Annotation 14 страница

Біля підніжжя гори Абдулла попрямував геть від долини піщаних будд і протоптаних стежок. Ми йшли лісовою стежкою крізь густі джунглі, а потім побачили обсаджений деревами перехід, що підіймався пологим схилом і закінчувався біля бетонно-дерев’яного чотириповерхового будинку. Халед вийшов назустріч ще до того, як ми досягай сходів, які вели до просторої веранди на першому поверсі. Одягнений у просторий жовтий шовковий халат і обвішаний червоними й жовтими квітковими гірляндами, він стояв, поставивши руки в боки. — Шантараме! — загорлав він. — Вітаю в Шангрі-Ла! Він змінився. Він помітно змінився за ці роки. Волосся поріділо настільки, що він практично облисів. Фігура бійця настільки обросла салом, що стегна й пузо стали ширші за плечі. Вродливе обличчя, яке раніше хмурилося люттю й звинуваченнями, тепер округлилося від скронь до майже невидимої щелепи, і й каро-золоті очі майже заховалися в усмішці. Це був Халед, мій друг. Я підбіг, щоб привітатися. Він простягнув руки, затримавши мене на сходах. Юнак у жовтій курті^[88] почав нас фотографувати, а потім залишив фотоапарат теліпатися на лямках навколо шиї і витягнув з кишені сорочки блокнот і ручку. — Не зважай на Таруна, — мовив Халед, киваючи на молодика. — Він веде облік усіх, з ким я зустрічаюсь, а також усього, що роблю чи кажу. Я просив його зупинитися, але непокірний хлопчик не хоче слухати. І взагалі, люди завжди роблять те, що їм підказує серце, правда ж? — Ну? — Я розжирів, — заявив він. Він не жалів і не іронізував. Просто констатував факт. — Ну... — Але ти видаєшся дуже підтягнутим. Чим ти таким займався, щоб отримати всі ці синці? Боксував з Абдуллою? Здається, він переміг. Воно й не дивно, так? Ви однозначно достатньо спортивні, щоб залізти на мою гору і побачити Ідриса. — Твоя гора? — Ну... ця частина її належить мені, чи ні? Взагалі-то, Ідрис вважає, що володіє усією горою. Він такий чудг! Хай там як, іди-но сюди, дай я тебе обійму як треба і проведу екскурсію. Я пройшов ще дві сходинки і потрапив у м’ясисту хмару. Тарун нас клацнув. Відпустивши мене, Халед потиснув руку Абдуллі й повів нас усередину. — Де Карла? — запитав я, ідучи за ним. — Вона переказувала, що зустрінеться з тобою на стежині, — безтурботно відповів він. — Думаю, вона на пробіжці, щоб провітритися. Не певен, чи то я, чи ти її стурбував, але я ставлю на тебе, давній друже. Двері величезного старого будинку відчинилися до широкого вестибюля зі сходами, які розходилися праворуч і ліворуч, та арками, що вели до головних кімнат першого поверху. — Це був сховок якогось британця на час мусонів, — повідомив Халед, рухаючись у вітальню, заповнену книжковими полицями, двома письмовими столами і кількома комфортними шкіряними кріслами. — Він перейшов до одного бізнесмена, та коли тут влаштували національний парк, той змушений був продати будинок місту. Мій заможний друг, один з моїх учнів, узяв його в оренду в міста на кілька років і віддав мені для користування. — Твої учні? — Саме так. — А, ясно. Це тут ти навчився не контактувати з друзями, потому як повернувся з того світу? — Дуже смішно, Ліне, — відповів він тим байдужим тоном, яким розповідав про свій жир. — Але, гадаю, ти розумієш мою потребу в обачності. — До біса обачність. Ти живий, Халеде, і я хочу почути, чому досі про це не знав. — Усе не так просто, як тобі здається, Ліне. І взагалі, те, що я тут викладаю, не має ніякого стосунку до зовнішнього світу. Я навчаю любові. А конкретніше, я вчу людей любити самих себе. Думаю, тебе не здивує, що для деяких це досить важко. Ми проминули вітальню, відчинили жалюзійні французькі двері й потрапили до просторої заскленої тераси, що займала всю довжину будинку. У кімнаті стояло багато плетених крісел і скляних столів між ними. На стелі повільно крутилися вентилятори, колихаючи тоненькі листочки вазонків. Скляна стіна вела в садок в англійському стилі, з трояндами й акуратно підстриженим живоплотом. До нас підійшли дві дівчини-європейки, одягнені в туніки, вклоняючись Халеду та склавши руки докупи. — Прошу, сідайте, — запросив Халед, вказуючи на двоє плетених крісел. — Які напої будете, холодні чи гарячі? — Мені щось холодне, — відповів Абдулла. — Мені теж. Халед кивнув дівчатам. Вони кілька кроків задкували, перш ніж розвернутися та вийти з кімнати. Халед спостерігав за ними. — Останнім часом досить легко знайти гарних помічників, — задоволено зітхнув він, опускаючись у крісло. Тарун усе записував. — Що сталося? — запитав я. — Що... сталося? — здивувавшись, повторив Халед. — Під час нашої останньої зустрічі на землі лежав мертвий шаленець, а ти зник у штормі без жодної зброї. Тепер ти тут. Що сталося? — А, — посміхнувся він. — Ясно. Ми повернулися до цього. — Так. Ми повернулися до цього. — Знаєш, Ліне, ти загрубів з останньої нашої зустрічі. — Можливо, так воно і є, Халеде. А можливо, я люблю чути правду. — Правду, — роздумував він. Він поглянув на Таруна, який і досі робив нотатки. Асистент зупинився, зустрівся поглядом з Халедом, зітхнув і заховав записника. — Ну, — провадив Халед, — я вийшов з Афганістану. І йшов. І йшов. Неймовірно, як, виявляється, багато можна пройти, коли байдуже, житимеш ти чи помреш. А точніше, коли ти себе не любиш. — І куди конкретно ти дійшов? — Я дійшов до Пакистану. «Розкажи мені про Пакистан», — промовив мій внутрішній голос. — А після Пакистану? — А після Пакистану я пішов до Індії. Потім, пройшовши Індію, дістався Варанасі^[89]. Поки я потрапив туди, уже пішов поголос. Багато людей чули про Мовчазного Подорожнього Бабу, який не проронив ні слова. Мені довго доходило, що то вони про мене. Я не говорив, бо на той час просто не міг. У плані, фізично не міг. Я дуже охляв від недоїдання. Мало не помер від нього. Багатомісячний голод призвів до того, що в мене випало волосся і більшість зубів. Рот розпухнув від виразок. Я не міг промовити ні слова, навіть щоб попросити допомоги. Він лагідно розсміявся, розсіюючи веселі порошинки в сонячному промінні спогадів. — Але люди сприймали моє мовчання як мудрість, уявляєш? Менше інколи може стати більшим. А у Варанасі був англієць — лорд Боб, який визнав мене своїм гуру. І так сталося, що він був надзвичайно заможний. Чимало моїх учнів виявилися багатіями, і якщо подумати, то це досить кумедно. Халед замовк, роздивляючись англійський садок, і посмішка подиву заграла в куточках його рота. — Лорд Боб... — зацікавився я. — О так. Лорд Боб. Він був такою доброю і турботливою людиною, але й сам чогось потребував. Відчайдушно потребував. Він усе життя присвятив пошукам того, що могло б надати значення існуванню, а потім нарешті прийшов до мене по відповідь. — І якою вона була? — запитав я. — Не уявляю, — відповів Халед. — Чесно кажучи, я гадки не мав, чого конкретно він шукав. Гадки не мав. Урешті-решт, він був безбожно багатий. Чого ще йому могло хотітися? Але не думаю, що нездатність допомогти хвилювала лорда Боба, бо по смерті він залишив свій статок мені. Дівчата повернулися з двома тацями й поставили їх на столах біля нас. Там були напої у високих склянках, а ще кілька тарілок із сушеними папаєю, ананасом і манго та три різновиди очищених горішків. Низько вклонившись Халеду з благоговійно складеними докупи руками, дівчата почали задкувати, а потім повернулись і залопотіли босими ногами по викладеній кахлями підлозі веранди. Я споглядав, як дівчата зникали за рогом, а потім обернувся й поглянув на Халеда, який мрійливо задивися на сад, і Абдуллу, який втупився в Халеда. — Я прожив у Варанасі майже два роки, — згадав Халед. — Й інколи за ним сумую. Тоді він озирнувся і взяв одну зі склянок. Віддав її мені, а ще одну передав Абдуллі, й себе теж не обділив. — То були хороші роки, — сказав Халед. — Я багато навчився, дивлячись на готовність лорда Боба підпорядковуватись і підкорятися мені. Він усміхнувся. Я глянув на Абдуллу. Він сказав — підпорядковуватися? Він сказав — підкорятися? Це буда дивна мить, і ще дивніша година. Ми потихеньку пили свої напої. — І, звісно ж, він був не єдиний, — провадив Халед. — Було багато інших, навіть літні садгу^[90], і всі вони чекали можливості впасти навколішки і торкнутися моїх ніг, навіть при тому, що я мовчав. І саме тоді я усвідомив, яка влада наповнює нас, коли бодай одна людина прихилиться у відданості. Я зрозумів, що чоловіки продають силу тієї мрії жінкам під час кожного освідчення в коханні. Він розреготався. А я дивився на лінії вологи, що зиґзаґами перетинали срібний філігранний візерунок на яскраво-червоній склянці. Я дедалі більше ніяковів. Халед, який так самовдоволено розповідав про людей, що падали перед ним навколішки, був зовсім не тим другом, якого я любив. Халед обернувся до Абдулли. — Думаю, наш брат Лін дивується, що хоча моя англійська значно покращилась після років спілкування з лордом Бобом, то чуйність однозначно погіршилася, ти згоден? — Кожен сам відповідає за свої дії, — відповів Абдулла. — Це правило однаково застосовується і до тебе, і до людей, які вирішили падати навколішки, а ще до Ліна, та й до мене. — Добре сказано, старий друже! — вигукнув Халед. Він поставив склянку на стіл і важко зіп’явся на ноги. — Ходімо! Хочу щось вам показати. Ми пішли за ним через увесь будинок, аж до сходів, що розходилися по флангах вестибюлю. Халед на мить зупинився біля сходів, поклавши руку на кулю стовпчика. — Сподіваюся, вам сподобався сік, — серйозно запитав він. — Звісно. — Усе змінює краплина кленового сиропу, — наполягав він. Настала пауза. Мені дійшло, що він чекав на відповідь. — Сік був нормальний, Халеде, — сказав я. — Добрий сік, — приєднався Абдулла. — Я дуже радий, — заявив Халед. — Ви навіть не уявляєте, як довго довелося тренувати персонал на кухні, щоб навчити готувати такі соки. Я мусив побити одного з них кухонною лопаткою. А та драма, яку я пережив з десертами... страшно навіть починати. — Даю слово, що все було смачно, — запевнив я. Він зробив один крок, але потім швидко обернувся до Таруна, який рушив був за нами. — Можеш зачекати тут, Таруне, — мовив Халед. — А взагалі відпочинь. З’їж кексик. Розчавлений Тарун побрів геть. Халед спостерігав за ним, мружачись із підозрою. Давній Халед міг за один раз перестрибнути через три сходинки й випередити будь-якого жителя Бомбея, діставшись найвищого поверху першим. Новий Халед двічі зупинявся для відпочинку ще на першому прольоті. — Цей поверх, — пихкотів він, коли ми дійшли до другого поверху, — містить усі необхідні зали для медитації та йоги. — То ти часто займаєшся йогою? — поцікавився я, на мить перейнявши пустотливий дух Близнюка Джорджа. — Ні, ні! — серйозно відповів Халед. — Я занадто жирний і нетренований для цього. І взагалі, я завжди більше любив бокс і карате. Ти маєш пам’ятати, Ліне. Я пам’ятав. Я пам’ятав часи, коли Халед міг збити з ніг будь-якого чоловіка в місті, крім Абдулли, та ще й залишався після цього досить енергійним. — Ага. — Але йогу люблять мої учні. Вони займаються нею повсякчас. Вони б цілодобово там сиділи, якби я їм дозволив. Я практично зі шланга їх мушу поливати, щоб зупинити. Крізь найближчі двері ми помітили гурт з десяти людей, що сиділи на килимках. А з динаміків на стінах лунали звуки флейти. Віддихавшись, Халед повів нас на третій поверх. На цьому поверсі було чимало зачинених дверей, що заповнили довгий коридор. — Спальні, — прохрипів Халед. — Та одномісні кімнати. Він тихенько прочинив двері до найближчої кімнати. Ми побачили кількох дівчат, що спали на односпальних ліжках під натягнутими москітними сітками. Дівчата були голі. — Мої найвідданіші учениці, — розповів Халед дивовижно байдужим тоном. — Якого біса, Халеде? — не витримав я, але він приклав палець до губ, щоб угамувати мене. — Ліне, прошу, тихіше! Ми не матимемо і хвилини спокою, якщо вони прокинуться. — Добре, бувай, Халеде, — розвертаючись, сказав я. — Що ти робиш? — запитав він, здивовано зморщивши лоба. — Ну, я збираюсь іти, поки не вийду звідси. Саме це люди роблять після прощання. — Ні, Ліне, у чому справа? — не розумів він, тихенько причиняючи двері. — Справа? — сказав я, зупиняючись біля сходів. — Це що узагалі таке — гарем? Халеде, ти розгубив усі клепки? Ти ким себе вважаєш? — Усі присутні тут можуть піти щомиті, — заявив він, починаючи злитися. — Включно з тобою. — Як вдало, — зітхнув я, готовий іти геть. — Я саме збирався йти. — Ні, ні, вибач, — запротестував Халед, кидаючись уперед і кладучи руку мені на плече, щоб зупинити. — Ти маєш дещо побачити! Я маю тобі щось показати! Це таємниця. Таємниця, якою я хочу поділитися з вами. — Мені вже достатньо таємниць як на один день, Халеде. Зателефонуй мені, коли злізеш з гори. — Але Абдулла ще не бачив цієї таємниці. Ти ж не позбавиш його такої можливості, правда ж? Це жорстоко. Абдулло, ти ж хочеш дізнатися таємницю? — Хочу, Халеде, — відповів Абдулла, імітуючи невинний захват. — Скажи це Ліну. Переконай його залишитись. У будь-якому разі, я піду дивитися на цю таємницю, і ви можете приєднатися, якщо захочете, брати мої. Він відпустив моє плече, приготувався до підйому по сходах і поплентався на четвертий поверх. Я притримав Абдуллу. — Що ми тут робимо, Абдулло? — Що ти маєш на увазі? — Кімната, переповнена голими дівчатами? Що з ним сталося? Є достобіса дівчат. Світ наповнений дівчатами. Мати власну кімнату з дівчатами — ось це надає слову «стрьомний» нового значення. Ну ж бо, Абдулло. Гайда звідси. — Але, Ліне, — прошепотів Абдулла. — Як щодо таємниці? — Ти знущаєшся? — Це ж таємниця. Справжня таємниця. — Мені не подобаються таємниці, про які я вже чув, Абдулло. — Як тобі може не хотітися дізнатися? — Припустімо, що в мене психологічний напад астми і мені негайно потрібно вийти на свіже повітря. Це може зцілити мене. Ходімо. — Прошу, Ліне, залитися зі мною, поки не розкриється ця таємниця. Я зітхнув. — Хлопці, ви йдете? — гукнув Халед, зупинившись на перепочинок посеред сходів. — Ці сходи мене вбивають. Наступного тижня встановлять ліфт. Абдулла благально на мене подивився. — Гаразд, гаразд, — вирішив я, піднімаючись сходами. Утомлено дибаючи, Халед подолав останній відрізок сходів і підійшов до зачинених дверей. Дістаючи ключа зі складок свого каптана, він відімкнув двері й провів нас усередину. Там було темно. Світло з будинку осяяло горище, перехрещене балками даху. Халед зачинив двері, замкнув їх та увімкнув підвішену лампочку. Там був скарб із золотих і срібних об’єктів: коштовні намиста і ланцюжки, що висипалися з маленьких дерев’яних скринь, розкиданих на кількох столах. Там були також підсвічники і дзеркала, рами для картин, щітки для волосся, перлові намиста, коштовні браслети, намиста, брошки, персні, сережки, кільця для носа, персні для пальців ніг, навіть кілька чорних і золотих весільних намист. І там були гроші. Багато грошей. — Хай як би я намагався це описати, — мовив Халед, дихаючи розтуленим ротом, — нічого не зрівняється з побаченим на власні очі, на? Це і є влада прихиленого коліна. Ви бачите? Ви бачите? Опустилася м’яка тиша. Десь на даху бігали голуби, їхнє воркотання лунало в довгій замкненій кімнаті. Нарешті Халед озвався. — Неоподатковані, — пропихтів він. Він по черзі дивився на мене й Абдуллу. — Ну? Що скажете? — Тобі потрібно більше охорони, — зауважив Абдулла. — Ха! — розреготався Халед, поплескуючи високого іранця по спині. — Ти зголошуєшся на роботу, мій старий друже? — Я маю роботу, — ще серйозніше відповів той. — Так, так, звісно ж, маєш, але... — Це твої учні віддали все це? — запитав я. — Узагалі-то, це я називаю їх учнями, а вони надають перевагу терміну «послідовники», — розповів Халед, дивлячись на скарби. — Цього всього було ще більше. — Більше за це? — О так. Удосталь інших подарунків від моїх послідовників у Варанасі. Але я мав нагло покинути те місто, тож усе втратив. — Як саме? — Використав як хабар поліції, — уточнив Халед. — Саме тому лорд Боб незадовго до смерті оселив мене тут, у цьому будинку. — А чому ти так швидко покинув Варанасі? — Чому ти хочеш знати, Ліне, мій старий друже? Прикраси зі скарбу сяяли в його очах. — Друже, ти сам почав про це розповідати. Він довго на мене дивився, вагаючись на крижаному краю безжалісної правди. Здається, він вирішив мені довіритися. — Там була дівчина, — почав він. — Послідовниця, дуже віддана послідовниця, яка походила з видатної родини брахманів^[91]. Вона була прегарна й безмежно мені віддана, тілом і душею. Я не знав, що вона була неповнолітня. — Та ну, Халеде. — Я не міг знати. Ліне, ти ж тут живеш і маєш знати, якими не на свої літа розвинутими можуть бути ці юні індійські дівчата. Вона виглядала на вісімнадцять, присягаюся. Її груди були набряклі, наче спілі манго. І сексом вона займалася, неначе доросла. Але, на жаль, їй було лише чотирнадцять. — Халеде, ти тільки-но офіційно мене налякав. — Ні, Ліне, зрозумій мене... — Зрозуміти секс із дітьми? Хочеш, щоб я дивився на це твоїми очима? Це воно, Халеде? — Але цього не трапиться знову. — Знову? — Цього не може знову трапитися. Я вжив заходів. — Ти погіршуєш ситуацію щоразу, коли розтуляєш рота, Халеде. — Послухай мене! Я змушую кожну з них показувати свідоцтво про народження, особливо молодших. Тепер я захищений. — Ти захищений? — Закриймо цю серйозну тему, яар. Ми всі жалкуємо про деякі випадки зі свого минулого, ні? Є таке арабське прислів’я: радься з тим, хто змушує тебе ридати, а не з тим, хто змушує сміятися. Я не розсмішив тебе сьогодні, Ліне, але це не означає, що мої поради даремні. — Халеде... — Хочу, аби ви знали, що ви з Абдуллою — єдині мої брати, які відтепер завжди будуть у безпеці. Ця влада, ці гроші та мій спадок — це все ваше. — Про що ти, Халеде? — Про гроші для розширення бізнесу, — пояснив він. — Якого бізнесу? — Цього бізнесу. Ашраму. Прийшов час для розширення. Ми можемо керувати тут разом, і по всій Індії, а потім навіть у Америці. Межа — це небо. Буквально. — Халеде... — Саме тому я так довго з тобою не зустрічався. Потрібно було накопичити базовий фонд. Я привів вас сюди, щоб показати щось настільки ж ваше, як і моє. — Це точно, — сказав я. — Я дуже радий, що ти розумієш. — Я хочу сказати, що зібрані тут речі не наші, Халеде, і не твої. — Що це означає? — Вони були даровані чомусь більшому за нас, і ти це знаєш. — Але ти не розумієш, — наполягав він. — Я хочу бачити вас двох зі мною. Ми можемо заробити мільйони. Але духовна індустрія — це жорстоке місце. Ви знадобитеся мені для руху вперед. — Я вже рушив уперед, Халеде. — Але ми можемо розширитися! — просичав Халед, вишкіривши зуби. — Ми можемо розширитися! — Халеде, мені потрібно поїхати з міста, — раптом заявив Абдулла наполегливо. — Що? — здивувався Халед, якого несподівано струсили з дерева планів. — Хочу попросити тебе ще один раз залишити це місце, цих людей і повернутися зі мною до Бомбея. — Знову, Абдулло? — сказав Халед. — Займи своє правомірне місце на чолі ради, що належала Хадербгаю. Ми зіткнулися з проблемами, і стане набагато гірше. Ти маєш нас очолити. Ти маєш скинути Санджая і повести нас. Якщо підеш зараз, то Санджай житиме. Якщо ні, то один з нас його вб’є, а потім тобі все одно доведеться керувати в інтересах компанії. У цьому новому втіленні Халед був протилежністю того, яким має бути ватажок. Але Абдулла — іранець, який налаштовував своє серце під музику вулиць Бомбея, — не бачив чоловіка, що стояв з нами на горищі. Абдулла бачив престиж, що приклеївся до Халеда завдяки довгій і близькій дружбі з Хадербгаєм, а ще владу, що прокинулася завдяки крові багатьох битв і бандитських воєн, якими він керував і в яких перемагав для компанії. Я остаточно покінчив із санджайською компанією, але ясно було, що смак до підкорення Нового Халеда підживить рішуче використання влади Старим Халедом. Злочин завжди пов’язаний з чимось фатальним, і саме тому ми так ним захоплюємося. Злочин з домішками релігії дарує спокуту рятівникам завдяки жертві грішників. Я не бажав, щоб Халед пристав на пропозицію Абдулли. — І знову скажу, що не можу прийняти цю пропозицію, — посміхнувся Халед. — Але, враховуючи нашу дружбу й повагу один до одного, прошу вас розглянути мою пропозицію. Це золота можливість вдало зайняти нішу в духовній індустрії до того, як вона справді розкрутиться. Ми лише на йозі можемо заробити мільйони. — Халеде, подумай про компанію, — наполягав Абдулла. — Ти мусиш слідувати за своєю долею. — Цього не станеться, — відповів Халед, досі з посмішкою. — Але я ціную твою доброту і ще одне звернення. Тепер, перш ніж ви остаточно вирішите, прошу подумати про всі мої скарби та разом пообідати. Маю сказати, що вмираю з голоду. — З мене годі, — мовив я. — З тебе... що? — Халеде, з мене було годі ще тоді, коли ти показав мені гарем. Я йду. — Ти що — навіть не поїси з нами? — запитав Халед, замикаючи двері. — Це означає: знову прощавай, Халеде. — Але ж це погана прикмета — не їсти того, що було приготовлено спеціально для тебе! — попередив він. — Я ризикну. — Але ж це кашмірські солодощі. Кашмірський кондитер — один з моїх послідовників. Ти навіть не уявляєш, як важко знайти одного з таких. Я перетнув передпокій з Халедом, що метушився позаду. До нас приєднався Тарун, прилипаючи до свого господаря. — Ну, добре, — сопів Халед, виходячи за нами на веранду. Він попрощався зі мною вологими м’якими обіймами, потис руку Абдуллі й махав рукою, поки ми йшли гравійною доріжкою. — Приходьте в будь-який час! — гукнув він. — Вам завжди раді! По середах ми крутимо фільми! Ми подаємо охолоджений фірні! І ми влаштовуємо танці по четвергах! Я вчуся танцювати. Можете в це повірити? Біля нього Тарун почав робити нові нотатки. Ми знайшли Карлу на першому ж вигині шляху. Вона сиділа на стовбурі поваленого дерева й насолоджувалася цигаркою. — Ну як, Шантараме, ти облив брудом його паломництво? — Ти могла б трохи краще попередити мене перед нашою зустріччю, — сказав я, почуваючись розбитим правдою. — Що з ним у біса сталося? — Він став щасливим, більш-менш, — спокійно відповіла вона. — У його випадку трохи більш, аніж менш. — А ви раді його таким бачити? Вони обоє витріщилися на мене. — Та ви що! Вони продовжували на мене витріщатися. — Гаразд, гаразд, — здався я. — Може... може я просто хочу повернути старого друга. Ви за ним не сумуєте? — Халед тут, Ліне, — запевнив Абдулла. — Але... — Прибережи сили для підйому, — порадила Карла, повертаючись на стежку. — Ви, гангстери, колись замовкаєте? Ми підійшли до підвищення біля перших печер, і Карла повільно побігла. Коли ми дісталися крутого підйому, вона ще й досі була попереду. Почавши підніматись угору, я не міг не витріщатися на піщані вигини її тіла, окреслені підйомом. «Чоловіки — собаки, — колись сказав мені Дідьє, — без манер». — Ти що — витріщаєшся на мій зад? — здогадалася вона. — Боюся, що так. — Пробач йому, Карло, — мовив Абдулла, щоб прикрити чуже сум’яття. — Він витріщається, бо ти рухаєшся, неначе мавпа. Карла розсміялася, схопившись за лозу біля стежки, щоб утриматись на місці. Той голосний щирий сміх линув крізь верхівки гілок, що підіймалися разом зі скелею. Карла витягнула одну вільну руку, щоб застерегти Абдуллу не говорити ні слова, поки не закінчиться напад сміху. — Дякую, Абдулло, — нарешті вимовила вона. — Звертайся. Отак сміючись і жартуючи, ми, троє вигнанців, піднялися на гору, яка мала змінити всі наші життя навіки. Розділ 29

Коли ми дісталися на вершину, нам вистачило часу лише освіжитися. Карла переодягнулась у небесно-блакитний сальвар-каміз і приєдналася до нас, щоб пообідати. Поївши, ми дізналися, що Ідрис уже на горі. Я повернувся до Крутого схилу, але всі інші спрямували свої погляди на печери. — Є інший шлях на цю гору? — запитав Карлу я. — Завжди є інший шлях на будь-яку гору, — промуркотіла вона. — Усі це знають. — Га-аразд. За кілька секунд на шляху, що проходив біля печери для жінок, з’явився старший чоловік, що, мабуть, був Ідрисом. Він стояв разом з молодиком. Обоє були одягнені в білі курти й небесно-блакитні ситцеві штани. Молодший, на вигляд іноземець, повісив на плече мисливську гвинтівку. — А хто це зі зброєю? — Силвано, — відповіла Карла. — А для чого гвинтівка? — Щоб відлякувати тигрів. — Тут є тигри? — Звісно. На сусідній горі. Я хотів дізнатися, наскільки близько сусідня гора, але озвався Ідрис. — Любі друзі, — кахикнув він. — Це ще той підйом, навіть протоптаною стежкою. Вибачаюся за запізнення. Сьогодні вранці на мене напали сварливі філософи. Його глибокий лагідний грудний голос гудів у повітрі. Здавалося, що він огортає нас. Це був голос, який утішає, голос, який може м’яко збудити після нічного жахіття. — Яка в них була дилема, майстре-джі? — поцікавився учень. — Один з них, — відповів той, дістаючи з кишені хустинку й витираючи лоба, — розпочав дискусію про те, що щастя — це найбільше зло. Інші не змогли виграти суперечку. Тож вони, звісно, стали відчайдушно нещасні. Вони хотіли, щоб я розсудив їхню суперечку. — І ви зробили це, Ідрисе? — запитав ще один учень. — Звісно. Але це тривало вічно. Хіба хтось, крім філософів, може так запекло битися проти твердження, що щастя — це добра річ? А потім, коли їхні уми переконалися, що щастя — це добре, раптовий викид усього того накопиченого щастя виявився занадто потужним. Вони втратили контроль. Хтось із вас бачив істеричних філософів? Учні перезирнулися. — Ні? — підохотив Ідрис. — Я теж. І вам урок. Що слабшим є ваш зв’язок з реальністю, то небезпечнішим стає світ. З іншого боку, що більш раціональним є ваш світ, то обережніше потрібно ставити його під питання. Але годі про це, почнімо. Збирайтеся навколо та влаштовуйтеся зручніше. Послідовники й учні вхопилися за табурети та стільці, поставивши їх півколом біля Ідриса, який опустився у м’яке крісло. Молодик з гвинтівкою, Силвано, сів трохи позаду і праворуч від Ідриса. Він умостився на твердому дерев’яному табуреті, постійно зиркаючи на кожного з нас. Його погляд досить часто зупинявся на мені. Абдулла схилився ближче до мене. — Італієць з гвинтівкою, Силвано, спостерігає за тобою, — прошепотів він, трохи повернувши голову. — Дякую. — Нема за що, — серйозно відповів він. — Бачу, що в нашому невеличкому дослідницькому гурті з’явився новий учасник, — мовив Ідрис, дивлячись на мене. Я обернувся перевірити, чи не дивиться він на когось іншого. — Радий бачити тебе тут, Ліне. Хадербгай часто про тебе розповідав, і я дуже радий, що ти зміг прийти. Усі розвернулися до мене. Усміхнулися й кивнули, вітаючи мене. Я поглянув на цю святу особу, опираючись спокусі розповісти, що Хадербгай жодного разу не згадав про Ідриса під час наших філософських розмов. — Скажи нам, Ліне, — запитав Ідрис, широко всміхаючись, — ти шукаєш просвітлення? — Я не здогадувався, що його хтось загубив, — відповів я. Це не було прямою грубістю, але й не було повагою до гідності знаменитого учителя. Силвано наїжачився, рефлекторно схопившись за гвинтівку. — Прошу, майстре, — заговорив він низьким голосом, зі злобою, — дозволь мені його просвітлити. — Спочатку поклади гвинтівку, Ромео, — запропонував я, — а тоді дізнаємося, хто побачить світло першим. У Силвано була накачана атлетична фігура, і рухався він граційно. З квадратною щелепою і квадратними плечима і з м’якими карими очима й чуттєвими губами, він більше походив на італійську модель чи кіноактора, аніж на послушника святої людини. Принаймні, мені тоді так здавалося. Не знаю, чому я не сподобався йому. Може, всі ті порізи й синці на моєму обличчі переконали хлопця, що треба було щось довести. Це було неважливо, я був настільки злий на Халеда й Долю, що підійшла би будь-яка бійка. Силвано підвівся. Я також встав. Ідрис спокійно помахав правою рукою. Силвано сів, і я теж повільно опустився на стілець. — Будь ласка, вибач Силвано, — обережно мовив до мене Ідрис. — Відданість — це його спосіб любити. Думаю, що те саме можна сказати і про тебе, хіба ні? Відданість. Ми з Лайзою не могли знайти способу покохати одне одного. Я кохав Карлу, жінку, яка була одружена з іншим чоловіком. Я звільнив своє серце з братства санджайської компанії і мав розмову про вбивство Санджая в один і той самий день. Відданість потрібна тоді, коли ти недостатньо любиш. Коли любиш достатньо, то про відданість навіть немає мови. Усі витріщилися на мене. — Вибач, Силвано, погане видалося десятиріччя, — сказав я. — Добре. Дуже добре, — мовив Ідрис. — Тепер я хочу, ні, я вимагаю, щоб ви, хлопці, стали друзями. Тож попрошу вас обох підійти сюди, стати переді мною і потиснути один одному руки. Погані вібрації не допоможуть нам рухатись у напрямку просвітлення, правда ж, хлопці? Квадратна щелепа Силвано напружилася від небажання, але він швидко підвівся та став перед Ідрисом. Він тримав гвинтівку лівою рукою. Його правиця була вільна. Безглуздий імпульс не робити, що тобі кажуть, тримав мене на місці. Учні почали перемовлятися, і їхні приглушені голоси гуділи в повітрі. Ідрис поглянув на мене. Здавалося, що він стримував посмішку. Його карі очі сяяли яскравіше за коштовності на горищі Халеда. Силвано почав сіпатися, а злість і приниження міцно стиснули його губи. Навколо його рота запали білі складки. Тієї порожньої миті мені було байдуже. Італієць сам це почав, напросившись мене просвітлити. Я був радий продемонструвати трохи власного світла. І тієї миті я був готовий покинути гору, мудреця, Абдуллу й Карлу. Карла пхнула мене ліктем під ребра. Я підвівся і потиснув руку Силвано. Він перетворив це на змагання. — Дякую вам, — нарешті мовив Ідрис, і ми розслабили кісткодробильну хватку. — Це було... повчально. А тепер займіть свої місця і починаймо. Я повернувся до свого стільця. Абдулла повільно хитав головою. Карла просичала мені єдине слово: — Ідіот! Я намагався образитися, але вона мала рацію. — Гаразд, — з блискучими очима сказав Ідрис. — Задля нашого гостя, яке Правило номер один? — Правило номер один — не існує гуру! — швидко й чітко відповів увесь гурт. — А Правило номер два? — Правило номер два — ти сам собі гуру! — А Правило номер три? — Правило номер три — ніколи не здавай свободу свого розуму. — А Правило номер чотири? — Правило номер чотири — інформуй свій розум про все без жодних упереджень! — Гаразд, гаразд, — розсміявся Ідрис. — Достатньо. Особисто я не люблю правил. Вони наче мапа якогось місця, а не саме місце. Але я знаю, що деякі люди полюбляють правила і навіть їх потребують, тож такі справи. Ще чотири бісові правила. Може, Правилом номер п’ять, якщо ми туди дійдемо, має стати отаке: немає жодних правил. Учні сміялися разом з ним, зручніше влаштовуючись на своїх табуретах і стільцях. Ідрису було трохи за сімдесят. Хоча він і ходив, спираючись на довгу патерицю, його тонке, але здорове тіло ще було гнучке. Час до часу він без особливих зусиль і без допомоги рук схрещував ноги, сидячи у своєму м’якому кріслі. Його кучеряве сиве волосся було коротко вистрижене, привертаючи увагу до промовистих карих очей, розкішного вигину гакуватого носа і вигину темних повних губ. — Якщо я правильно пам’ятаю, Карло, — м’яко почав Ідрис, — наша остання дискусія стосувалася покірності. Хіба ні? — Саме так, майстре-джі. — Прошу, Карло, і всі інші. Ми є одним дослідницьким розумом і єдиним дружнім серцем. Кличте мене Ідрисом, і я також уживатиму лише ваші імена. А тепер, Карло, нарешті повідай нам свою думку з цього приводу. Карла глянула на вчителя очима, що палали, неначе лісова пожежа. — Ти справді хочеш знати, Ідрисе? — Звісно. — Справді? — Так. — Гаразд. Обожнюй мене. Вклоняйся мені. Підкоряйся мені. Я, я, я — це все, про що говорить Бог. Учні аж зойкнули, але Ідрис почав сміятися з неприхованим захватом. — Ха! От тепер ви бачите, мої юні шукачі мудрості, чому я так високо ціную думку Карли! Учні почали перешіптуватися між собою. Карла підвелася, підійшла до краю плато і запалила цигарку. Вона вглядалась у навколишні пагорби й долини. Я знав, чому вона відійшла. Їй було незручно чути про свою правоту; Карлі було би приємніше помилитися й почути, що вона кмітлива чи дотепна. — Обожнювання — це форма підкорення, — пояснив Ідрис. — Усі релігії, як і всі королівства, вимагають від вас підкорення й послуху. З усіх тих десятків тисяч релігій, що існували від появи людської цивілізації, вижили лише ті, які мали здатність викликати послух. І коли цей послух розвіюється, то відданість, що залежала від нього, стає такою ж далекою, як колись велична віра в Зевса, Аполлона й Венеру, які так довго правили світом. — Але, Ідрисе, ти стверджуєш, що ми маємо бути гордими, а не покірними? — запитав молодий учень. — Ні, не стверджую. Звісно ж, ні, — спокійно відповів Ідрис. — І добре, що ти підняв це питання, Арджуне. Те, про що я розповідаю, не стосується гордощів. Можна багато чого здобути, якщо зрідка прихиляти голову й падати навколішки. Жоден з нас не повинен настільки загордитися, щоб не змогти впасти навколішки і визнати, що ми нічого не знаємо і не є центром усесвіту, та що існують речі, через які нам потрібно справді соромитися і за які потрібно охоче дякувати. Ви згодні? — Так, Ідрисе, — відповіло кілька учнів. — І гордість, правильна гордовитість, яка необхідна нам для виживання в цьому жорстокому світі, чим вона є? Правильна гордість не каже: «Я — кращий за інших», — адже саме це твердить неправильна гордість. Правильна гордість каже: «Незважаючи на всі недоліки, я маю природне право на існування і маю силу волі, яка є інструментом для самовдосконалення». Узагалі-то, практично неможливо змінюватися й самовдосконалюватися без частки правильної гордості. Ви згодні? — Так, Ідрисе. — Добре. Я намагаюся вам донести ось що: схиліться в покорі, схиліться в розумінні, ми всі пов’язані, кожен з нас, і кожен живий організм, схиліться в розумінні, ми всі жадаємо зрозуміти й належати, але ніколи нікому сліпо не коріться. Ну що, молоді люди, ви маєте думки з цього приводу? Запала тиша, й учні почали переглядатися. — Ліне, наш новий гостю, — швидко звернувся до мене Ідрис. — Що скажеш ти? Я вже опинився далеко, думаючи про наглядачів, які били в’язнів. — Достатня міра послуху дозволить людям зробити практично будь-що з іншими, — мовив я. — Мені подобається ця відповідь, — вирішив Ідрис. Похвала мудреця — як найсолодше вино. Я відчув її тепло всередині. — Послух — це вбивця совісті, — запропонував Ідрис, — і саме тому будь-яка довговічна інституція його вимагає. — Але ж ми мусимо коритися бодай чомусь? — запитав парсійський учень. — Корись законам держави, Зубіне, — відповів Ідрис, — крім тих, які змусять тебе поводитись негідно. Корись Золотим правилам. Поводься з іншими так, як хотів би, щоб інші поводилися з тобою, і чого не хочеш, щоб інші чинили тобі, не вчиняй їм. Підкоряйся своєму інстинкту творити, любити і вчитися. Корися всесвітньому закону совісті, де все, що ти думаєш, кажеш чи робиш має не нульовий вплив, навіть якщо це впливає лише на тебе, і саме тому необхідно мінімізувати негатив у своїх думках, словах і діях та максимізувати позитив. Корися власній вірі. І корися власному серцю. Твоє серце ніколи не брехатиме. Він затих, дивлячись на учнів, багато з яких робили нотатки зі сказаного. Він посміхнувся, потім похитав головою і почав плакати. Я глянув на Абдуллу. Він насправді плаче? Абдулла кивнув, а потім указав на учнів. Кілька з них також плакали. Трохи пізніше Ідрис нарешті заговорив крізь сльози. — Це зайняло дуже багато часу — чотирнадцять мільярдів років, щоб у цій частині всесвіту виникла свідомість, просто тут, здатна на розуміння та розрахунок, і ще чотирнадцять мільйонів років зайняв сам розрахунок. Ми не маємо права просто викинути геть ті чотирнадцять мільйонів років. У нас немає морального права марнувати, шкодити чи вбивати цю свідомість. І ми не маємо права відмовитися від її сили волі — найдорогоціннішої та найчарівнішої речі у всесвіті. Ми зобов’язані навчатися, вчитися, ставити під сумнів, бути справедливими, чесними й позитивними громадянами. І найголовніше, ми зобов’язані вільно об’єднати нашу свідомість з будь-якою іншою вільною свідомістю задля спільної любові. Згодом я чув ту промову багато разів від Ідриса, а також її модифіковані версії від кількох його учнів, і всі версії були цікаві. Мені подобався розум Ідриса, але те, що він сказав одразу після тієї першої промови, дозволило вподобати й самого чоловіка. — Давайте обмінюватися жартами, — запропонував він. — Я буду перший. Я чекав увесь день, щоб це розповісти. Чому дзен-буддист тримав у своєму холодильнику порожню пляшку молока? Хто-небудь? Ні? Здаєтеся? Вона була для гостей, які пили чорний чай! Ідрис і учні почали сміятися. Абдулла розреготався, щасливо й вільно, — я не бачив такого за всі роки нашого знайомства. Я намалював той сміх на стіні свого серця. І у свій невеличкий простий спосіб я полюбив Ідриса, бо він звільнив те щастя в моєму суворому другові. — Гаразд, гаразд, моя черга! — захоплено мовив Арджун, підіймаючись, щоб розповісти жарт. Учні по черзі розповідали свої жарти. Я пішов, прокладаючи шлях крізь ряди учнів, щоб приєднатися до Карли на краю плато. Вона занотовувала лекцію Ідриса, але без записничка. Вона робила нотатки на своїй лівій долоні. Довгі речення огортали руку, пролягаючи по кожному пальцю аж до нігтів, і знову назад до кісточок, а потім на інший палець. Слова продовжувалися на долоні, доки вся шкіра на руці й пальцях не була вкрита павутинням з букв, наче малюнки хною на руках бомбейської нареченої. То була найсексуальніша річ, яку я бачив у своєму житті: я ж письменник. Нарешті я знайшов у собі силу відвести погляд і подивитися на ліс, що вже задихався від важкого набряку хмар. — То ось чому ти просила мене пожартувати, — озвався я. — Це була одна з причин, — відповіла Карла, зводячи очі й дивлячись уперед. — Він каже, що одна з безперечних ознак фанатиків — це те, що у них відсутнє почуття гумору. Тож він змушує нас сміятися принаймні один раз на день. — Ти на це купуєшся? — Він нічого не продає, Ліне. Ось чому він мені до вподоби. — Гаразд, що ти про нього думаєш? — А хіба має значення, що я думаю? — Усе в тобі має значення, Карло. Ми зустрілися поглядами. Я не міг зрозуміти, про що вона думає. Я хотів її поцілувати. — Ти розмовляв з Ранджитом, — сказала вона, насуплено вивчаючи мої очі. Я перестав думати про поцілунок. — Він говіркий, твій чоловік. — Про що він говорив? — А про що він міг зі мною говорити? — Не грай зі мною в ігри! Говорила вона м’яко, але голос звучав, наче крик пійманої тварини. Потім Карла заспокоїлася. — Що конкретно він тобі сказав? — Дай відгадаю, — мовив я. — Ви з Ранджитом робите це з людьми заради забави, правильно? Вона посміхнулася. — Ми з Ранджитом маємо особливе взаєморозуміння, але не щодо всього. Я посміхнувся. — Знаєш що, — сказав я. — До біса того Ранджита. — Я б з тобою погодилася, — мовила вона, — якби не думала, що колись можу до нього там приєднатися. Вона перевела погляд на хмари, що пінилися над далеким містом, і на першу зливу, яка клекотала й шуміла на узліссі. Я був збентежений, але це саме почуття здебільшого і приходило під час розмови з Карлою. Я не знав, чи вона каже про якісь особисті речі в їхньому житті з Ранджитом, чи про нас. Якщо вона говорить про Ранджита, то я не хотів цього чути. — Сильна буря, — зауважив я. Карла мерщій обернулася до мене. — Це сталося через мене, хіба ні? — Що сталося через тебе? Вона похитала головою, а потім знову втупилася в мене. Її зелені очі були єдиною яскравою річчю на планеті з сірим небом. — Твоя розмова з Ранджитом, — зронила вона, раптом ставши рішучою та прямою. — Він хвилюється за мене, і це ясно. Але суть у тому, що саме йому потрібна допомога, а не мені. Якраз він у небезпеці. Вона дивилася мені в очі, намагаючись прочитати думки. Я ж читав у її погляді те, що здавалося чистим і чесним занепокоєнням через свого чоловіка. Якимось чином це ранило мене більше, ніж гиря Конкенона. — Чого ти хочеш, Карло? Вона спохмурніла, опустила очі, а потім знову поглянула на мене. — Я хочу, щоб ти йому допоміг, — сказала вона, неначе то було визнання провини. — Було б чудово, якби він прожив ще хоч кілька місяців, а зараз на це мало шансів. — Кілька місяців? — Кілька років теж було б непогано, але бодай кілька місяців. — Для чого? Вона дивилася на мене, випробовуючи різні емоційні реакції і нарешті обираючи розслаблену посмішку. — Для мого душевного спокою, — відповіла вона, нічого мені не кажучи. — Карло, він великий хлопчик з великим банківським рахунком. — Я серйозно. Я трохи повитріщався на неї, а потім розсміявся. — Ти — це щось, Карло. Ти справді щось із чимось. — Що ти маєш на увазі? — Уся ця ранкова розмова, з запитанням, чи прийшов я сюди через тебе, просто щоб збити з пантелику, бо ти прийшла сюди задля Ранджита. — Думаєш, я тобі брешу? — Говорити про те, щоб зберегти Ранджитові життя на кілька місяців, — те саме, що говорити про його смерть за кілька місяців. Дуже мило, Карло. — Думаєш, я тобою маніпулюю? — Це буде не вперше. — Ні, це не... — Неважливо, — похмуро мовив я. — І завжди так було. Я тебе кохаю. Вона розтулила рота, щоб заговорити, але я приклав пальця до її вуст. — Я порозпитую про Ранджита. Грім заглушив її відповідь, грім, що розкочувався поривами, тіпаючи лісові дерева. — Мені вже час, — вирішив я, — спробую обігнати бурю дорогою до міста. Маю переконатися, що з Лайзою все гаразд. Я повернувся, щоб піти, але вона вхопила мене за зап’ясток, її була рука вкрита татуюваннями: рука, заповнена сплетінням слів. — Дозволь поїхати з тобою, — попрохала Карла. Я завагався. Інстинкт відмовив на мить. — Лише це, — провадила вона. — Дозволь повернутися з тобою до міста. — Гаразд. Гаразд. Ми зібрали речі й попрощалися зі всіма учнями. Карла подобалась учням. Карла подобалась усім, навіть якщо вони не хотіли її розуміти. Ідрис і Силвано чекали на краю плато, щоб також попрощатися. Силвано й досі тримав гвинтівку на плечі. — Без образ, Силвано, — сказав я, простягаючи руку. Він сплюнув на землю. «Супер, — подумав я. — Добре, час піднятись над ситуацією». — Твоє ім’я — Силвано — означає ліс, або «форест» англійською. — І що коли й так? — зажадав він, випнувши щелепу. — Я це знаю, — посміхнувся я, — бо один мій італійський друг змінив своє ім’я з Силвано на Форест. Форест Марконі. Я тоді подумав, що це красиве ім’я в обох варіантах. — Що? — насупився він. — Просто хочу сказати, що вже маю друга на ім’я Силвано, і він дуже мені подобається. Мені шкода, що ми невдало почали. Сподіваюся, ти мене пробачиш. — Ну, так, звісно, — мерщій погодився Силвано, тягнучись до моєї руки. І тепер молодий італієць уперше без жодного виклику мені посміхнувся. — Ти знаєш італійську? — запитав він. — Я можу лихословити, якщо треба. Ідрис розсміявся. — Ліне, ти мусиш повернутися! — вимагав він. — Просто мусиш почути мою невеличку промову про тваринну й людську природу. Ти отримаєш від цього задоволення. Купу задоволення! Подвійна, неначе язик кобри, блискавка пронизала чорні хмари. Обличчя й тіло вчителя на мить осяяло блакитно-срібне світло. — Я «за», — відповів я, коли розвіялися проблиски стихії. — І обов’язково увімкну своє тваринне нутро. — Тобі тут завжди раді. Ми з Абдуллою і Карлою спустилися по схилу, час до часу хапаючись один за одного на слизьких місцинках. Діставшись парковки, Абдулла скористався телефоном. Поки ми на нього чекали, я оглянув нависле небо. — Ми можемо не встигнути до бурі. Вона може наздогнати нас на трасі. — Нам може пощастити, — посміхнулася Карла. — Маю сказати, що там, на горі, з Силвано сталася досить швидка переміна. — Він нормальний. То була моя провина. Чимало всього крутиться на думці. — Пішов ти, Ліне. Чому ти завжди це робиш? — Що? — Уникаєш світу, ховаючись у власних думках, але ніколи про них не розповідаєш. — Зараз ти кидаєш камінням у скляний будинок, — відповів я, але вона знову мала рацію, і це було зрозуміло. Я хотів їй розповісти. Усе було догори дном. Ми з Лайзою вже не були парою. Ранджит зацікавив підривників. Я полишав санджайську компанію. Війни запалали між бандами та всередині них, а єдине безпечне місце було подалі від міста. — Карло, тобі варто на деякий час поїхати з міста, і мені теж. — Поки жодного шансу на це, Шантараме, — розреготалася вона і попрямувала до крамнички поговорити з продавцем. Абдулла повернувся й почав тихо говорити, пригнувши голову до мене. — Санджай від усіх відкупився, — розповів він. — Проблем не буде. Але цього слід було чекати. Я маю поїхати до братів у Делі, бодай на тиждень. Мушу їхати сьогодні ж. — На тиждень? — Ані на день менше. — Я їду з тобою. У тебе є вороги в Делі. — У мене скрізь є вороги, — м’яко промовив він, опускаючи очі. — Як і друзі. Ти не можеш поїхати зі мною. Ти вирушиш до Шрі-Ланки і там завершиш свою місію, поки цей випадок стрілянини в «Леопольді» не забудеться. — Пригальмуй, брате. Я йду з санджайської компанії, пам’ятаєш? — Я розповів про це Санджаю, і... — Ти що? — Я розповів Санджаю про твоє рішення. — Я мав йому сказати сам, — розізлився я. — Знаю, знаю, — відповів він. — Але я мушу поїхати в Делі сьогодні. І не був би присутнім під час вашої розмови, а це б несло велику загрозу для тебе. Тож я вирішив розповісти про все зараз, щоб побачити, чи опинишся ти в небезпеці. — І як, опинюсь? — І так, і ні. Він здивувався й оскаженів, але потім достатньо заспокоївся, щоб вирішити, що коли ти завершиш цю останню місію для компанії, то зможеш піти. Що думаєш, Ліне? — Це все, що він сказав? — Він також сказав, що якби ти мав тут родичів, то вони б уже померли. — І? — І що він залюбки кине тебе собакам після закінчення цієї місії. — Це все? — Усе, крім матюків. Він справжній лихослов і здохне лаючись, іншалла. — Коли я мушу виїхати? — Завтра зранку, — зітхнув він. — Ти сядеш на поїзд до Мадраса. Потім скористаєшся вантажним судном, аби дістатися Тринкомалі. Люди компанії чекатимуть на тебе завтра біля вокзалу Вікторія о сьомій. Вони принесуть усі твої квитки та інструкції. Шрі-Ланка, вантажне судно, інструкції... я зробив глибокий вдих і повільно видихнув. — Шрі-Ланка? — Ти дав слово, що зробиш це. — Справді, а тепер жалкую. — Ти станеш вільним після цієї місії. Це чистий шлях до волі. Думаю, тобі варто погодитися. Я ще деякий час не зможу усунути Санджая, а так ти будеш у безпеці. — Гаразд. Гаразд. Гаразд, іншалла. Погнали. — Зачекай, — сказав він, нагинаючись ближче. — Кілька наступних тижнів свого життя, брате, ти маєш ходити і розмовляти дуже обережно. — Ти ж мене знаєш, — посміхнувся я. — Я дійсно тебе знаю, — заявив він. — І знаю демона всередині в тебе. — Га? — Демони є в усіх нас. Деякі з них не бажають нам лиха. Вони просто хочуть жити всередині нас. Деякі з них хочуть більшого. Вони хочуть поглинути душі, які їх утримують. — Знаєш, Абдулло, я взагалі-то не поділяю твоїх думок про демонів. Він довго на мене дивився, а тим часом у бурштинових очах колихалося неспокійне листя. — Агов, усе гаразд, — почав я, але він мене урвав. — Я чув твої слова про те, що немає хороших чи поганих людей. Що якраз наші вчинки бувають хорошими чи поганими, а не люди, які їх роблять. — Це були слова Хадербгая, — відповів я, дивлячись удалечінь. — А він почув їх від Ідриса, — випалив Абдулла, і я знову глянув на нього. — Кожна розумна річ, сказана Хадербгаєм, йшла від Ідриса. Але в цьому разі я не погоджуюся ні з Ідрисом, ні з Хадербгаєм, ні з тобою. На світі є погані люди, Шантараме, брате. І врешті-решт є лише один спосіб з ними розібратися. Він завів мотоцикла й повільно від’їхав, знаючи, що я його наздожену. Підійшла Карла, і я теж оживив свого залізного коня. Вона сіла позаду мене. Ті парфуми: кориця та чистий уд^[92]. На єдину шовкову секунду її волосся торкнулося моєї шиї. Двигун загуркотів, прогріваючись. Карла прихилилася ближче, поклавши одну долоню на моє ліве плече, а другу — мені під праву руку. Її рука з витатуйованими словами опинилася на моїх грудях. Усередині мене заграла музика. Домівка. Домівка — це серце, яке ти народжений любити. Ми проїжджали вигини та схили, а тінь гори, що звела нас разом, губилася в благальних руках дерев. Я мусив різко пригальмувати на темній дорозі, щоб уникнути лежачої перед нами гілки. Карла м’яко на мене впала і так і залишилася. Я не знав, де закінчувалося її тіло, і починалося моє. Навіть не хотів цього знати. Я збільшив швидкість, щоб подолати крутий підйом наступного пагорба. Вона приготувалася, міцно тримаючись за мене. Якраз у потрібний момент її долоні й пальці ковзнули по моїх ребрах і знайшли серце, щоб відчувати його під час прощання з останнім лісовим склепінням. Коли ми виїхали на трасу, я швидко й незграбно, неначе закоханий, вихилявся поміж безперервного дорожнього руху. Блудний вітер цілував Карлине волосся навколо моєї шиї. А Карла тислася до мене, її рука лежала на моїх грудях, немов морська зірка, доки ми їхали крізь плями світла, що струменіло з бажання й розчинялося на рекламних щитах вздовж дороги додому. Розділ 30

⇐ Предыдущая 23 24 25 26 272829 30 31 32 Следующая ⇒