Annotation 21 страница

Чимало гостей пітніли, щоб дістатися гірського табору, а дорогою донизу блищали, неначе каміння у прозорій воді. Учитель завжди був чуйний і безтурботний. Ніщо не могло зітерти його м’яку усмішку. Ніщо не турбувало його транс терплячого співчуття. Ну, тобто аж доки він не опинявся з Силвано та мною за душовою шторкою і не починав грати в карти. Його врівноваженість повністю випаровувалася в гральні-вбиральні, й мудрець починав лаяти тупість і проклинати злочинно необізнаних. Послідовники чудово чули його тиради й лихослів’я за тоненькою шторкою, але її було досить, аби зберегти гідність, яка ніколи не зраджувала Ідриса на публіці, у всіх на очах. Це було спокійне місце — відкрита в’язниця. Не було ні керівництва, ні стін, крім тих, які ти звів усередині себе. Але водночас ланцюги, що скували разом послідовників, які жили з Ідрисом, були не менш важкі. Люди любили його і не могли покинути без сліз. Будьте певні, його було досить легко полюбити. — Не-еволюційні знання, — сказав він однієї нашої рідкісної спокійної години, десь за два тижні після моєї появи на горі. — Підсумуй. — Ідрисе, знову? — Знову, нерозважливий інтелект, — заявив він, нагинаючись ближче, щоб я міг ще раз запалити косяк. — Знання — це не знання, доки його правда не стає самоочевидною під час обміну знаннями. Знову. — Гаразд, у світі, де яблучка падають з дерев, необхідно отримати еволюційні знання, щоб відійти з траєкторії падаючих яблук, чи щоб зловити одне, чи щоб підібрати одне з землі та з’їсти. Всі інші відомі нам факти, як, наприклад, швидкість падіння і розрахунок, що дозволить посадити об’єкт на поверхню Марса, — не-еволюційні. Не вимагаються в процесі еволюції. Але чому ми володіємо ними? Для чого вони? Це гарний підсумок? — На трієчку. Ти не згадав, що коли екстраполюєш усі не-еволюційні знання, усі науки, види мистецтва і філософії до їхніх логічних крайностей, то отримаєш знання про те, як усе створює все. — І? — Ну, якщо в цілому, то воно зовсім нічого не значить. Цієї миті, наприклад, базуючись на земному досвіді, наука і філософські вчення дозволяють нам самознищитися і прихопити з собою більшість видів тваринного світу. Тож усі знання загалом нічого не вартують. Але, скомбіновані з нашою можливістю перемагати власне тваринне нутро і виражати власну унікальну людську натуру (а це дуже гарна натура), вони стають усім. — Я цього не розумію. — Воно в тебе перед носом, але ти не розумієш. Усі тварини наділені тваринним нутром. У нас є тваринне нутро, яке досить наближене до бонобо^[113], хочу я з приємністю констатувати, і так само як бонобо, у стресових ситуаціях ми поводимося, неначе шимпанзе. — І це — наше тваринне нутро? — Так і є. Але, на відміну від шимпанзе і бонобо, нам необов’язково поводитися так. Ми наділені можливістю модифікації власної поведінки. Шимпанзе — це шимпанзе і поводиться як шимпанзе. Але людська істота може стати, ким забажає. — Яким чином? — Коли ми виражаємо нашу справжню людську натуру, то створюємо гуманно-людські речі, яких не існує у тваринному світі. Як, наприклад, демократія і система юстиції. Не існує демократичного фронту шимпанзе. Не існує суду для левів і зебр. — Мабуть, ні, але... — Ми — люди — однозначно здатні поєднувати нашу поведінку з ідеями, і почуттями, і відданістю, а ще з мистецтвом. Речами, які виходять винятково з людськості. Ми створюємо самих себе, хіба не розумієш? — Ідрисе, люди демонструють удосталь тваринних інстинктів, — мовив я. — Я й сам дещо продемонстрував. — Звісно ж, наше тваринне нутро виходить на поверхню досить часто, і не завжди у приємній формі. Здебільшого зло, спричинене людиною, будь-де, — це наше природне нутро, що самовиражається без обмежень. Але речі, про які пишуть на художніх і наукових сторінках тієї ж самої газети, більше пов’язані з нашою гуманно-людською природою. — У моїй роботі мало хорошого. — Ми можемо бути ким схочемо, навіть ангелами. Найліпші речі, на які ми спроможні, коли прагнемо вчинити якнайкраще щодо один одного, у природі більше ніде не зустрічаються. І коли наші гуманно-людські «я» звільняють свій розум від марнославства і жадоби, то ми стаємо не лише здатними на дива, а й самі стаємо дивами, як і судилося. Це була затяжна промова, і як більшість своїх довгих промов, він закінчив її питанням. — Яким є твоє розуміння відмінності між Фатумом і Долею? «Фатум і Доля, — одного разу сказала Карла, — сестри-близнючки. — Я просто не можу жити з переконанням, що ми не контролюємо власної долі й що Фатум може з нами гратися, неначе з численними іграшковими солдатиками. — Фатум з нами не грається, — запевнив Ідрис, закінчуючи косяка. — Фатум відповідає нам. — Як? Він посміхнувся. То був дуже ясний день, і чисте небо було настільки блакитне, що ми обоє одягли сонцезахисні окуляри. Він не міг бачити моїх очей, а я не міг бачити його. Це допомагало, бо дуже часто, коли я досить довго вглядався в його листяно-зелені очі, я почувався малюком, який пірнув у струмок, й мав оговтуватися й метикувати, коли якесь нове запитання висмикувало мене зі струмка. Учні й послідовники спілкувалися і жартували в затінку, завершивши всю роботу на сьогодні. Небо неначе піднялося набагато вище, ніж зазвичай, і здавалося, що з’явилося більше місця і світла. — Ти хочеш зрозуміти, як працює Фатум, бо хочеш його побороти, хіба ні? — запитав Ідрис. — Ти інстинктивно хочеш боротися, коли опиняєшся під загрозою. Тобі здається, що Фатум воює проти тебе, тож необхідно здобути перевагу в боротьбі. Я правильно розумію? — Мені б хотілося перемогти в чесній боротьбі, але здається, що Фатум грає нечесно. — І яким же чином Фатум може грати нечесно? — Думаю, що Фатум і Час скооперувалися. Вони — спільники. — Однозначно, — потішався Ідрис. — Фатум — це ще одне ім’я для Карми, яка є ще одним найменуванням Часу, який є ще одним найменуванням Кохання. Вони всі є іменами тенденційного поля, яке пронизує всесвіт. Насправді ж можна з упевненістю стверджувати, що це і є всесвіт. — Тенденційне поле, Ідрисе? — Тенденційне поле. — Із чого воно складається, це тенденційне поле? — Мабуть, з темної енергії, але те, з чого воно складається, не головне. А важливо знати, що ж воно таке, — так само як і атоми, з яких складається твоє тіло, це не те, ким ти є. — Гаразд, тенденційне поле з темної енергії, — підсумував я, намагаючись не відставати від його думки. — І що ж воно робить? — Тенденційне поле — це те, що штовхає рух у напрямку складності й робить це ще з часів сингулярності. У цьому сенсі це і є всесвіт. Коли виникає самоусвідомлення, випливаючи з достатньої складності, то з’являється зв’язок між тенденційним полем і кожним свідомим індивідом, який з ним взаємодіє. — Зв’язок якого роду? — Тенденційне поле реагує на наш потяг до Божественного. Ми не здатні безпосередньо осягнути Божественне. Ми не можемо повністю осягнути Джерело нашого всесвіту і його тенденційне поле, та ще й усі безкінечні всесвіти, що схожі на цей, які нескінченно ростуть, неначе квіти, і знову висихають у ніщо, і знову розцвітають у саду вічного творіння, десь в уяві Бога. Ми не можемо цього осягнути. Ми навіть не знаємо всього, що можна дізнатися про наш власний всесвіт, а тим більше нескінченних мульти-всесвітів, чи Божественного, що все це створило. Але ми можемо прямо дізнатися про тенденційне поле, коли схочемо. — Як? Ідрис знову розсміявся і запалив ще один косяк. — А хіба зараз не твоя черга говорити? Він лагідно кепкував з мене бодай раз на дискусію, щоб тримати у грі, можливо, або щоб спровокувати на відкриття. Усі гуру, навіть ті, які стверджують, що не існує гуру, є чудовими психологами і вміло підводять до правди. — Я справді часто перериваю, Ідрисе, і перепрошую за це, але роблю це, лише коли не розумію. Саме зараз я все зрозумів. Прошу, продовжуй. — Дуже добре, — сказав він, розслабляючись і підкладаючи ноги під себе на полотняному кріслі. — Проговорімо все це. Під час Великого вибуху деякі характеристики додалися до створеного Всесвіту. Наприклад, простір, і час, і матерія, і гравітація — усі можливі характеристики додалися до Всесвіту завдяки Великому вибуху. І тенденційне поле, яке штовхає рух у напрямку складності, було ще однією характеристикою, доданою Великим вибухом. Я також хочу зауважити, що низка позитивних характеристик також була додана до кожної часточки матерії... Ти ще зі мною? — Простір, час, матерія, гравітація, класична фізика, фізика елементарних частинок, тенденційне поле, позитивні характеристики — все було додано Великим вибухом. — Так, — хихикнув він. — Лаконічно сказано. Тенденційне поле оперує дуже простою напівлогічною програмою «якщо... то... », яка керує всім, усюди. Елементарний алгоритм: якщо станеться це, то станеться і те, керує всім, навіть ентропією. Якщо таке відбувається, то народжується цілком розвинена самосвідомість, а потім відбувається з’єднання з тенденційним полем. — А хіба ентропія^[114] не керує лічильником складності? — Ні. Ентропія керує лічильником порядку. І взагалі, нескінченна ентропія існує лише в закритій системі. А з чорними дірами в нашому всесвіті, які ведуть невідомо куди, це не закрита система. — Пробач за повернення назад. Ти маєш на увазі, що незалежно від того, яким вчинкам у своєму житті ти надаєш перевагу, хорошим чи поганим, усе одно завжди можна встановити зв’язок з тенденційним полем? — Якщо налаштуєшся на тенденційне поле через розкриття і розвиток низки позитивних характеристик усередині себе, то тенденційне поле відповість постійною енергією і самоствердженням. Якщо працюватимеш проти тенденційного поля, стаючи негативним, нечесним, черствим, і не усвідомлюватимеш істину, то ослабиш свій зв’язок з тенденційним полем і зазнаєш екзистенційного жаху, незважаючи на багатство, чи популярність, чи владу. — Екзистенційний спокій замість жаху? Ти це маєш на увазі? — Якщо втримаєш зв’язок з тенденційним полем, то отримаєш безтурботність. Життя — це зв’язок, світ — це зв’язок, і обоє завжди виснажуються після роз’єднання. — Практично всі мої знайомі, окрім близьких друзів, переживають якийсь тип екзистенційного жаху. То хіба ж це не частина людського буття? — Ніщо не є частиною людського буття, крім нашої звичайної людської природи. На початку нас було кілька сотень. Кілька сотень без кігтів чи іклів, але ми вирізали їх у хижаків, які намагалися нами поживитися. Ми вчилися, завдяки взаємодії та любові, не боятися жодної істоти і жодного місця на суходолі чи на морі. Ми були неперевершені й були згубні. Але ми можемо бути будь-ким, від убивць власних сусідів до рятівників далеких сусідів нашої галактики. Ми можемо формувати власну долю. Ми маємо інструменти. Ми можемо... Увагу святого привернуло сум’яття серед його учнів. Ми обернулися — й побачили Навіна і Діву, які з’явились на горі. Вони спілкувалися з невеличкою юрбою. — Що за гарненька дівчина, — тихенько мовив Ідрис. — Ти її знаєш? — Це Дівія Девнані, але раджу називати її Дівою. — А її батько — Мукеш Девнані, промисловець? — Саме так. — Тоді вона, мабуть, потрапила в халепу. Познайом нас. — Так, сер. Я їх познайомив. Коли Ідрис узяв Діву за руку і повів до зручного лежака, який нещодавно звільнився, я провів Навіна присісти на колоді, де Ранвей сиділа зі мною кілька тижнів тому, розмовляючи про злочин і кару. Навін почав розмову зі злочину і кари. — Конкенон пересуває свою наркоточку, — розповів він, коли ми всілися. — Це рухомий звір, якого важко зловити, але я починаю простежувати систему. А за Ранджита призначена винагорода. — І не кажи. Скільки? Він глянув на мене, увесь такий прямолінійний детектив. — Чому ти хочеш знати? — Просто цікаво, — сказав я, посміхаючись. — Якщо є горщик, то в мене є кілька друзів, які були б не проти вкинути туди кілька баксів. — Узагалі-то, горщик є, — посміхнувся він. — Існує легенда, що місцевий підрядник і місцевий політик змагалися один з одним заради його вбивства, але потім об’єдналися, аби подвоїти суму. — Це має надовго утримати його подалі від Бомбея. Якщо вийде, перевір тих, хто знає Гоа. У мене є кілька друзів з компанії в Делі. Я порозпитую, і подивимося, чи він не там ховається. — Дідько, так. Що ж до іншого фронту, то за останній тиждень було дві бійки між санджайською компанією та скорпіонами в Колабі. Стріляли. Розгромили дві крамниці. Та маленька війна, яку розпочали скорпіони в «Лео», стала гарячішою. Спалили один з їхніх будинків на Марін-Лайнз. Газети твердять, що то була відплата. Під час пожежі померла медсестра. У пресі зчинився ґвалт. Санджая затримали, але потім відпустили. Не було доказів. Я був у тому будинку. Я знав, що дружина Вішну захворіла. Ось чому в маєтку була медсестра, яка загинула. Я знав, що все не вщухне, доки полум’я не почне палати в Санджая перед очима. — Ой, і твій друг Абдулла повернувся, — додав Навін. — Він переказував, що ви зустрінетеся, коли ти зійдеш з гори. Але також наполіг, щоб ти зоставався тут ще бодай тиждень. — Ще тиждень? — Саме це він сказав. — Дідько, оце був звіт. Дякую, що піднявся сюди заради цього. — Узагалі-то, — мовив він, посміхаючись, — ми піднялися сюди з твоєю подругою. Я зазирнув йому в очі. Він кивнув. — Де вона? — У тій другій печері, он там. Вона попросила дати їй кілька хвилин, а потім повідомити тобі, а ніхто не відмовляє Карлі! Розділ 45

Я погнав по слизьких білих камінцях, зупинившись перед входом у печеру. Карла сиділа на дерев’яному стільці, роздивляючись срібну фігурку богині Лакшмі, що лежала на її долоні. Я стояв біля входу, лицем до вітру, як і вона колись — тієї нашої першої зустрічі на горі. — Розкажи мені жарт, Карло. Вона повільно обернулася, аби на мене глянути. Краєчком ока я міг розгледіти її посмішку. — Тож, — поцікавивсь я, — ти жартуватимеш, чи як? — Гаразд. Чому копи називають інформаторів подвійними лящами? — Ми не бачилися три тижні, а ти розповідаєш мені жарт про копів? — Узагалі-то, шістнадцять днів і вісім годин. То ти хочеш почути жарт чи ні? — Гаразд. Чому копи називають інформаторів подвійними лящами? — Бо їх треба ляскати вперше, щоб змусити говорити, а потім ще раз, щоб заткнути. — Іди сюди, — покликав я. Вона поцілувала мене, обвивши руками за шию, звівшись навшпиньки, приліпившись тілом так, наче ми були двома деревами, які сплелися в одне. — Я такий радий тебе бачити, — зізнавсь я. — Для чого були ті десять хвилин, на які Навін мав мене затримати? — Підйом мене трохи перегрів, а хотілося виглядати як слід. Для тебе. — Ходімо кудись в інше місце. Я повів Карлу до місця Силвано, де ми вмостилися на кам’яній лаві з широким краєвидом на дерева внизу. На скелю хвилями накочував бриз, підіймаючись із долини поривами теплого повітря. Дерева на краєчку скелі хиталися, розбризкуючи пір’ясту тінь. — Розкажи мені все, — попросила вона. — Кумедно. Я хотів попростити тебе про те саме. — Ні, ти перший. — Тут не так багато відбулося. Загалом, усе спокійно. Це наче тематичний парк для людей, які полюбляють вести господарство. Усі захоплюються домашніми справами. — І як це тобі? — Нормально. Я надаю перевагу роботі над правилами. — Дякую, що залишився тут, Шантараме. Люблю тебе за це. Знаю, що це не те місце, де ти хотів бути. Вона не пояснила, чому потрібно було триматися подалі від міста, а я не запитував. Я просто радів, що вона зі мною. — Але принаймні тут не буває нудно. Багато людей приходить, аби зустрітися з Ідрисом, і сидить тут годину або дві. — Які саме люди? Вона розслабилася, підпираючи голову долонями і щасливо усміхаючись сонячному промінню. — Кілька днів тому тут був політик. У нього було зброї, як на Дикому Заході, а ще охорона. Він хотів порадитися. Ідрис порадив йому залишити охорону і броньовані автомобілі та пройтися по вулиці у звичайній сорочці, штанах і сандаліях. — Що відповів політик? — Політик сказав, що як таке зробить, то його вб’ють. «Оце і є твоя проблема, — пояснив Ідрис. — Іди й виріши її». — Обожнюю цього чоловіка. Йому потрібно виступати на сцені. — А ще прийшли і залишилися півдюжини садгу, які поклоняються Шиві. Кисень вони отримували тільки через люльку, дискутували з Ідрисом удень і вночі, а тоді почали розмахувати над головами своїми тризубами Шиви, погрожуючи всіх повбивати. Зрештою нам із Силвано довелося все залагодити. — За допомогою гвинтівки Силвано? — Звісно, ж ні. Не можна стріляти у святих людей. Ми заплатили їм, щоб вони пішли геть. — Розумний хід. Як усе йде з Силвано? — Класно. Він гарний хлопець. — Я знала, що він тобі сподобається, бо у вас багато спільного. — Спільного? — О так. Я замислився про це, але тільки на мить. — Він мені подобається. Він був би гарним доповненням до нашої команди. — Нашої команди? У нас є команда? — Я про це думав. Мені здається, що ми могли б... — Поговорімо про це потім, — запропонувала вона. — Як у вас з Ідрисом? Я хотів поговорити про нас і про те, що ми робитимемо разом у Місті-Острові чи за його межами. Я хотів поговорити про нас і поцілувати її. — Я б краще поговорив про нас, — усміхнувсь я. — Яку вас з Ідрисом? — повторила вона. — Ідрис... дуже крутий, маю визнати. — Він відчинив тобі якісь двері? Серйозне запитання, і досить кумедне також: я витратив більшість свого життя на те, щоб зачиняти двері, й робив усе можливе, щоб вони залишалися зачиненими. Було забагато подій у минулому, які я не хотів згадувати. — Двері, що ведуть до розуму, звісно, — розповів я. — Але якщо тебе цікавить, чи я перемінився... Ні, я не змінився. Вона оцінила краєвид: долина і село зі шпилями мерехтіли оддалік. — Ти знайшла мадам Жу? — запитав я. — Вона під землю запала, — відповіла Карла, зосередившись на точці, де земля намагалася поцілувати небеса. — Зовсім глухо? — Ніхто її не бачив і не чув про неї, відколи Дідье з Навіном почали розпитувати. Вона, мабуть, іще в місті. Вона дуже підступна. Якщо ця жінка не хоче, щоб її знайшли, то стає невидимою. — Таких немає. Якщо мадам ще не втекла, то ми її знайдемо. Навін передав мені повідомлення від Абдулли. Він... — Попросив тебе залишитися тут ще бодай на тиждень. Абдулла зателефонував і все мені розповів. Саме тому я притягнула сюди Навіна. — А Діва? — Тут дещо інше. Я хотіла познайомити її з Ідрисом. Маю плани на Діву, і щось мені підказує, що Ідрис стане космічним зв’язком для нас. — До речі про космічні зв’язки, — сказав я, затягнувши її до себе на коліна та починаючи цілувати. Земляний аромат пронизував її волосся. Сонце торкалося нас теплим світлом, що пробивалося крізь листя, а вітри колихали дерева на скелі своїм гарячим подихом. Карла. — Ми можемо сьогодні переночувати тут, Шантараме? — Ми можемо сьогодні переночувати тут. — Добре. Тоді повертаймося до діток і будемо хорошими. — Ну... я... Ми були хорошими з Навіном і учнями. Ідрис розмовляв з Дівою десь дві години, а потім наполіг, щоб бідненька маленька багатійка зосталася на ніч у бідненькій маленькій дівчачій печері разом з іншими дівчатами на горі. Діва здивувала мене, відразу ж погодившись, а потім перестала дивувати, наказавши Навіну повернутися до авто і принести всі необхідні речі. Коли повечеряли й помили тарілки, деякі учні залишили гору, а інші вирушили до печер, щоб учитись або спати. Нічні сови — мої друзі — усілися навколо вогнища і сьорбали пересолоджений чорний чай з додаванням рому. Я підвівся, щоб побажати гарної ночі Ідрису і Силвано, які сиділи поряд, з того боку вогнища. Навін, Діва і Карла базікали й жартували разом, а світло вогню розфарбовувало їхню загадкову красу. — Ця Діва — надзвичайна молода жінка, — м’яко мовив Ідрис, коли вона розсміялася після якихось слів Карли. Під час їхньої приватної розмови з Ідрисом Діва настільки розвеселила мудреця, що той не міг зупинити хихотіння. Спостерігаючи за її сміхом біля вогню, святий знову загиготів. — Ти не вважаєш її надзвичайною? Я глянув на жінку біля Карли. Ні, я не бачив у ній нічого надзвичайного. — Вона надто розбещена дівчина, — мовив я. — Розумна, гарненька — і розбещена. — Ти можеш мати рацію цієї миті, — розсміявся Ідрис. — Але уяви, якою вона стане і чого може досягти. Він пішов спати у супроводі Силвано. Коли я приєднався до інших, Діва відтягла Карлу за лікоть, і вони разом повсідалися на шезлонгах, які стояли повернуті до східного лісу. Я бачив їхні профілі понад спинками шезлонгів: дівчата спілкувалися. Я сів біля Навіна. — Приємно бачити твою усмішку, друже, — зауважив він. — А я усміхався? — Ти усміхався. Ну, до того як відійшла Карла, ти усміхався. Він пошургав у вогнищі ломакою, розкидаючи ламкі іскри. — Що тебе бентежить, хлопче? — Це може зачекати до ранку, — запевнив він, розмішуючи вогонь. — Зараз саме час. Що сталося? — Я хвилююся за неї, — зізнався він, зиркаючи на дівчат у шезлонгах: чувся лише їхній сміх. — За Карлу? — Ні, — насупився він. — За Діву. — У чому проблема? — Її батько вплутався в дуже погану компанію. Я маю на увазі надзвичайно поганих хлопців. Це довгі капіталовкладення, а в них короткий терпець. — Зачекай-но. Мукеш Девнані — один з найбагатших людей Бомбея. — Він десь набрав достобіса інвестицій. Хотів одразу ж після затвердження проекту перейти від будівництва бізнес-центрів до будівництва цілих містечок і міст. Єдині люди, які мали достатньо грошей на здійснення цієї мрії... —... були хлопці з коротким терпцем. А тепер вони хочуть отримати назад свої кошти, та ще й з відсотками. — Саме так. Дивно, що і Ранджит теж у це втрутився. — Ранджит? Як? — У своїх газетах він ініціював кампанію проти одного з нових міст, яке зібрався побудувати Мукеш. Страшні історії змусили уряд змінити свою думку і скасувати ліцензії Мукеша. Увесь задум почав розвалюватись. Усе настільки погіршилося, що коли в маєток приїхали копи, ми не знали, чи то було для його захисту, чи для арешту. — Він має все компенсувати, Навіне, навіть якщо це призведе до банкрутства. — Саме це і я казав. Йому казав, шанобливо, звісно. Але там є якась заковика. Я не знаю, яка саме. Тепер я лише інколи можу потрапити до маєтку в Джугу. Я зрозумів це після кількох спроб покопирсатись у його кабінеті. Думаю, що Діва... думаю, що це лише питання часу, коли її викрадуть. Її мати померла шість років тому. Вона — його єдина дитина. Єдина спадкоємиця. Для його ворогів це гарний спосіб нашкодити. Це проста логіка, у викривленому розумінні. Я хвилююся, чоловіче. — Ти справді переконаний, що все так погано? — Так. Я... трохи панікую. На це неможливо вплинути, а я дуже турбуюся за цю дівчину, навіть якщо переконаний, що її батько — мудило. — Вивези її з міста. — Я намагався. Вона знає, що в батька якісь проблеми. Вона не поїде. — Ти міг би її десь тимчасово заховати. — Як? Де? Вона ж зірка, друже. Я витрачаю більше часу, тікаючи від преси, ніж від поганців. І вона все це обожнює. Я мусив заборонити телефон. Вона телефонувала папараці й розповідала, де буде. Вона з усіма ними на «ти». Вона пригощає їх напоями. Вона стала хрещеною матір’ю для дитини одного з них. Я розреготався, але потім помітив, що Навіну не до сміху. — Дівчина вважає обачністю все, окрім повітряної реклами, якою вона користувалася на своє вісімнадцятиріччя. Діва сама розповіла. Тож хай куди вона потрапить, буде те саме. — Ти можеш заховати її в нетрищах, — запропонував я. — Якщо дівчина на таке погодиться. Одного разу я ховався там цілих вісімнадцять місяців, і це одне з найбезпечніших місць у моєму житті. — А її там прихистять? — Голова нетрищ — мій друг. І він обожнює вечірки. Чоловік закохається в Діву. Але це не для всіх, і Діва однозначно не всі. — А ти не жартуєш, ну, про нетрища? — Хіба що ти можеш запропонувати краще місце для переховування Діви від бомбейської шаленої юрби? Але ніяких обіцянок. Спочатку я маю поговорити про все зі своїм другом. Навін знову глянув на дівчат. Карла з Дівою реготалися, прикриваючи ротики й носики, аби приглушити звуки. Вони щось пили. Це було щось добре. — Слухай, Навіне, якщо ти ще вважатимеш цю ідею вдалою після мого повернення з гори, я запитаю про це Джонні Сигара. Згода? — Я не певен, як можна подати цю ідею Діві, але згода. Прошу тебе, Ліне, зроби це. Я б хотів отримати будь-які доступні варіанти, якщо все піде шкереберть з її батьком. — Звісно, Навіне. Дізнаймося, що саме п’ють наші дівчата. Ми ще довгенько разом розмовляли — четверо друзів, об’єднані страхом, так само як і вірою; приятельством, так само як і дружбою. Під час першої ж перерви в наших веселих теревенях ми з Карлою побажали молоді доброї ночі, згребли кілька ковдр, трохи води та їжі й, присвічуючи смолоскипом, попрямували до місця Силвано. Я влаштував для нас затишне кубельце, використавши дві ковдри як тоненькі стінки і пом’якшивши землю рештою. Ми вмостилися напівсидячи, спираючись на лікті. Я відкрив контейнер з їжею, а там були холодні смажені шкоди, ананас, кеш’ю і пиріжки з сочевицею, кілька жменьок горіхів і бенгальський заварний крем у маленьких глиняних горщичках. Карла знову закрила контейнер і витрусила сумочку, висипавши на ковдру дві фляги, портсигар і золоту запальничку з невеличким годинником, умонтованим у задню стінку. Стрілки годинника показували двадцять три хвилини по півночі. — Годинник на твоїй запальничці зупинився, — мовив я, — тягнучись по нього. — Не звертай уваги, — мерщій порадила вона. — Мені так подобається. — Карло, я повернуся за тиждень, і... — Дозволь мені сказати першій... — Гаразд. — Я інвестую частину грошей у бізнес Дідьє і Навіна. Вони збираються збільшувати детективну справу, і я гадаю, на них чекає успіх. — Гаразд, але я взагалі-то думав про франшизу на чорному ринку. У мене є знайомі, я можу купити їхнє фінансування, а може й відданість. Я можу нас непогано забезпечити. — У мене є кошти. — І ти маєш залишити їх собі. — Не відомо, скільки ще часу ми будемо в Бомбеї, — зауважила вона, відпиваючи з фляги й передаючи її мені. — Насолоджуймося цією поїздкою, поки можемо, і зробімо її якомога безпечнішою. — Детективний бізнес не входить до десятки найбезпечніших професій. Я певен, що і в сотні його теж немає. — Шантараме, це все одно краще, ніж злочин і кара. Злочин і кара. Як часто впродовж останніх кількох днів я чув чи подумки промовляв цю фразу, яка є відлунням сміху Долі? Скільки треба тих разів? — Карло, я не бачу себе в цьому рівнянні. — Ти — мовчазний партнер, — пояснила вона. — Як і я. — Справді? — Що мовчазніший, то краще. — Мовчазний? — Ти спілкуватимешся з людьми, до яких не зможуть достукатися Дідьє з Навіном. Якщо нам доведеться з ними спілкуватися, то хто це зробить краще за тебе чи мене? Чому не ми обоє? — Карло, — посміхнувсь я, жадаючи зняти її одяг разом зі своїм і припинити цю розмову. — Я не можу перейти від вчинення злочинів до їхнього розкриття. Мої таланти лежать у галузі лиходійства. — Ми будемо спеціалізуватися, — сказала Карла, роблячи ще один ковток, — на зниклих особах. — Карло, — засміявсь я. — Ми з тобою і є зниклими особами. Вона приєдналася до мене. — Справи, на яких поставили хрест копи, — розтовкмачила вона. — Якщо копи ставлять хрест, то, мабуть, для цього є вагома причина. Вона вибрала косяк з портсигара і запалила його. — Не обов’язково. Інколи вони хочуть лише викинути справу, та ще й таку, яка могла б вирішитись. А інколи їм платять, щоб дивилися в інший бік. Чоловіки-втікачі, зниклі наречені, марнотратні сини. Ми станемо останньою соломинкою для втраченого кохання. — Карло, я не бачу в цьому особливих прибутків. Здається, що я стану твоїм утриманцем. — Прибутків дійсно не буде. Не одразу. Справа коштуватиме більше, аніж приноситиме грошей. Але особиста охорона й розшук ще розквітнуть у цій країні. Це вдала ставка. І на щастя, в мене є достатньо фішок, щоб довго грати в цю гру. Якщо це тебе турбує, то веди підрахунки; розрахуєшся, коли справи підуть угору. — До речі про зниклих осіб, є якась інформація про Ранджита? — Ще ні. Промайнула чутка, що його помітили на яхті десь біля Мальдів. Я намагаюся її підтвердити. Наразі головування за дорученням від нього перетворило мене на серйозного гравця. Добре, що він був паршивим босом, а я — ні. Мені в пошуках допомагає уся його інформаційна імперія. Іронічно, еге ж? — Ти ще мешкаєш у «Таджі»? — Так. Там принаймні зараз безпечно. У них добра охорона внизу, а я організувала ще кращу охорону нагорі. — Ти бачилася з Дідьє? — Він зависає зі мною. Його дуже налякали метальники кислоти. Ти ж знаєш, який він марнославний. — Він не вважає це марнославством. Він вважає це гарним смаком, а я думаю, що ми обоє маємо рацію. — Так чи так, — сказала вона, — я усуну цю жінку з переліку моїх перешкод. Карла все відсунула вбік і лягла на ковдру, заклавши одну руку за голову. — Тож, Шантараме, тепер ти дізнався про мої плани, станеш учасником? Доля веде тебе до бажаних речей, а Час обирає найбільш невдалу мить. Чи міг я брати участь у її плані детективного агентства, що займатиметься пошуками втраченого кохання? Ні. Я не міг працювати з копами і не міг нікого їм здавати, що робило мене нікчемним детективом. Карла про це знала. Вона бачила це в моїх очах і в моєму диханні — у важких подихах неспокою, бо наші шляхи розходились у різні боки від гори. — Не думай зараз, — попросила вона. — Завтра дуже схоже на тебе. Ніколи не приходить вчасно. Вітер у місячному сяйві малював на її шкірі мереживо з листяних тіней. Кохання присутнє в усіх минулих життях, щоразу як ми кохаємо і втрачаємо одне одного: зоряне сяйво на сонному обличчі. Тієї ночі на моєму небі не було зірок, не було світла, яке б могло стати орієнтиром у морі того, ким ми були і не були. Але мені було байдуже. Карла заснула в моїх обіймах, і я вже плив додому. Частина VIII

Розділ 46

Я не приєднався до Карли, Навіна і Дідьє та їхнього «Бюро втраченого кохання». Назвіть мене впертим. Навін так і робив. Назвіть мене навіженим. Дідьє так і робив. Назвіть мене вільною душею. Карла так не робила. Вона взагалі зі мною не розмовляла. І навіть не відповідала на листи, але сама надіслала звісточку з Навіном, щоб я тримався подалі, доки вона не охолоне. Натомість розпаливсь я і придбав у Дідьє його злочинне портфоліо, присвячене чорному ринку. Він став законослухняним бізнесменом — партнером у «Бюро втраченого кохання», за двоє дверей від моїх, і вирішив повернутися спиною до чорного бізнесу. Я відмовився від його афер з наркотою та дівчатками за викликом і зосередився на операціях з валютою. Потрібен був час, аби розібратися з усіма деталями. Я купував білі гроші, які стали чорними, знову перетворював їх на білі завдяки чорному банку і отримував невеличку щотижневу націнку на високому щоденному грошовому обороті: пан або пропав. Це було неначе на фондовому ринку, тільки без обману й корупції. Коли Карла нарешті відповіла, по обіді другого дня після повернення з гори, я погнав на зустріч з нею до дамби в Джугу, де кілька тижнів тому ми згадували Лайзу, нашу спільну втрачену любов. І поки вечірні пішоходи оминали нас, щасливо усміхаючись, і сонце почало зникати за обрієм, Карла голосила й запевняла, що не образилася на мене, просто її турбували Ранджит і Лайза. — Що Ранджит робив тієї ночі з Лайзою? Що робила з ним вона? Відколи я повернулася до Бомбея, то тільки й думаю про це, — плакала в мене на грудях вона, і ми отак стояли, поки вона не заспокоїлася. — От чому я цього не розумію, Шантараме? Карла завжди була на два кроки попереду будь-якого розумника. Таємниця жерла її, коли для мене це був лише дрібний гнів; це була мов піщана буря для неї, а для мене — пісок у пісковому годиннику з нашкрябаним на ньому іменем Ранджита. Я мав порадити їй усе відпустити, як колись порадила мені вона. — Ми його знайдемо, — запевнив я. — Коли це станеться, ми про все дізнаємось. А доти нам потрібно полишити ці думки, бо подуріємо. Ну, принаймні більше, ніж зараз. Вона посміхнулася. — Щось не клеїться, — сказала вона. — Дещо, про що я маю знати, але не знаю. Ось воно, просто в мене перед носом. Але ти маєш рацію: якщо я не відпущу, то це зведе мене з глузду. Яскраво-червоний захід сонця, остання благодать світила, змив недоліки й помилки з кожного обличчя і постаті на променаді: океан надвечірнього світла демонстрував лише прекрасні речі всередині нас. Ніжні подихи вітру ганялись один за одним уздовж дамби, граючись спідницями й сорочками людей на дорозі. Почали блимати перші автомобільні фари. Після кожного авто на Карлиному обличчі з’являлися бліді тіні пальмового листя, промальовуючи точний вигин від шиї до вуст. Карла. — То це твоя гордість не дозволяє тобі приєднатися до Дідьє, Навіна і мене? — запитала вона, і до мене обернулося суворіше око. — Ні. — Знаєш, гординя — це єдиний гріх, який ми не можемо в собі розгледіти. — Я не гордовитий. — У дідька, ти не гордовитий! Але це добре. Мені подобаються гордовиті чоловіки. Такі жінки мені теж до вподоби. Але це не повинно зараз тебе зупиняти. Ми можемо все влаштувати. — Як, Карло? — Може, ми залишимося тут на тиждень, гаразд, а може, і на три роки. Бізнес може почати працювати через три місяці. У наступні п’ятдесят років безпека стане серйозним питанням в Індії. Кажу тобі. У мене було два роки для вивчення таких речей з найкращими радниками Ранджита. — Ти це серйозно, правда ж? — Я завжди серйозна, коли йдеться про кохання. — Кохання? — вишкіривсь я, неначе ідіот. — Будь уважний, — тицьнула в мене вона. — Я розповідаю про бізнес. — Гаразд. Уважно слухаю. — Гроші не потечуть від заможних до жебраків. Вони потечуть від жебраків до заможних як ніколи швидко, і там вони й залишаться. Це настільки обурливо-нечесно, що особиста безпека однозначно не втратить привабливості. Бачиш? — Трохи дивно. А як щодо детективної агенції? — Ми — бюро, а не агенція. Ми займаємося лише одним типом справ. Втраченим коханням. Ми не шпигуємо, не підглядаємо, не слідкуємо. Ми шукаємо Втрачене Кохання. Це і є наша перепустка до ширшої зони безпеки. Ми почнемо рости, і швидко. — Як? — Якщо хочемо рости, то необхідно потоваришувати з усіма головними гравцями. Якщо дорогою ми знайдемо і для них втрачене кохання, то вони потім не зрадять. До того ж ми зможемо дізнатися, де танцюють усі скелети. — Ти справді все продумала. — Може, більше не констатуватимеш фактів? — Дивись, я розумію твою логіку і бачу суть... — Справді? Це ідея чиста і правильна. А на твоєму боці арени я не бачу правоти. — Правота? Ми зараз говоримо про те, що правильно? — Знаєш, хай що буде — такі цікаві речі, як успіх, і невдача, і веселощі, — для мене головним є те, що це буде правильно і матиме вплив, або я відстала від реалій. — Шукати втрачене кохання? — А тобі краще втрачати знайдене кохання? Вона ляснула мене цими словами, бо вирішила, що я не сприйняв її серйозно, але воно боліло. — Це про мене? Про нас? — Це не я відмовляюся від усього цього, Шантараме. — Карло, я твій. Але ти знаєш, що я не можу співпрацювати з копами. — Ти можеш триматися осторонь від цієї частини роботи. — Від передачі людей поліції чи надання свідчень у суді? Від цього мені триматися осторонь? — З поліцією спілкуватиметься Дідьє. Сказав, що мріє про бесіду з копами, коли він не лежатиме на підлозі. — Тут не лише про це йдеться. Карло, для мене забагато стоїть на кону. Мене розшукують скрізь, окрім цього місця, і це лише тому, що я знаю як відкупитись. Я не переступаю межі. Копи не чіпають лише тому, що я не торгую наркотиками чи дівчатами, нікого не обманюю, не б’юся ні з ким, хто на це не заслуговує, тримаю рота на замку, коли вони гамселять мене, і регулярно їм плачу, та ще й добре. — Рай, — сказала Карла, й одна її брова підстрибнула, неначе та пересмішниця на гілці. — Вони мене терплять. Але це може змінитися, а потім доведеться тікати, і швидко. Ти ж знаєш. Я не можу займатися нічим серйозним, та й тобі не треба. Я гадав, що ти це усвідомлюєш. — Я ж казала, що стала мовчазним партнером, — мовила вона, і ферзі раптово блиснули на мене. — Але я завжди можу віднайти свій голос, якщо ти не забажаєш приєднатися. Запала нетривала тиша. Карла провокувала мене сказати щось не те, і, мабуть, я так і вчинив. — Ти чула щось нове про Ранджита? Вона відвела погляд. Я подумав, що образив її, тож спробував змінити тему. — Як щодо такого? — запропонував я. — Ти виїдеш з «Таджу» й оселишся в сусідній з моєю кімнаті. — У сусідній кімнаті? — Я серйозно, Карло. Там є три кімнати з балконом, що виходить на гарну вулицю, а ти казала, наче полюбляєш безпеку. Вона це обдумала, зиркаючи на мене краєчком двох ферзів. — Ти говориш про піжамні вечірки? — запитала вона, знаючи, що я погано граю в цю гру. — Я залишу піжамні вечірки на наступну розмову. Але я для твоїх дверей купив нові замки і встановив їх. — Моїх дверей? — Е... так. Якщо ти погодишся на цю кімнату. — Ти був переконаний, що я погоджусь. — Е... — Скільки замків ти встановив? — Ти про вхідні двері? — А про скільки дверей ми говоримо? — Про всі. Ванна, спальня, балкон — про всі. — Га-аразд, — посміхнулася вона. — Ще якісь сюрпризи будуть? — Я поклав у ванній аптечку з набором для накладання хірургічних швів. Ти зможеш зашити величеньку рану, якщо доведеться. — А ще кажуть, що романтика померла, — розсміялася вона. — І в мене є ще кілька хороших речей для тебе. — Ще щось, правда? — Так, тут, по сусідству, є кілька чудових крамниць. Я попросив менеджера поставити у твоїй кімнаті холодильник і заповнити його горілкою, содовою, лимонами і найжахливішим сиром, який можна було відшукати. — Круто. — І я приліпив ножа під шухлядою у столі. Якщо правильно її відсунеш, то людина, яка стоятиме в кімнаті, не побачить, як ти його діставатимеш. — Не побачить, як я його діставатиму, га? — І на твоєму ліжку є пофарбовані металеві трубки. — На моєму ліжку є трубки, — захихотіла вона. — Так. Я перевірив, щоб вони закінчувалися голівками. Їх можна відкрутити біля узголів’я. Я запхав у одну пачку з грошима, а в іншій є тоненький ніж. Про всяк випадок. — Зручно. — Я купив тобі ситар^[115]. — Ситар. А це навіщо? — Не знаю. Він продавався в музичній крамниці на першому поверсі, а я не зміг встояти. — Знаєш... — Прибиральниць немає, — розповів я, втручаючись. — Але внизу є крамниця ситарів, а менеджер нагорі ще божевільніший за мене, і загалом, думаю, що твій переїзд до нас, Карло, це дуже добра ідея. Ти у грі? — Любий, до кінця твого життя я в грі. — Ти серйозно? — Я серйозно. — Добре, їдьмо тебе влаштовувати, сусідко. У «Тадж» поверталася вона зі мною. До готелю ми їхали за Рендаллом. Я утримався від спокуси обігнати його. Це було неважко. Карла тримала ліву руку на моєму плечі, а праву на стегні, голову ж прихилила мені до спини. Я хотів продовжувати поїздку, аж поки мотоцикл не заглухне. — Знаєш, — сказав я, коли ми піднімалися по сходах готелю «Тадж» до тихого куточка. — Ми можемо їхати, аж поки не опинимося десь дуже далеко або мотоцикл не заглухне. — У мене багато справ, Шантараме, — посміхнулася вона. — І взагалі, втрачене кохання — це козир, принаймні зараз. Перша офіційна справа нашого бюро — це Ранджит, і ми знайдемо цього крота, хай де він є. — Офіційна справа? — Я зареєструвала нас у поліції як бюро. Зробила все швидко, використавши людину Ранджита. Він — член корпорації і зрадів нашій зустрічі. Після зникнення Ранджита прибутків немає. А коли я прийшла до нього на зустріч, то мала з собою американську зелень. Він хороший хлопчина, тільки іноді зовні видається жадібнішим, ніж є всередині. Прийшла моя черга сміятися. — Поговорімо про це пізніше, — мовила Карла, підтягуючи мене ближче і міцно тримаючи, шкарлупка до шкарлупки — ідеально. — Гарненько відіспися, — порадила вона, нарешті відпускаючи мене. — Гаразд... що? — Тобі ліпше виспатися якнайкраще, — уточнила вона. — Якщо таки відмовляєшся працювати зі мною в бюро та стаєш фрілансером. — Зачекай-но хвилинку. Я що — не зможу повернутися до тебе ввечері? — Звісно ж, ні, — заявила вона, вирвавшись з обіймів і підійшовши до дверей. — І взагалі, вона ще буде тут уранці. — Хто ще буде тут уранці? — Хіть, — мовила вона, відчиняючи двері. — Ти пам’ятаєш Хіть, еге ж, Шантараме? Гарненька дівчинка, дуже весела, жодного сумління? Двері зачинились. Я знову нічого не розумів. Потім я знову посміхнувся. Дідько, Карла. Повернувся я до готелю «Амрітсар» розгубленим і побачив, що менеджер теж у скруті: він запхав носа у велику коробку з написом «Скрута Інк». — У чому дилема, Джасванте? — У цій коробці має бути бластер, — сказав він, зводячи на мене погляд, доки руки продовжували копирсатись у пакувальній піні. — А, от він де! Він витягнув з коробки іграшкового бластера, але тріумф швидко зів’яв. — Це все неправильно! Фотонний випромінювач не на своєму місці. І немає відбивача. Зараз нікому не можна довіряти. — Це ж іграшка, Джасванте, — помітив я. — Копія, — виправив він. — І не надто точна. — Це просто копія іграшки, Джасванте. — Ти не розумієш. У мене є друг-парс, який пообіцяв, що зробить справжнього, якщо знайду ідеальну копію оригіналу. Він не працюватиме з цим лайном. Він же парс. Він втупився в мене; його пропалював смуток, як часто відбувається, навіть коли не повинно. — Джасванте, прошу, — щиро мовив я. — Не роби лазера. — Бластера, — виправив він. — І ти б теж міг ним скористатися. Люди цілодобово шастають туди-сюди в твоїх кімнатах, неначе це станція Букінгем. — Лише люди з ключами. — Ну, саме зараз там сидять двоє власників ключів. Навіна я побачив у кріслі біля столу, придбаного у сувенірній крамниці внизу. Він грав на моїй гітарі, і краще за мене, але, власне, як і будь-хто. Зазирнувши у свою спальню, я побачив на ліжку Дідьє, а його елегантні італійські черевики стояли на підлозі зі шнурками, запханими всередину. Він вітально махнув мені. — Гарно граєш, Навіне, — сказав я, всідаючись у кріслі. — Гарна гітара, — відповів Навін, граючи популярну на Гоа баладу. — Я знайшов цю красуню, коли вона тинялася музичною крамницею внизу. — Погане місце для такої гітари, як вона, — заявив він, переходячи на композицію Пінк Флойд «Comfortably Numb». — Вона так само, як і Діва, примхлива божевільна любовна гітара. — Як ситуація з Дівою? — поцікавивсь я. — Не дуже, — повідомив він, продовжуючи грати. — Ось чому я займаюся гітарною терапією. — Вранці я все владнав з Джонні Сигаром. Клан Бігарі виїхав, звільнивши шість будинків. За кілька кроків від будинку Джонні зарезервовано дві хатини. Одна для неї і одна для тебе. — Чекаю не дочекаюся, — зізнався Навін, відкладаючи гітару вбік. — Думаю, ти не помиляєшся. Сьогодні я порозпитував у районі Форту. Її батько вскочив у велику халепу. Букмекери приймають на нього ставки. І там п’ятдесят до одного. Люди говорять про нього, неначе він уже мертвий. І люди говорять про Діву: буцімто вона може знати про батькові оборудки чи про місцезнаходження грошей. — Справді, — погодився Дідьє, спритно вискакуючи з ліжка й навшпиньках підходячи до невеличкого півтораметрового холодильника. Він купив холодильник як подарунок на новосілля, заповнив його пивом, а для себе поставив у мене на столі пляшку бренді. Він жбурнув мені пляшку пива, іншу Навіну і знову зручненько вмостився на ліжку. — Я й сам трохи порозпитував, — розповів він. — На батька Діви полюють принаймні два небезпечні й безпощадні угрупування, й обидва досить тісно пов’язані з поліцією. — Твоя правда, — сказав Навін. — Узагалі-то, одне з них і є поліцією, — провадив Дідьє. — Думаю, це може стосуватися пенсійного фонду поліції. Цей бізнес-магнат привабив монгольську орду ворогів. Він має зникнути з Бомбея, переїхати на якийсь безіменний острів. Звісно ж, йому вистане грошей його придбати. — Він найупертіший чоловік, якого я коли-небудь зустрічав, — прогарчав Навін. — Він хоче пересидіти бурю. Гадає, що його служба безпеки просто непробивна. І гаразд, він справді оточений зброєю вдень і вночі, але... — Але що? — Але в тому маєтку працюють два окремі охоронні підрозділи — копи та приватники. Наскільки я бачив, жоден з них не готовий упіймати кулю за найбагатшу і найнечеснішу людину Бомбея. Деякі з цих хлопців живуть у нетрищах, сподіваючись, що колись зможуть переселити свої родини в однокімнатні квартири завбільшки як його туалет. Гадаю, якщо копів відкличуть, то приватна армія просто розбіжиться. Я намагався його попередити, але чоловік не хоче нічого чути. — Він таки тебе послухав, — зауважив Дідьє. — Залишив свою доньку на тебе. — Учора він назвав мене сином, — сказав Навін. — Це було дуже дивно. Ми ж ледь знайомі. Він підійшов до зачинених віконниць. Коли він відчинив одну віконницю, то неонові вогні театру «Метро» зарум’янили моє обличчя. — Він сказав: «Тримай мою доньку близько до серця, в безпеці, та подалі від мене, синку». — Це величезна відповідальність, — міркував Дідьє. — І величезна робота, — додав я. — Діва — ще та штучка. Друже, вона має поїхати з міста. — Цілком згоден, — мовив Дідьє. — І мерщій. — Вона не поїде. Я її знаю. Якщо я відвезу її до аеропорту, навіжена верещатиме так, що аеропорт лусне. — Якщо ти не можеш змусити Діву поїхати з Бомбея, — сказав я, — і якщо типи, які хочуть пришити її батька, здатні викрасти дівчину, то потрібно переховуватися, доки все не вляжеться. І нетрища — це єдине місце, в якому ніхто не здогадається шукати найбагатшу дівчину міста. Але, сподіваюся, ти маєш кращу пропозицію. — Не маю, — повідомив він. — Де вона зараз? — запитав я. — На своїй щотижневій зустрічі. Вона щотижня зустрічається з кількома друзями в «Президенті». — Справді? — поцікавився Дідьє. — Це називається Клуб дівчачих пліток Діви, — пояснив Навін. — Надзвичайно! — заявив Дідьє. — Раз на тиждень вони рояться, неначе піраньї, і шматують яку-небудь дівчину, яка не входить до їхнього гуртка. — Ти можеш дістати мені запрошення? — благав Дідьє, приєднуючись до нас. — Я мрію туди потрапити. — Вона має звільнитися до десятої, — мовив Навін. — Ви, хлопці, хочете поїхати зі мною та забрати її? — Я однозначно поїду, — заявив Дідьє, взуваючи черевики та зав’язуючи шнурівки. — Ви обоє мені потрібні, — сказав Навін, — щоб переконати Діву покинути свій номер у «Магеші» й на тиждень переселитися до нетрищ. Вам обом доведеться її тримати, поки я лише намагатимуся пояснити їй нашу ідею. — Ти впевнений, що варто це робити зараз? — поцікавивсь я. — Немає миті, кращої, ніж ця, — посміхнувся молодий детектив, але очі в нього були серйозні. — Не знати, чи й встигнемо завезти її в нетрища та влаштувати там, перш ніж люди все рознюхають. Що про це думаєш? — Дідьє готовий. Мерщій до клубу пліток! Розділ 47

⇐ Предыдущая 30 31 32 33 343536 37 38 39 Следующая ⇒