Annotation 22 страница

Ми знайшли Діву серед вереску інших Дів, у холі готелю «Президент». Усі троє замовкли, витріщившись на нас із добре награним приголомшенням. Дідьє був у пожмаканому білому лляному піджаку і вицвілих блакитних вельветових штанах. Я був у чоботях, чорних джинсах, футболці й жилеті. Навін був у сірій формі й тоненькій коричневій замшевій сорочці. Він мав із собою важкого наплічника. Гарненькі панянки чітко дали зрозуміти, що у нас не дуже презентабельний вигляд. — Це що — він? — запитала одна з дівчат, обвинувачувально тицяючи в Навіна накладним нігтем. — Во плоті, — вишкірилася Діва, нікого не представляючи. — Мотоциклетний маніяк, — констатувала інша Діва, викреслюючи зі списку мене. — Розбещений баболюб, — заявила перша, викреслюючи Дідьє. — Пробачте, мадемуазель, — втрутився Дідьє. — Але я дідолюб. — Розбещений дідолюб, — обурилася дівчина. — А ще кінь, — розповіла Діва, викреслюючи й Навіна, — без Чарівного Принца. Дівчата Діви загиготіли. — Навіщо наплічник? — зажадала Діва. — Вирушаєш у Гімалаї, сподіваюся? — Тільки з тобою, — зізнався Навін, не відводячи від неї погляду. — О-о-о-о-о-ох! — знущалися Діви. — То в котика є кігті. — Діво, нам уже час, — повідомив Навін. — А може, котик залізе на дерево, — з норовом відповіла Діва, — і залишиться там? Дівчата розреготалися. Навін злився, бо справді був наляканий. Враховуючи загрозу для Дівії, він розумів, що дівчата безглуздо відкриті посеред добре освітленого фойє. Він очікував на вагон горлорізів, які могли увірватися щомиті й викрасти її. І сильний упевнений Навій знав, що буде безсилим, аби це зупинити. Я досить добре його знав, і таки видно було, що хлопець не звик до цього почуття, і це було йому не до шмиги. Дідьє урвав неприємну мовчанку, елегантно вклонившись дівчатам. — Дозвольте представитися, шановні паняночки, — мовив він, роздаючи свої візитівки. — Моє ім’я — Дідьє Леві. Я приїхав з Франції, але вже багато років гостюю у вашому чудовому місті. Об’єднавшись із моїм партнером і добре відомим детективом — паном Навіном Едеїром, ми представляємо «Бюро втраченого кохання» і готові вам прислужитися, якщо з’явиться таємниця, яку необхідно буде розгадати. — Ого! — здивувалася одна з дівчат, читаючи картку. — Не існує занадто тривіальної справи, — провадив Дідьє, — і для «Бюро втраченого кохання» не існує занадто незначної плітки. — Нам уже час, — повторив Навін, вказуючи на двері. Діва поцілувала подруг і попрямувала з нами до дверей. Ми перетнули ґанок і попрямували до центральної вулиці. Навін зупинився і поглянув на мене. Озирнувшись, я зрозумів, що Дідьє з нами немає. Я побіг до готелю, щоб відірвати його від дівчат. — Побачимося наступного вівторка! — гукнув він, поки я відводив бідолаху. — Запевняю вас, я знаю такі плітки про знаменитостей, що ви насолодитеся ними більше, ніж оргазмом! Діви аж зойкнули. Ми приєдналися до Навіна з Дівою. — Візитівки? — мовив я. — Я... вирішив, що краще бути підготовленим, — відповів Дідьє. — Покажи мені. — Я б теж хотів побачити візитівку, — додав Навін. — Я теж, — погодилася Діва. — Давай-но, французику. Він неохоче роздав візитівки, і ми почали роздивлятися їх біля вуличного ліхтаря. БЮРО ВТРАЧЕНОГО КОХАННЯ Дідьє Леві — повелитель кохання Навін Едеїр — повелитель втраченого На зворотному боці картки було зображення чогось, схожого на слухаюче вухо, зі словами: Базіки дозволяють світу крутитися Апартаменти №7, готель «Амрітсар», «Метро», Бомбей — Як гадаєте, може це занадто... слабенько? — щиро поцікавився Дідьє. — Повелитель втраченого? — повторив Навін. — Чоловіче, це неначе щось із Толкієна. — І навіщо вухо? — наївно запитав я, а мав би не розтуляти рота. — Але ж, Ліне! Ти проти лише тому, що кілька місяців тому відірвав чоловікові вухо, — запротестував Дідьє. — Не повністю, — запротестував у відповідь я. — І взагалі, Дідьє, то тепер це сьомі апартаменти, а не сьомий номер? — Почекай-но хвилинку, — підключилася Діва, поклавши мені на груди долоню, неначе невеличкі садові граблі. — Ти відірвав комусь вухо? — Навіне, — звернувся я, — прошу тебе втрутитися. — Діво... — почав Навін. — Не хочу нічого ні від кого з вас чути, — заявила Діва. — Аж поки не сяду до свого лімузина. Де лімузин? Ми втупились у неї. — У тебе немає лімузина, — повідомив Навін. — Відтепер. Я відіслав авто і водія назад до маєтку. Вона почала сміятися, але ми не приєдналися, тож дівчина схопила сорочку Навіна, почала смикати її вниз-угору руками, доки не розірвала. — Ти... в біса... зробив... що? — Діво, прошу довіритися мені в цьому, — мовив Навін, запихаючи шматки своєї сорочки в штани. — Довіритися тобі? Я вже довірилася, а ти втратив моє бісове авто! А ти знаєш, як далеко може пройти чи пробігти дівчина в цих туфлях? Саме для цього створені лімузини, ідіоте, для бісових черевиків! Де моя чотирьохколісна коробка для взуття, Навіне? — А ми можемо поговорити про це не на центральній вулиці? Трохи далі, за перехрестям, є провулок. — Ти, мабуть... — Будь ласка, міс Діво, — втрутився Дідьє. — Ви, напевно, маєте розуміти, що сюди не прийшли б троє чоловіків і не звернулися б до вас, якби не хвилювалися і не вважали це доцільним. Вона подивилася на кожного з нас, а потім кинулась геть. Заскочила у провулок — і зупинилася на половині шляху, притулившися спиною до стіни. Одну ногу вона підняла, щоб обіперти об стіну. На дівчині була елегантна жовта спідниця, біла блузка з високим коміром і босоніжки з ремінцем на щиколотці. Її спідниця мала боковий розріз, який завдяки позі демонстрував короткі гарні ноги. Вона була з дівчат, які уміють позувати, вона позувала для всіх журналів у країні. Я глянув на Навіна. Він вивчав її очима кохання: пристрасті, позбавленої жадання. «Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто», — сказав одного разу Дідьє. І не було жодного сумніву, що Навін Едеїр — індійський ірландець — був крутим хлопцем, який уже падає. Навін дозволив Діві перебіситися. Вона була вперта і горда. Він знав, що мав бути брутально чесний, щоб отримати шанс переконати її в небезпеках, які чекали попереду. Їй відкрилися всі кручені угоди, що опиняються під ногами гангстера, брудного політика чи копа, який на нього полює. Діва опустила ногу зі стіни і випросталася, готуючись. — Загроза дуже реальна, міс Діво, — ніжно мовив Дідьє. — Ми всі обміркували цю справу і дійшли висновку, що ваша безпека під загрозою. — Це погані хлопці, — сказав Навін. — А твій батько оточений хорошими хлопцями, яким не довіряє. Гадаю, що саме тому захищати тебе він доручив мені, наказав не повертатися до маєтку. — Матусю, — тихенько застогнала вона, гукаючи привида. — Я рекомендую поїхати, міс Діво, — порадив Дідьє. — Негайно і далеко. Для мене буде за честь усе організувати. Лін може надати фальшиві документи. Грошей достатньо. Ви будете в безпеці, доки проблема не вирішиться. — Я не поїду, доки мій татко тут, — набурмосилася вона. — А якщо він потрапить до в’язниці? Я буду йому потрібна. Незважаючи на те, що ще доведеться робити, я не полишу Бомбей, доки він тут. — Альтернативою є переховування тут, у нетрищах неподалік, — розповів Навін. — Саме це я й намагався тобі донести. — Нетрища? Спочатку ви розповідаєте, що мій батько став шахраєм і що інші шахраї намагаються його вбити, тож можуть мене викрасти або вбити, а це вже далеко не вперше, і тепер... — Усе... усе дуже погано, — мовив Навін. — Маю на увазі, що вже казав це тобі, Діво. Я й сам переляканий. Прошу, послухай нас. — Я жив там, Діво, — розповів я. — У нетрищах ти будеш у безпеці, й це має бути ненадовго. — Нетрища? — повторила вона, знову намагаючись завестися, але опору залишилося небагато. — У тебе є хтось близький, кому можна довірити своє життя? — запитав Дідьє. Худенька світська левиця здригнулася, неначе він її шокував більше за промахи батька чи небезпеку для власного життя. Діва відступила на півкроку, а потім узяла себе в руки. — У мене є лише далекі родичі, але нікого близького. Моя мама була єдиною дитиною, як і я, а татів брат помер два роки тому. Після маминої смерті залишилися лише ми з батьком. Я нікуди не поїду. — Переховування в цьому місці, міс Діво, не буде приємним, — мовив Дідьє. — Люди там цивілізовані, але умови примітивні. Ви бажаєте обдумати все ще раз? — Я не їду. — Я ж казав, — мовив Навін, поправляючи наплічника. Вони ще розмовляли, а я відійшов, щоб перевірити кінець провулку. Вулиця в кінці провулку вела до білих арок і круглих вікон Всесвітнього торгового центру, а потім до нетрищ, які розпочиналися трохи далі. Усе було тихо. Жителі тротуарів уже влаштувалися на сон. Шалені собаки, жадаючи приходу своєї години влади, смикалися, стрибали й гавкали. Переді мною прошмигнув майже порожній автобус. Його боки прикрашали кіноафіші, неначе герби — бойових слонів. Вуличні ліхтарі освітлювали вхід у нетрища в кінці вулиці. Я знав, яке важке життя в нетрищах. А ще знав, яка щедра винагорода. Нетрища мов медуза: чуйна ніша спільної справи, плетиво любові й загального страждання, що зачіпає кожне життя. До мене повільно підійшла Діва разом з Навіном і Дідьє. Навін обійняв її. Вона не відсахнулася. Можливо, він розповів, що наплічник, з якого кепкувала дівчина, був напханий її речами, швидко зібраними в номері «Магешу». Можливо, коли для Діви закрилися інші кохання, вона нарешті відкрилась для Навіна. Вона вийшла на світло, і я помітив, що дівчина таки перелякалася. — Усе буде гаразд, мала, — сказав я, змушуючи її глянути мені в очі. — На тебе чекає крута прогулянка з сусідами. — Я чула, що район дуже поліпшився після твого переїзду, — мовила вона, але вельми невпевнено. — То скажи мені, жителю нетрищ, чи я маю про щось знати? — Що більше ти там призвичаїшся, — порадив я, коли ми підійшли до широкої дороги біля відкритої вбиральні, яка вела до нетрищ, — то буде краще. — Саме це сказав психолог, — пробурмотіла вона, — перш ніж я засудила його за сексуальні домагання. — У нетрищах ніхто не домагається, там дарують любов, — запевнив я. — Але до цього теж потрібно звикнути. — Я готова, — сказала хоробра налякана світська левиця. — Сьогодні прийму всю можливу любов. Розділ 48

Дорога була важка: пильна земля і каміння. Праворуч була натягнута сітка, яка відмежовувала сяйливі вітрини, у яких демонстрували товари Всесвітнього торгового центру. Ліворуч було широке поле, де жінки й діти випорожнялися посеред бур’янів, хащ і куп фекалій. У темряві присіла якась жінка, захована колючими чагарниками. Кілька дітей присіли в кам’янистій траві біля дороги. Коли поруч проходила Діва, то діти усміхалися і віталися: «Привіт! Як тебе звати? » Коли дорога почала спускатися до моря, ми вперше побачили нетрища: розідрану мантію, накинуту на шматочок узбережжя, що лежить біля сяйливих веж багатіїв, які розташувалися на тому боці маленької затоки. — Дідько б його вхопив! — вичавила Діва. Пічні нетрища неначе застрягли у власних темних віках. Світло в будинках з’являлося лише від гасових ламп з ґнотом. Там не було ні електрики, ні проточної води. Пацюки щоночі чорними хвилями металися у провулках, поглинаючи купи сміття, яке залишалося їм, неначе темні пожертви. Запах гасу, і майже спаленої гірчичної олії, і пахощів, і солоного вітру з моря неподалік, і мила відчайдушної чистоти, і чесного поту, і коней, кіз, собак, котів, мавп і змій, — усі ці аромати атакували Діву, коли ми в світлі смолоскипа пробиралися до будинку Джонні Сигара. Діва аж витріщила очі, але губи були рішуче стиснені. Вона трималася за Навіна, але її босоніжки на високих підборах упевнено торували шлях по нерівній землі. Джонні Сигар уже чекав на нас, одягнений у найкращий храмовий одяг. — Вітаю, Дану, — мовив він, складаючи руки разом і вклоняючись Діві. — Мене звати Джонні Сигар. Сподіваюся, ти не проти, якщо я називатиму тебе Дану. Я всім розповів, що ти моя кузина Дану, яка приїхала з Лондона. — Гаразд, — невпевнено погодилася Діва. — Щоб усе було спокійно, — додав Джонні, — я сказав їм, що ти трохи навіжена. Це має пояснити твій запальний темперамент. — Мій запальний темперамент? — Ну, Шантарам розповідав... — Шантарам, так? — А також я розповів усім, що тебе розшукують деякі люди, бо ти дещо в них поцупила, тож ми маємо зберігати все в таємниці. — Гаразд... мабуть. — О так. Тут для крадіїв найбезпечніше місце, після будівлі парламенту. — Це підбадьорює, — відповіла Діва, посміхаючись. — Гадаю. — Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки знаменитостей переховується в нетрищах з нами. Одного разу тут ховався гравець у крикет. Я не можу повідомити його ім’я, та коли ми разом грали, він розповів... — Закрийся, Джонні! З будинку вийшла Сита — дружина Джонні, її червоно-золоте сарі вітрилами маяло навколо стрункої фігури. — Ти навіть не знаєш, про що я розповідав, — мовив Джонні, образившись. — Усе одно закрийся, — відрізала Сита. — І дай спокій бідній дівчині. До неї приєдналися ще дві жінки і повели Діву до зарезервованої для неї хатини, за кілька кроків від нас. Навін і Дідьє пішли слідом. Я глянув на Джонні. — Ти йдеш, Джонні? — Я... я дам Ситі хвилинку, — сказав він. — Проблеми в раю? — запитав я, розтуляючи свого великого рота. — Ти й половини всього не знаєш, — зізнався він, запускаючи руку у своє густе каштанове волосся. — Сита зводить мене з глузду. — Слухай, я скручу для Діви кілька косяків. Гадаю, що вони пригодяться їй більше, ніж ковдри, якщо вона сьогодні тут спатиме. Чому б нам не посидіти всередині, а я візьмуся до справи, поки ми перекинемося кількома словами. Ми погомоніли. За півгодини я дізнався про Ситу більше, ніж будь-який чоловік має знати про дружину іншого чоловіка. Я намагався перейти на її бік, аби було правильніше, але Джонні розплакався, тож довелося про це забути. Після цього я був лише за Джонні. Його страждання вимірювалося «пунктами сердитої дружини», кожен з яких супроводжувався буркотливим описом. Зрештою все зійшло до однієї речі. — Контрацепція, — повідомив я, скручуючи косяки для кращої адаптації Діви в нетрищах. — Про що це ти? — Вона хоче ще одну дитину, а ти ні. Контрацепція. — Я саме використовую контрацепцію, — зізнався він, некомфортно соваючись на своєму стільці. — У нас уже шість місяців не було сексу. — Це не контрацепція, Джонні, це непорозуміння. Не дивно, що Сита така примхлива. — Сита вірить, що секс існує для зачаття дітей. Я вважаю, що секс — для зачаття дітей, а інколи й для кохання. Вона не вживатиме контрацептивів. Коли я спробував згадати про презервативи, то вона обізвала мене збоченцем. — Це трохи різко. — Що ж мені робити? Ти ж бачиш яка вона вродлива, на? Ситу назвали на честь доброї жертовної богині, й більшість часу вона поводилася відповідно до свого імені. Але в неї і темперамент був ще той, а на додачу був язик, який усе це й оформлював. Ми трохи про це подумали, поки згортали косяки для Діви. — Ти можеш вчинити правильно, — запропонував я, — і все обговорити. — Не... безпечно, — сказав він. — А що ще я можу? — Можеш вчинити по-чоловічому. — По-чоловічому? — здивувався він, підозріло косячись. — По-чоловічому — це все проігнорувати і сподіватися, що вона капітулює раніше за тебе. — Я оберу чоловічий вчинок, — вирішив Джонні, відбиваючи собі долоню. — Це набагато безпечніше за правду. — Я б не був таким певним, — заперечив я, збираючи скручені косяки. — Жінки володіють екстрасенсорним відьомським лячним даром спілкування з мерцями, даром знати всі твої думки. Тож рано чи пізно ти все одно зробиш усе, як хочуть вони. — Ну звісно, — просичав він. — Саме так жінки показують чоловікам, де раки зимують. — І як же це? — Змушуючи чоловіків тимчасово перетворюватися на жінок. Це жорстоко — те, що вони роблять, змушуючи нас говорити про все. Це лячно, а чоловіки важко реагують на лячне. Це викликає у них бажання відбиватися. — До речі про лячне: ходімо дізнаємось, як там справи у Діви. Діву оточили дівчатка, які вже давно мали спати, і розпитували її про увесь одяг на тілі і в наплічнику Навіна. Джонні з Ситою застелили земляну підлогу блакитною цератою, а згори на неї постелили клаптикові ковдри. У кутку стояла глиняна матка^[116], наповнена водою і з алюмінієвою тарілкою зверху, а ще була перекинута склянка. Це був глечик для Діви з добовим раціоном води на день — усе, що в неї буде для пиття, готування і миття тарілок. Ще в кутку стояла гасова скороварка з двома конфорками. Металева шафка на високих ніжках розмістила дві металеві каструлі, трохи харчів і картонну коробку молока. На шафці стояв ще й гасовий ліхтар. Тьмяне світло, здавалось, осявало лише обличчя і кутки. Окрім вихору пластикових квітів, що звисали з бамбукових підпорок, у хатинці більше нічого не було. Стіни були з плетеної очеретяної циновки, а дірки та тріщини позатикали клаптями газет. Дах зробили зі звичайного шматка поліетилену, настеленого на бамбукову раму хатини. Чорний поліетиленовий дах був настільки низько, що мені доводилося трохи пригинатись. Я багато часу прожив у вологій спекоті хатини, подібної на цю. Я знав, що неприємно спекотний день на вулицях міста перетворювався на пекло в невеличкій хижі, кожен подих давався важко, а піт крапав, неначе дощ зі знесиленого листя. Я глянув на дівчину — Бомбейську Діву, яка сиділа на клаптикових ковдрах і теревенила з дівчатками. Я не збрехав: я і справді призвичаївся до життя у нетрищах, але лише після того, як ситуація настільки погіршилася, що неможливо вже було витерпіти й хвилини заюрмлених вуличок, безперервного шуму, недостатності води, полчищ щурів і постійного фонового гулу голодної і смертельно пораненої надії. Я не зізнався Діві, що ліпші дні настануть лише після найгіршого. І я не міг знати, що той найгірший день настане для Діви буквально через двадцять чотири години. — Я приніс тобі трохи припасів, — сказав я, нагинаючись, щоб віддати їй купку скручених косяків і чверть пляшки місцевого рому. — Чоловік зі смаком і розбірливістю, — посміхнулася вона, приймаючи подарунки. — Присядь, Шантараме, приєднайся до нас. Дівчата саме збираються пояснити, чию потрібно цілувати дупу, щоб тут бодай випорожнитися. — Маю відкласти цю розмову, Діво, — усміхнувсь я, — але я залишуся з Навіном і Дідьє, принаймні поки ти не заснеш, тож буду неподалік. Я можу тобі ще щось дістати? — Ні, чоловіче, — мовила вона. — Хіба що ти зможеш привезти сюди мого батька. — Це буде своєрідним відхиленням від завдання, — знову посміхнувся я. — Але тільки-но ситуація з твоїм батьком владнається, я певен, що Навін знову зведе вас. — Сподіваюся, — сказала вона. — Коли я вперше поглянула на цих сухорлявих дівчаток, то гадала, що вони зможуть продати свою дієту для схуднення за мільйони, щонайменше моїм друзям. Але потім я усвідомила, що вони просто голодують. Що тут у біса відбувається? — Вітаю на тому боці. — Ну, якщо я зостануся тут на тиждень, то цього буде більш ніж достатньо, щоб усе змінити, — вирішила вона. Поки Діва говорила, одна з дівчаток перекладала її англійські слова на хінді. Усі дівчата почали аплодувати і скандували. Діва тріумфувала. — Бачиш? Революція вже почалася. В її очах ще й досі палав пустотливий заколотницький вогник, але на обличчі виднівся страх, що заповз у її серце. Вона була розумною дівчиною. Вона розуміла, що ми з Навіном і Дідьє не наполягали на чомусь настільки драматичному, як тиждень у нетрищах, якби не боялися, що на вулицях міста буде навіть гірше. Я знав, що їй бракувало пещеної розкоші родинного маєтку — іншої домівки вона ніколи не знала. Навін розповідав, що будинок повен друзів, їжі, напоїв, розваг і прислуги. І можливо, Діва частково відчувала, що батько покинув її, передавши під опіку Навіна. Я спостерігав, як вона, припасувавши на обличчя тверду непохитну посмішку, спілкувалася з дівчатками. Вона переживала за свого батька, і це було очевидно, — можливо, більше, ніж переживала за себе. І вона була сама, у чужому світі, іноземна туристка в місті, де колись народилася. Я пішов до сусідньої хатини і всівся на потертому синьому килимку біля Дідьє і Навіна. Вони грали в покер. — Ліне, зіграєш партію? — запропонував Дідьє. — Не думаю, Дідьє. Сьогодні я не дуже зосереджений. Не зможу достатньо налаштуватися, щоб грати на твоєму рівні. — Дуже добре, — добродушно посміхнувся Дідьє. — Тоді я продовжу урок. Я вчу Навіна махлювати з гідністю. — Вчиш гідного махлярства? — Махлювати з гідністю, — виправив Дідьє. — А ще — як вирахувати ошуканця, — додав Навін. — Ти знав, що існує сто чотири способи махлярства? Два способи на кожну карту в колоді. Це захопливо. Дідьє може читати з цього предмета лекції в університеті. — Шахрайство в картах — це просто магія, — скромно повідав Дідьє. — А магія — це просто шахрайство в картах. Я спостерігав за їхньою грою, сидячи поруч і виціджуючи одну з запасних фляг Дідьє. І для мене це теж була важка ніч, хоча не така шокова, як для Діви. Я почав відчувати, як над головою змикається склепіння спільноти нетрищ, — цьому допомогли звуки, запахи і вихор неслухняних спогадів. Я знову опинився в лоні людства. Неподалік почувся кашель, чоловік кричав уві сні, прокинулася дитина, інший чоловік шепотів на маратхі своїй дружині про їхні борги. Я відчував нюхом пахощі, які палили в десятках будинків навколо нас. Моє серце намагалося налаштуватися на ритм двадцяти п’ятьох тисяч інших сердець: так роблять світлячки, доки не навчаться спалахувати та згасати однаковими хвилями світла. Але я не міг приєднатися до ритму. Щось змінилось у моєму житті чи серці. Та частина мене, яка кілька років тому охоче поринула в озеро свідомості, тепер була відсутня. Після втечі з в’язниці я шукав домівку, блукаючи від села до міста, сподіваючись, що впізнаю її, коли знайду. Після зустрічі з Карлою я натомість знайшов кохання. Тоді я ще не знав, що пошуки одного завжди ведуть до іншого. До нас приєднався невеличкий собака-вигнанець: стрибав уперед, а потім відбігав назад, наштовхуючись на мої ноги. Коли я вийшов з нетрищ і попрямував до свого мотоцикла, він приєднався до зграї вуличних собак, які виклично завивали. Я повернувся у «Амрітсар» — трохи пописати. Ступаючи безлюдною вулицею, я помітив Аршана — батька Фарзада, символічного голови трьох родин, які шукали скарб. Зараз Аршан не шукав скарбів: він не відводив погляду від поліційного відділка Колаби, що містився через дорогу. Я розвернув мотоцикла і зупинився біля нього. — Добридень, Аршане! Як справи? — О, добре, добре, — неуважно відповів він. — Уже наче пізно, — зауважив я. — А це небезпечний район. Тут банк, поліційний відділок і крамниця брендового одягу, усі в межах двадцяти метрів. Він посміхнувся, але погляд ні на мить не полишив відділка. — Я... я чекаю на декого, — туманно пояснив він. — Може, він уже не прийде. Можу я запропонувати підвезти вас додому? — Зі мною все гаразд, — знову повторив він. — Зі мною все гаразд, Ліне. Ти їдь. Він був настільки спантеличений, що навіть руки почали рефлекторно сіпатися — від поганих думок, а його обличчя спотворила гримаса болю. — Маю наполягти, Аршане, — сказав я. — Поганенький у вас вигляд, чоловіче. Він повільно повернувся в теперішнє, потрусив головою, прокліпався і погодився на поїздку. Дорогою додому він не промовив ані слова, а лише неуважно пробурмотів подяку та прощання, поки йшов до дверей свого будинку. Фарзад відчинив нам двері, зойкаючи від переживань за батька. — Що сталося, татку? Що з тобою? — Зі мною все гаразд, хлопче, — відповів він, зіпершись на синове плече. — Ліне, зайдеш? — запитав Фарзад. Це була хоробра пропозиція, оскільки хлопчина ще й досі був членом компанії, і ми обоє знали, що Санджай не схвалить моїх гостин. — Та ні, Фарзаде, — відкараскався я. — Надолужимо в якийсь інший день. В «Амрітсарі» я повністю роздягнувся і довго мився під душем. Діва, мабуть, обожнювала пінисті ванни з ароматичними оліями в маєтку свого батька, а тепер муситиме митися в маленькому тазику посеред нетрищ, і як усім іншим дівчатам, їй доведеться митися повністю одягненою. Бідна дитина, подумав я, знову одягаючись, але нагадав собі, що Навін був лише на відстані одного дзвінка від прохання про допомогу. І було цікаво, скільки ще часу знадобиться індійсько-ірландському детективу, аби визнати свою закоханість. Я приготував сендвіч без хліба, але з тунцем, помідорами і цибулею між шматочками сиру пармезан, випив два пива і ще довго продивлявся схеми чорного ринку від Дідьє. Він зібрав цілі аркуші нотаток, з біографіями основних гравців, середніми щомісячними прибутками, зарплатами й відкатами. Прочитавши їх, я склав папери на краю ліжка і взяв свого записника. Там було нове коротке оповідання, яке я намагався написати, про щасливих людей, які робили щасливі речі. Історія кохання. Байка. Я спробував додати кілька нових рядків до потоку вже скомпонованих слів. Перечитав перший параграф. Коли справа доходить до правди, то існує два різновиди коханців: ті, які знаходять правду в коханні, й ті, які знаходять кохання в правді. Клеон Вінтерс ніколи не шукав правди ніде і ні в кого, бо не вірив у правду. Але потім, коли він закохався у Шанассу, правда сама його знайшла, і всі брехні, які він собі розповідав, перетворилися на сарану, що годувалася на полях сумнівів. Коли Шанасса його поцілувала, чоловік впав у кому й шість місяців був без тями, поринувши в озеро чистої правди. Я продовжував битися над оповіданням, але персонажі почали змінюватися, слідуючи власним законам, і перетворилися на знайомих мені людей — Карлу, Конкенона, Діву. Обличчя розпливлися, мої очі заплющилися, і кожне повернення до тексту було черговою хвилею сили волі. Я почав колихатися в морі реальних та уявних облич. Записник упав біля ліжка. Нескріплені сторінки з нього розлетілися вихором. Підвісний вентилятор переплутав сторінки моєї щасливої історії з кримінальним синопсисом Дідьє. Його сторінки впали на мої, а мої приєдналися до його, і вітер приписував злочину кохання, а коханню злочин. Поки я спав. Розділ 49

Ідрис невтомно повторював, що підтвердження приходитимуть постійно. Та якщо вони й приходили, то я їх не бачив, навіть у снах. Ідрис говорив про духовні речі, але для мене у слові «духовний» було єдине — природа. Я не знайшов свого зв’язку з його тенденційним полем, а там, на межі світу, здавалося, що тільки з Карлою у мене є зв’язок. Я дослідив усі віри, які спромігся знайти. Я вивчив молитви на мовах, якими не розмовляв, і молився з вірянами після кожного запрошення з їхнього боку. Але я завжди швидше знаходив зв’язок з людьми й чистотою їхньої віри, а не з тим релігійним кодом, якому вони слідували. Я часто мав з ними багато спільного, окрім, звісно, їхнього Бога. Ідрис розповідав про Божественне мовою науки і розповідав про науку мовою віри. Для мене це мало дивний сенс, у той час як лекції Хадербгая на тему космології залишали по собі лише цікаві запитання. Як і будь-який учитель, Ідрис був мандрівкою, а я хотів у цій мандрівці чогось навчитися, але той духовний шлях, що мені видівся, вів лише в ліси, де теревені затихали, аби птахи могли відшукати дерева, і океани, і річки, і пустелі. І кожен чарівний ранок, коли я прокидався, кожен прожитий день, кожен вечір, відданий писанню, тримав у собі невимовну порожнечу запитань. Я помився, випив кави, прибрав у оселі та спустився до свого мотоцикла, припаркованого у провулку біля будівлі. У мене було призначено зустріч з Абдуллою. Я хотів його побачити і водночас боявся цього, потому як дружба потьмяніла в його очах. Тож я їхав і згадував про Діву Девнані, багатеньку дівчину в дуже бідних нетрищах, чий батько спостерігає, як пісок сіється крізь його пальці. Я вирішив купити їй трохи керальської травички та пляшку кокосового рому і віддати під час наступного візиту. Коли я припаркував свого мотоцикла біля мотоцикла Абдулли, навпроти готелю «Саураб», то не зразу й неохоче глянув на свого друга, але очі, які зустрілися з моїми, були так само щирі, як і завжди. Він мене обійняв, і ми втиснулися в невеличке сидіння за столом, що дозволяло нам обом бачити двері. — А ти став темою для розмов, — сказав Абдулла, поки ми наминали масалу-досу^[117] й пельмені з манговим соусом. — ДаСилва запропонував парі на те, що ти не доживеш і до кінця місяця. — Хтось на нього погодився? — Звісно ж, ні, — між жуванням мовив Абдулла. — Я відгамселив ДаСилву бамбуковою палицею. Він відмовився від парі. — Круто. — Зараз беруться до уваги слова Санджая, а той хоче, щоб ти жив. — Як кіт, який бажає залишити мишку живою? — Швидше як тигр і мишка, — відповів Абдулла. — Він вважає скорпіонів котами, які ненавидять тебе більше, ніж ДаСилва. — То для Санджая я — мішень чи корисна можливість відвернути увагу? — Останнє. Він не очікує, що ти довго протягнеш за межами компанії. Але ти став корисним, в особливий спосіб. — Га? — Поки ти живий, то дратуєш інших. — Дякую. — Немає за що. Особисто я переконаний, що ти дратуватимеш навіть після своєї смерті. Це рідкісна здатність. — І ще раз дякую. — Немає за що. — Які в мене шанси займатися бізнесом? — Він не вважає, що ти проживеш досить довго, щоб розпочати бізнес. — Мені дійшло. Але якщо я дотягну, скажімо, до післязавтра, коли все стартує, то як поводитися? — Санджай мене запевнив, що він тебе ліцензує, як і всіх інших, але за вищими відсотками. — А ще кажуть, що мафіозні боси не мають серця. А я зможу виробляти власні паспорти? — Він не вважає, що ти зможеш... —... прожити так довго. Але якщо таке станеться? — Санджай сказав, що тобі заборонено наближатися до паспортної фабрики. Твій юний асистент Фарзад особисто приходив до Санджая, щоб попросити дозволу вчитися в тебе. Санджай сказав, що він не думає... —... що я проживу так довго, правильно, але він же цього повністю не виключає? — Ні. Він наказав Фарзаду не контактувати і не розмовляти з тобою. — А якщо я придбаю власні прилади і почну фальшувати документи? — Він не вважає... — Абдулло, — зітхнув я, — мене не хвилює переконання Санджая, що я не доживу й до кінця зими. Я поважаю лише власну думку з цього приводу. Лише скажи Санджаю, що може прийти та мить, коли йому теж знадобиться один з моїх паспортів. Якщо його таке влаштує, то я б хотів почати власне виробництво. У мене це добре виходить, і це злочин анархістів. Спробуй переконати Санджая, гаразд? — Джарур, брате. Приємно було почути від нього слово «брат», але я не знав, чи Абдулла прийняв моє дезертирство від компанії, чи просто його власне незадоволення штовхало його ближче до мене-ренегата. — Ти збираєшся зайнятися усіма справами Дідьє? — запитав він. — Не всіма. Я відмовився від торгівлі наркотою. Компанія може зайнятися цим, якщо є таке бажання. Амір, наприклад. І повіями також. Вони можуть прибрати до рук усю мережу повій у Південному Бомбеї. Я простив усі їхні борги і відпустив. Вони десь там, займаються власними справами. Але компанія, мабуть, може з ними передомовитися, гадаю. — Усе буде виконано ще до ночі, — низьким голосом проспівав Абдулла, розкочуючи склади. — То без наркотиків і дівчат що конкретно в тебе залишиться? — Усі валютні спекулянти залишаться мені. Мені вистачить цього десь на місяць, щоб перевести принаймні п’ятнадцять трейдерів чорного ринку з фонтану Флори на Колабський ринок. Якщо все вигорить, то я непогано влаштуюся. А на додачу я спеціалізуюся на годинниках і техніці. Кожен вуличний ділок спочатку приноситиме речі мені, а вже потім усім іншим покупцям. Гадаю, що зможу все налаштувати. — Годинники? — здивувався він, грізно насупившись. — Колекційні годинники дорого коштують. — Але ж годинники, Ліне! — раптом майже прогарчав він. — Ти був солдатом у Хадербгая. — Я не солдат, Абдулло. Я — гангстер, і ти також. — Ти був одним з його синів. Як ти можеш сидіти тут і розповідати мені про годинники? — Ну гаразд, — мовив я, намагаючись усе виправити. — То, може, поїдемо на Нариман-Пойнт, і я сидітиму там, розповідаючи про годинники? Абдулла підвівся з-за столу, вийшов з ресторану і попрямував до мотоцикла. Він не оплачував рахунків у жодному з ресторанів Південного Бомбея. Так вчиняли усі гангстери. Я заплатив, залишив офіціантам чайові та приєднався до нього. — Справді, слід проїхатися, — погодився Абдулла. Я прямував за ним до Бомбейського університету, де ми припаркувалися, пройшли через колонади й листяні вулички і опинилися у відкритому спорткомплексі, який називався «Азад-Майдан» і містився позаду студмістечка й інших університетських будівель. З вулиці спорткомплекс відгороджував паркан із залізними списами згори і лише одним входом, з якого стежка через увесь стадіон вела до університету. Невидиме сонячне озеро золотом відбивалося від кожної поверхні. Ми з Абдуллою разом йшли попід парканом, якраз біля волохатих бур’янів, що розрослися внизу. Це схоже було на ті щоденні прогулянки, які ми з іншими в’язнями отримували у в’язниці. Ходьба і розмови, ходьба і розмови колами років. — Наскільки все погано? — поцікавився я в Абдулли. — Я чув дещо на горі. Як почалася пожежа в будинку скорпіонів? Він стиснув губи. Абдулла очікував, що я запитаю про бійню в Колабі й пожежу, яка вбила медсестру в будинку Вішну. Я знав, чому ця медсестра була в будинку. Було цікаво, чи знав Абдулла або хто-небудь з компанії, що в будинку були цивільні. Я не знав цього, коли дзвонив у двері, й не розповів про це ні Абдуллі, ні комусь іншому. Він видихнув крізь ніс, хмуро стиснувши губи. — Ліне, я тобі довірюсь, неначе ми ще й досі одна родина. Я не це маю робити, але мушу. — Абдулло, я надаю перевагу загальній картині, й ти це знаєш. Мені не потрібні інтимні подробиці, хіба що сам інтим. І не порушуй через мене свою присягу, хоч за це тебе й люблю, чоловіче. Лише розкажи мені загальну картину, щоб знати, хто в кого стріляє. — Це був Фарід, — розповів Абдулла. — Я радив цього не робити. Вогонь не розбирає. А я хотів вибірково повбивати конкретних людей. Їх усіх, раз і назавжди. Санджай вирішив використати вогонь. Фарід усе підпалив, а скорпіони втекли, але медсестра, якої там не мало бути, загинула в пожежі. — Де зараз Фарід? — Він ще й досі тут, біля Санджая. Він відмовляється їхати з міста, хоча це було б набагато мудріше. — Тепер тут багато чого відбувається. — Чого саме? — Нічого. Лише випадкова думка на вітер. Скорпіони дадуть жорстку відповідь, Абдулло. Я зустрічався з цим хлопцем — Вішну. Він не легковаговик. Він розумний і має політичні плани. Це дарує йому друзів у несподіваних місцях. Не треба недооцінювати його помсту. — Чого він хоче? — Він хоче того ж, що й ти, до певного моменту. Він хоче вбити Санджая. Але він також хоче, щоб з ним загинула вся компанія. І він дуже цікавиться Пакистаном. — Пакистаном? — Пакистаном, — відповів я. — Сусідня країна, хороші люди, гарна мова, чарівна музика, секретна поліція. Пакистан. — Це недобре, — насупився Абдулла. — Санджай має багато друзів у Пакистані. Саме ці друзі надіслали афганців для його охорони. Ми підходили до вигину огорожі. Молода пара відпочивала на ковдрі посеред теплої м’якої трави. Перед ними лежали кілька розгорнутих книжок. Навколо них стрибали ворони, купаючись у ранковому сонці та шукаючи черв’яків. Абдулла почав повертати в інший бік, щоб уникнути лежачу пару. — Зачекай, — попросив я. — Я їх знаю. Вінсон і Ранвей, усміхаючися, звели погляди, поки ми наближались. Я познайомив їх з Абдуллою і нагнувся, щоб підняти одну з книжок. Це була книга Джозефа Кемпбелла «Герой з тисячею облич». — Як ви надибали на Кемпбелла? — Ми вивчали його в університеті, — повідала Ранвей. — Тож я викладаю Стюарту інтенсивний курс. — Усе це для мене занадто, — блиснув посмішкою Вінсон, провівши рукою по своїх білявих кучерях. — Карлос Кастанеда, — здивувався я, читаючи обкладинки інших книжок. — Роберт Пірсиг, Еммет Броган, Елдридж Клівер і Будда. Гарна збірка. До переліку можна додати Сократа й Говарда Зінна. Я не знав, що ти тут навчаєшся. — Я не навчаюся, — випалила Ранвей. — Взагалі-то, навчаюсь тут я, — розповів Вінсон. — Вступив майже два роки тому, але ігнорував усі свої заняття. Хоча й досі маю читацького квитка. — Ну, приємного читання, народ, — побажав я, відходячи. — Це спрацювало, — сказала Ранвей. — Та штука з тарілкою їжі. Я повернувся назад. — Справді? — Так, — підтвердила вона. — Ласун був задоволений, мабуть. Він зник. Дякую. — Про що це ви таке говорите? — запитав Вінсон зі здивованим обличчям десятирічного малого. Це одна з речей, які я найбільше любив у Вінсоні: його обличчя було настільки щире, що там не було де приховати почуття. Усе, що він думав чи відчував, відображалося на його обличчі. Він був власною чесністю. — Розповім тобі пізніше, — мовила Ранвей, махаючи на прощання. — А ці двоє теж купують і продають годинники? — поцікавився Абдулла, коли ми продовжили прогулянку по стадіону в напрямку університету. — Ми знову до цього повернулись? Абдулла хмикнув. На світі насправді є ще люди, які хмикають. І як виявилось, я кількох таких знаю. Моя теорія полягає в тому, що хмикальники мають трохи більшу дрібочку ДНК ведмедя, ніж решта. — У мене твоя зброя, — пробурчав він. — Скажи, куди її надіслати. — Я знаю чоловіка, який її прибереже за десять відсотків. Я надам тобі деталі. Дякую, Абдулло. Повідомиш, скільки все це коштує. — Зброя — це подарунок, — ображено сказав він. — Пробач, брате, звісно. Збіса приємно. І до речі про зброю, у мене призначено зустріч з Вікрантом — моїм майстром ножів, на причалі Сассуна. Я можу ще щось для тебе зробити? Ми підійшли до склепінчастого проходу, що вів з університету на вулицю, але Абдулла зупинив мене до того, як я приєднався до натовпу студентів, які виходили крізь арку. — Є дещо, — почав Абдулла, але знову стулив рота, важко дихаючи крізь носа. — Санджай заборонив нам сприяти тобі чи контактувати з тобою з будь-якої іншої причини, крім справ компанії. — Розумію. — Ти розумієш, що це означає? — Я... гадаю. — Це означає, що наша наступна відкрита зустріч відбудеться лише по смерті Санджая. — Що? — Не хвилюйся і не бійся, — сказав він, міцно мене обіймаючи, а потім тримаючи на відстані витягнутих рук, наче масивний одвірок. — За тобою наглядають. — Це ти не помилився. — Ні. Я маю на увазі, що найняв декого, щоб тимчасово наглядали за тобою, — терпляче мовив він. — Ти таке зробив? Хто вони? — Велосипедні вбивці. — Ти заплатив навіженим маніякам, щоб вони мене захищали? — Так. — Це дуже дбайливо. І дорого. Маніяки дешево не обходяться. — Ти не помиляєшся. Я взяв трохи грошей зі скарбу Халеда, щоб це оплатити. — Як на це відреагував Халед? — Він погодився. Мені здається, що єдиний спосіб виманити його назад у Бомбей для зустрічі зі своїм істинним призначенням — це перенести той скарб у місто по частинах. — Ти жартуєш, правда? Він окинув мене поглядом з голови до ніг, надзвичайно ображений. — Я ніколи не жартую. — Жартуєш, справді, — розсміявся я. — Ти лише не знаєш, що робиш це. Ти кумедний хлопець, Абдулло. — Справді? — скривився він. — Ти найняв навіжених маніяків для мого захисту. Ти кумедний хлопець, Абдулло. Лайза завжди сміялася, коли ви зустрічалися, пам’ятаєш? Лайза. Він задивився на гральне поле, аж м’язи на щелепі заграли, хоча очі залишились ідеально спокійні. Студенти університету грали в крикет, буцали футбольного м’яча, сиділи групками, робили кульбіти і просто танцювали. Лайза. — Ти був її братом-рахі, — мовив я. — Вона ніколи мені цього не казала. — Ідуть великі зміни, — сказав Абдулла, переводячи на мене погляд. — Наступна наша зустріч може відбутися на моєму похороні. Поцілуй мене, як брат, і молися, щоб Аллах простив мої гріхи. Він поцілував мене в щоку, прошепотів прощання і граційно шмигнув у потік студентів, що лилися крізь арку. Поля, оточені довгою гостроверхою огорожею, здавалися великою зеленою сіткою, яку накинуло сонце, щоб зловити блискучі молоді уми. Мої очі шукали Вінсона і Ранвей у дальньому кутку парку, але їх там не було. Коли я дістався свого мотоцикла, то Абдулла вже зник. Це було опівдні, й він не схотів пояснювати, чому зі мною зустрічався. Тоді я не відав, коли і як ми знову зустрінемось. Я повернувся до району причалу Сассуна й до крамниці сталі Вікранта. Я показав відомому виробнику ножів дві частини меча, якого заповів мені Хадербгай. Система переговорів у Вікранта була така: почати з найдешевшого рішення, продати тобі його, а потім викрити в ньому якийсь фатальний недолік. Це, звісно ж, вело до наступного найдешевшого рішення і наступного важкого продажу, наступного фатального недоліку, наступного рішення і наступного фатального недоліку. Упродовж років я намагався зразу вивести Вікранта на дуже дороге рішення з відсутністю фатальних недоліків, але, на жаль, це було неможливо. — Вікранте, невже нам знову потрібно проходити всі етапи? Може, ти просто зараз зробиш мені люкс-пропозицію? Мені справді начхати, скільки все це коштуватиме. І це дійсно нервує, чоловіче. — Як і все інше в житті, — заявив майстер ножів, — є вдалий спосіб і невдалий спосіб дратувати. — Га? — Справді. Я от, наприклад, професійно дратую. Ця моя особливість — невід’ємна моя частина. Але ти — ти дратуєш без усіляких на те причин. — Ні, не дратую. — Ти навіть зараз мене дратуєш, поки ми розмовляємо. — Іди до біса, Вікранте. Ти полагодиш меча чи ні? Він почав пильно обдивлятися меча, намагаючись не посміхатися. — Я зроблю це, — вирішив він. — Але лише якщо сам усе вирішуватиму. Руків’я має фатальний недолік. Третьосортне рішення. — Чудово. Починай. — Ні, — заявив він, тримаючи меча в руках. — Ти мусиш зрозуміти. Якщо я відремонтую його на власний розсуд, то ця зброя ніколи не зламається і перетвориться на супутника Часу, але цей меч уже не буде тим мечем, який пращури Хадербгая несли в битву. Він буде інакшим на вигляд та інакшим на дотик. Його душа буде іншою. — Розумію. — Ти хочеш зберегти історію, — запитав майстер ножів, дозволивши собі посмішку, — чи хочеш, щоб історія зберегла тебе? — Потішний ти чоловік, Вікранте. Я хочу зберегти меча. Це неначе довіра, і я не можу бути певним, що хтось наступний відремонтує його, якщо зброя знову зламається. Вікранте, зроби люксову версію. Нехай він буде вічним, і перероби, але не показуй, поки не закінчиш, гаразд? Це мене засмучує. — Меч чи віра? — І те, і те. — Тгик, Шантараме. — Гаразд. І дякую за повідомлення про Лайзу, яке ти надіслав Дідьє. Багато означало. — Вона була гарною дівчиною, — зітхнув він, махаючи на прощання. — Відійшла в краще місце, друже. — Краще місце, — посміхнувся я, роздумуючи про те, що ми вважаємо кращим будь-яке життя, окрім нашого. Я уникав кращих місць і увесь день зустрічався з валютниками й вуличними продавцями, від фонтана Флори, Пойнту і до мангрових заростей Колаба-Бек-Бей. Я слухав усі гангстерські плітки, які переповідали китайці по всій території, занотовував усі числа й оцінки міняйл, порівнював їх із записами Дідьє, дізнався, ким були основні хижаки, які ресторани нас впускали, а які не хотіли й бачити, як часто копи вимагали грошей, кому можна було довіряти, скільки коштував кожен квадратний фут чорного ринку Колаби. Криміналітет, звісно ж, платить, інакше ніхто б цього не робив. Криміналітет зазвичай платить швидше, а може й краще за Волл-Стріт. Але на Волл-Стріт є копи. І копи були моєю останньою зупинкою на шляху до нетрищ, щоб відвідати Діву з Навіном. Блискавичний Диліп вказав на стілець, коли я зайшов до його кабінету. — Навіть не думай сідати на бісовий стілець, — сказав він. — Чого тобі в біса треба? Він мене оглядав, згадуючи останнє побиття і сподіваючись побачити кульгавість. — Блискавичний-джі, — ввічливо почав я. — Я лише хочу дізнатися, чи ще й досі можу давати хабарі тобі, тепер, коли став фрілансером, чи треба буде йти до молодшого інспектора Патила. Ти мені підходиш більше, бо молодший інспектор Патил може бути справжньою скалкою в дупі. Але якщо ти йому це скажеш, то я все заперечуватиму. Констеблі розреготалися. Блискавичний Диліп на них витріщився. — Киньте цього вилупка в нижній барак, — звернувся до копів він, розвалившись у дверях. — І вибийте йому мозок. Вони припинили сміятись і почали рухатись до мене. — Жартую, — розреготався Блискавичний Диліп, піднявши руку, щоб зупинити своїх людей. — Жартую. Копи сміялись. Я теж сміявся. Це було дуже кумедно, по-своєму. — П’ять відсотків, — запропонував я. — Сім з половиною, — кинув у відповідь Блискавичний Диліп. — І я поставлю для тебе стілець під час наступних відвідин нижнього бараку. Копи сміялись. Я теж сміявся, бо я б йому й десять відсотків заплатив. — Згода. Ти жорстко торгуєшся, Блискавичний-джі. Ти не просто так одружився з жінкою з марварі. Марварі — це торгівці з Раджастану в північній Індії. Вони отримали репутацію майстерних бізнесменів і неабияких ділків. Дружина Блискавичного Диліпа мала репутацію жінки, яка витрачала гроші швидше, ніж Блискавичний міг вибити їх зі своїх жертв. Він зиркнув на мене, без задоволення згадуючи свою дружину. Скривився. Кожен садист має власного садиста десь у сутінках. Коли ти знаєш, хто це, то достатньо лише ім’я згадати. — Вимітайся звідси! — Дякую, сержанте-джі, — мовив я. Я пройшов повз копів, які закували й відгамселили мене ще кілька тижнів тому. Вони кивали й доброзичливо посміхалися. Це також було по-своєму кумедно. Розділ 50

⇐ Предыдущая 31 32 33 34 353637 38 39 40 Следующая ⇒