мені не сподобалася. — Після цього, — мовив Абдулла, — я сказав Конкенону, що коли ще хоч раз його побачу, то вб’ю. Я зупинив його співпрацю з компанією, а Санджай віддав усі наші контракти велосипедним убивцям. — Чому ти не розповів мені? Той тип відкрив контракт на мене, хай йому грець. — Мені було соромно, — зізнався він. — Соромно? Сором. Мені це знайоме. Та й Абдулла був моїм братом, а братерство не має обмежень. — Ти мав розповісти мені, Абдулло. Ми ж брати. — Але якби ти відхрестився від мене через ці ганебні дії? Доля перетворює тебе на суддю так само часто, як і на підсудного. Я був утікачем від правосуддя, який працював на вуличному чорному ринку, а Абдулла підняв мене на суддівську лаву і вручив молотка. Я хотів його ним огріти. — Ти мусив мені сказати. — Я знаю, — погодився він, понуривши голову. — Більше жодних таємниць, — наполіг я. — Ви з Дідьє, присягаюся, ви обоє обожнюєте таємниці. — Більше жодних таємниць, — повторив він. — Даси клятву солдата? — Даю. — Добре. Будь напоготові. Сьогодні я відвідав Конкенона, і він або відступить, або вискочить з печери жалячи. — Ти пішов без мене? — Усе було гаразд. Я мав підтримку. — Ти його побив? — ожив Абдулла. — Усе вийшло за межі цивілізованого. Будь обережний. — Я пишаюсь тобою, Ліне, — сказав він. — Ти такий один, — запевнив я. — Цього не повинно було статися, але з ним складно поладнати. — Може, зайдемо всередину та приєднаємося до співів? — запропонував він. — Дякую, але ні. Маю дістатися дому. Карла може бути там. Незабаром побачимося, брате. По довгій широкій Марін-драйв я повернувся на Місто-Острів, а потім завернув до готелю «Амрітсар». Дорога була безлюдна. Біля дамби теж була порожньо. Ліворуч від мене дрімали будинки, спливаючи спокоєм в океан. Раптом я помітив чоловіка, який грав на гітарі. Він сидів під вуличним ліхтарем на роздільній смузі бульвару. Це був Олег. Я зупинився біля нього. — Ти що робиш? — Граю на гітарі, — радісно заявив він. — Чому ти граєш на гітарі посеред дороги? — Тут чудова акустика, — посміхнувся він, дратуючи мене. — Море позаду, а будівлі попереду. Це ідеально. А ти на гітарі граєш? Ми просто мусимо зіграти тут удвох. Ми могли б... Я поїхав геть, дістався аж Нариман-Пойнту — і повернув назад та знову під’їхав до нього. — Хочеш напитися? — запропонував я, поки гуркотів двигун. — З тобою? — недовірливо запитав він. Я знову зірвався з місця й дістався Нариман-Пойнту, а там розвернувся і ще раз поїхав до нього. — Так! Я залюбки нап’юся, — вирішив він. — Залазь, Олеже. — А можна я покермую? — Більше ніколи не говори такого про мого мотоцикла. — Гаразд, — сказав він, сідаючи позаду і повісивши гітару на плече. — Добре знати межі. — Міцно тримайся. — А ми начистимо комусь пику, коли нап’ємося? — Ні. — Навіть одне одному? — Злазь із мотоцикла, Олеже. — Ні, ні, — спохопився він. — Просто якщо ми чубитимемося, то я пити не буду, бо ти брудно б’єшся. — Пішов ти. — Ми, росіяни, не вміємо брудно битися. Саме тому ми такі простаки. — Олеже, якщо хоч раз іще згадаєш слово «росіянин», я викину тебе на узбіччя. — Що ж я тобі маю казати? Я ж усе-таки росіянин. — Давай називати їх людьми Р. — Дійшло, — погодився він, міцно тримаючись. — Ми, люди Р, швидко все схоплюємо. Він був хорошим пасажиром, а ще їхати з ним було весело. Мій настрій значно покращився, коли ми припаркували мотоцикла і піднялися сходами до моїх апартаментів у готелі «Амрітсар». Коли ми підходили до моїх дверей, Карла відчинила свої, саме кудись виходячи. Вона одягнула вечірню сукню без рукавів і високі кеди. Її волосся було зібране в Гульку і трималося завдяки кістці риби-меч, яку Карла придбала на рибному базарі. Вона вичистила її, відполірувала і на ширший край тієї кістки приладнала одну зі своїх каблучок з коштовним камінцем. У ній відбивалося кімнатне освітлення у неї за спиною. — Ого, — сказав Олег, зазираючи до бедуїнського намету. — Карло, це Олег. Він російський письменник і хороша людина в поганому місці. Олеже, це Карла. Карла оглянула його з ніг до голови, нахиливши голову так само, як жінка в сяйливій чорній бурсі в Тауреговому арочному будинку. Щось було не так, навіть більше не так, ніж зазвичай. Карла поглянула на Олега. Посміхнулася. — Погані місця, га? — Карла, — мовив Олег, цілуючи її руку. — Яке чарівне ім’я. У мене є кохана, і називаю її Карлеша. Це моє пестливе ім’я для неї. Маю за честь познайомитись. Але якщо почну фліртувати, то твій хлопець мене поріже. — О, він таке зробить, дійсно? — посміхнулася Карла. — А знаєш що, — сказав я, — ми з Олегом збираємося нализатись у моїй кімнаті. Це була довга ніч. Тяжка ніч. Не хочеш до нас приєднатися? — Хочу я чи згодна я? — Карло. — Це хороше запитання, — приєднався Олег. Я обернувся до нього. — Я лише кажу... — Ні, дякую, — сказала Карла, вимикаючи світло, зачиняючи двері своєї кімнати й замикаючи кілька замків. — Але знаєш, у мене є пропозиція для тебе, Олеже. Вона обернулася до нього, увімкнувши всі шістнадцять ферзів. — Нам потрібні польові агенти, а ти відповідаєш вимогам. — Польові агенти? — Олеже, відкоркуймо пляшку забуття, — запропонував я. — І напиймося. — У нас є бюро, у сусідніх з моїми апартаментах, — розповіла Карла, прихиляючись до одвірка. — І нам потрібні польові агенти з потенціалом. Олеже, у тебе є потенціал? — У мене є потенціал, — запевнив Олег. — Але що змушує тебе кваліфікувати мене як вдалого кандидата? Вона тицьнула пальцем на мене. — Він би нас не познайомив, якби цього не було. То ти згоден? Олег глянув на мене. — А ти поріжеш мене, якщо погоджуся? — Звісно ж, він цього не зробить, — сказала Карла. Олег знову обернувся до Карли. — Чудово! — сказав він. — Звільнили й найняли двічі за один день. Я знав, що забагатію в цьому місті. Коли починати? — О десятій, — повідомила Карла. — Одягни гарну сорочку. Олег зацікавлено посміхнувся. Карла посміхнулась у відповідь. Я хотів придушити Олега тією гарною сорочкою. — Гаразд, — втрутивсь я. — Тож незабаром побачимось. Я підійшов, щоб поцілувати її, обійняти, насолодитись ароматом океану, повернутися додому, але вона притримала мене руками на грудях. — Заходь у кімнату, Олеже, — запропонував я, жбурляючи йому ключі. Він відчинив двері — й зойкнув. — Святий мінімалізм, — наодинці з моїм декором мовив він. — Чоловіче, тут просто Солженицин! — Карло, що відбувається? — запитав я Карлу, коли ми залишилися наодинці з тим, що відбувалося. Вона роздивлялася моє обличчя, неначе то був лабіринт і Карла вже знаходила з нього вихід. Вона вдивлялась у мої губи, чоло й очі. — Мене кілька тижнів не буде, — повідомила вона. — А де ти будеш? — А ти знаєш, що мене водночас тішить і дратує, що я передбачила твоє запитання заздалегідь? — Перестань мене відштовхувати. Куди ти збираєшся? — Навряд чи ти захочеш знати, — сказала вона, палаючи ферзями. — Я дуже хочу знати. Я хочу знати, які ламати двері, якщо знадоблюся тобі. Вона зареготалася. Люди дуже часто сміються, коли я стаю серйозним. — Я кілька тижнів побуду з Кавітою, — сказала вона. — Наодинці. — Що за біс? — обурився я. Вона знову нахилила голову. — Це що — ревнощі, Шантараме? Я не ревнував. Коли зараз усе згадую, то знаю, що більше ревнував до російського письменника, бо той був класним хлопцем, ніж до Кавіти. Але Кавіта образила мене своїми словами, і раптом я збагнув, що це і досі боліло. У моїй свідомості Карла не йшла до іншого кохання — вона ішла до когось, хто мене ненавидів. Тієї ночі я не розповів Карлі, що мені сказала Кавіта. Я мав щось сказати. Я мусив зізнатися їй. Але це була важка ніч. — Мадам Жу навідалася сюди у провулок і застерегла мене триматися подалі від Кавіти. Ти справді гадаєш, що безпечно з нею кудись їхати? — А чого ти від мене хочеш? — обурилася Карла, вся вогонь і люта гордість. — Карло, я хочу бути найближчим до тебе. Це гріх — використовувати таке проти мене. Припини ці ігри зі мною. Накажи мені або кинути тебе, або кохати усім серцем. Її зачепило. Я таке нечасто бачив, щоб її виказали реакції обличчя або тіла, яких Карла не могла приховати. — Я вже казала: ти маєш мені довіряти, що це ставатиме дедалі важче. — Карло, не йди. — Я поживу з Кавітою, — мовила вона, відвертаючись. — Не чекай. Вона пішла геть. Я слідкував за Карлою до сходів, а потім кинувся до свого мешкання, щоб простежити за коханою, яка підходила до стоянки таксі біля кінотеатру «Метро». Олег приєднався до мене. Вона сіла в таксі та зникла. — Ти добряче запав, брате, — поспівчував Олег. — Твоя горілка — лайно, до речі, але ром — нічого. Ну ж бо, пити. — Спочатку хочу помитися, — сказав я. — Потім підготую душ для тебе. Почувайся як удома. Він зиркнув на мою вбогу кімнату: дерев’яна підлога сяяла, неначе віко лакованої труни. — Гаразд, — мовив він. Я стояв під душем, вмикаючи різні його режими. Воду в наш будинок привозили водовози і закачували нагору в спеціальні резервуари на даху. Усі жителі будинку користувалися водою з тих резервуарів. Намагаючись марно не витрачати воду, я час до часу її вимикав, притулившись до стіни, аж поки всі перипетії з Конкеноном не зринули в пам’яті настільки раптово, що аж тіло почало здригатися, з’явилася нудота, і довелося знову увімкнути цілющу воду. У світі, який ми створили для себе, це облуда — бути чоловіком, і облуда — бути жінкою. Жінка завжди є складнішою, ніж уявлення про неї, а чоловік завжди є складнішим, ніж обов’язок, покладений на нього. Буває, чоловіки співчувають, а жінки керують арміями. Буває, чоловіки виховують дітей, а жінки досліджують екзосферу. Ми не є лиш однією ідеєю, ми є дуже цікавими варіаціями одне одного. І чоловіки теж інколи плачуть у душі. Мені знадобилося чимало часу, щоб стерти з обличчя емоції. Потім, поки мився Олег, я для медитації чистив свого пістолета і заховав його на потаємній поличці біля ліжка. — Твоє мило просто лайно, — заявив Олег, витираючись. — Я дістану тобі трохи Р-мила. Воно зішкребе з тебе всіх молюсків. — Ну, в мене їх практично немає, — відповів я, пропонуючи йому пляшку. — І мені подобається це мило. Він простягнув пляшку назад, я випив і простягнув йому, він випив і знову повернув її, і я знову випив. — Це ж моя футболка, — посеред цього дійства помітив я. — Сподіваюся, ти не проти, — сказав він. — Так приємно натягти щось чисте! У попередній я прожив цілу геологічну еру. — Залиш собі, — вирішив я. — Я маю ще. — Я бачив. І дві пари джинсів. Ти маєш небагато речей, чоловіче. Якщо я позичу одну пару, ти не проти, коли підкочу їх знизу? Мені дуже подобається такий стиль. — Та хоч до Уралу їх підкочуй, Олеже, але відкоти посмішку. Якщо ми ще хоч трохи вип’ємо, то це почне мене лякати. — Зрозумів, друже. Менше посмішок. Ми, люди Р, надзвичайно швидко адаптуємось. У тебе є якась музика? — Я ж письменник, — нагадав я, передаючи йому пляшку. — Звісно, тут є музика. У мене була магнітола, з’єднана з уживаними боллівудськими колонками. Мені подобалось, як вони перетворювали всю музику на однакові звуки океану і однакові китові заклики з якогось підводного місця. — Твоя музична система — лайно, — сказав Олег. — А ти критичний бісів син, Олеже. — Узагалі-то, я лише роблю собі примітки, ну, знаєш, тих речей, які можна дістати для тебе і вони будуть кращими за лайно. — Що хочеш послухати, Олеже? — А є «Клеш»? Я увімкнув їхню пісню «Combat Rock», і він рвонувся по свою гітару. — Перемкни на останній трек — «Death Is a Star», — попросив він. — Я знаю, як її грати. Зіграймо разом. Ми разом бринькали російсько-австралійсько-індійську акустичну версію, граючи водночас із далеким «Клешем» у готельному номері Бомбея. Ми грали пісню знову і знову, аж поки ідеально не синхронізували гру, і почали реготатися, неначе діти, коли все вдалося. А струни повідкривали порізи на моїх пальцях, і кров від бійки з Конкеноном заляпала гітару. Ми вже занадто сп’яніли, щоб далі грати, але щойно ми припинили переживати з цього приводу, і взагалі переживати, як у моїй кімнаті з’явився посильний. Він був одягнений у форму посильного, кольору хакі, й тримав у руці послання. — А ти звідки взявся? — здивувавсь я, похитуючись, аби тримати його у фокусі. — Знадвору, сер, — повідомив він. — Ну, добре. Що я можу для тебе зробити? — У мене є повідомлення для вас, сер. — Я не люблю повідомлень. — Але ж це моя робота, сер. — Маєш рацію. Скільки я тобі винен? Я заплатив посильному і присів, роздивляючись послання. Я не хотів його читати. Англійці кажуть, що відсутність новин — це добрі новини. Німці кажуть, що відсутність новин — це відсутність поганих новин. У цьому я приєднуюся до німців. Щось усередині мене — і досі не знаю, воно рятує чи занапащає, — завжди твердить, що варто рвати повідомлення не читаючи, незважаючи на адресата. Інколи я до цього дослухаюся. Але я мусив прочитати послання — на той випадок, якщо це стосувалося Карли. Це був не той випадок. Повідомлення було від Близнюка Джорджа. Дорогий Ліне, старий друже. Ми зі Скорпом пішли у джунглі. Ми шукаємо того гуру, щоб зняти прокляття. Навін дав нам гарну ниточку, тож завтра починаємо з каналів Карнатаки. Схрещуємо пальці. Люблю тебе, друже. Я вирішив, що це радісний обнадійливий лист, тож також зрадів. Я не усвідомлював, що це був заклик про допомогу. Я кинув листа на стіл, увімкнув хороше реґі на своїй акустичній системі, й ми почали танцювати. Гадаю, що Олег гоцав лише заради забави, але, може, той усміхнений росіянин мав власних демонів, які рвалися на волю. Я думав про бійку з Конкеноном і танцював за відпущення перемоги: що здолав ворога й жалкую через це. Місяць — наш самотній брат — фільтрує біль і шкоду від сонця і безпечно відбиває сонячне світло, не палячи й не пошкоджуючи. Ми танцювали тієї ночі в місячному світлі на терасі. Ми з Олегом співали, і горлали, і сміялися, загартовуючись перед звитягами і перед втратами. А місяць вшановував двох пропащих дурнів одного пропащого дня, поки сонячне світло очищалося небесним дзеркалом, зробленим з каміння. Частина XI

Розділ 62

Олег оселився в мене. Він запитав, чи можна переночувати в мене на дивані, і я погодився, а це означало, що треба купити дивана. Олег пішов зі мною і довго не міг вирішити якого. Зрештою він обрав диван з зеленої шкіри, довгий, щоб на ньому можна було витягнутися, й одразу ж як меблі доставили, Олег так частенько й робив. Коли він не був польовим агентом з потенціалом, який ганявся за втраченим коханням з Навіном і Дідьє, то лежав на дивані, склавши руки на грудях, і проводив психологічний самоаналіз. Таурег би це оцінив. — Ти якось казав, що можеш змінювати свої сни, — зронив він, розтягнувшись на дивані, через тиждень після початку роботи в бюро. — Просто уві сні, поки спиш? — Звісно. — Тобто, поки спиш, повністю поринувши в сон, ти здатен змінити курс усього свого сну? — Так. А ти ні? — Ні. Не думаю, що багато людей на таке здатні. — Уявімо це так: кошмар — це сон, який я не здатен контролювати, а сон — це кошмар, який я здатен контролювати. — Ого. А як це працює? — Я взагалі-то пишу оповідання, Олеже. — Ой, пробач, — сказав він, а його босі ноги відбивали ритм на тому кінці дивана. — Повертайся до роботи. Я мовчу. Я працював над новим оповіданням. Щасливу історію я закинув. Вона закінчилася не дуже добре. Я накидав кілька абзаців про Абдуллу і подумував написати декілька історій про нього. Історії про нього — орли, кожна оповідь — крилате протиріччя, але я ще ніколи про нього не писав. Того дня я намагався вхопити його образ, змалювати його словами, і рядки народжувалися швидко. Розділи на сторінках мого записника розквітали, неначе гортензії. Через роки з того сонячного дня в готелі «Амрітсар» один письменник сказав мені, що коли живі пишуть про живих, це погана прикмета. Тоді я цього не знав і був щасливий з тих сторінок про Абдуллу — досить щасливий, аби забути про погрози та серйозні злочини, про ворогів, які ховаються за посмішкою, про Кавіту з Карлою і все інше на світі. Поки мене нічого не турбувало, можна було продовжувати писати. — А про що оповідання? — поцікавився Олег. Я відклав ручку. — Це детектив, — мовив я. — То про що він? — Про письменника, який убиває декого, бо той заважає йому писати. Хочеш дізнатись, у чому полягає таємниця? Він скинув ноги донизу і сів, спираючись ліктями на стегна. — Обожнюю таємниці, — відповів він. — Таємниця полягає в тому, чому письменник так довго зволікав. — Сарказм, — зрозумів він. — Тобі варто почитати Лєрмонтова. «Кавказ» славиться своїм сарказмом. — І не кажи, — зауважив я, беручи ручку. — То ти справді здатен змінювати свої сни? Поставивши лікоть на стіл, я націлив ручку на Олега. Сподівався, що вона перетвориться на кадуцей^[136], і тоді можна буде хлопця приспати. — У плані, як це працює? Я б дуже хотів змінювати наші сни. У мене є деякі сни, ну знаєш, які б дуже, дуже хотілося поставити на повторення. Вдягнувши ковпачка на ручку, я згорнув записник, дістав два холодних пива і жбурнув одним в Олега. Тоді повернувся у крісло і підняв свою бляшанку для тосту. — За таємниці, — сказав я. — За таємниці! — А тепер сядь, розслабся і розкажи, що не так, Олеже. — Твоя Карла, — почав він, роблячи ковток пива. — Я знаю, як ти почуваєшся, бо в Москві маю власну Карлешу. — То чому ж ти не повернешся назад у Москву? — Москва мені не до вподоби, — зізнався він, роблячи ще один ковток. — Я хлопець із Санкт-Петербурга. — Але ж ти закоханий у дівчину. — Так. Але вона мене ненавидить. — Вона тебе ненавидить? — Ненавидить мене. — Звідки ти це знаєш? — Вона заплатила своєму батькові, щоб той мене вбив. — Вона мала йому платити? Він хто такий — банкір? — Він — коп. Дуже хороший коп. — Що відбулося? — Це довга історія, — зітхнув він, роздивляючись білі фіранки, що тріпотіли на залитому сонцем балконі він легенького вітерцю. — Іди ти до біса, Олеже. Ти вбив моє коротке оповідання. І можеш заповнити пустку своєю довгою історією. Він гірко засміявся. Один з наших найчистіших виявів емоцій, який робить нас людьми, це гіркий сміх. — Я спав з її сестрою, — повідав він, витріщаючись на пиво. — Гаразд. Не дуже красиво, але люди і гірше роблять із сестрами інших людей. — Ні, тут усе складно. Вони — близнючки. Тобто двійнята, вони не схожі. — І що далі, Олеже? Аж тут у коридорі почувся голос. То був Дідьє. — Агов! Ліне, ти вдома? — гукнув він, заходячи у відчинені двері. — Дідьє! — радісно мовив я. — Сідай і візьми собі пива. Олегу вже мало мого дивана, він розширює простір, а ти саме той, хто може вказати йому дорогу. — Ліне, боюся, що маю дуже багато зустрічей, і... — Моя московська дівчина мене ненавидить, — безпорадно заявив Олег, — бо в неї є несхожа близнючка, і я спав з нею та з її несхожою близнючкою. — Неймовірно, — сказав Дідьє, умощуючись у кріслі. — Якщо це не здасться тобі нескромним запитанням, Олеже, а чи мали вони однаковий... запах? — Нескромне? — кепкував я. — Від тебе, Дідьє? — Кумедно, що ти про це запитав, — пробурчав Олег, шукаючи обличчя Дідьє. — Вони справді однаково пахли. То був цілковито ідентичний аромат. У плані, ідентичний аромат... усюди. — Це дійсно унікальний феномен, — міркував Дідьє. — Украй рідкісний. А ти випадково не помітив довжини їхніх підмізинних пальців у порівнянні зі вказівними? — А ми не можемо перейти до частини оповіді, де її батько намагався тебе вбити? — запропонував я, міркуючи, що несподівано з’явилося багато нового матеріалу. — Дивовижно, — мовив Дідье. — То він намагався тебе вбити, га? — Звісно. Бачиш, це все отак відбулося. Я кохав Олену, і між мною та її сестрою Іриною нічого ніколи не було, доки однієї ночі, коли я був безбожно п’яний, повністю разбитый... — Разбитый? — не зрозумів Дідье. — У друзках, чоловіче, я був у друзках, а Ірина залізла до мене в ліжко, гола, поки Олена була в сусідів. — Вражає, — захопився Дідьє. — Була цілковита темрява, — провадив Олег. — Дуже темно. На вікнах були затемнені штори. Вона пахла, як Олена. На дотик вона теж була, як Олена. — Вона тебе цілувала? — запитав Дідьє, неначе той майстер сексуальних наук. — Ні. І вона не розмовляла. — Отож бо. Це б її видало. Вона кмітлива дівчина. — Олена так не вважала. Коли повернулася, увімкнула світло — і побачила, як ми кохаємося. — Для цього важко знайти відмовку, — вирішив я. — Вона викинула мене з власної квартири, — розповів він. — Я не певен, що це взагалі законно. Ну, в плані, я й досі звідси оплачую оренду. А її батько погрожує встановити в’язничні ґрати між мною і моєю коханою жінкою. — Не думаю, що Олена почувалася коханою, Олеже. — Ні-ні, — уточнив він, — я маю на увазі Ірину. Наш секс, хай який я був п’янючий, був найкращою подією мого життя. Вона була маніячкою саме там, де треба. Я здурів через неї. І досі дурію. — Чудово, — посміхнувся Дідьє. — Але що ж відбулося? — Мені вдалося передати Ірині повідомлення і попросити її втекти зі мною. Вона погодилась, і ми спланували зустрітись опівночі на Павелецькому вокзалі. Але вона розповіла про наші плани Олені, а Олена прийшла до мене на зустріч і попросила не забирати з собою Ірину. Я поговорив з нею, але відмовився. Зустрівся з Іриною на вокзалі, й ми разом збиралися втекти, але раптом вона мене зупинила, і запитала, чи саме її я кохаю, а не її близнючку. Він спинився, шукаючи шлях крізь хащі свого живоплоту спогадів. — Так? — розхвилювався Дідьє, аж притупуючи ногою. — Що було далі? — Ми стояли разом у сутінках. Ірина запитала, як я міг бути таким певним, що хочу саме її, а не Олену. І, ну, знаєте той момент, коли жінка запитує в тебе правду? І ти розумієш, чітко розумієш, що цього робити не варто? — Так, — погодилися ми. — Я розповів правду. — Наскільки жахливу? — поцікавився я. — Я сказав, що абсолютно переконаний у тому, що кохаю саме її, бо щоб остаточно впевнитися, знову переспав з Оленою, коли та приходила на зустріч дві години тому. І з Оленою я більше нічого не відчув. Навіть задоволення особливого не було. Тож я був переконаний, що Ірина — саме та і та п’яна ніч не була просто галюцинацією про те, якою вона була класною. — Ой дідько. — Merde, — погодився Дідьє. — Вона мені врізала, — сказав він. — Я й сам не проти тобі врізати, — мовив Дідьє. — Це ганьба — розповідати жінці неприкрашену правду. — Ти сам собі викопав могилу, Олеже, — розреготався я. — І жодна тобі не пробачила? — Їхній батько нацькував на мене професійних негідників. Я мав давати драла, і швидко. — Оце халепа, — поспівчував я. — Та ти на неї заслужив за те, що водив шури-мури з доньками поліцейського. Я обернувся до Дідьє, який зручно сидів у кріслі, схрестивши ноги, і рукою підтримував підборіддя. — Поради будуть? — Дідьє має рішення, — заявив він. — Ти мусиш два тижні носити дві футболки, які носять прості люди під сорочкою. Не митися ні милом, ні засобами для волосся. Лише водою. Не вживати ніяких парфумів і не торкатися нікого з парфумами. Не прати футболки. — А потім? — запитав Олег. — А потім ти надішлеш футболки у двох пакунках, одну кожній з близнючок, а на пакунку буде лише два слова: «Леопольд», Бомбей. — А потім? — А потім ти роздаси фото Ірини офіціантам у «Леопольді» й запропонуєш винагороду першому, хто упізнає її та повідомить тебе про це. — Чому ти гадаєш, що вона приїде? — здивувався Олег. На його обличчі сяяла та сама усмішка, що й у студентів на горі, коли вони слухали Ідриса. — Запах, — посміхнувся у відповідь Дідьє. — Якщо ця жінка дійсно твоя, то сила твого запаху приведе її сюди. Жінка приїде до тебе, неначе той феромонний пілігрим. Але лише якщо вона твоя, а ти належиш їй. — Ого, Дідьє! — захоплена почав плескати в долоні Олег. — І я відразу ж почну це втілювати. Він підскочив, витягнув мою другу футболку з мого ж таки гардероба і натягнув її на попередню, яку вже носив. — А чому фото Ірини, а не Олени? — запитав Дідьє я. — І чому світлини не обох? — Секс, — насупився Дідьє. — Хіба ти не слухав? Ірина — це Олена, але без заборон. — Це ти правду кажеш, — підтвердив Олег, розправляючи футболки. — Отож-бо, — запишався Дідьє, нюхаючи Олега, щоб переконатись у відсутності запахів на ньому. — Твій секс з Іриною був неперевершений. Хіба тут варто казати більше? Він підвівся, поправляючи рукави. — Мою роботу тут завершено, — призупинившись біля дверей, заявив він. — Олеже, займися спортом. Залазь на небезпечну висоту, стрибай униз, провокуй поліцію, розпочни бійку з хуліганом, а перш за все фліртуй з жінками, але з жодною не спи, доки не надішлеш футболки. Вона має винюхати на тобі тигра, вовка, горилу і чоловіка, який жадає сексу, а жінки жадають його. Bonne chance^[137]. Він зник, розмахуючи своїм сіро-блакитним шарфом. — Ого, — здивувався Олег. — А пам’ятаєш, — нагадав я, — як я просив тебе не вживати постійно слово Р? — Так... — непевно відповів він. — Я додаю до цього списку «ого». — А є список? — Саме з’явився. — Дідько, тепер існує список заборонених слів, — вишкірився він. — Ти змушуєш мене сумувати за Москвою, а я навіть не люблю цього міста. Він мав рацію. Список заборонених слів? — А знаєш, до біса це все. Кажи, що заманеться, Олеже. — Ти серйозно? — Так. — Ого, тепер я знову росіянин. — А знаєш, — провадив я. — Ти ж хотів покермувати моїм мотоциклом, правильно? — А можу? — Не може бути й мови. Але внизу стоїть старий роздовбаний мотоцикл. Я помітив його покинутим у тому місці, де я сам паркуюся. Він належав офіціантові з «Каяні». Мені не подобалось, як той з ним поводився, тож я його викупив. Останні кілька тижнів я його відчищаю. — Клево, — мовив Олег, шукаючи свої черевики. — Що це було? — Це я так не вживаю «ого». «Клево» означає збіса круто, чоловіче. — Клево? — Саме так. Клево, друже. — Ти вмієш водити? — Ти що — жартуєш? — набундючився він, зав’язуючи шнурівки на кедах. — Ми — росіяни — можемо кермувати будь-чим. — Гаразд. Мені потрібно заїхати до кількох місць, а ти можеш приєднатися, оскільки маєш вихідний. — Чудовий матеріал для оповідання, — вирішив він. — Дякую. — Не чіпай мого матеріалу, Олеже. Лише їдь і спостерігай, а потім витреш затуманене вікно спогадів, домовились? — А якщо я знайду чудового героя, когось, із ким ти розмовлятимеш, когось, хто справді, ну, знаєш, неймовірно класний? Я це обдумав. Олег був порядною людиною. — Я дозволю тобі обрати одного героя, — сказав я. — Чудово! — Але не тітоньку Півмісяць. — Ой. Вона, схоже, цікава. — Саме тому ти не можеш її використати. Ти готовий їхати чи ні? — Я готовий до будь-чого, друже. Це моє родинне кредо. — Прошу, прошу, не розповідай мені про свою російську родину. — Гаразд, гаразд, але ти втратиш можливість знайомства з неперевершеними російськими героями, а я можу подарувати їх тобі безкоштовно. Розділ 63

Ми двічі об’їхали південь, на повільній швидкості курсуючи Містом-Островом. Ми нечасто змінювали передачу, бо пролітали кожне червоне світло, яке можна було перескочити, не схопивши штрафу, і користувались усіма не відомими іншим короткими шляхами. Олегу надзвичайно сподобався візит до чорного банку. Він запитав там, чи є вільні кімнати, щоб орендувати. І він уподобав тітоньку Півмісяць. Їй Олег теж впав ув око, аж вона продемонструвала йому два місячних кола. За дев’ять хвилин і тридцяти секунд я потягнув його геть, і ми поковзали від тітоньки Півмісяць, але наша втеча ставала лише повільнішою від намагання її пришвидшити. Ніч уже поглинула світло, коли ми завершували коло, що привело нас до готелю «Президент» на Кафф-Парейді. Позаду ми почули нав’язливий гудок. Я витягнув праву руку, показуючи, що можна обганяти. Гудок усе не вгавав, тож я призупинився під шатром освітлених ліхтарями платанів, які ще й досі зеленіли, попри закінчення мусонів. Поряд був провулок. Це був шлях для втечі, по якому б не змогло проїхати авто. Олег зупинився біля мене. До нас під’їхав лімузин. Я вхопився за ножа. Опустилося затемнене вікно, і я побачив Діву і ще двох Дів. — Привіт, малі, — мовив я. — Ти як? Вона вийшла з автівки. Шофер кинувся відчиняти їй дверцята, але запізнився, і дівчина відмахнулася від нього. — Не хвилюйся, Винодбгаю, — сказала вона, усміхаючись йому. — Я впораюся. Він уклонився і зиркнув на Дів, а потім мерщій опустив погляд, чекаючи біля автомобіля. Просто неймовірно, що вона додала шанобливу приставку «-бгай» до його імені. Це було виявом поваги і, напевне, єдиним випадком, коли до нього зверталися так шанобливо поза колом родини чи друзів, які знали цінність цього чоловіка в уніформі. Це було суперово, цей вихід за межі свого класу, і це дуже сподобалося мені в молодій спадкоємиці. — Ліне, — заговорила вона, підходячи, щоб мене обійняти. — Я така рада тебе бачити! Це вперше вона мене обійняла. Узагалі-то, вона вперше мене не образила. — Клёво, — відреагував я. — Хоч раз хтось радий мене бачити. — Я лише хотіла тобі подякувати, — пояснила вона, поклавши руку мені на груди. — Після пожежі й повернення у компанію я зовсім не мала часу цього зробити. А я хотіла подякувати тобі, і Навіну, і Дідьє, і Джонні Сигару, і Ситі, і Дану — справжній Лану, і Пріті, і Срінівасан-дудвалла^[138], і... — Ти лякаєш мене, Діво, — зізнавсь я. — А де тигриця? Вона розсміялася. Діви також розсміялися, сидячи в лімузині з кондиціонером. — А хто твій друг? — запитала Діва, двічі оглянувши Олега. — Це Олег, — повідомив я. — Він — російський письменник і польовий агент «Бюро втраченого кохання». — Діва Девнані, — посміхнулася Діва, простягаючи руку. — Дуже приємно познайомитись. Олег поцілував їй руку. — Олег Замінович, — відрекомендувався він. — Ми вважаємо, що це прізвище — витвір фантазії нашого прадіда, але агов, ми всі також його витвір, тож не ображаємось. — Я — Чару, — представилася одна Діва. — Я — Парі, — сказала друга. Олег галантно вклонився, сидячи на своєму мотоциклі. — Приєднуйся до нас, — запропонувала Чару. — Справді, — погодилася Парі. Дверцята лімузина тихенько відчинилися, неначе за волею думки. — Що за чудесна ідея, — вирішив Олег, з надією дивлячись на мене. — Чудово! — сказала Діва. — Усе вирішено. Я поїду в нетрища з Ліном на мотоциклі, а Олег поїде з дівчатами. — Зачекай-но, — втрутивсь я. — Ти дещо забуваєш. — Усе буде гаразд, Ліне, — запевнила Діва. — Я з трьох років їздила на паливному баці мотоцикла нашої прислуги. — Я говорю про його мотоцикла. Олег зазирнув до лімузина, роздивляючись гарненьких дівчат і їхні коротенькі сукні: на задньому сидінні ще коротші. Він обернувся до мене. — Ти не кинеш мотоцикла, Олеже, — сказав я. — Пригадуєш пораду Дідьє? — безсило запитав він, благаючи мене, як чоловік чоловіка. — Ти ж знаєш, про що я, Ліне. Штука з ароматними футболками. Гадаю, що варто почати ввечері. А що... що скажеш ти? Він знову зазирнув до лімузина. Дівчата були, безсумнівно, привабливі й однозначно зацікавились Олегом. — Припаркуй мотоцикла отам на стежці, біля тих воріт, — наказав я. — Дай сторожеві сто рупій, щоб він за ним наглянув, доки я не повернуся. — Чудово! — вигукнув Олег, виволікши мотоцикла на стежку і заспокоївши незгоду сторожа гарною сумою грошей. Тоді рвонув назад до лімузина, жбурнув мені ключі та стрибнув усередину, зачинивши по собі дверцята. Діва посміхалася мені. Вона стояла біля мого мотоцикла. Ніч, мов ящірка, повзла до нас по стежці. Час до часу люди впізнавали Діву. Дехто зупинився, щоб подивитися. — Чому ти посміхаєшся? — поцікавивсь я. — Я посміхаюся, — пояснила вона, — бо ти навіть не уявляєш, яка ти гарна людина. Я насупив брови. Люди, друзі, вороги занадто швидко змінювалися навколо, неначе я був останнім, хто прокинувся під час атаки. — Чару і Парі — самотні дівчата з широкими поглядами, — розповіла вона. — Що за дідько? — Тебе вони також вважають цікавим, — мовила вона. — Це все, що я хочу сказати. — Усі ми цікаві. — Ти справді кохаєш Карлу, правда ж? — запитала вона, знову посміхаючись, зовсім не нагадуючи тигрицю. — Навіщо ти їдеш у нетрища, Діво? — Там жіноча вечірка. З гордістю зізнаюся, що я там почесна гостя. Я хотіла запросити тебе. Скажеш, якщо це не найкраща пропозиція за останні двадцять хвилин. Була моя черга сміятися. Може, Діва справді змінилася. З людьми таке іноді відбувається. — Почесна гостя, га? — Нумо, Рибко, — посміхнулася вона, закидаючи ногу на мотоцикл позаду мене. Ми припаркувалися перед нетрищами і пройшли провулками, прикрашеними квітами. Довгі рясні гірлянди з’єднували всі будинки. В освітлених лампами сутінках нас супроводжував зі смолоскипом племінник Джонні — Елі. Він зупинявся біля кожного гарного букета, обводячи смолоскипом по краю, щоб ми могли помилуватися кожною квіточкою. Він одягнув свій найкращий одяг, який зберігався для молитовного зібрання, як і всі інші, хто траплявся нам у тих провулках. Нарешті Елі привів нас до відкритого майданчика, який у нетрищах використовувався для весіль і фестивалів. Пластикові стільці стояли широким півколом довкруж невеличкої сцени. Майданчик швидко заповнювався. Жінки збирались у залитому світлом смолоскипів саду кольорових суконь, в їхнє волосся було вплетено квіти франджипані, їхній сміх злітав, неначе птахи на заході сонця. Чару і Парі прибули з Олегом. Потім до юрби приєдналась Кавіта з Навіном і Карлою, які йшли за кілька кроків позаду неї. Карла. Вона помітила мене і всміхнулася. О відчуття всередині, коли кохана жінка тобі посміхається, о ті списи відваги, о той дощ!.. Люди закликали Діву до промови. Дівчина знайшла вільну місцину, де всі могли бачити її маленьку постать, але промова була ще менша. — Я дуже, дуже хочу вам подякувати, — почала на хінді вона. — Оскільки ви врятували мені життя, я знаю, що ми здатні на будь-що разом. І відтепер я повністю з вами. Я підтримуватиму чесне переселення нетрищ у пристойні безпечні комфортні будинки на іншому кінці міста. Я присвячу себе цій справі й залучу всі наявні ресурси. Жінки аплодували, чоловіки аплодували, а діти стрибали навколо, неначе земля стала занадто спекотною, аби витримувати щось триваліше за шалені стрибки. Музики грали так шалено, що всі аж оглухли. Галявину підготували до трапези, розстеливши на землі довгу блакитну церату. Замість тарілок порозкладали бананове листя, щоб на нього класти їжу для гостей. Я вже поїв, але неможливо було відмовити, та й це погана прикмета. Ми посідали рядочком. Чару й Парі сіли боком, бо їхні дизайнерські спідниці були занадто короткі, але дівчата не зважали. Їхні очі розширились, неначе дівчата роздивлялися левів у Африці. Це вперше вони опинились на боці вбогих. Їх відштовхували, шокували й жахали черв’яки в їжі. Але їх усе це також захоплювало, а захоплені індійці потрапляють на гачок. За велінням Долі Кавіта сиділа праворуч, а Карла — ліворуч від мене. Подавали вегетаріанський бір’яні^[139], кокосову пасту, бенгальські спеції, кашмірські делікатеси, запечені в тандирі^[140] овочі, огірковий і томатний йогурт, жовтий дал, смажену на сковорідці «вок» цвітну капусту, окру і моркву. Це все роздавала нескінченна шерега людей, які посміхалися працюючи. — Цікавий час для вечірки, — звернувсь я до Карли. — Якби ти поцікавився цим місцем, — втрутилася Кавіта, нахиляючись, аби піймати мій огляд, чи душу, чи щось інше, — то знав би, що це перезмінка — єдиний час, коли денні й нічні працівники можуть зібратися разом. Яке безглуздя! Я жив у цих нетрищах, а Кавіта ні, й вона мало чого могла мене про них навчити. — То ти справді не заспокоїшся, Кавіто? — А чому я маю заспокоюватися, ковбою? — А може, ти краще передаси мені гострий чатні? — попросила Карла, намагаючись нас примирити. Я передав його, мої очі на мить зловили погляд Карли. — Втік, коли померла Лайза, — не вгавала Кавіта. — І тепер теж тікаєш. — Гаразд, Кавіто, може, просто скинеш цей тягар зі своєї душі? — Це погроза? — зло примружилася вона. — Як правда може бути погрозою? Я просто вже втомився грати в ігри, пов’язані з докорами сумління. Я приїхав до цього міста зі своїм хрестом. Мені не треба, щоб ти на мене навалювала ще один. — Це ти її вбив, — заявила вона. Цього я не чекав. — Заспокойся, Кавіто, — сказала Карла. — Мене там навіть не було. Ми були в різних країнах. Тож це ти мала бути насторожі, Кавіто. Вона здригнулася. Їй було боляче, а я цього не бажав. Я лише хотів, щоб вона не завдавала болю мені. Її очі наповнилися сльозами, неначе снігові замети нутряного світу. — Я кохала її, — повідомила вона, і замети пролилися сльозами. — А ти лише використовував її, чекаючи на Карлу. — Зараз ідеальна мить, щоб усе припинити і зосередитися на святі, — нарешті мовила Карла. — Припиніть ці чвари, обоє, і станьте чемними гостями. Ми тут не заради себе. Ми тут заради Діви, яка теж багато витерпіла. Я вдав, що їм, і на деякий час Кавіта теж начебто припинила. Та нам обом швидко урвався терпець. — Це ти мав померти на тому ліжку, сам-один, — сплюнула Кавіта, втративши контроль. — Угамуйся, Кавіто, — тиснула Карла. — Немає чого відповісти, Ліне? — Зупинися, Кавіто, — попередив я. — Це все, що ти можеш? Я почав підводитись, але вона потягнула мене за рукав. — А хочеш дізнатися, що вона казала про тебе, кохаючись зі мною? Я мусив стриматися. Але я цього не зробив. — Знаєш, Кавіто, ти працюєш у газеті, яка продає зілля для білошкірих країні, заселеній людьми зі смаглявою шкірою, — сказав я. — Ти говориш про екологію — і береш гроші за рекламу нафтових і вугільних компаній. Ти повчаєш людей, які носять хутро, і приймаєш рекламу від птахофабрик, що годують курей хімією, та від виробників гормональних гамбургерів. Твої економісти пробачають банкірам, хай що ті зроблять, твої редакційні сторінки подають думки однобоко, а твоя критика — це муха на слоні нетерпимості. Жінки на твоїх сторінках — це ляльки, а чоловіки — мудреці. Ти прикриваєш стільки ж злочинів, скільки розкриваєш, і ти проводила кампанії проти безневинних людей лише заради збільшення накладу, і ми обоє це знаємо. Зійди зі свого трону, Кавіто, й облиш мене. Кавіта глянула на мене палючими очима, з яких нічого не можна було відчитати, але, може, в них і не чудо чого читати, бо Кавіта промовчала. Я підвівся, вибачився і сам пішов крізь нетрища. В одному з провулків, заповненому крамничками, мене наздогнав Навін. — Ліне, — почав він. — Зачекай. — Як твоє втрачене кохання? — запитав я. Я зачепив його за живе, навіть не усвідомлюючи. Він випустив з клітки злостиве обличчя. — Це ти до чого? — прогарчав він. — Знаєш, Навіне, ти мені подобаєшся. Але це справді не дуже вдалий вечір, аби грати в образи. Я пішов далі, але біля самого мотоцикла на широкій вулиці, де ще й досі гралися діти, хтось швидко і тихо підійшов до мене ззаду. Я розвернувся та схопив цього когось за горло однією рукою, а другою тримав ножа, і лише потім усвідомив, що це Карла. — Ти зловив мене, Шантараме, — сказала вона, коли я її відпустив. — Я завжди тебе ловлю. Вона не відійшла від мене. — Отак підкрадатися до людей небезпечно, дівчино, — мовив я, зімкнувши руки в неї на спині. — Небезпечно? Як по-американському! — Ти навіть не уявляєш, яким американцем я можу сьогодні стати. — А це не небезпечно? — Може, й ні. А може, мені треба повісити дзвіночка на твого браслета. — Може, і треба, — муркотіла вона. Я поцілував її, присівши на мотоцикла, і молився, щоб ця жінка ніколи не пішла. — Ого, — вислизнула вона. — Ти вже готуєшся вторгнутись у Трою, а кораблі ще навіть не допливли. — Хай що це означає, — заявив я, — ти можеш усе пояснити в горизонтальному стані? — У мене чи в тебе? — розсміялася вона. — Будь-де, — вирішив я. Вона знову розсміялася. — Це все якось неправильно, — випалив я. — Після гори ми ще не були разом. Тобі не здається, що це було дуже давно? Бо мені здається, що дуже. Я навіть міг жартувати. Вона сміялася дедалі сильніше після кожного мого слова. Навіть почала благати мене зупинитися, бо вже почала задихатися. — Ти зводиш мене з глузду, Карло. Знаєш це почуття, коли щось здається абсолютно правильним? Я так почуваюся лише з тобою. Вона вже не сміялась, а оглядала мене з голови до ніг, Не знаю, що саме змушує людей оглядати мене з голови до ніг, але таких чимало. І тут Карла поцілувала мене. Я поцілував її. Дощ, хвиля і те місце в нутрі, де ми танцюємо краще, ніж насправді: вона мене поцілувала! А потім вона дала мені ляпаса. — Дідько! А за що? — Зберися, — наказала вона. — Я гадала, що ми вже про це розмовляли. Я вже казала тобі. Або ми в цій грі разом, або я в ній сама. Це твій вибір, а не мій. — Справедливо. Погоджуюся. Що за гра? — Я кохаю тебе, Шантараме, — зізналася вона, вислизаючи. — Але зараз мені потрібна Кавіта. У мене є план, і я не можу тобі його розкрити, пам’ятаєш? Вона потрібна мені, й ти маєш бути вищим за це. Почали гавкати собаки, і Карла побігла назад у нетрища. Я нічого не зрозумів, окрім власної ролі, й навіть не повністю розумів ту власну роль. Але принаймні я знав, що повернувся в Карлавіль. Я ще й досі відчував і її ляпас, і її поцілунок. Розділ 64

⇐ Предыдущая 37 38 39 40 414243 44 45 46 Следующая ⇒