Annotation 15 страница

— Це було довге прощання, — мовила Карла, дивлячись на від’їзд Абдулли від широкого входу до готелю «Магеш». — Це була довга поїздка, — зауважив я. — Так, але Абдулла був емоційний. А таке можна побачити не щодня. — Що я тобі маю сказати, Карло? — Ти можеш сказати те, чого ще не розповів. «Гроші Халеда куплять багато зброї», — прошепотів мені на прощання Абдулла. Це було не дуже емоційно. — Усе складно, — сказав я. — І досі не зізнаєшся. Карла так і сиділа позаду мене на мотоциклі. В одній руці вона тримала сумку, яку віз для неї Абдулла. З іншого боку її рука лежала на моєму стегні. Бодай раз я радів, що опинився з іншого боку. — Знаєш, — радісно видав я, — мені це подобається. — Усе одно не зізнаєшся. — Але мені це все насправді подобається. — Що? — Сидіти тут, на мотоциклі, й ось так розмовляти з тобою. — Ми не розмовляємо. — А думаю, що розмовляємо — фактично. — Про щось мовчати не кваліфікується як розмова, фактично чи як завгодно. — Ну, може, це розмова навспак. — Але вона рухається уперед. Запала коротка тиша. Вулиця навколо нас була чиста й вільна. Буря вже минула, і свіжі мусонні вітри охолоджували узбережжя позаду нас. — Знаєш, я маю сказати, що збіса класно так з тобою розмовляти. — Ну, коли так, то хіба мотоцикл є обов’язковим атрибутом цієї розмови? Я заглушив двигуна. — То що саме тобі так подобається? — поцікавилася вона. — Що ми так близько одне до одного чи що я не можу роздивитися твоє обличчя? — Що я не можу роздивитися твоє обличчя. І... що ми так близько одне до одного. — Я так і думала. Агов, почекай-но хвилинку. Проблема в моєму обличчі? — Узагалі-то, в твоїх очах, — сказав я, дивлячись на людей, автомобілі та кінні візки, що рухалися перед готелем. — Моїх очах, дійсно? Я відчував вібрації голосу скрізь, де її тіло торкалося мого. — Якщо я не можу бачити твої очі — це неначе ми граємо в шахи і ти саме втратила ферзя. — Справді? — О так. — І я безсила й беззахисна? — Не беззахисна, але точно вразлива. — Вразлива? — Це протилежність всесильності. — І це тебе заводить? — Щось таке. — Бо тобі подобаються вразливі жінки? — Звісно ж, ні. Це тому, що, дивлячись тобі в очі, я почуваюся, неначе ми граємо в шахи і мій супротивник має одного ферзя, а потім чотири ферзі, вісім ферзів, шістнадцять ферзів... — У мене аж шістнадцять ферзів під час цієї гри? — О так. Усі зелені. Шістнадцять зелених ферзів. І просто зараз я їх не бачу, під час цієї мотоциклетної розмови. І я в екстазі. Це звільняє. Запала пауза. Вона тривала недовго. — То це властивість цієї мотоциклетної розмови? — Це просто факт. І нещодавно виявлений факт, узагалі-то. Поки ти сидиш тут отак, усі твої ферзі замкнені в коробці, Карло, і я в екстазі. — Ти — довбонутий, знаєш це? — О так. — Мої очі — це нічого такого, — за хвильку запевнила вона з неприхованим збентеженням у голосі. — Ну, твої очі й серце за ними є всім для мене. Вона замислилася, може, і про це. — Ні, моя воля — це все. Вона повторила останнє слово, неначе виштовхуючи його крізь своє тіло. — Все. — Я підтримую тебе й Ідриса в питаннях волі, але сам цікавлюся її спрямуванням. Вона обперлась ліктями на мою спину. — Перебуваючи у в’язниці, — повільно запитала вона, — ти коли-небудь втрачав волю? — А випадки, коли тебе приковують до стіни й гамселять до втрати тями, рахуються? — Можливо. Та коли це відбувалося, ти втрачав силу волі? Її коли-небудь забирали в тебе? Я замислився. І знову я не розумів напрямку нашої розмови й не знав, чи сподобається мені кінцевий пункт призначення. Але її велике запитання мало маленьку відповідь. — Так. Можна сказати, що так і було. На деякий час. — У мене теж відбирали силу волі, — розповіла вона. — Я краще піду на вбивство, аніж дозволю цьому повторитися. Я вже вбила чоловіка, який це зробив, щоб завадити повторенню такого з якоюсь іншою жінкою, десь у іншому місці. Я більше ніколи не дозволю забрати в мене силу волі. Крик бунтівника: ти ніколи не захопиш мене живцем. — Я кохаю тебе, Карло. Вона мовчала, навіть дихання не чулося. — Тебе це лякає? — за хвильку запитав я, дивлячись на вуличний рух. — Звісно ж, ні. Чесність — це моя єдина залежність. Вона відхилилася від мене, зіпершись на власні руки, і знову замовкла. — Ця мотоциклетна розмова — кумедна, — сказав я. — Маєш погодитися. — Ну, то спробуй підтримувати свою частину діалогу. Бо зараз це схоже на перекотиполе, Шантараме. — Гаразд. Спробую. На горі ти говорила про Ранджита. Тоді я не дуже це коментував, але тепер, коли ми ведемо мотоциклетну розмову, є запитання. Чому Ранджит, який мусить прожити ще хоч кілька місяців, просто не продасть усе й не забере тебе кудись далеко? — Він розповів тобі про вибухівку, еге ж? — А що він розповів тобі? — Він сказав, що ти порадив йому звільнити водія. До речі, ти мав рацію. Той тип виявився продажним. — Ранджит довго благав мене нічого тобі не розповідати, а потім пішов додому і зробив це сам. — Він же політик. Політики брешуть. Це мистецтво — знати, хто бреше. — Це все одно не відповідає на запитання. Чому він просто не візьме гроші й не втече? Він багатій. Карла почала сміятися, дивуючи мене, адже з її обличчя неможливо було нічого відчитати. Я-бо не бачив у цій ситуації нічого смішного. — Ліне, неможливо втекти від гри, — сказала вона. — Мені подобається ця розмова. Про що ми говоримо? — Хай коли ти почнеш грати, — провадила вона, прихиляючись ближче і дихаючи мені на шию, — хай якою буде гра, коли ти знаходиш гру, яка чіпляє, то нічого, крім неї, вже не існує. Я маю рацію? — Ми говоримо про Ранджита чи Карлу? — Ми обоє — гравці. — Я не полюбляю ігри. Ти це знаєш. — Є ігри, що того варті. — Як, до прикладу, бути королем Бомбея? Я відчув, як її тіло напружилося, й Карла знову відхилилася. — Звідки ти про це знаєш? — Він амбіційний, — пояснив я. — Це проявляється. У нього є вороги. Настала тиша, і я не здогадувався, про що Карла думає. Мотоциклетна розмова мала свої недоліки. — Ранджит — імітація хорошого хлопця, — мовила нарешті вона, — серед касти справді поганих хлопців. — Імітація хорошого хлопця? Саме вони зазвичай забезпечують справді поганим хлопцям лиху репутацію. — Погані хлопці й самі непогано можуть з цим упоратися, — усміхаючись відповіла вона. — Навіщо грати в ігри, Карло. Облиш усе це просто зараз. — Я граю, бо добре виходить. Я — добрий гравець. — Піди геть. Якщо Ранджит так хоче бути політиком, саме ти маєш піти. — Мова йде про Ранджита чи про мене, а може, про тебе й мене? — Про тебе. І якби ми не вели мотоциклетну розмову, то я б не зміг цього сказати. Не прямо в очі. Мені не подобається ця ситуація. Не думаю, що Ранджит має право піддавати тебе ризику. Цього не варті жодні амбіції. — Я куплю мотоцикла, — вирішила Карла, знову нахиляючись і посміхаючись мені в спину. — Ти навчиш мене їздити. — Карло, я серйозно. Він трусить ворожу клітку. Рано чи пізно той, хто в ній сидить, зможе вибратися на волю. — Чому ми про це говоримо? — Справи такі. Ранджит може займатися політикою, і я попрошу кількох друзів за ним наглянути, але ти не маєш бути його дружиною тут. Ти можеш бути дружиною Ранджита десь дуже далеко звідси. Наприклад, у Лондоні. — У Лондоні? — Чимало індійських дружин утікають до Лондона. — Але я бомбейська дівчинка, яар. Що я робитиму в Лондоні? — Ти також американка, швейцарка і багато інших гарних країн. Ти можеш купити Ранджиту будинок у Лондоні, за його ж гроші, і сподіватися, що він навідуватиметься туди нечасто. Гарно його задекоруй. У бомбейському стилі. Але зроби його таким, щоб за потреби можна було піти й ніколи не повернутися. — Повторюся, що я там робитиму? — Заляжеш на дно. І відкладатимеш всі зайві гроші, доки не назбираєш стільки, щоб уже більше ніколи ні від кого не залежати. — Га? — Так. Причина, з якої так багато людей хочуть бути заможними, полягає в тому, що вони хочуть бути вільними. Свобода — це коли тобі не потрібні чужі гроші. — І як це все має працювати? — сміючись, запитала вона. — Ти можеш змінити стиль життя, заощадити і купити власний будинок. Ти розумна. Дуже швидко можеш перетворити один будинок на п’ять. — Мій стиль життя? — Хіба я знаю? Але хай що ти робитимеш у Лондоні чи деінде, це безпечніше, ніж бути тут, з Ранджитом. Хтось піде проти нього, і серйозно, бо він не замовкне, і всі ці політичні амбіції нервують людей. Дідько, навіть я хочу його довбонути, а ми майже не знайомі. — Якраз його язик і привів Ранджита у гру. Це його головна ставка. Якщо він виграє цю битву, то зможе розмістити своє обличчя на будь-якій політичній афіші. Його ще й оберуть. Я певна. І взагалі, чому він має мовчати, якщо має рацію? — Бо це небезпечно для тебе, ось чому. — Дозволь трохи розповісти тобі про безпеку, — прошепотіла Карла, прихиливши обличчя до подушки моєї спини. — Безпека — це печера, гарна тепла печера, але світло — там, де пригоди. — Карло, — зізнався я, намагаючись не ворушитися, — ти навіть не уявляєш, як круто слухати тебе, але не бачити. — Ти такий телепень, — сказала вона, залишившись непорушною. — Ні, справді, це дуже класно. І я слухав. Чув кожне слово. Дивися, для мене справді особлива жінка — це велика мрія. Якщо Ранджит жадає правити усім містом, то з ним щось не так. — Більше чи менше у порівнянні з тобою? — насміхалася вона. — Ти не можеш повернутися додому, — твердо заявив я, ухопившись за кермо мотоцикла, — бо не уявляєш, що там чекає. І тут ти теж не можеш зостатися, бо чудово знаєш, що буде. Добре, що вона не бачила мого обличчя, і добре, що не відхилилася. — Слухай, Карло, ти, мабуть, входиш до переліку найбільш бажаних осіб. Я, у свою чергу, теж до нього входжу. Ми — ті, ким ми є, а такі особи не можуть претендувати на публічні амбіції. Це погано для них, а може бути набагато гірше для нас, якщо все провалиться і шукатимуть цапа-відбувайла. — Зі мною все гаразд, — мовила вона. — І я точно знаю, що робити. — Карло, я навіть думати не хочу про те, що з тобою станеться щось лихе. Але Ранджит змушує мене про це думати. Багато. І після такого він мені не подобається. Так чи так, цей тип потрапляє до усіх «списків болю». Зглянься. Надішли мені листівку з Лондона і подаруй душевний спокій. — Жалість, — м’яко сказала вона, — моя улюблена несуттєва чеснота. Гадаю, ти вже мав таку мотоциклетну розмову. — Я не помилився щодо цього, правда ж? Це збіса круто. — Непогано, — прошепотіла вона. — То тепер прийшла моя черга? — Твоя черга? — Так. — Для мотоциклетної розмови? — Так. — Звісно, починай, — упевнено заявив я, не замислюючись про наслідки. Вона примостилася ближче, майже торкаючись губами моєї шкіри. — Ти готовий? — Готовий до чого? — Не хочеш кави чи косяка? — Зі мною все добре. Навіть чудово. — Гаразд, — вирішила вона. — Почнімо з драматичної паузи. — Але... — Замовкни! Ти ж драматично мовчиш. Запала драматична пауза. — Це... дійсно... бісова... трансцендентна поїздка додому, — нарешті почала Карла, шепочучи слова мені у шкіру, — яка стала розривом у просторі й часі, малюче. Коли ти перескочив дві передачі й почав газувати, пролітаючи між пасажирським автобусом і водовозом, моя душа полишила тіло. Коли ми прослизнули той малесенький проміжок і рвонули далі, голос у мене в голові мовив: о так... о так... о так... о так... просто в десяточку. Вона зупинилася і зупинила моє серце. — Ну, як я тут справляюся, Шантараме, без усіх своїх ферзів? Добре. У неї все йшло дуже добре. Я розвернувся на сидінні доки, щоб бачити хоч частину її обличчя. — Я думав, що ти не віриш у Бога, Карло, — посміхнувся я. — А хто ми такі, щоб вірити в Бога? — сказала вона, тримаючи вуста лише за кілька міліметрів від мого обличчя. — Має бути достатньо, що Бог вірить у нас. Ми могли поцілуватися. Ми мали поцілуватися. — Думаю, що мені потрібно поговорити з Лайзою, — вирішив я, ріжучи цими словами власне горло. — Тобі не здається, що треба поговорити з Ранджитом? Карла повільно відхилилася, доки тіні не поглинули її обличчя. Я знову розвернувся вперед. Вона нічого не казала, тож сказав я. — Я мушу з нею поговорити. — Ну, ти можеш зробити це тут, — тихо розповіла вона. — Що ти маєш на увазі? — Лайза — тут, у готелі. Близнюк і Скорпіон влаштували вечірку в пентгаузі. Узагалі-то, вони зайняли весь поверх. Сьогодні офіційні входини. Там зібралось усе місто. Саме тому тут так багато лімузинів. Ось чому я попросила залишити мене саме тут. — Але чому ж ти не згадала про це раніше? — А чому ти не знав? Це було гарне запитання. Я не міг на нього відповісти. — То ти туди йдеш? — запитав її я, продовжуючи дивитися вперед. — Я хотіла попросити тебе бути моїм «кавалером до дверей». — А Ранджита не буде? — Ранджит має інші плани на вечір. Щомісячна зустріч з муніципальною радою. Дідьє погодився провести мене додому, а потім випити трохи. Але я б хотіла, щоб ти провів мене на вечірку. Ти не проти? Я хотів побачити Лайзу і пересвідчитися, що вона була в безпеці. Я хотів зустрітися з Дідьє, щоб дізнатися про наслідки стрілянини в «Леопольді». Хороші причини для того, щоб піти. Але я боявся провести ще більше часу з Карлою. Я не бачив цю жінку майже два роки, але під час поїздки назад до Міста-Острова вона була до мене ближче, ніж крила на спині. І це була Карла, тож не буде легкого вирішення цієї ситуації. Вона хотіла, щоб її чоловік прожив ще бодай кілька місяців; це було холоднокровно, але мені було байдуже. Карлі завдавали болю, а вона завдавала його у відповідь, але я знав, що в цій жінці немає нічого поганого і що вона не зашкодить Ранджиту чи комусь іншому без вагомої на те причини. Вона була занадто сильною для власного світу, і мені це подобалося, а ще я думав, що коли ще раз погляну Карлі в очі, то не матиму мужності піти. — Матиму за честь супроводжувати тебе на вечірку, Карло, — заявив я, дивлячись уперед. — Матиму за честь бути там з тобою, Шантараме. Ходімо вже. Хочу перевірити, чи ти танцюєш так само, як їздиш, або їздиш так само, як і танцюєш. Розділ 31

Я припаркувався під дашком біля входу до готелю, а коли повернувся до Карли, то на мене дивилися всі шістнадцять ферзів. Я застиг на місці. — Усе гаразд? — мовила вона. — Звісно, а що? — У тебе такий вигляд, неначе хтось наступив тобі на ногу, — зауважила вона. — Ні, зі мною все гаразд. — Точно? — Так, — сказав я, збентежено відвернувшись. — Усе гаразд. — Ну добре, ходімо на вечірку. Там буде вдосталь людей, які топтатимуться по наших ногах. Проминувши фойє, ми знайшли в щасливий ліфт і поїхали до пентгаузу. — Щоразу як перед носом зачиняються двері ліфта, — розповіла вона, коли зачинилися двері ліфта, — я хочу випити. Двері відчинилися посеред неабиякої пиятики. Гості перекочували з переповнених номерів у коридори, де вони сиділи групами або совалися туди-сюди, регочучи й галасуючи. Ми зайшли всередину та знайшли Близнюка Джорджа, який танцював разом з Дідьє під музику, голоснішу за вереск. Дідьє начепив на голову скатертину, тримаючи її краї в зубах, неначе жінка з хустиною. — Ліне! Карло! Врятуйте мене! Я дивлюся, як танцює англієць. Мені боляче. — Французький мерзотник, — обізвався Близнюк, щасливо регочучи. Він у буквальному сенсі переживав найкращу мить свого життя. — Ходімо, Ліне, Карло! Потанцюйте зі мною! — заволав Дідьє. — Я шукаю Лайзу! — крикнув у відповідь я. — Ти її бачив? — Не... останнім часом, — відповів Дідьє, допитливо насупивши на мене брови, а потім обернувшись до Карли і назад. — Можу сказати, що... не... останнім часом. Карла нагнулася, щоб поцілувати його в щоку. Я поцілував його в другу щоку. — Агов! Я теж так хочу! — зарепетував Близнюк, підставляючи щоку Карлі, яка подарувала поцілунок і йому. — Я дуже радий бачити вас обох! — крикнув Дідьє. — Навзаєм! Дідьє, знайдеш хвилинку? — Звісно. Я залишив Карлу з Близнюком і пішов за Дідьє до коридору. Ми перетнули потік у коридорі, пробираючись по вільних місцях на килимі, обходячи чисельні гурти людей, які палили, пили та сміялися досхочу. Дідьє відчинив двері до одного з сусідніх номерів, використавши власного ключа, і провів мене всередину. — Дехто з цих гульвіс не знає меж, — сказав він, замикаючи двері. Вітальня була гарно обставлена, але незаймана мешканцями. На письмовому столику стояла таця, на якій були пляшка бренді та два келихи. Дідьє запропонував випити. — Ні, дякую. Але я б розділив з тобою косячка, якщо є. — Ліне! — зойкнув він. — Коли це ти бачив Дідьє без косяка? Він налив собі бренді, скориставшись «правилом великого пальця», вибрав тоненького косячка зі свого латунного портсигара, запалив його й передав мені. Поки я затягався, він підняв склянку для тосту. — За пережиті битви, — проголосив він, роблячи ковток. — Як Лайза? — Вона пречудово. Вона щаслива, думаю. — Де вона зараз? — Вона була в мене, але кілька годин тому пішла, — відповів він, допиваючи бренді. — Вона повідомила, що повертається додому. — Наскільки погана була ситуація після нашого з Абдуллою від’їзду? — Ну, я б не повертався до «Леопольда» ще деякий час, навіть з моїм впливом. Мої думки повернулися до бійки в «Леопольді» і до миті, коли Конкенон роздовбав голову полеглого сикхського метрдотеля свинцевою гирею. — Дгірендра добре отримав. Він хороший чоловік. Як він? — Оговтується. «Леопольд» без нього вже не такий, але життя продовжується. — Хто ще постраждав? — Кілька людей, — зітхнув він. — А що з копами? — Блискавичний Диліп зігнав докупи всіх свідків з грошима, разом зі мною, і всіх оштрафував. — А що робиться на вулиці? — Наскільки мені відомо, ніхто про це не базікає. Газетярі заспокоїлися після першого ж дня. Думаю... Карла використала свій вплив на Ранджита, щоб, як ото кажуть, убити плітки. А ті, хто не боїться санджайської компанії, бояться скорпіонів. Зараз усе тихо, але це коштувало Санджаю купу грошей, я певен. Багато людей насцяло в це вогнище. — Дідьє, мені шкода, що тебе втягли в цю ситуацію. І тим більше в «Леопольді». Це святе місце. — Дідьє ще ніколи не тягали, — хмикнув він, — навіть коли той без тями. Він або вільно ступає, або його транспортують. — Усе одно... — Один мій американський друг має відповідне прислів’я для таких подій: «Це повний безлад, але не ми його зчинили». Так, це безлад, але його зчинив Конкенон. Питання в тому, що ми будемо тепер робити? — Є якісь ідеї? — Мій перший імпульс — убити його. — Я люблю тебе, Дідьє. — Я теж тебе люблю, Ліне. То ми його вб’ємо, так? — Ні, щодо цього — ні. Завтра я їду з міста. Мене не буде тиждень, може на день чи два більше, і ми щось вирішимо після цього. Дідьє, ми знайдемо можливість нікого не вбивати. — Якщо шукати вдале рішення, — роздумував він, — то вбивство завжди є виграшною комбінацією. Будь-що менше на цьому етапі — це лише блеф. — Конкенон теж людина. Має бути спосіб його втихомирити. — Сокиру йому в груди загнати, — запропонував Дідьє. — Але, гадаю, ти маєш рацію. Нам потрібно цілитися вище. Може, в голову? — Я спілкувався з ним і слухав. У в’язниці я зустрічав з десяток різних Конкенонів з різними личинами. Я не кажу, що він мені подобається. Я просто кажу, що якби він народився в іншому житті, то міг би стати видатною людиною. По-своєму він уже став видатною людиною. Мусить бути спосіб до нього пробитися і все це зупинити. — Такі, як Конкенон, уже не змінюються, Ліне, — сказав він, важко зітхаючи. — І це можна дуже просто довести. Ти змінився, коли сів у в’язницю? Ти змінився, коли приєднався до компанії? Чи змінилась твоя сутність, глибоко всередині? Хіба зараз ти не той самий, яким був завжди? — Дідьє... — Такий самий. Ти не змінився. Ти не зумів змінитися, як і всі Конкенони нашого світу. Ліне, вони народжені, щоб шкодити та знищувати, доки їх не зупинить час чи доля. І тепер оцей ось хоче зашкодити нам і знищити нас, тож найгуманніший спосіб розібратися — це його вбити, зняти з себе кармінний тягар і сподіватися, що добро, спричинене нами завдяки порятунку світу від усієї шкоди, якої може завдати цей чоловік, якщо вціліє, буде досить, щоб урятувати наші душі задля кращої реінкарнації. Хоча я не можу уявити для себе кращої реінкарнації, ніж ця, тож лише попрошу, щоб Дідьє повернувся собою ж і прожив життя так само. — Просто не роби нічого до мого повернення, гаразд? Спочатку ми поговоримо, а потім вирішимо, що робити далі, гаразд? А поки наглянь за Лайзою замість мене. Коли я з нею побачуся, то спробую переконати її поїхати на Гоа хоч ненадовго, але ми обоє знаємо Лайзу. — І не сподівайся, — знизав плечима він. — Я знаю... — Вона — хитра лисиця, мій друже, — мовив він. — І вона знає, чого хоче і як це дістати. — Наглянь за нею до мого повернення. Якщо потрібна буде допомога, то попроси Навіна приєднатися до тебе у вільний від Дівії час. Я з ним перекинуся кількома словами, якщо знайду його. — Звісно ж, не потрібна нічия допомога, але він почав мені подобатися, — вирішив Дідьє. — Мені він теж подобається. Ви з ним можете стати гарною командою. До речі про команди, я б хотів після повернення приєднатися до тебе, Дідьє, якщо, звісно, це ще актуально. — Ліне... ти маєш на увазі... працювати разом? — Ми обговоримо це після мого повернення. — Але ти що — ідеш із санджайської компанії? — Іду. Вже пішов. — Справді? І Санджай тебе відпустив? — Я отримаю благословення Санджая після цього завдання. Чесно кажучи, гадаю, він радий здихатися мене. — Ти не боїшся розходитися з ним думками. Є лише два типи лідерів: ті, які вітають правду, й ті, які її зневажають. Боюся, що Санджай належить до другого типу. — Що є, те є, — посміхнувсь я. — Я дуже радий, що ти його кидаєш. А ти радий? — Так. Лише наглянь за Лайзою. — Звісно, звісно, залюбки. — Приєднаємося до інших? — Так! Ліне, це чудові новини, і вони вимагають святкування. Але... — Але, що? — Ви з Карлою... — Що — ми з Карлою? Немає ніяких нас із Карлою. — Ліне, це ж Дідьє. Жодна швидкоплинна підозра кохання не може приховатися від Дідьє. Я бачив вас разом. Я знаю все. — Забудь про Карлу. — Я зможу, якщо зможеш ти, — пообіцяв він із трохи схвильованою посмішкою на обличчі. — Хай там як буде, Дідьє тебе підтримає. — Дякую, брате, — мовив я, розриваючи обійми, від яких його кучеряве волосся притислося до мого обличчя. Ми повернулися до Карли та Близнюка. Карла зиркала то на Дідьє, то на мене, посміхаючись трохи зверхньо, щоб додати перчинки до своєї прихильності. Дві дівчини, що мали по склянці в кожній руці, танцюючи підійшли до Дідьє та Близнюка, які взяли собі напої, продовжуючи танцювати. — Ти тут з кимсь? — запитала Близнюка одна з дівчат. — Сам із собою, — відповів Близнюк. — Не знаю, чи це враховується. Я — Близнюк. А тебе як звати? — Ой! — крикнула у відповідь дівчина. — А я теж — «близнюк». — Це чудово, тоді ти точно зрозумієш жарт: що сказав один близнюк другому? — Що? — Нічого. Другий близнюк уже пішов. Вони розреготалися, розливаючи вино й наштовхуючись одне на одного. Ми з Карлою пробиралися крізь вир вечірки й перегукувалися з друзями, доки не знайшли безлюдний бар. — Гарний бар, — сказала Карла, вітаючи бармена. — Безплатний, добре укомплектований, але порожній. — Вітаю, — мовив бармен. — Я б трьох людей застрелила за келих шампанського, — сказала Карла, помахуючи елегантним зап’ястком. — Неодмінно, пані, — відповів бармен. — А для пана? — Просто содову, без льоду, — вирішив я. — Як сьогодні йде робота? — У кінці шляху залишається тільки два запитання, — промовив бармен, безтурботно готуючи напої. — «Що ти зробив? » і «Що ти проґавив? ». — Хіба що, — запропонував я, — останнє запитання може звучати як: «Хто в дідька відімкнув моє життєзабезпечення? ». — Життя коротке, — сказав високий молодий бармен, у кулаці ослаблюючи корок на пляшці. — Але складається з довгих ночей. — Ось чому на вершині буває так самотньо, — вставила Карла. — На вершині так самотньо, — мерщій відповів він, наповнюючи келиха Карли, — бо всі юрмляться внизу. — Як тебе звати? — сміючись, поцікавилася Карла. — Рендалл, пані. — Рендалл, — повторила вона, приймаючи келиха. — Це Лін, а я Карла, і я повністю з тобою згодна. Де ти народився? — Мої батьки з Гоа, — розповів він, передаючи мені содову. — Але я звідси. — Ми теж звідси, доки тут ще є, — сказав я. — А чому однорядкові жарти, Рендалле? — Це не дуже цікава історія, — відповів він. — Рендалле, чому б тобі не дозволити нам самим судити про це? — запропонувала Карла. — Ну, колись я багато балакав, — повідав він, миючи келиха. — Я ставив запитання. «Ти тут у справах? У тебе є діти? Чому тобі здається, що є непорозуміння з дружиною? » Але згодом я почав розбивати свою частину розмови на маленькі часточки правди. Бармену лише інколи вдається вставити рядок чи два. Боюся, що це таке неписане правило. Народе, ви зі мною нудьгуєте? — Ні, — разом заявили ми. — Тож більше я не спілкуюся. Сьогодні я роблю виняток, бо ця зміна вже закінчилася, і ви класні. Ви обоє мені сподобалися ще тієї миті, як зайшли до кімнати. А коли щось подобається з першого погляду, я ніколи щодо цього не помиляюся. — Добрий талант приховуєш у рукаві, — посміхнулася Карла. — Ну ж бо, продовжуй розповідь про однорядкові жарти. — Більшість часу я просто підрізаю дерево розмови. Це наче бонсай^[93]. Тепер усе зав’язується на репліках. І так, усе-таки краще подавати правду маленькими шматочками. Це наче пароль, правда. Коли люди її чують, то відмикають двері. — Рендалле, — сказала Карла, а її очі сяяли, наче кольорове скло, — якщо ти зупиниш цю розмову, я більше ніколи не затьмарю це збіговисько. Повтори, якщо твоя ласка. Він наповнив ще два келихи шампанського і налив ще одну содову. — Мій змінник ще не з’явився, але зміна закінчилася ще півгодини тому, тож радий буду приєднатися до вас для тосту, — мовив він, пропонуючи шампанське Карлі, а мені содову. — Хай вас ніколи не підводять слова. — Не можу за таке пити, бо слова ніколи не підводять, — випалила вона. — Для мене й Шантарама — це перший тост за два роки, Рендалле, і гадаю, що це доленосна зустріч. Тож випиймо за нас трьох. Я зібрався з ними цокнутися, але Карла забрала геть свого келиха. — Ні! Цокатися водою — це погана прикмета, — попередила вона. — Ой, та ну. — Я серйозно. — Ти жартуєш, правда? — Ліне, немає причин дражнити долю лише тому, що ти не віриш у забобони. Невже тобі треба ще більше недолі? — Тут ти мене підловила. — Я завжди тебе підловлюю. Новий відвідувач бару випадково штовхнув Карлу на мене, і ми все одно зіткнулися келихами. — Здається, що ми все ж утілили цей тост, — сказав я. Спочатку вона на мене витріщилася, але потім усміхнулась. — Гаразд, — погодилася вона. — Вигадай інший тост, але не пий води. Це має убезпечити нас. — За зелені очі, нехай вони завжди будуть захищені. — Я однозначно за це вип’ю, — мовив Рендалл, надливаючи шампанське. — За зелених ферзів, — заявила вона, сяючи до мене посмішкою. Карла підняла келих, зробила маленький ковточок і знову в мене втупилася. То була мить прориву, і ми обоє це знали. Ідеальний момент. — Ліне! — вигукнув Вінсон, стрибаючи до мене й ляскаючи по спині довгими міцними пальцями, а біля нього була Ранвей. — Радий тебе бачити, чоловіче! Я продовжував дивитись на Карлу. Вона на мене теж. — Вінсоне, — вичавив я голосом, що для мене самого звучав, неначе розбилося щось важке. — Не думаю, що ви знайомі. Це — Карла. Карло, це — Стюарт Вінсон. А це — Ранвей-як-злітна-смуга. — Кажеш, Карла! — заволав Вінсон. — Я збіса радий нарешті з тобою познайомитися. — Це тобі вже не допоможе, — відповіла Карла прямо. — Не... не допоможе? — спантеличено посміхнувся Вінсон. — Ні. Усе, що ти чув, уже не відповідає дійсності. — Не відповідає... чому? — Я почала життя з нової сторінки. Вінсон розреготався. — А! Ого. Ну і коли це відбулося? — Це відбувається просто зараз, — сказала Карла, витримуючи його погляд. — Не відставай. Моє серце спіткнулося, неначе п’яний танцюрист. Господи, я її кохав! Вона була одна-єдина. Потім Карла повернулася до дівчини, Ранвей, і запитала, чи з нею все гаразд. Я поглянув на дівчину. З нею точно не все було гаразд. — З нею все добре! — запевнив Вінсон, обіймаючи її за плечі. Обличчя Ранвей було втомлене і бліде. — Я запропонував, — провадив Вінсон, — сказав: агов, ти так багато витерпіла. Прийшов час вийти і зустрітися з людьми, трохи посміятися, знаєш? Кажуть, це найкращі ліки. Він пригорнув її ближче, потрусив. Її руки гойдалися, неначе неживі. — Як тримаєшся, мала? — запитав я. Вона мерщій підвела погляд, блискаючи шматочками льоду в блакитних очах. — Я не мала! — обурилася вона. — Га-аразд. — Не звертай уваги, — мовила Карла. — Він же письменник, тож думає, що старший за свого діда. — Це дуже дотепно, — розреготався Вінсон. — А щодо тебе, — вела далі Карла. — Забери від дівчини руки, просто зараз. Вражений Вінсон дозволив Карлі відлучити Ранвей від себе. — Рендалле, — звернулася Карла, — я знаю, що ти вже не працюєш, але це надзвичайний випадок. Хочу побачити твої найчистіші келихи й почути найбрудніші жарти, і швиденько. — Слухаюсь і корюся, пані, — сказав Рендалл, а в його руках почали танцювати келихи, неначе ті в’юни. — І що тут робити? — промимрив Вінсон. — Вона вкрала мою дівчину. — То тепер вона вже твоя дівчина?. — Ой друже, — мовив він, повертаючись до мене з широченною посмішкою. — Я сказав тобі ще тоді, біля відділка, хіба ні? Я сказав, що вона — та єдина. Я божеволію через неї. Вона — це щось, еге ж? Моє серце починає калатати швидше щоразу, коли дивлюся на неї. — Вона побувала в авіакатастрофі, — сказав я. — Авіа? Але... що? — Ти розумієш, про що я. Кілька днів тому вона прокинулася біля свого мертвого хлопця. Це великий вогонь, щоб так легко його загасити. Не жени, друже. — А, звісно, звісно. Маю на увазі, що... агов, почекай-но хвилинку! Ти ж не думаєш, що я користуюся її ситуацією, правда ж? Я... я не такий. — Я знаю. — Я її не торкався. — Я знаю. — Я б такого не зробив. — Я знаю. — Я не такий, — знову прохрипів він. І раптово я відчув шалену втому: я був такий сердито-втомлений, аж дратувався через усе, що не біле, рівненьке та з подушкою в узголів’ї. — Якби я думав, що ти такий, то не дозволив би тобі навіть наблизитися ні до неї, ні до будь-якої знайомої дівчини. Він наїжачився: молодеча мужність випростала його спину. — Вінсоне, у мене справді немає часу на це лайно. Я зустрів Ранвей раніше за тебе. І це я витягнув її з в’язниці, пам’ятаєш? Це дає мені право попереджати, щоб ти на неї надто не тиснув. Якщо тобі це не до вподоби і хочеться обмінятися ляпасами, то я буду внизу біля свого мотоцикла десь за п’ять хвилин. Ми втупилися один в одного. Його гордість проти мого роздратування. Чоловіки. Вінсон мені подобався, а я подобався йому, і ми були готові почубитися. — Коли ти її зустрів? — запитав він, трохи на мене повитріщавшись. — До того випадку в поліційному відділку. — Чому ти мені не розповів? — А чому не розповіла вона? Може, це тебе не стосується. Слухай, я зустрів її на вулиці, біля «Лео». Вона чекала там, поки її хлопець купував дозу. Запитай її про це. — Гаразд, гаразд, але вона мені подобається. Невже ти цього не бачиш? — Звісно ж, бачу. Я радий, що вона з тобою. Саме це я намагався тобі сказати, можливо, використовуючи хибний метод. Ти — хороший хлопчина. Вона буде з тобою в безпеці. Я знаю. Лише трохи відкоти. У неї був хлопець. Він помер. Зараз їй потрібен друг. Роль хлопця може зачекати, доки роль друга виконає всю роботу. Ти ж це бачиш, правильно? Він розслабився, видихаючи. — Ого! Ти справді мене накрутив зараз, Ліне, Боже! Я думав... — Слухай, найкращий для тебе маневр зараз — це запевнити, що її хлопець не був самогубцею. Вона почувається винною, але не має до цього жодного стосунку. Це наркота була занадто міцна. За той тиждень померло троє. Перевір. Переконайся, що вона це усвідомить і звільниться від поганих думок. — Дякую, — сказав він. — Гей, пробач, що ми почали з неправильної... — Це я винен. Голова забита. Ти десь тут бачив Лайзу? — Востаннє, коли я її бачив, вона була з тим митцем. Високим парубком з прилизаним чорним волоссям. — Дякую. Він — один з партнерів її галереї. Якщо я її не знайду, то поїду додому. Якщо зустрінеш Лайзу або того митця, прошу, перекажи мої слова. Бувай. — Зачекай! — схаменувся Вінсон, простягаючи руку. — Дякую. Дякую. Я маю на... я потурбуюся про Ранвей. Я маю на... — Усе гаразд, — запевнив я, потискуючи руку, всміхаючись, люблячи його, бажаючи всього найкращого Вінсону та дівчині й не дуже переймаючись, чи ми ще колись зустрінемося, головне — щоб вони були щасливі разом. — Усе гаразд. По кімнаті крутилися невеличкі торнадо з регочучих і п’яних людей. Я переходив від вихору до вихору, шукаючи Лайзу. Її не бачили на вечірці вже давненько. Нарешті я дістався дверей. Карла танцювала з Ранвей. Я трохи поспостерігав: її стегна — море, її очі — флейта, її руки — кобра. Карла. Розділ 32

⇐ Предыдущая 24 25 26 27 282930 31 32 33 Следующая ⇒