Annotation 26 страница

Розділ 57

Гріх — це роз’єднання, і нічого нас так цілковито не роз’єднує, як великий гріх — війна. Боротьба за контроль над південним криміналітетом спровокувала друзів стати ворогами, ворогів — нападати без попередження, а копів — прохати про мир, бо ворожнеча руйнувала бізнес для всіх. Скорпіони перегрупувалися під керівництвом Вішну, покликавши до Бомбея ще двадцятьох людей з північного штату Уттар-Прадеш. Вони були досвідченими вуличними бійцями, і протягом тижня після їхнього приїзду нові скорпіони відібрали в санджайської компанії фонтан Флори та район Форту. Помітивши часткову анексію своєї імперії, санджайська компанія блискавично відреагувала на північне вторгнення: вони вбили свого ватажка менш ніж за сто метрів від його маєтку. Другий Гусейн — перший солдат, який бився за Хадербгая кількадесят років тому, вийшов перед автомобілем Санджая, коли бос злочинців покидав свій маєток. Гусейн стріляв зі своєї зброї, аж поки Санджай і два його афганські вартові не загинули. Він перейменував компанію на свою честь, як часто роблять царевбивці, й підніс хлопчика-короля Тарика до повноцінного члена ради в новій компанії Гусейна. Першою дією Тарика як учасника ради став заклик до смерті. «Вбийте їх усіх, — оголосив хлопець. — Вбийте їх усіх і заберіть усе, що вони мають». Це перетворилося на нове гасло компанії Гусейна: «Заберіть усе, що вони мають», — у той час як колись воно звучало так: «Правда і Мужність». Гріх накладався на гріх, доки важкий тягар розірвав останню одежину толерантності, й пошарпані ниточки честі та віри відлетіли на зимних вітрах, залишивши на загальний огляд голу ненависть. Карла знову почала зі мною спілкуватися, але мала ще більше клопотів, аніж раніше: була занадто зайнята, щоб розділити зі мною більш ніж один прийом їжі раз на кілька днів. Мені здавалося, що самогубство Вікрама сильно і надовго на неї вплинуло в моральному плані, але, можливо, моя кохана хотіла показати мені те, на що я волів заплющувати очі. Вона перестала сміятись і навіть усміхатися. Якийсь час вона була Карлою, з якою я колись познайомився, Карлою, яка не усміхається. І не було ніяких «піжамних вечірок». Це був тест на витривалість, призначений для звільнених в’язнів чи музикантів. Я блукав павутинами тестостерону, адреналіну і феромонів, від’єднаний від жінки, яку кохав і з якою не міг кохатися, але щодня розмовляв. І я ще й досі був роздратований. Але дратівливість стала новою нормою в Південному Бомбеї, тож ніхто вже не звертав уваги. Чоловіче мірило — це відстань між його людськістю і відданістю. Я був відданий Карлі, але відстань між нами залишала відданість саму-одну охороняти свічку посеред вітрів, поки людськість десь мандрує вулицями. Так сталося, що на цей час кожна вулиця в місті стала карнавалом для мандрівників. Ідрис колись сказав, що Страх — це злидні Правди, а Жадоба — це злидні Віри. Страх і жадоба тижнями по черзі нишпорили вулицями й нетрищами Південного Бомбея: шість довгих тижнів напруги, грабунку, спекуляції і крові у провулках. Гашиш, марихуана, стимулятори, депресанти, метамфетаміни подорожчали вп’ятеро. Найкмітливіші державні службовці вчасно підняли розміри хабарів, запускаючи сніговий ком корупції, завдяки чому заробили невеличкі капітали, і таким чином подвоїлися хабарі у десять рупій, які дорожні копи вимагали за перевищення швидкості. Жадібність змушувала платити під місячним сяйвом, а страх був єдиним постійним другом на вулицях. Я познайомився з хлопчиною, який саме потрапив у компанію Гусейна, і він мені сподобався, але за годину я почув, що його вбили. А за кілька днів це повторилося зі ще одним молодим бійцем компанії Гусейна — з різницею лише в кілька годин між потиском рук і жменею ґрунту. Боліло обидва рази, навіть попри те, що це мене не стосувалось. Я почувався ніяково під час кожного знайомства зі ще одним новим вуличним солдатом, захопленим війною. Велосипедні вбивці погодилися на контракти компанії Гусейна і належним чином страчували людей компанії скорпіонів. Скорпіони збивали людей Гусейна з їхніх мотоциклів. Люди Гусейна закидали запалювальними бомбами бар скорпіонів. Скорпіони пограбували банк у Південному Бомбеї, та їм усе зійшло з рук. Компанія Гусейна відплатила, накривши інкасаторський фургон на території скорпіонів, і їм усе теж зійшло з рук. Обидві банди використовували крадені гроші, щоб давати хабарі, чи погрожували працівникам банків та охороні. Без свідків справи розвалювалися. Кожен, у кого була зброя на продаж, загинав за неї втричі більшу ціну. Чоловіки, яким була потрібна зброя, продавали заради неї весільні прикраси своїх дружин. Часи сокир і ножів, які дозволяли вести ближній бій, за одну зиму відійшли в минуле, а замість них прийшла контактна перестрілка. Під час вуличних воєн тебе може вбити будь-який темний куток, а темні кутки якраз і вбивали людей аж чотири тижні, поки насильство не зупинилося. Я платив двом найкращим молодим бійцям Команчі, щоб ті здалеку наглядали за Карлою і захищали її в ці тижні. Я й сам хотів це робити, але вона не дозволила. Війна за Південний Бомбей між компанією Гусейна і компанією скорпіонів закінчилася так само раптово, за один день, як і почалася, завдяки переговорам Гусейна й Вішну. Хай що вони один одному сказали наодинці, але заява після виходу з кімнати була не лише про мир, але й про братерство та інтеграцію. Дві компанії погодилися об’єднатися в єдине ціле. Правда, назвати новостворену компанію було проблемно, бо деякі люди Хадербгая, і Санджая, і Гусейна заявили, що швидше застреляться, ніж назвуться скорпіонами. Нова об’єднана мафіозна банда отримала назву «компанія Вішну». У Вішну було хоч і більше людей, зате набагато менше території, ніж мав Гусейн, проте вирішили, що компанія, названа його ім’ям, втамує заколот на вулицях і перешкодить навалі немісцевих банд у Південному Бомбеї. Обоє ватажків головували на зборах ради, і обоє визнавали владу один одного. Місця в раді рівномірно розподілялися між членами колишніх банд, здобич теж ділили по-братськи. Це був складний баланс між обмеженою довірою й необмеженою люттю, і щоб покращити взаємодію, племінники та племінниці з кожного боку мали жити у ворога, тож перемир’я підтримувалося пульсом у них на горлі. І коли ті заручники почали жити в родинах, які мали піклуватися про них, як про своїх, і прикінчити у разі закінчення перемир’я, то шість тижнів війни закінчилися за день, а вулиці знову повернулися до безпечного беззаконня. Коли знову встановився мир, я розплатився з молодими бійцями Команчі, які охороняли Карлу. Вони взяли гроші, але повідомили, що в майбутньому не зможуть виконувати цю роботу. — Чому ні? — Бо Карла найняла нас як польових агентів «Бюро втраченого кохання». — Польових агентів? — Так, Лінбаба. Круто, правда? Тепер я став польовим агентом, який шукає зниклих людей. Це вже вирішена справа, яар. Я ще кілька тижнів тому пригощав усіх напоями в барі Менні. — Я теж люблю бар Менні, — образивсь я. — Я вестиму щоденник, — розповів його друг. — Збираюся написати сценарій для боллівудського кіно. На основі наших справ. Міс Карла, вона відпадна, чоловіче. Вона просто відпадна. Побачимося, Ліне. Дякую за бонус! — Побачимось. Я об’їхав кордон свого району, де контролював обмін валют, спілкуючись дружньо і підтримуючи, коли міг, і роздаючи ляпаси за необхідності. Перемир’я, здається, трималося. Я помічав, як скорпіони їздили з людьми Гусейна, і представники обох банд разом заправляли лотереями, проституцією і збутом наркотиків, неначе злочинні поплічники. Я зробив перерву і поїхав на Марін-драйв дивитися захід сонця. Гурт музикантів вправлявся на барабанах посеред широкої стежки. Це був останній тиждень фестивального сезону, і барабанщики з усього Бомбея відточували свою майстерність перед процесіями й весіллями, на які їх запрошували. Діти виривалися з рук батьків, щоб танцювати й гойдатися біля музикантів. Батьки стояли позаду, плескаючи в долоні та хитаючи головами в такт з ідеальним ритмом. Дітлахи стрибали, неначе коники, їхні тоненькі руки й ноги дриґались і смикалися. За присутності аудиторії барабанщики напружувалися майже до істеричності, посилаючи своє серцебиття через море, аж до сонця, що сідало на обрії. Я спостерігав за ними, поки вечір перетворювався на ніч, розливаючи чорнило на хвилі. «Що ж ти робиш, Карло? — подумав я. — Що ж ти робиш? » Я розвернув мотоцикла і поїхав у «Леопольд». Сподівався зустрітися з Кавітою Синг і розповісти їй про мадам Жу. Потому як мадам Жу піднялася зі своєї хвилі тіней під готелем «Амрітсар», я кілька разів намагався зв’язатися з Кавітою, але марно. Коли холодні погляди рецепціоністів у офісі газети перетворилися на стіну відчуженості, я усвідомив, що вона мене просто уникає. Я не розумів, чому Кавіта може так поводитися: невже я щось таке зробив, щоб її образити? — тож вирішив дати час Долі, поки та знову нас зведе докупи. Але згадка мадам Жу її імені мене хвилювала, і неможливо було позбутися почуття обов’язку. І нарешті один з моїх зв’язкових повідомив, що Кавіта зависає з Дідьє в «Леопольді» між третьою і четвертою годиною дня. Дідьє і сам перетворився для «Леопольда» на таке собі втрачене кохання, і його часта відсутність ображала працівників. Вони виражали свою образу, стаючи під час обслуговування бездоганно ввічливими, бо нічого не бісило його більше. Він намагався їх ображати, щоб вибити нестерпну чемність. Він робив усе можливе, згадуючи кілька лайок, які приберіг для особливих випадків. Але вони не піддавались, і та жорстока люб’язність заганяла невеличкого шпичака у його груди після кожного огидного «Прошу» і непростимого «Дякую». — Ліне, — заговорив Дідьє, сидячи з Кавітою за своїм звичним столиком. — Який у тебе улюблений злочин? — Що, знову? — сказав я. Я нахилився, щоб поцілувати Кавіту в щоку, але вона піднесла келиха до губ, тож довелось просто махнути рукою. Я потис руку Дідьє і сів біля нього. — Так, знову це, — заявила Кавіта, перехиливши половину келиха за раз. — Як і раніше — заколот. — Ні, це вже другий раунд, — пояснив Дідьє, таємниче посміхаючись. — Ми з Кавітою вирішили пограти. Ми попросимо усіх номінувати другий улюблений злочин і перевіримо власні теорії щодо них на основі обох відповідей. — Ви розробили теорії щодо людей? — Облиш, Ліне, — не кажи, що не маєш теорії про мене. — Узагалі-то, ні. А яка в тебе теорія щодо мене? — Ой ні, — засяяв Дідьє. — Це зіпсує гру. Спочатку ти маєш номінувати другий злочин, а потім ми підтвердимо свої теорії. — Гаразд, мій другий улюблений злочин? Опір арешту. А який твій другий улюблений злочин, Кавіто? — Єресь, — повідала вона. — Єресь — це не злочин в Індії, — заперечив я, посміхаючись Дідьє, щоб той допоміг. — Це дозволено правилами вашої гри? — Боюся, що так, Ліне. Хай якою буде відповідь людей на це питання, вона приймається. — А ти, Дідьє? Лжесвідчення було твоїм першим улюбленим злочином, правильно? — Дійсно, ти не помилився, — радісно відповів він. — Ти справді маєш зіграти з нами. — Дякую, ні, але я б хотів почути твій другий вибір. — Перелюб, — сказав він. — Чому? — Ну, звісно ж, тому, що він включає любов і секс, — відповів він. — Але також тому, що цей злочин повністю розуміє кожна доросла людська істота. А на додаток, оскільки нам — гейкам — не дозволено брати шлюб, це один з небагатьох злочинів, на який гейки не здатні. — Це тому, що перелюб є гріхом, а не злочином. — Ліне, ти ж не переходиш з нами на релігію, розповідаючи про гріх? — кепкувала Кавіта. — Ні. Я використовую це слово в менш конкретному і більш широкому людському сенсі. — А хіба ми здатні дізнатися про будь-які гріхи, крім власних? — запитала Кавіта, виклично випнувши щелепу. — Потужно! — вирішив Дідьє. — Обожнюю таке. Офіціанте! Ще по одному! — Якщо люди не вірять в існування принаймні колективного розуміння, то удачі їм. Якщо ти приймаєш спільну мову, то можеш говорити про гріх у багатозначній нерелігійній площині. Саме це я й маю на увазі. — Тоді що це взагалі таке? — зажадала вона. — Що таке гріх? — Гріх — це все, що травмує любов. — Ой! — вигукнув Дідьє. — Це надзвичайно, Ліне! Ну ж бо, Кавіто, увімкни пантеру. Удар у відповідь, дівчинко! Кавіта відкинулась на своєму стільці. На ній була чорна спідниця і чорний топ без рукавів, розстебнутий до улоговинки між грудьми. Її коротке чорне волосся, яке будь-де на світі вважалося б міським шиком, спадало розкуйовдженими пасмами на обличчя без грама макіяжу. Їй був тридцять один рік, вона була досить гарненька, щоб умовити кого завгодно. — А якщо все твоє життя — це гріх? — вишкірилася вона. — Якщо кожен твій подих ранить любов? — Благодать любові полягає в тому, — сказав я, — що вона змиває будь-які гріхи. — Цитуєш Карлу, еге ж? — виплюнула Кавіта. — Як зручно! Вона розлютилася, а я не міг зрозуміти чому. — Так, — мовив я. — Її важко не цитувати. — Навіть не сумніваюся, — гірко процідила вона. У її голосі була присутня агресія. Тоді я не збагнув, звідки вона з’явилась. Я прийшов у «Леопольд», аби попередити її про нову одержимість мадам Жу. Я навіть не замислився про гру, в яку грали вони з Дідьє, бо лише чекав перерви в розмові, щоб розповісти Кавіті усі факти. Якби я був пильнішим, то, може, й підготувався до її наступної ремарки. — Гріх? Любов? Як ти взагалі смієш вживати ці слова? — Ого, Кавіто, почекай-но. Що це ти маєш на увазі? — Я маю на увазі, що ти ніколи не забував про Карлу, ні на мить, навіть коли був у ліжку з Лайзою. — А це звідки в біса взялося? Дідьє кинувся на втихомирення шторму. — А в Навіна другим улюбленим злочином стало надання притулку втікачам. Це довершує його анкету. Хочеш про нього послухати? — Стули пельку, Дідьє! — вибухнула Кавіта. — Кавіто, — почав я, — якщо ти хочеш мені щось сказати, то викладай. — Я б тобі зараз в обличчя плюнула, — сказала вона, поставивши на стола свого келиха. — То вперед. — Лайза залишала тебе, щоб бути зі мною, Ліне, — повідомила Кавіта. — Вона трохи зустрічалася з Розанною з художньої галереї, аж поки не спробувала зі мною, але ми були коханками вже кілька місяців. І якби вона пішла до мене раніше, то й досі була б жива. «Гаразд, — подумав я, — тож тепер ми все знаємо». Яка іронія: Кавіта звинувачує мене в тому, що я думав про Карлу, зустрічаючись із Лайзою, коли Кавіта сама була з Лайзою, поки Лайза зустрічалася зі мною. Ревнощі не мають дзеркала, а образа глуха перед правдою. — Гаразд, Кавіто, — вирішив я, підводячись. — Я прийшов сюди, щоб розповісти про нещодавню зустріч з неліцензованою маніячкою на ім’я мадам Жу, яка попередила триматися від тебе подалі. Ну, тепер це вже не буде проблемою. Я вийшов з бару. — Ліне, будь ласка! — крикнув Дідьє. Я завів мотоцикла і почав об’їзд: від своїх міняйл до чорного банку і назад. Я об’їхав свої приховані сховки. За кілька годин я поспілкувався з десятками людей, але не міг забути про Лайзу. Милу Лайзу. Любов — це завжди лотос, де б ти її не знайшов. Якби Лайза знайшла любов чи навіть радість з Кавітою Синг — дівчиною, яка завжди мені подобалась, я б за неї радів. Невже ми стали настільки чужими, що вона не могла розповісти мені про свої стосунки з Кавітою? Лайза завжди була непередбачуваною і завжди, принаймні трохи, незрозумілою. Але я піддавався на поцілунки і завжди її підтримував, незважаючи на викрутаси мого милого Водолія. Боліло від усвідомлення, що ми не були досить близькими. І боліло навіть більше від усвідомлення, що Кавіта могла не помилятися щодо того, що Лайза могла б зараз бути живою та щасливою, якби залишила мене раніше заради стосунків з Кавітою: якби я був відвертішим, то, може, вона б теж охоче розповідала правду. Чесно кажучи, боліло так сильно, що я зрадів, отримавши повідомлення від Таурега. Нагода кілька годин їхати по заторах на зустріч з одним з найнебезпечніших умів цього міста. Розділ 58

Таурег був майстром, який роками працював на компанію Хадербгая, але вже вийшов на пенсію. Він був повноцінним членом ради з правом голосу, але ніколи не приходив на збори, бо у компанії був катом. Його завданням було забезпечувати поступливість і добувати інформацію. Це була робота, яку багато хто в компанії хотів бачити виконаною, але ніхто, крім Таурега, не бажав виконувати. Але Таурег не став катом через садистські нахили: він лише усвідомив, що має до цього талант. Він був психіатром фройдистського напрямку в Північній Африці. Ніхто конкретно не знав де саме. Він приїхав до Бомбея і почав працювати в компанії Хадербгая. Він використовував свої навички психіатра, щоб дізнатися про найглибші страхи суб’єкта, а потім посилював ті страхи, аж поки суб’єкт не ламався. Таурег тихенько вихвалявся, що його рівень успіху кращий за справжній психоаналіз Фройда. Я його не бачив кілька років — від часу його виходу на пенсію і переїзду до Хара. Я чув, що в нього тепер лотерейний кіоск посеред дитячої крамниці іграшок. Будь-якого іншого дня записка про необхідність зустрічі з ним могла схвилювати мене: Таурег викликав хвилювання. Але того дня радів я чомусь тривожному, бо це відволікало. Я поїхав на північ, до відносно глухої окраїни Хара. Бомбей розростався так швидко, що Південний Бомбей, мистецьке серце міста, почав перетворюватися на віддалений пульс активності, який бився у більшому серці — північних околицях. Колись гола земля вже почала заростати новими житловими й комерційними комплексами. З’являлися нові фабрики одягу, творячи собі славу серед будівельного хаосу. Збудовані на скору року брендові крамниці на центральній вулиці змагалися зі збудованими на скору руку фальшиво-брендовими вуличними кіосками, що відбивались у яскравих вікнах брендових крамниць, які вони, власне, й копіювали. Я проїжджав повз будинки й торговельні комплекси, що були наполовину збудовані, але вже розпродані, немов сама надія нарешті знайшла собі прихисток. І довгі лінії повзучого транспорту залатали ті клаптики надії на акрах амбіцій; запруджені автомобілями вулиці простягалися, неначе шрами на обличчі й чолі істоти, яка до нашого втручання була Землею. Будинок Таурега був великий і сучасний — справжнє марокканське палаццо. Темношкірий чоловік, який відчинив двері, був схожий на бородатого професора — вченого, який неуважно шукав окуляри, що тим часом сиділи у нього на голові. — Саламалейкум, Тауреже. — Валейкумсалам, Шантараме, — відповів той, тягнучи мене за жилет. — Тобі справді потрібно було брати з собою мотоцикла? Заходь. Ти лякаєш моїх сусідів. Він завів мене до будинку, переповненого арками, неначе цей дім був вуликом, а ми — бджолами. — Сподіваюся, ти зрозумієш: спочатку я маю підвести тебе до своєї дружини, аби дізнатися, чи вона не проти твого перебування тут. — Я... розумію. Ми проминули кілька арок, дійшовши до місця, де другий поверх будинку зливався з високою стелею. У центрі тієї кімнати, на платформі заввишки в три сходинки, стояла жінка. На ній була сяйлива чорна бурха^[129], розшита чорними коштовними камінцями. Обличчя жінки затуляла сітка з мережива, її очі могли мене вивчати, але я тих очей не бачив. Я не знав, чи потрібно було щось сказати. Таурег надіслав повідомлення, і я відповів. Я навіть не уявляв, чого чекати, стоячи навпроти жінки, помережаної чорними зірками. Потому як вона відхилила голову, я збагнув, що жінка кілька разів обдивилася мене з ніг до голови. Мені здалося, що їй було не до вподоби побачене. Вона нахилила голову на другий бік, міркуючи. — Одна година, — сказала вона, досі схиливши голову набік, й випірнула крізь арку, яка вела до іншої арки. Таурег повів мене крізь арки до меджлісу^[130], устеленого важкими килимами та м’якими подушками. Коли ми посідали на підлогу, молоді хлопці з його родини подали кокосовий сік і гіркий лаймовий гуммус зі спаржею. Після закусок нам подали гарячого чаю, який настоювався у високому самоварі. Ми помили руки під струменями теплої води з запахом мандарину, яку зливали племінники й кузени, а потім сьорбали чай крізь шматочки цукру. — Маю за честь бути тут, Тауреже, — мовив я, коли ми опинилися наодинці й ділилися кальяном з турецького тютюну, керальської трави і гімалайського гашишу. — Маю за честь, — озвався він, — приймати тебе тут. Я знав, що він має на увазі. Моя швидка реакція на його запрошення була незвична: важко було очікувати такого від працівників компанії — теперішніх і колишніх. Поки він був таємним членом ради, то отримував стриману повагу, а після звільнення Таурега відцуралися. Я цього не розумів. Усі в компанії отримували користь від його роботи і були у змозі й самі таке робити, але не бажали. У компанії я відповідав за паспорти, тож послуг Таурега не потребував. Але це була та сама компанія, яка роками захищала мене в Бомбеї, тому хіба міг я когось засуджувати? Чи подобалося мені його заняття? Ні. Але те, чим займається людина, не завжди те, ким вона є, і я затямив це у важкий спосіб. — А знаєш, — зауважив Таурег, задоволено пихкаючи, — ти один з чотирьох людей, які тисли мені руку за всі роки роботи на компанію. А знаєш, ким були інші троє? — Хадербгай, Махмуд Мелбаф і Абдулла Тагері, — припустив я. Він розсміявся. — Правильно. Мій батько любив казати: коли йдеш на битву, то постав попереду вікінга, а позаду перса. Якщо вікінг не одержить перемоги, ти ніколи не загинеш на самоті, бо перс не дозволить померти без нього. — Гадаю, що всі ми маємо достатньо запалу при потребі, Тауреже. — Шантараме, невже ти переходиш зі мною на філософію? Узагалі-то, я починав кайфувати. Ємність для кальяну мала розмір добрячого соняха, а в мене попереду була довга дорога додому. Потрібно було розбурхати мізки. Після кількох наших розмов я знав, що Таурег завжди в образі. — Я хочу сказати, що коли на кону щось дороге — ми боремося. Не важливо, хто ми і звідки. Ніхто не може цього монополізувати. Він знову звеселився. — Було б добре вести побільше таких розмов, — зізнався він, — якби вони взагалі були можливі. Але ти більше не повернешся сюди, хіба що від цього залежатиме твоє чи моє життя. Це особливий випадок, з особливими мотивами. Я надзвичайно ретельно оберігаю своє приватне життя. Ясно? Другий раунд кальяну почав діяти. Час позіхнув і влігся спати. Обличчя Таурега розпливлося, раптом розізлилося, раптом подобрішало, але він узагалі не рухався. «Усе гаразд, — заспокоїв себе я. — Ти не ката маєш побоюватись, а психіатра». — Розумію, — запевнив я, сподіваючись, що мій голос звучав не настільки пискляво, як мені здавалося. — Добре, — задовольнився він, знову запалюючи кальян. — Ірландець. Він тобі потрібен, а я знаю, де він. Конкенон. На мить ситуація здалася занадто абсурдною: професійний кат викрив мого особистого ката. Я вже добряче був під кайфом, тож розреготався. — Пробач, Тауреже, — вичавив я, заспокоївшись. — Я радий почути, що ти знаєш, де він, і дуже хочу це дізнатись. Я не кепкую з твоїх слів. Просто цей ірландець завжди вмів розвеселити, навіть коли дуже хотілося завдати йому болю. — Просто як мій кузен Гулаб, — мовив Таурег. — Він виправився аж тоді, коли троє його родичів удалися до насильства. — А як зараз? — Чудово. Зараз він — живий святий. — Святий, га? — Саме так. Дивом було вже те, що він пережив мої постріли, мовчу про інші виправні методи. Люди вірять, що його благословили. І він справді став благословенним завдяки своїй новій кар’єрі: роздає благословення просто біля мечеті Дадар. Моя тобі порада щодо ірландця: убий його, поки ще можеш. — Слухай, Тауреже, я... — Без жартів, — сказав він, серйозно до мене нахиляючись. — Ти ж гадки не маєш, хто він такий, правда ж? — Я завжди радий дізнатися більше, — відповів я, намагаючись протверезіти сильніше, ніж будь-коли намагався зловити кайф. — Він — це істина. — Не доганяю. — Він, як і я, шукач істини. — Ти хочеш сказати, що він теж змушує людей розповідати різні речі. — Небезпечною є не сама істина, — мовив він, — а той, хто завжди знає, як її знайти. Ірландець саме такий. Я бачив його досьє. Він надзвичайно добре виконував свою роботу. Він, можливо, моя молодша версія. Він знову розсміявся і вдихнув ще трохи диму. — Ти навіть не уявляєш, скільки страху можна в собі знайти, — розповідав він, — доки хтось тобі з цим не допоможе. Це була гра, психологічна гра, а я не грав у такі ігри. Я не відповів. Він запросив мене до себе додому, тож рано чи пізно мав дійти до суті. Він вказав на кальян, закликаючи мене затягнутись. Я затягнувся. — Під час мого перебування в компанії з Хадербгаєм, — провадив він, — не було нікого могутнішого за мене, хоч я й не ходив на наради. Хадербгай знав, що я можу перетворити будь-яку пустелю на весняний струмок зі святою водою, і битиме він навіть з його вуст. Коли він усвідомив мою вправність, то мав лише два варіанти: убити або використати. Ти можеш зробити з цього висновки. Він пильно на мене поглянув. — Будь ласка, не треба порад про вбивство людей, — відразу попросив я. Його це дуже розвеселило, і Таурег знову помахав трубкою від кальяну. — Затягнися! — наказав він. Я пихкотів, аж доки вуглинки в лотосовій чаші не почали сяяти, неначе мініатюрне сонце, а потім глибоко вдихнув, знову закрив трубку і видихнув стовп диму, що хвилями закрутився попід стінами кімнати з арками. — Неймовірно! — вирішив Таурег. — Ніколи не довіряй чоловікові, який не може втримати свого гашишу. — Занадто швидко? — висловив я припущення. — Гашиш розв’язує язика, — посміхнувся він. — Тож продовжмо нашу розмову. — Гаразд. Продовжмо. — Цей ірландець, його ненависть спрямована не на тебе. І ніколи не була. Він ненавидить Абдуллу. Він атакує тебе, бо знає, як це зачіпає Абдуллу. — І що ти про це все знаєш? — Я знаю, що ірландець ходив до твоєї дівчини в її останню ніч. Я не зміг приховати шоку. — Так, я знаю про останню ніч твоєї дівчини. — Але як? — Спершу ще раз затягнися, — порадив він, показуючи на кальян. — Ти ж розумієш, що для деяких зізнань потрібен стан трансу, щоб їх повністю зрозуміти? «Гаразд, — подумав я. — Тепер я все зрозумів». — Тауреже, я усвідомлюю, що ти проводиш наді мною психологічні експерименти. Було б добре, якби ти й мене до них підключив, щоб ми могли дійти до суті разом. Він любив веселитися, каральний психоаналітик, і мав своєрідний сміх, високий і уривчастий, який ніколи не змінював висоти чи тону. Не було для нього чогось більш смішного, а чогось менш смішного, й він ніколи не пирхав, не хихикав, не мінявся. «Сміх і хода про все тобі розкажуть» — колись казав мені Дідьє. — Як би я хотів улаштувати ще бодай одну таку розмову, — сказав Таурег. — Ти справді маєш рацію. Це був ще один невеличкий експеримент. Пробач. — Зупини свої експерименти, Тауреже. — Зупиню, зупиню, — розсміявся він. — Тут нечасто бувають гості, розумієш, і останнім часом я не виходжу з будинку. Я сумую... за польовими дослідженнями. То мені продовжувати розповідь про ірландця? — Будь ласка. — Він разом з Абдуллою убив людину. — Він... що? — Узагалі-то, загинуло багато людей, — розповідав Таурег. Цього не могло бути. Я не хотів у таке вірити. — Як ти про це дізнався? Він нахмурив брови, вагаючись на березі збентеження і готуючись щомиті розреготатися. — Люди мені багато чого розповідають, — нагадав він. — Гаразд, знаєш, Тауреже, далі розповідати не потрібно. Абдулла розкриє мені решту. — Зачекай! Не будь таким нетерплячим. Цю інформацію мені повідомили, а не видали під натиском, і ти маєш знати таке про Абдуллу. — Я не хочу розмовляти про Абдуллу, якщо його немає в кімнаті. Пробач. — Чудово, — м’яко промовив він. — Це була ще одна невеличка перевірка. Сподіваюся, ти не образишся. Мені не вистачає жертв. — Що це взагалі таке, Тауреже? Ти запрошуєш мене до себе додому, а тепер потрібно кодове слово лише для нормальної розмови? — Ні, ні, дозволь продовжити. Був один бізнесмен, який заборгував компанії гроші й не бажав платити. Він звернувся в суд через вимагання і привертав багато уваги до Санджая. Абдулла був з ірландцем, коли вони залагодили проблему. Саме він має розповісти деталі. Я тільки можу повідомити, що це було дуже погано. — Який стосунок це має до дівчини? Лайза. Лайза. Я не міг вимовити її ім’я всередині Таурегового вулика. — Це знає лише він. — А ти цього не знаєш? — Я цього не знаю... поки що. Він глянув на мене. Гадаю, йому подобалася моя присутність. Я й досі не певен, як це характеризувало мене. — Шантараме, а ти знаєш, що таке секрет? — поцікавився Таурег весело, і посмішка ворухнула довгу сиву бороду. — Те, про що ти мені не розповіси? — обнадійливо відповів я. — Секрет — це не сказана правда, — провадив він. — І Абдулла тримав це від тебе цей секрет, а я все знаю, бо буквально вчора його про це запитав. — Чому ти його запитав? — Гарне запитання, — мовив він. — А ти чому запитуєш? — Зупинися, Тауреже. Чому ти запитав про мене? Це через мою дівчину? — Ірландець, Конкенон, знає, що Абдулла тебе любить. Він вважає, що Абдулла розповів тобі про їхній спільний злочин. Це дає йому дві причини для твого вбивства. Добова пропозиція винагороди за твою голову не була жартом. Це була серйозна спроба тебе прикінчити. Він хотів тебе вбити, щоб Абдулла страждав, і він збирається вбити Абдуллу. — Розумію, Тауреже. І дякую. Де я можу його знайти? Він знову зареготався. Я сподівався, він пояснить, що тут такого смішного. Я сидів у арці, поміж нескінченної кількості арок, і був настільки обкурений, що ноги здавалися ватними. — На світі є лише два типи людей, — мовив Таурег, уперше щиро усміхаючись, — ті, хто використовує, і ті, кого використовують. Я думав, що існує багато різновидів людей, і точно більше двох, але Таурег мав розповідати про щось інше, а саме про причину, з якої він запросив мене до себе додому. — Гадаю, що ця інформація буде мені чогось коштувати, — сказав я. — Я справді хочу отримати навзамін послугу, — підтвердив він. — Але вважаю, що ти будеш не проти. — Наскільки не проти? — Я хочу всі наявні дані, які в тебе є на Ранджита Чудрі, й усі майбутні теж. — Навіщо? — Я хочу посадити його у в’язницю раніше за інших. — У свою в’язницю? — Так, тут неподалік є одне місце. Доля інколи дарує тобі пригорщу піску й обіцяє, що коли його досить міцно стиснути, то він перетвориться на золото. — Знаєш, Тауреже, — вирішив я, готуючи свої ватні ноги до вставання, — дякую за пропозицію, але я знайду ірландця і Ранджита самотужки. — Стривай, — сказав Таурег. — Пробач. Це була остання перевірка. Обіцяю. Я закінчив. Хочеш почути результати твоєї перевірки на сьогодні? — Я вже казав тобі, що прийшов сюди не для того, щоб ставати твоєю жертвою. — Звісно, — розсміявся він, тягнучи мене знову сісти. — Прошу, зостанься і випий іще одну порцію гарячого чаю, перш ніж підеш. Кузени та племінники прибрали тарілки і принесли нового самовара з гарячим чаєм. — Ти мусиш мене пробачити, — наполягав Таурег. — Якщо ж ні, то я на цілий рік порину в аналіз. Він аж зареготався. — Ні, серйозно. Ти мусиш мене пробачити, — щиро повторив він. — Пробачаю, — сказав я. — Я не почуваюся пробаченим, — видав він. — Ти справді мене пробачаєш? — Ну ж бо, Тауреже, та хто я в біса такий, щоб когось пробачити? — Приймається, — вирішив він. — І дякую. Якщо в чисто комерційному сенсі, без жодних перевірок, я б не проти заплатити тобі значну суму за... особисте інтерв’ю з Ранджитом Чудрі. — Хай як привабливо це звучить... — почав я, але він мене урвав. — Є дві родини скривджених дочок, які щедро заплатять, якщо Ранджит опиниться в моїх руках. — Ні. — Я розумію, — м’яко запевнив він. — І це перевірка, про яку я навіть не думав. Дякую. Я надзвичайно цим насолодився. Тримай адресу ірландця. Він витягнув з манжета невеличкого папірця і передав його мені. — Сьогодні ірландець перебуватиме в товаристві лише двох інших чоловіків. Він буде уразливим. Сьогодні опівночі — найкращий час для нападу. — Дякую, — сказав я. — Але я все одно не віддам тобі Ранджита, якщо знайду його. — Та розумію. Тобі потрібна допомога для викрадення ірландця? — Я не хочу його викрадати, а просто змусити переглянути свої погляди. — О, розумію. Ну, тоді нехай Бог буде з тобою, і насолодімось останнім кальяном. — Знаєш, мені справді вже час. — Ну прошу! Залитися ще на одну трубку. Кузени та племінники поміняли кальян і, за їхніми словами, наповнили його гімалайською водою, а потім додали чистого гімалайського збору. — Я загартовував свідомість, — розповідав Таурег, відхилившись на шовкові подушки, а таця з чаєм і фініками стояла між нами, — і знущався зі свідомості. І знаєш що? Немає жодної відмінності. Це кумедно, еге ж? — Не для пацієнтів. Почувся його механічний сміх. — Знаєш, де в кімнаті ховається слон, коли йдеться про психіатрію? — запитав він. — Коефіцієнт успішності? — запропонував я. — Ні, — сказав він. — Коефіцієнт успішності лише викриває тих, кому можливо цим допомогти, і тих, кому неможливо. Слон у кімнаті ховається в тому, що ми здатні керувати поведінкою краще, ніж розуміти її. Коли ти знаєш, як змусити когось щось робити, то починаєш замислюватися, ким насправді ми є. — Тауреже, ти не можеш змусити нікого нічого робити. Навіть ти. Суть полягає в тому, що декого неможливо передбачити й неможливо контролювати, і мені так подобається. — Ти це проходив, — нагадав він, сідаючи рівно. — Ти знаєш, як воно. — Проходив що? — Тортури, — блискаючи очима, мовив він. — То ось для чого була ця остання порція кальяну, га? — Ти це проходив, — повторив він. — Розкажи про свій досвід. Прошу, відкрийся мені. — Я знаю, що люди, які здаються слабкими, насправді можуть бути сильними, і навпаки. — Так, — погодився він. — А дозволиш мені... допитати тебе з цього приводу? — Узагалі-то... ні, — заявив я, силкуючись підвестися. — А бажаєш почути моє одкровення? — запитав він. — Це відсьогодні пов’яже нас. — Узагалі-то... ні, — вирішив я, знаходячи опору, щоб зіп’ятися на ноги. — Я обрав крамницю іграшок, бо це те, що мені справді подобається, — розповів він. — А лотерейну франшизу компанії прийняв, лише щоб переконати їх у своїй вірності. Я з самого початку хотів мати цю крамницю іграшок, а злочинна діяльність — це лише прикриття. — Гаразд... — І мене звати Мустафа, — додав він. — Це Хадербгай вигадав ім’я Таурег. Він сказав, що це означає «покинутий Богом», і так називають блакитних людей, бо їх неможливо підкорити. Але звати мене Мустафа. — Я... — Ось, я зробив два зізнання, і тепер ми стали братами. — Гаразд... — І базуючись на сьогоднішній перевірці, я знаю, що робити, якщо ти комусь розповіси про моє ім’я. Він глянув на годинника. — Ой, — сказав він. — Бачу, що наш час вийшов. Розділ 59

⇐ Предыдущая 35 36 37 38 394041 42 43 44 Следующая ⇒