Annotation 17 страница

— Девісе! — собака почав шкрябати кігтями краєчок сну, намагаючись видерти мене назад у те місце, у те священне місце. — Девісе! Я розплющив очі. Мене гріла ковдра. Я сидів там само, де й заснув, але Анкіт підклав мені подушку під голову і накрив мене ковдрою. Моя рука ховалась у кишені куртки, тримаючи маленького пістолета. Глибокий вдих дозволив переконатися, що жилет із золотом на місці. Добре. Наді мною нависав незнайомець. Недобре. — Відійди, друже. — Звісно, звісно, — сказав чоловік, випростуючись і простягаючи мені руку. — Я — Горст. — Горсте, і часто ти будиш людей, щоб познайомитися з ними? Він розреготався. Голосно. Занадто голосно. — Гаразд, Горсте, зроби мені послугу. Не смійся отак, доки я не вип’ю принаймні дві філіжанки кави. Він знову розреготався. І реготав довго. — Ти щось повільно вчишся, ні? Він знову розреготався. Потім запропонував мені гарячої кави. Це було надзвичайно. Важко не вподобати людину, яка приносить смачну чорну каву, коли ти був п’яний як чіп лише чотири години тому. Я на нього поглянув. Його очі були блакитного кольору, але надто випаленого сонцем. Голова видавалася неприродно великою. Я вирішив, що всьому виною лаймові коктейлі Анкіта, доки не встав і не побачив, що його голова і справді неприродно велика. — А в тебе здоровецька голова, — заявив я, тиснучи йому руку. — Грав колись у регбі? — Ні, — розсміявся він. — Ти навіть не уявляєш, як важко знайти підходящого капелюха. — Ні, — погодивсь я. — Не уявляю. Дякую за каву. Я рушив геть. Сонце ще не зійшло. Я хотів випередити світанок, ідучи до свого номера, і ще трохи поспати. — Але ж тобі треба з’явитися на контрольному пункті, — нагадав він. — І повір, набагато безпечніше робити це на світанку, а не в будь-який інший час, ja^[101]. Я досі був одягнений у бронежилета з поміткою «ПРЕСА». Він запрошував мене як колегу-журналіста. Якщо я маю це зробити, то ліпше з компаньйоном. Більше ніякого сну. — Ти від кого? — запитав я. — «Der Spiegel», — відповів він. — Узагалі-то, я працюю як фрілансер для них. А ти? — Ти тут давно? — Досить давно, щоб з’ясувати найбезпечніший час для відвідин контрольно-пропускного пункту. — У мене є час освіжитися? — Тільки швиденько. Я рвонув нагору до номеру, роздягнувся, прийняв холодний душ, обсох і через шість хвилин знову застібнув жилет. Я підтюпцем спустився сходами, але хол уже був безлюдний. Світанкове світло у вікнах було настільки ж інтенсивне, як і кімнатне освітлення, світло без тіней. М’яке шкряботіння порушило тишу. Садівники вже взялися до роботи. Я вийшов на довгу широку веранду, що розташувалася якраз навпроти відкритої рани газонів, що оточували готель, — рани, яку безперервно намагалися загоїти джунглі. Семеро робітників уже важко працювали, обрізаючи, проріджуючи й розпорошуючи гербіциди на периметру: урбаністична передова у війні з природою. Я спостерігав за ними, чекаючи на Горста. Було чути, як джунглі промовляють до вітру. «Дайте нам двадцять п’ять років. Залиште це місце. Повертайтеся за двадцять п’ять років. От побачите. Ми загоїмо увесь цей біль». — Добре було б, якби кілька таких працювали на мене, — сказав Горст, підходячи до мене. — Моя дівчина має будинок у Нормандії. Він чудовий і все таке, але потребує багато роботи. Кілька таких хлопців миттю з усім упораються. — Вони тамільці, — зауважив я, дивлячись, як вони кружляють газоном, освітленим росою в повітрі. — Тамільці — наче ірландці. Вони повсюди. Ти зможеш знайти працьовитих тамільців і в Нормандії, якщо добре шукатимеш. — Як ти знаєш, що вони тамільці? — підозріливо поцікавився Горст. Я обернувся до нього. Хотілось іще одну філіжанку кави. — Вони займаються брудною роботою, — пояснив я. — А так, так, — пирснув він. Це було не смішно. Я не сміявся. Горст змінив сміх на похмурий погляд. — З якої, кажеш, ти агенції? — Я не казав. — А ти дійсно потайний тип, еге ж? — Стрілянина — це шпалери. Справжня війна завжди точиться між нами — журналістами. — Про що ти таке говориш? — нервово запитав Горст. — Я просто запитав, з якої ти агенції, і все. — От бачиш, якщо ми потоваришуємо і я знайду неймовірну історію, а потім дізнаюся, що ти її вкрав, то муситиму знайти й відлупцювати свого нового друга. А це не дуже добре. Він скоса на мене глянув. Очі спалахнули. — «Ройтерз»! — здогадався він. — Лише кретини з цієї агенції такі скупі на інформацію. Я хотів більше кави. Поруч з’явився Анкіт. Він тримав невелику склянку. — Я подумав, вам потрібно трохи підкріплення, сер, якщо пробачите таку зухвалість. — мовив Анкіт. — Дорога, якою ви підете сьогодні вранці, не дуже легка. Я випив уміст склянки, виявивши, що то був херес, і досить добрий. — Анкіте, — сказав я, — ми щойно породичалися. — Як скажете, сер, — спокійно відповів Анкіт. — Агов, ти, — звернувся до Анкіта Горст. — Не міг би дізнатися, будь ласка, чи хтось із цих хлопців має дозвіл на роботу поза межами Шрі-Ланки? Я підніс руку, зупиняючи відповідь Анкіта. — Горсте, то ми йдемо, поки ведмеді не прокинулись? — Ведмеді? — здивувався він, вимовляючи слово якось дивно. — Немає тут ніяких ведмедів. Тут є тигри, а не ведмеді. «Тамільські тигри». Вони абсолютно несамовиті, ці засранці. Вони всі мають капсули смертників на випадок затримання. — І не кажи. — Їм, мабуть, не доходить, що такого роду самогубства ще більше підбурюють іншу сторону витурити тамільців за межі країни. — То ми кудись ідемо? — Так, так, звісно. Не підпали собі штанців. — Що? — Не підпали собі штанців, — грубо повторив він, перетинаючи галявину. — Ти вже й правила встановлюєш, — пробурмотів я, рушаючи за ним на вулицю. Бої трохи притихли в Трінкомалі, й хистке припинення вогню панувало вже кілька тижнів. Німецькі співробітники «Der Spiegel» повернулись у свої домашні офіси для інших завдань. Горст був австралійським позаштатним кореспондентом, що залишився тут. Він чекав на нову історію, яку можна опублікувати без особливої конкуренції. Насправді Горст сподівався, що «Тамільські тигри» розпочнуть наступальну операцію в цьому регіоні та що його вицвіло-блакитні очі першими засвідчать нову війну. Він був високим, здоровим, високоосвіченим молодиком, закоханим у дівчину, мабуть, хорошу дівчину, яка жила на фермі в Нормандії, і сподівався на продовження війни у Шрі-Ланці. «Журналістика, — сказав медіа-барону Ранджиту одного разу Дідьє, — ліки, що перетворюються на хворобу». — Ти що — не взяв камери? — запитав Горст після п’ятнадцятихвилинної прогулянки й розмови про нього ж. — Знаю з власного досвіду, що контрольно-пропускні пункти мають алергію на будь-які камери, окрім власних. — Правда, — погодився він, — але вчора на дорозі лежала відрубана голова. Перша така за місяць. — Ага. — І... якщо ми побачимо ще одну сьогодні... я не ділитимуся світлинами. — Гаразд. — Я не винен, що ти маєш коротку пам’ять. — Зрозумів. — Просто знай це, щоб у нас не було жодних конфліктів, гаразд? — Я не захочу твоїх зображень відрізаних голів, Горсте. Я не хочу навіть думати про них. Якщо на нашому шляху буде хоч одна відрубана голова то вона вся твоя. На тій дорозі була ще одна відрубана голова всього за п’ятдесят метрів. Спочатку я подумав, що то трюк, гарбуз абощо, який насадили на палицю, щоб лякати. За кілька кроків я зрозумів, що то убитий хлопчик, років шістнадцяти чи сімнадцяти. Його голова виднілася на бамбуковій палі, забитій у землю так, щоб обличчя мертвого хлопчини зустрічало всіх живих, які проходили по трасі. Його очі були заплющені, а рот широко роззявлений. Горст поправив фотоапарата. — Я ж тобі казав, — мовив він. — Я ж тобі казав. Я продовжував іти по дорозі. Він озвався до мене: — Ти куди це йдеш? — Доганяй. — Ні, ні! Це небезпечно — бути самому на дорозі. Саме тому я й хотів іти разом. Залитися зі мною. Ну, для твоєї ж безпеки. Я продовжив іти. — Двоє, за два дні! — заволав Горст, загубившись оддалік. — Щось готується. Я відчуваю. Я знав, що потрібно було залишатися. Він клацав фотоапаратом. Клац-клац. Клац-клац. Убивство малого було злочином, але насадити його голову на палю було гріхом, а гріх завжди вимагає спокути. Моє серце хотіло знайти спосіб повернути голову хлопця його батькам, допомогти їм відшукати решту тіла і подарувати спокій. Але я не міг слухатися свого серця. Я не міг навіть покласти голову хлопчини на землю, про що кричали всі мої внутрішні інстинкти. Я мав розгрузку, повну золота, і паспорти, а власний мій паспорт був такий самий фальшивий, як і журналістська акредитація. Я був контрабандистом на завданні, тож мав іти геть. Сам-один на тій дорозі я оплакав того малого, хай хто він був і хай що він зробив. Я пішов далі, повернувши на обличчя жорстку маску, намагаючись загубити всі думки про це в джунглях, яскравих у короткочасному ореолі сонячного світла між штормами. Дерева були рясні й росли високими й міцними поміж чагарників і бур’янів, деякі з який були вище пояса, а деякі сягали плечей. Листки струшували краплі останнього дощу на широке коріння: віддані послідовники, що ллють ароматичну олію на ноги деревних святих, які здіймають до неба руки-гілки, і ці мільйони вкритих листям рук вимолили шторм у моря. «Без дерев, які молитимуться, не буде й дощу», — колись заявила мені Лайза, поки ми квапилися насолодитися теплим мусонним дощем. Морські вітри заспокоювали розбурхані штормом дерева Гілки хилилися і хиталися, пінисте листя вирувало зі звуком прибою на небесному узбережжі. Птахи ширяли й кидались униз, зникаючи в стінах зелені, а потім знову виривалися нагору, блискаючи тінями на мокрій дорозі. Природа мене зцілювала, як їй і притаманно, якщо ми це дозволяємо. Я перестав оплакувати і вбитого хлопчину біля дороги, і вбитого малого всередині мене, а також перестав повторювати слова «відрубана голова». З півночі наближався автомобіль. То був побитий білий седан зі шматками чорної стрічки на фарах. За кермом була жінка. Кремезна. Низенька. Їй було під тридцять. На ній був небесно-блакитний гіджаб. Вона зупинилася біля мене і почала опускати скло. — Якого біса ти робиш? — зажадала вона. — Я... — Не каже мені. — Але ти ж саме запитала... — Сідай у машину. — А ти взагалі хто? — Сідай у машину. Я сів у машину. — У тебе проблеми, — заявила вона, насуплено оглядаючи мене з голови до ніг. — Саламалейкум, — сказав я. — У тебе проблеми, — повторила вона. — Саламалейкум, — сказав я. — Валейкумсалам, — відповіла вона, сердито на мене зиркаючи. — Треба тебе звідси забрати. Вона почала їхати по дорозі, але за кілька секунд ми побачили Горста, що й досі стояв біля голови хлопчика, намагаючись знайти ідеальний ракурс для знімка. Вона хотіла продовжити рух, але я зупинив жінку десь через десять метрів, як ми проминули журналіста. — Він ставитиме запитання, якщо я зникну з дороги. Дозволь мені все владнати. Я вийшов з автомобіля і побіг до Горста. — Що відбувається? Хто це там з тобою? — Я лише почув, — задихано вичавив я. — Знову почалися бої. Я забираюся звідси до біса. Хочеш, підкинемо до готелю? Його очі звузилися: він дивився в північному напрямку безлюдної дороги. — Ні, бачиш, думаю, що залишуся тут. Ти їдь. Усе гаразд. — Мені не до вподоби отак тебе тут залишати, коли стало небезпечно. — Ні, ні, все гаразд. Я піду подивлюся, що там, на пункті. Ти їдь. Він повісив на шию фотоапарата і простягнув руку. Я її потиснув. — Щасти, — сказав я. — І тобі. А зробиш мені послугу? Якщо ти вже їдеш, то не розповідай про все це якомога довше, гаразд? — Без проблем. Бувай, Горсте. Він уже йшов далі, готуючи свого фотоапарата. Клац-клац. Повернувшись до автомобіля, я побачив, що в Блу-Гіджаб у руках був пістолет. Вона націлила його на мене. — Усе добре, — запевнив я. Вона газонула далі, тримаючи кермо однією рукою. Вона перемикала передачі рукою, яка тримала пістолета, і серйозно мене лякала, коли грубо пхала важіль долонею. — Що ви там робили, голубки? — вимагала вона. — Ля-ля-ля. Що ти йому сказав? — Те, що він хотів почути. Ти збираєшся мене застрелити? Вона не відкидала цієї ідеї. — Я не знаю, — сказала вона. — Що ти сказав тому типові? На чиєму ти боці? — На твоєму, сподіваюся. І якщо ти в мене вистрелиш, то проб’єш дірку в одному з паспортів. Вона повернула авто на галявину між дерев, яка стала стоянкою. Блу-Гіджаб заглушила двигун і схопила зброю обіруч. — Думаєш, це смішно? Мене витягли з дворічної операції під прикриттям, щоб підібрати тебе в готелі, забрати речі й відвезти до аеропорту. — Прикриття? Ти, що шпигунка? — Стули пельку. — А-а-а... гаразд, то хто ти? — Я знаходжу тебе посеред дороги самого, — прогарчала вона, стріляючи в мене загадками. — Потім ти зупиняєшся, щоб поговорити з незнайомцем. Переконай мене, що це не помилка, чи клянусь Аллахом, я прострелю тобі голову і зніму все те золото з трупа. — Якщо знаєш свій Священний Коран, — сказав я, — то мені достатньо буде назвати номер вірша. — Що за дідько? — Два. Двісті двадцять чотири, — запропонував я. — Корова, — вишкірилася вона, називаючи суру з Корану. — Ти намагаєшся мені щось сказати? Хочеш сказати, що я товста? — Звісно ж, ні. Ти... фігуриста. — Кинь це. — Ти сама все почала. — Назад до вірша, розумнику. — Якщо ти не мусульманин і збираєшся вивчити кілька сур з Корану, то сура два, аят двісті двадцять чотири — це добре, хороший початок. «Нехай клятва іменем Аллаха не заважає вам творити добро, бути богобоязким... » — «... і примиряти людей», — закінчила вона за мене, уперше посміхнувшись. — Ну що, беремося до справ? — запитав я, почавши знімати куртку. Блу-Гіджаб поклала пістолета в кишеню своєї спідниці, відчинила задні дверцята автомобіля й почала вирівнювати заднє сидіння. Під ним була схованка під фальшивим накриттям. Коли я віддав жилета, вона скрупульозно перевірила всі кишені й кожен паспорт. Задоволена, вона запхала жилет до схованки та припасувала накриття на місце. Сидіння повернулося на попередню позицію, і ми знову сіли в авто. — Ми зупинимось у готелі, — повідомила Блу-Гіджаб, від’їжджаючи. — Ти маєш виписатись. А далі ми маємо перетворитися на привидів. — На привидів? — Стули пельку. Ми на місці. Іди всередину, забери речі й випишись. Я заправлюсь і зустріну тебе тут через п’ятнадцять хвилин. І не секундою довше. — А ти... — Вимітайся! Я вийшов. Побіг сходами, підійшов до рецепції та почув власне ім’я. — Пане Девіс! То був Анкіт, цілодобовий портьє, який стояв біля вікна. У нього в руках була таця. — Я бачив Блу-Гіджаб, — сказав він, коли я підійшов ближче, — і подумав, що вам це знадобиться. Я зробив ковток напою. — Тебе не просто так нарекли «Цілісним», Анкіте. — Мені приємно вам догодити, сер. Ваші речі стоять біля мого столу. Потрібно лише підписатися, і все. — Зробімо це зараз. — На вас чекає шестигодинна поїздка. Я буду тут, якщо вам захочеться хвильку відпочити. Коли я повернувся, Анкіт знову наповнив мого келиха, а ще поклав біля мого наплічника пакунка з сендвічами, водою, двома пляшками содової. Я дав йому невеликого згортка з грошима. Там було приблизно п’ятсот американських доларів. — Ні, я не можу цього взяти, — розхвилювався він. — Це забагато. — Анкіте, ми можемо більше ніколи не зустрітися. Давай не будемо прощатися сваркою. Він посміхнувся і заховав гроші. — Закуски допоможуть зберегти сили в дорозі, а оце може допомогти, якщо ситуація стане... трохи напруженою... з Блу-Гіджаб. То був шматочок гашишу і пачка цигарок. — Я маю палити гашиш, якщо все ще більше погіршиться з озброєною злою жінкою? — запитав я, приймаючи подарунка. — Ні, — сказав він. — Це вона має цим скористатися. — Блу-Гіджаб вживає гашиш? — Обожнює його, — розповів Анкіт, складаючи напої та їжу до мого наплічника. — Це наче котяча м’ята. Але розтягуй його якомога довше. Вона починає лютувати, коли він закінчується. Надворі різко зупинився автомобіль. Тричі прозвучав гудок. — Уявляй, що вона Дурга — войовнича богиня верхи на тигрові, й поводься відповідно. — І як саме? — Будь шанобливим, відданим і наляканим, — мовив Анкіт, серйозно киваючи головою. — Було дуже приємно, старий-новий друже. Бувай. Біля дверей я обернувся і побачив, як він усміхається і махає. Я глянув на авто, де Блу-Гіджаб тицяла в мене пальцем і газувала на місці. Ми з ревом вилетіли з доріжки на трасу, прямуючи на південь до Коломбо. Блу-Гіджаб нахилилася вперед до керма, напруживши руки так, що аж кісточки пальців побіліли. Після десятихвилинного слухання, як її зуби скрегочуть, перемелюючи перець її люті, я вирішив розпочати діалог. — Я знайомий з твоїм чоловіком Махму. — Й отак ти порушуєш безтурботну тишу? Згадавши мого бісового чоловіка? — Безтурботну? Я бачив більше безтурботності під час допиту. — Іди до дідька, — без ненависті просичала вона, але трохи розслабилася на сидінні. — Я була... напружена. І не хочу все ще більше погіршити. Я хотів якось пожартувати, але у неї була зброя. Вона добре вела авто. Я довго досліджував її стиль, поки ми оминали вантажівки, пригальмовували біля тимчасових бар’єрів і проїжджали круті дорожні повороти. Я обожнюю, коли за кермом людина, якій я довіряю. Це американські гірки, смертельно небезпечні. Вітрове скло було бульбашкою, що рухалася крізь простір і час. Над автомобілем нависали тіні від дерев, намагаючись втішити нас, коли ліси вже закінчилися, а огороджені будинки стали намистинками на ще одному ланцюжку цивілізації. — Учора я стріляла в людину, — трохи пізніше зізналася Блу-Гіджаб. — У друга чи ворога? — А хіба це має значення? — Чорт, так. — У ворога. Ми знов поринули в тишу на деякий час. — Ти його вбила? — Ні. — А ти могла його вбити? — Так. — Милосердя переважує ганьбу, — сказав я. — Іди до біса, — випалила вона. — Уся ця лайка не дуже поєднується з ісламом, правда ж? — Лайка англійська і тому не рахується, а я — ісламська комуністка, — заявила вона. — До-обренько. Вона зупинилась на узбіччі посеред полів і квітів, що вигулькнули з промоклої землі. Роззирнулася й заглушила двигун. — А Махму мав добрий вигляд? — Так. — Справді? — Так, він мені сподобався. Дуже, взагалі-то. Вона раптом розридалася. Сльози котилися без перешкод, як дощові краплі, що застукотіли по вікнах. Вона так само швидко заспокоїлася, витерла очі та почала розгортати пакунок із сендвічами. Потім знову розплакалась і вже не могла зупинитися. Щось усередині цієї жінки вибухнуло — усе водночас. Я не знав, що це було, я не знав її. Я помітив у неї біля кутикул півмісяці старого лаку; синця на обличчі, що за розміром нагадував чоловічого персня; порізи на кісточках пальців; аромат свіжого мила на одязі, випраному вручну в пральні готелю; сумку на задньому сидінні, заповнену речами, необхідними для швидкої втечі, але миттю відводив очі щоразу, коли вона помічала, що я здатен дивитися всередину, а не лише зовні. Але спостережливість тільки дозволила мені побачити сильну, хоробру, віддану дівчину-втікачку, яка ретельно стежить за власною гігієною, але не забере з нігтів останнього кольорового фрагмента дівчини, якою вона була колись. Її чому ще й досі залишилося таємницею, бо будь-чиє чому проявляється лише за близького знайомства. Я почувався безпорадним і не міг її втішити. У пакунку були серветки. Я віддав їх їй по одній, доки сльози не висохли, а хлипання не зупинилося разом з дощем, що падав навколо нас. Ми вийшли з авто і стали біля нього. Я спрямував струмочок води з пляшки в її складені човником руки, щоб можна було вмитися. Блу-Гіджаб стояла так тривалий час, дихаючи повітрям, напоєним пахощами білих квітів на лозах навколо нас. Ми повернулись до автомобіля, і я скрутив косяка. Блу-Гіджаб зі мною не поділилася, тож я зробив ще одного. Вона і того мені не дала, тож довелося зробити одразу кілька. Думки понад полями зеленого оксамиту полетіли до зеленіших пасовищ пам’яті: в те місце у нутрі, де душа завжди лишається туристом. І не знаю, які саме спогади танцювали для Блу-Гіджаб у ті хвилини, але для мене то була Карла, яка крутилася і вертілася, танцюючи на вечірці. Карла. — Я вмираю з голоду, — повідомила Блу-Гіджаб. — І взагалі... — Я знаю. Якщо я хоч слово про це скажу, ти мене пристрелиш. — Я збиралася подякувати, але в дідька, так. Передай мені сендвіч. Вона завела двигуна і виїхала зі стоянки. — Не хочеш дозволити мені сісти за кермо? — Я кермую, — сказала вона, знову швидко повертаючись на трасу. — Я завжди кермую. Дай мені сендвіч. — Який саме ти хочеш? — Дай мені один з тих «мені-по-барабану» сендвічів. У тебе такі є? — Цілий мішок, як виявилося. Вона більше не промовила ні слова. Інколи вона бурмотіла зікри — фрази, присвячені Богу. Одного разу почала голосно наспівувати приспів однієї пісні, але майже відразу знову притихла. І коли ми зупинилися перед з’їздом до аеропорту в Коломбо, вона просто заглушила двигун і витріщилася на мене, продовжуючи ту довгу мовчанку, нехай як би несподівано та неочікувано це було. — І-мусініна, — промовив я. — Творці добра? — переклала вона. — Ти це повторювала під час поїздки. — У тебе є інший паспорт? — Звісно. — Сідай на перший же рейс. Дістанься додому якнайшвидше. Ти мене чуєш? — Потрапити додому якнайшвидше. Гаразд, матусю. — Будь серйозним. Тобі щось треба? — Ти так і не розповіла, як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття. — І не скажу, — спокійно заявила вона. — Ти потайливіша за кореспондента агенції «Ройтерз». Тобі про це ніколи не казали, Блу-Гіджаб? Вона почала хихотіти, і я радів цьому. — Іди. Вже. — Стривай, — сказав я. — Хочу тобі дещо віддати. Але якщо я це зроблю, пообіцяй дещо. — Що... саме? — Пообіцяй мені не стріляти в Махму... знову. Принаймні не через щось, пов’язане зі мною. Хлопець мені подобається. — Я ж за нього вийшла, — прогарчала вона. — Але добре, добре, я в нього не стрілятиму. Я вже й так робила це двічі, а він повсякчас тепер скиглить. Я дістав з кишені маленький пістолет, узяв з іншої кишені запасні набої та передав їй. — Думаю, що він хотів це тобі повернути, — мовив я. Вона обхопила невеличку зброю обіруч. — Махму, мебуб^[102] — пролепетала вона, а потім заховала зброю в одну з кишень на плісированій завісі своєї чорної спідниці. — Дякую. Я вийшов з автомобіля й нахилився, щоб попрощатися. — Він дуже щасливий чоловік, — сказав я. — Аллагафіз. — Уже набагато щасливіший тепер, коли я пообіцяла в нього більше не стріляти. Аллагафіз. Вона поїхала далі, а я пішки дійшов до входу в аеропорт. Десь за сорок п’ять хвилин я був усередині. Чи мені пощастило, чи це Блу-Гіджаб вибрала ідеальний момент, але чекати довелося лише годину. Я знайшов місцину, де можна було спостерігати за людьми, що проходили повз, дивитися на їхні обличчя, вивчати ходу, бачити напруження чи співчуття, втому чи гостру потребу, слухати сміх чи крик, відчувати пульсацію дитячого плачу в серцях майже всіх, хто його чує: мить спокою у громадському місці — дивитися й чекати на речення, яке пише саме себе. Біля мене сів якийсь чоловік. Він був високий і худорлявий, з густими вусами й прилизаним чорним волоссям. З одягу мав жовту сорочку і білі штани. — Вітаю, — голосно почав він, а потім перейшов на шепіт. — Краще привітатися, неначе ми друзі, а потім піти до бару. Я твій зв’язковий тут. Усе матиме не такий підозрілий вигляд, якщо ми випиватимемо. Він простягнув мені руку. Я вхопив її, тягнучи його ближче. — Думаю, ти помилився, Джеку, — сказав я, міцно тримаючи його руку у своїй. — Усе гаразд, — мовив він. — Мені зателефонувала Блу-Гіджаб і описала тебе. Я відпустив його руку, і ми разом встали, удаючи друзів. — Її опис був ідеальний, — заявив він. — Вона добре тебе роздивилася. — Якось це не навіює спокою, — зізнавсь я, поки ми прямували до бару аеропорту. — Ні, дідько, — відповів він, обіймаючи мене за плече. — У випадку з Блу-Гіджаб краще б це були розмиті спогади. — А що це за комуністичні зв’язки такі? — Коли шукаєш бійців, то ворог твого ворога — це хороший початок. — Що це означає? — Більше нічого не можу сказати. Ми розмовляли аж до рейсу. Він розповідав історії, схожі на правду, а я слухав з почуттям, схожим на довіру, але перервав свого нового знайомого, поки він не почав нової історії. — Навіщо все це? — Про що ти? — Ніхто не має зв’язкових в аеропорту, — видав я. — І Блу-Гіджаб запевнила, що моє завдання під загрозою. То що відбувається? Він довго на мене дивився і, здавалося, збагнув, що моє терпіння рухається в напрямку бурі. Він усе зрозумів правильно. — Я не можу нічого сказати, — мовив він, відводячи погляд. — Можеш. І повинен. Що в біса відбувається? — Відбувається? — У цьому аеропорту на мене чекає небезпека чи ні? Я в небезпеці? Мене тут пов’яжуть? Викладай або втратиш зуби. — Для тебе немає жодної небезпеки, — випалив він. — Але ти сам — небезпека. Мене надіслали, аби упевнитись у твоїй адекватній поведінці. — Адекватній? — Адекватній. — Наскільки адекватній? — Вони не уточнили. — А ти не питав? — Ніхто не питає. Ти ж це знаєш. Ми дивилися один на одного. — І що б ти зробив, якби я почав неадекватно поводитися? — Владнав питання з місцевою владою і доправив тебе до Бомбея якнайшвидше. — І все? — Присягаюся. Я більше нічого не знаю. — Гаразд. Гаразд. Вибач за той випад щодо твоїх зубів. На хвильку здалося, що я прямував якраз у пастку. — Для тебе тут немає небезпеки, — заспокоював він. — Але після повернення не їдь одразу додому. — Про що ти? — Просто відрапортуй у компанію одразу ж після повернення. — А це має якийсь стосунок до того, що моє завдання опинилося під загрозою? — Я не знаю. Санджай дуже конкретно наказав приїхати до нього. Дуже конкретно. Але він не пояснив. Оголосили мій рейс. Ми знову потиснули руки, і він розчинився між пасажирами. Я знайшов своє місце в літаку й замовив два напої ще до зльоту. Я виконав завдання. Усе закінчилося. Це була моя остання місія для санджайської компанії. Я був вільний, і моє серце, мов дурень у небесному замку, співало всю дорогу аж до висоти в тридцять тисяч футів. Розділ 35

Я повернувся до Бомбея пізно, але «Леопольд» досі працював, і Дідьє, швидше за все, був там. Я хотів відрапортувати. Високий худорлявий зв’язковий в аеропорту сказав мені одразу ж їхати в компанію, що було дивно. У мене було призначено вже усталену зустріч із Санджаєм за двадцять чотири години після повернення. Це був обов’язковий період вичікування на той раз, якщо за мною стежили, і Санджай ніколи не змінював цієї тактики. Але це завдання з самого початку було нестандартне, і все це не мало жодного сенсу. Перш ніж їхати додому чи до Санджая, я хотів, щоб Дідьє розповів про всі події, які відбулися тут за ці дні, а також про те, де зупинилася Лайза. І Дідьє все розповів, але не там. Ми їхали на таксі в тиші. Дідьє відповідав на всі запитання піднятою рукою. Ми зупинились у тихому місці з краєвидом на мечеть Хаджі Алі. — Лайза померла, — сказав мені він, дивлячись на неспокійне море, — від передозування наркотиками. — Що? Що ти таке говориш? — Її немає, Ліне. — Через наркотики? Які наркотики? — Рогіпнол, — сумно відповів Дідьє. — Ні. Ні. — Так. Так. — Цього не може бути. «Як вона могла померти, — подумав я, — а я цього не відчув, якось не дізнався, не відчув цього? » — Це факт, мій друже. Її більше немає. На мене посипалися уламки втраченого часу. Усі ті речі, які я мав сказати та зробити з Лайзою, усі ті хвилини, коли не шанував її, усе проткнуло мої груди. Мене не було з нею наостанок. — Це не може бути правдою. — На жаль, це правда, Ліне. Я відчув, як мої коліна чи то підготувалися кудись бігти, чи то підігнулися. Світ без Лайзи. Дідьє мене обійняв. Ми прихилилися до дамби на узбережжі. Життєва сила мене полишила і розчинилась у повітрі. Атоми любові від’єдналися від Джерела, бо світ обертався занадто швидко, щоб тримати їх разом. Небо ховалося за чорною завісою хмар, а вогні міста, що відбивалися у воді, стали океаном плачу. Щось усередині мене помирало, а щось інше — примарне — намагалося звільнитися. Я хапнув повітря, намагаючись уповільнити скажене калатання серця, й обернувся до свого друга. — Її родина? — Вони були тут, — розповів він. — Дуже приємні люди. — Ти з ними розмовляв? — Так, а вони теж розмовляли, доки не дізналися, що я твій друг, а не тільки Лайзин. На жаль, Ліне, але вони частково звинувачують тебе у смерті Лайзи. — Мене? — Я розмовляв з ними про тебе, від твого імені, від імені вас із Лайзою, але її родичі не хотіли вірити. Вони тебе не знають, тож простіше звинуватити незнайомця, ніж визнати правду. Вони поїхали з міста вчора разом з тілом нашої бідолашної любої Лайзи. — Її немає? Вони забрали її додому? — Її немає, Ліне. Мені дуже шкода. Я спустошений. Між сигналами світлофора повз нас пролітали автомобілі, розтинаючи широкий проспект і залишаючи його знову порожнім. Уздовж дамби люди сиділи на самоті, парами чи родинами, більшість споглядала мечеть Хаджі Алі, що витала над морем й осявала душу. — Що сталося? Розкажи мені все, що знаєш. — Друже мій, ти певен, що готовий до цього? Може, спочатку нап’ємося? — Я хочу почути все зараз. — А можу я спочатку напитися? — Дідьє, ну ж бо. — Я теж її любив, ти ж знаєш, — сказав він, роблячи ковток зі своєї фляги. — Й останні кілька днів були неабияким випробуванням без тебе. Він відклав флягу, витягнув з кишені свого латунного портсигара і вибрав косяка. Спокійно затягнувшись кілька разів, він запропонував самокрутку мені. — Усе гаразд. — Усе гаразд? — не повірив він, знову пропонуючи косяка. — Не все гаразд, але я тримаюсь. Я... не все зі мною гаразд, добре. Розкажи, що сталося. — Це сталося наступної ночі після твого від’їзду. Я... — Наступної ночі?. Це ж було п’ять днів тому. — Я намагався розшукати тебе, Ліне. Санджайська компанія відмовилася допомагати, а я не міг знайти Абдуллу. Думаю, хай де він є, наш друг нічого не знає, як і ти не знав. «Абдулло, — мовило моє серце. — Де ж ти? » — Йому болітиме, — вичавив я. — Він любив Лайзу, а вона його. — Дуже. Вона була його сестрою-рахі. — Його сестрою-рахі? Вона цього ніколи не розповідала. І він теж. Рахі — це простий браслет, якого дівчина може зав’язати на зап’ясток хлопця, і з цієї миті й надалі він має поводитись як її брат і стати рішучим захисником. Браслет — це символ перемоги нового брата після кожного бою за честь сестри. — Ліне, я теж був її братом-рахі. — Коли це сталося? Я навіть гадки не мав, що Лайза взагалі брала участь у церемонії рахі, а тим більше що вона обрала Абдуллу й Дідьє своїми братами-рахі. — І це я винен у її смерті, — прошепотів він. — Мені не вдалося її захистити, доки ти був відсутній. Він довго затягувався косяком, проганяючи сльози. Він глянув на мене лише раз і вже почав щось говорити, та коли наші погляди зустрілися, Дідьє відвернувся. Ми обоє знали, що це правда: я залишив її на свого друга, і він обіцяв наглянути за Лайзою. Вуличний прибиральник шкрябав своєю мітлою по бордюрові. Він звів на мене очі та привітно схилив голову. Я дивився, як він махав і робив крок, махав і робив крок: прибережний бульвар, що вимірювався помахами мітли. — Вона мене розіграла, — розповів Дідьє. — З її боку це було нечесно, бо я довіряв Лайзі. — Продовжуй. — Ми... ми переглядали кілька неперевершених французьких фільмів, які я особисто обрав, коли в неї раптово розболілася голова. Лайза раніше пішла спати, а мене відправила, аби придбати відповідні ліки. Коли ж я повернувся, то зрозумів, що мене надурили. Я знайшов записку, де повідомлялося, що вона йде на вечірку і повернеться на світанку. Він зітхнув, похитав головою і почав плакати. — Куди вона вирушила? — Я з’ясував, що вона була на вечірці для боллівудських акторів десь у Бандрі. Ти ж знаєш, скільки вечірок проходить щоночі в Джуту й Бандрі та як пізно вони закінчуються. Я не сподівався її аж до світанку, тож вирішив не лягати спати разом з Близнюком, який ніколи не спить, і почекати, поки Лайза зателефонує. Я скрізь залишив повідомлення, скрізь, включно з твоїм сторожем. — Про що ти говориш, Дідьє? Ти ж мав за нею наглядати, а Лайза загинула, і поки що я не розумію як. — Ліне, ти маєш право мене засуджувати. «Та хто я такий, щоб когось засуджувати? » — подумав я. І Лайза мене теж багато разів розігрувала. Кілька разів вона змушувала мене вгадувати, куди зникла і що робить. — Гаразд, гаразд, Дідьє. Я розумію. Лайза знає... Лайза знала... як утекти. У неї це добре виходило. Розказуй далі. — Повторюся, що залишив для неї повідомлення і поїхав грати в покер з Близнюком Джорджем у «Магеші». Я грав у карти, коли наша Лайза померла. Один з вуличних хлопців надіслав мені послання, що Лайзу саме знайшли мертвою. Я був спустошений. — І? — Коли провели розтин... Ні. Ні. Лайза з розрізаним тілом і вийнятими органами. Не думай про це. Не малюй цього у своїй уяві. — Розтин? — Це було... було неприємно, — повідав Дідьє. — Поліційний звіт підтвердив, що вона померла від передозування транквілізаторами. Вона була сама, коли знайшли тіло. — Рогіпнол? — Рогіпнол, — насупився Дідьє. — Ти колись бачив, щоб вона його використовувала в оздоровчих цілях? — Ніколи. Це якась дурня. Лайза не вживала транквілізаторів. Вона їх ненавиділа так само, як і я. Їй навіть не подобалося, коли їх інші вживали. — Поліція з самого початку визнала це самогубством. Вони вважають, що вона навмисно прийняла смертельну дозу наркотику. — Самогубство? Ніколи. Вона — боєць. — Вона була бійцем, Ліне. Її більше немає. Тепер поки що не стало минулим. Лайза була надзвичайно сильна, я подумки чув її задерикуватий сміх щоразу, коли дозволяв своїй уяві повертатися назад. — Хай яким я виявився неуважним за її життя, — сказав Дідьє, — але по смерті я подбав, що слово «самогубство» відсутнє у свідоцтві про смерть. Смерть Лайзи визнали нещасним випадком через смертельну дозу транквілізатора рогіпнол. Блискавичний Диліп змусив мене добре за це заплатити. Той поліційний відділок може перейменуватись у банк. Я б купив акції, якби вони так вчинили. — Хто її знайшов? Нічний сторож? — Ні, Ліне, її знайшла Карла. — Карла? — Вона сказала, що мала пізню зустріч з Лайзою у вас у квартирі. Коли вона прийшла, то двері були відчинені, тож Карла зайшла всередину і знайшла Лайзу. Вона повідомила сторожа, а той викликав «швидку» і поліцію. — Карла? Земля задрижала, неначе хвилі перекочувалися через дамбу й виливалися на дорогу, буркочучи таємниці. — Так. Це був жахливий шок, але як то кажуть англійці, Карла була непорушна як мур. — Що... що ти казав? — Поліція допитала Карлу... дуже грубо, маю сказати. Я порадив їй виїхати з міста хоч на деякий час, але вона відмовилася. Саме Карла і допомогла батькам Лайзи впоратися з горем. — Коли ти востаннє з нею розмовляв? — Востаннє? Учора. На честь Лайзи була невеличка служба в афганській церкві, й вона була там. — Служба на честь Лайзи? Навіть попри те, що Лайза померла? — Так. Карла все організувала. Це вже було занадто — забагато ударів водночас: занадто довго чекати на дзвоник і шукати безпечний куток. — Карла організувала? — Узагалі-то, вона влаштувала все сама. Коли вона розповіла про цю ідею, я запропонував допомогти, але Карла сама за все взялася. — Хто ще там був? — Її друзі з галереї, кілька людей з «Леопольда», Кавіта, Вікрам, Джонні Сигар з дружиною, Навін Едеїр і Діва Девнані, Зодіаки Джорджі та Стюарт Вінсон зі своєю норвезькою дівчиною. Батьки Лайзи вже виїхали з міста з її тілом, тож це була тиха подія. — Хто виголошував промову на честь Лайзи? — Ніхто. Ми просто мовчки сиділи, а потім один по одному вийшли з церкви. Учора я повинен був бути там, з іншими, хто любив Лайзу. Але вчора я витріщався на відрубану голову біля дороги. Учора високий худорлявий зв’язковий з аеропорту застерігав мене не їхати додому. «Для тебе небезпеки немає», — сказав він. Я не звернув уваги. Я не збагнув, на що він натякав. Він завагався після перших слів лише на мілісекунду: для тебе... небезпеки немає. Він казав, що в небезпеці не я, а хтось інший. Він знав? Він уже знав, що Лайза померла, коли познайомився зі мною в аеропорту? А потім я згадав сльози Блу-Гіджаб і її сум, і довгий мовчазний погляд, коли ми прощалися в аеропорту. Чи знала вона про Лайзу? Це сталося кілька днів тому. Санджайська компанія точно знала — вони знають про все, що відбувається на їхній території. Мабуть, Санджай хвилювався, що я якось дізнаюся про Лайзу в аеропорту і втрачу контроль. Він відправив цього худорлявого чоловіка на той раз, якщо я дізнаюся про Лайзу і поставлю завдання під загрозу. — Ми з Навіном Едеїром трохи порозкопували, — повідав Дідьє, роздивляючись мене. Чи то земля рухалася, чи то коліна мене не тримали, наче я повернувся на палубу «Мітратти». Я не міг зосередитися на словах Дідьє. У моїй голові превалював шум океану. Лайза. Лайза. Лайза. — Ліне? — Вибач, що? — Я перевіряв деякі факти з Навіном. — Які факти? — Неможливо визначити, як саме рогіпнол потрапив до Лайзи, але ми дізналися, хто його постачав. — Справді? Як? — Ми дослідили пігулки з шафки доказів, і вони мали досить примітні позначки. — Ви вкрали поліцейські докази? — Ні, звісно ж, ні. Я купив поліцейські докази. — Так тримати. Чия це була партія? Він завагався, примружився на мене, і павутина занепокоєння затягнула обличчя Дідьє. — Чия вона? — Конкенона, — зітхнув він. Мокрий вал знову прокотився через вулицю. Я міцніше вхопився за дамбу, щоб не впасти. Важко було сказати — чи то мені паморочилося, чи то світ був нестійкий. Усе було розладнане. Я оглядівся навколо, намагаючись прояснити думки. На нічному небі ще не з’явився молодий місяць. Зорі здавалися блідими міськими вогнями. Позаду нас косяками проходили машини, неначе риба попереду нас у затоці. — Що... ти сказав? — Коли з’являється цей наркотик, завжди підозрюють зґвалтування, — м’яко зізнався він. — У поліцейському звіті про зґвалтування не йшлося. Я... подумав, що ти маєш про це знати. Я поглянув на хвилі, що плюскотіли й розбивалися об каміння біля підніжжя дамби, хвилі відчищали мушлі та плавникові гілочки з кам’яних зубів і втішали гранітні плечі терпінням, пом’якшеним морем. Хвилі реготали. Хвилі захлиналися сльозами. Та славетна жива секунда минулася, як вітер, і море, і земля: хвилі реготали і захлиналися сльозами, гукаючи мене. Я стрімко падав. Мені потрібно було взяти себе в руки. Я мав себе контролювати. Мені потрібен був мотоцикл. — Я маю поїхати додому, — вирішив я. — Звісно. Я поїду з тобою. — Дідьє... — Ліне, ну чому ти завжди борешся з любов’ю? Це справді твій величезний особистий недолік. — Дідьє... — Ні. Коли друг хоче зробити щось із любові, ти мусиш йому дозволити. Ну що ж таке любов, як не це? Ну що ж таке любов, як не це? Слова звучали в голові, поки ми їхали в таксі, а стихли тільки тоді, коли авто зупинилося біля будинку, і я зайшов до нічного сторожа, щоб розпитати про Лайзу. Він плакав за нею і за тим, якими були ми для нього — завжди щасливі, добрі та щедрі під час кожного фестивалю, та й будь-коли. Коли він заспокоївся, то розповів, як Лайза повернулася о першій годині ночі на чорному лімузині з двома чоловіками. Один з них повернувся до автомобіля десь за п’ятнадцять хвилин і поїхав геть. Другий же вийшов десь за годину. Карла прийшла за кілька хвилин і викликала сторожа. — Ти впізнав того чоловіка? — Ні, сер. — Які вони? — Один іноземець. Він пішов перший. У нього був гучний голос. Він користувався двома палицями і кричав від болю, наче мав зламану ногу. — Або мав два свіжих поранення в ногу, — припустив Дідьє. — Конкенон. А другий чоловік? — Я так і не роздивився його обличчя. На вході й на виході він відвертався, а також затуляв рота носовичком. — У нього був автомобіль? — Ні, сер. Він пішов дуже швидко в напрямку «Нейві-Клабу». — Ти записав номер лімузина? — Так, сер. Він перевірив у журналі й надав мені номер. — Мені так шкода, сер. Я мав... — Твоя робота — охороняти ворота, а не житло. Це не твоя провина. Ти їй подобався. Дуже. І я знаю, що ти б її врятував, якби міг, як і я. Усе гаразд. Я дав йому трохи грошей, попросив попередити, якщо з’являться копи, і піднявся до квартири. Відімкнув двері, перетнув вітальню і зайшов до спальні. Місце наших сварок і кохання стало гробницею для Лайзи. Матрац, який вона купила, бо їй сподобався малюнок з морських коників на наматрацнику, тепер лежав без наматрацника, лишилося тільки дві подушки з одного боку і пара зношених і облюбованих Лайзою конопляних сандалій з другого. За хвилину я перестав витріщатися на те місце, де Лайзин подих зів’яв, і затих, і зупинився, і помер, тож потрібно було відвести погляд. Кімната була чиста і порожня. Усі Лайзині речі зникли. Я поглянув на кілька моїх речей, що таки залишилися. Червоний постер до фільму Антоніоні «Фотозбільшення», де мистецтво і байдужість стали смертю і бажанням, а ще дерев’яна фігурка голови коня на підвіконні; мої пояси, що висіли на вішаку для костюмів у кутку; розламаний меч на стінці й кілька книжок. І це було все — все, що залишилося від мене у квартирі. Без Лайзиних квітів і картин, а ще кольорових саронгів^[103], місце, яке було домівкою, стало холодним і самотнім. «Що таке цивілізація? — одного разу зауважив Ідрис. — Це жінка — вільна жити, як їй заманеться». — Є її посмертне фото на цьому ліжку, — повідомив Дідьє, стоячи біля дверей. — Воно в поліцейському звіті. Хочеш його побачити? — Ні. Ні. Дякую. — Я думав, воно може тебе втішити, — сказав він. — Вона видається там дуже, дуже вмиротвореною. Наче вона просто заснула навіки. Ми слухали тишу, яка відлунювалася від стін просто в серце. І тільки думка про те фото Лайзиного смертного сну змусила мій шлунок стискатися від жаху. — Ліне, боюся, що ти в небезпеці, — застеріг Дідьє. — Поліція активно тебе шукає. Якщо дізнається, що ти з’явився в Бомбеї, то одразу ж навідається сюди. Він мав рацію, і це нарешті мене розбурхало. — Допоможи мені, — попросив я, починаючи відсовувати від стіни важкого комода. Ми відставили комода достатньо, щоб можна було відчинити фальшиву задню стінку. Вона здавалася неторканою. Я її відчинив. — У тебе є довірена людина, яка зможе зберегти мою зброю, купу грошей, кілька паспортів і півпачки найкращої кашмірської марихуани, яка тільки сушилась у Гімалаях? — Так, за десять відсотків. — Відсотки лише з грошей? — З грошей. — Добре. Виклич свого приятеля сюди. — Я маю наполягти, щоб він привіз із собою випивку, Ліне. Ти хоч уявляєш, скільки вже спливло годин після мого останнього контакту з алкоголем? — Ти пив зі своєї фляги буквально три хвилини тому. — Фляга, — зітхнув він, наче геній, що роз’яснює дитині, — не рахується. Може, йому ще й їжу замовити? — Їсти я точно не хочу. — Чудово. Їжа — для людей, які не мають хоробрості зажити наркотики. І їжа знищує половину ефекту від алкоголю. Якось провели тест над п’яною мишею... чи то, може, був п’яний щур... — Дідьє, просто зателефонуй йому. Я запхнув кілька згортків з рупіями в одну з внутрішніх кишень свого джинсового жилета, а пачку американських доларів — в іншу. Відрізав шматок кашмірської марихуани, а решту повернув до сховку. Закріпив свої ножі в піхвах. Знову зачинивши сховок, я повернув комод на місце — на той раз, якщо хтось інший, крім людини Дідьє, зайде до квартири. Дідьє стояв біля відкритої кухні, шукаючи щось на полицях. — Невже навіть куховарського хересу немає, — пробурчав він, а потім побачив мене і посміхнувся. — Мій хлопець Тито буде тут за півгодини. Як ти, друже мій? — Недобре, — неуважно відповів я. Я дивився на холодильник. Фото, які Лайза причепила до дверей, її світлини, які робив я, всі зникли. Шматки прозорої стрічки залишилися, обрамляючи порожні місця. Вона наполягла на стрічці замість магнітів. «Я ненавиджу магніти, — заявила вона. — Вони такі підступні». — Її батьки, — розповів Дідьє, — зібрали всі речі й забрали з собою. Вони пролляли багато сліз. Я зайшов до ванни та вмився холодною водою. Це не допомогло. Я впав навколішки перед унітазом і позбувся чорної кислоти, що засіла в моєму нутрі. Дідьє мене знайшов і вчинив по-чоловічому. Він відійшов, залишаючи мене розбитого. Я знову вмився і поглянув у дзеркало. Фотографія, яку Лайза припасувала у верхньому куті рами, тепер була розірвана. Лайзине обличчя відірвали, і залишилася тільки моя безглузда усміхнена фізіономія. Я її зняв, пошматував і викинув у сміття. Дідьє сидів у вітальні, пив міцну чорну каву і смалив міцну чорну кашмірську марихуану. То був Лайзин запас, ідеальний, від якого злітаєш до неба, лише для найбільш особливих випадків, і саме тому я ховав його разом зі своїми речами. І коли разом з Тито прибуло бренді та їжа, ми випили — разом з Лайзою — за коханих. Тито допоміг мені знову відсунути від стіни важкого комода. — Непогано, — вирішив він, коли побачив зброю та гроші. — Десять відсотків. — Домовилися. Він почав складати все це добро в мішок. Це була моя страхувальна сітка в Місті-Острові, внесок у нашу з Дідьє справу, усе, що я мав, за винятком речей у кишенях і наплічнику. Тито вже збирався зав’язати мішка, але я його зупинив. — Зачекай хвильку. Було ще одне місце, куди я не зазирав, а поліція могла недогледіти. У шафі був газовий бойлер. Лайза зробила поличку на поверхні бойлера, щоб сушити деякі веселі грибочки, які привіз їй друг з Німеччини. Я відчинив двері й обшукав верх панелі. Там була коробка на взуття. Я побачив слова «ПРИЧИНИ ЧОМУ», написані по краю. Я підтягнув коробку ближче, навпомацки попорпався всередині; рука перебирала пам’ятні дрібнички й фото, наче очерет у ставку. То були прості речі: тоненький срібний шарф, який був на Лайзі під час нашої першої зустрічі; заводна дитяча іграшка; латунна запальничка «зіппо», яку нам презентував Дідьє як подарунок на новосілля і якою Лайза не дозволила мені користуватися, бо боялася, що я загублю її, і так, мабуть, і сталося б; собачий свисток, яким вона користувалася під час кожної нашої прогулянки по Марін-драйву, щоб можна було привернути увагу кожного собаки на шляху; прес-пап’є, яке я зробив для неї зі срібних кілець; а ще розкидані камінчики, мушлі, картинки, амулети й монети. Це була коробка нісенітниць, шматочки речей, які не мали жодної цінності для всіх інших на світі. «І хіба ж це не кохання, Лайзо? — подумав я, дивлячись на коробку сувенірів. Коли щось не має жодного значення для всіх інших і означає все для нас, хіба ж це не кохання? — Хіба ми не кохали, Лайзо? Хіба ми не кохали? » Я поклав коробку до мішка Тито разом з уламками меча Хадербгая і парою конопляних сандалій Лайзи. Він міцно його зв’язав і перекинув через плече. — Як твоє прізвище? — запитав я його. Я вивчав його обличчя. Це було важливе обличчя. Він тримав усе моє мирське добро у своїх руках, і ми були знайомі п’ятнадцять хвилин. Я хотів мати змогу впізнати це обличчя, хай як би воно змінилося. — Дешпанде, — повідомив він. — Бережи наші відсотки, пане Дешпанде. — Не турбуйся, — засміявся він. Ми потиснули руки. Він кивнув Дідьє і сходами загупотів униз. — То як ми його вб’ємо? — поцікавився Дідьє, відмірюючи бренді, потому як пішов Тито. — Кого вб’ємо? — Конкенона, звісно ж. — Я не хочу вбивати Конкенона. Я хочу знайти його і змусити розповісти про того, хто купив ту наркоту і віддав її Лайзі. — Рекомендую зробити те й те, — уголос роздумував він. — Маю поговорити з Навіном, — сказав я. — Можеш йому про це сказати і влаштувати зустріч? Я маю одразу по обіді відрапортувати Санджаю. Перекажи Навіну, що я зустрінуся з ним о п’ятій в Афганській церкві, якщо виберуся. — Звісно. Ти знаєш, коли повернеться Абдулла? — Ні. — Він потрібен тобі зараз, у компанії. — Я знаю. Я оглянув кімнату і спальню. — Я заночую сьогодні тут. — Звісно ж, ні, — запротестував Дідьє. — Тут небезпечно. Я знаю одне місце біля «Метро». Менеджер має неперевершену колекцію маній та одержимостей. Він тобі сподобається. Дозволь тебе завезти туди просто зараз. — Я спатиму тут. — Ти, друже мій... — почав він, але потім розреготався. — Ну, якщо тебе не можна переконати, тоді Дідьє спатиме в цьому місці смутку і печалі з тобою. — Ти не мусиш... — Дідьє наполягає! Але, звісно ж, на дивані. І дякуй моїй передбачливості, завдяки якій Тито приніс дві пляшки. Я спав на підлозі, біля ліжка Лайзи, узявши її колишню подушку. Дідьє спав, немов дитина, його руки й ноги широко розкинулися на дивані. Ранок почався з холодного сніданку з харчів, які напередодні я не міг їсти, та з бренді з краплиною кави. Ми прибрали на кухні, й Дідьє приєднався до мене біля дверей квартири, в яку він так часто навідувався і в якій любов сміялася востаннє. — Мені соромно, — м’яко мовив він. — Мені так соромно, Ліне. — Сором — це минуле. І якщо ще ним не стало, то незабаром стане. Він на хвилинку замислився. — Це один з виразів Карли, еге ж? — Звісно. Ми обоє на деякий час поринули в думки. — Коли ти побачиш її... — Дідьє. — Ні, я просто збирався сказати, що коли побачиш Карлу, то будь з нею ніжний. — Я говоритиму з Карлою ніжно, як і завжди. Я хочу запитати, чому саме вона знайшла тіло Лайзи. Дідьє, а ти пристав усі свої очі й вуха до Конкенона. І влаштуй зустріч з Навіном. У нас усе добре? Я намагався рухатися, намагався втекти з клітки смутку, і Дідьє знав про це. Ми мовчки стояли, вдивляючись у порожні кімнати, поки він не заговорив. — У мене не все добре, мій друже. Може, ми... хочу сказати, якщо ти дозволиш, я б хотів сказати кілька слів про Лайзу, тут, біля цих дверей, які ми більше ніколи не відчинимо. — Гарна ідея. Давай. — Лайзо, ми тебе любили, і ти відчувала це серцем. Ми любили твою усмішку, і твій вільний дух, і твою звичку танцювати без причини, і твоє махлювання в шарадах, і те, як ти нас усіх любила під час кожної зустрічі. Але більше за все ми любили твою щирість. Як то кажуть американці: ти ніколи не фальшивила, Лайзо. Ти завжди була справжньою. Якщо тут ще залишилася хоч якась сутність твого духу, то прийди в наші серця зараз і залишися там, коли ми покинемо місце, де ти від нас пішла, щоб можна було тримати тебе в собі й завжди любити. — Дідьє, — трохи згодом мовив я. — Дякую тобі. Це було дуже гарно. — Звісно, — відповів той, тягнучи мене у двері й замикаючи їх востаннє. — Якби ж ти міг почути слова, які я підготував для тебе, дорогий друже! — Ти вже підготував промову для мого похорону? — запитав я, спускаючися сходами. — Дідьє не можна заскочити зненацька, як то кажуть. Особливо якщо це стосується любого друга. — Та... мабуть, ні. А ти для всіх любих друзів придумав прощання? — Ні, Ліне, — сказав він, коли ми вийшли на подвір’я. — Лише для тебе. Такі слова я написав для тебе. Те, що я зараз говорив про Лайзу, йшло від серця. А ти, мій ще живий друг, привертаєш увагу букмекерів, які вже готуються оголосити ставки на твоє виживання за межами санджайської компанії. Я повернувся до свого будинку. Без мертвого тіла не вірилось і в смерть Лайзи, тож наша спільна квартира була єдиним, що залишилося від неї та нас. Більшість часу це було світле щасливе місце для нас обох. Але я знав, що для мене кожен погляд на нього стане розмовою з привидом Бога. Розділ 36

⇐ Предыдущая 26 27 28 29 303132 33 34 35 Следующая ⇒