Annotation 12 страница

Поки я паркувався під «Леопольдом» біля вуличних торговців, саламандрові очі яких шукали заробітку, вулиця вирувала від радісних злодіїв. Я повільно глянув ліворуч, а потім праворуч, оцінюючи всі загрози й нагоди. Я почав забувати про тінь — тінь Лайзи, що рухалася крізь сад минулого, коли почув голос. — Ліне! Це неймовірно, я намагався тебе знайти. То був Стюарт Вінсон, і він був схвильований. Це добре. Після розмови з Лайзою, яку я не зрозумів, схвильованість чоловіка, якого неможливо зрозуміти взагалі, здавалася вдалою розвагою. — Вінсоне? Що сталося? — Є одна дівчина. Вона... мені потрібна твоя допомога. У тебе ж є зв’язки з копами Колаби? — Залежно які зв’язки. — Чоловіче, ти можеш вирішити це питання. Правда ж? — Я знаю, хто зверху і внизу ієрархії, якщо тобі треба когось підкупити. — Це мені й треба! Супер! Можеш піти зі мною? Просто зараз? — Я... — Прошу, Ліне. Є одна дівчина. У неї величезні проблеми. Він помітив мій скептицизм. — Що? Ні! Вона нічого поганого не зробила. Справа в тому, що, наскільки я зрозумів, у неї помер хлопець. У нього було передозування, типу, сьогодні вночі, і... — Почекай хвилинку. Пригальмуй. Що це за дівчина? — Я... я не знаю, як її звати. — Ага. — Тобто я не запитав. Я також не бачив її паспорта. Я навіть не знаю, звідки вона. Але знаю, що маю її врятувати, і можливо, я єдиний, хто на це здатний, розумієш? Її очі... це так дивно, друже. Неначе сам усесвіт каже мені її врятувати. Це містично. Це магічно. Це доля абощо. Та коли я намагаюся запитати про неї в копів, ті кажуть мені заткнутися. — Заткайся, Вінсоне, або розкажи щось адекватне. — Стривай! Дай пояснити. Я був у поліцейському відділку — сплачував штраф за свого водія, знаєш, бо той почубився з іншим, цим водієм, на Кемпс-Корнері, біля з’їзду Бріч-Кенді, й він... — Вінсоне. Дівчина. — Так, друже, я закінчив з копами і помітив цю дівчину, яка там сиділа. Тобі треба її побачити, чоловіче. Ті очі. Її очі., вони... вони неначе вогонь і лід водночас. От що такого в очах може тебе так намахати? — Зв’язок. Повертаємося до дівчини. — Як я вже казав, її хлопець помер від передозу десь вчора вночі чи сьогодні вранці. Усе, що я розібрав, це що вона прокинулася і знайшла його давно задубіле тіло. Вона зупинилась у «Френтіку». — Продовжуй. — Хлопці у «Франтику» суворі та вміють тримати язика за зубами. Я мав з ними справи. Але мертвяк... Це за межею, розумієш? — Я знаю про правила у «Френтіку». Вони затримали дівчину, зателефонували копам і передали її. — Так, придурки. — Вони лише намагалися не потрапити за ґрати, і ти теж маєш так робити, Вінсоне. Не дуже безпечно грати доброго самаритянина в поліцейському відділку, якщо ти наркоділок. У поліцейському відділку взагалі не буває безпечно. — Я... я знаю. Але ця дівчина, чоловіче, це містика, кажу тобі. Я спробував розговорити копів. А вони лише сказали, що вона упізнала тіло в морзі, як і вимагалося. Друже, це повинно бути для неї справжнім пеклом. І вона дала свідчення, як її і просили. Але дівчина нічого не зробила, а вони її не відпускають. — Усе зав’язане на грошах. — Я так і зрозумів. Але вони не хочуть спілкуватися. Ось чому ти мені потрібен. — А хто черговий? — Диліп. Черговий сержант. Вона сидить у нього в офісі. — Це добре. — Я можу заплатити, щоб він відпустив дівчину? — Якщо запропонувати достатньо, то він продасть навіть зброю та значка. — Це ж чудово! — Але потім він тебе знайде і віддубасить, щоб їх забрати. — Це жахливо. — Йому подобається викликати в інших страх. Наповни свої очі достатньою кількістю удаваного страху, щоб він посміхнувся, а потім давай гроші. — Це те, що робиш ти? — Ми з Блискавичним Диліпом вже пройшли стадію удаваного страху. — То якщо ти підеш туди зі мною, він дозволить заплатити і забрати звідти дівчину? — Звісно. Думаю, так. Але... — Але що? Я утомлено видихнув великий ковток повітря і застережливо глянув у його схвильовані очі. Мені подобався Стюарт Вінсон. Його худорляве вродливе обличчя, припряжене шістьма роками азійського сонця, завжди мало той мужній, щирий і рішучий вираз обличчя, гідний полярника, який веде інших на благородну авантюру, навіть при тому, що Вінсон був підступним успішним наркоділком, який жив досить марнотратно в місті, де не минався голод. Я не міг зрозуміти його мотиву. — Ти певен, що хочеш втягуватися в усе це? Ти не знаєш цієї дівчини. Ти навіть її імені не знаєш. — Прошу, не треба казати нічого поганого про цю дівчину, — тихо, але з несподіваним натиском сказав він. — Це змусить мене змінити до тебе ставлення. Якщо ти не хочеш мені допомагати, це нормально. Але я вже знаю все, що мав про неї дізнатися. — Господи. — Вибач, — мовив він, на мить похиливши голову. Так само швидко він знову звів свої повні благання очі. — Знаю, що це здається безглуздим, але в офісі Диліпа я провів останні дві години, намагаючись їй допомогти. Вона нічого не сказала. Ні слова. Але була мить, коли вона поглянула на мене і подарувала крихітну посмішку. Я відчув її у своєму серці, Ліне. Я не можу цього пояснити. І я... я посміхнувся їй у відповідь. І вона теж це відчула. Я знаю. Я певен. У цьому я впевнений більше, ніж у всьому іншому в житті. Не знаю, чи ти коли-небудь любив без жодної на те причини, але все, про що я прошу, — це допомогти. Я знав, як це буває, усі, хто так кохав, розуміють. Ми перетнули дорогу до поліцейського відділку Колаби і пройшли просто в офіс до Диліпа. Черговий сержант обдивився мене з ніг до голови, поглянув на дівчину, яка сиділа з того боку столу, а потім перевів погляд назад. — Твоя подруга? — поцікавився Блискавичний, киваючи на дівчину. Я глянув на неї, і всередині з’явилося відчуття невидимого клубка, неначе скручувалися листки папороті. Це була дівчина з фотографії в кулоні, та, що продала кулон, та, яку я намагався попередити, коли повертав їй прикрасу. «Доле, — подумав я, — злізь із мене». Її брудне волосся скуйовдилось і прилипало до поту на шиї. Дівчина була одягнена в традиційну синю футболку, вилинялу від багаторазового прання і достатньо тісну, аби підкреслити худеньку тендітну фігуру. Її джинси здавалися зависокими, тоненький пояс збирав тканину брижами навколо вузької талії. На ній був кулон. Вона мене впізнала. — Так, — відповів я. — Подруга. Будь ласка, сержанте-джі, увімкніть вентилятор. Блискавичний Диліп зиркнув на нерухомий вентилятор над її головою і майже непомітно перевів очі на вентилятор, що швидко обертався над ним, виганяючи задуху від мусону. Знову перевів погляд на мене і блиснув медовою ненавистю. — Панка^[82]! — гримнув підлеглому він. Констебль мерщій увімкнув вентилятора над головою дівчини, й охолоджене повітря ринуло на піт, що обливав її тоненьку шию. — То вона твоя подруга, Шантараме? — підступно запитав Диліп. — Так, Блискавичний-джі. — Ну добре, як її звати? — Ким вона тобі назвалася? Диліп розреготався. Я повернувся до дівчини. — Як тебе звати? — запитав я. — Раннвейг, — заявила вона, торкаючись медальйона на шиї, коли наші погляди зустрілися. — Раннвейг Ларсен. Диліп знову розреготався. — Це не те ім’я, що у мене записане, — сказав він, продовжуючи посміхатись. — Воно — норвезьке, — пояснила дівчина. — Пишеться як Р-а-н-н-в-е-й-г, але вимовляється Ранвей, як злітна смуга. — Її звати Ранвей, — мовив я. — Як злітна смуга. — Чого ти хочеш, Шантараме? — запитав Диліп. — Я б хотів провести міс Ларсен додому. У неї був дуже важкий день. — Міс Ларсен розповіла мені, що в неї немає дому, — заперечив Диліп. — Сьогодні вранці її викинули з готелю «Френтік». — Вона може зупинитись у мене, — випалив Вінсон. Усі повернулися до нього. — Це... це дуже великий будинок, мій дім, — запнувся Вінсон, дивлячись на кожного з нас по черзі. — Там повно місця. У мене є служниця. Вона добре про неї подбає. Це якщо... це... якщо вона захоче поїхати до мене. Блискавичний Диліп повернувся до мене. — І хто цей бісовий ідіот такий? — переключившись на хінді, запитав він. — Це пан Вінсон, — сказав я. — Я — Стюарт Вінсон, — розповів той. — Я був тут приблизно десять хвилин тому. — Заткайся, — скомандував Блискавичний. — Ми б хотіли доправити міс Ларсен додому, Блискавичний-джі, — заявив я. — Звісно, якщо вона може йти. — Може, — повторив Диліп, розтягуючи слово. — Це таке маленьке слово, але зі стількома умовами, які мають бути виконані. — Буду радий їх виконати, — запевнив я, — залежно від того, звісно, скільки є умов і як чітко їх потрібно дотримуватися. — Можу назвати принаймні десять умов, — запропонував Блискавичний, розводячи свою дратівливість лукавою посмішкою. Я відрахував десять тисяч рупій і поклав гроші йому на стіл. Посунув їх уперед, а він накрив мою руку обома своїми. — Чим цікава ця дівчина для санджайської компанії? — Це не стосується санджайської компанії. Це особиста справа. Вона — друг. Продовжуючи притискати мою руку до столу, він подивився на дівчину, оглядаючи її з голови до ніг. — А, ну звісно, — сказав він, розтягуючи губи в масному оскалі. — Почекай-но хвилинку, — почав Вінсон, але я його перервав, висмикуючи руку. — Пан Вінсон хотів би подякувати вам, Блискавичний-джі, за доброту та співчутливе розуміння. — Завжди радий допомогти, — прогарчав Диліп. — Дівчина має повернутися за два дні для підписання документів. — Яких документів? — зажадав Вінсон. Диліп на нього зиркнув. Я знав той погляд: він оцінював, з якої частини тіла почати побиття, коли чоловіка прикують до воріт. — Вона тут буде, Блискавичний-джі, — пообіцяв я. — І які документи потрібно буде підписати? — Про транспортування тіла, — уточнив Диліп, піднімаючи зі столу папку. — Тіло бідолашного молодого чоловіка повертається до Норвегії за три дні. Але вона має підписати формуляри за два дні. А тепер вимітайтеся звідси, перш ніж я почну додавати вимоги для її звільнення. Я запропонував дівчині руку. Вона за неї вхопилася, підвелась і пройшла кілька кроків. Її трохи носило. Підійшовши до Вінсона, вона спіткнулася, і той обійняв дівчину за плече. Вінсон вивів її на вулицю, допоміг сісти на заднє сидіння свого автомобіля і теж туди заліз. Водій завів двигуна, але я нахилився до відчиненого вікна. — Ранвей-як-злітна-смуга, що сталося? — запитав я. — Що? — Твій хлопець. Що сталося? — Тобі не треба хвилюватися за мене, — розсіяно пробурмотіла вона. — Зі мною все гаразд. Все гаразд. — Зараз я хвилююся за нього, — заявив я, киваючи на Вінсона. — Щоб повернутися назад і розібратися з тим копом, необхідно знати, що сталося. — Я... я не... — почала вона, втупившись у згорток, що лежав на колінах. Я здогадався, що там були всі її речі. — Розповідай. — Він... він не міг зупинитись. І ставало тільки гірше. А потім, вчора, вчора ввечері, я сказала, що кидаю його і повертаюся до Осло. Але він благав мене залишитися ще хоч на одну ніч. Лише одну ніч. І... а потім... Він це навмисне. Я прочитала це в його очах. Він зробив це навмисно. Я не можу повернутися додому. Я не зможу зустрітися зі своїми рідними. Шалений електричний блакитний погляд потьмянів, і вона поринула у змучену тишу. Я впізнав той погляд: це коли ти дивишся на мертвих. Вона дивилася на обличчя свого мертвого хлопця. — У тебе є хтось у Бомбеї? — поцікавився я. Вона повільно похитала головою. — Хочеш попросити допомоги у консульства? Вона несамовито замотала головою. — Чому ні? — здивувавсь я. — Я ж сказала, що зараз не можу бачитися з ними. — Вона виснажена, — ніжно мовив Вінсон. — Ми поїдемо додому. Там вона буде в безпеці, поки не вирішить, що робити далі. — Гаразд. Гаразд. Я вирішу питання з Блискавичним Диліпом. — Потрібно ще? — запитав Вінсон. — Я думав, це все. — Він не віддав її паспорта. Він чекає на доплату, але не хотів одразу про це говорити. Принаймні, доки ти був у офісі. Я розберуся. — Дякую, друже, — кивнув Вінсон. — Я привезу її для підписання форм. О, і дозволь віддати тобі гроші! — Вінсоне, передавати гроші — це круто лише в поліційному відділку, а не біля нього. Ми розрахуємося потім. Якщо я дістану її паспорта, то залишу його Дідьє в «Леопольді». Вінсон повернувся до дівчини й почав шепотіти: — Усе буде гаразд. Моя служниця за тобою нагляне. Вона може здатися грізною, але це лише на перший погляд. Гаряча ванна, свіжий чистий одяг, щось поїсти і вдосталь сну. З тобою все буде гаразд. Я обіцяю. Він проінструктував свого водія, й авто від’їхало. Дівчина швидко обернула голову, знайшла мене поглядом і щось промовила. Я не зрозумів, що саме вона хотіла сказати. Постоявши на вулиці, поки машина не зникла з очей, я повернувся до Блискавичного Диліпа. Інформації було небагато. Дівчина розповіла, що, прокинувшись, побачила свого мертвого хлопця на ліжку біля себе. З його руки стирчав шприц. Вона покликала менеджера, а той зателефонував у поліцію і медикам. Блискавичний Диліп радів, що це було просте передозування. У хлопчини на руках і ногах були численні сліди від уколів, а менеджер готелю засвідчив, що ніхто, крім пари, не заходив до кімнати Ранвей. Паспорт дівчини коштував п’ять тисяч рупій, і ще десять тисяч знадобилося, щоб прибрати ім’я Ранвей Ларсен з рапорту про смерть хлопця. У відредагованому варіанті офіційних записів саме менеджер готелю знайшов тіло, а Ранвей зникла з опису. У ті дні це була велика сума, і я планував забрати її у Вінсона якнайшвидше. Коли я вже зібрався вийти з кабінету Блискавичного Диліпа, запихаючи норвезького паспорта в кишеню, черговий сержант попросив затриматися. — Передай санджайській компанії, що ця справа підніме ставки. — Про що ти? — ДаСилва, — сказав він, майже випльовуючи останні слова. — Ендрю ДаСилва. Саме його героїн убив хлопця. Це вже третій передоз від героїну за цей тиждень. Санджайська компанія продає дуже міцний і дуже неякісний товар. У мене через це проблеми. — Як ти можеш бути таким певним? — Пішов ти, і пішли всі ті мертві наркомани. Мені начхати на це. Двоє місцевих малих — це невелика морока, та коли в цій зоні здихає іноземець, то на моєму столі залишається велика пляма. А я люблю тримати стола чистим. Я вже сказав ДаСилві, щоб цього місяця заплатив подвійний тариф за дві смерті. Тепер смертей уже три, тож ціна буде потрійна. — Блискавичний, краще сам скажи це Санджаю. Ти зустрічаєшся з ним частіше за мене. Я вийшов з відділка й, оминаючи транспорт на дорозі, підійшов до вузького цементного блока й металевої рейки, що відділяли дорожні смуги, які відходили від головної траси праворуч і ліворуч. Стоячи в розриві сталевої огорожі, я відчував, як навколо кружляє транспорт: тісно напхані червоні приміські автобуси, скутери, які вміщували по п’ять членів родини водночас, ручні візки, мотоцикли й велосипеди, чорно-жовті таксі, рибні вантажівки, особисті автомобілі й військовий транспорт, який виїжджав з великої морської бази на краєчку півострова Міста-Острова та в’їжджав на неї. Крізь хащі думок прозирнули слова. Наша наркота. Наркота санджайської компанії. Дівчина з медальйона, Ранвей-як-злітна-смуга. Її хлопець. Дівчина з медальйона. Наша наркота. Гудки, велосипедні дзвіночки, музика з радіо, крики торговців і жебраків лунали звідусіль, відбиваючись від переходів і елегантно провислого каміння будинків, що їх підтримували. Наша наркота. Наркота санджайської компанії. Дівчина. Медальйон. Її хлопець. Наша наркота. Мене мучили аромати вулиці, затьмарюючи свідомість, — свіжа риба і креветки з причалу Сассуна, випари солярки й бензину, важкий запах мокрого полотна від мусонної цвілі, що пробирався крізь виступи кожного будинку в місті. Наша наркота. Наша наркота. Я стояв посеред дороги. Ріки транспорту текли переді мною, прямуючи на північ, і позаду мене, прямуючи на південь, уздовж вузької морської затоки півострова. Хадербгай заборонив будь-кому в компанії торгувати героїном у Південному Бомбеї чи отримувати доходи від проституції. По його смерті більша частина фінансування санджайської компанії надходила з обох джерел, і Санджай санкціонував дедалі більше дилерів і борделів. Це вже був новий світ, не сміливіший, але набагато багатший, ніж той, який існував, коли Хадербгай визволив мене з в’язниці й найняв. Безглуздо було стверджувати, що я не продавав наркотики чи дівчат, що я не заробляв підробкою паспортів. І стояв у цьому світі з обмотаним навколо шиї срібним ланцюгом. Як солдат санджайської компанії я воював проти інших банд і мав захищати Ендрю, Аміра, Фейсала та їхні операції, не питаючи про причини пролиття крові, без права на відмову. Наша наркота. Я відчув дотик на спині й почав розвертатися, аж раптом торкнулися ще раз, і ще. Троє велосипедних убивць дременули в різні боки на своїх хромованих велосипедах. Я швидко озирнувся і побачив Панкаджа — другу людину в банді велосипедних убивць: він зупинився біля мене. Обіперся на металеву рейку роздільника дорожньої смуги. Навколо нас вирував дорожній рух, а Панкадж пустотливо на мене дивився, блискаючи очима. — Ось як це просто, брате! — посміхнувся він, енергійно хитаючи головою. — Не враховуючи мене, ти вже тричі мертвий, якби хлопці використали ножі замість пальців. Він пхнув два пальці мені в груди, просто під серцем. — Я радий, що ми ніколи не б’ємося, брате, — сказав я. — Ти забери долоню з ножа за спиною, — запропонував він, — а я заберу зі свого. Ми розсміялися й потисли руки. — Твоя компанія не дає нам перепочинку, — розповів він, крутячи назад педаль велосипеда і тримаючись за бетон і сталеву рейку. — Мені доведеться піти на пенсію, якщо це так триватиме. — Якщо робота колись приведе тебе південніше фонтану Флори, я буду вдячний за попередження. — Ти його отримаєш, брате. Прощавай! Панкадж повернув свого хромованого велосипеда на дорогу. Я дивився, як він елегантно прокладав собі шлях крізь дорожній рух. І ще до того, як він зник за обрієм, я звів очі до неба, усвідомлюючи, що це кінець. Усе закінчилось. Я мушу йти з санджайської компанії, і це було очевидно. Це кінець. Я маю звільнитися. З мене годі. Віра. Віра — це все, у кожній хвилині життя, навіть уві сні. Віра в матір, сестру, брата і друга, віра в те, що інші зупиняться на червоне світло; віра в пілота літака й інженерів, які випустили апарат у повітря; віра у вчителів, які щоденно годинами наглядають за дітьми; віра в копів, пожежників і ваших механіків; і віра в те, що на тебе вдома чекає кохання. Але віра, на відміну від надії, може померти. І коли помирає віра, з нею помирають двоє друзів — послідовність і відданість. З мене годі. Я втратив навіть ту віру в керівництво компанії, що мав, а разом втратив і самоповагу. Я знав, що піти буде непросто. Санджай не любив залишати сліди. Але це вже був кінець. Я все вирішив. Я знав, що Санджай пізно повернеться додому, тож вирішив приїхати до нього вночі й повідомити про те, що йду. Поглянувши на вивіску «Леопольда», я згадав слова Карли, які були сказані після великої кількості алкоголю й балачок, давно після закриття ресторану. «Одиноке життя в Бомбеї фрілансером, як Дідье, — розреготалася вона, — це холодна ріка правди». Я дивився у тріснуте дзеркало — я вже досить давно робив це на самоті. Я кидав маленьку армію, яка дала обітницю захищати мене як свого брата по зброї. Я втрачав квазі-імунітет від закону й захист квазі-етичних адвокатів компанії, що брали за хвилину лиш трохи менше за квазі-етичних суддів. Я залишав позаду близьких друзів, які стояли зі мною проти ворогів: чоловіків, які добре були знайомі з Хадербгаєм і його вадами й теж любили нашого ватажка. Було важко. Я намагався позбутися почуття провини й сорому, і це було важко: почуття провини й сорому мали більше зброї за мене. Але страх бреше, ховаючи відразу до себе, що є самовиправданням, а інколи навіть не знаєш, як сильно ти боявся, доки не кинеш своїх переляканих друзів. Я відчув, що раніше виправдані й раціоналізовані речі почали розсипатися, неначе листя, змите з мого тіла водоспадом. Одинокість — це течія в річці правди, так само як і солідарність. Одинокість несе в собі й вірність. Та коли ти намагаєшся підплисти ближче до берега, то часто здається, наче віра в самого себе — це все, що є. Я глибоко вдихнув, уклав усю душу в це рішення і нагадав собі почистити й зарядити пістолета. Розділ 25

Кавіта Синг — журналістка, яка заробила свою репутацію, пишучи про погані вчинки людей, — відхилилася зі стільцем назад, торкнувшись бильцем стіни. Біля неї сиділа жінка, яку я раніше не бачив. Навін і Дівія сиділи ліворуч від Дідьє. Вікрам був з Джамалом — Театром Одного Актора — і Біллі Башу, які нарешті вилізли з гробниці Деніса. Той факт, що Вікрам уже був на ногах лише після двох годин сну, свідчив про глибину його залежності. Коли ти лише починаєш вживати, то кайф може тривати до дванадцяти годин. Коли опірність організму переповзає у залежність, то кожні три-чотири години потрібна нова доза, й ти починаєш її шукати. Коли я підійшов до столу, вони всі з чогось радісно сміялися. — Агов, Ліне! — гукнув Навін. — Ми говоримо про улюблені злочини. Кожен мав номінувати щось одне. Який твій улюблений злочин? — Заколот. — О, анархіст! — розреготався Навін. — Аргумент у пошуках обґрунтування! — Обґрунтований аргумент, — заперечив я, — у пошуках майбутнього. — Браво! — викрикнув Дідьє, махаючи офіціанту, щоб замовити ще випивки. Він посунувся. Я сів біля нього і використав цю можливість, аби передати норвезького паспорта Ранвей. — Вінсон його забере у наступні два дні, — прошепотів я. Я звернув увагу на Вікрама. Він уникав мого погляду і грався з плямою від пива на столі. Я жестом попросив його нахилитися. — Що ти тут робиш, Вікраме? — тихо мовив я. — Що ти маєш на увазі? — Ти був у відключці лише дві години тому, Віку. — Я прокинувся, друже, — мовив він. — Таке буває. — І ці хлопці, які, так сталося, купують шмаль, просто опинилися біля тебе? Він випростався, обіпершись об спинку стільця, і заговорив до всього столу. — Знаєш, Ліне, думаю, ти сплутав мене з кимсь, хто багато переймається. Але я не такий. І думаю, що нас таких чимало. Дідьє, ти переймаєшся? — Неохоче, — відповів Дідьє. — І нечасто. — Як щодо тебе, Кавіто? — запитав Вікрам. — Узагалі-то, — почала вона, — я переймаються багатьма речами. І... — Знаєш, Ліне, — мовив Вікрам. — Раніше ти був класним хлопцем, яар. Не перетворюйся на ще одного чужинця в Індії. Я подумав про те, як бояться його батьки і як їм доводиться ховати цінні речі, але промовчав. — Ми всі чужинці в Бомбеї, еге ж? — сказала Кавіта. — Я... Вікрам її знову перебив, хапаючи Дідьє за руку. — Можемо з’ясувати це зараз? Дідьє був шокований. Він ніколи не займався бізнесом у «Леопольді», але витягнув з кишені приготовлену пачку грошей і віддав її Вікраму. Мій гоноровий друг хапнув гроші й підскочив, мало не перекинувши стільця. Театр Одного Актора притримав його стільця і теж підвівся. Біллі Башу наслідував їхній приклад. — Ну... мені... мені пора, — заявив Вікрам, задкуючи й уникаючи мого погляду. Біллі Башу помахав на прощання і пішов за ними. Театр Одного Актора похитав головою, граючись зв’язкою богів, які висіли у нього на шиї. — Театр одного актора, — сказав я. — Театр одного актора, — повторив він і попростував за іншими. — Що таке, друже? — ніжно запитав Дідьє. — Я теж даю Вікраму гроші. Але завжди питаю себе, чи купую цим дозу, яка його вб’є. — Вона також може виявитися його порятунком, — тихо зауважив Дідьє. — Вікрам хворий, Ліне. Але бути хворим — це ще один спосіб бути живим, а отже, можливе зцілення. Без чиєїсь допомоги він може не пережити наступної ночі. Поки він живий, ще залишається шанс на порятунок. Забудь про це і розслабся з нами. Я глянув на інших і приєднався до гри. — А як щодо тебе, Кавіто? — поцікавивсь я. — Який твій улюблений злочин? — Хіть, — заявила вона. — Хіть — це гріх, — уточнив я. — А не злочин. — Я так їй і сказав, — додав Навін. — Це мій тип злочину, — зауважила вона. Дівія почала безконтрольно хихотіти, заразивши сміхом увесь стіл. — А ти що скажеш, Дідьє? — Лжесвідчення, звісно ж, — вирішив він. — Чи можна в це повірити? — запитав я. — Присягаєшся? — доповнив Навін. — Я обираю цей злочин, — провадив Дідьє, — бо лише брехня врятує світ від вічного нещастя. — А хіба чесність — це не неписана правда? — насміхався Навін. — Ні, ні! Чесність — це альтернативна правда. На світі немає нічого більш руйнівного для правди чи лютого для інтелекту, ніж людина, яка наполягає на тому, щоб бути повністю і цілком чесною. — Абсолютно з тобою згодна, — погодилася Дівія, піднімаючи келиха для тосту. — Коли кортить чесності, я записуюся до лікаря. Дідьє пом’якшав від такого заохочення. — До тебе підкрадаються і шепочуть: гадаю, тобі потрібно про це знати. А потім намагаються знищити твою впевненість і твоє життя своїми огидними фрагментами правди. Видають якийсь уривок огидної правди, який просто не можуть тобі не розповісти. Те, чого тобі краще не знати. Те, за що ти здатен зненавидіти. Те, за що ти вже ненавидиш. І навіщо люди це роблять? Чесність! Їхня отруйна чесність змушує це робити! Ні! Краще подаруйте мені винахідливу брехню замість огидної чесності. — Чесно, Дідьє! — знущалася Кавіта. — Кавіто, ти єдина бачиш мудрість у моїх словах. Журналісти, адвокати, політики — це люди, чиї професії передбачають відсутність цілковитої правди. Якби вони були абсолютно чесні й розкривали всі секрети, то наша цивілізація розвалилась би за місяць. День за днем, напій за напоєм, програма за програмою — це брехня дозволяє нам рухатись уперед, а не правда. — Люблю тебе, Дідьє! — крикнула Дівія. — Ти мій герой! — Я б хотів тобі повірити, Дідьє, — з серйозним обличчям зауважив Навін. — Але неправдиві свідчення можуть підірвати твій авторитет, знаєш? — Лжесвідчення — це бути чесним зі своїм серцем, — відповів Дідьє. — То чесність — це хороша штука, — підмітила Кавіта, тицяючи пальцем на серце Дідьє. — На жаль, навіть Дідьє не сталевий, — зітхнув Дідьє. — Я просто герой у питаннях брехні. От запитайте у поліцейських Південного Бомбея. Але, зрештою, я лише людина і мас до часу впадаю у страхітливі акти чесності. Зараз я кажу правду, і мені соромно в цьому зізнаватися, тож раджу вам брехати якомога частіше, поки не навчитеся робити це з повною переконливістю. — Ти обожнюєш правду, — зауважила Кавіта. — А от чесність ненавидиш. — Маєш рацію, — погодився Дідьє. — Повір, якщо розповісти комусь усю правду, то він захоче відплатити за це насильством. Група розділилася на кілька частин. Дідьє погоджувався з Кавітою, а Навін сперечався з Дівією. Я ж заговорив до молодої жінки, яка сиділа поруч. — Ми ще не знайомі. Я — Лін. — Я знаю, — сором’язливо відповіла вона. — Я — Суніта. Подруга Кавіти. Ну, взагалі-то, я її колега — молодий журналіст. — Ну і як тобі цей світ? — Чудовий. У плані, що це просто надзвичайна можливість і все таке. Але я сподіваюся стали письменницею, як ви. — Як я? — здивовано розсміявсь я. — Я читала ваші оповідання. — Мої оповідання? — Усі п’ять. Вони дуже хороші, але я соромилася вам сказати. — І як же ти знайшла ці твори? — Ну, — збентежено запнулася вона. — Ранджит дав мені — тобто пан Ранджит, він дав мені ваші оповідання на редагування. Я досліджувала їх на наявність помилок. Я вирячив очі, не бажаючи на ній зриватися, але був занадто спантеличений, аби приховати свої почуття. У Ранджита були мої оповідання? Як? Невже Лайза передала їх йому в мене за спиною і проти моєї волі? Я нічого не розумів. — Вони тут, — провадила Суніта. — Я збиралася пообідати на самоті та продовжити роботу над творами, але міс Кавіта запросила сюди. — Дай їх, будь ласка. Вона порилась у великій полотняній сумці й віддала мені папку. Папка була червона. Я класифікував усі свої твори за кольорами. Червоний колір підходив для кількох коротких історій про міських святих. — Я не давав дозволу на друк цих оповідань, — пояснив я, перевіряючи, що усі п’ять творів в папці. — Але... — Це не твоя провина, — лагідно мовив я, — і покарання за це не буде. Я напишу Ранджиту записку, а ти її передай, і все буде гаразд. — Але... — Ручка є? — Я... — Жартую, — сказав я, дістаючи ручку з кишені безрукавки. Зарозумілість є візитівкою самолюбства і витісняє усіх і все. Вдячність є візитівкою смиренності і є внутрішнім простором, залишеним для любові. Ці рядки здалися вдалою основою записки для Ранджита. Я витягнув друковану сторінку з історії, переписав ці два речення на нову останню сторінку і згорнув папку. — Ліне! — причепився Дідьє. — Ти не п’єш! Негайно ж поклади ручку. — Чим ти займаєшся? — запитала Кавіта. — Якщо це заповіт, — сказав Навін, — то можеш нам повідати. — Якщо хочеш знати, — розповів я, дивлячись на Кавіту, — я пишу записку твоєму босу. — Любовне послання? — загорілася Кавіта, сідаючи прямо. — Щось таке. Я дописав записку, згорнув її та віддав Суніті. — О ні, Ліне! — запротестував Дідьє. — Це ж нестерпно! Ти просто мусиш прочитати її вголос. — Що? — Є правила, Ліне, — відповів Дідьє. — І ми мусимо порушувати їх за кожної слушної нагоди. — Дідьє, я не такий божевільний. — Ти мусиш прочитати її, Ліне. — Це особиста записка, друже. — Написана в публічному місці, — заперечила Кавіта, вириваючи аркуш у Суніти. — Агов, — обуривсь я, намагаючись забрати записку. Кавіта швидко відскочила, ставши з іншого боку столу. У неї був хрипкий голос, такий, що всіх інтригує своїм звучанням, своєю глибокою емоційністю. Кавіта прочитала вголос мою записку. Буду відвертим, Ранджите. Думаю, твоя поведінка медіа-магната є образливою для четвертої влади, і я б не дозволив тобі навіть публікації свого некролога. Якщо ти ще бодай раз зачепиш мої твори, то я тебе навідаю і трохи перекрою. Дівчина, яка принесе цю записку, має мій номер. Якщо ти її зачепиш, чи звільниш, чи в будь-який інший спосіб нашкодиш моєму посланцю, то я отримаю дзвінок, навідаю тебе і трохи перекрою. Тримайся подалі від мене. — Це супер! — розреготалася Кавіта. — Я хочу власноруч її передати. Крик, а потім брязкіт скла, що розбилося на мармуровій підлозі, змусило нас усіх обернутися до парадної арки. Конкенон бився з кількома офіціантами «Леопольда». Він був не сам. Разом з ним були представники банди скорпіонів. Здоровило — Гануман — стояв за Конкеноном разом з кількома іншими, чиї обличчя запам’яталися мені з тієї червоної години на складі. Останнім, хто проштовхувавсь у двері, був Данда — кат з тоненькими вусами. Його ліве вухо затуляла шкіряна пов’язка. У Конкенона була з собою свинцева гиря у шкіряному мішку, який кріпився дротом до зап’ястка. Він замахнувся нею і поцілив у скроню начальнику охорони «Леопольда». З усіх боків чулося важке дихання й перелякані зойки. Високий офіціант-сикх захитався, його ноги підкосилися, і він впав. Інші офіціанти рвонули на допомогу. Хлопці намагалися допомогти своєму товаришеві, а Конкенон бив їх, проливаючи кров і збиваючи їх додолу. Скорпіони увірвалися до ресторану, відштовхуючи столи та відганяючи нажаханих завсідників. Пляшки, келихи й тарілки полетіли на підлогу, утворюючи пінисті калюжі. Столи хитались і переверталися. Стільці ковзали подалі від тлуму чоловіків. Гості почали розбігатися, перечіплюючись через стільці та падаючи на брудну підлогу. Ми з Кавітою і Навіном швидко повставали. — Буде бійня, — сказав я. — Добре, — вирішила Кавіта. Я покосився на неї і помітив порожню пляшку в одній руці й сумочку в другій. Найближчий вихід був заблокований людьми. Позаду нас був куток. Якби ми відштовхнули назад стола, то Дівія та інша дівчина могли стати за ним і бути у відносній безпеці. Я глянув на Навіна, а той озвучив мої думки. — Дівіє, іди в куток, — велів він, тицяючи назад і не відводячи погляду від бійки. На цей раз світська левиця не протестувала. Вона схопила Суніту за руку і потягнула її в куток. Я обернувся до Кавіти. — Туди? — глузувала вона. — Пішов ти. Хай яким був мотив цього дикого нападу, Конкенон і скорпіони вдало обрали момент. Це була сонлива частина обіду, задовго до вечірнього напливу гостей. Половина офіціантів «Леопольда» була нагорі, відсипалася. Заскочені зненацька, робітники виявили геройський спротив, але були в меншості. Гурт людей, які вовтузилися й чубилися, покотився на нас через увесь ресторан. Їх треба було уповільнити, перш ніж зупинити. — Намахаймо цих покидьків, — прогарчала Кавіта. Ми кинулися на гангстерів, намагаючись посунути бійку назад до виходу. Кілька відвідувачів до нас приєдналися, штовхаючи горлорізів. Навін почав бити, дуже прицільно і швидко. Я відтягнув одного чоловіка від напівнепритомного офіціанта. Він утратив рівновагу й повалився навзнак. Кавіта розмахнулася порожньою пляшкою від пива й поцілила йому в голову. Інші відвідувачі почали бити його ногами. Вузькими сходами позаду нас почали збігати офіціанти, які відсипалися після нічної зміни: їх розбудив власник «Леопольда». Наступальна стратегія бандитів провалилася. Напрямок змінився. Скорпіони почали відступати. Нас із Навіном почали виштовхувати й відтягувати на вулицю, і ми опинилися між ворогами та підкріпленням. Стоячи біля дверей, я раптом зіткнувся з Конкеноном. Навіть якщо він знав, що програє бійку, то не показував цього. Його очі сяяли, неначе луска в риби на мілководді, палаючи холодним світлом. Він посміхався. Він був щасливий. Шаленець повільно підняв гирю, доки вона не опинилася на рівні мого плеча, і промовив. — На тебе запав диявол, хлопче! — сказав він, а потім замахнувся. Я швидко відхилився праворуч. Гиря зачепила ліве плече ззаду. Я відчув, як від удару задвигтіла кістка. Блискавично реагуючи, я використав правий хук і досить сильно влучив Конкенону в голову. Це був солідний удар, але його було недостатньо. Конкенон потрусив головою і вишкірився. Знову підняв гирю, я ж учепився в нього, виштовхуючи його на вулицю. У фільмах чоловіки б’ються досить довго, по черзі отримуючи перевагу. У справжній вуличній бійці все відбувається набагато швидше. Усі б’ють по чому можуть, і якщо ти впадеш, то більшість часу проведеш на підлозі. Звісно ж, інколи найбезпечніше місце якраз і є на підлозі. Піднявши кулаки аж до лоба й чекаючи вдалого моменту, я дивився на Конкенона. Він пробував ударити мене тим шматком свинцю. Я пригнувся, уникаючи випадів, а сам завдав кілька хороших ударів. Я відступив, тримаючи рівновагу, і зіштовхнувся з Навіном. Ми глянули один на одного і швидко стали спина до спини. Ми опинилися між «Леопольдом» і рядом вуличних кіосків. Офіціанти зупинилися в широкій вхідній арці. Вони захищали вхід. Те, що відбувалося на вулиці, їх не цікавило. Вони мали переконатися, що бійка не повернеться назад до ресторану. Скорпіони почали нападати. Навін, стоячи спина до спини зі мною, був один проти чотирьох. Я не міг йому допомогти. У мене був Конкенон. Я отримав свій шанс і почав бити високого ірландця правою і лівою, але на кожен удар він відповідав свинцем. Смертоносна гиря влучила мені в обличчя, розбивши його до крові. І незважаючи на те, як сильно і влучно я б не бив, Конкенон все стояв. В голові зринули слова — сніговий серпанок на вітру: Отже, це кінець... Аж раптом, так само миттєво, як усе почалося, бійка зупинилася. Скорпіони відступили, кружляючи навколо Конкенона. Ми з Навіном зиркнули назад і побачили Дідьє. У нього в руці був револьвер. Я був надзвичайно щасливий угледіти Дідьє. Він посміхався так само, як раніше Конкенон. Біля нього стояв Абдулла. Коли ми відійшли від дула револьвера, Абдулла накрив руку Дідьє своєю лівою і повільно посунув униз, доки зброя не опустилася. Запала мить тиші. Скорпіони застигли на місці, намагаючись вирішити, чи битися далі, чи втікати. Свідки, які ховалися за кіосками, дихали досить важко. Навіть невпинний дорожній рух, здавалося, затих. Конкенон заговорив. Це була помилка. — Ти бісова огидна довговолоса іранська лярва, — сказав він, вищиривши свої жовті зуби і наближаючись до Абдулли. — Ми з тобою обоє знаємо, що це так. Чому б нам не поговорити? Абдулла взяв пістолет. І вистрелив Конкенону в стегно. Люди почали кричати-волати й розбігатися. Ірландець похитнувся, продовжуючи боротися і чекаючи можливості вдарити Абдуллу гирею. Абдулла знову вистрелив, у ту саму ногу. Конкенон упав. Абдулла вистрілив ще двічі, швидше, ніж я міг встежити. Коли Гануман і Данда полетіли вниз, я зрозумів, що великий скорпіон і його худорлявий друг також отримали по кулі в ногу. Скорпіони, які ще могли бігти, так і вчинили. Конкенон, вроджений борець, почав відповзати, використовуючи лікті, щоб дістатися дороги та кіосків із сувенірами. Абдулла зробив два кроки вперед і сильно притиснув ногою спину ірландця. Дідьє підійшов до нього. — Ти... довбаний... боягуз... — плюнув Конкенон. — Ну ж бо! Зроби це! Ти — ніщо! Достобіса крові витікало з двох ран на нозі. Абдулла націлив зброю у потилицю Конкенона та приготувався стріляти. Кілька людей, що були досить близько і все бачили, почали верещати. — Досить, брате! — гукнув я. — Зупинися! Прийшла черга Дідьє покласти руку на кисть Абдулли та повільно опустити зброю вниз. — Забагато свідків, друже, — сказав він. — Dommage^[83]. Утікай негайно. Утікай швидко. Абдулла завагався. У ньому спрацював інстинкт. Я знав це. Я теж чув у собі відголос цього інстинкту. Тієї миті він хотів убити Конкенона більше, ніж жити. Я став позаду нього, як інші в’язні робили у в’язниці, охороняючи своє серце і життя. — Є лише одна причина, з якої копи ще не тут, — мовив я, — скорпіони, мабуть, заплатили, щоб вони не наближалися під час атаки. Скоро це зміниться. Нам потрібно забиратися. Абдулла забрав ногу зі спини Конкенона. Ірландець негайно почав повзти у напрямку дороги. Під’їхали два автомобілі. Скорпіони завантажили Конкенона й поранених гангстерів на заднє сидіння. І помчали геть, зачепивши таксі, напхане туристами. Навін Едеїр обняв Дівію. Суніта, журналістка-початківиця, теж була з ними. — З тобою все гаразд? — запитав я Дівію. — Бісові чоловіки, — відповіла вона. — Ви всі ідіоти. — З тобою все гаразд? — запитав я Суніту. Вона притискала до себе червону папку з моїми творами, пригортаючи її до грудей. І тремтіла. — Усе гаразд, — запевнила вона. — Але в мене є прохання, і я не хочу його озвучувати, поки ти спливаєш кров’ю. Обличчя кривавиться, знаєш? — Га-аразд. Можемо зараз усе вирішити. Вона віддала назад оповідання і підняла записку, яку я написав Ранджиту. — Дозволь мені вручити цю записку, — попросила вона. — Ам... — Будь-ласка. Ти навіть не уявляєш, як часто цей чоловік сексуально домагається мене, і це буде надзвичайною насолодою — віддати йому таку записку. Я так і не пообідала, тому, мабуть, маю зниження цукру, але це схоже на неймовірне свято, тож, звісно, дуже жаль через твоє обличчя, але прошу, дозволь передати йому цю записку. До мене підійшли Дідьє з Кавітою. — Дідьє, зможеш дати Суніті мій номер і провести її до офісу Ранджита? — Звісно, але, Ліне, тобі потрібно зникнути звідси. Неподалік нас пролунав постріл. — Слухай, — швидко сказав я Дідьє. — Лайза зараз у галереї на Кармайкл-роуд. Можеш туди навідатися? — Певна річ. — Переконайся, що з нею все гаразд. Залишайся з нею, або нехай поживе в тебе кілька днів. — Biensur^[84], — відповів він. — А ти що робитимеш? — Заляжу на дно. Ще не знаю. Візьми ці оповідання і прибережи їх для мене. Я передав йому папку й побіг шукати Абдуллу, і знайшов його з нашими мотоциклами. — Хто стріляє? — Наша людина, — пояснив Абдулла, заводячи двигуна. — Де копи? — поцікавився я, теж стартуючи. — Вони були вже на підході, але Раві вистрелив у повітря, — пояснив він. — Вони повернулися по бронежилети й кулемети. Нам потрібно вшиватися звідси. Рухаючись у пообідньому трафіку, ми з Абдуллою просочувалися крізь повзучі лози транспорту. Час до часу ми зрізали на порожніх тротуарах чи крізь заправки. За кілька хвилин ми вже спускалися по довгому пагорбу на Педдер-роуд і опинилися біля сокового центру біля монумента Хаджі Алі. — Ми маємо відзвітувати Санджаю, — сказав я, коли ми зупинилися перед світлофором. — Згода. Ми заїхали на автостоянку в соковому центрі. Залишивши мотоцикли там, ми зателефонували босу мафії. Він був сонливий, наче ми потривожили його сієсту. Він швидко прокинувся. — Що за чортівня? Де ви зараз, вилупки? — Біля Хаджі Алі, — відповів Абдулла, тримаючи телефон між нами, щоб і я міг чути. — Ви не можете повернутися. Копи будуть тут за кілька хвилин, це точно, і я не хочу, щоб вони ставили запитання, на які ви не зможете відповісти. Залишайтеся подалі й, на біса, поводьтеся тихо бодай кілька днів, ви, дебіли. Скажіть правду, у цивільних стріляли? Абдулла наїжачився при фразі «Скажіть правду». Зціпивши зуби від огиди, він передав мені телефон. — Жодних цивільних, Санджайбгаю, — мовив я. Термін «цивільні» застосовувався до будь-кого, хто не був членом кримінального світу, крім суддів, адвокатів, гангстерів, тюремників і поліції. — Двоє скорпіонів отримали кулі в ногу, разом з фрілансером на ім’я Конкенон. Він отримав дві кулі в одну й ту саму ногу, але я б його ще не ховав. Там було вдосталь свідків. Більшість із них — вуличні хлопці й офіціанти з «Лео». — Ти створив цей довбаний хаос, Ліне, і ти кажеш мені, як його розгрібати? Пішов ти, сволото. — Якщо я не помиляюся, — спокійно вів далі я, — одного разу ти теж підстрелив когось біля «Лео». Абдулла показав два пальці, рухаючи ними переді мною. — І навіть двічі, — заявив я. — І не я створив цей хаос, Санджайбгаю. Його створили скорпіони, і це почалося давно. Вони напали на нас дев’ять разів за останній місяць. Вони вдарили по «Лео», бо це наше улюблене місце і воно в серці території компанії. Чужинець Конкенон лише хоче, щоб санджайська компанія та скорпіони повбивали одне одного, бо він започатковує власну банду. Це те, що я знаю. Я не можу сказати тобі, що робити, і навіть не намагатимусь. Я лише можу розповісти те, що знаю. І це заради тебе, а не проти. — Мадачудг! Багінчудг! — почав лаятися Санджай, а потім знову заспокоївся. — Знадобиться ціле багатство, щоб це зам’яти. Як вважаєш, хто домовився з копами Колаби? — На чергуванні був Блискавичний Диліп, але думаю, що для нього це занадто амбіційно. Він воліє бачити своїх ворогів живими та зв’язаними. — Є один молодший інспектор на ім’я Матр, і він уже давно не злазить з мене, — згадав Санджай. — Вишкребок! Це все смердить його духом. Тгик. Я з цим розберуся. Ви двоє залишайтесь у тіні наступні кілька днів. Зв’яжіться зі мною завтра. Дай Абдуллі слухавку. Я передав Абдуллі слухавку. Він глянув на мене. Я знизав плечима. Абдулла почав слухати. — Так, — двічі проказав він і повісив слухавку. — У чому справа? — Він запитав тебе про поранення? — поцікавився Абдулла. — Він не належить до типу люб’язних людей. Він якраз зовсім нелюб’язний. — Він не запитав, — загарчав Абдулла, насупившись. Запала коротка важка тиша, а потім він отямився. — Твоє обличчя. Воно закривавлене. Ми маємо відвідати одного з наших лікарів. — Я оглянув своє обличчя у дзеркалі. Усе не так уже й погано. Я обв’язав носовичок навколо ран на лобі й оці, де зброя Конкенона поранила до крові. — Просто зараз, — вирішив я, — нашою проблемою є те, що Санджай не піде на війну через нас, тож ми залишилися самі. — Я можу його змусити піти на війну. — Ні, Абдулло. Санджай залишив мене теліпатися на вітрі, а тепер дозволяє тобі приєднатися. Він нізащо не піде на війну, поки все не закінчиться. — Я повторюю, що можу змусити його це зробити. — Абдулло, от чому війна — це завжди вибір? Я не скаржуся, бо Санджай не хоче йти на війну. Я радію, бо він цього не робить. Я радий, бо більше ніхто не постраждає. Ми можемо відплатити і власноруч. — І ми це зробимо, іншалла. — Але якщо ми залишилися наодинці, то потрібно розробити стратегію і тактику відплати, бо ти щойно поранив трьох людей. Одного з них — двічі. Який у тебе план? Він озирнувся, перевіряючи навколишні перехрестя головних магістральних проспектів, по яких потоком рухались автомобілі, виблискуючи металом. Абдулла знову обернувся до мене з напіврозтуленим ротом, але слова так і не пролунали: він був сам, і жоден товариш не поспішав на допомогу. Він був солдатом на території ворога, якому повідомили, що шлях для втечі щойно закрився. — Думаю, слід триматися подалі від них, хоч деякий час, — запропонував я, заповнюючи бентежну тишу. — Можливо, Гоа. Ми можемо доїхати туди до ранку. Але нікому не кажи. Щоразу як я розповідаю про поїздку на Гоа, мене просять забрати там брудну білизну. Я намагався викликати посмішку на хмурих кряжах його сумнівів. Це не спрацювало. Абдулла поглянув у напрямку Південного Бомбея. Він боровся з бажанням повернутися та вбити кожного скорпіона, що будь-коли виповзав з-під каменя. Я почекав ще кілька хвилин. — То як бути? Він хвильку помовчав, а потім зробив два довгі видихи, заряджаючи свою силу духу. — Я прийшов до «Леопольда», щоб запросити тебе в одне особливе місце. Я вдало прийшов, але почекаймо, щоб побачити наслідки цього дня для кожного з нас. — Що за особливе місце? Він знову глянув на обрій. — Я не очікував, що ми вирушимо туди з тінню над головами, але ти згоден помандрувати зі мною просто зараз? — І ще раз: куди? — Зустрітися з учителем учителів, майстром, який викладав мудрість Хадербгаю. Його ім’я Ідрис. Я повторив ім’я легендарного вчителя: — Ідрис. — Він там, — мовив Абдулла, вказуючи в бік низки пагорбів на північному видноколі. — Мешкає в печері на тій горі. Ми купимо тут води, щоб узяти з собою. Це довгий підйом до вершини мудрості. Частина V

⇐ Предыдущая 21 22 23 24 252627 28 29 30 Следующая ⇒