Annotation 19 страница

Я припаркувався за квартал від маєтку і чекав на тихій бічній вулиці. Місячне сяйво писало вірші на дорозі, пробиваючись крізь дерева. Сухоребра чорна кішка пробігла перед нами крізь пасма світла й тіні, шукаючи безпечного прихистку. — Дякую тобі, Доле, — сказав Дідьє. — Чорна кішка. Ну, звісно. Ми підійшли до воріт. Я зупинився, оглядаючи довгу вулицю. Автомобілі проїжджали, але загалом усе було тихо. — Дідьє, ти певен, що хочеш цього? — Як ти смієш! — обурився Дідьє. — Гаразд. Гаразд. Пробач. Я відчинив ворота і попрямував до дверей. Я вже збирався натиснути на дзвінок, але Дідьє зупинив мене. Посміхнувся, зупинився, а потім сам подзвонив. До дверей підійшов чоловік. Двері було прикрашено вітражним склом і матовими панелями. Крізь скло я побачив, що то був дебелий чоловік, здоровань, який повільно наближався, спираючись на ціпок. Гануман. Він відчинив двері, побачив мене і вищирився. — Знову ти, — мовив він. — Розкажи мені про Пакистан, — заявив я. Він схопив моє плече, неначе це був грейпфрут, і штовхнув мене в коридор. У кінці коридору з’явилися його прихвосні зі скаженими очима і спортивною статурою. Горлорізи вийшли на сходи. Гануман штовхнув мене в напрямку дверей в кінці холу. — Мадачудг! Багінчудг! Ганду! Слала! — лаялися вслід вони, жадаючи кинутися на мене. Усі пістолети на світі — це побажання смерті, а всі хлопці були озброєні, тож бажали нам смерті. Я перелякався, бо не очікував на зброю, а злочинці в принципі не дотримуються правил. Найближче до мене в коридорі стояв великий волохатий чолов’яга. Він повільно підняв улюбленця публіки — вкорочений дробовик дванадцятого калібру — і спрямував його на мене. Гануман мене обшукав. Задовольнившись відсутністю пістолета, він задер мені сорочку на спині, щоб показати іншим наявність двох ножів, а потім її відпустив, ледь не позіхаючи. Тоді розвернувся до Дідьє, але той зупинив його піднятою рукою. Вийняв з кишені пістолета і передав його Гануману. Неподалік мене трохи прочинилися двері. Вішну вийшов у хол і став біля своїх людей. — Ти не просто витираєш ноги об вхідний килимок, — спокійно заявив він. — Ти його пропалюєш. Заходь, поки не спровокував бунту. Він повернувся до кімнати. Гануман штурхонув мене вперед, і ми приєдналися до Вішну в його кабінеті. Там був письмовий стіл з червоного дерева, два м’які гостьові крісла і ряд дерев’яних стільців за ними. Політичні й релігійні плакати займали своє місце на стінах, але там не було жодної книжки. Екран на столі показував різні зображення з маєтку: одна картинка охорони за іншою. Вішну зупинився біля входу, щоб перемовитися кількома словами з Гануманом. Здоровань слухав, хитаючи головою. Коли Вішну приєднався до нас, то був уже сам. Це було надто самовпевнено і безглуздо. Він приготував три келихи бурбону з льодом на кожного з нас, а потім зайняв своє місце за столом, сівши на офісне крісло з високою спинкою. — Пан Леві, так? — запитав Вішну, коли ми всі зайняли свої місця біля столу. — Ми ще не знайомі, але я багато про вас чув. — Enchante, monsieur^[109], — відповів Дідьє. — Моя дружина захворіла, — розповів Вішну, обертаючись до мене. — За нею доглядає наш лікар і дві медсестри. Саме тому я тримаю її неподалік. Саме тому мої люди хотіли тебе вбити. Бо моя дружина в цьому будинку. Саме тому я й сам не проти тебе вбити. Невже ти настільки божевільний, щоб отак прийти сюди? — Мені шкода, що твоя дружина захворіла і що я потурбував твій спокій, — мовив я, піднімаючись. — Я знайду інший спосіб. — Ти так просто здаєшся? — вишкірився Вішну. — Слухай, Вішну, я думав, що це твій гральний клуб, і не знав, що це домівка. Я знайду інший спосіб. — Сядь назад, — сказав Вішну. — Розкажи мені, у чому справа? — Я знаю, як ти почувався б, якби щось трапилося з твоєю дружиною, — почав я, знову сідаючи, — бо дещо сталося з моєю дівчиною. Вона померла. Чоловік, який постачав пігулки, що її вбили, під твоїм захистом. Я прийшов до твого клубу, щоб попросити дозволу для розмови на вулиці. — А чому б тобі не зачекати на нього надворі? — Я не сиджу в засідці, чекаючи на когось. Я йду до парадного входу. Ось чому я попросив про цю зустріч. Цей чоловік працює на тебе, тож я прошу. — Що ти хочеш дізнатися? — Я хочу дізнатися те, що знає він. Ім’я чоловіка, який був з ним. Того, який дав моїй дівчині пігулки. — І що я отримаю навзамін? — Будь-що на твій вибір, якщо ми обоє вважаємо це чесним. — Послуга? Він вишкірив зуби. — Це не якась дрібниця, — запевнив я. — Якщо ти дозволиш з ним поговорити, я виконаю будь-яке твоє прохання, якщо ми обоє вважатимемо його справедливим. Маєш моє слово. — Сигару? — запропонував він. — Ні, дякую. — Дуже милостиво, — сказав Дідьє, тягнучись по сигару і вдихаючи її аромат. — Знаєте, Вішнудада, якщо плануєте нас убити, то якраз так я це й робив би. Вішну розреготався. — Я прокрутив щось подібне років у сімнадцять, — повідав він, даруючи мені незадоволену посмішку. — Прошмигнув з тацею чаю аж до вітальні місцевого дона, поставив її і приклав ножа йому до горла. — Що сталося? — поцікавився Дідьє. — Сказав, що коли його гунди^[110] не припинять домагатися моєї сестри, я повернуся так само тихо і переріжу йому горлянку. — Він тебе покарав? — запитав Дідьє. — Так, покарав. Він мене найняв на роботу, — відповів Вішну, роблячи ковток зі свого келиха. — Але навіть якщо це нагадує мені юність, я не можу схвалити твоє рішення отак прийти до мене додому. Про якого чоловіка під моїм захистом ідеться? — Про ірландця. Конкенона. — А, ну тоді ти запізнився. Він уже зник. — Він удень ще був тут, месьє, — тихо втрутився Дідьє. — Так, пане Леві. Але вдень тут, ввечері зник — саме такою є природа нашого бізнесу, хіба ні? Ірландець пішов три години тому. Куди він зник і чи ми ще побачимося — мене не хвилює. — Ну, тоді я вже піду, і ще раз пробач за те, що потурбував твою дружину. — Чи правда, — запитав Вішну, вказуючи мені на крісло, — що ти більше не працюєш на санджайську компанію? — Правда, — підтвердив я. — Якщо дозволите, Вішнудада, — мовив Дідьє, намагаючись перемінити тему, — ви не були знайомі з цією дівчиною, яка померла. Але я мав честь її знати. Вона була коштовним камінцем і надзвичайно рідкісною квіткою в людській подобі. Її втрата просто нестерпна. — І це вторгнення теж нестерпне, пане Леві. Потрібно підтримувати порядок. Правила мають виконуватися. — На жаль, так, — відповів Дідьє. — Але кохання — бідний господар, і навіть бідніший раб. — Чи можу я розповісти вам дещо про бідних? — мовив Вішну, підвівшись, щоб наповнити наші келихи, але зиркаючи на мене. — Залюбки, — вирішив Дідьє, пихкаючи сигарою. — Якщо збудуєш гарний будинок, — почав Вішну, повертаючись на місце, — вони проломлять підлогу, щоб сидіти на землі. Якщо побудуєш його міцнішим, то вони наносять землі ззовні, щоб усе-таки сидіти на ній. Я маю будівельну фірму. Я знаю. А що думаєш ти, Шантараме? Що ж я думав? «У тебе — манія величі, й ти закінчиш жорстокою смертю». — Я думаю, що ти здаєшся людиною, яка ненавидить бідних. — Та ну, — запротестував він. — Усі ненавидять бідних. Навіть бідні ненавидять бідних. Я хотів донести, що дехто народжений, щоб вести, а більшість народжена, щоб слідувати. Ти зробив великий крок у правильному напрямку. — Який крок? — Залишити санджайську компанію. Тепер зосталося зробити один маленький крок між нами. Якщо ти приєднаєшся до мене і розповіси все, що знаєш про санджайську компанію, то будеш ватажком, а не послідовником. І я зроблю тебе заможнішим, ніж можливо уявити. Я підвівся. — Я прошу пробачення за це несподіване втручання. Якби я знав, що тут твоя родина, то ніколи б не прийшов. Чи дозволять твої люди нам піти, не розбурхавши всіх нагорі? — Мої люди? — розсміявся Вішну. — Твої люди. — Мої люди вас не зачеплять, — сказав він. — Даю слово. Я розвернувся до дверей, але він мене зупинив жестом. — Ірландець — не єдиний, хто знає, — повідомив він. Я знову до нього обернувся. Дідьє стояв біля мене. — Там був водій, — провадив він. — Мій водій. Чорне авто було одним з моїх. — Твоїх? — Ірландець позичив його тієї ночі. Його підстрелили за день до того, наскільки я розумію, але він усе одно наполіг на прогулянці. Я дозволив йому позичити мого водія. — Де я можу знайти цього водія? — Він нічого тобі не розповість, — заявив Вішну. — Він може, — вичавив я крізь зціплені зуби. — Він мертвий. Але він розповів мені все, що знав, перед смертю. — Чого ти хочеш, Вішну? — Ти знаєш, чого я хочу. Я хочу зупинити санджайську компанію в її бажанні заполонити вулиці Бомбея зброєю і підривниками з Пакистану. — Ну, це вже перебільшення... — почав я, але він перебив мене, встаючи з-за столу і ставлячи руки в боки. — Ти не можеш заперечувати, бо це відбувається повсюди, — обурився він, підіймаючи голос до крику, бо дійшов до гарячої теми. — Гроші від арабів, підготовка в Пакистані, армія, що вже почала діяти на тому кінці світу. Вони от-от захоплять першу країну — Афганістан. Це буде не остання країна, захоплена ісламською армією, перш ніж усе вщухне. Якщо ти нездатен зрозуміти, що це все означає, то ти — ідіот. — Тепер уже ти турбуєш свою дружину. Я не хочу вести політичні дебати з тобою, Вішну. Я хочу ірландця. — Забудь про мою дружину, вилупку, і забудь про ірландця. Скажи мені, що ти про все це думаєш. Ви обоє живете туї досить довго, щоб відчути любов Матінки Індії. На якому ви боці? Я глянув на Дідьє. Той знизав плечима. — Справжня боротьба, — відповів я, — точиться між мусульманами — сунітами і шиїтами. Мусульмани вбивають сотню чи більше інших мусульман на одного не-мусульманина: одна мечеть і один базар за раз. Ми поки що не граємо в цьому матчі. Ми маємо залишатися осторонь. І нам точно не треба бомбардувати ці країни чи вдиратися до них, доки вони врегульовують там сімейну сварку. І взагалі, немає чого туди лізти. — Ми, індуси, якраз граємо в цьому матчі, — серйозно мовив він, розмахуючи руками. — Кашмір. Саме тому вони завдають ударів знову і знову. Вони хочуть бачити Кашмір незалежним ісламським штатом. Яка твоя думка щодо Кашміру? — Кашмір — це війна, яку ніхто не може виграти. Скрізь на його території мають бути блакитні шоломи Об’єднаних Націй, захищаючи людей, доки все не вирішиться. — А чи почувався б ти так само, якби це був штат на території твоєї країни? — У цьому є сенс, — зауважив Дідьє, хитаючи сигарою. Я подивився на нього, а потім знову на Вішну. — У мене немає країни. І дівчини теж більше немає. Ти знаєш щось, що може допомогти знайти чоловіка, який її вбив? Вішну розреготався і зиркнув на годинника на стіні. До мене запізно дійшло, що він тягнув час. Позаду відчинилися двері, й зайшов Блискавичний Диліп. Шестеро копів заполонили кімнату. Двоє з них схопили мене. Двоє інших схопили Дідьє. Блискавичний Диліп став переді мною, його пузо випирало з сорочки. — Я шукав тебе, Шантараме, — сказав він. — У мене є неприємні запитання для тебе. Я глянув на Вішну. Він посміхався. Блискавичний Диліп почав штовхати нас до виходу. — Почекай! — скомандував Вішну, вказуючи на Дідьє. — Мені потрібен пан Леві. У нас є невирішені питання. — Ажарур! — відреагував Блискавичний Диліп. Копи відпустили Дідьє. Той глянув на мене, запитуючи очима, чи потрібно боротись і померти просто тут. Я заперечливо похитав головою, і він подарував мені криву напівпосмішку, надсилаючи хоробрість у прерію мого серця, де вже гасав страх. Усе було нормально. Ми обоє вже відвідували домівку Блискавичного Диліпа і обоє знали, чого чекати: чобіт і кийка, і виснаження було єдиним милосердям. Розділ 40

Копи виволокли і виштовхали мене з будинку. Скорпіони глумилися і збиткувалися, стоячи на сходах. Данда дав мені копняка, перш ніж зачинити двері. Вісім рук і кілька чобіт штовхнули мене долілиць на підлогу джипу. Вони просто прилетіли до відділка Колаби, викинули мене з джипу, кілька разів потопталися, а потім поволокли на бруковане подвір’я. Оминули кілька кімнат, де проходили звичайні допити, і потягнули мене до підвального приміщення, де проводилися незвичайні допити. Я зіп’явся на ноги й опирався арешту. Також спромігся на кілька хороших ударів і сам. Їм це було не до вподоби. Вони дали мені прочуханки і запхали в одну з широких темних камер. У камері було четверо переляканих чоловіків, і я був одним з них. Інших трьох прикували разом у дальньому кутку, і вони сиділи навпочіпки. Їхні обличчя були брудні, а сорочки роздерті. Здавалося, що вони там уже давно. Копи прикували мене до вхідних ґрат. Досить низько, щоб я мусив скрутитися м’ячиком і стати навколішки. Бах! Удар прийшов нізвідки. Вітаю, Блискавичний. Удар ногою, рукою, кийком, удар рукою, ногою, ногою, кийком, удар рукою, рукою, кийком. «Ти так само бив і Карлу, боягузе, — подумав я, знаходячи зображення, до якого можна було прикипіти уявою. — Твоя карма чекає на тебе. Твоя карма чекає на тебе». Потім усе зупинилося, неначе останній грім, і чути було, як гроза відкочується вдалечінь. Вирішивши, що це вже безпечно, я ризикнув зиркнути на Блискавичного Диліпа. Він втупився у трьох чоловіків, загнаних у куток. Важко дихав. Його обличчя сяяло неправильною радістю. Мені дійшло. Я був на закуску. Хлопці в кутку були головною стравою. Мені пощастило. Ніяких зламаних кісток чи тріщин, руки й ноги досі працюють. Могло бути й гірше, а таки вже бувало гірше. Коли Блискавичний Диліп почав працювати над закутими чоловіками, то двоє копів звільнили мене і відвели до кабінету чергового сержанта, щоб вирішити, скільки моїх грошей треба залишити собі. Вони, звісно, забрали все, усі гроші пішли, щоб викупити назад мій одяг, особисті речі й ножі. Вони жбурнули мої речі на дорогу, а потім і мене туди викинули в самому лише спідньому. Я стояв на безлюдній нічній вулиці біля острівця безпеки, підбираючи свій одяг по одній речі за раз, поки не одягнувся. Отак довго я просто стояв там, дивлячись на поліційний відділок, як інколи трапляється, — через оту впертість, яка народжена від несправедливості. З моїх ран просто серед флуоресцентної вулиці цебеніла кров. Було чути крики нових жертв Блискавичного Диліпа. Повільно й ритмічно проблисковий вогник на розі вулиці вихлюпував на мене червоне світло. Я не міг відвести погляду від місця, де лунали зойки. Біля мене зупинився чорний «амбасадор». Вікна були опущені. На пасажирському сидінні був Фарід, біля водія компанії на ім’я Шах. Позаду сиділи Фейсал, Амір і Ендрю ДаСилва. ДаСилва обіперся ліктем на вікно. Він поліз під панель приладів, і я інстинктивно потягнувся до одного з ножів. Гангстери зареготалися. — Ось твої гроші, — сказав ДаСилва, тицяючи мені пакунка крізь вікно. — Тридцять штук. Вихідна допомога за Шрі-Ланку. Я потягнувся по пакунком, але ДаСилва не відпускав його. — У тебе є два тижні покровительства від Санджая, — нагадав він, дивлячись мені в очі. — А потім чому б тобі не спробувати мене вбити, га? І ми побачимо, що буде. — Я не хочу вбивати тебе, Енді, — повідомив я, висмикуючи в нього пакунка. — Набагато веселіше принижувати тебе на очах у друзів. — Дуже вдало! — розреготався Амір. — Мені тебе бракуватиме, Ліне. Чало! Поїхали! Чорний «амбасадор» подався геть, залишаючи у флуоресцентному тумані клубок блакитного диму. Я запхав гроші в сорочку і почув, як знову відновилися зойки. Головний біль почався біля правого ока. Синці проявлялися на спині та плечах. Я почовгав назад крізь широку вхідну арку, видряпався по сходах до довгого порога і зайшов у кабінет Блискавичного Диліпа. — Поклич його, — наказав я, звертаючись до сонного констебля, що наглядав за столом. — Іди до біса, Шантараме, — огризнувся він, розкинувшись у кріслі. — Краще не показуйся йому на очі. Я заліз під сорочку, витягнув кілька стодоларових купюр і впустив їх на стіл. — Поклич його. Констебль ухопив купюри і вилетів з кабінету. Блискавичний Диліп з’явився за кілька секунд. Він не знав, чи я хотів щось затіяти, чи загладити за допомогою хабара, і сам не знав, чого хотів більше. Він розжирів від садизму, його надута сорочка мала плями від поту. — Це, мабуть, мій щасливий день, — булькотів він, крутячи в руці батога. — Я хочу внести заставу за трьох в’язнів. — Що? — Я хочу внести заставу за трьох в’язнів. Готівкою. — Яких саме трьох? — запитав Диліп, а його обличчя перекосилось від підозри. — Тих трьох, з яких ти вибиваєш усе лайно. Він розреготався. І чому люди сміються, коли ти не намагаєшся бути кумедним? Ой, розумію: вони тебе сприймають як жарт. — З радістю зроблю це, — вишкірився він. — За добру ціну. Але чи має для тебе значення той факт, що один з цих чоловіків зґвалтував кількох маленьких дівчаток, і я не знатиму який саме, доки не здобуду зізнання? Але, звісно ж, вибір за тобою. От і спробуй вчинити правильно! У мене дзвеніло у вухах, і біль оживляв обличчя. То був такий лютий біль, який сіпається в тобі й не зупиняється, доки не станеться щось дуже хороше або дуже погане. Дзвоники не заспокоюються. Розбещувач дітей? Доля завжди є Соломоном. — Я б хотів, — прохрипів я, а потім прочистив горло. — Я б хотів заплатити тобі за припинення побиття трьох в’язнів. То як, домовляємося? — Ми домовимося за п’ятсот зелених, — вирішив він, — одразу ж, коли ти їх знайдеш. Він знав, що вичистив у мене все до копієчки. І констебль завбачливо притримав сотку, яку я йому дав. Диліп аж роззявив рота, коли я витягнув із сорочки ті банкноти та жбурнув їх на стіл. — У мене ще вісімдесят в’язнів нагорі, — сказав він. — Може, заплатиш мені, щоб і вони були не биті? Тієї миті, побитий і шалений, згадуючи, що тіло Лайзи було в цьому поліційному відділку і що кожен коп у будівлі бачив її мертвою, а ще знаючи, що Блискавичний Диліп побив Карлу, мабуть, прикувавши її до тих самих ґрат, що й мене, мені було байдуже. Я лише хотів, щоб крики хоч на деякий час зупинилися. Я кинув на стіл більше грошей. — На сьогодні, для всіх, — заявив я. Він знову розреготався, збираючи гроші зі столу. Копи, що стояли у дверях, до нього приєдналися. — Це була прибуткова ніч, — зауважив Диліп. — Я маю частіше тебе лупцювати. Я виволікся з кабінету і почовгав по білому ґанку та сходах. Пройшов попід аркою, що вела на вулицю, розуміючи, що придбав тишу на одну ніч, але над ними збиткуватимуться наступної ночі, а інших битимуть після них, і так щоночі. Я нічого не зупинив, бо всі гроші світу не здатні купити миру і вся жорстокість не зупиниться, поки доброта не стане єдиним королем. До мене під’їхав чорний лімузин, і з нього вийшла Карла разом з Дідьє і Навіном. Моя радість стала гепардом, що вільно бігав по савані втіхи. І біль утік геть, злякавшись любові. Вони обійняли мене і провели до автомобіля. — З тобою все гаразд? — запитала Карла, торкаючись мого обличчя холодною рукою. — Зі мною все гаразд. Як ви дізналися, що мене випустили? — Ми чекали. Дідьє нам зателефонував, і ми чекали на тому боці дороги, біля «Лео». Ми побачили, як тебе викинули з відділку, і дали хвилинку, щоб спам’ятатися. — Це була ідея Карли, — додав Навін. — Вона сказала: дозвольмо йому одягнути штани на самоті. Потім ми саме збиралися тебе забрати, як під’їхав чорний «амбасадор». — А потім, коли він поїхав, ти повернувся всередину, — сказав Дідьє. — Що здалося трохи нахабним, — посміхнувся Навін, — тож ми знову чекали, готуючись до звільнення, аж тут ти й сам вийшов. — У нас є новини, — повідомив Дідьє. — Які новини? — Вішну трохи побазікав зі мною після твого від’їзду, — розповів Дідьє. — Він розкрив мені ім’я того, хто ходив з Конкеноном до Лайзи. — Хто? — То був Ранджит, — видала Карла, забираючи в Дідьє цигарку. — Твій Ранджит? — З подружньої точки зору, так, — мовила вона. — Але здається, що я можу овдовіти ще до розлучення. Ранджит? Я пригадав, як він перелякався, коли я приперся в його офіс у пошуках Карли. Він думав, що я знав. Ось чому він був таким нажаханий. — Де він? — Він злиняв з міста, — сказала Карла. — Я обдзвонила всіх його друзів. Я виїла їм усі мізки, але ніхто не бачив його зі вчорашнього вечора. Секретарка забронювала для нього квиток на авіарейс до Делі. Після приземлення він розчинився в повітрі. Він може бути будь-де. — Ми його знайдемо, — заприсягся Навін. — Він занадто успішний, щоб надовго залягти на дно. Карла розреготалася. — Ти це вдало підмітив. Рано чи пізно він виповзе по ковток брудного повітря. — Ліне, тепер ти можеш розслабитися, — додав Дідьє, — бо таємницю розкрито. — Дякую, Дідьє, — промовив я, віддаючи Карлі її флягу. — Вона не розкрита, але ми принаймні знаємо того, хто може все прояснити. — Саме так, — завершила Карла. — І поки ми шукатимемо Ранджита, необхідно зосередитися на інших нагальних питаннях. Шантараме, тебе наче поїзд переїхав. — Пробачте за вторгнення, — звернувся офіційно одягнений водій. — Але чи можу я запропонувати аптечку, сер? — Це ти, Рендалле? — Це справді я, пане Ліне, сер. Можу я запропонувати аптечку і, можливо, ще й вологого рушника? — Можеш, Рендалле, — дозволив я. — І як же ти почав керувати цим великим чорним баром на вулицях Бомбея? — Міс Карла запропонувала мені її обслуговувати, — повідав Рендалл, передаючи аптечку. — Облиш це, Рендалле, — посміхнулася Карла. — Ніхто не подає в цьому авто нічого, крім напоїв та аптечок. Я глянув на Карлу. Вона знизала плечима, відкрила свою кишенькову фляжку, змочила горілкою шматок марлі й дала мені. — До дна, Шантараме. — Залюбки, міс Карло, — сказав я, посміхаючись на її спритність: здобула собі бармена з готелю «Магеш». Вона промила кілька порізів на моєму обличчі, голові й зап’ястках досить уміло, бо робила це й раніше для багатьох солдатів. Один з найкращих друзів Карли в компанії Хадербгая був кутовим, який тримав бійців на ногах. Він навчив Карлу всього, що знав сам, і вона також стала хорошою кутовою. — Куди, міс Карла? — запитав Рендалл. — Хоча пункт призначення — це, звісно, уже подорож. — Куди ти хочеш потрапити? — захихотіла Карла, звертаючись до мене. Куди я хотів поїхати? Я хотів попрощатися з Лайзою разом з друзями і дозволити гілці скорботи відчахнутися. Інформація, що то Ранджит дав пігулки Лайзі, принесла мені трохи спокою, який потрібен був для прощання. — Я хочу дещо зробити. І я б хотів, щоб ви зробили це зі мною, якщо можна. — Звісно, гаразд, абсолютно, — мовили одностайно вони, і ніхто навіть не спитав, що саме робити. — Дідьє, як скажеш, ми зможемо розбудити твого друга Тито? — Наскільки я знаю, Тито не спить, — відповів Дідьє. — Принаймні ніхто ніколи не бачив як він насправді спить. — Добре. Гайда. Дідьє розповів Рендаллу, як дістатися риболовецького поселення за базаром Колаби. Ми припаркувалися біля ряду нахилених ручних візків і вирушили крізь темні провулки й переходи, щоб знайти Тито, який саме читав Даррелла біля гасової лампи. Йому було самотньо, тож він змусив нас платити за час: десять відсотків з двох годин. Ми викурили з ним косяка, поговорили про книжки, а потім забрали мої речі. — Який наш новий напрямок, сер? — поцікавився Рендалл, коли ми всі повернулися до авто. — Будівля «Ейр-Індії», — поінформував я. — І похорон у небі. Розділ 41

Нічний сторож мене згадав, узяв гроші й пустив нас на дах безлюдної будівлі «Ейр-Індії». Червоний лучник повільно обертався. Ніч була ясна, зоряний обрій здавався ширшим за море. Хвилі внизу здавалися вразливими, їхні гребені, їхні пінисті груди були неначе смуги плавучих водоростей, видимі з нашого місця на небі. Поки вони милувалися лучником і краєвидом, я вирішив розпалити маленьке багаття. Навін допоміг зібрати цеглу й відламані кахлі на широкому бетонному даху. Ми зробили основу зі шматків кахлів і побудували невеличкий коминок, використовуючи цеглу й каміння. Я попросив у охоронця газету і почав скручувати сторінки в маленькі цупкі м’ячики. Коли все було готове, я вийняв коробку з речами Лайзи з сумки, яку зберігав Тито. Металева заводна іграшка була синім птахом, який сидів на механізмі з отворами для пальців, неначе в ножицях. Я стиснув ті ножиці, і птах заворушив головою і почав співати. Він належав Лайзі. Та отримала його ще в дитинстві. Я віддав птаха Карлі. Була там і жовта трубка з латунним штуцером на кінці, яка вміщувала всі мої старі срібні персні, але я перетворив її на прес-пап’є для Лайзи. Я віддав його Навіну. Камінчики, жолуді, мушлі й монети, розсипані в блакитній оксамитовій скриньці для прикрас. Я віддав її Дідьє. Я подер фото на клаптики і поклав їх на вогнище разом з усім, що могло згоріти, включно з конопляними сандаліями, а коробку з надписом: «ПРИЧИНИ ЧОМУ» теж порвав на шматочки. Останнім потрапив на купу Лайзин тоненький срібний шарф, увесь згорнутий і скручений, неначе змія. Я підпалив найнижчу з паперових кульок навколо вогню, і все запалало. Дідьє підгодував вогонь алкоголем зі своєї фляги. Навін роздмухав полум’я шматком кахлів. Карла, вхопивши мене за руку, повела до краю будівлі, де ми могли помилуватися морем. — Ранджит, — прошепотів я. — Ранджит, — ніжно повторила вона. — Ранджит, — прогарчав я. — Ранджит, — прогарчала у відповідь вона. — Як ти взагалі? — Усе гаразд. Мені є чим зайняти розум. А ти як? — Ранджит, — сказав я, зціпивши зуби. — Вона завжди йому подобалася, — розповіла Карла. — Я так активно висувала його в центр уваги, що не помітила, як вони зблизилися. — Ти хочеш сказати, що Ранджит накинув оком на Лайзу? — Не знаю. Можливо. Я ніколи не запитувала про його секс-партнерок, а він ніколи не розповідав. Може, це сталося тому, що ми її так сильно любили. Він дуже полюбляє суперництво. Але, як і всім чоловікам, які люблять змагатися, йому забракло яєць, коли ситуація загострилася. — Що це означає? — Я колись розповім тобі, коли ми його знайдемо. Мої проблеми з Ранджитом зараз не важливі й не мають жодного стосунку до Лайзи. Його проблемою був страх успіху. Дивуюсь, як часто таке зустрічається. Потрібно назвати цей феномен. — Амбіційна перевтома? — вигадав я. — Мені подобається, — м’яко засміялася вона. — Як гадаєш, що Ранджит робив тієї ночі з Лайзою? — Рогіпнол — це наркотик для ґвалтівників, але люди інколи вживають його в компаніях, бо просто хочуть. Тож або Ранджит став ґвалтівником і все пішло шкереберть, або в них був роман і це вже пішло шкереберть. Суть у тому, що я не думаю, наче в них було щось серйозне, крім її захоплення його політичними поглядами. — Його політичними поглядами? — сама собі посміхнулася Карла. — І чому це тебе тішить? — Я це колись поясню. Як усе пройшло сьогодні, Шантараме, у клітці з Блискавичним Диліпом? — Як завжди. Поперек і боки. — Погані копи є поганими священиками, — мовила вона. — Приймають сповідь, але гріхів не відпускають. — Ну, а як відходиш ти, Худуля? — Та нічого. Синці нагадують тести Роршаха. Один з них схожий на двох дельфінів, які кохаються. Але, знаєш, може, то лише моя уява. Я хотів побачити синець. Хотів його поцілувати. Хотів покалічити чоловіка, який його там залишив. — Автомобіль з Рендаллом, — мовив я, — і проживання в «Таджі» — це недешево. Я відклав трохи грошей, сто п’ятдесят тисяч доларів. Можу оселити тебе в якомусь безпечному місці, оплачуючи авто з Рендаллом і все необхідне. Поки Ранджит на волі, тобі краще не ризикувати. — Послухай, — сказала вона. — Я вже розповідала, що працювала з економістами й аналітиками в газеті Ранджита. Тож дещо заробила і маю кошти. — Так, але... — Я два роки заробляла, при цьому маючи від боса найкращі поради, яких не купиш за гроші, ще й гроші боса на додачу. Я пригадав мотоциклетну розмову: як радив їй заощадити грошей і купити будинок. А вона весь цей час працювала з професійними економістами й аналітиками фондового ринку і про це не обмовилась і словом. Навіть мило приймала мої поради. — Ти грала на біржі? — Не... зовсім. — Тоді що... конкретно? — Я ним маніпулювала. — Маніпулювала ним? — Трішки. — Як трішки? — Я використовувала голосування за дорученням, щоб застосувати систему важелів у теоретичній вартості всіх Ранджитових акцій у комунікаціях, енергії, страхуванні та транспортуванні й вибудувати секретний купівельний блок, який проіснував шістнадцять хвилин, а потім закрився. — Купівельний блок? — Я купувала, аж мізки вилазили, з шістьма хлопцями на шести телефонах, цілі шістнадцять хвилин. — А потім? — Я змінила ринкові ціни в компаніях, обраних за принципом витягнутої руки^[111], в яких ще раніше викупила привілейовані акції. — Скільки ти заробила? — Три мільйони. — Рупій? — Доларів. — Ти заробила три мільйони доларів на біржі? — Ну, якщо точніше, то я зняла їх з біржі. Узагалі-то, це не так уже й важко, якщо ти ще до цього напханий грошима, як наприклад, я завдяки проксі-акціям Ранджита. Тож у грошах немає потреби. Вони розділені на чотири окремі рахунки. Мені не потрібні ні гроші Ранджита, ні твої, Ліне. Мені потрібна твоя допомога. — Три мільйони? А я говорив з тобою про... — Те, щоб стати бомбейською дружиною в Лондоні, — завершила за мене вона. — Мені дуже сподобалося. Справді. І... — Зачекай. Ти сказала, що потребуєш моєї допомоги? — В місто повернувся мій давній ворог, — розповіла вона. — Мадам Жу. — Терпіти її не можу, а ми лише один раз зустрічалися. — Відраза — це дуже просте почуття, — сказала Карла. — Те, що я відчуваю до цієї жінки, — це ціла гора злості. Мадам Жу була впливовою торговкою, яка понад десять років виманювала секрети у впливових клієнтів свого борделю — Палацу щастя. Коли вона затягнула до свого лабіринту брудних простирадл і Лайзу, Карла витягнула подругу звідти, а потім облила бензином Палац і спалила його вщент. — Вона оголосила, що шукає мене. І цього разу завдання отримали не лише близнюки. Я знав близнюків — охоронців мадам Жу та її постійних компаньйонів. Під час нашої останньої зустрічі брати спливали кров’ю, бо я програвав дуже неохайну бійку, а Дідьє їх підстрелив. — Терпіти не можу тих близнюків, а зустрічався з ними обома лише раз. — Цього разу, — повідомила Карла, вглядаючись у ніч, — вона прихопила з собою двох косметологів. Тих, які обливають кислотою. Однією з послуг відплати, яку пропонували в ті роки, була можливість облити когось кислотою. І хоча метальники кислоти зазвичай спеціалізувалися на так званих благородних спаленнях, вони за хорошу ціну наймалися також для інших проектів. — Коли вона встигла повернутися до Бомбея? — Два дні тому. Вона якось рознюхала про смерть Лайзи. Вона знає, що я спалила її Палац через Лайзу. Тож хоче глянути мені в очі й розреготатися, перш ніж спалить. Зорі блукали своїми темними пасовиськами. Світанок розпластав усі тіні. Бліде світло почало піднімати хвилі блискучими горбочками — мов гралися білі від сяйва морські котики. Я повільно обернув голову, щоб можна було спостерігати за Карлиним профілем, поки серце розмовляло до моря. Карла кілька днів жила у страху. Вона знайшла нашу любу подругу мертвою, її побили копи, вона назавжди покинула Ранджита, хай яка була на те причина, і її шукають метальники кислоти мадам Жу, а потім вона дізнається, що Ранджит — саме той, хто бачив останні миті Лайзи. Карла була найхоробрішою дівчиною на світі, а я настільки занурився у власну провину і втрату, що не був біля неї, де мав би бути і де був потрібен. — Карло, я... — Що робитимемо тепер? — поцікавився Дідьє, стоячи біля невеличкого вогнища. — Ми готові. Дідьє з Навіном добре впоралися з вогнем. Залишок попелу охолов, бо його роздмухали по землі, й кожен з нас міг набрати жменьку. Ми рушили в куток, що виходив на відкрите море, й розвіяли той прах від Лайзиних речей у місці, яке б Лайза обрала, щоб розвіяти мій прах. — Прощавай і привіт, прекрасна душе, — мовила Карла, поки попіл злітав з наших пальців. — Повертайся в довше та щасливіше життя. Ми стежили за вітром і попелом з думками про неї. Я був такий злий на Долю, що не міг плакати. — Ну, нам, мабуть, пора забиратися звідси, — сказав Навін, розбираючи імпровізований коминок. — Незабаром з’являться прибиральники. — Люди, зачекайте, — звернувсь я. — Мадам Жу повернулась у місто разом з метальниками кислоти, і вона розпитує про Карлу. — Метальники кислоти, — пробурмотів Дідьє, з жахом випльовуючи слова. — А хто така мадам Жу? — запитав Навін. — Огидна жінка, — розповів Дідьє, роблячи останній ковток зі своєї фляги. — Уяви павука завбільшки з невеличку жіночку, і все зрозумієш. — Ми понаднормово наглядатимемо за Карлою, — запропонував я, — доки не викинемо мадам Жу та її метальників кислоти в море. Ми... — Я вдячна і приймаю вашу допомогу. Дідьє і Навіне, — перервала мене Карла. — Це цінується. Але ти, Ліне, не можеш. — Не можу? — Ні. — Чому ні? — Бо тебе тут не буде. Ти поїдеш. — Справді? — Так. — Коли? — Вранці. — Прощавай, Ліне, — розчулився Дідьє, кидаючись, щоб мене обійняти. — Я ніколи не прокидаюся раніше опівдня, тож боюся, що проґавлю твій від’їзд. — Мій від’їзд? — На гору, — пояснила Карла. — Щоб два тижні пожити з Ідрисом. — Бувай, Ліне, — сказав Навін, обіймаючи мене. — Побачимося після твого повернення. — Зачекайте-но. Вони вже прямували до дверей. Ми до них приєдналися, і коли зачинилися двері ліфта, Карла зітхнула. — Щоразу як переді мною зачиняються двері... — почала вона. Дідьє передав їй флягу. — Я думала, що в тебе вже нічого немає, — мовила вона, роблячи ковток. — Це мій резерв. — Дідьє, ти зі мною одружишся, якщо я зможу розлучитися з Ранджитом або його вбити? — Карло, люба, я вже одружений зі своїми недоліками, — відповів Дідьє, — і вони дуже ревниві коханці, усі до одного. — Якраз із моїм щастям, — засмутилася Карла. — Усі мої чоловіки — це недоліки або з ними одружені. — До якої з двох категорій належу я? — запитав Навін. — Тепер, коли вже став одним з чоловіків. — Можливо, до обох, — заявила Карла. — І саме тому я покладаю на тебе стільки надії. Ми дісталися автомобіля Карли, і Рендалл відчинив дверцята. Я сказав їм, що хочу пройтися до свого мотоцикла, який і досі стояв біля маєтку скорпіонів. Карла провела мене до дамби, щоб попрощатися. — Викладай, — звеліла вона, поклавши руку мені на груди. Її пальці були правдою, що торкалася мене. Уяви таке щодня! — Так сталося, — посміхнувсь я, — що я — хлопець, який полюбляє все викладати. Вона розсміялася. Храмовими дзвонами. — Я б хотів бути біля тебе, коли з тіней вирине мадам Жу. — Ліне, ти допоможеш мені, залишившись там на два тижні. Нехай усе стихне. Дозволь мені привести все в дію. Дозволь зробити те, що мушу, і вберегти тебе від усього, доки я це робитиму. Побудь там з Ідрисом і довше, якщо потрібно буде. — Довше? — Якщо тобі буде треба. — Як щодо нас? Вона всміхнулася. Поцілувала мене. — Я до тебе приїду. — Коли? — Коли ти найменше цього чекатимеш, — запевнила вона, розвертаючись до авто. — А як щодо мадам Жу? — Ми будемо милосердні, — вигукнула з вікна вона, поки Рендалл від’їжджав, — доки її не знайдемо. Я спостерігав за автомобілем, поки його було видно, а далі почав прогулянку дамбою. Ранні пішоходи миготіли ліктями та шкарпетками, занадто серйозні, щоб відірвати очі під асфальту. За будівлями на сході вставав ранок, вуалі тіней повільно підіймалися з їхніх облич. Тут і там гавкали непосидючі собаки. Зграї голубів випробовували свою майстерність, опускаючись на дорогу, мов сукня танцівниці, і знову зникаючи. А я був самотньою похоронною процесією. Я й досі відчував попіл на своїх пальцях. Невеличкі фрагменти життя Лайзи танцювали на хвилях і вздовж променаду. Усе залишає свої сліди. Кожен удар відлунюється у внутрішньому лісі. Кожна несправедливість відчахує гілку, а кожна втрата — це повалене дерево. Наша чудова мужність, надія, яка характеризує людську расу, — це те, що ми йдемо далі, хай як життя нас калічить. Ми йдемо. Ми стаємо лицем до моря, і вітру, і солоної правди смерті, і йдемо далі. І кожен наступний крок, кожен подих, кожне виконане бажання — це обов’язок перед тими життями і коханнями, що більше не удостоєні, як ми, іскрою і ритмом Джерела: душа, яку ми любили, лишається тільки в очах. Частина VII

⇐ Предыдущая 28 29 30 31 323334 35 36 37 Следующая ⇒