Annotation 11 страница

Паскудні Джорджі, як багато хто їх називав, стали паскудно багаті. Про це базікав увесь Південний Бомбей, дивуючись долі, яка дозволила найсмиреннішим зі смиренних чужинців у місті стати спадкоємцями землі. Жебраки, яких раніше цуралися, раптом стали соціально-прийнятними. «І як же грішні перетворилися на могутніх», — радісно засміявся Дідьє. Упродовж трьох тижнів двері номера Зодіаків Джорджів не зачинялися ні вдень, ні вночі, приймаючи велемовних експертів, які використовували свій талант на те, щоб утиснути квадратних вуличних жителів у круглі отвори раптового багатства; кравців, цирульників, педіатрів, ювелірів, нумерологів, годинникарів, інструкторів йоги, манікюрниць, стилістів, майстрів медитації, астрологів, бухгалтерів, юристів, особистих слуг і тлум консультантів з подолання стресу. Забезпечення основних послуг цих професіоналів і зведення їхніх гонорарів до рівня недоїдків для стерв’ятників було завданням, яке сама собі поставила Дівія Девнані й виконувала його з неабияким завзяттям й не меншим чуттям. Вона винайняла номер у тому ж готелі на весь той період і майже постійно перебувала в товаристві новоявлених мільйонерів. Вона сказала мені, що оновлення Скорпіона з Близнюком було обов’язковим. — Я була присутня, коли вони отримали гроші, — стверджувала вона. — Я, яка, так уже сталося, є однією з найзаможніших дівчат у Бомбеї, ще й маю надприродно добрий смак. Це — карма. Це — кісмет^[79]. Хто я така, щоб гнути кирпу? Я вважаю своїм обов’язком допомогти їм піднятися з попелу. Зодіаки Джорджі, попри їхню віддану дружбу, мали абсолютно різні стратегії для подолання переходу з праху до зірок. Близнюк Джордж запропонував віддати майже всі гроші. Джорджі ніколи не брехали, ніколи не дурили своїх покупців і ніколи не вдавалися до насильства. Життя в нетрищах і провулках Бомбея подарувало їм довгий перелік друзів і гідних реципієнтів, людей, які їм допомогли, менеджерів дешевих ресторанів і маленьких крамничок, які відкривали для них пожиттєві боргові рахунки, низку жебраків і комівояжерів, які тримали їх на плаву, і навіть копів, які дивилися в інший бік. А гроші, які залишаться, Близнюк хотів витратити на довгий незабутній сезон вечірок, а потім покласти решту на процентний рахунок зі щомісячними виплатами й повернутися до щасливого й комфортнішого життя на вулиці. Скорпіона це не приваблювало. Хоча він і був шокований відповідальністю й моральним тягарем свого неочікуваного багатства й обговорював це з усіма, хто не володів необхідними навичками у мистецтві уникнення песимістів, однак не міг змусити себе розлучитися з грошима. За його словами, перші тижні процвітання були кошмаром. Він казав, що гроші — це інша назва страждання. Також стверджував, що гроші руйнують спокій. Але він не погоджувався з планом Близнюка позбутися цього тягаря. Він злився, ходив туди-сюди, стогнав і бубонів. Поголений і підстрижений, відмитий і відтертий, відманікюрений і зволожений, рослявий канадець тинявся вперед-назад у розкішному номері позамежному ніяково. — Ліне, це добром не закінчиться, — сказав мені він, коли я прийшов у гості. — Усе й для всіх закінчується погано. Ось чому існує мистецтво. — Мабуть, — туманно погодився він, не втішившись. — Ти бачив Близнюка, коли зайшов? Він ще й досі грає в карти? — Я його не бачив. Мене впустив якийсь сикх. Він назвався твоїм мажордомом. — О, справді. Це — Синг. Він начебто керує цим місцем. Він і Діва. У нього здоровецький носяра. Хоча, якщо ти здебільшого зверхньо дивишся на людей, то довгий шнобель не завадить. — До його довгого носа додається короткий список. — Це... це тому, що нам потрібно було обмежити кількість людей, які можуть сюди потрапити, Ліне. Ти повірити не можеш, що тут відбувалося, коли люди дізналися про моє багатство. — Ага. — Вони намагаються потрапити до нас удень і вночі. Готель був змушений подвоїти охорону на цьому поверсі, щоб упоратися з навалою. І дехто все одно зумів прорватися. Один з них почав грюкати в двері та просити грошей, коли я сидів на унітазі. — Ага. — Я вже три дні не виходжу на вулицю. Люди виповзали з тіней, друже, і всі вони простягали руки, просячи грошей. Я згадав, що Зодіаки Джорджі й самі з’являлися з мілководдя тіней упродовж цих років, і завжди з простягненою долонею. — Ага. — Але не турбуйся, Ліне, — мерщій додав Скорпіон. — Ти завжди будеш у короткому списку. — Ага. — Ні, справді, друже. Ти завжди добре до нас ставився. І я ніколи цього не забуду. О! До речі, тобі... тобі потрібні якісь... — Ні, зі мною все гаразд, — посміхнувся я. — Але все одно дякую. — Добре. Добре. Знайдімо Близнюка. Хочу розповісти йому про нові заходи безпеки. Ми знайшли лондонця у додатковій кімнаті номера, яка виконувала функцію тимчасового офісу для гостей. Близнюк Джордж накрив величезного стола скатертиною і перетворив офіс у кубло для азартних ігор. Він грав у покер з кількома службовцями готелю, які не були на роботі. Залишки їжі, напоїв і закусок вказували на те, що гра тривала вже не першу годину. — Привіт, Скорпе! Агов, Ліне! — радісно посміхнувся Близнюк, коли ми зайшли. — Підсовуйте стільці. Гра саме стає гарячою. — Занадто гарячою для мене, Близнюче. Близнюк Джордж був вправним шахраєм, але ніколи не видурював у людей великі суми грошей, а інколи свідомо програвав заздалегідь виграшні партії. Для нього найголовнішим було не пійматися, і неважливо, чи буде виграш. — Ну ж бо, Ліне, випробуй удачу. — Мені подобається, коли моя удача сама себе випробовує. Я подивлюся кілька партій. — Як хочеш, — сказав він, моргаючи мені та кидаючи фішку на стіл, щоб підняти ставку. — Скорпіоне, ти пригостив нашого гостя? — Ой, вибач, Ліне. Він повернувся до працівників готелю, які грали в карти. — Давайте, хлопці! Ви маєте працювати в цьому готелі. Принесіть нашому гостю випити. Зробіть йому... чого ти хочеш, Ліне? — Нічого, Скорпіоне. — Ні, прошу, випий чогось. — Гаразд. Свіжу лаймову содову з льодом. Один з гравців, який був одягнений у службову ліврею, кинув свої карти й залишив кімнату, щоб сходити по содову. З боку вхідних дверей почувся крик. Поглянувши туди, ми побачили у дверях офісу Дідьє, який волік за собою мажордома, тримаючи того за великого носа. — Цей імбецил наполягає, що моє ім’я відсутнє у списку дозволених гостей, — сопів і пихтів Дідьє. — От неподобство, — мовив я. — Як, скажімо, тягнути когось за носа без вагомої на те причини. — Вагомої причини? Після пояснень, що такий недогляд є просто неможливий, бо моє ім’я з’являється в кожному списку, від Інтерполу до Бомбейського крикетного клубу, навіть при тому, що я ненавиджу крикет, він спробував зачинити двері у мене перед носом. — Дідьє, можу я запропонувати тобі відпустити його носа? — Ох Ліне! — запротестував Дідьє, ще більше зчавлюючи носа чоловіка. Мажордом почав пищати. — Дідьє, він лише виконує свою роботу. — Ліне, його роботою є привітати мене, а не вигнати. — Я звільняюся з цієї роботи! — квакнув мажордом. — До того ж, — спробував я, — ти не знаєш, де був ніс, якого чавиш. — Ти маєш рацію, — погодився Дідьє, кривлячись від огиди і відпускаючи носа мажордома. — Де я можу помити руки? — Он там, — сказав Скорпіон, киваючи крізь дверний отвір. — Другі двері праворуч. Дідьє гаркнув на мажордома і вийшов. Мажордом глянув на мене. Я навіть не уявляю, чому люди на мене дивляться, коли я не причетний до ситуації. — Включення Дідьє до короткого списку може бути доброю ідеєю, Скорпіоне, — запропонував я, тягнучись до невеликої пачки купюр з купи виграних Близнюком Джорджем грошей. — Але, Ліне, — проскиглив Скорпіон. — Дідьє схопив мого мажордома за носа! — Радій, що він добрався лише до його носа. — Так, чорт забирай! — розреготався Близнюк. — Сингу! Негайно впиши Дідьє до короткого списку. — Я кидаю цю роботу, — пробурчав Синг, тримаючись за носа. — Це твоє право, — сказав я, вручаючи йому гроші зі столу. — Але якщо ти це зробиш, то вилетиш з Гільдії мажордомів. Якщо ж ти приймеш наші щирі вибачення від імені Дідьє, разом з цими грошима, то можна буде про все забути. Чоловік тримався за носа однією рукою, другою пестячи гроші, а потім похитав головою, рушаючи назад до дверей. — Ти певен, що вимовляється «мажордоми»? — лукаво запитав Близнюк. — Хіба вони не «мажоридому»? — Скажи, Ліне, — зауважив Скорпіон, зненацька повеселішавши. — Думаєш... може... ти б міг залишитися тут на деякий час? У нас повно місця. Ми думаємо винайняти увесь поверх, а ти б міг дуже допомогти нам освоїтися з цим новоявленим статусом багатіїв. — Чудова ідея, — погодився Близнюк. — Залишайся з нами, Ліне. Попроси Лайзу теж переїхати. Оживити місце. — Чудова пропозиція, хлопці. — Це — ні? — запитав Скорпіон. — Вам допомагає Дівія, — сказав я. — З того, що я бачу, у неї чудово виходить. — Вона до смерті мене лякає, — пожалівся Скорпіон. — Тебе всі лякають до смерті, — прокоментував Близнюк. — Це одна з причин, чому ми тебе любимо. І взагалі, чого ти тут, Скорпе? Ти ніколи сюди не заходиш. Ти ж ненавидиш покер. — Я не ненавиджу покер. — Ну добре, Маверіку^[80], що сталося? — Усе серйозно. — Це не може бути серйознішим за наступну партію, Скорпе. Лін щойно віддав увесь мій виграш мажордому, тому, якого Дідьє вхопив за носа. — Цілком виправдано, — додав Дідьє, приєднавшися до нас. — Сперечатися не буду, — погодився Близнюк. — Час до часу я й сам пориваюсь на таке, але думаю, що Синг мене вдарить. А тепер, джентльмени, я збираюся виграти всі свої попередні гроші, то нумо грати. — Я не жартую, Близнюче, — наполягав Скорпіон. — Це серйозні речі. — Я гратиму проти Дідьє. Він просто акула. Він умить випустить з мене кишки. Як це може бути ще серйозніше, Скорпіоне? — Я хотів поговорити з тобою про нові заходи безпеки. — Що? — Нові заходи безпеки. — Це ж п’ятизірковий готель, — відповів Близнюк. — Ми тут наче у сейфі, Скорпе. — Ні, ми цілком і повністю в небезпеці, — наполягав Скорпіон. — Викрадач може ховатись у візку для їжі або навіть замаскуватися під консьєржа. Тоді нам кінець. Усі довіряють консьержу. Тут ми вразливі до атаки, Близнюче. — Атаки? Скорпе, думаєш, що ти — лютий воєначальник? — Ми вразливі. Я серйозно, Близнюче. — Ну, якщо це так важливо, позбудься тягаря. Розповідай. — Але... я не можу обговорювати безпеку в присутності інших людей. — Чому ні? — Це не буде... безпечно. — А хіба ми не хочемо, щоб наші друзі теж були в безпеці? — Але ж тут працівники готелю. — А якщо наше перебування тут буде ризиком для них, — сказав Близнюк, тасуючи карти, — чи не буде справедливо ознайомити працівників готелю з нашими заходами безпеки, особливо тих, які грають зі мною, щоб вони також були в безпеці? — Що? — обурився Скорпіон, трусячи головою. Дідьє зрізав колоду, і Близнюк зупинився, тримаючи карти в руці. — Як вам таке, Скорпе, — запропонував він, посміхаючись другові, якого він любив більше, ніж будь-кого на світі. — Просто запросімо всіх наших друзів з родинами, щоб вони жили з нами. Усіх. Ми орендуємо три поверхи в готелі, запросимо їх з родинами, хай живуть скільки заманеться, і засиплемо щедрістю й щасливими веселощами, і витратимо багато, багато грошей у готелі, щоб вони були щасливі, а ми будемо в безпеці. Бачиш? Це твої нові заходи безпеки, саме тут, еге ж? Він повернувся від свого збентеженого друга до мене, посміхаючись на всі тридцять два. — Останній шанс, Ліне, — сказав Близнюк, чекаючи, щоб роздати карти. — Ти граєш? — Ні, я пішов, — відповів я, стискаючи плече Дідьє на прощання. Коли я їх залишав, Близнюк професійно роздавав карти з лукавим блиском у очах. Дідьє Леві був єдиним знайомим мені шулером, кращим за Близнюка Джорджа. Я не хотів залишатись і бачити, як один з них програє. Я зустрів Навіна й Дівію в коридорі біля номера. — Привіт, Ліне, — привітав мене Навін з радісною посмішкою на вродливому обличчі. — Ти вже йдеш? — Так. Привіт, Дівіє. — Діва, дорогенький, — виправила вона, посміхаючись і стискаючи рукою мене за передпліччя. — До чого поспіх? — Є справи, — відповів я, посміхаючись їм у відповідь. Ми постояли мовчки. Ми й досі усміхалися. — Що? — нарешті запитала Дівія. — Нічого, — розсміявся я. — Просто здається, що ви починаєте знаходити спільну мову. — Ну, — зітхнула Дівія, — він не такий вже й чудг, коли познайомитися ближче. — Дякую, — мовив Навін. — Я маю на увазі, що складові чудг і досі присутні, — уточнила Дівія. — І, напевно, нікуди не зникнуть. Зрештою, ти не можеш зробити шовкову краватку зі свинячого вуха. — Шовкову сумочку, — виправив Навін. — Що? — Шовкову сумочку, а не шовкову краватку, — наполіг Навін. — Це що? Тепер ти почнеш носити шовкові сумочки? — Звісно ж, ні. Приказка каже: «Не зробиш шовкову сумочку зі свинячого вуха». Там не згадуються шовкові краватки. — Ти зненацька став принцом довбаних приказок, чи що? — Я просто кажу... — Мені потрібно отримувати в тебе дозвіл на зміну приказки? Так? — Тож в усякому разі, бувайте, — сказав я, натискаючи кнопку ліфта. Я зайшов усередину. Вони продовжували люто сперечатися. Двері зачинились, і ліфт почав знижуватись, але здавалося, що я й досі чув їхні голоси. На першому поверсі виявилося, що вони в сусідньому ліфті, продовжують лаятися. Вони випхалися до холу, і досі сперечаючись. — Знову привіт. — Пробач, Ліне, — мовив Навін, відокремлюючись від Дівії. — Я пригадав, що забув дещо тобі розповісти. — Ага? — Це про твого друга Вікрама, — тихо сказав Навін. — Він переїхав до Деніса. Він спить там на підлозі й досить сильно налягає на наркоту. Я не був там давненько, але чув від Вінсона, що він у поганому стані. Вінсон вже туди не ходить, і я також. Я думав... може, ти не знав. — Маєш рацію. Я не знав. Дякую. Я глянув на Дівію, яка стояла біля ліфтів. Досі я не помічав, яка вона гарненька. Її широко посаджені очі-мигдалини плавно звужувалися до точки, де народжувалися довгі вії. Красивий носик з вигнутими ніздрями з’єднувався з усмішкою лініями, які спускалися до кутиків рота. Я повернувся до Навіна: він також захоплено на неї витріщався. А потім, під час того дивного моменту спостереження за Навіном і Дівією, крізь мене наче пройшла тінь. Я здригнувся. Я перевів погляд на Навіна, сподіваючися, що він теж це відчув. Моє серце виривалося з грудей, і раптове почуття страху було настільки сильним, що я відчував серце в горлі. Я глянув Навіну в очі, але там нічого подібного не було. Він посміхнувся мені у відповідь. — Слухай, — почав я, відходячи від них на півкроку. — Залишайтеся разом. — А, ну... — посміхнулася Дівія, збираючись пожартувати. — Не припиняйте сперечатися, — випалив я, роблячи ще один крок назад. — Але залишайтеся разом. Наглядайте одне за одним, гаразд? — Гаразд, — розсміявся Навін. — Але... Я втік, поспіхом дістався свого припаркованого мотоцикла і вирвався на трасу. Проїхавши кількасот метрів, я раптом зупинився і поглянув через плече на засклену вежу готелю «Магеш». І швидко поїхав геть. Я припаркувався біля будинку, де жив Деніс. Концертина^[81] складаних французьких дверей стояла на довгій веранді відчинена. Я піднявся на веранду і постукав у відчинені двері. Мерщій почулося шльопання сандалій. Відсунулась убік штора, і я побачив Джамала — Театр Одного Актора. Він поманив мене всередину, показуючи жестом не шуміти. Я зайшов до кімнати, мружачи очі, щоб призвичаїтися до густого мороку. Кімнату заполонив запах гашишу, перемішаний з міцним запахом від великого жмута ароматичних паличок, які горіли в порожній вазі. Деніс перебував у своїй звичній позі, розпластаний посеред величезного ліжка, зі схрещеними на грудях руками. Він був одягнений у блакитну піжаму і був босоніж. Праворуч я почув гучний кашель і побачив Вікрама, який розтягнувся на килимі. На підлозі біля нього сидів Біллі Башу. Він готував ще один чилум. З темного кутка кімнати озвався голос. Це був Конкенон. — Дивіться, що приволокла стара кішка, — мовив він. — Сподіваюся, ти вирішив приєднатися до моєї маленької банди, хлопче. Я не в гуморі для невтішних наркотиків чи невтішних людей. Ігноруючи його, я підійшов до Вікрама. Біллі Башу відповз подалі та продовжив готувати чилум. Я пхнув Вікрама, щоб його збудити. — Вікраме! Віку! Прокинься, друже! Його очі повільно розплющилися, а потім одразу ж склепилися. — Останній шанс, Шантараме, — прошепотів Конкенон. — Ти зі мною чи проти мене? Я знову потрусив Вікрама. — Прокинься, Віку. Ми йдемо, друже. — Дай йому спокій, — відмовляв мене Конкенон. — Хіба ти не бачиш, що він щасливий? — Це не щастя, якщо ти не можеш його відчути. Я ще раз поторсав його за плече. — Вікраме! Прокинься! Він розплющив очі, подивився на мене і неадекватно посміхнувся. — Ліне? Як ти, друже? — Як ти, друже? — Нічого страшного, — сонно відповів він, заплющуючи очі. — Усе супер, друже. Усе... супер... Він почав хропіти. Його обличчя було брудне. Одяг, розрахований на здоровішу людину, вже став завеликим. — Віку! Отямся, друже! — Дай йому в біса спокій, — прогарчав Конкенон. — Займайся власними справами, Конкеноне, — сказав я, навіть не дивлячись на нього. — Може, мене змусиш? Мовлено було згарячу, але ми всі знаємо, що така поведінка часто заводить. — А чому б і ні? — відповів я, уперше зустрівшися з ним поглядом. Я бачив лише холодне полум’я його блакитно-крижаних очей. — Як тобі таке, — запропонував я, — я відведу свого друга додому до батьків, а потім повернуся сюди, і ми зустрінемося на вулиці. Звучить добре? Він підвівся і підійшов до мене, зупинившися зовсім близько. — Для мене існує дві святі речі. Право людини на знищення ворогів і право людини на власне знищення в будь-який спосіб. Усі ми зникнемо. Усі. Ми всі йдемо однією дорогою. Вікрам просто трохи далі пройшов цією дорогою, аніж ми з тобою, от і все. Це його природне вроджене право. І ти його не зупиниш. То була злісна промова, і кожне слово було злішим за попереднє. — За правами йдуть обов’язки, — відповів йому я, дивлячись в очі тій люті. — Друг мусить допомогти другові. — У мене немає друзів, — спокійно сказав він. — Ніхто їх не має. Немає такого поняття. Дружба — це казочка, така ж як і Дід-бісів-Мороз. І якою ж шльондрою виявився цей жирний придурок? Довбане брехло, от він хто. У цьому світі не існує ніяких друзів. У житті є союзники й вороги, і будь-який з них може перекинутися на інший бік усього лише за мить. Ось і вся правда. — Я заберу звідси Вікрама. — Відчепися! Він споглядав мене секунду, п’ять секунд, а потім посунув праву ногу назад, готуючись до бійки. Не збираючись залишатися відкритим для атаки, я повторив його рух. Його руки повільно піднялися, зупинившись на рівні обличчя, правий кулак попереду. У відповідь я теж підніс руки, а серце несамовито билось у грудях. Дурні. Чоловіки. Ми збиралися битися без причини. Звісно ж, неможливо битися за щось, ти можеш битися лише проти чогось. Якщо б’єшся, то є частина тебе, яка виступала за щось і вже зникла, замінена частиною, яка люто виступає проти чогось. А тієї миті я люто виступав проти Конкенона. — Театр Одного Актора! — раптом озвався Театр Одного Актора. — Стули пельку, — прогарчав Конкенон. — Хлопці! — крикнув з ліжка Деніс із досі заплющеними очима. — Мій кайф! Ви вбиваєте мій кайф! — Спи, Денісе, хлопче, — порадив Конкенон. — Це займе лише хвилинку чи дві. — Будь ласка, хлопці, — благав Деніс своїм м’яким мелодійним голосом. — Конкеноне! Підійди сюди, мій дикий сину. Підійди й викури зі мною цей легендарний чилум. Друже, допоможи мені повернутися на небеса. І, Ліне, забери з собою Вікрама. Він тут уже тиждень. На відміну від решти, у нього є родина, до якої можна повернутися. Забери його з собою. Конкенон повільно опустив кулаки. — Як скажеш, Денісе, мій старий нечестивцю, — розреготався він. — Це того не варте. Він сів на величезному ліжку біля Деніса. — Конкеноне, — сказав Деніс, знову заплющуючи очі. — Ти — найживіша істота, яку я в житті зустрічав. Я відчуваю твою енергію навіть мертвим. І саме тому я тебе люблю. Але ти вбиваєш мій кайф. — Заспокойся, Денісе, мій дорогий, — мовив Конкенон, поклавши руку на плече Деніса. — Не буде жодних проблем. Я швидко підняв Вікрама і змусив його стояти. Коли ми дійшли до дверей, раптом озвався Конкенон. — Я не забуду цього, Шантараме, — просичав він, люто блискаючи зубами. Я відвіз Вікрама додому на таксі. Він лише раз озвався. — Вона була суперовою дівкою, — промимрив він, неначе до себе. — Справді була. Якби вона любила мене так само, як я любив її, то була б ідеальною, розумієш про що я? Я допоміг сестрі вкласти його в ліжко, випив три чашки чаю зі стурбованими батьками, а потім на таксі повернувся до свого припаркованого мотоцикла. Я домовився зустрітися з Лайзою в «Каяні», біля метро, і їхав туди неквапливо, мов гуляючи довгим зеленим проспектом під назвою Фешн-стріт з екстравагантними кольоровими кіосками з одягом. Я думав про Конкенона й Вікрама з його батьками, і мої думки були подібні до розлючених вовків. Батько Вікрама був чоловіком літнім, давно на пенсії, наймолодший син якого народився під самісіньку осінь його життя. Згубний безлад наркотичної залежності Вікрама його бентежив. Його вродливий молодий син, який раніше був справжнім денді, одягався в чорні шовки та срібні пряжки, захоплюючись фільмами Серджіо Леоне, раптом почав носити брудні речі. Його волосся раніше було причесане до міліметрової досконалості перукарем, а тепер висіло, неначе мертве, прилипле до голови в тому місці, де хлопець притулявся до підлоги уві сні. Вікрам інколи днями не мився і не голився. Він не їв і не розмовляв з родичами. А коли зводив очі, щоб зустрітися з поглядом стурбованого батька, то ті очі були позбавлені світла і життя, неначе душа вже покинула людину і чекала того часу, коли тіло піде за нею. Наповнений сильною як лавина любов’ю до своєї «англійської троянди», Вікрам, багатий хлопчик, який ніколи не працював, створив бізнес на кордоні кіноіндустрії. Він постачав іноземних туристів для масовки у боллівудських фільмах. Це була ризикована справа. У нього не було жодного досвіду в цій індустрії, і довелося позичати кошти. Але шарм Вікрама і віра в себе дозволили йому досягти успіху. Лайза була його першим бізнес-партнером і почала розкривати власні таланти під час їхньої спільної роботи. Коли ж «англійська троянда» кинула Вікрама без жодного попередження чи пояснення, та впевненість, яка дозволяла танцювати на даху рухомого потягу й освідчитись їй, зникла з його життя, неначе кров з проколотої вени. — І він почав виносити речі, — прошепотів батько Вікрама, поки той спав. — Маленькі речі. Мамину брошку з перлів і одну з моїх ручок, коштовну, яку мені подарувала компанія на честь виходу на пенсію. Коли ми про це запитали, він ошалів і звинуватив у всьому прислугу. Але це він. Ми знаємо. Він продає крадені речі, щоб підгодовувати свою залежність. Я кивнув. — Шкода, — зітхнув літній чоловік, а його очі наповнилися слізьми. — Дуже шкода. Була тут також журба зі страхом, тому що любов стала незнайомкою в їхньому домі. Колись я також був таким незнайомцем. Я був залежний від героїну: настільки залежний, що крав гроші, аби задовольнити своє бажання. Я зупинився двадцять п’ять років тому, і з кожним роком зневажаю наркотики дедалі більше. У мене крається серце, коли бачу або чую про чиюсь залежність, про людей, які продовжують відстрілюватись у війні проти себе самих. Але я був тим незнайомцем у домі любові моїх батьків. Я знаю, як важко знайти межу між сприянням і допомогою. Я знаю, що всі близькі страждають і помирають всередині, знову і знову, через залежність однієї людини. І я знаю, що коли любов не загартується, то взагалі може не вижити. І того дня, у тому нестримному році, ще не знаючи, які несподівані карти підкине Доля, я молився за всіх нас: за Вікрама і його родину, і всіх рабів забуття. Розділ 23

Я припаркувався навпроти «Каяні», щоб зустрітися з Лайзою. Чекаючи на сигнал, я зробив два глибокі вдихи і почав долати свій другий найулюбленіший пішохідно-вбивчий бомбейський дорожній відтинок. Шалені машини кидалися на мене, непередбачено повертаючи та крутячись. Якщо ти не танцюватимеш разом з ними, то загинеш. Перетнувши дорогу для самогубців, я використав мотузку, яка звисала з дверей ресторану, щоб піднятися по крутих мармурових сходах, і зайшов до кав’ярні. «Каяні», мабуть, один з найзнаменитіших чайних і кавових парсійських будинків у Бомбеї. Тут пропонували гарячі омлети з чилі, пиріжки з м’ясом і овочами, сендвічі й найбільшу колекцію домашніх тортів і печива в районі. Лайза сиділа за своїм улюбленим столиком, у кінці першого поверху, з краєвидом на метушливу кухню, за сім кроків від столу для роздач. Кілька офіціантів посміхалися й кивали, поки я йшов до столу. «Каяні» — одне з наших особливих місць, за ці два роки разом ми приходили туди на чай бодай один раз на кілька тижнів. Я поцілував її та сів у кутку столу так, щоб наші ноги торкалися. — Бан муска? — запитав її я, навіть не дивлячись у меню. Це була її улюблена закуска в «Каяні», свіжоспечена булочка з маслом, розрізана на три частини, щоб її можна було обережно занурювати в чашку гарячого солодкого чаю. Лайза кивнула. — Ао бан муска, до чай, — сказав я офіціантові. — Дві булочки з маслом і два чаї. Офіціант на ім’я Атиф забрав невикористані меню й почовгав до столу роздач, вигукуючи замовлення. — Лайзо, пробач, що запізнився. Я отримав інформацію про Вікрама, тож поїхав до Деніса і забрав його додому. — Деніс? Це не він — Сплячий Баба? — Так. — Я б хотіла з ним познайомитись. Я багато про нього чула. Він зажив статусу месії. Риш розповідав про бажання створити інсталяцію, основану на його трансі. — Я можу вас туди відвести, але ти познайомишся з ним, тільки якщо пощастить. Ти просто стоятимеш там, намагаючись не вбити його кайф. — Не вбити його кайф? — Якось так. — Він мені подобається, — розсміялася вона. Я розумів її почуття гумору та швидку прихильність до незвичайних людей, які робили оригінальні речі. — О так. Деніс дуже підійде Лайзі. — Якщо збираєшся що-небудь зробити, то перетвори це на мистецтво, — відповіла вона. Принесли чай і булочки. Ми взяли по скибочці, вмочили їх у чай, поки не почало текти масло, і жадібно з’їли. — То як Вікрам? — Погано. — Настільки погано? — Настільки погано. Вона насупила брови. Ми обоє були знайомі з залежністю і її мертвою хваткою. — Гадаєш, нам потрібно втрутитися? — Не знаю. Можливо. Я порадив його батькам оплатити курс реабілітації у приватній клініці. Вони спробують. — А вони це потягнуть? — А хіба вони можуть дозволити собі не потягнути? — Справді, — погодилася вона. — Проблема в тому, що навіть якщо він туди потрапить, то ще не буде готовий отримати допомогу. Навіть близько. Вона на мить замислилася. — У нас же не все добре, у тебе й у мене? — Звідки ти це взяла? — Ти і я, — ніжно повторила вона. — У нас не все добре, правда ж? — Визнач, що таке «добре». Я спробував посміхнутися, але це не спрацювало. — Добре — це більше, — уточнила вона. — Гаразд, — мовив я. — Давай робити більше. — Ти несповна розуму, знаєш? Я розгубився і не бажав знати, куди ми рухаємося. — Коли мене арештували, — почав я, — то провели психіатричну експертизу. Тож я був офіційно визнаний достатньо здоровим для суду, а це більше, ніж можу сказати про більшість моїх знайомих, включно з психіатром, який здійснював огляд. Узагалі-то, щоб тебе визнали винним у суді, необхідно мати здорову психіку. А це означає, що кожен в’язень на світі, який сидить у камері, є цілком здоровий. І враховуючи те, яка кількість людей на волі відвідує терапевтів і порадників, уже незабаром єдиними психічно-здоровими особами, що можуть це довести, будуть в’язні. Вона поглянула на мене. Промениста посмішка в її очах намагалася прошити мене. — Досить важка розмова, — вирішила Лайза, тримаючи в руці булочку з маслом. — Лайзо, останнім часом у нас виходить важка розмова, навіть коли я намагаюся тебе розсмішити. — Хочеш сказати, що це моя провина? — палко запитала вона. — Ні. Я просто... — Не все крутиться навколо тебе, — спалахнула вона. — Гаразд. Гаразд. Підійшов Атиф, аби прибрати використаний посуд і взяти наступне замовлення. Коли було про що поговорити, то ми замовляли дві або й три булочки з чаєм, але я замовив лише чай. — Без бан муска? — запитав Атиф. — Без бан муска. Сірф чай. Лише чай. — А може, будете хоч одну бан муска? — спокушав Атиф, ворушачи своїми кудлатими бровами. — На двох? — Без бан муска. Лише чай. — Тгик, — пробубонів він, глибоко занепокоєний. Він глибоко вдихнув і гукнув персоналу на кухні: — До чай! До чай лао! Без бан муска! Повторюю: без бан муска! — Без бан муска? — озвався голос із кухні. Я глянув на Лайзу, а потім на Атифа, потім на Вішала, який займався їжею швидкого приготування і зиркав з вікна для роздачі. Я підніс руку, тримаючи одного пальця. — Одну бан муска! — крикнув я. — Так! — тріумфально заволав Атиф. — Ек бан муска, до чай! Вішал почав хитати головою з ентузіазмом, демонструючи свої яскраві білосніжні зуби. — Ек бан муска, до чай! — радісно репетував він, гупаючи каструлею киплячого чаю по газовому кільцю вогню. — Добре, що ми це вирішили, — сказав я, намагаючись розбурхати Лайзу. Це була одна з безглуздих милих речей, які щодня відбуваються в Бомбеї, і зазвичай ми б насолоджувались цим разом. — Я знаю, що все це трохи дивно, — сказала Лайза. — Та не дуже. Атиф... — Я була тут учора, — провадила вона. — З Карлою. — Ти... що? — І відбулася така ж сама розмова з офіціантом. — Чекай-но. Ти була тут з Карлою, вчора, і нічого не сказала? — А повинна була? Хіба ти розповідаєш мені, з ким зустрічаєшся чи б’єшся? — На це є причина, і ти знаєш. — Хай там як, коли я була тут з Карлою, те саме відбулося з цим офіціантом... — Атифом? — Бачиш? Вона також знала його ім’я. — Він є моїм улюбленим офіціантом у цьому місці. Не дивуюся, що він і їй подобається. Він мав би керувати кав’ярнею. — Ні, ти мене не розумієш. — А нам обов’язково говорити про Карлу? — Говорити про неї, — прошепотіла вона, — чи думати? — То ти про неї думаєш? Бо я — ні. Я думаю про тебе і про нас. Чи про те, що від нас лишилося. Вона спохмурніла, а потім продовжила складати і вирівнювати серветку. Принесли бан муска і чай. Я спочатку проігнорував їх, але Атиф стояв біля столу, спостерігаючи, тому довелося взяти шматок булочки й відкусити. Він схвально покивав головою і відійшов. — Це, мабуть, моє покалічене життя, розумієш? — мовила Лайза, виводячи лінії на серветці. Я розумів. Я чув її історію багато разів. Вона завжди була по-різному однакова, і я завжди хотів почути все ще раз. — Знаєш, з мене ніхто не знущався, ні. Усе було зовсім не так. Мої батьки — класні. Справді. Це я — паршива вівця. Ти знаєш це. — Лайзо, ніяка ти не паршива вівця. — Так, паршива. — Навіть якщо й так, немає таких недоліків, яких би не згладила любов. Вона зупинилася, сьорбнула чаю і знайшла інший спосіб розповісти мені те, що бажала. — Я вже розповідала тобі про парад? — Не в «Каяні», — посміхнувся я. — Розкажи ще раз. — Щороку в нас проводився цей парад до Дня засновників, просто на центральній вулиці. Усі в радіусі п’ятдесяти миль або брали участь, або приходили подивитися шоу. Моя шкільна група теж марширувала на параді, і в нас була така велика баржа... — Пліт. — Так, у школи був цей великий пліт, змайстрований нашим батьківським комітетом, який щороку прикрашали по-новому. Одного року мене обрали, щоб сидіти високо на троні й бути центральною фігурою. Темою того року були плоди свободи і баржа... — Пліт. — Пліт був наповнений продуктами з місцевих ферм. Я була красунею свободи, уявляєш? — У тебе, мабуть, був такий самий милий вигляд. Вона посміхнулася. — Я сиділа на верхівці, а навколо височіла велика гора фруктів, картоплі, буряків і всього іншого. І потрібно було отак от, по-королівському махати, аж до кінця центральної вулиці. Вона повільно помахала рукою, обмахуючи пальцями давній чарівний спогад, неначе матеріальну річ. Атиф знову прибрав зі столу. Він поглянув на мене, ставлячи запитання зведеною бровою. Я підніс руку над столом, повернувши її долонею донизу, і двічі вказав на стіл. Це був сигнал, аби трохи почекати. Він ствердно похитав головою і перевірив сусідні столики. — Це було щось неймовірне. Начебто велика честь, якщо ти розумієш. Усі так і казали. Усі продовжували нагадувати це знову і знову. Знаєш, як це нервує, коли люди повсякчас кажуть тобі, яка удача привалила. — Я знайомий з невдачею, але суть ясна. — Річ у тому, що насправді я такою не почувалася, знаєш? Я начебто була рада, звісно, коли серед інших дівчат обрали мене, хоча деякі з них були набагато вродливіші. І я навіть не робила нічого особливого для того, аби бути обраною. Деякі дівчата застосовували який-небудь підступний трюк. Ти не знаєш, як багато трюків може витягти з рукава дівчина, доки не побачиш, як кілька з них намагаються потрапити на верхівку вантажівки під час параду до Дня засновників. — Що за трюки? — з надією запитав я. — Я абсолютно нічого не робила, — провадила вона. — І була здивована так само, як і всі інші, коли мене обрав комітет. Але... насправді я нічого не відчувала. Я махала рукою настільки ж граційно, як Марія-Антуанетта, починаючи п’яніти від запаху тих яблук, що нагрівалися і розпарювалися на сонці, але, дивлячись на всі ті усміхнені обличчя, я взагалі нічого не відчувала. Стовпи сонячного світла пронизували приглушену напівтемряву мусону над «Каяні». Один промінчик світла пройшов крізь наш стіл і потрапив на її обличчя, ховаючи небесно-блакитні очі в тінь, а губи стали вологими від білого світла. — Я просто нічого не відчувала, — промовили осяяні світлом уста. — Ніколи. Я ніколи не відчувала, що моє місце там, у тому місті, чи в тій школі, чи навіть у власній родині. Ніколи не відчувала. Ніколи. — Лайзо... — Ви такого не відчуваєте, — заявила вона. — Ти і Карла. Ви на своєму місці. І офіціант мені це продемонстрував. Мені нарешті дійшло. Вона відірвала руки від зіжмаканої серветки і глянула на мене, а на обличчі не було жодних емоцій. ! — Я не така, — стверджувала вона. — Мені ніде немає місця, я нікому не належу. Навіть тобі. Ти подобаєшся мені, Ліне. І це триває вже давно. Але я ніколи не відчувала нічого сильнішого. Ти про це знав? Я ніколи нічого до тебе не відчувала. У моєму серці завжди стримів ніж при спробі кохати Лайзу. Ножем були також і ті слова, які вона промовила, бо це стосувалося нас обох. — Люди не належать одне одному, — ніжно сказав я. — Вони не можуть. Це — перше правило свободи. Вона спробувала усміхнутися. Не вийшло. — Чому люди розходяться? — запитала вона, шукаючи правду. — А чому люди сходяться? — Ти вже став психіатром, відповідаєш запитанням на запитання? — Справедливо. Добре. Якщо ти справді хочеш це від мене почути, то думаю, що люди розходяться, коли вони не є повноцінною парою. — Ну, — провадила вона, переводячи погляд на стіл, — а якщо тобі лячно бути з кимсь? Або з усіма? — Що ти маєш на увазі? — Останнім часом я почуваюся, неначе знову була обрана комітетом і навіть не намагалася для цього що-небудь зробити. Ти розумієш? — Ні, Лайзо. — Не розумієш? — Незалежно від того, чи будемо ми парою, я знаю, що ти переможеш прокляття і знову піднімешся на ноги. Це те, чим потрібно пишатися, Лайзо. Ти займаєшся улюбленою справою, працюючи з митцями, яких поважаєш. І я буду твоїм другом попри все. Усе гаразд. З тобою все гаразд. Вона знову підвела очі. Вона хотіла заговорити. Її рот розтулився. Губи почали рухатися, обмануті мерехтливими думками. — Мені пора, — випалила вона, підводячись. — Готується нова виставка. Новий художник. Він... досить непоганий. Ми відкриваємося за кілька днів. — Добре. Ми... — Ні. Я візьму таксі. — Я швидший за будь-яке таксі в місті, — посміхнувсь я. — Це правда, і дешевший теж, ковбою, але я візьму таксі. Я заплатив і вийшов з нею, спускаючись на пронизану сонцем вулицю. Через дорогу стояли припарковані таксі, тож ми підійшли до першого з них. Лайза пригнулася, щоб сісти в машину, але я завадив. Вона на мить зустрілася зі мною поглядом, а потім знову відвела очі. — Не чекай на мене сьогодні, — сказала вона. — Нова інсталяція, яку ми монтуємо, вона дуже складна. Ми працюватимемо понаднормово кілька наступних днів, щоб... — Кілька днів? — Так. Я... я, мабуть, переночую сьогодні там, і завтра, лише... лише щоб вчасно підготувати виставку, розумієш? — Що відбувається, Лайзо? — Нічого не відбувається, — мовила вона і сіла в таксі. Воно одразу ж від’їхало. Вона обернулася й дивилася на мене крізь скло, не відводячи очей, аж доки я загубив автомобіль у натовпі транспорту. Захоплення, народжене за кілька секунд, це хистка річ. І коли це захоплення помирає, то жодна сила не здатна відродити його в очах коханців. Ми з Лайзою дивилися одне на одного з глибшого місця — місця, куди приземляється захоплення, коли падає. Світло потьмяніло, і крізь сад минулого почала рухатися тінь. Я півгодини стояв на стежці, глибоко замислившись. Чогось бракувало, конфлікту, більш фундаментального, аніж несхвалення Лайзою мого життя на межі санджайської компанії, або навіть її бажання бути з іншими. Відбувалося ще дещо, але я не міг його побачити, не міг почути — просто тому, що це відбувалося зі мною. Розділ 24

⇐ Предыдущая 20 21 22 23 242526 27 28 29 Следующая ⇒