Annotation 20 страница

Розділ 42

— Дозволь мені почати наш урок з пояснення, де саме помилився Хадербгай під час твого навчання, — мовив Ідрис, коли я вже пробув з ним три неспокійні безсонні ночі та три дні, наповнені турботами. — Але... — Знаю, знаю, ти хочеш Великих Відповідей на Великі Запитання. Звідки ми з’явилися? Ким зараз ми є? Куди ми прямуємо? Чи є якась мета в нашому існуванні? Чи ми є вільними, чи все визначає Божественний план? І ми дійдемо до цих дражливих питань. — Дражливих, Ідрисе, чи просто нерозв’язних? — Великі Запитання мають лише маленькі відповіді, а Великі Відповіді можуть бути знайдені лише через маленькі запитання. Але спочатку нам потрібно трохи В і В. — Відпочинок і Відновлення сил? — Ні, Відновлення і Виправлення. — Виправлення? — здивувався я, повівши здивовано бровою. — Виправлення, — повторив він. — Обов’язком кожної людської істоти є допомога іншим виправитись, особливо коли їхнє спілкування — особисте і духовної природи. Ти допоможеш у цьому мені, а я — тобі. — Я не духовна людина, — заперечив я. — Ти — духовна людина. Сам факт, що ми ведемо цю розмову, є доказом цього, хоча ти й не маєш очей, щоб це побачити. — Гаразд. Але якщо мене приймають до цього клубу, то вам варто переглянути критерії членства. Ми сиділи в кутку викладеної білим камінням столової гори, яка виходила прямо на найвищі дерева в долині й була на рівні з ними. Кухня містилася ліворуч від нас. Головні зони — позаду. То була друга половина дня. Маленькі пташечки цвірінчали, перелітаючи з гілки на гілку, починали метушитись і вовтузитися серед листя. — Ти шукаєш порятунку в гуморі, — зауважив Ідрис. — Узагалі-то, я лише намагаюся залишатись у грі. Ви ж знаєте Карлу, Ідрисе, і знаєте, що вона полюбляє піднімати планку. — Ні, ти повсякчас утікаєш, крім випадків з цією жінкою. Ти втікаєш від усього, навіть від мене, вона — це єдиний виняток. Якби її тут не було, ти б і від Бомбея також чкурнув. Ти втікаєш, навіть коли стоїш на місці. Чого ти так боїшся? Чого я боюся? Вибір великий. Почнімо зі смерті у в’язниці. Я розповів йому, але мудрець не повівся на це. — Це не те, чого ти боїшся, — мовив він, тицяючи в мене чилумом. — Якби щось сталося з Карлою, ти б перелякався? — О так. Звісно. — Ось що я маю на увазі. Усе інше — це те, що ти вже знаєш і зможеш пережити, якщо знадобиться. Але Карла і твоя родина — ось де живе справжній страх, хіба ні? — Що ви кажете? Він знов умостився, задоволено посміхаючись. — Це означає, що ти носиш страх із собою, Ліне. Страх повинен буди навкруги нас. Він має заполоняти нас лише тоді, коли це вимагається. Увесь інший час ми запрограмовані природою і культурою процвітати у спокої, бо дуже складно підтримувати зв’язок з Божественним, коли ти живеш боячись. — І це означає? — Тебе потрібно виправити. — А якщо мені подобається бути невиправленим? Якщо я думаю, що невиправлена частина мене — найкраща? А якщо я поза виправленням? Чи існують правила для цієї процедури? Він зайшовся сміхом. — Ти можеш мати рацію, — посміхнувся він. — Це може бути твоя найкраща частина. Але ти не зможеш цього дізнатися, якщо не підкоришся виправленню. — Підкорюся? — Підкоришся. — Бачте, Ідрисе, коли мова плутається на території релігії, то невиправлена частина мене звідти зникає. — Можна пояснити це так, — не вгавав Ідрис, відхиляючись у кріслі. — Уяви, що знаєш когось і знаєш досить непогано, й уяви, що в цій особі є дещо добре, але вона завжди бере і ніколи не віддає. Ти мене розумієш? — Так. — Дуже добре. Уяви, що ця особа — безжальна зі своїми близькими і ніколи не вагається виїхати на успіхові, талантові чи грошах інших, але ніколи сама не працює і ніколи нічого не дає навзамін. Ти розумієш? — Я такого зустрічав, — мовив я, посміхаючись. — Продовжуйте. — Ну, у такому разі, твоїм обов’язком виправленої особи буде намагання поговорити з ним і спробувати пом’якшити його руйнівну поведінку. Але це може спрацювати лише тоді, коли цей інший підкориться твоїм порадам. Якщо ж він занадто гордий чи занадто невиправний, ти не зможеш виконати свій обов’язок і повинен будеш знайти для цього більш сприйнятливу особу. — Гаразд. Я розумію, Ідрисе, але я б не називав це підкоренням. Я б назвав це зустріччю на середині шляху. — І ти не помиляєшся, це визначення підходить. А також це — спільна основа, і згода, і вільний дискурс, але жодна з цих речей неможлива без деякої міри підкорення від усіх учасників. Цивілізація — це підкорення заради доброї справи. Смирення — це двері до підкорення, а підкорення — це двері до виправлення. Ти розумієш? — Я... так, поки що, Ідрисе. — Хвала Божественному, — зітхнув він, розслабившись і поклавши руки на коліна. — Ти навіть не уявляєш, скільки людей змушує мене повторювати це знову і знову, наводячи приклад за прикладом, просто щоб хоч на кляту мить позбутися своєї довбаної гордості чи упереджень. Це вперше я почув, як він лихословить. Він помітив проблиск у моїх очах. — Я мушу лихословити, і верзти нісенітниці, і верещати хоч іноді, час до часу, — сказав він, — або просто з’їду з бісового глузду. — Я розумію... — Не уявляю, як тантрики справляються. Усе те фізичне покаяння, жертви і напружені ритуали, щодня і все життя! Ми, вчителі, ще легко відбуваємось у порівнянні з ними. Але ми все одно інколи злітаємо з котушок, бо щодня потрібно бути такими в біса милими. Запали клятий чилум, будь ласка. То про що ми? — Про помилки Хадербгая, — нагадав я, розпалюючи йому чилум. Він довго пахкотів, знайшов нитку розповіді, дивлячись мені в очі. — Розкажи, що ти знаєш про рух у напрямку складності, — провадив він, не відводячи від мене погляду. — Хадербгай казав, що коли робити знімок Усесвіту кожен мільярд років назад аж до Великого вибуху, то ми зможемо помітити, що Всесвіт постійно стає складнішим. І цей феномен — постійний рух до складності, від Великого вибуху і дотепер, — це незмінна визначальна характеристика Всесвіту в цілому. Тож якщо цей рух у напрямку складності визначає всю історію Всесвіту... —... то це дуже хороший орієнтир для визначення Добра і Зла — об’єктивний і загальноприйнятний, — закінчив за мене Ідрис. — Усе, що тягнеться до складності, — це Добро. Усе, що тягнеться від складності, — це Зло. — І швидкий тест на моральність, — додав я, — це запитати самого себе: якби всі на світі зробили те, що роблю я, або подумали про те, що і я, чи допомогло б це зробити нас складнішими, чи, навпаки, утримало нас від цього? — Неперевершено, — визнав Ідрис, посміхаючись і пропускаючи дим крізь зуби. — Ти справді гарний учень. Дозволь запитати. Що таке складність? — Пробачте, сер. — Ідрис. Називай мене Ідрисом. — Ідрисе, а можу я запитати? — Звісно. — А концепт Добра і Зла дійсно необхідний? — Звісно. — Гаразд. Ну, а що ти відповідаєш людям, які стверджують, неначе Добро і Зло — це культурно визначені довільні конструкції? — У мене є проста відповідь, — сказав він, задоволено пихкаючи. — Я кажу їм віддовбатись. — І це твоя відповідь? — Звісно. Я тебе запитаю: чи призначив би ти когось, хто не вірить, що є такі речі, як Добро і Зло, за няньку для своєї дитини або старенького дідуся? — З усією повагою, Ідрисе, — засміявсь я, — це звернення до культурної упередженості, а не відповідь. То Добро і Зло — обов’язкові чи ні? Він нагнувся ближче до мене. — У нас є доля, і, безсумнівно, наша подорож — це моральна подорож. Розуміння Добра і Зла й відмінності між ними — це крок, необхідний для того, щоб узяти на себе роль вартових власної долі. Ми ще молода раса, і прийняти свою долю — це великий крок. Ми лише вчора стали самосвідомими. — Я не зовсім це розумію, — зізнавсь я, передивляючись свої нотатки. — То розгляд речей у контексті Добра і Зла — необхідний на цій стадії нашої духовної еволюції, так? — Якби на світі не було Добра і Зла, — сказав він, знову відхиляючись, — то навіщо нам були б закони? І взагалі, що таке закони, як не наше незграбне і безупинне намагання встановити, що таке Зло, коли ми не визначили, що таке Добро? — Я й досі цього не розумію, — засмутивсь я, — і сподіваюся, ти будеш зі мною терплячий, але зі сказаного ось що виходить: можна так само просто замінити Добро і Зло іншими словами, такими як правильно і неправильно, позитивно і негативно. І це може виявитися для нас кращим. — А, бачу, — мовив він, нахиляючись ближче. — Ти маєш на увазі семантику всього цього. Я думав, що ми говоримо про культурну архітектуру Добра і Зла. — А... ні. — Дуже добре, на цьому рівні терміни Добра і Зла просто вимагаються, бо вони сполучені з Божественним. — А якщо люди не вірять у Божественне? — Я скажу їм віддовбатись. Я не можу витрачати власний час на атеїстів. У них відсутній інтелектуальний лікоть, на який можна обіпертися. — Відсутній? — Звісно ж, ні. Той факт, що світло має обидві характеристики, фізичну і метафізичну, означає те, що безглуздо заперечувати метафізичне. А відсутність сумнівів — це інтелектуальна вада. Запитай будь-якого науковця чи святого. Сумніви — це парашут агностиків. І саме тому агностики мають м’якшу позицію, ніж атеїсти, коли з ними спілкується Божественне. — Спілкується Божественне? — Щодня, з усіма, через душу. — Га-аразд, — погодивсь я, заплутавшися ще більше, аніж до початку обговорення. — Можливо, я повернуся до цього згодом. Пробач, що відхилився. — Припини вибачатися. Я попросив тебе визначити складність. — Ну, Хадербгай ніколи не давав на це запитання чіткої відповіді. Я запитував його кілька разів, але хитрун завжди ухилявся. — А ти що думаєш? Що думаю? Я хотів бути з Карлою. Хотів знати, що вона в безпеці. І якщо вже мав перебувати на цій горі, то хотів би слухати, а не говорити. Але після трьох днів дискусій я зрозумів, що неможливо втекти з фортеці Ідрисового розуму. Я випив ковток води, акуратно поставив склянку на стіл біля нас і кинув капелюха на психологічне кільце. — Спочатку я вважав, що складність — це заплутані речі. Що більше вони заплутані, то складніші. Мозок складніший ніж дерево, а дерево складніше за камінь, а камінь складніший за простір. Якось так. Але... — Але? — Але що більше я думаю про складність, то більше схиляюся до двох речей. Життя і воля. — І як ти до цього дійшов? — Я роздумував про набагато більш розвинені та просунуті позаземні цивілізації, які подорожують космосом. Я запитав себе: що саме вони можуть шукати? Думаю, що вони можуть цікавитись існуванням життя на інших планетах. І думаю, що вони будуть заворожені, якщо натраплять на повністю розвинену духовність. — Надзвичайно, — вирішив Ідрис. — Я отримаю неабияку насолоду, коли дещо тобі про це розповім. Зроби мені ще один чилум. Агов, Силвано! Постійний компаньйон святого, Силвано, перетнув простір, забрукований білим камінням, і приєднався до нас. — Джі? — Будь ласка, притримай інших подалі на деякий час. І з’їж чогось. Ти знову знехтував обідом. Що це взагалі таке, чоловіче? А далі ти поголиш голову. Не будь святішим за святого, згода? — Джі, — розреготався Силвано, задкуючи та чіпляючи мене своїм поглядом. Після мого повернення на гору Силвано майже постійно був поруч. Він завжди був готовий допомогти і завжди веселив. Його сувора міна була лише плодом любові до Ідриса. А більшість часу вранці та ввечері він був доброю щасливою душею, що жила в місці, яке стало для неї домівкою. — Складність, — почав Ідрис, коли Силвано пішов, — це міра деталізації у вираженні ряду позитивних характеристик. — А можеш мені ще раз це пояснити, будь ласка? — Річ складна до такої міри, до якої вона виражає ряд позитивних характеристик, — відповів він. — Позитивних характеристик? — Ряд позитивних характеристик включає Життя, Свідомість, Свободу, Спорідненість, Творчість, Справедливість і багато іншого. — А звідки прийшов цей ряд позитивних характеристик? Хто створив цей список? — Вони є загальновизнаними і, я певен, будуть визнані і твоїми розвиненими та просунутими позаземними цивілізаціями. Якщо звернеш увагу на їхні протилежності, то побачиш, чому вони є позитивними характеристиками: Смерть, Несвідомість, Рабство, Ворожнеча, Знищення і Несправедливість. Ти ж бачиш, про що я, хіба ні? Ці позитивні характеристики — універсальні. — Гаразд, якщо ми приймемо ряд позитивних характеристик, то як їх виміряємо? Хто зможе їх виміряти? Як ми вирішимо, що є більш позитивним і менш позитивним, Ідрисе? Біля нас з’явилася чорна кішка, вигинаючи спину. Привіт, Північ. Як ти сюди дісталася? Кішка стрибнула мені на коліна, випробувала чи то покарала мою терплячість кігтями і вляглася спати. — Існують два способи розглядати нас, — розповів Ідрис, дивлячись на дерева, що тріпотіли від пташок. — Один стверджує, що ми — лише космічна випадковість, глюк, щасливчики, які пережили справжніх володарів Землі — динозаврів — після закінчення Юрського періоду. Цей погляд твердить, що ми такі єдині, бо цей глюк навряд чи повториться ще десь. І що ми живемо у всесвіті, який містить нас — і мільярди планет, на яких немає нічого, крім мікробів, слабких маленьких метанопродуцентів, археїв і бактерій, що заселяють солоні моря. Навколо нього трохи покружляла бабка. Він потягнувся до неї рукою, бурмочучи сам до себе. Потім тицьнув пальцем на ліс, і бабка полетіла геть. — Інший спосіб, — провадив Ідрис, знову обертаючись до мене, — твердить, що такі, як ми, є скрізь, у кожній галактиці, а в нашій галактиці, в нашій сонячній системі, за дві третини шляху від усіх подій у Молочному Шляху, саме нам пощастило стати частиною локальної еволюції. Як думаєш, яке пояснення є більш правдоподібним? І як же я думав? Я приволікся назад до мосту ідей. — Ставлю гроші на останнє. Якщо таке відбувається тут, то, мабуть, і ще десь. — Отож-бо. Швидше за все, ми не єдині. І якщо Всесвіт створив нас і подібних нам, якщо суп приготований ідеально, тоді ряд позитивних характеристик стає надзвичайно важливим. — Для нас? — І для нас, і для них. — То ми говоримо про істотні й умовні відмінності? Він розсміявся. — Де ти вчився? — поцікавився він, оглядаючи мене, неначе вперше. — Тут, принаймні зараз. — Добре, — посміхнувся він. — Добре. Немає відмінності між цими двома визначеннями. Усе є умовним і водночас істотним. — Не розумію. Пробач. — Давай коротше, — вирішив він, ще раз нагинаючись, — тому що я починаю розпорошуватися на цю сократично-фрейдівською-питально-запитальною фігню. Хадербгай її обожнював, хай його душа спочиває в мирі, але я вважаю за краще зняти цей тягар з грудей, а потім розпочати дискусію. Тобі таке підходить? — А... так. Звісно. Прошу, продовжуй. — Ну добре, ось воно. Я вірю, що кожен існуючий атом має ряд характеристик і наділяється ними завдяки світлу під час миті Великого вибуху. Поміж цих характеристик є і позитивні характеристики. Усе, що існує у формі атомів, має низку позитивних характеристик. — Усе? — Чому ти висловлюєш такі сумнівні речі? — Сумнівні чи повні сумнівів, Ідрисе? Він розкинувся у кріслі й потягнувся по чилум. — То ти й у собі теж сумніваєшся? Справді? Звісно ж, так. Я пропав: я один з пропащих. — Так. — Чому? — На цю мить — так, бо не розплачуюся за свої вчинки. — І це тебе турбує? — Дуже. Я лише вніс аванс. Муситиму заплатити решту рано чи пізно, так чи так, і, мабуть, з відсотками. — Ти вже можеш платити за все і навіть не здогадуватися. Він усміхався, навіюючи мені лагідний спокій. — Може й так, — погодився я. — Але не думаю, що достатньо. — Чарівно, — сказав він, тримаючи чилум так, щоб я його запалив. — Які в тебе стосунки з батьком? — Я люблю свого вітчима. Він добрий і неймовірний. Він — один з найкращих людей, яких я знаю. Я зрадив його своїм стилем життя. Я зрадив його чесність тим, ким став. Не знаю, чому я це сказав, як саме слова розлилися з урни сорому. Я зачинив сталеві двері болю, якого завдав цьому чудовому чоловікові. Деякі речі, які ми чинимо щодо інших, так довго стоять навколішках у нас у серцях, що кістка стає каменем: опудалом у каплиці. — Пробач, Ідрисе. Я зірвався на емоції. — Чудово, — м’яко мовив він. — Перекури. Він передав мені чилум. Я затягнувся і заспокоївся. — Гаразд, — провадив Ідрис, відхиляючись назад і сідаючи в позу лотоса, — кінчаймо з цим, поки якийсь гарний милий хлопчина не прийде з проблемою, яка стосуватиметься його дівчини і яку я змушений буду вислуховувати. Що таке сталося з цією молоддю? Хіба вони не знають, що стосунки мусять бути проблемними? Ти готовий? — Прошу, — пробубонів я, хоч і не був готовий, — продовжуй. — Низка позитивних характеристик є в кожній часточці матерії життя, виявленої у своєму рівні складності, і що складніший механізм матерії, то складніше вираження низки позитивних характеристик. Ти розумієш? — Так, я розумію. — Дуже добре. На нашому людському рівні складності відбуваються дивовижні речі. По-перше, ми володіємо не-еволюційними знаннями. По-друге, ми володіємо можливістю переборювати тваринну природу і поводитись як унікальне поєднання людини з твариною, якими ми і є. Розумієш? — Майстре! — втрутився Силвано, підлітаючи до нас. — Чи можу я на хвилинку забрати Ліна з собою? Будь ласка! Ідрис щасливо захихотів. — Звісно, Силвано, звісно. Іди з ним, Ліне. Ми продовжимо нашу дискусію пізніше. — Як скажеш, Ідрисе. Я перегляну нотатки і підготуюся до нашої наступної розмови. Силвано ринувся через столову гору, а далі на пологіший спуск з гори. — Швидше! — гукнув він, спускаючись попереду. Він звернув на бокову стежку, пролізаючи надто крутим розколом поміж деревами. Там був пагорб з краєвидом на захід сонця. Задихаючись і важко пихкочучи, ми стали поряд, спостерігаючи за природою. — Глянь! — закликав Силвано, вказуючи кудись на середину обрію. Там виднілася будівля — церква, як здалося, зі шпилем. — Ми-таки не проґавили. Коли червоне мерехтіння сонця почало ховатися, промені світла влучили в орнамент на верхівці церковного шпиля. З нашого місця я не міг точно роздивитися той орнамент — хрест, чи то хрест у колі, але кілька митей світло випромінювалося зі спису ореолом кольорового сяйва, заливаючи всі будинки й будівлі в долині. Потім сяйво розчинилось у вечірньому серпанку, і сонце заснуло. — Неймовірно, — сказав я, — Коли ти знайшов це місце? — Учора, — блиснув зубами він, повертаючись до табору і свого захищеного мудреця. — Я не міг дочекатися, щоб показати тобі. Не знаю, як довго це триватиме. Може, ще день чи два, поки німб зникне. Розділ 43

Коли ми приєдналися до групи на столовій горі, то там були Стюарт Вінсон і Ранвей, які розмовляли з Ідрисом, сидячи на тих самих стільцях, де я сидів раніше. Як там казав Ідрис? Прийде якийсь гарний милий хлопчина з проблемою, яка стосуватиметься його дівчини і яку я змушений буду вислуховувати. Я залишив їх наодинці й зайнявся прибиранням кухні. Я саме мив тарілки, коли до мене приєдналися Вінсон і Ранвей. Дівчина знайшла кухонного рушника і почала витирати тарілки. Свічки на підставках, неначе ті воскові фігурки гір, запалили все навколо жовтим сяйвом. Вінсон споглядав за нами зі входу. Ранвей звернула на нього свої очі блакитного льоду. Він підскочив і почав ховати висушені тарілки. — Знаєш, — звернувсь я до дівчини, — в англійській мові існує альтернатива слову Ранвей-як-злітна-смуга. Ти також можеш бути Ранвей-як-подіум. — Я надаю перевагу аеропортам, — відрізала вона. — Але дякую за пропозицію. Я бачилася з Карлою. — Ага? — Я б хотіла тобі про це розповісти, але наодинці. Тут є де поговорити? — Мабуть. Звісно. — Стюарте, — сказала вона, віддаючи Вінсону рушника. — Я розмовлятиму з Ліном, і це надовго. Знайдеш мене через двадцять хвилин. Я витер руки і повів її з відкритої кухні до поваленого дерева, яке багато хто використовував як місце для читання або розмови. Ми були там самі. Я глянув на Вінсона посеред відкритої кухні: він задоволено мив тарілки. — Я збрехала, — зізналася Ранвей. — Про що? — Карла не казала і не робила нічого, що потрібно було б розповідати тобі наодинці. Карла лише просила передати, що ви незабаром побачитесь і що вона продовжує вірити, а ще щодня змінює віру, про всяк випадок. — Оце так, — посміхнувся я. — А про що ти хочеш поговорити, Ранвей? — Про твою дівчину Лайзу, — зосереджено розповіла вона. Вона вивчала мої очі, бо була не певна, чи переступила межу, чи ні. — Це тому, що твій хлопець теж помер від передозування? — Так, — підтвердила вона, опускаючи погляд, а потім знову швидко його підводячи, щоб поглянути на Вінсона. — Усе гаразд, — заспокоїв я. Вона обернулася до мене. — Коли я про це почула, — провадила вона, — то була шокована. Ми лише раз зустрілися, але це було неначе удар у живіт, знаєш? — Для мене також. Як ти тримаєшся? — Який у мене вигляд? Вона набрала трохи ваги, а на щоках з’явився здоровий рожевий рум’янець. Її неймовірні очі, блакитне сяйво крізь блакитний лід, були ясні. Її руки, які під час наших попередніх зустрічей вона постійно викручувала, лежали спокійно, неначе сплячі кошенята в неї на колінах. На ній була небесно-синя футболка, чоловічий жилет і збляклі джинси. Вона була босоніж. Не було ні прикрас, ні макіяжу. На овальному обличчі вирізнялися сильний ніс і повні губи. — Ти дуже вродлива, — сказав я. Вона насупилася. Може, вирішила, що я до неї клеюся. — Я до тебе не клеюся, — невимушено розсміявсь я. — Я зайнятий, на це життя і на багато інших, минулих і прийдешніх. — Справді? Ти знову когось знайшов, після... — До. І після. Так. — І ти маєш з кимсь зв’язок? Як і раніше? — О так. Але не як раніше. — Краще? — Краще. І для тебе також усе зміниться на краще. Вона зиркнула на Вінсона, який витирав тарілки. — Мої батьки в Норвегії, вони надто строгі католики. Мій хлопець уособлював усе, що вони ненавиділи. Тож, знаєш, аби продемонструвати свою незалежність, я поїхала за ним до Індії. — А він що робив у Індії? — Ми мали поїхати в ашрам, та коли дісталися Бомбея, то далі вже не їхали. — Він уже тут бував? — Кілька разів, так. Тепер я вже знаю, що то було заради наркотиків. Щоразу. — Але тобі боліло, коли він помер. І ще й досі болить, правда ж? — Я не була закохана, але він мені дуже подобався, і я справді намагалася піклуватися про нього. — А як щодо Вінсона? — Гадаю, що починаю закохуватись у Стюарта. Це вперше я відчуваю таке до когось. Але я не дозволяю собі до нього наближатися. Не можу. Знаю, що він цього хоче, і я також, але не можу. — Ну... — А як це переживаєш ти? — зажадала почути вона, аж широко розтуливши рота. — Як ти знову віднайшов зв’язок? І як же я знову віднайшов зв’язок? Це було гарне запитання для чоловіка, який був за цілу гору від коханої жінки. — Думаю, що Стюарт виявить щедрість, — поділився я. — Він дасть тобі час оговтатися. Немає куди поспішати. З того, що я бачу, від першої нашої зустрічі він став набагато щасливіший. — Він міг би бути ще щасливіший, — зітхнула вона. — І я також. З тобою бувало, щоб ти застрягав у спогадах? — Звісно. — Так? — Звичайно. Це природна річ. Ми — емоційні істоти. І це нормально, поки таке стається лише інколи, а не перетворюється на стиль життя. У тебе трапляються спалахи з минулого? — Так. Я бачу його в своїй уяві, коли перестаю думати. Це неначе мій хлопець і досі зі мною. — Знаєш, чоловік, з яким ви розмовляли, — мудрець Ідрис, він учора порадив комусь відпустити відлетілого духа, лишивши їжу на тарілці біля річки на поживу для ворон чи мишей. — Як... це має подіяти? — Я не фахівець, але, вочевидь, ці вгамовані духи вирушають до наступної частини подорожі. — Зараз я готова спробувати будь-що. Тільки-но розслабляюсь і перестаю думати, мій хлопець одразу ж з’являється біля мене. Я завів мову про заспокоєних відлетілих привидів, щоб підняти дівчині настрій, але ці слова відчинили двері в її очах, показуючи, наскільки вона перелякана всередині. Вона трусилася. Бідолашна обхопила себе руками. — Слухай, Ранвей, знаєш, на шляху до траси є річка. Я підготую для тебе тарілку, а ти зможеш залишити її біля води, якщо захочеш. Твій хлопець був ласуном? — Так. — Добре. На сьогодні приготували вдосталь солодощів. Може, твій хлопець так зрадіє, що піде далі й дасть тобі спокій. — Дякую. Я однозначно спробую. — Усе буде гаразд, — пообіцяв я. — Стане легше. — А ти медитуєш? — Лише коли пишу. А що? — Я думаю, що, може, потрібно медитувати абощо, — неуважно відповіла вона, а потім швидко глянула мені в очі. — Що ти про нього думаєш? — Про Вінсона? — Так, про Стюарта. Тут немає мого брата чи батька, щоб розпитати про нього. Що ти про нього думаєш? Я глянув на Вінсона, який розкладав останні горщики і тарілки на полицях і витирав довгі мийки з нержавіючої сталі. — Він мені подобається, — сказав я. — І я впевнений на всі сто, що він божеволіє від тебе. Якщо ти не його споріднена душа, Ранвей, то маєш про це повідомити. І швидко. Для нього все надто серйозно. — У тебе буває депресія? Стюарт розповів мені дещо про тебе. Про твоє життя. У тебе бувають дні, коли хочеться накласти на себе руки? — В неволі — ніколи. А так чи так, більша частина мого життя минула в неволі. — Серйозно? А в тебе бувають дні, коли просто хочеться з усім покінчити? З усім і відразу? — Дивися, суїцид і я — лише такі собі знайомі. Адже я радше «твій до останнього подиху». — Але життя інколи може бути таким лайном, — зауважила вона, знову дивлячись на мене. — Життя хороше, навіть погані речі. Бо воно — кров твого серця, а ще прекрасні хвилини прекрасних речей. Я письменник. Маю вірити в силу кохання. Самогубство — це не варіант. — Не для тебе. — І не для тебе. Якщо думаєш про це, то можеш також трохи пометикувати про той факт, що ти не маєш права відбирати власне життя. Ніхто не має. — Чому ні? — запитала Ранвей-як-подіум, широко й невинно розплющивши очі. — Ранвей, подумай про це так: чи божевільний має право вбивати незнайомця? — Ні. — Ні. А коли суїцид у тебе в голові, хіба ти не стаєш божевільною, а також незнайомцем у небезпеці від шкоди, якої можеш завдати власноруч? Незважаючи на те, як усе погано, ти не маєш права вбивати незнайомку, якою можеш стати в майбутньому. Решта твого життя твердитиме тієї миті, що це не варіант. — Але хіба тобі ніколи не буває сумно? — не могла заспокоїтися вона. Вона говорила настільки палко, що мені хотілося її обійняти. — Звісно. Це стається з усіма. Але ти юна, і твоє життя таке насичене! Це склад хвилин. Ми не маємо права їх знищувати, ба навіть розбазарювати, як я. Ми лише маємо право їх переживати. Тож викинь це лайно з голови. Не варіант, гаразд? І не піддавайся стресу. Це мине. Вінсон — гарний хлопчина. Він чекатиме скільки потрібно, щоб ти вирішила і розібралася зі своїми почуттями, хай які вони будуть. Усе мине. Піднімайся і бийся. — Ти маєш рацію, я знаю, але інколи хмара довго відходить від сонця. — Ти дуже мила і надто серйозна дівчина, яка пройшла крізь ті самі охоплені вогнем двері, що і я. Це тебе пошарпало, так само як і мене. Ти непогано тримаєшся. Ти чудово тримаєшся. Поглянь на мене. Я бігав по місту, нариваючись на прочуханку від копів. Ти в набагато кращому стані, ніж була під час нашої останньої зустрічі. Поспілкуйся з Ідрисом, перш ніж піти. Він класний. — Ти — злочинець, — заявила вона. То був факт. — Е... так. — Чи може жінка не з твого оточення кохати злочинця? Ти таке зустрічав? Зустрічав, але лише інколи. — Е... так. Вона не надто вірила, а я не бажав переконувати. — Тобі потрібно провести розмову про злочин і покарання з Вінсоном, — порадив я. — Мене не стосується, як саме інший чоловік заробляє на вулиці. — Ти не знаєш — Стюарт когось убивав? — Знаєш, — мовив я, спостерігаючи за маленькою групою людей, які розмовляли і працювали на столовій горі, — якщо ми говоритимемо про Вінсона, то необхідно його запросити. — Не зараз, — м’яко заперечила вона. — Ще ні. Я підвівся, і вона встала слідом. — Ти бажаєш, — запнулася вона, — ти маєш постійне бажання змінити щось у своєму житті? — Я лише жалкую, — зізнався я. — Жалкуєш, — неуважно повторила вона. — Знаєш, як вимагають доказ життя під час викрадення? — Не зовсім. — Коли когось викрадають, посередник бажає отримати доказ того, що викрадена особа ще й досі жива. Телефонний дзвінок чи відео. Доказ життя. — Гаразд. — Жаль — це лише доказ життя душі, Ранвей. Якби ти цього не відчувала, то не була б такою гарною людиною і Вінсон не божеволів би від тебе. Це добре. А ще краще буде, коли це все розвіється, що станеться доволі швидко. Ми підійшли до центру столової гори. Вінсон до нас приєднався, приліпивши на обличчя усмішку, що нагадувала порожнє узбережжя. — Тепер я збираюся поспілкуватися з Ідрисом, Стюарте, — заявила Ранвей, проходячи повз нього. — Будь ласка, забери мене за двадцять хвилин. — Гаразд, лялю, — розцвівши, мовив він, а його очі слідкували за нею як цуценята. — Що привело тебе на гору, Вінсоне? — Це була ідея Ранвей. Вона спілкувалася з Карлою. Ця Карла — це щось, правда ж? Я не розумію навіть половини з того, що вона каже. — І половини досить. Я такої кмітливої красуні ще не зустрічав. — Як ти з нею познайомився? — Вона врятувала мені життя, — розповів я. — Слухай, зараз саме розпалили головне вогнище. Ми можемо посидіти там, поки Ранвей розмовляє з Ідрисом. Гарний план? — Не те слово. Більшість учнів на горі займалися куховарством чи майструванням релігійних ідолів для молитов. Я попросив одного з них приготувати тарілку солодощів для Ранвей, щоб утамувати привида, який переслідує її, і залишити її в Силвано. Біля вогню ніхто не сидів. Ми з Вінсоном сіли на ящиках, дивлячись крізь язики багаття на полум’я Вінсонового серця: Ранвей була за двадцять метрів біля Ідриса, і її не було чутно. — Знаєш, Ліне, — сказав Вінсон, обертаючись до мене, — я й так хотів навідатись. Я хотів висловити співчуття через твою втрату. Лайза була чудовою дівчиною. — Дякую, Вінсоне. Ти був на службі, яку влаштувала Карла. Це перша можливість тобі сказати, як я це ціную. — Пусте. Ми мали за честь там побувати, друже. — Як Ранвей? — Ну, — почав він, шкрябаючи свою коротку бороду й вуста, неначе змушуючи їх говорити. Він зітхнув і поклав руки на стегна. — Їй болить. Їй дуже болить. Інколи здається, що мені необхідно звернутися по професійну допомогу до психолога, але потім я приходжу до думки, що ніхто не піклуватиметься про неї так, як я. — Окрім самої Ранвей. — Так, звісно, мабуть, коли їй стане краще. — Зараз, узагалі-то. — Але, друже, вона ще не оклигала на всі сто відсотків. — Вона має бути головним своїм піклувальником, Вінсоне, як ти — своїм, розумієш? Не тисни на неї. Дозволь їй шукати себе. — Шукати себе? — Хай чим вона схоче зайнятися, підтримай її. Лише дай їй час і простір. Якщо вона твоя, то рано чи пізно це усвідомить. Порада від чоловіка, який не поєднався з єдиною коханою жінкою, бо не може видряпатися з тіні втраченого! Хто я в дідька такий, щоб давати поради? — Хто я в біса такий, щоб давати поради, чоловіче? — зізнався я. — Роби все, що зможеш, Вінсоне. Ми лажаємо. Ми всі лажаємо. Ми, мабуть, ніколи не перестанемо лажати. Але якщо ми просто й далі робитимемо все можливе, то рано чи пізно цього буде достатньо для когось. Я маю рацію? — Амінь, брате! — погодився він, ляскаючи мене по долоні. — Знаєш, кілька днів тому я бачив Конкенона. Я був на Нал-базарі, навідувався до своїх дилерів. Він зайшов з кількома хлопцями. Він опирався на ціпок. Чорний, зі срібним черепом замість ручки. Дуже крутий, але я б заклався, що там заховано меча. — Без сумніву. Він казав, де зупинився? — Ні. Але гуляє чутка, що він десь аж у Харі^[112]. Але це лише чутка. Навколо цього хлопця витає багато чуток. Він питав про тебе. — Що він питав? — «Де цей австралійський каторжник? » — Що ти йому відповів? — Я сказав, що це — складне запитання. На щастя для мене, у нього є почуття гумору. Я забрався звідти дуже швиденько, друже. Він був нормальний, коли ми познайомились, типу, але тепер йому неначе всього міста мало. — Не турбуйся про Конкенона. Усе має свої межі. Ідрис і Ранвей підвелися. Ми обійшли вогнище, щоб до них приєднатися. Силвано стояв на крок позаду, з рушницею, перекинутою через плече. — Певні, що не хочете залишитися на ніч? — запитав Ідрис у Ранвей, тримаючи її руки у своїх. — Дякую, сер, ні. У покоївки Стюарта жахливий кашель, і я хочу переконатися, що з нею все гаразд. Вона така добра до мене, а вдома нікого не буде аж до нашого повернення. — Ну добре, перекажіть їй моє благословення. І приходьте ще, коли забажаєте. Вона вклонилася, щоб торкнутися землі перед ногами вчителя. Вінсон привітно потиснув майстру руку. — Дякую за вашу гостинність, сер, — мовив він. — Дуже прошу, — сказав Ідрис. Силвано покликав двох молодиків. — Ці двоє чоловіків спустяться для безпеки, — пояснив він. — Вони скеровуватимуть вас, один з факелом попереду, а другий з факелом позаду. — У них є тарілка їжі для духа-ласунчика, — повідомив їй я. — Вона загорнута в червону тканину. Вони дадуть її тобі внизу і пояснять водію, де краще зупинитися. Ти знайдеш берег річки за допомогою факела. — Дякую, — мрійливо прошепотіла Ранвей. — Дякую за все. Вони попрощалися і попрямували в темряву поза вогнищем. І вони мені снилися тієї ночі, а ще кілька разів наступного тижня. І Дідьє теж приходив до моїх снів, нагадуючи про пріоритети. І Абдулла — наїзник тіней — приходив у сни, що гасали дахами. І Лайза, яка кликала мене відголосками печалі й каяття, свого та мого. Світ під горою змінювався, звісно ж, як і все інше, але я не міг з ним зв’язатися, за винятком тих снів. Я був не лише фізично відділений від життя, що стало моїм, і людей, які стали моєю громадою друзів, — гора була сховком для мого серця від світу, і воно розчинялось у тому чистішому яснішому повітрі, виринаючи з нього лише для гостей та у снах. То були важкі сни. Вони будили мене майже щоночі та щоранку ще до того, як сонце і солов’ї могли розвіяти той сон. І ті сонні слова, що збудили мене цієї ночі, належали Ранвей, яка запитувала мене про розкаяння. Я сів, дослухаючись до нічних звуків лісу. Постать, одягнена в рясу, таку ж білу, як і каміння у неї під ногами, пройшла подвір’ям столової гори. То був Ідрис, що спирався на свою довгу патерицю. Він зупинився на краю галявини, де розрив у лінії дерев дарував краєвид на міські вогні на видноколі. Ідрис трохи там постояв, можливо заспокоюючи якихось власних духів чи ступаючи власним канатом між виснаженням і каяттям. Потім повільно повернувся до своєї печери; його обличчя було забарвлене смутком, його кроки — тихі на хисткому камінні. Жаль — це привид кохання. Жаль — це наше краще втілення, яке ми час до часу надсилаємо в минуле, навіть якщо знаємо, що вже пізно змінювати сказане чи зроблене. Ми чинимо таке, бо це по-людському, бо це притаманно нашій расі. Ми робимо це, бо турбуємося, прив’язані нитками сорому, що є страхом і занепадом у морі жалю. На шляху жаль, навіть більше за кохання, навчає, що шкода створює шкоду, а співчуття створює співчуття. А впоравшись зі своїм завданням, жаль зникає у ніщо, на яке перетворюються усі речі. Я знову ліг, міркуючи, чи поклала Ранвей дорогою з гори тарілку з їжею біля річки і чи дух, який вона воскрешала за допомогою каяття, став вільним, щоб її полишити. Розділ 44

⇐ Предыдущая 29 30 31 32 333435 36 37 38 Следующая ⇒