Annotation 13 страница

Розділ 26

Після відпочинку й підготовки, ми поїхали по гарячій мусонній трасі, між лісовозами, завантаженими високими однобокими в’язками, що загрожували впасти на кожному вигині дороги. Я радів поїздці, а також тому, що Абдулла гнав. Мені потрібна була швидкість. Проміжки часу для обгону машин були настільки короткі, що напруженість притлумлювала біль. Я знав, що біль повернеться. Біль можна відстрочити, але не заперечити. «Після поїздки нехай повертається, — подумав я. — Біль — це лише доказ життя». За дві години ми досягай спуску, що вів до національного парку «Санджай Ганді». Ми оплатили вхід і розпочали довгу повільну подорож крізь густий ліс біля підніжжя гори. Звивиста дорога, що вела до найвищої верхівки заповідника, була на диво в доброму стані. Нещодавні шторми обтрусили гілки з дерев, які росли біля дороги, але місцеві лісові жителі, чиї хати й самобудовні поселення виднілися тут і там крізь прогалини в пишному підліску, швидко позбирали їх на розпал. Ми проминали гурти жінок, одягнених у квітчасті сарі, які йшли рядочком і несли на головах в’язки гілок. Малеча також тягла тріски й купки гілок, дрібочучи за жінками. Парк був наповнений диким, мокрим від дощу життям. Бур’яни виросли аж до плечей, лози корчились і звивались навколо віття. У кожному вогкому затінку розросталися кущі, мох і лишайники. Рожеві, темно-сині й жовті, наче в стилі Ван Гога, дикі квіти розтяглися на листяному заболоченому килимі лісу. Листочки, почервонілі після дощу, встелили дорогу, наче пелюстки на подвір’ї храму. Повітря просочували земляні аромати з духом старої кори, що сочилися з кожного промоклого стебла, гілочки і стовбура. Мавпи проводили свої зібрання просто на дорозі, але розбігалися, почувши нас. Перебравшись на найближчі виступи та камінці, вони сиділи з гримасами мавпячої образи через наше втручання. Коли один справді великий гурт мавп зник у деревах, злякавши мене, Абдулла зловив мій погляд і дозволив собі рідкісну посмішку. Він був найхоробрішим і найвірнішим чоловіком серед усіх моїх знайомих. Він був жорсткий з іншими, але набагато жорсткіший із собою. І йому була притаманна впевненість, якою всі захоплювалися і якій заздрили. Великий квадратний лоб нависав над допитливою дугою його брів. Велика чорна борода затуляла все, за винятком рота. Глибоко посаджені очі кольору меду в глиняній посудині були сумні: занадто сумні й добрі для широкого гордого носа, високих вилиць і міцної щелепи, які дарували його обличчю той грізний вигляд. Абдулла знову відростив волосся. Воно спадало на широкі міцні плечі гривою, що додавала сили його довгим рукам і ногам. Його обличчя, його особистість і характер вели людей за собою на війну. Але щось особливе — скромна потайливість чи обережна мудрість утримували його подалі від влади, яку так нав’язували деякі члени санджайської компанії. Його благали, але він відмовлявся ставати на чолі. І звісно ж, це змушувало їх наполягати ще більше. Я їхав по тій лісовій дорозі разом з Абдуллою, люблячи його, боячись його і боячись за себе у разі його втрати, замість думати про бійку і як вона могла відбитися на моєму тілі, а ще більше на глузді. Коли ми дісталися розчищеної гравійної стоянки біля підніжжя гори й зупинили свої мотоцикли, я почув у голові голос Конкенона. «Диявол на тебе запав, хлопче». — З тобою все гаразд, Ліне, брате? — Так. Я помітив телефон на стійці невеличкої крамниці. — Будемо ще раз телефонувати Санджаю? — Так. Я подзвоню. Він розмовляв із Санджаєм аж двадцять хвилин, відповідаючи на чисельні запитання дона. Біля підніжжя гори було тихо. Єдиною спорудою на гравійній стоянці була крамничка, у якій продавалися безалкогольні напої, чіпси й солодощі. Продавцем був знуджений молодик з мрійливим обличчям, який час до часу розмахував носовичком, прив’язаним до бамбукової палички. І тоді рій мошкари й мух розлітався на секунду чи дві, але завжди повертався на заляпаний цукром прилавок крамниці. Нікого не було біля крамниці, й ніхто не спускався з гори. Я був радий. Мене так трусило, що знадобилося всі двадцять хвилин, аби оговтатися. Абдулла повісив слухавку та жестом припросив мене йти за ним. Я не міг йому сказати, що почувався занадто слабким і побитим, щоб лізти на гору. Інколи уся твоя сила волі лише вдавана, бо любиш когось занадто сильно, щоб втратити його повагу. Ми піднялися до першого плато гори крутими, але широкими кам’яними сходами. Там була велика печера, оздоблена важкими приземкуватими колонами, що підтримували масивний гранітний цоколь. Арковий вхід вів до святилища. Пройшовши трохи далі вгору, ми опинилися перед найбільшою і найвеличнішою печерою на світі. Біля високого аркового входу до головної печери в альковах стояли дві здоровецькі статуї Будди. Вони були десь уп’ятеро більші за людський зріст і правили за своєрідних вартових. Їх не захищали ні паркан, ні огорожа, але статуї надзвичайно добре збереглися. Після десь двадцятихвилинного підйому повз десятки печер ми вийшли на невелике плато, де шлях розходився на кілька добре протоптаних доріжок. Вершина була ще далеко. Крізь зарості високих тонких дерев і лантанів^[85]ми потрапили до храмового подвір’я. Цей оточений колонами простір був викладений великими білими мармуровими кахлями й накритий міцним склепінням, і закінчувався маленьким скромним храмом мудреця. Похмурий і, може, трохи скорботний кам’яний погляд бородатого святого вдивлявся у навколишні джунглі. Абдулла зупинився посередині білого мармурового подвір’я, щоб обдивитися навкруги. Він поклав руки на стегна, і його очі зігріла легенька посмішка. — Особливе місце? — Так, Ліне, брате. Ось тут Хадербгай отримав більшість своїх уроків від мудреця Ідриса. Моїм привілеєм було супроводжувати його на деякі з цих уроків. Ми трохи постояли мовчки, згадуючи померлого Хана — Хадербгая, і в цей час кожен одягав на плечі іншого плаща зі спогадів. — Нам ще далеко йти? — Недалеко, — сказав Абдулла, виводячи мене з подвір’я. — Але це буде найважчий відтинок гори. Чіпляючись за гілки, траву й лози, ми вилізли на крутіший шлях, що виводив на верхівку. Цей підйом міг бути досить простим під час сухого сезону, коли гірська порода й каміння міцно закріплені у вузькій земляній стежці вздовж скелі. Але в ті сутінкові дні довгого мусону то був важкий підйом. На половині шляху ми зустріли молодика, який спускався тією ж самою стежкою. У тій точці був настільки крутий схил, що хлопчина мусив ковзати вниз, тримаючись за бур’яни й лози. Він ніс велику пластикову каністру для води. Щоб розминутися з нами на вузькому шляху, він мусив сповзати, чіпляючись за нас, а ми робили те ж саме. — Оце забава! — на хінді мовив він, щасливо посміхаючись. — Принести вам чогось ізнизу? — Шоколаду! — замовив Абдулла, коли юнак нас оминув, зникаючи в зелені, що заполонила вертикальний шлях. — Я забув його купити! Заплачу, коли піднімешся назад! — Тгик! — десь далі гукнув молодик. Діставшись мети, я збагнув, що то була столова гора — з пласкою верхівкою, простора, з’єднана з гострою напівверхівкою гори. Кілька великих печер врізалися в гостру частину скелі, відкриваючи панораму столової гори й численних долин, що накочувалися одна на одну внизу. А на обрії було Місто-Острів, оповите туманом і димом. Переводячи подих, я роззирнувся, намагаючись відчути це місце. Воно було засипане маленькою білою рінню. Я не зустрічав її ні в долині внизу, ні під час підйому. Рінь витягали сюди в мішках. І хоча це завдання мало би бути надзвичайно складним, та результат був сліпучий, спокійний і непорочний. Територія була поділена на кухонну зону, відкриту з трьох боків і накриту зеленим полотном, побляклим до кольору, який ідеально збігався з вибіленим дощами листям навколишніх дерев. Наступна зона була повністю прихована полотном і була ванною з кількома нішами. Третя накрита зона містила два столи й кілька полотняних шезлонгів, поставлених рядами. Далі були чотири печери, в яких виднілися кілька деталей інтер’єру — дерев’яна шафа при вході однієї, декілька металевих скринь у другій, великий почорнілий коминок з жевріючим вогнем у третій. Поки я обдивлявся печери, з найменшої вийшов юнак. — Ви — пан Шантарам? Я повернувся до Абдулли, здивовано звівши брови. — Майстер Ідрис попросив мене привести тебе сюди, — пояснив Абдулла. — Це Ідрис тебе запросив за мого посередництва. — Мене? Він кивнув. Я повернувся до молодика. — Це вам, — сказав він, даючи мені картку. Я прочитав коротке повідомлення: «Не існує жодних гуру». Я спантеличено віддав картку Абдуллі. Він її прочитав, посміхнувся і знову передав мені. — Оце візитівка, — мовив я, перечитуючи її. — Це неначе адвокат, який стверджує, що працює безкоштовно. — Ідрис, безсумнівно, все пояснить. — Але, мабуть, не сьогодні, — втрутився юнак, показуючи на печеру з коминком. — Майстер-джі сьогодні зустрічається з кількома філософами у храмі під горою. Тож прошу за мною. Я тільки-но запарив чай. Я радісно прийняв запрошення, присів на стільці ручної роботи, поставленому біля печери, й почав пити чай. Поринувши в думки, як буває занадто часто, я знову повернувся до бійки з Конкеноном. Після довгої поїздки й довгого підйому до вершини мій розум вияснився, тож, сидячи в печері мудреця Ідриса й сьорбаючи солодкий чай, я знову дивився Конкенону в очі. І раптом збагнув, що після нестямної атаки Конкенона відчув не злість, а розчарування. Розчарування, яке зарезервоване для друзів, а не ворогів. Але, приєднавшись до скорпіонів, Конкенон надбав собі нових ворогів. Наші хлопці просто мусили відповісти на атаку скорпіонів. Якби вони цього не зробили, то скорпіони сприйняли б мовчання як знак слабкості й могли знову напасти. Почалися проблеми. Я мушу вивезти Карлу з міста: вона мала зв’язки з санджайською компанією. І от прийшло усвідомлення. Я не думав про Лайзу, чи Дідьє, чи навіть про себе. Я думав про Карлу. Лайза теж у небезпеці. Конкенон знав її, він з нею зустрічався. Я мав спочатку подумати про Лайзу, але то була Карла; то була Карла. Перебуваючи в тому закрученому вузлі кохання, дивлячись на розкидані жевріючі троянди у м’якому попелі вогнища, я відчув квітковий аромат. Я подумав, що хтось підпалив пахощі в сусідньому вогнищі. Але я впізнав той аромат. Я дуже добре його знав. Потім я почув голос Карли. — Розкажи мені жарт, Шантараме. Мені шкіру на обличчі стягнуло. Я відчув озноб лихоманки. Ріка крові ринула вгору крізь моє тіло і сколихнула груди так, що аж очі почало випалювати. «Візьми себе в руки, — наказав собі я. — Поглянь на неї. Зніми закляття». Я обернувся до неї. Це не допомогло. Вона стояла біля входу до печери, посміхаючись вітру. Її профіль заперечував усе навкруги, чорне волосся та срібний шарф маяли знаменами бажання. Високий сильний лоб, півмісяці очей, ніжний горбочок гострого підборіддя, що захищало порушену обіцянку її губ, — Карла. — То, — заспівала вона, — жартуватимеш чи ні? — Скільки треба парсів, щоб замінити лампочку? — запитав я. — Я два роки тебе не бачила, — мовила вона, досі не дивлячись на мене, — і все, що чую, — це жарт про лампочку? — Минуло двадцять три місяці і шістнадцять днів. Ти хочеш почути жарт чи ні? — Гаразд, то скільки треба парсів, щоб замінити лампочку? — Парси не міняють лампочок, бо знають, що ніколи не дістануть таку ж хорошу, як попередня. Вона, відкинувши голову, зареготала. Це був гарний сміх, неймовірний сміх, що йшов від неймовірного серця, сильного і вільного, наче сокіл у сутінках, цей сміх розбив усі ланцюги навколо мого серця. — Іди сюди, — сказала вона. Я обняв її, притискаючи до порожнистого дерева — свого життя, де заховалася мрія про те, що Карла кохатиме мене вічно. Розділ 27

Кожен має одне м’якше і сумніше око, а друге жорсткіше і ясніше. Ліве око Карли було м’якішим і сумнішим за праве, і може, тому, що виднілося лише те м’яке світло, зеленіше за весняне листя, я не міг устояти. Я міг лише слухати, посміхатися і час до часу намагатися бути смішним. Але все було гаразд. Усе було добре. То було повстанське перемир’я в ті ранкові миті, коли гора повернула мені Карлу, ранок того м’якшого сумнішого ока. Ми провели ніч у різних печерах. На тому гірському плато перебували ще три жінки, усі вони були молодими індійськими ученицями мудреця Ідриса. Жіноча печера була менша, але чистіша та краще обставлена. Там були підвісні ліжка й матраци, а ми спали на ковдрах, розстелених на голій землі, а там ще стояло кілька металевих буфетів на кам’яних блоках, подалі від щурів з комахами. Ми ж обійшлися кількома поіржавілими гачками, на яких повісили свої пожитки. Спав я погано. Я розмовляв з Карлою лише кілька хвилин після тих перших обіймів, тієї першої зустрічі за два роки. А потім вона знову зникла. Абдулла галантно вклонився Карлі й покликав мене приєднатися до інших чоловіків, які зібралися повечеряти біля входу до печери. Я задкував, дивлячись на неї, а Карла вже сміялася з мене — лише через дві хвилини після возз’єднання. Два роки зникли за дві хвилини. Під час вечері ми познайомилися з шістьма молодими ентузіастами й учнями, які обмінювались історіями про те, що саме привело їх на верхівку цієї гори. Ми з Абдуллою слухали мовчки. Скромна вечеря з даалу й рису закінчилася пізно. Ми почистили зуби, вмилися й підготувалися до сну. Але мій легкий сон потонув у кошмарі, який змусив прокинутися ще перед світанком. Я вирішив випередити ранніх пташок у відвідинах простої вбиральні. Скористався високогірним туалетом, а потім наповнив невеликого горщика водою, узяв шматок мила і помився, стоячи на солом’яній долівці запнутої полотном ванної. Обтершись, одягнувшись і повністю прокинувшись, я пробрався крізь темний табір, щоб посидіти біля вогнища. Я тільки роздмухав жаринки навколо старенького кавника до полум’я, підсипавши трісок, як прийшла Карла. — Чим ти тут займаєшся? — промуркотіла вона. — Якщо я негайно не вип’ю кави, то почну гризти дерева. — Ти знаєш, про що я. — А, ти питаєш про гору? Можу запитати тебе те ж саме. — Я запитала перша. Я тихенько засміявся. — Ти можеш і краще, Карло. — Може, я вже не та, якою була раніше. — Ми всі є тими, якими були раніше, навіть коли вдаємо когось іншого. — Це не відповідь на моє запитання, — сказала вона. — Те, що ми говоримо, рідко є тим, що ми робимо. — Я не беру участі в конкурсі афоризмів, — мовила вона, спантеличено посміхаючись і сідаючи біля мене. — Ми є мистецтвом, яке вбачає мистецтво в нас. — Ой ні, — заявила вона. — Тримай усі ці рядки при собі. — Фанатизм означає, що коли ти не проти мене, то ти проти мене. — Можу звинуватити тебе в афористичному домаганні, знаєш? — Честь — це мистецтво бути скромним, — незворушно відповів я. Ми розмовляли спокійно, але наші очі стріляли голками. — Гаразд, — прошепотіла вона, — давай грати. Моя черга? — Звісно ж, твоя. Я вже на три ходи попереду. — Кожне прощання — це примірка сукні для останнього прощання, — видала вона. — Непогано. Вітання інколи бреше, але прощання завжди каже правду. — Вигадка — це факт, тільки вбраний у диво. Правда про одне — це брехня про щось інше. Ну ж бо, Шантараме, доклади зусиль. — Навіщо квапитися? Є ще багато так само вдалих. — Ти щось пропонуватимеш чи ні? — О, бачу, ти намагаєшся збити мене зі шляху і вибити з колії. Ну добре, крута дівчино, поїхали. Натхнення — це благодать миру. Правда — це наглядач у в’язниці душі. Рабство неможливо звільнити з системи: рабство і є системою. — Правда — це лопата, — випалила у відповідь вона. — Твоє завдання — це яма. Я розсміявся. — Кожен фрагмент — це єдине ціле, — сказала Карла, не здаючись. — Ціле неможливо розділити, — мовив я, — без тиранії частин. — Тиранія — це нестриманий привілей. — Ми нагороджені Долею, — сказав я, — бо прокляті Долею. — Доля, — посміхнулася вона. — Одне з моїх улюблених. Доля грає в покер і виграє лише блефуючи. Доля є магом, а Час — це фокус. Доля — це павук, а Час — це павутина. Продовжуємо? — Темні жарти, — щасливо запропонував я. — Ну, добре. Оціни: всі чоловіки перетворюються на своїх батьків, але тільки якщо не слідкують за цим. Вона розсміялася. Не знаю, де була Карла, але я нарешті був з нею, у місці, яке ми обожнювали, і вона була моїм раєм. — Правда — це хуліган, який нам удавано подобається. — Цей старий! — запротестувала вона. — Але хороший і заслуговує на друге коло. Що в тебе? — Страх — це друг, який тебе попереджає, — запропонував я. — Самотність — це друг, який радить тобі частіше відпочивати, — протиставила вона. — Ну ж бо, піднімімо ставки. — Немає занадто несправедливої, чи корумпованої, чи нетямущої країни, щоб не дозволити собі хвилюючий державний гімн. — Велика політика, — посміхнулася вона. — Мені подобається. Як щодо оцього: тиранія — це страх у людській формі. Я розреготався. — Музика — це піднесена смерть. — Горе — це примарне співчуття, — відрізала вона. — Дідько! — Ніколи. Шлях до любові — це любов шляху. — Коани^[86], — зрозуміла вона. — Хапаєшся за соломинку, Шантараме. Запросто. Завжди рада дати люблячого копняка. Як щодо такого: любов — це гора, яка вбиває тебе під час кожного підйому на неї. — Відвага... — Відвага нас характеризує. Кожен, хто не здається, і це стосується всіх, є відважним чоловіком чи жінкою. Припиняймо вже про відвагу. — Щастя... — Щастя — це гіперактивна дитина достатку. — Правосуддя означає... — Правосуддя, як і любов з владою, вимірюються милосердям. — Війна... — Усі війни — це культурні війни, а всі культури написані на жіночих тілах. — Життя... — Ти не живеш заради чогось, ти помираєш дарма! — парирувала вона, тицяючи пальця мені в груди. — Дідько. — Дідько — що? — Дідько... у тебе афоризми... кращі, дівчино. — То ти кажеш, що я перемогла? — Я кажу... у тебе афоризми... набагато кращі. — І я перемогла, так? Бо, до твого відома, я можу продовжувати увесь день. Це був не жарт, і її очі наповнилися тигрячим світлом. — Я тебе кохаю, — заявив я. Вона відвела погляд. За кілька хвилин вона заговорила до вогнища. — Ти й досі не відповів на моє запитання. Що ти тут робиш? Під час змагання ми шепотіли, щоб не збудити інших. Небо було темне, але хребет світанку кольору побляклого листя нависнув над далеким хмарним пругом. — О, почекай-но, — насупився я, нарешті усвідомлюючи. — Ти думаєш, що я піднявся сюди через тебе? Ти думаєш, що я це все підлаштував? — А це так? — А ти б хотіла? Вона повернулася напівпрофілем, і те сумніше м’якіше око вивчало моє обличчя, неначе роздивляючись карту. Червоно-жовті вогняні тіні танцювали на Карлиному обличчі, світло від багаття виводило віру й надію на її шкірі, як вогонь робить на будь-якому обличчі, бо ми істоти вогню. Я відвернувся. — Я гадки не мав, що ти тут, — запевнив я. — Це була ідея Абдулли. Вона м’яко розсміялася. Чи була вона розчарована, чи зітхнула з полегшенням? Я не знав. — Як щодо тебе? — запитав я, кидаючи кілька гілочок у вогонь. — Ти ж не віднайшла релігію зненацька. Скажи, що це не так. — Я принесла Ідрису гашиш, — розповіла вона. — Він пристрастився до кашмірського. Була моя черга сміятися. — І як довго це триває? — Десь... рік. Вона про щось мріяла, дивлячись на світанковий ліс. — Який він? Вона знову на мене глянула. — Він... автентичний. Ти познайомишся з ним пізніше. — Як з ним познайомилася ти? — Я не піднімалася сюди для знайомства з ним. Я піднялася для зустрічі з Халедом. Саме він розповів мені, що Ідрис тут. — Халед? Який Халед? — Твій Халед, — ніжно мовила вона. — Наш Халед. — Він живий? — Саме так. — Алгамдулілла. І він тут? — Я б добре заплатила, щоб побачити тут Халеда. Ні, він має свій ашрам, у долині. Твердий безкомпромісний палестинець був членом ради Хадера. Він був з нами під час контрабандної місії в Афганістані. Він убив людину, близького друга, бо той загрожував усім нам, а потім пішов у сніг сам і без зброї. Я був його другом, близьким другом, але нічого не чув про повернення Халеда в місто чи про ашрам. — Ашрам? — Так, — зітхнула Карла. Її вираз обличчя й манера поведінки змінилися. Вона здавалася знудженою. — Який ашрам? — Прибутковий, — сказала вона. — Там просто магічне меню. Це він забезпечив. Кімнати для медитації, йоги, масажу, ароматерапії та ритуальних співів. Вони багато співають. Наче ніколи не чули про фанк. — І він розташований біля підніжжя цієї гори? — На початку долини, що на західному боці. Вона насуплено позіхнула. — Абдулла постійно туди ходить, — розповіла вона. — Хіба він тобі не казав? Щось у мені похитнулося. Я радів, що Халед живий і здоровий, але заповітна дружба почувалася зрадженою, а серце затнулося. — Це неправда. — Правда буває двох видів, — ніжно розсміялася Карла. — Та, яку ти хочеш почути, і та, яку повинен. — Не починай знову. — Вибач, — сказала вона. — Заборонений прийом. Не могла втриматися. Зненацька я розізлився. Можливо, то було почуття зради. Можливо — старий плач, що нарешті пробився крізь щит м’якості, сяючий у її добрішому оці. — Ти кохаєш Ранджита? Вона обернулася; обидва ока, м’яке й суворе, були спрямовані на мене. — Колись давно я думала, що поважаю його, — почала вона, — не те щоб це якось тебе стосувалося. — А мене ти не поважаєш? — Чому ти таке питаєш? — Ти боїшся розповісти про свої почуття? — Звісно ж, ні, — спокійно сказала вона. — Просто цікаво, як ти можеш не знати, що я думаю. — Не знаю, що це взагалі означає, тож чому б тобі просто не відповісти на моє запитання? — Я перша. Чому ти хочеш знати? Це через розчарування у собі чи ревнощі до нього? — Карло, ти ж знаєш, що розчарування ніколи не підводить. Але справа не в ньому. Я хочу знати, що ти думаєш, бо це важливо. — Гаразд, ти сам напросився. Ні, я тебе не поважаю. Не сьогодні. Ми поринули в тишу. — Ти знаєш, про що я, — нарешті провадила вона. — Узагалі-то, ні. Я знову насупив брови, і вона розсміялася: легенький смішок, що клекоче від внутрішнього жарту. — Поглянь на своє обличчя, — сказала вона. — Що з тобою сталося? Знову впав зі своєї гордості, еге ж? — На щастя, падати було невисоко. Вона знову розсміялася, але швидко посерйознішала. — Ти бодай можеш це пояснити? Чому ти бився? Чому бійка завжди тебе знаходить? Звісно, я не міг. Бути викраденим і прив’язаним до шезлонга бандою скорпіонів — як я міг це пояснити? Я й сам не розумів, принаймні не все, і точно не розумів Конкенона. Точно не Конкенона. Тоді я ще не знав, що стояв на розтріпаному краєчку кривавого килима, який зовсім скоро накриє більшу частину світу. — А хто каже, що я маю пояснювати? — А ти можеш? — повторила вона. — А ти можеш пояснити речі, які робила з нами тоді, Карло? Вона здригнулася. — Не стримуйся, Карло. — Може, я маю одразу перейти до головного, так би мовити, і все тобі розповісти. — Ну, давай. — Певен, що витримаєш почуте? — Звісно. — Ну гаразд, я... — Ні, зачекай! — Чому я маю чекати? — Моя розмовна підпрограма просто вимагає кави. — Ти жартуєш, правда? — Ні, я жахливо хочу кави. Ось як ти надерла мені зад. — То я таки перемогла? — Ти перемогла. А тепер я можу випити кави? Використавши рукава, я зняв кавник з вогню й налив трохи кави у надколотий кухоль. Я запропонував його Карлі, але вона з відразою скривила губи. — Я бачу відмову, — здогадався я. — І як же працює ця магія? Пий свою бісову каву, яар. Я сьорбав каву. Вона була занадто міцна, і занадто солодка, і занадто гірка, і все водночас. Ідеально. — Гаразд, порядок, — прохрипів я, вітально тремтячи від кави. — Зі мною все добре. — Я... — Ні, зачекай! Я знайшов косяка. — Добре, — сказав я, підкурюючи. — Я готовий. Розповідай. — Ти певен, що не хочеш сходити на манікюр чи масаж? — загарчала Карла. — Я в повному ажурі. Ляскай мене скільки влізе, Карло. — Ну, гаразд, почали. Сліди на твоєму обличчі і всі шрами на тілі — наче графіті, нашкрябане власним злочинним талантом. — Непогано. — Я не закінчила. Твоє серце — намет посеред зруйнованого наметового містечка твого життя. — Ще щось? — Господарі нетрищ уже йдуть збирати оренду, Ліне, — трохи спокійніше мовила вона. — Незабаром. Я достатньо добре її знав і тому відразу зрозумів, що вона написала й підготувала ці рядки. Я бачив її щоденники, наповнені нотатками розумних цитат. Підготовано чи ні, але вона мала рацію. — Карло, слухай... — Ти граєш у російську рулетку з Долею, — сказала вона. — І ти це знаєш. — І ти поставила на Долю? Ось що це все означає? — Доля заряджає пістолета. Доля заряджає всю зброю на світі. — Щось іще? — Поки ти цим займаєшся, — ніжніше провадила вона, — то лише ламаєш речі. Це було достатньо влучно, щоб завдати болю, незважаючи на те, як ніжно Карла говорила. — Знаєш, якщо продовжуватимеш так на мене нападати... — Ти став дотепнішим, — посміхаючись, заявила вона. — Я такий, як і раніше. Ми сиділи й дивились одне на одного. — Слухай, Карло, не знаю, що там у тебе з Ранджитом, і не знаю, як промайнуло аж два роки, відколи ми бачилися і я чув твій голос. Я лише знаю, що коли ми разом, то це наче їхати верхи на дикому коні. Я тебе кохаю і завжди прийду на допомогу. Емоції були листям у вихорі її обличчя. Там було забагато почуттів, щоб я міг прочитати. Я не бачив Карли. Я не був з нею. Вона здавалася щасливою і злою, задоволеною і сумною, і все водночас. І вона мовчала. Карла, яка не мала слів. Їй це трохи боліло, тож я мав згладити ситуацію. — Певна, що не хочеш скуштувати кави? Вона звела брову, що нагадувала гримучу змію, і збиралася вп’ястись у мене, але звуки з печер попередили нас про присутність інших, які прокидалися зі світанком. Ми поснідали зі щасливими послідовниками й пили вже другу чашку чаю, коли з крутого лісового підйому вибрався молодий учень. Він вдячно прийняв чай і оголосив, що майстер зможе до нас приєднатись аж по полудні. — Дочекалася, — пробурмотіла Карла, прямуючи до відкритої кухні, де помила чашку й поставила сохнути. — Дочекалася чого? — запитав я, приєднуючись до неї біля мийки. — У мене з’явився час спуститися вниз і відвідати Халеда, і повернутися до появи Ідриса. — Я теж піду, — випалив я. — Почекай-но. Відклич мірмідонян^[87]. А чому йдеш ти? Це не було риторичним запитанням. Карла не любила риторику. — Чому? Бо Халед — мій друг. Я не бачив його з тієї миті, коли він зник у снігах майже три роки тому. — Добрий друг відвалив би від нього зараз, — сказала вона. — І що це має означати? Вона спрямувала на мене цей погляд — голод, що палає в очах тигра, коли той знаходить свою здобич. Я його обожнював. — Він щасливий, — тихо мовила вона. — І? Вона зиркнула на Абдуллу, який став позаду мене. — Щастя важко знайти, — нарешті сказала вона. — Я гадки не маю, про що ти. — До щастя прикріплена особлива табличка, — пояснила вона. — На якій написано «Не турбувати», але всі це тільки й роблять. — Ми обов’язково втручаємося, — наполягав я, — якщо про когось турбуємося. Хіба ти не втручалася, коли щойно живцем здирала з мене шкіру? — А хіба ти не втручався у наші з Ранджитом справи? — Яким чином? — Коли запитав, чи я його кохаю? Абдулла чемно кашлянув. — Може, вас залишити наодинці? — запропонував він. — Від тебе немає жодних секретів, Абдулло, — запевнила Карла. — А от ти, брате, маєш багато власних, — сказав я. — Як ти міг не розповісти мені, що Халед тут? — Нападай на Абдуллу, Ліне, — втрутилася Карла. — Але спочатку дай відповідь на моє запитання. — Коли зрозумієш, на якому етапі цієї розмови ми перебуваємо, знайди мене. — Ти саме відповідав на запитання. — Яке запитання? — Чому? — Що чому? — Чому ти мене кохаєш? — Дідько, Карло! Ти — найбільш незрозуміла жінка, яка коли-небудь розмовляла звичайною мовою. — Дай мені десятихвилинну перевагу, — розсміялася вона. — Ні, нехай буде п’ятнадцять. — Що ти плануєш? Вона знову почала реготати. — Я хочу попередити Халеда про твій прихід і подарувати шанс на втечу. Ти ж знаєш, як це важливо, хіба ні? Шанс на втечу? Вона підійшла до краю плато, потім зникла на крутому схилі. Я зачекав, поки минули ті потрібні п’ятнадцять хвилин. Абдулла дивився на мене. Я не повівся. Я не хотів знати. — Можливо... в цій ситуації вона має рацію, — нарешті заговорив він. — Ти також? — Якщо Халед погляне на те що має, твоїми очима замість своїх, то почне вірити в себе менше, ніж зараз. А я хочу, щоб він залишався сильним. — Це тому ти не розповів мені, що Халед тут, у Бомбеї? — Так, частково. Щоб захистити його невеличке щастя. Він ніколи не був надто щасливою людиною. Я певен, що ти пам’ятаєш. Халед і справді був найбільш понурим і жорстким чоловіком, якого я знав. Усіх його рідних убили під час воєн і чисток, що переслідували палестинську діаспору в Лівані. Він настільки огрубів через ненависть і скорботу, що для нього найгіршою образою у словнику хінді було слово «kshama», яке означає «прощення». — Я досі не розумію, Абдулло. — Ти впливаєш на нашого брата Халеда, — запевнив він. — Як саме впливаю? — Твоя думка дуже важлива для нього. Так було завжди. І твоя думка про нього зміниться після ознайомлення з новим життям нашого друга. — Чому б нам не перейти міст, перш ніж його підірвати? — Але інша причина мого мовчання, — провадив Абдулла, поклавши свою руку на мою, — найважливіша причина — це захистити його від можливої шкоди. — Про що ти? Він був членом ради. Це пожиттєве звання. Ніхто не може його чіпати. — Так, але Халед — єдиний, хто має право оспорювати лідерство Санджая в раді. Ця обставина може викликати обурення чи страх у інших. — Лише якщо він вирішить кинути виклик Санджаю. — Узагалі-то, я попросив його це зробити. Абдулла, найвідданіший чоловік, якого я знав, готував переворот. Люди загинуть. Друзі загинуть. — Навіщо ти це робиш? — Халед потрібен нам більше, ніж ти можеш уявити. Він відмовився, але я попрошу знову і продовжу просити, поки він не погодиться. Будь ласка, мовчи про його присутність тут, як досі робив я. Це була досить довга промова для мовчазного іранця. — Абдулло, усе це більше мене не стосується. Саме це я і намагався тобі розповісти. Я намагався знайти спосіб поговорити про це з моменту нашого прибуття сюди. — Хіба я так багато прошу? — Ні, брате, — відповів я, відходячи від нього на півкроку. — Ти просиш зовсім небагато, але це вже не має жодного стосунку до мене. Я прийняв рішення і чекав на можливість про все розповісти тобі. Це досить серйозне рішення, тож я все відкладав, а потім та бійка з Конкеноном і скорпіонами, а потім зустріч з Карлою після стількох років. Думаю... уже прийшов час викласти все, як є. — Яке рішення? Хтось уже розповів тобі про мій план? Я важко видихнув. Випроставшись, я посміхнувся й зіперся на квадратний валун. — Ні, Абдулло, ніхто не говорив зі мною про твій план. Я ніколи про нього не чув, доки ти мені не розповів. Я вирішив піти з компанії — після того як Блискавичний Диліп сказав, що троє хлопців попрощалися з життям завдяки шмалі, яку продає ДаСилва і його команда. — Але ж ти не маєш жодного відношення до всього цього, і я теж. Це не твоя операція. Ми обоє не погодилися з Санджаєм, коли той розпочав торгувати гарадом і дівчатками у Південному Бомбеї. Ми не могли на це вплинути. — Ні, тут не лише це, друже, — сказав я, спостерігаючи за штормовими спіралями, що кружляли над містом. — Можу навести тобі принаймні десять хороших причин, чому я маю піти і чому мушу піти, але вони не мають значення, бо я не можу вигадати жодної причини, щоб залишитися. Суть у тому, що з мене годі. Я йду. Іранський воїн насупив брови, його очі невпинно шукали колишнього Ліна на полі бою, поки його розум був на війні з серцем. — Дозволиш переконати тебе зостатися? — Намагатися переконати мене не лише дозволено поміж близькими друзями, — мовив я, — це необхідно. Але прошу, дозволь заощадити твою доброту. Я знаю, як ти почуваєшся, бо й сам так почуваюся. Правда в тому, що я вже вирішив. Мене вже там немає. Давно немає. — Санджаю це не сподобається. — Маєш рацію, — розсміявся я. — Але я не маю ніяких сімейних зв’язків у компанії. У мене немає родини, тож Санджай не зможе розіграти козир мафії проти мене. І Санджай знає, що я вправно підробляю паспорти. Я завжди можу стати в пригоді, навіть потім. Він — обережний. Йому подобається мати різні варіанти. Гадаю, що він не буде напосідати. — Це небезпечна здогадка, — роздумував Абдулла. — Так. Це правда. — Якщо я його вб’ю, твої шанси зростуть. — Не знаю, чому взагалі маю казати це, Абдулло, але ось: будь ласка., не вбивай Санджая через мене. Ми розуміємо один одного? Це зіпсує мені апетит принаймні на місяць, друже. — Згода. Коли я відберу його життя, то в цьому не буде жодного зиску для тебе. — А може, взагалі не треба вбивати Санджая? — запитав я. — З будь-якої причини. І чому ми говоримо про вбивство Санджая? Як ти до цього дійшов, Абдулло? Ні, ні, не кажи. Я поза грою. Не хочу і знати. Абдулла трохи про це подумав, зціпивши зуби й задумливо смикаючи губами. — Чим ти займатимешся? — Думаю, що стану фрілансером, — відповів я, вдивляючись у тінь думок на його обвітреному обличчі. — Може, приєднаюся до Дідьє. Він роками просить мене про це. — Дуже небезпечно, — пробубонів він. — Небезпечніше за це? — запитав я, і коли він розтулив рота, щоб відповісти, то я зупинив його. — Навіть не починай, брате. — Ти розповів ще комусь? — Ні. — Не сумнівайся, Ліне, — раптом суворо заявив він. — Я розпочинаю війну і мушу в ній перемогти. Твоя віра в лідерство Санджая зникла, як і моя, і ти вже не належиш до компанії. Гаразд. Але сподіваюся, що відданість мені забезпечить твоє мовчання щодо цього плану. — Краще б ти не розповідав мені про це, Абдулло. Змови заражають, і тепер я заражений. Але ти — мій брат, друже, і якщо вибір стоятиме між ними і тобою, я в будь-якому разі буду за тебе. Але не розповідай мені нічого іншого, згода? Хіба тобі ніхто не казав, що немає гіршого прокляття, ніж плани когось іншого? — Дякую, Ліне, — посміхаючись, сказав він. — Я зроблю все, що зможу, аби війна не прийшла на твій поріг. — Краще б вона навіть на мій субконтинент не приходила. Чому війна, Абдулло? Облиш це, друже. Я підтримаю тебе — тут, поза межами компанії, незважаючи на всі виклики. Війна вб’є наших друзів разом з ворогами. Хіба щось цього варте? Він теж зіперся на квадратний валун, торкаючись мене плечем. Ми обоє поглянули на лісову завісу, а потім він поклав голову на камінь, щоб було зручніше спостерігати за неспокійним небом. Я теж відкинувся на камінь, піднімаючи обличчя на хмарні лани, зорані штормом. — Я не можу піти, Ліне, — зітхнув він. — Ми були б гарною командою, це правда, але я не можу піти. — Хлопець Тарик. — Так. Він — племінник Хадербгая і моя відповідальність. — Але чому? Ти ніколи не пояснював. На його обличчі з’явилася м’яка сумна посмішка, яка відображала спогади про гіркий крах, що згодом привів до успіху. — Хадербгай урятував мені життя, — нарешті мовив Абдулла. — Я був молодим іранським солдатом, який утікав від війни з Іраком. І потрапив у халепу в Бомбеї. Хадербгай втрутився. Я не розумів, чому всемогутній дон вирішив урятувати мене від загибелі, яку накликали мої гордощі й норов. Він був зовсім близько біля мене, але голос звучав наче здалеку, десь аж з-за валунів. — Коли він викликав мене до себе на аудієнцію, та розповів, що питання вже врегульоване, і запевнив, що небезпека зникла, а я запитав, як можу відплатити за все це, — провадив Абдулла. — Хадербгай довго посміхався. Ти дуже добре знаєш цю посмішку, Ліне, брате. — Знаю. Ще й досі інколи її відчуваю. — А потім він змусив мене пролити власну кров своїм же ножем і присягнутися на тій крові берегти його племінника Тарика, і якщо буде така необхідність, то навіть віддати за хлопчину життя, поки ми обоє будемо на цьому світі. — Він був майстром угод з дияволом. — О так, — тихо промовив Абдулла, поки ми сиділи, дивлячись один на одного. — Але саме тому я не можу просто забути про те, чим займається Санджай. Є речі, яких ти не розумієш. Речі, про які я не можу тобі розповісти. Але Санджай може накликати вогонь на наші голови, а може й на все місто. Жахливий вогонь. Хлопчина Тарик у небезпеці, і я зроблю все можливе, щоб він залишився у безпеці. Ми довго мовчки дивились один на одного, не посміхаючись, але все-таки спокійно. Нарешті Абдулла підвівся й ляснув мене по плечу. — Тобі потрібно буде більше зброї, — сказав він. — У мене є два пістолети. — Саме так. Тобі потрібно більше зброї. Залиш це мені. — У мене достатньо зброї, — запевнив я, починаючи розуміти. — Залиш це мені. — Мені не потрібна нова зброя. — Усім потрібна нова зброя. Навіть арміям потрібна нова зброя, а в армії хороші арсенали. Залиш це мені. — Давай так. Якщо ти зможеш знайти зброю, яка вкладає людину спати на кілька днів, при цьому їй не шкодячи, то дістань мені таку, з великою кількістю набоїв. Абдулла зупинився і прошепотів: — Ліне, буде погано, перш ніж стане добре. Це не жарт. Будь ласка, знай, що я дуже високо ціную твоє мовчання, мовчання дружби, бо знаю, який це смертельний ризик, якщо Санджай пронюхає. Готуйся до війни, тим більше, якщо її зневажаєш. — Гаразд, Абдулло, гаразд. — Ходімо до Халеда, — вирішив він, ідучи до краю плато. — То тепер уже можна турбувати його маленьке щастя, так? — сказав я, прямуючи за ним. — Ти вже не входиш до родини, Ліне, брате, — тихо мовив Абдулла, коли я теж підійшов до краю плато. — Твоя думка вже не важлива. Я вдивлявся в його очі, і там був цей вираз: байдужість, що пригасила світло любові та яскравої дружньої довіри; легка зміна в аурі прихильності, коли той, хто залишається, дивиться в очі тому, який іде геть. Я знайшов домівку, розбиту домівку в санджайській компанії, але її брама зачинилася назавжди. Я любив Абдуллу, але любов — це вірність одного, а мій друг ще й досі належав до групи братів і був вірний усім. Саме тому я не одразу йому сказав, саме тому дозволив собі дрейфувати по течії кмітливості Карли та бійцівської навіженості Конкенона. Я втрачав Абдуллу. Сокирою розлуки я зрубав внутрішнє дерево, яке з’єднувало нас у компанії. І мій друг, у чиїх очах уже проглядала відчуженість, повів нас донизу, а грім обвалився на загрозливе море — затоплене небо. Розділ 28

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 262728 29 30 31 Следующая ⇒