Annotation 18 страница

Важче було пробратися до головного медіа-офісу Ранджита, ніж утекти з в’язниці. Після трьох рівнів безпеки, на кожному з яких перевіряли мій бейджик відвідувача, а не зброю, я нарешті добився до його особистої секретарки. — Я — Шантарам, — учетверте повторив я. — І це приватне й особисте питання. Вона підняла слухавку, проговорила мантру, а потім нарешті відчинила двері. Ранджит підвівся зі свого шкіряного крісла, простягаючи руку над столом. Секретарка вийшла, зачинивши по собі двері. — Сідай, — сказав я. — Що ти... — Уся ця охорона — і ніхто навіть не подумав запитати, чи є в мене зброя. — Зброя? — нахмурився він. — Сядь. Він сів, склавши руки на скляній поверхні столу. — Де Карла? — Карла? Ти тут через Карлу? — Де Карла? — А що? — Візьми слухавку. — Що? — Візьми слухавку й набери Карлу. — А чому... а чому б тобі їй не зателефонувати? — Я не люблю телефонів. Та це і не потрібно, бо я можу змусити тебе зателефонувати їй. Тож ти все зрозумів, правда? — Зрозумів... що? — Телефонуй Карлі. — Я... — Телефонуй Карлі. — А ти сам це зроби, — позаду мене озвалася Карла, — і я прийду. Вона сиділа у кріслі в кутку великого офісу. Те крісло приховували пальми в горщиках. Вона здавалася злою, та дуже зраділа, побачивши мене. Я вдерся на середині їхньої сварки. — Привіт, Карло. Поставили в куток за погану поведінку? — У нас із Ранджитом нова угода, — розповіла вона, запалюючи цигарку, а плями світла й тіней від листя пальм відбивалися на її обличчі. — Якщо опиняємося в одній кімнаті, то сідаємо якнайдалі одне від одного. — Ти вже завершила свої справи тут? — запитав я, загіпнотизований зеленими ферзями. Ранджит розсміявся. Я повернувся до нього. Сміх настільки раптово обірвався, що він ледь не захлинувся ним. — З чого це ти вирегочуєш? — Я... ну... я... насправді не уявляю. Він був нажаханий. Це все не клеїлось докупи. Звісно ж, я згадав про зброю, але то був жарт, та ще й Карла з Ранджитом, а от вона точно озброєна. Йому нічого не загрожувало, але Ранджит обливався потом. — Чув про вираз: у тебе такий вигляд, наче привида побачив? — Я... я чув, — відповів він. — Ну, ти наче привида побачив. — П-привида? Чийого привида? — Що з тобою? — Ти... сказав, що маєш зброю. Він трусився. — Я сказав, що ніхто не додумався запитати, чи є в мене зброя. Я не казав, що маю її. — Ну, так... я маю на увазі, ні. — Ранджите, ти не хочеш мені нічого розповісти? — Ні! — випалив він. — Зовсім нічого. — Що тобі відомо про смерть Лайзи? — Нічого. Нічого. Бідна дівчина. Трагічний випадок. Ну, це... я маю на увазі... нічого не хочу розповісти. — Прощавай, Ранджите, і прошу, не чекай мене, — встаючи та прямуючи до дверей, повідомила Карла. Я відчинив двері перед нею, і ми разом вийшли з кабінету. Ранджит досі сидів у своєму кріслі, тримаючи руки на столі, неначе намагався втримати його від втечі. Коли зачинилися двері ліфта, Карла вийняла флягу, зробила ковток, закрутила покришку і обернулася до мене, сяючи ферзями. — Ти вважаєш, що я причетна до смерті Лайзи? — Що? — Копи вважали. Обробили мене досить добре. Залишили синці лише там, де не видно. У мене всередині все опустилося. Злість заповнила порожнечу. — Блискавичний Диліп? — Він передає вітання, — сказала вона. Двері відчинились у невеличкому переповненому фойє. Карла зупинила мене на виході, блокуючи людей. Наші обличчя були на відстані кількох сантиметрів. — Я тут ні до чого, — запевнила вона, — і ніколи не зашкодила б Лайзі. І не дозволила б нікому іншому її образити. — Звісно, ні, — відповів я, але вона вже зникла. Я пробрався до рецепції, кинув бейджик відвідувача на стіл і почав проштовхуватися крізь натовп, доки не знайшов незворушну Карлу біля виходу. Ми їхали набережною Бандра. Карла прилипла до моєї спини, притискаючись до мене обличчям. Пасажир, готовий до смерті. Можна було поїхати до багатьох різних місць, але мені потрібно було прогулятися. Коли ми зупинилися біля моря, я був такий самий спокійний, як хвилі в затоці. Ми пройшлися вигином узбережжя, схожим на усмішку: стояла полуднева спека, але нам було комфортно, — ми — двоє чужинців, які навчилися любити благословенне сонцем місто. — У нас було побачення, — мовила вона, поки ми гуляли. — У нас було побачення? — Не у нас. Я обдумав ці слова. — У вас із Лайзою було побачення? — Так. Ми вже далеко забрели, перш ніж мені дійшло. — У плані, у вас із Лайзою було справжнє побачення? — Начебто. — Начебто? — Начебто. — Немає начебто справжнього побачення. — Між нами завжди... було щось особливе, знаєш... — Особливе, га? — З її боку, звісно ж. — І саме це щось привело тебе туди саме тієї ночі? — Вона сказала, що хотіла трішки напитися і сильно повеселитися, або сильно напитися і трішки повеселитися. — Я нічого не розумію. — То був її план. — Який план? — Я запропонувала випити три-чотири келихи з нею, а потім подивитись, як там буде далі. Вона запевнила, що ти будеш не проти. — Справді? — Так, — спохмурніла вона. Ще кілька кроків минули в тиші, наші тіні тулилися зовсім близько, ховаючись від спеки. — А як ставилася до справжнього побачення ти? Це було серйозно? — Не для мене, — посміхнулася Карла, а потім насупила брови, дивлячись на наші ноги. — Лайза любила фліртувати. Вона не могла цьому зарадити. Я підігравала, бо їй це подобалося. — Мені шкода, Карло. Мені так шкода, що мене не було тут, щоб зупинити це все і завадити тобі стати тою, хто її знайшов. Якби я міг це змінити, змінив би. — Краса минулого — те, що його неможливо змінити. Ти нічого не міг удіяти тоді, і зараз не можеш. — Це... мабуть, було... дуже важко — знайти її. — Двері були відчинені, — розповіла Карла, дивлячись собі під ноги. — Вона лежала на ліжку. Я подумала, що вона спить. Потім помітила, яка вона непорушна, а ще пігулки... Я почала її трусити, але Лайза вже померла. Холодна. Я звеліла охоронцю викликати «швидку», але вона вже померла, Ліне. Вона вже давно померла, бідна дівчинка. Я обійняв її, і Карла похилилася на мене так ніжно, наче ми були подружжям. — Хто був з нею? — запитав я. — Хто дав їй пігулки? — Я ще не знаю. Я намагалася довідатись, але вже давно не обертаюся в тих колах. — Коли копи... тебе обробляли, вони нічого важливого не розповіли? — Лише те, що вони дуже хочуть знайти твій зад, — зізналася вона. — Це було так само точно, як і чобіт у мене на хребті. І я можу їх зрозуміти. Погляньмо правді у вічі: ти зникаєш з міста, а твоя дівчина помирає. Чи все було навпаки? — Почекай-но хвилинку, — обурився я, забираючи руку з її плечей, щоб поглянути в очі. — Ти просто не можеш вважати, що я б зашкодив Лайзі! Ти не можеш так вважати. Вона розсміялася. Це був перший сміх Карли, який я почув з моменту, коли вона сиділа за тими пальмами в офісі Ранджита. — Добре, коли ти смієшся, Карло. — Це вперше, відколи я знайшла Лайзу. Довгий час я була неприємно-оніміла і неначе в багряному тумані. Звісно ж, ти б їй не зашкодив. Я б не кохала тебе, якби це було можливо. Карла розвернулася до моря, вітер відкрив її обличчя сонцю. Легкий бриз малював на паралельних хвилях у пащі затоки нотний стан морської музики з пінистими нотками. — Карло, що в біса сталося? Як ти думаєш, що тоді сталося? — Я ж сказала, що ще не знаю. І де в біса був ти? Де ж був я? Клац-клац. Відрубані голови. Блу-Гіджаб. — Я був на завданні. Ти щось чула від Абдулли? — Ні, але в нього є мій номер, і він завжди телефонує, коли повертається до міста. — В Абдулли є твій номер? — Звісно. — У мене немає твого номера. — Ти не користуєшся телефоном, Шантараме. — Суть не в цьому. — А в чому ж суть? — Ну... — Я не повернуся до Ранджита, — швидко мовила вона, не посміхаючись. — Що? Тобто — добре, але що це значить? — Я вже забронювала номер у «Таджі». — У «Таджі»? — Речі привезуть увечері. — Ти не повернешся додому, до Ранджита? — Дозволь сказати тобі: якщо збираєшся зробити хід, Шантараме, то це твій шанс. Найгіршим у коханні до жінки, яка розумніша за тебе, є те, що не можеш перестати повертатися до неї, але це, у свою чергу, є найкращим у цих стосунках. — Що? — Що саме ти сказав мені колись, — не заради відповіді допитувалась вона, — про до і після? — Я... а... — Після тільки-но почалося, Ліне. Після почалося сьогодні. Ти не можеш піти додому. Ти не підеш додому. Питання в тому, чи залишишся ти зі мною, чи без мене. Я почувався тупим, не розумів її слів, і згадуючи це зараз, скажу: мабуть, так воно й було. Але я не знав, яке вона тоді прийняла рішення і чому це говорила. Минали секунди, запорошені вітром. Це було все. Це було ніщо. — Ми щойно втратили Лайзу, — мовив я. — Ми щойно втратили Лайзу. — Лайза б... Карла замовкла, знову засміялася і подарувала мені десь вісім сумовитих ферзів. — Господи! — почала вона. — Я... насправді... намагаюся умовити тебе... знову зійтися? — Ну, я... — До біса тебе, — прогарчала вона. — До біса... мене? Вона несподівано встала і зупинила таксі. — Карло, почекай хвилинку. Вона сіла в таксі й поїхала геть. Я стрибнув на свій мотоцикл і погнав занадто швидко і занадто необачно, але знайшов її таксі. Я супроводжував її аж до готелю «Тадж», об’їжджаючи навколо таксі та намагаючись привернути увагу Карли. Вона жодного разу навіть на мене не глянула. Я припаркувався і спостерігав, як вона піднялася широкими сходами й зайшла до готелю. Тоді я підійшов до столу реєстрації та залишив для неї повідомлення. Затим крізь потоки транспорту я від’їхав від гордого галеона готелю «Тадж» і почав розпитувати всіх чоловіків і жінок, яким ще міг довіряти, про Конкенона. Я навідався до гральних гнізд, опіумних салонів, місцевих барів, тусовок любителів гашишу і нелегальних лотерейних кутків. Я небагато дізнався, але вуличні голоси підтвердили, що Конкенон займався торгівлею героїну для компанії скорпіонів. Усі називали їх компанією скорпіонів, а не бандою скорпіонів, усі визнавали їхній статус повноцінної мафіозної компанії. Я мав доповісти Санджаю. У нас було призначено зустріч на другу годину дня після мого повернення зі Шрі-Ланки, хай у який день це станеться. Санджай, безперечно, чекав на мою появу раніше. Він був у кепському гуморі. Але це було нормально. Санджай був у кепському гуморі по смерті свого друга Салмана. Я припаркувався разом з іншими мотоциклами біля місцевого коледжу. Вручив паркувальнику сто рупій, попросивши його стежити за небезпечними типами. — Це ж студенти, — сказав на хінді він. — Вони всі небезпечні. Хто знає, що вони влаштують завтра? — Я маю на увазі людей, більш небезпечних за дітей. — А, гаразд. Буде зроблено, — підморгнув він. Я пройшов півкварталу до маєтку Санджая і подзвонив. Озброєний афганський охоронець відчинив двері, упізнав мене і провів усередину. Я знайшов Санджая в кімнаті для сніданків у кінці будинку. Ряд вікон виходив на сумний сад, оточений високими стінами. Санджай був у піжамі й темно-синьому домашньому халаті з монограмою на кишені. На столі виставили сніданок, що міг би втамувати голод трьох дебелих поплічників, але Санджай пив чай і палив цигарку. У кімнаті стояв один стілець, і Санджай з нього не підвівся. — Гарна робота, — сказав він, обдивляючись мене з голови до ніг. — Але, зрештою, ти ж завжди добре виконував свою роботу, хіба ні? Оплату за це завдання буде тобі надіслано. Усі твої речі з паспортної фабрики вже забрали. Вони в червоній валізі біля входу. Тож залишається тільки попрощатися. Тому прощавай. — Як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття? Чому я раніше повернувся додому? Санджай загасив цигарку, сьорбнув чаю, делікатно поставив філіжанку на блюдечко й відхилився на спинку стільця. — Ліне, знаєш, чому я радію з твого рішення піти? — запитав він. — Бо думаєш, що я створений для величніших речей? Він розреготався. Я знав його кілька років, але ніколи раніше не бачив сміху. Він, мабуть, приберіг його для вдалого прощання... Санджай перестав сміятися. — Бо ти не командний гравець, — похмуро видав він, — і ніколи не будеш. Ти — чорна вівця. Подивися навколо. Усі до когось чи до чогось належать. Ти ж дивак-одинак. У тебе немає свого місця. Ти нікому не належиш. А тепер ти й у нас чужий. — Це сталося через смерть Лайзи? Це тому ти надіслав людину в аеропорт? — Як я вже сказав — ти не командний гравець. Неможливо було передбачити твою реакцію. Коли це сталося, ти був у Мадрасі. — Коли ти дізнався? — За п’ять хвилин після копів, звісно ж. Але ти вже розпочав, і завдання було занадто важливим, щоб зупинятися. — П’ять хвилин? — Ти ніколи не користуєшся телефонами, тож я знав: існує досить велика ймовірність, що ти так про це й не дізнаєшся. Це моє рішення — усе приховати до виконання завдання, і моє рішення — мати зв’язкових на кожному кроці твого шляху. — Твоє рішення. — Так. Якщо не подобається, то знаєш, завжди існує вихід — іди до біса. — Ти не повідомив про смерть моєї дівчини. — Саме ти вирішив тримати її подалі від сім’ї. Це був твій вибір, що ми так з нею й не познайомилися, коли знаємо матерів, сестер і дружин кожного брата в компанії. Я поглянув на нього, розізлившись так, що ладен був його відгамселити. Моє серце вибивало первісну музику. Я роздумував, наскільки часто ватажки переживали схожі вбивчі секунди, навіть не усвідомлюючи, що сама Смерть завітала до кімнати, спокусившись на фальшиву тривогу. — Ти й досі маєш бліду тінь мого захисту, — мовив Санджай. — Вона тебе покриває, бо на мою репутацію погано вплине смерть колишнього працівника в перші два тижні після закінчення служби. Але годинник уже цокає. Не змушуй мене раніше зняти цю тінь з твоєї спини. А тепер забирайся звідси до біса і дай мені спокійно доїсти сніданок. Я відчинив двері та вже збирався піти, як Санджай знову озвався. Вони завжди так роблять — вони завжди жадають останнього слова, навіть якщо вже його сказали. — Мені шкода твоєї дівчини, — мовив він. — Це справді сумно. Мабуть, стало пеклом для її родини. Але не дозволяй почуттям штовхати тебе на поспішні дії. Компанія дасть тобі згоріти, коли наступного разу напартачиш. Вийшовши з маєтку, я поїхав до прилавків з їжею для офісних працівників біля Нариман-Пойнту. Я досі був злий і голодний. Приєднавшись до десятків інших, я їв булочки, начинені яйцями, смаженою картоплею та нарізаними овочами і випив пінту молока. Я пропускав прийоми їжі й економив на сні. Потрібно було піти на тренування. Потрібно було не втрачати пильності. Кожен вуличний хлопець на Півдні вже за кілька годин дізнається, що я офіційно залишив компанію. Кілька з них мали на мене зуба і трималися подалі лише тому, що я був членом компанії. Вони намагатимуться мене дістати, коли дізнаються, що я вже став самотнім вовком. Після півгодинної поїздки по тій холодній ріці правди я потрапив до спортивного залу у Ворлі. Кілька покинутих млинів трансформували в салони краси й центри здоров’я. Колишній гангстер санджайської компанії на ім’я Команчі відкрив там спортивний зал, що був йому і домівкою, і місцем роботи. Команчі був другом, неабияким гангстером, а ще ми двічі разом билися на ножах проти ворожих банд і обидва рази були поранені. Таке не забувається. Команчі був людиною з незалежними поглядами і дозволяв займатись у залі членам будь-яких мафіозних компаній, а ще копам, але ніхто не мав казати і слова проти санджайської компанії. Я роздягнувся до джинсів і чобіт і цілу годину тягав залізо. Півгодини уявного боксу мене заспокоїли. Хлопчаки в залі були місцевими і бідними, тож спочатку соромилися, але намагалися здаватися крутими і показувати, що не бояться мене. Коли ж вони зрозуміли, що я нормальний, то приєдналися до уявного боксу і займалися так само відчайдушно. Прийнявши душ, одягнувшись і відпочивши, я поглянув у брудне дзеркало. Очі були ясні й чисті. Спокій опустився на мене, неначе серпанок осені. «Коли все інше підводить, — стверджував знак над дзеркалом, — покладись на залізо». — Тобі потрібен тренажер з верхньою тягою, — сказав я Команчі, даючи йому достатньо грошей, щоб купити цей самий тренажер. Команчі вирячився на гроші. — Це було дороге тренування, — здивувався він. — Мені сподобалася кожна його хвилина. Але продовбай там хоч невеличке віконце, яар. Якщо хтось змусить мене уявити, який на запах зад змії, то вже знаю, з чого почати. — Пішов ти, — розреготався він. — А якщо серйозно, то навіщо гроші? — Сподіваюся, ти приймеш їх як членський внесок. — Але люди компанії займаються безкоштовно. Ти ж це знаєш. — Я більше не в компанії, Команчі. Тепер я фрілансер. Я не казав цього нікому, крім близького друга, а після стількох років у братстві це звучало дивно навіть для власних вух. — Що? — Я пішов, Команчі. — Але, Ліне, це ж... — Усе гаразд. Санджай не проти. Навіть радіє. — Санджай... Санджай... радіє через це? — Я саме від нього, друже. Він дійсно радіє. — Справді? — Даю слово. — Гаразд. — Але мені знадобиться нове місце, аби тренуватися, бо тепер не зможу користуватися залом компанії. Тож як ти до цього ставишся? Дозволиш мені стати членом? Він був збентежений і наляканий, але він був моїм другом і довіряв мені. Його обличчя поступово пом’якшало, і Команчі простягнув руку. — Джарур, — сказав він, потискаючи мені руку. — Тобі завжди тут раді. Але маю сказати, що було б мудро поїхати з Бомбея, друже, враховуючи обставини. — Можливо, брате, — ідучи, мовив я. — Але хіба Вона мене відпустить? Розділ 37

Карла буде рада прийняти Шантарама о восьмій вечора в її номері. Це було написано її рукою, чітким плавним почерком, який я любив більше за будь-яку каліграфію. Я хотів залишити нотатку на згадку, але я бився з брудним світом, і якби ворог дістався до записки, то мені б захотілося його за це відлупцювати. Сидячи на мотоциклі, я спалив записку, а потім повільно поїхав до Афганської церкви на зустріч з Навіном. Припаркувався за найближчою зупинкою для автобусів. Коли я був членом санджайської компанії, то паркувався на будь-якій дорозі в місті. Ставши вільною птахою, я припаркував мотоцикла подалі від очей. Поминальна нава^[104] в церкві містила запорошені прапори й вимпели з кам’яними написами на честь солдатів, які полягли в афганських війнах. Це була військова церква з бойовою каплицею, зведеною як монумент полеглим воїнам. Там і досі були жолобки в лавах, щоб незабуті солдати клали свої гвинтівки під час молитви, до і після виконання наказу вбивати афганців — людей, мовою яких вони не володіли і чию культуру не розуміли. Скорботна церква була майже порожня. Старенька жіночка сиділа позаду, читаючи книгу. Чоловік з хлопчиком обидва стояли навколішках перед вівтарем. Коло з вітражного скла над вівтарем неначе ширяло над їхніми головами. Навін Едеїр вивчав латунного орла, що прикрашав стійку для Біблії. Навін був молодий, але впевнений. Він шанобливо заклав руки за спину, але походжав туди-сюди пружною ходою — молодик, який повністю контролював своє життя. Він помітив, що я його побачив, і приєднався до мене у безлюдному саду за церквою. Ми сіли під деревом на підпорі з каменю й цементу. Там було тихо. Світло вечора згасло, а натомість полилося вітражне сяйво з вівтарного вікна над нашими головами, підсвічуючи церковним світлом темний садок попереду. — Друже, мені так шкода Лайзи, — почав Навін. — Мені теж. Навіне, дай мені хвилинку, добре? Мені потрібно було хвилину помовчати. Мені потрібно було хвилину подумати. Я досі не зупинявся, щоб подумати. І тепер, коли я таки зупинився, щоб подумати, то справді думав. Лайза. Лайза. — Що ти сказав, Навіне? —... і поліцейський звіт — це все, що ми знаємо на цей момент, — сказав Навін. Я не чув нічого, крім останніх кількох слів. — Пробач, Навіне. Я не зовсім увімкнувся. Тобі треба все повторити. Він мені посміхнувся — хороший друг, що погано почувався. — Гаразд. Але слухай, спочатку встань. — Га? — Встань, чоловіче. — Для чого? — Та встань вже в біса. Він підвівся, тягнучи мене з собою. — Обійми мене, — мовив він. — Ні, все гаразд. — Тим більше. Давай-но, обійми мене. — У мене все справді, справді добре. — А, до дідька все це, чоловіче, твоя дівчина померла тиждень тому. Обійми мене, яар. — Навіне... — Ти або обіймеш індійця в мені, або битимешся з ірландцем в мені, — заявив він. — Іншого виходу немає, отака у нас ситуація. Він розкинув руки. Іншого виходу не було. Він обійняв мене, неначе брата, так само, як робив мій рідний брат в Австралії, і це було жахливо. — Відпусти себе, — переконував Навін, поки мої сльози крапали йому на плече. — Відпусти. Сльози в садку вітражного світла, сльози на плечі добровільного брата. — Пішов ти, Навіне. — Відпусти. Я відпустив, а потім відпустив і його. — Почуваєшся краще? — запитав Навій. — Пішов ти, Навіне. І так, уже краще. Ми знову сіли, і він розповів мені про ту краплинку вже відомої інформації. Усе це не дуже трималося купи. — Де саме Конкенон влаштував пункт продажу наркоти? — Я не знаю, — сказав він, уперше посміхаючись. — Він тобі треба? — Я хочу з ним поговорити. — Поговорити? — Поговорити, а потім послухати, як він розповідає мені, хто був з ним і Лайзою тієї ночі. — Ти не думаєш, що то Конкенон дав Лайзі наркотики? — Він пішов, за словами сторожа, через п’ятнадцять хвилин. Інший чоловік був там майже годину. Я хочу дізнатися, ким був той другий чоловік. — Добре. Я цим займуся. — Охоронець дав мені номер чорного автомобіля, на якому вони приїхали тієї ночі, — повідомив я, передаючи йому папірця з номером. — Якщо ти зможеш відшукати власника, то це допоможе. — Я матиму ім’я власника вже завтра, але це може і не допомогти. Багато людей їздить на автомобілях, зареєстрованих на інших осіб. — Дідьє влаштував мене в готелі «Амрітсар» біля «Метро». Можеш залишити повідомлення там, або я завтра буду в «Каяні» між першою та другою дня. Гаразд? — Ти пішов з дому? — Пішов, і вже туди не повернусь. — А куди ти поїдеш зараз? — На зустріч з Карлою о восьмій. Я маю купити сорочку і зареєструватися в «Амрітсарі». А ти куди? — Я маю забрати Діву о сьомій тридцять. До того часу я вільний. Не проти, якщо я до тебе приєднаюся? — Я не проти товариства. Ми викотили мотоцикла на дорогу, я завів двигуна, і Навін умостився позаду. — Я вчуся їздити. — Ага. — Я пригледів один удосконалений вінтажний «350». Він у біса крутий і дуже швидкий. — Ага. — І гонщики вчать мене трюків. — Гонщики, га? — Так. Мажори на імпортованих японських мотоциклах. Вони друзі Діви. Хороші водії. — Ага. — Хочеш, я продемонструю свої нові навички на твоєму мотоциклі? — Навіне, більше ніколи не говори про мого мотоцикла. — Зрозумів, — посміхнувся він. — Але почекай, поки побачиш мій! Ми їхали по Фешн-стріт, де продавець придорожньої крамниці одягу виніс нам до мотоцикла нову сорочку й кілька тенісок, а потім ми покотили до «Метро Джанкшн». Я припаркувався в провулку за фасадом готелю, під аркою, що з’єднувала всю будівлю з другого по четвертий поверхи. «Амрітсар» був вигнутою будівлею, що виходила на транспортний вузол, неначе скеля, що підіймається з океану транспорту, який крутився великою розв’язкою. На першому поверсі були крамниці спортивних товарів, лавки канцелярських товарів, музична крамниця і ресторан «Каяні», розташований в провулку позаду готельного фасаду. З другого поверху й вище вся будівля була з’єднана з мережею коридорів і прихованих сходів, що вели від розбитих вуличних балконів до приватних апартаментів у кінці міського кварталу. Якщо ти знав дорогу, то можна було опинитись у районі з іншим поштовим кодом, але перебувати все в тій самій будівлі, доки копи чи інші поганці ще й досі намагалися вибити двері. Ходили чутки, що «Амрітсар» мав двадцять один вихід. Мене влаштовували три. Перше, що робить втікач, — це шукає виходи. Перш ніж піти до столу реєстрації, ми з Навіном оглянули будівлю. Я знайшов три підходящі швидкі виходи, які вели до різних місць на навколишніх вулицях. Добре. Коли ми з Навіном дійшли до столу реєстрації, то побачили там Дідьє, що кидав кості з менеджером готелю. Він підвівся, щоб мене обійняти. — Ліне, — прошепотів він, пригортаючи мене. — Я ще до реєстрації майже виграв знижку на оплату твоєї ренти. — Спочатку оплатімо саму ренту, — прошепотів у відповідь я, — а ти зможеш виграти знижку потім. — Хитро, — сказав він, відходячи. Я зареєструвався по одному з моїх фальшивих паспортів і оглянув свої нові кімнати. Там була велика вітальня зі спальнею та ванною, у які можна було пройти крізь високі дерев’яні двері. Кухонька займала одну кутову нішу. У далекому кінці кімнати була арка з французькими дверима, що вели до затіненого балкона. Я пройшов туди, відчинив віконниці та глянув на велелюдну розв’язку внизу. Краєвид був неймовірний: величезна дитяча іграшка, заведена, кружляє власним циклом світла, звуку й руху. Далі виднілися дерева спорткомплексу «Бомбейська джимхана». Тінь від їхнього листя перетворювала дорогу на тунель. Я роззирнувся і побачив, що між моїм і сусідніми балконами — лише дві тонкі перегородки. Кімнати здавалися незаселеними. Менеджер готелю стояв біля мене. — Хтось живе в сусідніх кімнатах? — поцікавився я. — Поки що ні, але завтра приїдуть дві компанії. — Завтра ніколи не настає, — мовив на хінді я. — Ми тут зараз і хотіли б зняти всі три фасадні апартаменти на рік, розрахувавшись готівкою наперед. — Апартаменти? — водночас писнули менеджер і Дідьє. — Апартаменти, — підтвердив я. — Усі три. Відсьогодні. На рік. Домовилися? — Почекайте хвилинку, — попросив менеджер. — Я маю порадитися зі своєю жадібністю. Він на хвилинку замислився, а потім вирішив. — І що, ви знаєте, — сказав він, — у нас раптово звільнилися номери. Ти просто мусиш полюбити чоловіка, який олюднює власну жадібність: принаймні з цього можна починати розмову. — Як вас звати, сер? — Джасвант, — відповів він. — Джасвант Синг. А як я можу називати вас, сер? — Просто називай мене баба. Тобі підходить? — Звісно. Звісно, баба. Без проблем. На рік, ви сказали? Наперед? Я заплатив, і він залишив нас самих, щоб перевірити кімнати. Ми зняли тимчасові бар’єри між балконами та скрізь пройшлися, від перших готельних апартаментів аж до третіх. — Навіщо тобі всі троє номерів, Ліне? Я відмовляюся називати їх апартаментами. — Стіни в кінці цих балконів суцільні, Дідьє. Якщо я зніматиму всі троє апартаментів, то ніхто не зможе непомітно сюди проникнути. — Бачу, — сказав він. — Але мені потрібні лише два номери. Третій може бути для тебе, Навіне, якщо хочеш. — Для мене? — запитав він. — У тебе ж іще немає офісу, правда? — Ні. Я працюю вдома. — Ну, тепер у тебе є офіс, якщо хочеш, детективе. Він поглянув на Дідьє, який з посмішкою знизав плечима. — Тобі це тільки-но спало на думку? — здивувався Навін. — Так. — Бо в тебе є зайвий номер? — Так. — Я в захваті. Повністю згоден, — вирішив Навін, тиснучи мені руку. — Класно мати тебе на тому кінці балкона. До нас приєднався Дідьє, поклавши свої руки на наші. — Це стане початком чогось дуже... — Дідько! — вигукнув Навін, відстрибуючи. — Вона мене вб’є! — Хто може вбити детектива? — зажадав Дідьє. — Діва. Якщо я вчасно не заберу це розбещене дівчисько, то вона ще принаймні два дні влаштовуватиме мені пекло. Маю бігти. Ліне, я заберу ключі на виході. Номер праворуч тебе влаштує? Це був саме той номер, який я хотів йому віддати. — Він твій, Навіне. — Ти збираєшся до Карли? — запитав мене Дідьє, поки ми спостерігали за Навіном. — На восьму. — Друже, у мене є деякі справи, тож маю йти. Але пізніше можеш звертатися, я чекатиму в «Таджі», якщо про щось дізнаюся. — Дякую, Дідьє. — Нема за що. — Ні, справді. Власник цієї будівлі — твій друг, і це одна з твоїх територій, бо місцевий дон теж твій друг, і тому я тут у безпеці. Дякую за все. — Я люблю тебе, Ліне. Прошу, не страждай через мої слова. Ми — французи — не маємо ланцюгів навколо серця. Я люблю тебе. Ми розв’яжемо таємницю сумної милої Лайзи, а потім попрямуємо далі. Він пішов, а я зайшов до кожної незнайомої нової кімнати, неочікувано орендованої на рік. Це був мій перший дім після домівки, яку ми мали з Лайзою. Я знову намагався жити, намагався посадити нове дерево в новому місці. Я повернувся на балкон, зіперся на поруччя і милувався колесом вогнів, червоно-жовто-білим, яке розсипалося феєрверками в точці сходження п’яти проспектів. Ворон опустився на балкон, огледів мене, скуйовдив собі пір’я і полетів геть. Гурт підлітків перейшов дорогу на зелене світло, щасливо сміючись на шляху до бюджетних крамниць на Фешн-стріт. Почувся далекий храмовий дзвін, а за ним спів. Потім десь недалеко пролунав заклик муедзина^[105], чистий і гарно проспіваний. «Чи це місце моє? » — запитав я себе. Я хотів мати місце. Будь-яке місце. Я хотів собі домівку. «То це тут моя домівка? » Я хотів до чогось прив’язатися. Я хотів віддати все, що мав, одній коханій і хотів, щоб мене кохали у відповідь. «Це тут? » Я дивився на транспортну розв’язку, сподіваючись отримати відповідь, поки білі, червоні й жовті вогні малювали драконів переплетеними автомобільними потоками. Розділ 38

Я приїхав раніше, так само як і зірки, що прибували до «Таджу» в лімузинах на прем’єру нового фільму. Я припаркувався під пальмою навпроти готелю, чекаючи, поки хвилини равликами підповзли до восьмої і прийшов час для зустрічі з Карлою. Крізь широкі парадні двері готелю виднілася спонсорська стіна з запрошеними гостями, що позували фотографам перед торговими марками, які посекундно їм платили. Спалах, спалах, повернутися сюди, повернутися сюди, тюремні світлини привілейованих, упійманих на місці злочину. Лімузини зупинилися, і фотографи поквапилися до наступних газетних заголовків, а спонсорську стіну розібрали. Просторе елегантне фойє, де великі уми обговорювали великі ідеї під час дощових бомбейських вечорів, упродовж дощових десятиліть, знову стало безлюдним і діловим. До біса, що я приїхав зарано. Я обійшов готель, щоб знайти чорний вхід, який охоронявся моїм знайомим, і піднявся запасними сходами до дверей Карли. Я постукав, і вона відчинила. Вона була без взуття. На ній був чорний шовковий костюм. То був такий собі комбінезон без рукавів, з кишенями на змійці та зі змійкою на грудях. Волосся було зібране. Його тримав тонкий срібний ніж для листів у формі дамаського меча. Карла. — Ти рано, — посміхаючись, сказала вона, але не запрошуючи мене. — Я завжди рано або пізно. — Це талант для чоловіка твого безробітного статусу. Зайдеш? — Звісно. — Рише! — через плече гукнула вона. — Наше інтерв’ю завершене. Вона широко відчинила двері, і я побачив Риша — одного з партнерів Лайзи в галереї. Він кинувся вперед. — Мені так шкода, Ліне, — забубонів він, вхопивши мою руку своїми двома. — Це просто неймовірний шок. Люба Лайза! Жахлива втрата. Я... я просто в нестямі від горя. Він протиснувся повз Карлу, обійшов мене і квапливо помчав коридором. То був довгий коридор. — Чоловік, який перебуває в нестямі, — мовила Карла, поки Риш тупотів, — зазвичай має блазня біля себе. Проходь, Шантараме. Це був довгий день. Вона зайшла до номера і сіла на дивані біля вікна. — Зроби мені випити, будь ласка, — попросила вона, коли я зачинив і замкнув двері. — Обожнюю, коли хтось інший робить напої. — Що це буде? — Я вип’ю «Щасливу Мері». — «Щасливу Мері»? — Це «Кривава Мері» без червоного соку. І лід. Багато льоду. Я зробив напої та приніс їх до неї. — Виголосимо тост? — запитала вона. — За люту втечу? — запропонував я. Вона розсміялася. — А може, за старі часи, Шантараме? — За полеглих друзів, — протиставив я. — За полеглих друзів, — цокаючись, погодилася вона. — Ти маєш позбутися цього стану, — заявила вона, роблячи гарний ковток свого напою і ставлячи його. — Зі мною все гаразд. — Фігня. Я тільки-но дала тобі чотири підказки: блазень, щасливий, кров і лід, а ти не відреагував на жодну з них. Це не схоже на тебе. Це не схоже на нас із тобою. — Нас із тобою? Вона побачила, як працює мій розум, і посміхнулася. — Чому ти так сильно хочеш дізнатися, хто саме дав Лайзі наркотики? — А ти не хочеш? Вона знову взяла келих, довго його роздивлялася, відпила половину і спрямувала на мене всіх ферзів. — Якщо я дізнаюся, хто це зробив, або ти дізнаєшся, то напевне захочеш убити цю людину. Це така правда, що штовхає одних людей на вбивство інших. Ти справді хочеш на це піти? — Я просто хочу дізнатися, що сталося з Лайзою, і все. Я зобов’язаний для неї це зробити, Карло. Вона поклала руки на стегна, видихнула і швидко підвелася. Вона перетнула кімнату, підійшла до секретера, відкрила сумку і вийняла звідти латунного портсигара, ідентичного до того, який був у Дідьє. Розвернувшись до мене спиною, вона запалила косяк і глибоко затягнулася. — Я не думала, що це сьогодні знадобиться, — між глибокими затяжками пробурмотіла вона. Мої очі пробігли її тілом згори вниз, мов хотіли їй вклонитися. Її силует, загорнений у чорне: у моєму нутрі кричало кохання. — Тут або це, — пояснила Карла, і досі не повертаючись до мене, — або розбити пляшку об твою голову. — Справді... що ти сказала? Вона загасила косяка, витягла ще два з портсигара, закрила його, кинула в сумку та повернулася на диван. — Ось, — сказала вона, тицяючи мені два косяки. — Наздоганяй. — Та я вже під кайфом. — Віддовбися, Шантараме. Візьми ці довбані косяки. — Га-аразд. Я викурив їх. Щоразу як я намагався щось сказати, вона знову ніжно пхала мені косяка. — Знаєш, — почав я, коли вона мені дозволила, — це вже вдруге за день ти хочеш, щоб я віддовбався. — Якщо тобі буде від цього краще, — протягнула вона, — то скажи мені віддовбатися просто зараз. — Ні, я... — Ну ж бо, зніми з грудей цього тягаря. Ти почуватимешся краще. Скажи це: «Віддовбися, Карло». Скажи: «Перестань дуркувати зі мною, Карло». Ну ж бо. Спробуй. «Пішла... ти... Карло». Я глянув на неї. — Я не можу, — вичавив я. — Можу закластися, що можеш, якщо спробуєш. — А можу я сказати, що довбатиму тебе до заходу сонця? Можу сказати, що задовбаю тебе в космос? Вона знову мені посміхнулась, але в очах було шаленство. Я не уявляв, що в неї на думці. — Слухай, — заспокоївсь я, — хочу чітко роз’яснити. Я лише намагаюся дізнатися, що сталося з Лайзою. Я хочу якоїсь розв’язки для Лайзи, і для нас. Хіба ти цього не розумієш? — Це стрімкий спуск від розв’язки до відплати, — сказала вона. — І багато людей кидаються вниз із тієї скелі. — Я не зі стрибунів. — Я все про тебе знаю, Ліне, — розсміялася вона. — Усе? — Загалом, так. — Справді, га? — Перевір мене, — промуркотіла вона. Я розреготався, а потім збагнув, що вона не жартує. — Справді? — Кури клятого косяка, — розізлилася вона. Я так і зробив. — Улюблений колір, — почала вона, — блакитний, з зеленим відтінком, листя на тлі неба. — Дідько. Гаразд, улюблена пора року? — Сезон мусонів. — Улюблений... — Голлівудський фільм — «Касабланка», улюблений боллівудський фільм — «Prem Qaidi»^[106], улюблена їжа — джелато^[107], улюблена індійська пісня — «Yeh Duniya Yeh Mehfil», улюблений мотоцикл... твій теперішній мотоцикл, хай він буде благословенний, твої улюблені парфуми... — Твої, — перервав я, піднісши руки на знак капітуляції. — Мої улюблені парфуми — це твій аромат. Ти збіса крута. — Ну, звісно. Я створена для тебе, а ти створений для мене. Нам обом це відомо. Морський бриз увірвався до кімнати, повідомляючи про свою присутність шелестінням прозорих шовкових фіранок. Я раптово пригадав, що був у сусідньому номері кілька років тому, навідуючи Лайзу. Невже я здурів? Чи, може, просто був занадто недолугим, щоб не промовити ті слова, не розповісти Карлі правду про те, що я не розумів її стосунків з Ранджитом, що не знайшов способу розтулити кулака, в якого моє життя затисло спогади про Лайзу живу та думки про неї мертву? Я не хотів бути з Карлою і водночас захлинатися горем. Я хотів бути вільним і належати лише їй. А це могло статися нескоро. — Лайза була... — почав я. — Стули рота, — сказала Карла. Я стулив рота. Вона запалила другий косяк і передала мені. Попрямувала до невеличкого бару, прихопила кілька шматочків льоду з відерця і заповнила новий келих на три чверті. — Спочатку потрібно покласти льоду, — розповіла вона, повільно наливаючи горілку на лід, — і обережно додати «Щасливої Мері». Вона зробила ковток. — Ох, — зітхнула вона. — Уже краще. Вона довго все обдумувала. — Це був збіса довгий день, — розповіла вона стелі. — Карло, що сталося з Ранджитом? Вона блиснула поглядом з розлюченої частини своєї жіночої божественності. Моє серце похололо в грудях. Вона була надзвичайна. — Що ти сказав? Вона скреготнула зубами, неначе напоказ. — Ти нарешті визирнув крізь полуду своєї туги, щоб запитати мене, через що проходжу я? Якраз такі моменти, Ліне, і додають фразі «Пішов ти» ваги. — Агов. Раніше я не питав про Ранджита і чому ти його покинула, бо думав, що це очевидно. Він — придурок. Мені просто цікаво, чи було це щось конкретне. Він тобі погрожував? Карла зареготалася, дуже сильно, і поставила келих. Підійшла до мене. — Встань, Шантараме, — зажадала вона. Я підвівся. Вона поклала пальці мені на джинси, схопила за пояс. Підтягнула мене ближче. — Інколи, — мовила вона, не посміхаючись, — я просто не знаю, що з тобою робити. У мене було кілька пропозицій, але не вистачило часу їх озвучити. Вона штовхнула мене назад на диван і сіла поруч. — Для нас минув тиждень по смерті Лайзи, — пояснила вона. — Але для тебе це сталося лише вчора. Я це розумію. Ми всі це розуміємо. І тебе трохи лякає той факт, що ми начебто не доганяємо, як це все важливо. — Саме так. — Заткайся. Поцілуй мене. — Що? — Поцілуй мене. Вона обхопила рукою мене за шию і з’єднала наші вуста в ніжному короткому поцілунку, а потім знову відштовхнула мене. — Розумієш, це не стосується Ранджита і не стосується Лайзи. Я знаю, що твоє серце не може всього цього відпустити, бо знаю тебе і кохаю. Це... — Ти мене кохаєш? — Хіба я тільки-но цього не сказала? Я створена для тебе, а ти створений для мене. Я зрозуміла це ще першої секунди, коли побачила тебе на горі. — Я... — Але я також знаю всі твої слабкості. У нас є кілька спільних слабкостей, які завжди є добрим стартом для будь-яких стосунків. Але я... — Стосунків? — То про що ж ми тут говоримо, Шантараме, як не про нас? — Я... — Назад до твоїх слабинок. Ми маємо... — Ти — моя єдина слабкість, Карло. — Я — твоя сила. Ну, мені здається, що принаймні її більша частина, на цю мить. Твої слабкості — це те, що ти шмагаєш себе провиною і забруднюєш соромом. Я чекала, поки ти еволюціонуєш, виростеш і переростеш це все. — Ну... — Ти прогресуєш, — запевнила вона, зупиняючи мене піднятою рукою. — Це безсумнівно. Але ще далеко. У тебе є проблеми з самооцінкою... — Недаремні. — Кумедно. Але все гаразд. Проблеми з самооцінкою? Це запросто. Нічого такого, що ми не зможемо виправити. Я маю вбивчі нахили. Ніхто не ідеальний. Але Лайза померла, і ніяка кількість самобичування її не поверне. Якби це було можливо, то я б допомогла і сама тебе відшмагала. Я й так можу це зробити, якщо ти з цим не покінчиш. — Гаразд, тільки я трохи втратив нитку розмови. — Забудь про Лайзу. Принаймні у моїй присутності. Я тільки-но освідчилася тобі. Я ніколи не казала цього жодному іншому чоловікові. Якби ти не був настільки онімілий від провини, то відреагував би якось. Я поцілував її, вклавши все, що мав, і все, чим був, і все, чого хотів. — Уже краще, — вирішила вона, знову ніжно мене відштовхуючи. — Цієї миті я вже чекаю не дочекаюся свого коханця, але потребую свого друга, поки чекаю. Забагато подій. Ти маєш про все дізнатися, Шантараме, і почати довіряти. Треба, щоб ти мені вірив, бо зараз я не зможу всього розповісти. Аж поки все не закінчиться. — Чому ні? — Тому, — посміхнулася вона. — Бо ти допитливий і вірний. І деякі речі, які можеш про мене почути, поки все це не закінчиться, можуть здатися божевільними, ба й гірше, тож тут необхідна віра. Вона говорила серйозно. Вона говорила абсолютно щиро, ніяких ігор чи трюків. Це було спокусливо, чудово й лячно. Я це в ній обожнював. «Уяви таке, — подумав я, — назавжди». Вона схопила мене за сорочку і притягнула моє обличчя зовсім близько до свого. — Поглянь у мої ферзі та скажи, що все зрозумів, — наказала вона. — Бо знаєш, що я тебе кохаю, але зараз стільки всього відбувається, що терпіти драму свого коханого — це вже занадто. Тож, знаєш, скажи мені, що все зрозумієш. — Усе буде гаразд, — запевнив я, пірнаючи в ту водойму, ту зелену лагуну, таку близьку і таку глибоку. — Добре, — сказала вона. — А тепер вимітайся. — Ти серйозно? — здивувався я, трохи зависнувши. — Ні, я просто кажу це, поки можу. — Але я... Ми підійшли до дверей, і вона виштовхала мене в коридор без поцілунку, не обійнявши, не потиснувши руки. Двері зачинилися, і я самотою пішов мармуровими коридорами готелю. Що відбувалося? Щось було не так. Усе було не так. Я бігом повернувся до її дверей і подзвонив. Вона негайно відчинила, злякавши мене. — Дивись, — почав я, намагаючись швидко все пояснити. — Це ти. Це завжди була ти, ще з першої нашої... —... зустрічі посеред вулиці, — втрутилась вона, обіпершись об одвірок. — Ти йшов усміхнений і саме мав потрапити під автобус. Я пам’ятаю, що ти усміхався до малого на тротуарі. А в тебе під ногами стрибав собака. Ти чув про таро? — Це китайська банда, так? Вона щасливо захихотіла. Я почув пісню храмового дзвону. — Я все зрозуміла, ще коли врятувала тебе від того автобуса, — мовила вона. — Коли я поглянула тобі в очі, то світло стало яскравішим. І час... —... зупинився, — провадив я. — На кілька дуже довгих секунд. І ефект... —... тривав кілька днів, — сказала вона. — Ліне, я лише хочу, щоб ти був у цій ситуації зі мною, вірив у мене, але водночас не можу повністю залучити. Ти розумієш? — Улюблений колір, — мовив я, перераховуючи уявний список у себе на долоні, — криваво-червоний. Вона знов розслабилася біля дверей, хитро посміхаючись. — Улюблена пора року — зима. У Базелі, якщо точніше. Улюблений фільм — «Риф Ларго», улюблена їжа — стейк на грилі, улюблена пісня — «The Internationale», улюблений автомобіль, бо ти ще не захоплюєшся мотоциклами, «шевроле-камаро» 1967 року, матово-чорний з криваво-червоним інтер’єром... Вона мене поцілувала. Я заплющив очі. У голові сяяло світло. Світло, яке блякло у хвилях, провалюючись у підземний світ. Кохання — наче вода, що шукає моря. Кохання — наче Час, що шукає значення. Кохання — наче все, що було, та все, що колись буде. — Припини! — пробурмотіла Карла, відштовхуючи мене. Вона торкнулася зворотом долоні своїх уст і витерла море. Я розтулив рота, аби щось сказати, але вона дала мені ляпаса, доволі сильного. — Не дозволь себе вбити, — мовила вона. — Бо я хочу ще раз повторити оце. — Ти про поцілунок чи про ляпас? — Про те й те, але можливо в іншій послідовності. Вона грюкнула дверима в мене перед носом. Кохання. Кохання — неначе мармурове відлуння в порожньому готельному коридорі. Дідьє чекав на мене у фойє. — Я сподівався, що ти на ніч залишишся з Карлою, — заявив він, коли ми вийшли з готелю. Я зупинився і витріщився на нього. — Я лише маю на увазі, — наважився він, — що маю небезпечні новини. Я вже знаю, де саме торгує Конкенон. Ніч почала покращуватись. І я мав саме підходящий настрій. — Наскільки точною є твоя інформація? — Його бачили там сьогодні о третій. — Де він зараз? — У будинку, яким володіють скорпіони. — На Марін-Лайнз-роуд? — Так. Звідки ти знаєш? — Я прослідкував за Вішну та його хлопцями до цього місця, потому вони мене віддухопелили. Це одна з їхніх точок. — Що ти збираєшся робити? — Я збираюся підійти до дверей і подзвонити. — З ручною гранатою? — метикуючи, запитав Дідьє. — Ні. Ти зателефонуєш Вішну і повідомиш, що я навідаю його сьогодні о десятій. — Чому ти вважаєш, що в мене є телефонний номер Вішну? — Дідьє, — зітхнув я. — Ой, ну добре, Дідьє має будь-який номер, звісно ж, або може його знайти. Але невже ти думаєш, що буде безпечно просто зайти до левиного лігва? — Думаю, він захоче поговорити. Він говіркий хлопець. — Що змушує тебе вважати, неначе він захоче з тобою розмовляти? Не ображайся... — Не ображаюся. Я пішов із санджайської компанії і досі живий. Він захоче зі мною поспілкуватися. — Ну, гаразд, — сказав він. — Я зателефоную. Я спостерігав, як він повернувся до готелю і покликав одного з сикхських швейцарів. Чоловік перетнув подвір’я і підійшов до мого мотоцикла. — Так, баба? — запитав він, простягаючи руку. Я передав йому трохи грошей під час рукостискання, як робив уже не вперше. — Для хлопців після закінчення зміни. — Дякую, баба. Сьогодні було багато прийомів, з багатьма шанованими гостями, тож чайових було небагато. Я можу щось для вас зробити? — Наглянь за міс Карлою. Якщо почуєш щось, про що мені необхідно знати, то я зупинився в «Амрітсарі», на «Метро». — Тгик, — запевнив він, кидаючись до своїх колег. — Без проблем! Дідьє повернувся з замисленим виразом обличчя, неначе рибалка під час споглядання дощу. — Усе готово, — розповів він. — Вішну чекає на тебе. У нас небагато часу. Нам потрібно більше зброї, більше магазинів. Він почав шукати таксі. — Я не беру зброї. І ти не йдеш, Дідьє. — Ліне! — обурився він, тупаючи ногою. — Якщо відмовиш мені в цій пригоді, то я плюну на твою могилу. І коли Дідьє таке каже, то це вже викарбувано на камені. — Моя могила? І чому я завжди помираю перед тобою? — І танцюватиму на ній, немов Нурієв^[108]. — Ти танцюватимеш на моїй могилі? — Немов Нурієв. — Гаразд. Ти їдеш. — Може, прихопимо з собою кілька компаньйонів? — Кого? — запитав я, заводячи двигуна. — Влучне зауваження, — подумав він, продовжуючи шукати таксі. — Залазь. — Вибач? — Залазь на мотоцикла, Дідьє. Я не хочу розраховувати на таксі, якщо нам доведеться швидко вшиватися з того місця. Залазь. — Але, Ліне, ти ж знаєш про мою мотоциклетну істерію. — Залазь на мотоцикла, Дідьє. — Якби авта перекидалися, поки ми з них вилазимо, то я б і ними не користувався. Це істерія і правила фізики разом, зрозумій. — Дідьє, у тебе немає мотоциклетної істерії. Ти боїшся мотоциклів. — Справді? — заінтриговано запитав він. — Без сумнівів. — Страх мотоциклів. Ти певен? — Цього непотрібно соромитися. Чимало моїх друзів бояться мотоциклів. Але це нічого. Від цього є ліки. — Справді? — Залазь на мотоцикла, Дідьє. Розділ 39

⇐ Предыдущая 27 28 29 30 313233 34 35 36 Следующая ⇒