Annotation 27 страница

Дещо відбувається, коли сідаєш за кермо під кайфом, і жодна адекватна людина цього не повторить на тверезу голову. Я доїхав до Колаби з віддаленого Хара, зовсім не пам’ятаючи дороги. Якби моєю метою була власне подорож, то я її, вважай, не здійснив. Хай що там відбувалося на шляху до Міста-Острова, я почувався звільненим від переживань і потреб. А можливо, це було тому, що я мав адресу Конкенона, тож слід було лише дочекатися півночі й навідатися туди. Я спробував знайти Карлу. Вона не уникала мене, але й не шукала. Я дізнався, що вона інколи пізно ввечері випивала з Дідьє в «Леопольді». Залишивши мотоцикла надворі, я зайшов усередину, сподіваючись, що моє розчарування не дуже відбилося на обличчі після, коли я побачив, як Дідьє сидить сам-один. Він подарував мені золоту посмішку, а я посміхнувся у відповідь, підходячи до друга. Трохи подумавши, я зрадів, що Карли немає: не сьогодні, не тоді, коли я саме хотів поквитатися з Конкеноном. Дідьє підвівся для привітання, активно тиснучи мені руку. — Я такий радий бачити тебе, Ліне, — сказав він. — Я турбувався, куди ти зник. Я так засмутився, коли після розмови з Кавітою ти пішов раніше. Мене це зачепило. Хіба ти не думав про мої почуття? — Ти знав про Лайзу і Кавіту? — запитав я. — Ну звісно, — пхикнув він. — Дідьє знає все. Навіщо взагалі Дідьє, якщо він не знає кожного скандального нюансу? — Не певен, що розумію твоє запитання. Ліпше відповідай на моє. — Я... я знав, Ліне. Першою думкою після того, як Лайза мене надурила, було перевірити, чи вона не з Кавітою. Я перевірив, але тієї ночі Кавіта була на іншій вечірці, десь у цьому районі. — Чому ти не розповів мені? Чому мені не розповіла вона? — Офіціанте! — гукнув Дідьє. — Ти уникаєш запитання, Дідьє. — Ти поставив відразу два запитання, Ліне. Офіціанте! — І досі уникаєш, Дідьє. — Звісно ж, ні, — відповів він. — Я просто обираю, як відповісти на них після двох міцних напоїв. Це не те саме. Офіціанте! — Як можу прислужитися, сер? — солодкомовно поцікавився Солоденький. — Досить увічливості, Солоденький! — вибухнув Дідьє. — І принеси нам два холодних пива. — До ваших послуг, — мовив Солоденький, лестиво задкуючи. — Забирайся геть! — заверещав Дідьє. — Принеси мої кляті напої, чоловіче! Солоденький, задкуючи, посміхнувся — занадто улесливо. — А ти знаєш, що перетворюєшся на англійця, коли злишся? — зауважив я. — Ці свині! — запротестував Дідьє. — Вони ввічливі зі мною лише тому, що знають, як це ображає. Це неначе ляпас, але навпаки. Це наймерзенніше використання чемності, а чемність визначає нас, еге ж? — Любов визначає нас, Дідьє. — Звісно ж, ні! — не вгавав він, тупаючи ногою під столом. — Саме тому зворотна чемність така болісна. Прошу, Ліне, поки ти тут, змусь їх бути похмурішими та грубішими. Благаю тебе. — Зроблю, що зможу, Дідьє. Але, ну ж бо, важко їх буде умовити щодо тебе. Можливо, доведеться прибрехати, як ти зробив, представляючи мене Дівам. Який з твоїх варіантів використати? — Ліне, ти зловживаєш моєю чутливістю. — Дідьє, усі зловживають твоєю чутливістю. Це одна з тих речей, за які ми тебе любимо. А от мою чутливість ображає той факт, що ти не розповів про Лайзу. — Але, Ліне, це таке делікатне питання! Досить важко це ось так вимовити вголос. Твоя дівчина — бісексуалка і має коханку-лесбійку. Чи я мав перетворити це на жарт? Агов, Ліне, кицька в тебе язика поцупила, так би мовити? — Я не кажу про секс. Лайза розповіла мені про свою бісексуальність ще під час першого побачення. Я говорю про стосунки. Усе виглядає так, неначе ви з Лайзою і Кавітою знали про те, про що я теж мав би знати, але так і залишивсь у невіданні. — Мені... мені шкода, Ліне. Інколи секрет є надто цінним, щоб його розповідати. Ти мене пробачаєш? — Більше жодних секретів, Дідьє. Ти ж мій брат. Якщо речі стосуються тебе чи мене, то ми маємо бути відверті один з одним. Він засміявся. Його блакитні очі засяяли, неначе маяки, що кличуть мандрівників додому. Але за мить хвилювання знову поховало мімічні зморшки від сміху. Від того, що Дідьє старанно потурав своїм звичкам, щоки в нього запали, як печери, але шкіра залишалася пружною, рот був ще й досі рішучим, а ніс — імператорським. Він коротко обстриг кучеряве волосся, зачісував його набік. Я списав це на вплив Діви. Ця зачіска перетворила Дідьє на Дірка Богарда у цьому ж віці, а ще напрочуд личила йому. Я знав, що це привабить до нього нових кавалерів на вечірках. — То мене пробачено? — Дідьє, тебе завжди пробачають ще до вчинення гріха. — Я неабияк зачарований твоїм сьогоднішнім візитом, Ліне, — заявив він, ляскаючи себе по стегнах. — Я відчуваю, що у повітрі витають грандіозні речі. Ти можеш затриматися, чи, як завжди, кудись полетиш? — Я посиджу тут до півночі. Тож на цей час я увесь твій. — Чудово! Солоденький гримнув переді мною пивом. — Аур куч? — буркнув мені Солоденький. — Ще щось? — Іди геть, — гримнув Дідьє. — О, звісно, пане Дідьє-сагіб^[131], — сказав він. — До ваших послуг, пане Дідьє-сагіб. — Бачу, в чому тут справа, — звернувсь я до Дідьє. — Це вже серйозно. Тобі доведеться утнути щось надзвичайне, аби відвоювати їхню зневагу. — Я знаю, — благав він. — Але що? До нашого столика підійшов чоловік. Він був високий, широкий у плечах, з коротким білявим волоссям і дуже коротким носом, таким приплюснутим, що перетворював обличчя на двовимірне. Коли чоловік підійшов упритул, я помітив, що його ніс просто-таки розчавили: поламали так багато разів, що аж хрящ запав. Він або був жахливим бійцем, або пережив так багато лютих бійок, що статистика наклала свій відбиток на місце, де раніше був ніс. Так чи так, над нашим столом нависало не гарненьке зображення. Узагалі-то, воно нависало наді мною. — Як ти можеш сидіти біля цього брудного збоченця? — запитав мене чоловік. — Це називається сила тяжіння, — пояснив я. — Перевір це поняття, коли матимеш вільний час. Здоровань обернувся до Дідьє. — Мене від тебе нудить! — просичав він. — Ще ні, — відповів Дідьє. — Але може і знудити. — А може, щось станеться з твоїм обличчям? — сказав здоровило, ворухнувши щелепою завбільшки з лопату. — Обережно, — попередив я. — У мого хлопця лиха вдача. — Пішов ти, — випалив велет. Трохи далі стояв ще один чоловік. Я залишив його на задньому плані та сфокусувався на приплюснутому місяці над нашим столом. — Знаєш, що ми робимо з такими, як ти, у Ленінграді? — запитав здоровань у Дідьє. — Те саме, що й у будь-якому іншому місці, — спокійно мовив Дідьє, поклавши руку в кишеню піджака й відхиляючись на своєму стільці. — Доки ми вас не зупиняємо. Ленінград. Росіяни. Я ризикнув глянути на другого типа, який стояв за кілька кроків від нас. Його коротке каштанове волосся було трохи скуйовджене, світло-зелені очі сяяли, а емоційний рот легко розтягувався в посмішку. Чоловік тримав великі пальці в петлях своїх побляклих джинсів. Він був стрункіший і швидший за свого друга, і набагато спокійніший. Це перетворювало його на найнебезпечнішу людину в кімнаті, за винятком Дідьє, бо всі інші, включно зі мною, нервували набагато більше. Чоловік глянув мені прямо у вічі й душевно посміхнувся. Я звернув погляд на його приятеля, який своєю головою затуляв кілька горішніх ліхтарів. — Покажи мені, що ти можеш, — заверещав високий росіянин, ляскаючи себе в груди. — Бийся зі мною! Завсідники похапцем звільняли сусідні столики. Високий росіянин відсунув порожні столики та стільці вбік і став на вільне місце, викликаючи Дідьє. — Іди-но сюди, малюче, — дражнив він. Дідьє запалив цигарку. — Двічі мерзота! — завівся високий росіянин. — Гейко і єврей. Єврейський гейко. Найгірший вид гейка. Офіціанти утворили широке коло. Вони приготувалися втрутитись, якщо сварка переросте в бійку, але ніхто не бажав втручатися першим, щоб не отримати прочуханки від великого розлюченого росіянина. — Ну ж бо, малюче. Підходь. — Так і зроблю, — спокійно відповів Дідьє. — Коли закінчу цигарку. «От дідько», — подумав я — і зрозумів, що був не єдиним у «Леопольді», хто так подумав. Дідьє задоволено пихкотів, повільно насипаючи купку попелу у своїй скляній попільничці. Під час мовчанки приятель росіянина швидко підійшов до мене. Він не ховав рук, тримав їх перед собою, вказуючи на стілець біля мене. Це була хороша ідея. Поки він наближався, я відхилився назад, діставшись до одного з ножів у себе на спині. — Тут зайнято? — приязно поцікавився він. — Твоєму другові знадобиться ще хвилинка, щоб закінчити свою цигарку, а я краще присяду, якщо ти не проти. — Це вільна країна, Олеже, — сказав я. — Саме тому я тут живу. — Дякую, — мовив він, комфортно вмощуючись біля мене. — Агов, не бери до серця, але хіба це не занадто стереотипно? Я росіянин, то звати обов’язково мають Олегом? Він мав рацію. А коли чоловік має рацію, то від цього не втечеш, навіть коли хочеться штрикнути його в стегно. — Я — Лін, — повідомив я. — Не певен, що приємно познайомитись. — Навзаєм, — відповів він. — Олег. — Ти що — знущаєшся? Я продовжував триматися за ножа. — Ні, — розсміявся він. — Мене справді так звати. Олег. А твоєму голубому єврейському товаришу от-от надеруть дупу. Ми обоє глянули на Дідьє, який пильно досліджував свою цигарку. — Я ставлю на єврея, — доповів я. — Справді? — Я завжди ставлю на єврея. — Скільки? — запитав Олег, і посмішка пустотливо запалила його очі. — Усе, що є. — А це скільки конкретно? — Десь три тисячі, — порахував я подумки. — Американських? — Я не розраховуюся рублями, Олеже. Цигарка майже дотліла. Ти згоден? — Так, — сказав він, пропонуючи руку. Я відпустив ножа, потиснув йому руку і знову вхопився за свою зброю. Олег махнув офіціантові. Дідьє майже закінчив палити. Офіціант спантеличено зиркнув повз Олега на мене. Він був схвильований. Велетень продовжував чекати на Дідьє між столиками. Робота припинилась. Офіціант на ім’я Саїд не розумів, що відбувається. Я кивнув, і він підбіг до нас, не відводячи погляду від кремезного росіянина. — Я б випив охолодженого пива, будь ласка, — замовив Олег. — І тарілку вашої домашньої смаженої картоплі. Саїд, кілька разів кліпнувши, глянув на мене. — Усе гаразд, Саїде, — заспокоїв я. — Я теж не знаю, що тут відбувається. — А, — полегшено зітхнув Саїд. — Я негайно принесу пива й картоплі. Він пострибав геть, розмахуючи руками та крутячи головою. — Усе гаразд, — перейшов на хінді він. — Ніхто не знає, що відбувається. Офіціанти розслабилися, споглядаючи за останніми секундами цигарки Дідьє. — До речі, сподіваюся, що твій друг переможе, — зізнався Олег. — Хоч, на жаль, маю сумніви. Дідьє загасив цигарку. — Ти сподіваєшся на перемогу мого хлопця? — Черт, да, — сказав Олег. — Що це означає? — Це означає з російської — «дідько, так». — Добренько. — Черт, да. Я б віддав три тисячі зелених, аби побачити, як віддубасять нетерпиму сраку цього ідіота, якби я був таким. — Але ти не такий. — Ну, дивися, ти з ним щойно познайомився, а я тижнями працюю з цим мудаком. Але не можу змусити себе йому всипати. Навіть йому. Я кілька разів був з тамтого боку, і не дуже все це мені сподобалось. — Ага. — Таким чином, якщо твій хлопець переможе, це неначе я з ним сам розплачуся за все, але буду вільний від кармічного боргу. Дідьє повільно підвівся і відійшов від столу. — Потому як розрахуєшся, — мовив я, — нам потрібно поговорити, Олеже. Дідьє струснув попіл зі свого пом’ятого чорного вельветового піджака і підняв комірця. Глибоко запхавши руки в кишені того піджака, він підійшов до великого росіянина. Я все тримався за свого ножа. Якби Олег вирішив втрутитися, то я б міг підрізати його ще до того, як він встиг би підвестися з-за столу. Але Олег заклав руки за голову, відхилився назад і спостерігав за шоу. Дідьє зупинився за півтора кроку від здорованя, а потім високо підстрибнув, мов зробив балетний пірует, досі тримаючи руки в кишенях. На піку стрибка він широко розставив руки й опустився дугою, буцнувши росіянина колінами в груди, а пістолетом — у маківку. Дідьє, мов танцюючи, відійшов від здоровила, знову заклавши руки в кишені. Росіянин спочатку знетямлено впав навколішки, розмахуючи руками, а потім гримнувся долілиць на підлогу. Ніс прийняв перший удар. — Плати, Олеже, — сказав я, поки Дідьє попрямував до шинкваса, аби владнати все з власниками. — Ого, — здивувався той. — Здоровило — відомий російський боєць голіруч, без правил. — Твій боєць голіруч тільки-но отримав прочуханки завдяки балету й хорошому пістолету. Олег витягнув з кишені пакунок, зняв кілька верхніх шарів зелені й запхнув гроші назад у кишеню. — Олеже, а ти — потаємний. — Узагалі-то, я безробітний. Той факт, що Скорпіон Джордж найняв російських охоронців і «Леопольд» заполонили росіяни, не міг бути випадковістю. — Дай-но здогадаюся, — припустив я. — Ти охороняв пентгауз у «Магеші»? — Саме так. Він звільнив сьогодні нас, сволота. — Так сталося, що він — мій друг, навіть якщо й та ще сволота. — Пробач, — сказав він. — Якщо ви знайомі, то ти знаєш, який він жадібний. Він рахував кожну хвилину нашої роботи, а як прощальний поцілунок за охорону життя роздав по двісті баксів. Кумедно, еге ж? — У тебе там більше, ніж дві сотні зелених. — У готелі проводиться гра в покер. Нею керує один тип — Близнюк. — Ага. — Так. Мені посміхнулась удача, і вдалося зірвати куш. Олег, золотий хлопчик, зірвав куш. З усіх ігор у покер у всьому світі він вліз у мою. Саїд, радісно всміхаючись, приніс напої та їжу. — Пан Дідьє був неймовірний, — прошепотів мені Саїд. — Ми кілька років не бачили від нього таких танців! Він вирубав того здорованя лише одним ударом. — І куди ж ви тепер витанцюєте цього здорованя, Саїде? — запитав я. — На вулицю, — відповів той, витираючи зі столу воду і пропонуючи Олегу приправи. Олег вказав на мене картопляною соломкою, перед тим зануреною в томатний соус. — Ти не проти, якщо я поїм? — ввічливо запитав він. — Обожнюю домашню смажену картоплю. — Олеже, твого друга виволікають на вулицю. — То це так чи ні? — Я зараз повернуся, — зітхнув я, а він почав їсти. Я знав, як це працює. Тіло великого росіянина виволочуть на вулицю біля «Леопольда» і залишать за дванадцять дюймів від законної межі. Тож він опиниться у торговельній зоні. Власники торговельних яток побачать це і виштовхають його зі своєї зони у канаву, за дванадцять дюймів від їхніх придорожніх крамниць. Так він опиниться в комерційній зоні таксистів, а з часом його тіло буде на трасі, де його підбере «швидка допомога», якщо доти не переїде автобус. Я вже бував на його місці — безтямним м’ясом, залишеним на милість світу. Я прикликав знайомого вуличного торговця і заплатив, щоб той запхав росіянина у таксі й завіз у лікарню. Дідьє ще й досі приймав похвали і гарно розплачувався за втручання в роботу «Леопольда». Я повернувся до столика, виглядаючи третього росіянина: то були шалені роки, тож з власного досвіду я знав, що цілком доцільно розглядати можливість присутності третього росіянина. — А третій є? — сідаючи, поцікавивсь я в Олега. Витерши рота серветкою, він обернувся до мене, чесно дивлячись мені в очі. — Якби був ще й третій росіянин, — мовив він, — то мене б тут не було. Усі бояться росіян. Навіть росіяни бояться своїх. Я ж росіянин. Можеш мені повірити. — Чому Скорпіон тебе звільнив? — Слухай. Він твій друг... — Він ще й навіжений. Розповідай. — Ну, він мов з’їхав з котушок після прокляття, яке наклав на нього якийсь святий. Я би просто вбив людину, яка посміла мене проклясти, або змусив забрати свої прокльони назад. Але ж я росіянин, а ми бачимо речі в іншому світлі. — То що сталося? — Мій колишній бос — твій друг — найняв дегустаторів. — Дегустаторів? — А ти зустрічав колись дегустатора? — Ні, Олеже, але ти зустрічав. — Індійські хлопчики. Гарні дітлахи. Вони куштують його їжу, аби пересвідчитись у тому, що вона не отруєна. Я знав, що в орлиному гнізді Скорпіона справи йдуть поганенько. Близнюк уже звертався до мене. Я несерйозно сприйняв Скорпіонову одержимість прокляттям. Якщо Олег каже правду, то Скорпіон вскочив у халепу. Він був хорошою людиною в поганій ситуації, а саме тоді й мають втручатися друзі. Але в моїй кишені була адреса Конкенона, а в «Леопольді» потрібно було згаяти час, чекаючи до півночі, тож я забув про горе-товариша. — То ти сам пішов, чи звільнили? — Я заявив, що не дозволю дітлахам куштувати його їжу, — розповів він. — І запропонував робити це самому. Я завжди голодний. Але він погано сприйняв критику. Він звільнив нас обох. — А хто заплатив вам, щоб ви прийшли сюди й заварили кашу? — Заплатили не мені, а йому, — сказав Олег. — Попросив випити разом востаннє. Я погодився, сподіваючись, що це буде наша остання зустріч. А потім, дорогою сюди, він каже мені, що отримав одне замовлення — наклепати якомусь французові в барі. — І ти вирішив приєднатися? — Я вирішив, що коли не наглядати за цим шаленцем, то він когось уб’є, а це може спаскудити візу. — А ти в нас гуманіст, — вирішив я. — Та хто ти в біса такий, щоб мене засуджувати? Він усміхався, неначе те привітне цуценя. І він знову не помилявся, а коли людина має рацію, то тут уже нічого не вдієш. — Пішов ти, — промовив я. — Тобі доведеться зі мною владнати, розумієш, якщо вже ти прийшов сюди зашкодити моєму другу. — Я так тебе розумію! — запевнив Олег, порушуючи мою струнку теорію. — Що? — Я цілком тебе розумію, — загорлав Олег. — Обіймімося. Він підняв мене на ноги (хлопець був дужчий, ніж здавалося) й обійняв. Доля ніколи не бореться чесно. Доля підкрадається ззаду. Світ розплескався по озерах часу, і кожне озеро, крізь яке я падав, повертало мене в обійми, неконтрольовані й ніжні, мого втраченого брата в Австралії. Я розірвав обійми і знову сів. Олег підніс руку, щоб замовити ще пива, але я його зупинив. — То ти без роботи? — перепитав я. — Так. А ти щось пропонуєш? — Робота на три-чотири години. — Коли починати? — Трохи згодом сьогодні, — уточнив я. — Що мені треба робити? — Можливо, потрібно буде пробити собі шлях усередину, а потім пробити його назовні. Зі мною. — Куди конкретно треба його пробити? — поцікавився він. — Я не займаюся банками. — У будинок, — сказав я. — А навіщо нам пробивати собі шлях усередину? — Бо люди всередині не дуже мене люблять. — Чому? — А тобі не начхати? — Це не головне. — А що головне? — Гроші, які я сьогодні програв у парі... — пояснив він. — Хочу їх подвоїти. — А, це головне. Згода. То ти приєднаєшся? — А нас можуть убити? — А тобі не начхати? — Звісно ж, не начхати. Мені навіть на тебе не начхати, а ми щойно познайомилися. — Не думаю. — Я росіянин. Ми швидко знаходимо друзів. — Я маю на увазі, що, гадаю, нас не вб’ють. — Гаразд, то скільки там буде людей? — Троє, — мовив я. — Але один з них — ірландець на ім’я Конкенон — вартує двох. — А до яких національностей належать інші двоє? — Якого біса ти питаєш? — Національність визначає ціну, чоловіче, — сказав він. — Усі це знають. — Я не веду перепису, але раніше чув, що він працює з афганцем та індусом. Саме вони можуть бути там. — Тож там буде троє чоловіків? — Двоє чоловіків та ірландець, який вартує двох. — Ірландець, афганець та індус? — Можливо. — Проти росіянина з австралійцем, — міркував він. — Ну, якщо ти це так сприймаєш. — Ще раз подвоїти. — Ще раз подвоїти? — Черт, да. — Чому? — На цю мить афганець з росіянином в одній кімнаті — це вже подвійний тариф. — Дванадцять штук за бійку на вечір? Забудь про це. Дідьє повертався до столика. Почувся вибух аплодисментів, і він кілька разів уклонився вечірнім завсідниками, а потім таки сів. — Давай так, — запропонував Олег, нахиляючись ближче, — я піду з тобою, і якщо не впораюся, не плати взагалі нічого, але якщо впораюся, то отримаю всю суму. — Дідьє, познайомся з Олегом, — представив я. — Ти закохаєшся в цього хлопця. — Enchanté, monsieur^[132], — розцвів Дідьє. — А ви не проти моєї присутності за цим столом, мсьє? — ввічливо поцікавився Олег. — Враховуючи мою появу в барі разом з тим схибленим? — Хто тільки не заходив у «Леопольд» зі схибленими! — вигукнув Дідьє. — І Дідьє може визначити такого метрів з п’ятдесяти і прострелити йому серце з тієї ж відстані. — Я вже бачу, що ми добре ладнатимемо, — вирішив Олег, зручно зіпершись руками на стіл. — Офіціанте! — гукнув Дідьє. — Ще по одному! Я підніс руку, щоб зупинити офіціантів. — Ми вже йдемо, друже, — повідомив я. — Ти в нормі? — Але, Ліне! — насупився він. — Як же я розділю свій тріумф? Хто тепер вип’є зі мною? — Наступний схиблений, який сюди зайде, — сказав я, обіймаючи його. Розділ 60

Ми поїхали до Парелу й далі до району покинутих млинів. Інформація Таурега вказувала, що Конкенон розмістився зі своїм бізнесом з обігу наркотиків на порожньому заводі, який поділили на невеличкі офіси для оренди. Уночі це місце перетворювалося на місто привидів, тобто багато людей під покривом ночі начебто бачили привидів у тій великій мережі заводських відділів. До закриття млинів чоловіки і жінки два покоління жили, працювали й помирали на цих акрах. «Ти ж знаєш, хто такі привиди? — одного разу запитав мене Джонні Сигар. — Померлі бідняки». — Це місце здається безлюдним, — зауважив Олег, коли ми припаркувались і попрямували до рядів сірих безмовних будівель заводу. — Уночі так зазвичай і є, — сказав я. — Він працює з четвертої будівлі. Завод 4А. Розмовляй пошепки. Ми трималися біля загорожі, затіненої бігбордами, що рекламували найкращий-спосіб-збанкрутіти у сфері нерухомості та фондового ринку. — Ну, це принаймні, — прошепотів Олег, — стане хорошим матеріалом для моїх творів. Я зупинився і зупинив Олега, поклавши йому руку на груди. — Творів? — прошепотів я. — Так. — Олеже, то ти журналіст? — Черт, нет, — тихенько мовив він. — Що це означає? — Російською це означає — «дідько, ні». Це антонім до черт, да. — Ти саме зараз навчаєш мене російської? — обуривсь я. — Олеже, то ти клятий журналіст чи ні? — Ні, я письменник. — Письменник? — Так. — Російський письменник? Ти жартуєш, еге ж? — Ну, я письменник, — наполягав він. — І я росіянин. Тож гадаю, що це робить з мене російського письменника, якщо ти хочеш так думати. То ми битися збираємося? Я намагався вирішити, чи спробувати щастя заводі 4А самому-одному, чи все-таки робити це з російським письменником. Це було непросте рішення, але, можливо, то просто через те, що я сам письменник. — Російський письменник, — прошепотів я. — А ти щось маєш проти російських письменників? — А хто не має чогось проти російських письменників? — Справді? І проти Аксьонова? Аксьонов усім подобається. — Пішов ти, — прошепотів я. — І проти Тургенєва? Тургенєв — кумедний. — Справді. Так само кумедний, як і Гоголь. — Гоголь не був виключно росіянином, — уточнив Олег хрипким шепотом. — Він був українським козаком. Одним з найвизначніших козацьких авторів. — Досить. — Почекай-но, — пробубонів Олег, ухопивши мене за руку. — То ти письменник? Це так, правда? Ага! От кумедно, двоє письменників розпочинають разом пригоду. — От дідько. — До речі, — запитав він. — Яка в нас буде пригода? За допомогою росіянина можливо було заскочити трьох ворогів зненацька, швидко розібратися з Конкеноном і вибратися на волю без жертв, й не постраждав би ніхто, крім Конкенона й мене. Без Олега мені б довелося підрізати людей Конкенона, і саме тому потрібен був росіянин. Але ж він був письменником. Російським письменником. — А ще є Лев Лунц, — з надією прошепотів Олег. — Я його обожнюю. — Та закрий ти піддувало, — просичав я. Я випростався і роззирнувся. З одного боку довга широка вулиця була незабудована, вдалині проглядалася залізниця. На нашому боці поринули в тишу ніссенівські^[133] бараки, простираючись удалечінь, неначе багато поховальних курганів. Навколо нікого не було, і навіть бездомні собаки досліджували інші території. Усе було спокійно, як буває в небезпечних місцях, якщо ти не боїшся туди йти. Я роздивлявся це місце, бо перелякався: хотілося зупинити Конкенона без занадто великого кровопролиття, але навряд чи все буде так просто. — До речі, а чому я? — звернувся Олег. — Чому не твій друг Дідьє чи ще хтось? — Ти справді хочеш знати? — Звісно, — зізнався він, шукаючи мій погляд. — Це може стати добрим матеріалом. — Бо друзі, які погодяться приєднатись, можуть травмуватися, і я буду погано почуватися, але якщо постраждаєш ти, то це не так страшно. Розумієш? — Розумію, — щасливо вишкірившись, прошепотів він. — Дуже хороший аргумент. Якби я опинився у схожій ситуації, то теж купив би твоє життя. — Я не купую твоє життя, Достоєвський. Я купую твій час у бою. Дійшло? — Дійшло, — бадьоро озвався він. — Добре, що в нас відбулася ця розмова. — Гаразд, ось іще одна розмова. Якщо ти хоч наблизишся до моєї дівчини, я тебе заріжу. — У тебе є дівчина? — ошелешено вичавив він. — І це що має означати? — Ну... — Якщо ти застосуєш до неї свій шарм російського письменника, я тебе заріжу. — Я ще першого разу зрозумів про «заріжу», — запевнив він. — Таке важко забути. Він вишкірився, а я не міг зрозуміти чому. Він або був щасливою людиною у будь-якій ситуації, або знав щось таке, чого не знав я. — Що? — спохмурнів я. — У тебе справді є дівчина? — запитав він. — Тримай свою російську епопею подалі від неї. — Я розумію, розумію, — вищирився він. — А чого ти тепер скалиш зуби? — Просто це так весело — робити щось таке, про що можна буде потім написати, та ще й з іншим письменником. Після цього ми маємо разом написати якесь коротке оповідання. У мене вже є кілька класних ідей. — Може, ти вже припиниш? Ми можемо серйозно постраждати. Цей ірландець просто навіжений, і міцніший за вольфрам. Не відволікайся. — Гаразд, гаразд, розслабся. Я ж маю інвестицій на дванадцять тисяч баксів у цій справі. Намахаємо ірландця та його друзів, а потім нап’ємося. Він перший побіг у напрямку заводу 4А. Росіянин. Я побіг слідом і догнав його біля входу. Ми крадькома обійшли величезний вигнутий ангар, щоб зазирнути в підняте вікно. Усередині був Конкенон ще з двома чоловіками. Вони грали в карти на капоті ідеального-червоного «Pontiac Laurentian», частково прихованого срібним покривалом пилу. — Ти готовий? — прошепотів я. — Готовий до чого? — прошепотів у відповідь Олег. — Який план? — Ми заходимо у двері, і я викликаю того ірландця на дуель. — А тобі не здається, що нам краще прокрастись усередину? — Якби я полюбляв прокрадатися, то захопив би з собою пістолета. — Ти не брав пістолета? Я відчинив двері й зайшов на порожній завод. Олег був на крок позаду. Ми зупинилися за кілька кроків від Конкенона та його друзів. Афганець тримав руки на колінах. Індус тримав руки на колінах. Я не знав, чи вони мали зброю. Зате я знав, де були руки Конкенона. Вони аплодували. — А ти кумедніший за п’яну черницю, — плескав у долоні він. — Я чув, що ти вже сконав. Бачу, що це була хибна чутка. — Ну ж бо, — сказав я. — Лише ти і я. — То ти жадаєш бійки, хлопчику? Він ще й досі шкірився. Я збагнув, як сильно можна зненавидіти щасливу посмішку. — Я жадаю, щоб ти віддовбався від мене і моїх друзів і тримався подалі. Якщо погодишся на це, то я заспокоюсь і надеру тобі дупу в покер. — А якщо я не погоджуся? Холодні зорі пронизали вологе світло, що сяяло в його очах. — Тоді все вирішимо просто тут, лише ти і я, раз і назавжди. Він відхилився у своєму пластиковому кріслі і посміхнувся. — Настав на нього зброю, Говіндо, — тихо мовив він. Саме індус мав зброю. Афганець підвівся, так і тримаючи в руці карти. — Так, босе, — сказав Говінда. — Підводься, Говіндо, і стань біля його приятеля. — Так, босе. Говінда також підвівся і відійшов від автомобіля. — Націль свого пістолета на австралійського злочинця, поки йдеш, друже, — попередив Конкенон. — Він поганий хлопчик. Якщо він хоч на дюйм поворухнеться, стріляй. — Так, босе, — сказав Говінда, посміхаючись мені. В тому приглушеному освітленні заводу його очі сяяли, неначе опали. Підійшовши до Олега, він приставив пістолета йому до живота. Олег і далі посміхався. Здається, я був єдиний, хто не посміхався. — Я прийшов сюди, як чоловік до чоловіка, а ти витягаєш зброю? — обуривсь я. Конкенона це зачепило, бо ми обоє знали, що я мав рацію. У ньому швидко прокидався шал. — Просто невеличка пересторога, — запевнив він, гамуючи свою лють. — Конкеноне, якщо схибиш, то загинемо не лише ми. Я сказав це заради найманців — афганського та індійського прихвоснів. — Говінда точно помре, — мовив я. — І афганець теж. Я обернувся до афганця. — Саламалейкум, — привітався до нього я. Він не відповів. — Саламалейкум, — повторив я, пригадавши добре ісламське вчення про те, що щире мирне привітання завжди має отримати відповідну, ба й кращу відповідь. — Валейкумсалам, — нарешті відповів він. — Як тебе звати? Він розтулив рота, аби відповісти, але Конкенон його зупинив. — Нічого йому не розповідай, ти, дикунський недоумку. Він колупається у твоїх мізках, чи тобі цього не видно? Він уже влився, тож знає, як спілкуються місцеві. Але це також допомагає колупатись у ваших хистких дикунських мізках. Стежте за майстром, поки я колупатимусь у його мізках. Він підвівся й обійшов автомобіля, щоб наблизитися до мене. — Якщо він що-небудь утне, — звернувся він до Говінди, — пристрель його друга. Пізніше я власноруч допоможу тобі порізати його на шматки. — Так, босе. Конкенон став навпроти мене, повільно розгойдуючись із боку в бік, розтягнувши губи в подобу посмішки. — Я знаю, що ти хочеш дізнатися, — почав він, стаючи ближче до мене. — Я хочу, щоб ти зупинився. Це все. — Ха! Ні, не хочеш. Ти хочеш отримати відповідь на дуже важливе запитання. — Що ти в біса маєш на увазі? — Запитання, — співав мені він. — Запитання, запитання. — Та викладай уже. — Пам’ятай мої слова, Говіндо! — наказав він, дивлячись на мене. — Якщо він хоч поворухнеться в моєму напрямку, убий його друга. А я потурбуюсь про цю лярву. — Так, босе. — Ти хочеш знати лише одну річ, — сказав він, нахиляючись ближче. — Чи трахнув я ту твою милу маленьку американську дівчинку до того, як залишити її тієї ночі з Ранджитом, чи ні. Я стиснув щелепи, і жили напнулися аж до лоба. Я аж пітнів від люті — так кортіло покалічити Конкенона. Це вже було щось інше, щось нове, я прийшов сюди зовсім не з цим. Та коли він згадав Лайзу, я почав битися за неї. — А знаєш, Конкеноне, — вкусив я у відповідь, щоб змусити його відбиватися. — Якщо навіть Великий голод^[134] не витравив з тебе англійця, то, може, це тому, що ти просто англієць з ірландським акцентом. Він націлився на моє горло, але я ухилився й відійшов до автомобіля. — То чому б нам просто все не вирішити? — запропонував я, розслабляючись. — Здається мені, що ти лише патякаєш. Дізнаймося — і покінчимо з усім. Якщо надереш мені дупу, а потім готовий будеш потиснути мені руку та стати другом, я радо визнаю, що ти кращий за мене. Якщо переможу я, ти в біса триматимешся якнайдалі від мене й моїх друзів. Так чесно, Говіндо? — Так, босе, — автоматично відповів той. — Заткни піддувало, дурню, — вибухнув Конкенон. — Гадаю, твій посіпака поставив розум на запобіжник, — провадив я. — Тож нумо розбиратися без пістолета, Конкеноне. Це чесно, Говіндо? — Закрийся! — заволав Конкенон. — Усі закрийтеся! Він трохи мене пороздивлявся. Чи правильно я чиню? Чи правильно я чиню, бачачи посмішку на обличчі ворога, бачачи вагання в людині, яка обожнює бійки? — Гаразд, якщо ти прийшов на бійку, Втікачу, тоді ти не помилився. Не проти, якщо я увімкну музичку? Я завжди слухаю музику, коли перетворюю людей на чорно-червоне місиво. Я подумую про створення альбому власних улюблених треків. Він запхнув диск у магнітолу, приєднав її до спікерів у автомобілі. З червоного «понтіака» залунала ірландська музика. Конкенон приготувався, поставивши руки перед собою, захищаючись. — Почнімо, — сказав він. Я побіг на нього і, падаючи на землю, вдарив у стегно, якраз туди, куди поцілив Абдулла. Пролітаючи, я двічі добре його туди приклав. Він зойкнув від болю і впав навколішки. Я мерщій зіп’явся на ноги і, обійшовши його оборону, потягнувся до його ока. Дозволив йому вдарити мене в потилицю. Відчув удари, але болю не відчув. А тоді я стиснув пальці, вичавлюючи йому око. Він швидко вирвався. Я так подряпав йому око, що воно заплющилося від крові. З одним заплющеним оком і одним зігнутим коліном він використав проти мене звичний бійцівський прийом, про який попереджав Навін. Я ухилився, пірнув і підібрався досить близько, щоб дістатися пальцями його ключиці. Смикнув її вниз, укладаючи всю вагу свого тіла в цей прийом. Кістка піддалася, і Конкенон залементував, розмахуючи руками від болю. Бійки у в’язницях не мають на меті просто почубитись. Вони мають закінчуватися перемогою і смертю. — То ти отак? — вигукнув він, намагаючись вирватися від мене та тручи око. — Саме так. Він знову позадкував, але я впав на підлогу і схопив його за яйця, викручуючи їх під час падіння. Я не відпускав. Він незграбно впав, намагаючись захистити своє багатство. Зіп’явшись навколішки, я щосили вліпив йому. Цього виявилося недостатньо, тож я ударив його ще раз. Конкенон, сидячи на підлозі, розгойдувався. Він реготав, і ще й досі тримаючись за яйця цілою рукою. Він реготав, розгойдуючись туди-сюди, наче дитина на ковдрі. — Ти шахраював, і цей чоловік буде моїм свідком, — мовив він, показуючи на Олега. — А як щодо того шматка свинцю, яким ти бив мене минулого разу? Це що — було за правилами маркіза Лондондеррі? А винагорода за мою голову? Це все було чесно? Тепер ти отримав шанс замовкнути й хоч раз послухати. Дай мені спокій, Конкеноне. — Ти брудно грав, синку, — вичавив він, силкуючись засміятися. — Знаєш, а тобі доведеться покаятись у цьому гріху. — Якщо не припиниш нападати на мене, я каятимусь у більших гріхах. — Знаєш, хлопчику, ти більше подобався мені мертвим, — зареготав він, заплющивши одне око, бо воно добряче-таки кривавило. — Говіндо, пристрель цього бісового каторжника. Стріляй цій лярві в голову. Усе відбулося миттєво. Говінда ворухнув рукою. Олег витяг ножа, полоснув його по обличчю і відібрав у хлопця пістолет — хлопець і зморгнути не встиг. Говінда заверещав від болю, розуміючи, що його гарненьке личко кіногероя відсьогодні отримало іншу роль. Олег угатив індуса його ж таки зброєю, і той затих. Афганець і досі тримав у руці карти, неначе маленьке віяло. У мене в руці був ніж. Олег тримав пістолета. — Друже, на твоєму місці я б тікав, — посміхнувся Олег, опустивши зброю. — Незважаючи на те, яка в тебе хороша техніка. Афганець кинув карти і зник. — Ти вивихнув мені ключицю, лярво, — сказав Конкенон, схиляючи голову набік. — Я навіть руки не можу підняти. Якби міг, то вирубав би тебе одним ударом, і ми обоє це знаємо. — Дай... мені... спокій. — Мила, мила, мила Лайза, — проспівав він. Я знову йому вмазав. Він гепнувся навзнак на підлогу, розкинувши руки, але не відключився. «Що ж робити? — подумав я. — Може, вбити його? Ні, хіба що він сам таке спробує». Конкенон лежав на підлозі з одним заплющеним оком і вивихнутою ключицею. Він навіть не намагався підвестися. Та все одно теревенив і сміявся, неначе це все було жартом. Олегу це не сподобалося. Він хотів заткнути йому чимось пельку, але я нагадав, що коли Конкенон задихнеться, це стане для Олега кармінним тягарем. Отож натомість Олег йому вліпив, та ще й вдало. Конкенон обм’як, і ми залишили його на пораненого Говінду. Я попередив його, що коли ще раз побачу на півдні, то втратить він не лише щоку. — Я беру твою зброю, — повідомив йому Олег. — Якщо хочеш отримати її назад, то чекай смерті. Ми мовчки побігли до мотоцикла, а там я зупинив Олега, щоб подякувати. — Шість тисяч сьогодні, — пояснив я, даючи йому гроші. — Завтра вже матиму решту, разом з бонусом. Прийду в «Лео» на п’яту. Я — твій боржник після того вчинку. — Не хотілось би побачити ірландця п’яним, — мовив він, озираючись через плече. — Сподіваюся взагалі його більше не побачити. Олеже, ти чудово впорався. — Дякую, — посміхнувся він. — А ти забагато посміхаєшся, ні? — Більшість часу я щасливий. Це мій хрест, але намагаюся нести його з гумором. У мене є приводи сумувати, але не дозволяю їм перешкоджати своєму щастю. То ти хочеш писати спільне оповідання? — А ти справді письменник? — Звісно. — Там прозвучало кілька досить дотепних фраз. — Яких фраз? — Як ти сказав афганцю тікати, незважаючи на його техніку. А потім сказав Крішні, що вб’єш його власного ж зброєю. — Російські фільми, — розповів він, насупивши брови. — Хочеш сказати, що не чув діалогів у російських фільмах? Тобі сподобається. Це ідеальний матеріал. Ми поїхали в Колабу. Я потис Олегу руку і залишив його біля готелю для туристів на променаді. Марнославство ховається в гордощах. Я залишив Олега на узбіччі, потому як він урятував моє життя, переконуючи себе в тому, що не потребую нікого, навіть такого хорошого хлопця, як він. Але правда полягала в тому, що я покинув його, бо вподобав і знав, що Карлі росіянин також сподобається, а може, навіть більше, ніж мені. Це сором: соромно зізнатися, що я залишив хорошу людину на вулиці, бо трішки заздрив, а вони з Карлою навіть не були знайомі. Розділ 61

⇐ Предыдущая 36 37 38 39 404142 43 44 45 Следующая ⇒