Annotation 16 страница

Коли відчинилися двері ліфта, то звідти вийшли Скорпіон Джордж, Навін Едеїр і Дівія Девнані. — Ліне! — вигукнув Навін. — Ти куди, друже? Вечірка лише почалася! — Я розбитий, — відповів я, заходячи до ліфта й натискаючи кнопку, щоб не зачинялися двері. — Але можна тебе на хвилинку? — О, прошу, ходімо з нами! — благав Скорпіон. — Я хочу почути про стрілянину в «Леопольді». Усі мовчать, а я помираю від цікавості. — Іншим разом, Скорпе. — Гаразд, тоді ми спустимося донизу з тобою, — мовив Навін, тягнучи інших до ліфта. Двері зачинилися, залишивши наші віддзеркалення на скляних стінах. — А нагорі чекала дуже приваблива американка, з білявим волоссям і карими очима, — заявила Дівія. — Ти з нею познайомився? — Одна дуже вродлива дівчина вже чекає на мене вдома, — сказав я. — Але ця дівчина... — Забудь про це, Дівіє! — вибухнув я. — Тобі не завадить трохи відпочити від тієї Школи Чарів, виродку, — прямо заявила вона. — Бо ти просто збиваєш дівчину з ніг. — Пробач, це був важкий... — Я познайомлюся з американкою, в якої карі очі, — радісно заявив Скорпіон. Ми обернулись до нього. — У плані... якщо Лін, знаєш, не повернеться на вечірку, і... — А ти причепурився, Скорпіоне, — зауважив я. Його довгувате волосся було зібране у хвостик. Він був одягнений у жовту сорочку, нові джинси, пояс із золотою пряжкою та ковбойські чоботи. На середньому пальці гордовито сидів золотий перстень з грецьким шоломом і квадратним оніксом, що виблискував посередині. — Невже занадто? — він запитав, споглядаючи себе в настінному дзеркалі. — Це була ідея Дівії. Вона сказала... — Усе добре, — запевнив я. — У тебе вигляд на мільйон баксів. Подяка Дівії. — Узагалі-то, на тридцять п’ять мільйонів, — відповіла Дівія. — І я — Діва, пам’ятаєш? Присягаюсь, якщо ще хоч раз назвеш мене Дівією, то отримаєш просто в пах. І я достатньо низького росту і достатньо підла, щоб це зробити. — Це не перебільшення, — підтвердив Навін. — Гаразд. Відтепер буде Діва. Я поглянув на її горде гарненьке личко. Вона була коротункою, яка так часто носила взуття на високих підборах, що трохи нахилялася вперед, опираючись на кінчики пальців, — ця постава леопарда надавала їй вигляду хижака в пошуках здобичі. Мені це подобалось, і вона теж подобалася, але в ту мить хотілося просто піти додому. Двері відчинилися у фойє, тож я швиденько вискочив з ліфта. — Певен, що ми не зможемо тебе спокусити? — запитав Навін. — Не сьогодні. Я підтягнув його ближче до себе, щоб він почув мій шепіт. — Той випадок у «Леопольді», — тихо сказав я. — Добре, що ти там був, Навіне. — Коли намітиться відплата, — так само тихо мовив він, — розраховуй на мене. — Гаразд. Слухай, якщо Дідьє попросить тебе про допомогу, зроби мені послугу. Він наглядатиме за Лайзою, поки мене не буде. — Не буде? — Десь тиждень або трохи більше. Я знайду тебе після повернення. — Тгик. — І, агов, Скорпіоне, — голосніше сказав я, а Навін підійшов до Діви. — Будь обережний з дівчиною. — Ти про блондинку з карими очима? — Я про будь-яку дівчину. Двері зачинилися, і ліфт повіз їх назад до пентгаузу. Я дійшов до мотоцикла, дав на чай охоронцям і поїхав під завісою дощу. Заспокійливі очищаючі зливи, холодні від близькості моря, котилися разом зі мною, поки я двічі об’їхав Марін-драйв, а потім повернув і попрямував додому. Тоді я ще не знав, що та стіна нещадного дощу, де краплі були великі наче квіти, стане останньою сильною зливою бомбейського сезону. Дощові потоки залили вулиці Міста-Острова, зростили на кожному шматочку запорошеної землі бур’яни, а потім перемістилися в бік Мадраса і далі вгору до берегової лінії Шрі-Ланки й величних океанів, які їх породили. Перестрибуючи через дві сходинки, я кинувся до квартири, розливаючи воду на сріблясту мармурову підлогу в холі. Лайзи не було. Я зняв мокрі чоботи й одяг, промив антисептиком порізи на обличчі та став під душ, дозволивши холодній воді литися по спині вузькими батогами покаяння. Потім я одягнувся і саме збирався заварити кави, коли увійшла Лайза. — Ліне! Де тебе в дідька носило? З тобою все гаразд? О Господи, дай-но подивлюся на твоє обличчя. — Усе гаразд. А ти як? Тут усе спокійно? — Ти собою пишаєшся? — Що? Вона мене штовхнула обіруч, потім ухопила металеву вазу та жбурнула. Я пригнувся, і ваза влучила в стінку, перекинувши кілька речей на підлогу. — Приходиш додому такий побитий! — Я... — Вуличні війни банд! На Бога, подорослішай нарешті! — Це не... — Стріляти в людей біля «Леопольда»! Ти що — повна сволота? — Я не стріляв ніяких... — Утекти в гори з Карлою. — Добре, добре, то ось через що вся ця драма. — Ну звісно ж! — проверещала вона, жбурляючи в стіну ще й попільничку. Раптом Лайза розридалася, потім так само раптово припинила плакати й сіла на диван, склавши руки на колінах. — Я вже заспокоїлася, — запевнила вона. — Добре... — Справді. — Добре. — Це не через тебе, — сказала вона. — Але виправдано. — Не зовсім. — Лайзо, я навіть не знав, що вона там буде. Та коли вже ти згадала про Карлу, то я хотів тобі дещо... — Ох Ліне! — вигукнула вона, тицяючи на речі, які впали зі стіни на підлогу. — Подивися, що сталося з мечем! Мені так шкода. Я ненароком. Серед іншого на підлогу впав меч Хадербгая, меч, який мали заповісти Тарику, хлопчику-королю, племіннику та спадкоємцю Хадербгая. Меч зламався. Рукоятка повністю відпала. Дві частини лежали біля піхов. Я їх підняв, дивуючись незвичній крихкості зброї, яка пережила битви проти британців у Афганістані. — Ти зможеш його полагодити? — схвильовано запитала вона. — Я займуся цим після повернення, — заявив я, складаючи в шухляду шматки меча. — Завтра я їду на Шрі-Ланку, Лайзо. — Ліне... ні. Я пішов до ванни та ще раз прийняв душ, щоб охолонути. Лайза зробила те ж саме і приєдналася до мене, поки я сушився. Нахилившись до дзеркала, я наліпив пластир на огидну рану від свинцевої гирі Конкенона, що прикрашала моє обличчя. Лайза говорила, застерігаючи про небезпеки Шрі-Ланки, розповідаючи про недавно прочитане в газеті, у Ранджитовому виданні, пояснюючи, що нема жодних зобов’язань щодо поїздки і що я нічого не винен санджайській раді. Нічого, нічого, нічого. Коли вона закінчила, то прийшла моя черга благати Лайзу покинути Бомбей хоч ненадовго. Я розповів їй про інцидент у «Леопольді» й попередив, що краще не стане, поки не буде досягнуто хоч якогось порозуміння з Конкеноном. — Досить уже про жахливі речі, — нарешті вирішила Лайза. — То вже прийшла моя черга? Я лежав посеред ліжка, відхилившися спиною на складені подушки. Лайза зіперлася на дверну ручку, схрестивши руки на животі. — Гаразд, Лайзо, тепер твоя черга. — Якщо я не можу відмовити тебе від поїздки, то прийшов час поговорити про інші речі. — Ну, взагалі-то... — Жінки хочуть знати, — випалила вона. — Ти ж письменник. Ти маєш це бачити. — Що саме... хочуть знати жінки? Вона приєдналася до мене на ліжку. — Усе, — уточнила вона, поклавши руку мені на стегно. — Усе, чого ти мені ніколи не розповідаєш, наприклад. Чого ти не розповідаєш жодній жінці. Я насупив брови. — Дивись, кажуть, що жінки — емоційні, а чоловіки — раціональні. Лайно. Якби ти бачив речі, які ви, хлопці, робите, і бачив їх з нашої точки зору, то останнім, про що б ти подумав, була б раціональність. — Гаразд. — І взагалі-то, жінки доволі раціональні. Вони жадають ясності. Вони хочуть відповідей. Ти з нею чи ні? Жінки хочуть знати. От усі інші не мають достатньо сміливості, а жінки люблять сміливих. У нашому посібнику це і є раціональністю, якщо пробачиш літературну метафору. — Пробачаю. Але до чого ти ведеш? — До Карли, звісно ж. — Я саме намагався поговорити з тобою про... — Ти і Карла. Карла і ти. На горі та поза нею. Я розумію. І я не проти. І раптом усе вирішилося, ми були двома умами, двома істотами, двома парадигмами, які розкручувались у різні боки, залишивши фантомні кінцівки там, де колись торкалися одне одного. — Я не можу так, Лайзо, — мовив я. — Справа не в Карлі, а в мені, і... — Ми з Карлою дійшли порозуміння щодо тебе, — нетерпляче розповіла вона. — По... порозуміння? — Саме про це ми й говорили під час обіду в «Каяні». Ти що — не слухаєш? Фейнман^[94] якось сказав: якщо ти розумієш квантову теорію, то насправді не розумієш її. Я не мав гадки, про що говорила Лайза. — Що ти маєш на увазі? — Це все не має стосунку ні до неї, ні до тебе. Це все я. — Саме про це я й намагався з тобою поговорити. — Ні, не намагався. Ти говорив про вас із Карлою. Гаразд. Я розумію. Але це тут ні до чого. Це про мене. — Це... що? — Ця розмова. — Хіба не я її почав? — Ні, я почала, — насупилася вона. — А я там був? — Ну ось. Ти не можеш кохати двох людей, Ліне. Не так, як годиться. Ніхто не може. Вона не може цього робити, і ти теж. Я це розумію. Справді. Але хай як це все сумно, і романтично, і невдало, і захопливо, і дивовижно, та це не має значення. Це все не про неї і не про тебе. Прийшла моя черга. Тепер я буду головною. Тепер я отримаю шанс постояти перед мікрофоном, Ліне. — То що саме про тебе? — Усе це про мене. — А ти не могла б заново розпочати цю розмову? Вона пильно поглянула мені у вічі: мовляв, постарайся зрозуміти. — Бачиш, жінкам необхідно знати, це так просто. — Це мені дійшло. — І коли вони дізнаються, то можуть з усім розібратися. — З чим... розібратися? — Ліне, припини себе картати. У тебе це добре виходить. Могли б навіть вручити приз, якби існували призи за самокартання, і я начебто це в тобі люблю, але в цьому разі для такого немає потреби. Сьогодні я розриваю наші стосунки і хочу про це поговорити, бо думаю, що ти маєш знати чому. — Я... звісно... само собою. Що? — Я справді думаю, що тобі необхідно знати. — А я можу вдати, що вже знаю? — Ліне, припини дуркувати. — Я не дуркую, а просто не можу збагнути. — Гаразд. Тоді так: я більше не хочу тебе пояснювати. — Пояснювати мене твоїм друзям чи ворогам? — Мені по барабану, що там хтось про тебе каже, — мовила вона, палаючи блакиттю очей. — І не збираюся цього слухати. Ти ж знаєш. От що мені не подобається у твоїх справах, то це те, що вони подобаються тобі. — Лайзо... — Тобі подобається мати два пістолети, шість фальшивих паспортів і шість різних валют у шухляді. І ти не можеш стверджувати, що робиш усе це лише для того, щоб вижити. Ти трохи розумніший. І я теж. Суть у тому, що тобі все це подобається. Дуже. І я більше не хочу собі це пояснювати. Я не люблю такого тебе. Я не можу любити такого тебе. Я не буду такого тебе любити. Пробач. Людина — це в’язниця. Я мав сказати Лайзі, що йду з санджайської компанії і що Шрі-Ланка буде моїм квитком назад додому. Я відступив від того себе, який їй був не до вподоби. Правда не змінила б її рішення, але Лайза мала право це почути. Людина — це в’язниця. Я промовчав. — Карлі такий ти подобаєшся, — просто сказала вона. — Думаю, що такий ти подобаєшся їй навіть більше, ніж собі. — Де ти була, Лайзо? Вона розреготалася. — Ти справді хочеш знати? — Лайзо, досить уже про бажання щось знати. Вона сіла на ліжку, схрестивши ноги. Її біляве волосся було зібране в підвернутий хвостик, що стрибав і гойдався під час розмови. — Ти ж пам’ятаєш Риша, мого партнера з галереї? — Як багато в тебе партнерів на цей момент? — Шестеро. Ну... — Шестеро? — Хай там як... — Шестеро? — Хай там як, останнім часом Риш багато медитує... — Ой ні. — І вивчає багато йоги... — Добре, Лайзо, зупинися. Якщо ти скажеш, що за усім цим стоїть якийсь гуру, то я буду змушений зацідити йому. — Він не мій гуру, а Риша, і суть не в цьому. Це сказав не гуру і не Риш. Це слова однієї жінки, здається. Узагалі-то, я не знаю, хто вона така. Але Джонні Сигар дав мені книжку з самовдосконалення, і Риш подарував цю ж книжку того самого дня. У тій книжці була цитата, її слова. — Які слова? — Слова, які десь почув Риш і сказав мені. — Які слова? — Образа — це незадоволена потреба чи бажання, — озвучила вона. — Ось що я намагалася тобі донести. Я це обміркував. Найгірший інстинкт письменника, і часто найперший, — шукати недоліки в будь-якій написаній чи сказаній речі, що має добрий вигляд. Я їх не знайшов. — Звучить гарно, — визнав я. — Збіса гарно! Ця жінка мала б отримати Нобелівську премію за Донесення крутої фігні. — Гаразд, — посміхнувся я. — Ліне, мушу сказати, що в мене мало серце не розірвалося. Тут стільки сенсу! Я нарешті усвідомила, чому останні кілька місяців почувалася такою ображеною. Я справді була охоплена образою, знаєш? От наче ти виходиш на сцену, а там нервуєшся через речі, які раніше здавалися кумедними, але тепер уже не здаються. — Наскільки вони не кумедні? — Зовсім не кумедні. — Зовсім? — Я навіть бурмотіла, — зізналася вона. — Ти бурмотіла? — Так. — Бурмотіла? — Думаю, ти міг чути мене кілька разів. — Щодо дратівливих речей, які я робив? — Так. — Наприклад? — Ну, для початку... — Ні, не кажи. Я не хочу знати. — Це може бути корисне для твого зростання, — мовила вона. — Ні, мені й так добре. Я вже зріс. Продовжуй. Ти бурмотіла. — Розумієш, — сказала вона, розправляючи покривало біля своїх схрещених ніг: п’яти сонно торкалися литок. — Коли я почула ці слова: образа — це незадоволена потреба чи бажання, то зрозуміла, як маю думати про свої почуття. Ти розумієш? — Думки й почуття. Я... думаю, що розумію. — У мене була рамка, ну знаєш, для власного портрета. Я знала, якою була моя незадоволена потреба. Яким було моє незадоволене бажання. І коли я це усвідомила, то усвідомила й усе інше. — А можна розголосити незадоволене бажання? — Я маю звільнитися від тебе, — заявила вона, притиснувши долоні з розчепіреними, мов зірки, пальцями до ліжка. — Новий спосіб відмовитися від цукру. — Він мені більше не потрібен. Не зараз, — сказала вона, вимальовуючи кола пальцем на покривалі. — Мені вже не треба нічого підсолоджувати, особливо те, що я кажу собі. — А як щодо незадоволеного бажання? — Я хочу на сто відсотків зануритись у себе. Я хочу сама стати миттю замість спостерігати, як ця мить минає. Ти ж знаєш, про що я, правда? Розумієш мене? — Можливо. — Зараз. Це зараз. Моє зараз. Усі мої зараз. Ось чого я хочу. Ти це розумієш? — Ти в цій миті. Я розумію. Присягаюся, Лізі, якщо тут уплутаний якийсь гуру... — Це все я. Це все йде від мене. — І це те, чого ти жадаєш? — Це початок того, чого я жадаю, і це на сто відсотків так. Вона була сильна. Вона була чудова. — Ну, якщо це дійсно твоє бажання, то я обожнюю його, Лайзо. — Справді? — Звісно. Ти можеш робити все, що до вподоби. — Ти справді так вважаєш? — Це надзвичайно, Лайзо. — Я знала, що ти зрозумієш, — мовила вона, блискаючи очима, неначе блакитними водоймами полегшення. — Просто хочу особливе тепер, яке буде лише моїм, замість постійного тепер, яке постійно мушу ділити з усіма іншими. Постійне тепер, яке ти постійно ділиш з чиїмось тепер. Непогане визначення в’язниці. — Я тебе чую. — Я хочу знати, як це — бути собою, тільки собою. — Вперед, Лайзо. Вона посміхнулась і стомлено зітхнула. — Це звучить досить егоїстично, але воно не так. Насправді це щедро, ну, знаєш, не лише щодо мене, але й щодо тебе і Карли. Усе це дозволило мені вперше зрозуміти нас. Усе це дозволило побачити, які ви схожі, ти й вона, і наскільки ви обоє відрізняєтеся від мене. Ти розумієш це? У цей свій згубний, та водночас і добрий спосіб вона намагалася сказати, що ми з Карлою створені одне для одного, що обриси Карли пасують до моїх шрамів. Правда чи ні, боляче чи ні, це було неважливо, бо ті хвилини не належали Карлі або мені: вони належали Лайзі. Внутрішнє падіння й підйом, усе, що ми робимо і ким хочемо стати, — лише наші, як і має бути, і мусить бути. Лайза поринула в спокійну несуперечливу тишу, народжену з рішучості, і вона була там абсолютно сама. Вона була ясна, рішуча, хоробра та сповнена надії. — Нова ти — це щось надзвичайне, — тихо мовив я. — Дякую, — лагідно сказала вона. — І нова я розійшлася зі старим тобою і не спатиме з новим тобою в одному ліжку, тож потрібно орендувати десь гостьову спальню для ночівлі. — Ну, — розсміявся я, — якщо твоє тепер через це не опинилося під загрозою, то без проблем. — О ні, — серйозно запевнила Лайза, умощуючись біля мене й поклавши голову мені на груди. — Але я думаю, що коли вже ми розійшлися, але досі живемо під одним дахом, то потрібно скласти кілька правил. — Ага. — Як-от коли приходиш до когось переночувати. Нам потрібно мати правила ночівлі. — Ночівлі? Твоє тепер стає дедалі багатолюднішим. — Ми можемо повісити знак на вхідних дверях. — Знак? — Я про знак, який розумітимемо тільки ми. Ну, щось на зразок садового гнома. Якщо садовий гном стоїть ліворуч від дверей, то один з нас запросив до себе гостя на вечір. Якщо ж він праворуч від дверей, то ніяких гостей. — У нас немає садового гнома. У нас і саду немає. — Ми можемо використати ту статуетку кицьки, яку ти так не любиш. — Я не казав, що не люблю її. Вона мені подобається. Я казав, що вона, здається, не дуже любить мене. — І тобі доведеться платити за оренду, принаймні найближчі шість місяців. — Повернімося до нашого котячого сигналу ночівлі, — уточнив я. — Він має стояти ліворуч чи праворуч? — Ліворуч. І тобі доведеться платити за оренду. — Лайзо, оренду вже проплачено на рік наперед. — Ні, я маю на увазі мою частину за гостьову кімнату. Я потім заплачу ринкову ставку. Обіцяю. Але всі мої заощадження вкладені в наступну виставку, і зараз навіть копієчки зайвої немає. Тож я не зможу платити тобі принаймні шість місяців. — Забудь про це. — Ні, справді, я наполягаю на оплаті, — сказала вона, штовхаючи мене в ребра. — Забудь про це. Вона знову мене пхнула. — Здаюсь. Я дозволю тобі заплатити. — І... мені потрібен аванс, — додала вона. — Аванс? — Так. — Лайзо, ти ж на мене не працюєш. — Так, але я ненавиджу слово «позика». Воно звучить, наче скавчання собаки, коли йому боляче. Тож я вирішила, що відтепер проситиму про аванс, коли треба буде позичити грошей. Це надихає набагато більше. — Розширене мислення. — Але я не зможу платити за їжу, електрику, телефон і пральню ще деякий час. Кожна копієчка мого авансу буде вкладена у справу. — Ясно. — Я наполягаю на оплаті й цього всього, коли матиму вдосталь вільних коштів зі свого наступного авансу. — Добре. — І мені потрібен автомобіль, але про це ми можемо поговорити після твого повернення. — Звісно. Це всі домашні правила? — Є ще одна річ. — Слухаю. — Я не знаю. У плані... — Слухаю. — Я більше не куховаритиму, — сказала вона, стиснувши вуста й випнувши верхню губу. За ці два роки вона куховарила тричі, й навряд чи ті страви можна було назвати смачними. — Гаразд. — Якщо сказати правду, то я просто ненавиджу куховарити. Я терпіти цього не можу. Я робила це лише для того, щоб догодити тобі. Щоразу це було неначе справжнє пекло, від початку і до кінця. Я цього більше не робитиму. Пробач, але тепер буде так, навіть коли ми станемо просто сусідами. — Гаразд. — Не хочу тебе образити, але не плекай жодних надій. Зараз у мене їх багато, бо це частина мого перетворення, і я намагаюся їх притлумити, доки вони не стали... — Образами? — Саме так! О Господи, я почуваюся набагато краще. А ти? — Я почуваюся нормально. — Так? Справді? Для мене це важливо. Я не хочу тягнути жодної провини чи сорому у своє тепер. Важливо, аби ти дозволив мені це зробити і добре почувався при цьому. Добро — це лише половина правди, а правда — лише половина історії. Невеличка частина мене обурилася, що Лайза так багато вимагає і забирає від тієї крихти, яка залишилася від наших стосунків. Але більша частина мене завжди передбачала й очікувала, хоч як тихенько і неохоче, що одного дня ми розійдемось і, мабуть, залишимося тільки зі жменькою добра. А ще була Карла, завжди була Карла. Я не мав права чорнити хвилинку щастя Лайзи. Добро — це лише половина правди, а правда — лише половина історії. — Усе добре, Лайзо. Я лише хочу, щоб ти була щаслива. — Це просто чудово, — сказала вона, усміхаючись крізь густі вії. — Знаєш, я дуже боялася цієї миті. — Чому? Невже я колись тебе не слухав чи не підтримував? — Це не те. Усе трохи складніше. — Як? — Потрібно взяти до уваги інші аспекти та людей. — Які саме аспекти, Лайзо? Яких людей? — Я не хочу заглиблюватись у це зараз. «Жінки хочуть знати? — подумав я. — Чоловіки теж хочуть знати». — Ну ж бо, Лайзо... — Дивись, ти завтра їдеш, і я хочу, щоб ми залишалися щасливими після сьогоднішньої розмови, гаразд? — Ну, якщо ти так хочеш. — Хочу. Я щаслива, Ліне, і не хочу цього псувати. — Я швидко повернуся, за тиждень чи трохи більше, і тоді ми продовжимо розмову. Хай яка буде потрібна допомога, ти її отримаєш. Якщо ти хочеш нове житло, я це влаштую й оплачу оренду на рік. Будь-що. Не хвилюйся. — Ти справді еволюціонував, знаєш, — з жалем зауважила вона. — Порівняно з чим? — Порівняно з тим, з ким я колись познайомилася, — сказала вона. Лайза глянула на мене з виразом, який спочатку важко було зрозуміти, але потім усе прояснилося. Це була ніжність; та ніжність, яку ми бережемо лише для дорогих друзів. — Ти пам’ятаєш наш перший поцілунок? — запитала вона. — Афганська церква. За нами гналися. Нас мало не арештували. — З’ясуймо, — запропонувала вона, сідаючи навпроти мене, — наскільки добре ми запам’ятаємо наш останній поцілунок. Вона поцілувала мене, але поцілунок розчинився у шепоті, а ми почали розмовляти, лежачи разом у темряві, доки буря не пом’якшала й не вгамувалася. Коли Лайза заснула, я встав і спакував речі для ранкової подорожі залізницею. Я склав зброю, набої, довгі ножі, деякі паспорти й кілька пачок з грошима, що лежали у відділенні, прихованому в задній частині важкого комоду. Я залишив трохи грошей для Лайзи — у верхній шухляді, де вона б їх точно знайшла. Коли все було готове, я підійшов до вікна і сів у плетене крісло, куплене для неї, досить високе, щоб можна було бачити вулицю. Останній самотній продавець чаю пройшов під вікном, ніжно дзенькаючи дзвіночком на своєму велосипеді, щоб привернути увагу сонних нічних сторожів. Потрохи те дзеленчання стихло, доки вулиця не поринула в тишу. Усі орбіти життя того сонця — серця Долі. Ранджит, Вікрам, Деніс Сплячий Баба, Навін Едеїр, Абдулла, Санджай, Діва Девнані, Дідьє, Джонні Сигар, Конкенон, Вінсон, Ранвей, Скорпіон, Близнюк, Шрі-Ланка, Лайза: мої думки, неначе мандрівники, пливли від моря до моря, за однією зіркою на чорнильно-чорному небі — Карлою. Лайза ще й досі спала, коли я пішов на світанку. Ходою щирого каяття я підійшов до стоянки таксі. Моя тінь, наче веселий собака, стрибала у жовтому ранку. Сонний таксист неохоче прийняв подвійну плату. Порожні вулиці, якими ми їхали, були яскраві й очищені світлом. Вокзал, цей бомбейський язичницький храм, штовхав носіїв, пасажирів і вантажі у переходи переломних наслідків, де кожне місце цінне, кожне місце важливе, кожне місце істотне для чиєїсь долі. І коли нарешті під’їхав «Мадраський експрес», моє вікно оживило міські вулиці від пофарбованого дощем передмістя й аж до лінії зелених гір і долин поза сірим голодом міста. Знову і знову, знову і знову змінювався ритм потяга. Я почувався добре, погано і добре водночас. Серце ставило запитання, а голова віддавала наказ. Шрі-Ланка — це ризик. Щодо цього Лайза не помилялась. Але Абдулла поговорив із Санджаєм, виборюючи мою свободу в обмін на це завдання, яке я обіцяв виконати. І одне завдання, як і п’ятдесят попередніх, це невелика ціна за легкий вихід з компанії. Я радів за Лайзу, радів, що вона звільнилася від нас, якщо і справді таке було її бажання. Я і досі хвилювався за неї, але мав починати звикати, що вона пішла: вона пішла, а я на військовому потязі. Лайза знайшла свою правду, а я знайшов свою. Я й досі кохав Карлу і не міг кохати нікого іншого. Не мало жодного значення, які інтриги плела Карла з Ранджитом чи без нього. Не мало значення, що вона одружилася з іншим чи що намагалася покохати когось іншого. І не мало значення, якщо ми могли бути лише друзями. Я кохав її. Навіки. Я почувався добре й погано водночас: від добра мене відділяло одне погане завдання. Знову і знову співали колеса потяга, знову і знову, знову і знову, поки господарства, поля й міста мрій пролітали повз моє вікно, доповнені далекими горами з туманною накидкою із залишків тогорічного дощу. Частина VI

Розділ 33

Місяць навіть не думав з’являтися на обрії. Хмари переховувалися, боячись темряви. Зорі були настільки яскраві, що я, заплющуючи очі, відчував, як вони іскрами палали в темряві під повіками. Вітер був усюди, грайливий і щиро радий бачити нас там — на поверхні невідомості, а корабель лагідно піднімався й опускався, неначе пливучи крізь хвилі замість на них колихатися. Я, як ще сімдесят сім людей, три дні просидів у Мадрасі^[95] лише заради такої ночі. Ті дні очікування скоротилися до хвилин, хвилин перед північчю, коли ми полишимо небезпеку корабля й зіткнемося ще з більшою небезпекою маленьких човнів у відкритому океані. Хвилі облизували ніс корабля, линучи соляними туманами аж до корми, де стояв я, одягнений у темно-синій камуфляж і куртку: замаскований клунок на замаскованій палубі. Я споглядав зорі, а корабель рухався крізь хвилі, дрейфуючи між темною ніччю і ще темнішим морем. Більшість вантажних суден фарбують над ватерлінією білою, кремовою чи блідо-жовтою фарбою. У разі аварії на морі, як наприклад поломки двигунів чи пробоїни корпуса, пошукові й рятувальні судна чи літальні апарати можуть легко помітити корабель ще здалеку. «Мітратта» — панамське прибережне вантажне судно, розраховане на п’ятдесят тисяч тонн, було пофарбоване в темно-синій колір по всій довжині корпуса, а вантаж і спорядження на палубі були накриті темно-синім брезентом. Капітан керував на містку, що освітлювався тільки приладами. Корабель був настільки темний, що передні ходові вогні здавалися крихітними істотами, що занурювалися у хвилі й виринали з них. Тіла тулилися докупи, неначе коробки вантажу, якими ми, звісно ж, і були. Контрабандні люди незаконно провозили свої мрії, і вони часто перешіптувалися, але неможливо було розібрати жодного слова. Їхній шепіт завжди був лише трішки м’якішим за гуркіт хвиль. Жертви війни стали майстрами тиші. Мені раптово захотілося товариства. Похитуючись, я пробрався палубою до першого гурту. Я усміхнувся, блискаючи зубами в темряві. Люди посміхнулись у відповідь, блискаючи зубами в темряві. Я присів біля них. Вони знову почали перешіптуватися. Вони розмовляли тамільською^[96]. Я не міг розібрати жодного слова, але все було гаразд. Я перебував у бульбашці, створеній їхніми голосами, й ця ніжна музика розливалася тінями навколо нас на пофарбованій сталевій палубі. Наблизилася фігура і присіла біля мене. То був Махмуд на прізвисько Махму, мій зв’язковий на судні. — Це молода війна, — тихо сказав він, дивлячись на обличчя тамільців, які сиділи на палубі біля нас. — Батьківщина тамільців на Шрі-Ланці — це давня ідея, але якраз молодь за неї гине. Можеш зараз піти зі мною? — Звісно. Я йшов за ним, поки ми не досягли палуби кормової частини. — Вони тобі не довіряють, — сказав він, підпалюючи дві цигарки і передаючи одну мені. — Тут нічого особистого. Вони не знають, хто ти і чому тут. Коли ти опиняєшся в ситуації, де все стає тільки гірше, як у них, то всі сприймаються як загроза, навіть друзі. — Ти залишаєшся на цьому кораблі під час кожного плавання? — Так. Ми розвантажуємо легальний вантаж, і я повертаюся до Мадраса на кораблі. — Я б не хотів повторювати це щомісяця. Ті патрульні кораблі, які ми бачили, мали великі гармати. Він тихо розсміявся. — Ти щось знаєш про тамільських мусульман у Шрі-Ланці? — Трішки. — Погроми, — уточнив він. — Перевір. Він сміявся, але в тому сміху був лише сум, що знайшов інший шлях до його обличчя. Махму випростався. — Золото й паспорти, які ти везеш, безперечно, допоможуть, — мовив він. — Нам потрібно викупити людей з в’язниці, а потім вивезти зі Шрі-Ланки, щоб розповісти світові про ситуацію. Для інших — це просто громадянська війна. Для нас це війна, яку ми ніколи не починаємо, але завжди мусимо на ній воювати. Для нас це не питання національності, а питання віри. Знову віра. У тому, що я робив, не було нічого чистого чи благородного. Не було жодних мотивів, крім власних. Було соромно це усвідомлювати, стоячи біля чоловіка, який ризикував життям за свої переконання. Стограмові золоті зливки, які я перевозив контрабандою, були переплавленими коштовностями, вкраденими чи відібраними санджайською компанією. На них уже була кров, і я її ніс — нічого благородного, нічого чистого. Але десь усередині ще був вітражний уламок віри. Священна місія Махму була роботою, принаймні я так вважав, але те саме темне судно доправляло нас на ту саму темну війну. І для мене то була війна одного: свобода однієї людини від банди, що колись була гуртом братів. Віра — безстрашні переконання, а свобода є одним з ідеалів віри. Стоячи там, на накритій палубі, та слухаючи молитви арабською, хінді, англійською, сингальською^[97] і тамільською, я повірив у свободу, а також попросив у Махму пістолета. Він задер джемпер, щоб показати мені пістолета, запханого за пояс його штанів. То був «браунінг» серії HP — стандартна модель офіцерів індійської армії. Покарання за торгівлю цією зброєю було жорстке, і тому офіцери, які нам її продавали, зазвичай заломлювали подвійну ціну. Махму мені подобався, тож хотілося взяти його на Шрі-Ланку. Він був підтягнутим, добре обізнаним тридцятирічним чоловіком, що володів шістьма мовами й мав упевнене око. Мені не подобалася його зброя. — Що за пістоль? — Він трохи... показушний, маю визнати, — відповів він, роззираючись і передаючи мені зброю і магазин. — Показушний? Він наче зебра в шерезі. Я перевірив пістолета й поставив його на запобіжник. — Якщо тебе зловлять на цій війні зі зброєю, — сказав він, — то це має бути саме цей пістолет. Будь-який інший — і тебе довгенько оброблятимуть перед тим, як викинути з гелікоптера в море — десь у цьому районі, взагалі-то. — Але чому саме цей пістолет? — Цей пістолет дарує тобі шанс. Індійська армія контролює цей острів, але зараз там купа різних фрілансерів. Американці, ізраїльтяни, південноафриканці, й усі вони співпрацюють з ВДА^[98]. Якщо індійська армія затримає тебе зі зброєю, то можна спробувати вдати агента цього ВДА. Це, звісно, досить ризиковано, але ти не будеш перший, хто таке прокрутив. Тут справжній дикий Захід. — Тож я носитиму здоровецький пістолет, і коли його побачать, бо важко таке не помітити, треба буде переконати цих людей, що ми працюємо разом, а потім, можливо, справді почати на них працювати, якщо, звісно, залишуся живим? — Таке трапляється, — знизав плечима він. — І часто, взагалі-то. — Махму, дай мені маленького пістолета. Я не хочу вбивати антилопу гну. Я просто хочу наробити достатньо галасу, щоб мати час ушитися. Якщо мене зловлять, то можна викинути зброю і все заперечити. Я краще вчиню так, аніж почну працювати на них. — Але маленький пістолет... — роздумував він. — Я завжди кажу: коли маєш вистрелити комусь в око, щоб убити, то твоя зброя занадто маленька. Я довго на нього дивився. — Маленький пістолет? — пирхнув він. — З маленьким пістолетом треба стріляти просто в око, чоловіче, бо в іншому разі це все одно, що камінцем з рогатки. — І не кажи. — А я кажу. Таке трапляється. І часто, узагалі-то. — У тебе є маленький пістолет чи ні? — Є, — повідомив він. — А ти готовий до обміну? — Покажи мені. Він дістав з кишень свого піджака невеличку коробку з набоями й автоматичний пістолет двадцять другого калібру. Це була зброя, яка могла легко поміститися разом з помадою, парфумами та кредиткою в сумочці, дівчача зброя. — Я візьму його. Ми обмінялися зброєю. Я обдивився пістолета і запхав його до свого піджака. — Я б загорнув його у поліетилен, — порадив він, знову пхаючи браунінг у штани. — І перемотав би липкою стрічкою. — Якщо опинюсь у воді? — Таке трапляється. — Справді? — І часто, взагалі-то. Це що — твоя перша контрабандна операція, чи як? Я перевозив контрабандою паспорти й золото до дев’яти країн, але завжди літаком і завжди користуючись Чехословацькими авіалініями. Комуністичні авіалінії були єдині в Бомбеї, які приймали оплату за квитки рупіями і перевіряли наявність зброї, але нічого іншого. Усе інше у вантажі пасажира під час транзитних перельотів, від золотих зливків до пачок з грошима, було твоєю проблемою. І оскільки ніхто, крім чехословаків, не літав аж до самої комуністичної Чехословаччини на цих авіалініях, це теж не була їхня проблема. — Я літаю. Туди-сюди за сімдесят дві години. Я не користуюся кораблями. — Тобі не подобаються кораблі? — Мені не подобається влада — чи на суходолі, чи на морі. — Влада? — Влада. Абсолютна влада. Закон моря. — Ти про капітана? — Будь-якого капітана. Думаю, що «Баунті»^[99] був останнім вільним кораблем. Біля стояків, до яких було прив’язано вантажі, почали активно буркотіти пасажири. Люди почали підніматися. Ми побачили фігури, які рухалися з боку в бік між скупченнями тіней. — Що вони роблять? — Вони передають капсули з ціанідом тим, хто їх хоче. — Люди таке роблять? — І часто, взагалі-то. — Знаєш, Махму, у питаннях моралі ти цілковитий невіглас. — Ти хочеш суїцидальну капсулу, поки їх ще роздають? — Бачиш, про що я? — То хочеш її чи ні? — Я швидше стану битися і верещати аж до кінця, але все одно дякую. Хвилювання на палубі зросло ще більше. Старший помічник судна підійшов до лівого борту разом з кількома членами філіппінської команди. Вони дістали мотузяні драбини й почали їх розгортати за бортом. — Спустися донизу і прихопи свої речі, — мовив Махму. — Я чекатиму на тебе біля драбин. Я пробрався через відносно порожній правий борт судна до каюти екіпажу. Загорнувши невеликого пістолета і коробку з набоями у поліетилен, я обмотав їх стрічкою та запхав до наплічника. Зняв куртку і джемпер, натягнув приховану армійську розгрузку і знову одягнувся. У розгрузці було двадцять кілограмів золота і двадцять вісім чистих паспортів. Доклавши трохи зусиль, я застебнув її і трохи потупцював по кабіні, щоб призвичаїтись рухатися з додатковою вагою. На ліжку лежав розгорнений зошит. Я намагався написати нове оповідання. Випробовував себе новою важкою темою. Вона була про щасливих людей у щасливому місці, які займалися щасливими речами. Писалося мені важко. Я згріб зошита, ручку і все інше, що лежало на ліжку, до наплічника і повернувся до дверей. Потягнувся до вимикача світла — і помітив своє відображення у дзеркалі, вмонтованому у двері. Нерозсудлива правда подорожей до інших далеких країн і культур — це те, що інколи ти просто крутишся разом з гральними костями. Доля як гід може вести будь-якого мандрівника, у будь-яку мить подорожі, у лабіринти навчання і любові чи в лабіринти небезпеки і тривоги. І кожен мандрівник упізнає ці моменти у дзеркалі — останній довгий погляд на власне відображення, перш ніж сказати: «Гаразд, поїхали». Я вимкнув світло і повернувся на палубу. Люди стояли в чергах біля драбин. Старший помічник тихцем скомандував, і нелегали почали спускатися. Я човгав уперед, останній у черзі. Член екіпажу роздавав рятувальні жилети і допомагав їх зафіксувати. Махму стояв біля нього. — Візьми й мого, — сказав він, коли моряк припасував на мене жилет. Наші очі зустрілися. Він знав, що коли б я опинився у воді, то один жилет міг і не втримати двадцять додаткових кілограмів золота на моєму тілі. Моряк віддав мені й другого жилета, а потім вручив щось невелике й металеве і підштовхнув уперед. — Що це? — запитав я, коли ми з Махму відійшли від переповненого борту. — Це клацальник, — пояснив він. То була дитяча іграшка, зроблена з двох шматків олова, що при натисканні видавала звук клац-клац. Я натиснув. Клац-клац. — Коли опинишся у воді, — радив Махму, — то залишайся на місці. Тримайся ближче до інших. — Інших? — Човен повернеться до корабля, — провадив він, — і корабель кружлятиме навколо вас на відстані одного клацання чи трохи далі, доки ми не отримаємо сигнал відбою. — Одне клацання чи трохи далі? — Коли побачиш чи почуєш що-небудь, то скористайся клацальником, аби дати знати про своє місцеперебування. Більшість людей тримають їх у зубах, щоб не загубити. Він потягнувся, узяв клацальника і притримав його зубами. Мій клацальник мав форму рожевої бабки. Махму дивився на мене з рожевою бабкою в роті та відсилав у море. — Це з фільму, — розповів він, передаючи мені клацальника. — Здається, він має назву «Найдовша війна». — «Найдовший день». — Так, саме цей. Ти його бачив? — Так. А ти? — Ні. А що? — Думаю, тобі варто глянути. Дякую за все, Махму. Було приємно з тобою плавати, навіть попри те, що я не люблю морських подорожей. — Навзаєм. Якщо наткнешся на кремезну тридцятирічну дівчину, десь під метр шістдесят п’ять, одягнену в небесно-блакитний гіджаб, не показуй їй маленького пістолета. — Ти поцупив його в дівчини? — Типу того. — У ворога чи друга? — А це має значення? — Звісно ж, має. — Трохи того й того. Вона — моя дружина. — Твоя дружина? — Так. — І ти її кохаєш? — Я від неї божеволію. — І... якщо я покажу їй пістолета... вона може... — Пристрелити тебе, — сказав він. — Таке трапляється. І часто, взагалі-то. Вона вже в мене стріляла. Вона боєць — моя дружина. — Гаразд. Дай-но все уточнити. Кремезна, тридцять років, метр шістдесят п’ять, блакитний гіджаб. Правильно? — Правильно. Її так і звати. Ну, прізвисько таке. — Яке саме? — Блу-Гіджаб — блакитний гіджаб. Це її прізвисько. — Її звати Блу-Гіджаб? — Так. — Га-аразд. Дякую за попередження. — Без проблем, — посміхнувся він. — Я всіх про неї попереджаю. Вона дуже небезпечна, кохаю цю жінку до смерті. — Я тебе почув. — І пам’ятай, що на шляху до берега є лише одне правило. Якщо хтось намагається зайняти твоє місце на човні, то виштовхуй його за борт. — Таке трапляється? — І часто, взагалі-то. — Ти! — пробурчав старший помічник, тицяючи в мене пальцем. Я підійшов до борту, переліз через нього і почав спускатися по драбині. Це було набагато важче, ніж я думав. Драбина гойдалася над морем, змушуючи мене обіймати мотузку і дерев’яні перетинки, неначе родичів. Потім драбина довбонулася об непоступливу сталь корпусу, здираючи шкіру з непідготовлених пальців. Я спустився по кількох останніх щаблях драбини. Три човни здавалися манюсінькими, неначе риба-лоцман, що колихається біля величезного, схожого на акулу фрахтувальника. Це були рибальські човни, пласкі й відкриті, неначе негабаритні версії рятувальних шлюпок, що стояли на палубі, але з мотором. Ми досі були у відкритому морі. Човен, у який я спускався, вже був переповнений. Усе це було дуже небезпечно. Я зробив останні кілька кроків — і запах риби, що просочився в усі щілини корабля, накрив мене заспокійливою вуаллю. «Рибалки, — подумав я. — Рибалки знають море». Дружні руки зорієнтували мене на корму, щоб не наступити на чужі ноги і маленькі клунки. Команда розподіляла вагу. Я нарахував двадцять три людини. Команда фрахтувальника дала добро і згорнула драбини. Наш стерновий відштовхнув човна від корабля і почав рухатись у відкрите море. Двигун працював тихо, приглушений звуконепроникним захистом. Клац-клац. Човен, що плив біля нас у темряві, просигналив свою присутність. Клац-клац. Ми всі обернулися на це подивитися. Клац-клац — хтось просигналив у відповідь. Клац-клац. — Знаєш, у чому відмінність між війною та миром? — прошепотів чоловік біля мене. В голосі його вчувалася посмішка. — Думаю, що ти мені розповіси, — прошепотів у відповідь я. — Під час миру ти жертвуєш двадцятьма, щоб урятувати одного. Під час війни ти жертвуєш одним, щоб урятувати двадцятьох. — Гарна спроба, — посміхнувся я. — Ти не згоден? — Ми не жертвуємо заради цифр. Ми жертвуємо заради любові й землі. — Цифри у цій війні досить високі, щоб змінити ситуацію. — Ти говорив про війну та мир. — І? — Війна проливає кров зовні. Мир проливає кров усередині, де їй і місце. Ось у чому полягає відмінність, принаймні для мене. Війна трощить будинки, а мир їх відбудовує. Він тихо розсміявся, навіть не розтуляючи рота. — Я — твій зв’язковий. — Га? — Я йду на додачу до човна. Я тут, щоб ти точно дістався пункту призначення. Він був трохи молодший за мене, невисокий на зріст і підтягнутий, з нахабною посмішкою, що, мабуть, дарувала хлопцю поцілунки й коштувала ляпасів. — Радий нашій зустрічі. Як довго до берега? — Недовго. Він вручив мені пластикового глечика, та й сам почав вичерпувати воду, що заливала човна після кожної трохи вищої хвилі. Я приєднався. Більшість пасажирів мілкого човна займалися вичерпуванням води. Стерновий тихо розсміявся. Клац-клац. Море — неспокійний сонько — розправило плечі-хвилі під нами. Вода хлюпала об човен, покриваючи нас сіллю. Клац-клац. Коли човни досягай узбережжя, ми вистрибнули у воду, що сягала пояса, й почали борсатися до узбережжя. Човни почали повертатись у море. Ми побігли до дерев. Біля них я поглянув на море. Кілька повільніших чоловіків і жінок ще й досі бігли, загрібаючи пісок, поки пробилися через пляж. Пробіжки посеред сонячного дня — це, можливо, і весело, але тієї ночі то був привід для страху. Там не було жодного сліду корабля: жодного світла, окрім сяйва зірок. Мій зв’язковий помахав від іншого острівця дерев. Я приєднався до нього, і ми попрямували глибше у джунглі. Трохи пізніше ми зупинилися, дослухаючись. — Як тебе звати? — прошепотів я, коли ми переконалися, що немає переслідувачів. — Ліпше без імен, чоловіче, — сказав він. — Що менше знаєш, то краще. Правда — це солодка річ, але не тоді, коли хтось намагається її з тебе вирізати, бо в такому разі це дуже гірка річ. Готовий рухатися далі? — Готовий. — Далі буде вантажівка, що поїде на південь по головній дорозі. Вона чекатиме на нас, але недовго. Човни трохи збилися з курсу. Нам потрібно пробігти досить багато, але на це є зовсім небагато часу. Ми попрямували в навколишні кущі й уже за кілька хвилин рухалися по смузі джунглів, що росли паралельно до узбережжя. Час до часу крізь дерева ще проглядалися темні хвилі, але потім море відступило далеко: ми його вже не чули, і навіть запах розчинився у сильніших ароматах вогкості джунглів. Мій зв’язковий знову і знову вів нас у задушливу масу листя, яке нагадувало вуха слонів, щоб виринути на вузенькій стежці, якої навіть не було видно, доки він туди не виводив. Він не керувався зірками, їх не було видно. Карта джунглів у нього в голові була настільки точна, що він навіть не вагався під час своєї швидкої ходи. Я загубив його двічі. Щоразу я завмирав, дослухаючися. Щоразу нічого не було чутно, аж поки він не стукав мене по плечу, і ми продовжували подорож крізь хащі джунглів. Разом з наплічником і розгрузкою з контрабандою я ніс тридцять п’ять додаткових кілограмів. Але вага не була проблемою. Щоб розгрузка не совалася і зливки випадково не змістилися, я тісно її припасував до грудей і талії. Кожен подих давався з зусиллям. Крізь листя й кущі ми виштовхались на трасу. — Заощадимо час, — мовив мій компаньйон, дивлячись на годинник. — Потрібно ризикнути й піти бічною дорогою. Так набагато швидше. Якщо помітиш будь-яке світло, то втікай до дерев і ховайся. Я їх відведу подалі, а ти залишайся там. Зрозумів? — Так, — видихнув я. — Хочеш, я трохи понесу розгрузку? — Та ні. — Ну тоді хоч наплічника дай, — прошепотів він. Я залюбки зняв наплічника, і зв’язковий його натягнув. — Гаразд, побігли. Ми мовчки бігли біля нерівного краю дороги, тож несподіваний зойк якоїсь тварини чи птаха був шоком. Кожен мій подих бився в тісний жилет. «Чесно кажучи, — колись сказав мені один нігерійський продавець зброї, — контрабандист насправді незаконно провозить себе. Усі інші речі, які він перевозить, — лише виправдання, знаєш? » Коли ми досягли кінцевої точки, це виправдання загрожувало зупинити моє серце. — Ми на місці, — заявив мій зв’язковий. — Алілуя, — пихкотів я. — Хлопці, а ви колись чули про мотоцикли? — Пробач, друже, — посміхнувся той, віддаючи назад мого наплічника. — Але думаю, що ми саме вчасно. — Ти думаєш? — видихнув я, впершись руками в коліна. — У тебе є зброя? — запитав він. — Звісно. — Дістань її. Зараз. Я розмотав свою зброю, поки він перевірив і перезарядив свого автоматичного пістолета з магазином на десять набоїв. Він озирнувся і помітив мого маленького пістолета двадцять другого калібру. — Якщо наткнешся на кремезну жінку в небесно-блакитному гіджабі... — Я знаю. Не показувати їй зброю. — Чорт, чоловіче, — вишкірився він. — А ти любиш жити на вістрі бритви. — Щось мені підказує, що ця Блу-Гіджаб справляє враження. — Вона хороша. Чудовий товариш, — розсміявся він. — Просто не показуй їй пістолет. Він знову глянув на годинника і зосередився на темряві, що поглинала дорогу там, де не світили зорі. — Якщо все полетить до біса, тобі теж потрібно буде забиратися, — сказав він, ще раз перевіряючи час. — Іди на південь. Ця дорога веде до Трінкомалі. Залишайся в джунглях якнайдовше. Якщо дістанешся туди, то знайди готель «Каслрі». Там на два тижні заброньовано для тебе номер. З тобою там зв’яжуться. — То ти далі не йдеш? — Ні. Ми більше не побачимось. Він почав щось нерозбірливо бурмотіти. — Що? — Діамант за перлину, — мовив він. Я чекав. — Ми не маємо тут бути, тамільці. Ми обміняли діамант — Матінку Індію — на перлину. І що б ми не робили, і скільки б нас не вмерло, це ніколи не виправдається, бо діамант обміняли на перлину. — То чому ви продовжуєте цю боротьбу? — Ти мало знаєш про тамільців, правда ж?.. Почекай-но! Ти це чуєш? Ми довго дослухались у темряві. Якась невелика тварина рухалася десь недалеко в джунглях, швидко лопотіла крізь листя. Потім джунглі знову поринули в тишу. — Я борюся проти армії, яка мене тренувала, — тихо розповів він, дивлячись на північ уздовж дороги. — Проти індійської армії? У ті роки найбільшою військовою силою на Шрі-Ланці були ІМС — Індійські миротворчі сили. — Проти ВДА, — уточнив він. — Вони всіх нас тренували. Вибухівка, зброя, тактична підготовка і багато іншого. Відділ досліджень і аналізу був підрозділом індійської армії, що займався контррозвідкою. Він мав доволі грізну репутацію в регіоні. Оперативники ВДА були добре треновані й мотивовані, а статус «досягнення цілі будь-якими методами» дарував своєрідну ліцензію, що ставила дуже багато запитань після того, як їхні чоботи десь приземлялися, і не давала надто багато відповідей. Індійські розвідники збирали інформацію з багатьох джерел, включно з бандами. Кожна мафіозна компанія в Бомбеї знала когось із ВДА, відкрито чи таємно, і кожна мафіозна компанія не ризикувала проти них повставати. — А тепер вони воюють проти нас, — з жалем зітхнув мій зв’язковий. — Діамант розчавлює перлину. Ми почули звук — можливо, далекий скрегіт коробки передач, тож заховались у кущі, вдивляючись у тунель дороги. Потім ми почули безпомилковий грюкіт і кашель автомобільного двигуна, що силкувався подолати пагорб. Висока хитка вантажівка випірнула перед нами і покотилася вниз. — Вона наша? — Наша, — розквітнув зв’язковий, тягнучи мене за собою. Ми підійшли до краю дороги, де він почав махати невеличким блакитним світловим факелом. Вантажівка заскреготіла гальмами й виснула шинами, перш ніж зупинитися. Двигун залишився увімкнутим. Коли ми підійшли ближче, я помітив, що за вантажівкою їхав джип з вимкненими фарами, який зупинився в тіні більшого транспорту. Мій зв’язковий повів мене до джипу. Обернувшись до вантажівки, я побачив, як зо п’ятнадцять людей влаштовуються на бавовняних тюках. — Ти будеш у джипі, — сказав мій новий знайомий. — Ти — журналіст, пам’ятаєш? Не можна, щоб ти подорожував зі звичайним людом. Моє оперативне ім’я було Джеймс Девіс, канадець, позаштатний кореспондент інформаційної агенції «Ройтерз». Мій паспорт і акредитація були бездоганні, сам їх для себе виготовив. Ми потиснули руки, розуміючи, що, мабуть, більше ніколи не побачимося і що обоє, мабуть, помремо впродовж року. Він нахилився ближче. — Не забудь зареєструватись у готелі «Каслрі» і не висовуйся, тебе знайдуть упродовж сорока восьми годин. Щасти. Нехай Маа Дурга^[100] тебе береже. — Тебе також. Він покинув мене, щоб видряпатися на задній борт вантажівки, а потім знайти собі вільний бавовняний тюк. На мить мені здалося, що то був трон з мішків на подвір’ї велосипедних убивць, тільки переповнений привидами війни замість найманих убивць. Я зайняв пасажирське сидіння в джипі, потиснувши руки водієві та двом молодикам, що сиділи позаду. Вантажівка рушила, і джип поїхав за нею. Обличчя мого зв’язкового витало в хиткій тіні, прямуючи на південь. Його очі чіпко тримали мій погляд. Люди, які ненавидять злочинність так само, як і я нині, часто запитують, чому інші скоюють злочини, як-от скоював я. Одна з очевидних відповідей — це те, що коротший шлях завжди простіший, поки не провалиться під ногами бажання. Одна з прихованих відповідей — це те, що коли життя і свобода стоять на кону, то люди, яких ти зустрічаєш, часто є винятковими. В інших життях вони могли б керувати промисловістю або армією. Посеред джунглів, в мить утечі, вони стають тобі друзями, бо друг — це будь-яка людина, яка готова померти біля тебе. А людей, які готові померти разом з тобою, навіть не познайомившись, дуже важко знайти. Ну, хіба що ти знаєш багато копів, військових чи злочинців. Вантажівка повернула на бічну дорогу. Тіні накрили обличчя мого зв’язкового. Я більше ніколи не чув про нього і не бачив його. Ми їхали двадцять хвилин, а потім водій зупинив джип на галявині біля дороги. — Приготуй паспорт і папери. Ми проминемо кілька контрольно-пропускних пунктів. Інколи вони охороняються, а інколи й ні. У цьому районі вже деякий час усе тихо. Одягни ось це. Він вручив мені темно-синього бронежилета зі словом «ПРЕСА» на грудях. Усі інші одягли чорні бронежилета, і водій приліпив на лобове скло білого прямокутника з таким самим словом. Ми проминали розкидані будиночки і халупи, а потім перші великі будинки. Те, що здавалося сяйвом лісової пожежі на горизонті, було яскравим містом лише за десять кілометрів звідти. Ми проїхали три безлюдні пункти, щоразу майже повзучи, а потім раптово прискорюючись. Оминаючи місто, ми менше ніж за годину досягай вигідної берегової точки огляду на Орз-Гіл і готелю «Каслрі». — Оце удача, — сказав водій, зупиняючи джип на під’їзній доріжці. — Сьогодні вночі одна боллівудська актриса дає шоу для індійських військових. Мабуть, вони не могли відірватися. — Дякую за допомогу. — Немає за що, — посміхнувся він. — Нехай Всевишній буде з тобою, товаришу. — Із тобою. Джип здав назад на дорогу і помчав геть. Місцеві зв’язкові були мусульманами, індусами та християнами, і всі вони використовували слово «товариш». Мої зв’язкові завжди були ділками з чорного ринку, яким можна було довіряти лише до певної межі. Товариші були чимось новеньким. Було цікаво, які ще сюрпризи підготував мені Санджай. Я повісив на спину наплічника і поглянув на гостроверхі дахи готелю «Каслрі». Готель був у білому колоніальному стилі, якого так облюбували для себе білі колоністи, коли могли накрасти для себе достатньо золота. Золото в моєму жилеті, закріпленому на грудях, поверталося до цих колоній, і хотілось якнайшвидше його здихатися. Я зупинився і пригадав усі імена. Контрабандист мав пожити з новим підробленим ім’ям й акцентом хоч деякий час до того, як використати їх на практиці. Як втікач, за чию голову призначена винагорода, я збирав акценти і практикувався якомога частіше. Я — Джеймс Девіс. Моє ім’я Джеймс Девіс. А може й ні. Я — Джим Девіс. А в дитинстві був Джиммі? Джим Девіс, приємно познайомитися. Ні, прошу, називайте мене Джимом. Коли я вигадував фальшиве ім’я, якому можна було довіритися, то знаходив і шлях у своє нове життя, яким потрібно було жити деякий час. Війна спростила цю проблему для мого компаньйона, мого зв’язкового, який поїхав у кузові вантажівки. Якщо він не був з людьми, яких любив і яким довіряв, то взагалі втрачав ім’я. Я піднявся гранітними мощеними сходами, перетнув дерев’яну веранду й постукав по філігранній шибці вхідних дверей. За кілька секунд нічний портьє зі скрипом відчинив двері. — Девіс, — сказав я, легко перемкнувшись На канадський акцент. — Джим Девіс. Я забронював номер. Він запросив мене всередину, замикаючи двері, та провів до столу реєстрації, де портьє скопіював паспортні дані в реєстраційну книгу завбільшки десь із половину більярдного столу. Це забрало трохи часу. — Кухню вже замкнено, сер, — нарешті повідомив черговий, згортаючи книгу по сторінці за раз, неначе застеляючи ліжко. — Зараз у готелі лише кілька гостей. Сезон почнеться лише за три місяці. Але є холодні закуски, і я можу приготувати вам дуже пристойний напій, якщо забажаєте. Наш фірмовий. Він пройшов через великий готельний хол і ввімкнув лампу біля зручного оббитого льоном дивана. Швидко рухаючись, він знову перетнув кімнату і відчинив двері ванної. Увімкнув ще одне світло і зняв з рейки рушника. — Сер, бажаєте освіжитися? — запитав він. Я хотів їсти й пити. Я не хотів витратити ще півгодини, а може й довше, щоб зробити для золотого жилета схованку в номері. А поки жилет на мені, він у безпеці. Я взяв рушник, умився і помив руки, а потім присів на диван, де все вже стояло. — Я взяв на себе сміливість приготувати напій, сер, — мовив портьє, ставлячи переді мною високого келиха. — З кокосом, свіжим лаймом, краплиною імбиру, дрібкою шоколадних пластівців і кількома секретними інгредієнтами. Якщо цей не сподобається, я приготую інший, на ваш вибір. — Поки що я повністю вам довіряю, пане... можна дізнатися ваше ім’я? — Анкіт, сер, — відповів я. — Мене звати Анкіт. — Гарне ім’я. Цілісний. Я — Джим. — Ви розумієтеся на індійських іменах, сер? — Я розуміюся на індійських іменах, Анкіте. Ти звідки? — Яз Бомбея, — розповів він, ставлячи переді мною тацю з сендвічами. — Як і ви. Він був або моїм зв’язковим у готелі, або ворогом. Я сподівався, що зв’язковим. Сендвічі мали апетитний вигляд. — Може, присядеш? — Я не можу, — м’яко сказав він. — Якщо хтось зайде, то це видасться підозрілим. Але все одно дякую. З вами все гаразд? Він хотів дізнатися, чи не привіз я з собою якісь неприємності. Це було справедливе запитання. — Усе гаразд, — запевнив я, позбуваючись канадського акценту. — Ми проминули порожні контрольно-пропускні пункти. Нам пощастило. У місто приїхала кінозірка, аби розважити військових. Він розслабився, дозволивши собі зіпертися на спинку крісла. Він був трохи вищий за мене, худий, приблизно тридцяти п’яти років, з густим сивим волоссям. Мав гострий погляд і був підтягнутий. Я вирішив, що його впевнена граційна манера рухатися з’явилася завдяки боксу чи іншому бойовому мистецтву. — Я приготував вегетаріанські та звичайні, — розповів він, показуючи на тацю з сендвічами. — Я такий голодний, що й серветку можу з’їсти. Не проти, якщо я почну? — Їж! Їж! — звернувся він на хінді. — Я заповню всі прогалини, доки ти заповниш себе, так би мовити. Я з’їв усе. Коктейль також був добрий. Мій зв’язковий Анкіт — індус із Бомбея, у серці війни між буддистами, мусульманами й іншими індусами, був хорошим господарем і цінним джерелом інформації. Поки я їв, він перерахував усі необхідні вимоги для ролі журналіста на два чи три дні. — І найголовніше, ти маєш з’являтися на контрольному пункті щодня до обіду, щоб поставили штамп, — завершив він. — Це обов’язково. Якщо ти тут на кілька днів, і вони побачать відсутність хоч одного штампа, то одразу ж затримають. Колись з’являлося почуття, що ти нікому не потрібен? — Не останнім часом. — Ну, якщо пропустиш бодай день, і це з’ясують, то відчуєш — як це, коли Всесвіт тебе більше не хоче. — Дякую, Анкіте. Невже всі у цій війні втратили почуття гумору? Всесвіт мене більше не хоче? Це надзвичайно депресивна думка, тож я наполягаю на ще одному особливому коктейлі, негайно. — Лише не забувай про штампи, — розсміявся він, повертаючись до маленького бару в зоні відпочинку. Він кілька разів повертався до бару, здається. Я втратив рахунок після третього разу, бо далі все якось стало однаковим, неначе спостерігати, як той самий листочок пропливає по струмку знову і знову. Я не був одурманений. Анкіт був збіса добрим барменом, таким, який точно знає, наскільки неп’яним тобі треба бути. Його голос був м’який, добрий і терплячий, хоча з часом я вже нічого не розбирав. Я забув про своє завдання і про санджайську компанію. Квіти, настільки великі, що я не міг обхопити їх руками, намагалися склепити мені очі. Я повільно провалювався, дрейфуючи у м’яких я пух пелюстках, майже невагомий. Анкіт говорив. Я заплющив очі. Білі квіти стали річкою. Вона несла мене до місця спокою, між деревами, де підбіг собака, несамовитий від радості, й щасливо поклав лапи мені на груди. Розділ 34

⇐ Предыдущая 25 26 27 28 293031 32 33 34 Следующая ⇒