Annotation 10 страница

Минуле — це роман, написаний Долею, яка сплітає ті ж самі теми: любов і її славу, ненависть і її в’язнів, душу і її ціну. Наші рішення стають повістю, доленосні рішення, що мимоволі змінюють напрямок живої річки. Тепер, коли рішення і зв’язки вже усталені, Доля очікує на березі річки Історії, залишивши нас із помилками й дивами, бо лише сила волі веде нас від одних до інших. Зупинившись того дня біля мотоцикла, я запам’ятовував обличчя людей на вулиці. Одне обличчя привернуло мою увагу. То була знервована білява дівчина з блакитними очима. Вона стояла на стежці біля «Леопольда» і на когось чекала. Вона була перелякана, але рішуча, якимось чином і смілива й наполохана в однаковій мірі. Я дістав медальйона, якого купив у Біллі Башу. Відкривши його, я поглянув на фото. Це була та сама дівчина. На кожній поганій вулиці стоїть сотня хороших дівчаток, чекаючи на хлопця, який зазвичай того не вартий. Дівчина чекала, поки її хлопець повернеться з дозою. Вона не вживала, вона була худорлява, але все ж занадто здорова і занадто свідома. Я вирішив, що її хлопець наркоман, тож вона продала свого медальйона Біллі Башу, комівояжеру, щоб молодик міг купувати наркотики. Я пробув на вулиці занадто довго, щоб не розпізнати чиєїсь безнадійної звички, навіть коли вона відбивається в чужих очах. Я й сам мав ту звичку і бачив її в очах усіх, хто мене любив. Той факт, що дівчина з медальйону чекала біля «Леопольда», а не всередині, означав, що вони з хлопцем уже пройшли фазу ранніх туристів, яка включала холодні напої та гарячу їжу і сидіння в ресторані увесь день. Той факт, що вона була на вулиці, а не в готельному номері, означав, що пара, мабуть, прострочила оренду. Дівчина чекала, поки хлопець повернеться з наркотиками, купленими за гроші від продажу їхнього медальйона, й залишком, щоб винайняти кімнату. Я вже бачив дівчат, схожих на цю, які вже незабаром після приїзду жили в Місті-Острові, неначе попіл, розсипаний необережними руками. Вони були прекрасні, як і кожна дівчина, і завжди знаходився не дуже гарний молодик, який писав частину історії за них. Я не міг поїхати геть, нічого не сказавши. Я вчиняв так щодня — проїжджав повз сум, зневагу і марноту. Неможливо стрибати крізь кожне кільце, яке Доля ставить перед тобою. Але медальйон ожив на вулиці, імітуючи мистецтво, і я підійшов до дівчини. — Думаю, що це твоє, — сказав я, тримаючи медальйон на розтуленій долоні. Вона втупилася в нього розширеними від страху очима, але не рухалася. — Ну ж бо. Візьми. Вона нерішуче потягнулася і забрала у мене медальйона з ланцюжком. — Що... що ти... — Мені нічого не треба, — запевнив я, уриваючи її. — Це, так би мовити, потрапило на мій стіл. І все. Дівчина ніяково посміхнулася. — Усього найкращого, — мовив я. Я повернувся, щоб піти. — Я, мабуть, його загубила, — випалила вона, захищаючись брехнею. Я завагався. — Коли повернеться мій хлопець, ми тебе винагородимо, — пообіцяла вона, намагаючись приміряти вже давно забуту посмішку. — Ти його не губила, — заявив я. — Ти його продала. — Я... що? — І той факт, що ти продала його з фотографіями всередині, означає, що твій хлопець дуже квапився. Той факт, що він квапився, означає, що він робив це під тиском. Єдиний тиск, що діє на людей на взір нас, у цьому місті, — це наркотики. Вона здригнулася, неначе я їй погрожував. — Люди на взір нас... — витиснула вона. Скандинавський акцент виштовхував слова крізь її вуста з приємною мелодійністю, що не збігалося з сумом у її очах. Я пішов геть. Озирнувся. Вона досі корчилась у тому шоковому тремтінні, скуливши плечі. Я повернувся. — Слухай, — м’якіше сказав я, оглядаючись в обох напрямках, щоб перевірити вулицю. — Забудь про це. Я всунув їй згорток банкнот, що були заробітком за день, і вже рушив геть, але вона мене зупинила. Вона тримала гроші в стуленій долоні. — Що... про що ти говориш? — Забудь про це, — повторив я, роблячи крок назад. — Залиш гроші. Забудь про все, що я казав. — Ні! — благала вона, обхоплюючи себе руками. — Скажи, що ти маєш на увазі. Я зупинився і знову зітхнув. — Тобі потрібно кинути цього хлопця, хто там він такий, — нарешті мовив я. — Я знаю, як це закінчиться. Я бачив таке сотні разів. Мені байдуже, як сильно ти його кохаєш чи яким милим є цей парубок. — Ти нічого не знаєш. Я знав, що наступним її проданим зображенням буде фото у паспорті. Я знав, що паспорт і досі при ній, бо він ще не потрапив до мене. Але вона його продасть, я був певен, якщо її хлопець про це попросить. Вона все продасть, а коли вже не буде чого продавати, вона продасть і себе. І хоч її хлопець почуватиметься погано, але візьме гроші, зароблені від продажу тіла дівчини, і купить на них дозу. Я знав це так само, як і кожен вуличний торговець, власник крамниці й сутенер у цьому місті. Це була істина наркоманії, що чекала своєї черги, а всі вони були істинами вулиці, які чекали, щоб використати цю дівчину. — Ти маєш рацію, — сказав я. — Я нічого не знаю. Я підійшов до мотоцикла й поїхав звідти. Інколи ти погоджуєшся, а інколи й ні, інколи ти втручаєшся, а інколи ти проходиш повз. Золотий ланцюжок і фото якимось чином пов’язали мене з дівчиною, але на світі було забагато дівчат з купою проблем, які десь чекали на своїх хлопців. І взагалі, я й сам був проблемним хлопцем. Я бажав дівчині з медальйоном лише найкращого і перестав про неї думати, коли під’їхав до будинку. Лайза була замислена й тиха, поки я голився, приймав душ і одягався. Я був цьому радий. Я не хотів розмовляти. Вечеря з Ранджитом і Карлою не була моєю ідеєю. Хоча ми й жили на вузькому півострові Міста-Острова, я особисто не бачив Карлу, відколи почав жити з Лайзою. Я час до часу бачив її світлини з Ранджитом у його газетах, але Доля ніколи не перехрещувала наших шляхів. Лайза сказала: «Карла також блукає маєтком мого життя». Я розумів, що вона мала на увазі, але Карла не була привидом. Карла була небезпечніша. — Який у мене вигляд? — запитала мене Лайза, стоячи біля вхідних дверей. На ній була дуже коротка блакитна шовкова сукня без рукавів. Ще Лайза обрала намисто з черепашок і такого самого браслета, подарованого мною, разом з гладіаторськими сандаліями, зашнурованими аж до колін. Макіяж був темніший, аніж зазвичай, але пасував їй: небесно-блакитні очі в чорному північному сяйві. Вона залишила свої густі біляві кучері розпущеними, як завжди, але власноруч підрізала кінчики парою кухонних ножиць. Вийшло нерівно, хаотично і яскраво. — Вигляд чудовий, — посміхнувсь я. — Я в захваті від змін у зачісці. Ти поклала назад мого ножа для метання, потому як закінчила з волоссям? — Дай покажу, куди покласти твого ножа для метання, гульвісо! — залилася сміхом вона, пхаючи мене в груди. — Ти справді хочеш, щоб ми зустрічалися з іншими людьми? — серйозно запитав її я. — Так, — спалахнула вона. — Справді. Тобі теж потрібно цього хотіти. — І тому ти організувала цю раптову вечерю? — Частково. Ми можемо поговорити про це пізніше. — Гадаю, нам потрібно поговорити про це зараз. І про інші речі також. — Спочатку поговори з Карлою. — Що? — Вона буде там сьогодні. Поговори з нею. Дізнайся, що думає вона, а потім ми з’ясуємо, що думаєш ти. — Я не бачу... — Саме так. Поїхали, ковбою, або запізнимося. Ми добиралися до готелю «Магеш» під час затишшя і під’їхали до накритого входу якраз коли почалася нова злива. Я припаркував мотоцикла в ніші біля головного входу. Це було суворо заборонено, тож обійшлося мені в п’ятдесят рупій. На порозі готелю Лайза мене зупинила, притримавши за руку. — Ти до цього готовий? — запитала вона. — Готовий до чого? — До Карли, — уточнила вона яскравими губами з хороброю посмішкою. — До чого ж іще? Ранджит сидів за столом, накритим на десятьох. З ним були двоє спільних знайомих: Кліфф де Суза і Чандра Мегта. Чоловіки були партнерами у боллівудській кінокомпанії. Моє знайомство з ними розпочалося кілька років тому, коли вони звернулися по допомогу, щоб збути частину незадекларованих неоподаткованих рупій, обмінявши їх на долари з чорного ринку, які вони мали використати на хабарі податківцям, тому що ці посадовці приймали лише долари. Лайза кілька місяців співпрацювала з ними, ще коли керувала невеличкою агенцією талантів, що постачала іноземців для другорядних ролей в індійських фільмах. Коли вона перейшла на роботу в художню галерею, то продовжувала спілкуватися з Кліффом і Чандрою. В останні роки їхні фільми були дуже популярні. Продюсери стали знаменитостями, які приваблювали найкращих зірок у місті. Якраз масштаб успіху дозволяв Чандрі та Кліффу оточувати себе молоденькими зірочками під час публічних заходів. Тож тієї ночі з ними було четверо гарненьких дівчат. Ми приєдналися, познайомилися з чотирма дівчатами — Монікою, Маллікою, Простачкою та Снегою — і зайняли свої місця за столом. Ранджит розсадив нас обабіч нього: Лайза сиділа праворуч, а я ліворуч. Столових приборів для Карли не було. — А Карли не буде? — запитала Лайза. — Ні. Мені шкода, — запевнив Ранджит, стиснувши губи в сумну посмішку. — Вона... вона не почувається на всі сто. Вона просить у вас пробачення і зичить усього найкращого. — Сподіваюся, нічого серйозного? Зателефонувати їй? — Ні, з нею все гаразд, Лайзо, — сказав Ранджит. — Останнім часом вона перепрацювалася. Це все. — Будь ласка, обов’язково перекажи від мене сердечні вітання. — Перекажу, Лайзо. Перекажу. Лайза зиркнула на мене, але швидко відвернулася. — Малліко, а ти актриса? — поцікавилася Лайза, звертаючись до дівчини, яка сиділа найближче до неї. Усі дівчата захихотіли і кивнули. — Так, ми актриси, — сором’язливо відповіла Малліка. — Нагору важко лізти, — мовив Кліфф де Суза, трохи нерозбірливо після вжитого алкоголю. — Ми не знаємо, яка з вас потрапить на наступний рівень, яар, а яка провалиться і зникне назавжди. Дівчата нервово захихотіли. Чандра Мегта вирішив згладити розмову. — Ви всі отримаєте можливість, — запевнив дівчат він. — Ви всі побачите свої обличчя на екрані. Гарантовано. Як у банку. Але Кліфф має рацію: неможливо передбачити, яка з вас матиме ті особливі чари перед камерою, той самий фактор, що, так би мовити, рухатиме щасливчика вперед і вгору. — Я за це вип’ю! — загорлав Кліфф, піднімаючи келиха. — Вперед і вгору! — Ви вже давно граєте? — запитала у Простачки Лайза, коли келихи знову опустилися на стіл. — О так, — відповіла Простачка. — Ми почали кілька місяців тому, — додала Моніка. — Уже ветерани, — пробелькотів Кліфф. — Ще один тост! За бізнес, що нас збагачує! — За шоу-бізнес! — погодився Чандра. — За творче обличчя! — виправив його Кліфф. — Я точно вип’ю за це, — розсміявся Чандра, цокаючись. Подали кошики, наповнені пакорами^[74] і вузенькими скибками кашмірських парат^[75]. — Я взяв на себе сміливість зробити замовлення, — оголосив Ранджит. — Є кілька невегетаріанських страв для Кліффа, Ліна та Лайзи і широкий вибір вегетаріанських страв для всіх інших. Прошу, починайте! — Чандро, — провадив Ранджит, коли ми почали їсти. — Ти часом не бачив статтю в моїй газеті, що вийшла минулого тижня? Ту, яка присвячена молодому танцюристу нетрадиційної орієнтації, якого вбили біля вашої студії? — Він не читає нічого, крім контрактів, — відповів Кліфф, наливаючи собі ще один келих червоного вина. — Але я її бачив. Узагалі-то, її помітила моя секретарка. Ревіла, наче немовля, виплакуючи свої очі, а коли я запитав, що відбувається, то вона прочитала мені статтю. А що? — Мені здається, що це може стати добрим сюжетом для фільму, — сказав Ранджит, передаючи Лайзі кошика з пакодами. — Якщо ви візьметеся за це, то моя газета теж підтримає проект. Я б і про-фінансував цей фільм. — Збіса гарна ідея! — погодилася Лайза. — То ось для чого ця вечеря, — припустив Чандра. — А якщо й так? — запитав Ранджит, чарівно посміхаючись. — Забудь про це! — прогугнів Чандра, запихаючись їжею. — Гадаєш, ми з глузду з’їхали? — Вислухайте мене, — наполягав Ранджит. — Один з моїх оглядачів дуже непогано пише і вже написав кілька сценаріїв для ваших конкурентів... — У нас немає ніяких конкурентів, — втрутився Кліфф. — Ми на верхівці кінематографічного харчового ланцюжка, кидаємо кокоси на тих, хто далеко внизу. — А все ж таки, — наполягав Ранджит, — цей молодий письменник зациклився на цій історії. Він уже почав писати сценарій. — Той танцюрист був дурний, — сказав Кліфф. — Той танцюрист мав ім’я, — тихо мовила Лайза. Її манера була спокійна, але я знав, що вона розізлилася. — Так, звісно він... — Його звали Авінаш. Він був неймовірним танцюристом — до того, як юрба п’яних злодюг віддухопелила його до нестями, облила гасом і закидала сірниками. — Як я й казав... — почав Кліфф, але партнер його втихомирив. — Дивися, Ранджите, — залепетав Чандра. — Ти можеш зображати героя на сторінках своїх газет, пишучи про цього нещасного молодика... — Авінаша, — додала Лайза. — Так, так, Авінаша. Можеш про нього написати, ризикнути і залишитися цілим. Але будь реалістом. Якщо ми перетворимо цю історію на кіно, вони прийдуть по нас. І прикриють кінотеатри. — Вони спалять бісові кінотеатри, — додав Кліфф. — І ми втратимо купу грошей просто так. — Мені здається, є такі історії, — ніжно почав Ранджит, — настільки важливі, що ми маємо погодитися на ризики, пов’язані з їх оприлюдненням. — Ми не єдині ризикуватимемо, — відповів Чандра. — Подумай про це. Якщо ми знімемо такий фільм, почнуться бунти. Можуть громити кінотеатри. І як слушно каже Кліфф, можуть навіть початися підпали. Люди можуть загинути. Чи варто так ризикувати лише для того, щоб розповісти історію? — Дехто вже загинув, — крізь майже зціплені зуби просичала Лайза. — Танцюрист. Надзвичайно талановитий танцюрист. Ти колись бачив його в Національному центрі виконавських мистецтв? Кліфф розбризкав на стіл ковток вина. — Національний центр виконавських мистецтв? — глузував він. — Єдине виконання, яке цікавить Чандру — це те, чим займаються гарненькі дівчатка, коли гасне світло, еге ж, брате? Чандра Мегта некомфортно засмикався. — Ти б пригальмував з випивкою, Кліффе. Ти сьогодні зарано почав. — Кажи за себе, — мовив партнер, зиркаючи на нього і наливаючи собі ще один келих вина. — Ти стурбований, бо я можу розповісти Ранджиту свою думку, що ця фальшива кампанія більше стосується його політичних амбіцій, ніж Авінаша, мертвого танцюриста? Ранджиту, а не нам потрібно турбуватися. Ми купуємо примірники його газет щодня. — Чому б нам не залишити бізнес у офісі? — легенько посміхнувшися, сказав Ранджит. — Ти сам підняв цю тему, — відповів Кліфф, розмахуючи келихом і розхлюпуючи трохи вина на кольорові браслети Снеги. — У тебе є особиста думка про те, що сталося з Авінашем? — поцікавилась у Кліффа Лайза. — Враховуючи, що це сталося за п’ятсот футів від твоєї кіностудії і Авінаш танцював у трьох твоїх фільмах? — Ліне, — швидко втрутився Чандра. — Допоможи мені. Що ти думаєш? Я ж маю рацію, «і? Якби ми зняли такий фільм, то кров полилася б на сидіння. Ми не повинні ображати почуття, і... почуття, розумієш, будь-якої комуни, еге ж? — Це ваша тема хлопці, а не моя. Ви удвох володієте студією, Ранджит володіє газетами, і ні те, ні інше не має жодного стосунку до мене. — Та ну, — наполіг Ранджит, поглядаючи на Лайзу. — Давай почуємо твою чесну думку про це, Ліне. — Я вже дав тобі чесну відповідь, Ранджите. — Прошу, Ліне, — умовляла Лайза. — Гаразд. Хтось колись сказав, що витонченість будь-якої громади людей є обернено пропорційна їхній можливості збурюватися після почутого на публіці або зробленого конфіденційно. — Я... не маю... гадки... що це в біса означає, — розтуливши рота, вичавив Кліфф. — Це означає, — пояснив Ранджит, — що витончені люди не засмучуються через слова, сказані іншими людьми на вулиці, чи речі, зроблені у стінах їхніх власних будинків. — Але... що це значить для мене? — запитав мене Чандра. — Це значить, що я з тобою згоден, Чандро. Тобі не варто знімати цю історію. — Що? — зойкнула Лайза. — Бачиш? — сказав Кліфф, розмахуючи келихом. — Я не помилявся. — Чому ні, Ліне? — здивувався Ранджит, його чарівна посмішка почала в’янути. — Це не їхня бійка. — Я ж тобі казав! — вишкірився Кліфф. — Але це важливо, ти погоджуєшся, Ліне? — запитав мене Ранджит, проте скеровуючи свої насуплені брови на Лайзу. — Звісно ж, важливо. Чоловіка вбили, жорстоко, і не за те, що він зробив, а за те, ким він був. Але це не їхня бійка, Ранджите. Вони в цьому його не підтримують, але Авінаш заслуговує на прихильників. — Минулого тижня був Авінаш, — сказала Лайза, зиркаючи на мене. — Наступного тижня це можуть бути мусульмани, чи євреї, чи християни, чи жінки, яких поб’ють і підпалять. Або це можуть бути кінопродюсери. Тоді це стане справою загалу. — На таке варто зважуватися лише тоді, коли ти в це віриш, — мовив я. — А Кліфф і Чандра не вірять. Вони взагалі чхати хотіли на Авінаша, без образ. Це не їхня бійка. — Точно! — запевнив Кліфф. — Я просто хочу заробити купу грошей, може, виграти кілька нагород, і жити щасливим життям на червоній доріжці. Невже це так погано? Принесли перші страви, говорити було неможливо, і всі звернули увагу на невеличку юрбу офіціантів, які подавали «клумбу» їжі. Поки подавали страви, до нас підійшов кур’єр з рецепції. Він уклонився гостям, а потім прошепотів мені на вухо: — Сер, на рецепції стоїть пан Навін. Він каже, що негайно має з вами поговорити. Я вибачився і пішов до фойє. Мені було неважко знайти Навіна й Дівію, будь-хто в радіусі десяти метрів міг почути їхню сварку. — Я не буду! — верещала Дівія. — Ти така... — Забудь про це! — відрізала вона. — Я цього не робитиму! — Привіт, друже, — зітхнув Навін, коли я до них приєднався. — Вибач, що вриваюся на твою вечерю. — Усе гаразд, — відповів я, тиснучи йому руку та киваючи сердитій світській левиці. — Що сталося? — Ми йшли з приватної вечірки на вісімнадцятому поверсі... — З вечірки, яка лише почала набирати обертів! — насупилася Дівія. — З вечірки, яку ось-ось мали прикрити за безчинство, — виправив її Навін, — і саме тому ми пішли. І хто ж заходить до нашого ліфта дорогою вниз? Ніхто як наш таємничий чоловік. — Пан Вілсон. — Саме він. — Ти з ним розмовляв? — Не міг утриматися. Знаю, що ми вирішили зачекати і поговорити з ним разом, але це видалося Божим даром, тож я вирішив погратися з ним. — Що ти сказав? — Сказав, що Скорпіон Джордж є моїм другом і я знаю про його пошуки. Я запитав, навіщо все це і чому він вистежує мого друга. — І? — Він адвокат, — втрутилася Дівія. — Ти дозволиш мені розповісти, будь ласка? — пробурмотів Навін, скрегочучи зубами. — Він стверджує, що працює адвокатом і що має передати Скорпіону важливе повідомлення. Щоправда, він називає його паном Джорджем Бредлі. Це і є прізвище Скорпіона? — Так. Вілсон казав, що за повідомлення він має? — Цей тип тримає кришку міцно закритою. Я б його найняв. Але він запевнив, що це не може нашкодити Скорпіону. — Якраз я й витягнула з нього цю інформацію! — просичала Дівія. — Справді, погрожуючи розірвати блузу й заверещати, що він напав на тебе в ліфті. Трохи перегнула палицю, як на мене. — Якраз для цього і є палиця, дурнику! Щоб її перегинати. Для чого ж іще може бути палиця? — Він ще щось казав? — запитав я. — Ні. Він відмовився розповідати більше. Сказав, що це професійна етика. — Якби ти просто дозволив мені закричати, — не вгамовувалася Дівія, — то уже б дізнався про все. Але — о ні! Крик — неприйнятний метод для великого детектива! — І якби ти прокричала свій шлях до поліцейської камери, я б виконував свою роботу? — вимагав Навін. — А чому ви ще разом? — поцікавився я. — Ви ще не розібралися з начебто зіркою Боллівуду? — Розібралися, — зітхнув Навін. — Але її батько має підписати одну велику угоду... — Мукеш Девнані не підписує великих угод, чамча^[76], — перервала Дівія. — Мій батько підписує величезні або здоровецькі угоди. — Її батько готує цю величезну, здоровецьку угоду, — провадив Навін, — і, певно, існує деяка ворожнеча між сторонами, які не стали учасниками проекту. Звучали погрози. Огидні речі. Її батько перестраховується. Він попросив мене залишатися з цим дівчиськом ще кілька тижнів, до підписання документів. — Я не дівчисько! — обурилася Дівія, висовуючи язика. — І можу сказати, що вже не можу дочекатися закінчення цього періоду! — Ти що — показала мені язика? — ошелешено запитав Навін. — Це правомірна реакція, — набурмосилась вона. — Звісно, якщо тобі чотири роки. — То... — втрутивсь я. — Що сталося з Вілсоном? — Я знав, що ти тут, — випалив Навін. — Один з гостей на вечірці бачив тебе дорогою нагору. Він розповів, що ти вечеряєш з Ранджитом Чудрі. Я подумав, що це може бути єдиним шансом вирішити все, тож сказав Вілсону зустрітися з нами надворі, біля дамби. Він зараз там чекає. Що скажеш? — Думаю, нам потрібно погомоніти з цим типом. Якщо він той, за кого себе видає, то нам необхідно відвести його до Зодіаків Джорджів. Дівіє, можеш залишитися тут з моєю дівчиною Лайзою? — Навіть не думай! — прогарчала вона. — Про це ми й сперечалися раніше, — пояснив Навін. — Я сказав їй, що коли ти захочеш повести цього Вілсона на зустріч з Джорджами, то вона має залишитись у готелі з міркувань безпеки. Вона на це не погоджується. — Ти жартуєш? — відрізала вона. — Має відбутися найцікавіша подія за останній трильйон років, похід із загадковим чоловіком до цих Зодіаків, хай хто вони в біса такі, а ти хочеш, щоб я сиділа тут, немов маленька хороша дівчинка? Навіть не мрій. Я погана дівчинка. Я йду. Я глянув на Навіна. Його напівпосмішка й покірне знизування плечима повідали мені, наскільки він звик піддаватися бажанням цієї дівчини за час їхнього перебування разом. — Гаразд. Почекай тут. Я скажу Лайзі. Я повернувся до столу, поклав руки на спинку її стільця й нахилився ближче, щоб прошепотіти на вушко. Розповів їй про ситуацію, а потім вибачився перед іншими гостями. — Пані й панове, на жаль, мушу повідомити, що в мене виникла надзвичайна ситуація, яка стосується друга. Будь ласка, вибачте мені. — Ми ж вирішили повечеряти з Ранджитом, — розгнівано викрикнула Лайза. — Лайзо... — І якщо ти не помітив, саме на вечері ми й опинилися. — Так, але... — Це просто неввічливо, — заявила вона. — Це ж надзвичайна ситуація. Це ж Скорпіон, Лайзо. — І тому ти зникаєш? — злісно вимагала вона. — Чи тому, що тут немає Карли? Я витріщився на неї, почуваючись ображеним, навіть не знаючи причини. Скорпіон та Близнюк були нашими друзями, і це було для них важливо. Вона теж не відводила погляду, а її очі не виказували нічого, крім злості. Ранджит порушив тишу. — Ну, нам дуже прикро, що ти йдеш, Ліне. Але будь певен, Лайза залишається в надійних руках. І можливо, ти повернешся з твоєї... невідкладної справи... якраз на десерт. Насмілюся сказати, що ми тут ще довго сидітимемо. Він подивився на мене і посміхнувся, як завжди відкрито і щиро. Лайза не рухалася. — Справді, — запевнив Ранджит, покриваючи руку Лайзи на столі. — Ми зробимо все можливе, щоб розважити Лайзу. Не хвилюйся. — Просто йди! — вичавила Лайза. — Якщо це так важливо, то йди. Я хвильку спостерігав за ними: дивився на Ранджита та їхні з’єднані на столі руки. Збочений і абсолютно чесний інстинкт підбивав мене врізати Ранджиту. Будь-куди. Я попрощався й пішов геть. Тепер я знаю, що якби піддався тому інстинкту, якби витягнув Ранджита з готелю, добряче вмазав і запхав назад у його коробку зі зміями, то всі наші життя, а може, і його життя теж, були б кращі й безпечніші. Але я цього не зробив. Я був вищий за це. Я вчинив правильно. Я був кращим чоловіком, ніж зазвичай. І Доля написала тієї ночі новий розділ для всіх нас на усіяних зорями небесах. Але розділ той був темний. Розділ 21

На вулиці пориви вітру пестили густий туман, що підіймався з бухти та стелився по широкій дорозі мерехтливою вуаллю ніжної вологи. Мусон готувався до наступної атаки на місто і розмістив свої хмари над морем, скільки бачило око. Адвокат пан Вілсон недбало прихилився до метрової дамби. Він був одягнений в темно-синій костюм, а в довгих білих пальцях тримав парасольку та м’якого фетрового капелюха. Смугаста краватка доповнювала його накрохмалену білу сорочку. Пригнічені адвокати інколи вішаються на своїх робочих краватках. Дивлячись на Вілсона, я дивувався працівникам, які носять власну петлю. Підійшовши, я збагнув, що його приблизно тридцятип’ятирічне обличчя без зморщок облямовує сріблясто-біле волосся. Його очі були ніжно-блакитні, й райдужки неначе покривали білки — блакить скрізь. Очі сяяли чимось схожим на мужність або просто гарне почуття гумору. Так чи так, він мені сподобався. — Це — Лін, пане Вілсон, — представив нас Навін. — Його також іще звуть Шантарам. — Як ся маєте? — мовив Вілсон, простягаючи мені візитку. Картку прикрашало ім’я — Е. К. Вілсон, а також інформація про його роботу в партнерській юридичній фірмі, з офісами в Оттаві та Нью-Йорку. — Як я розумію після спілкування з паном Едеїром, ви можете влаштувати зустріч з паном Бредлі, паном Джорджем Бредлі, — сказав Вілсон, коли я поклав картку до кишені. — Як розумію я, то ви можете мені пояснити, що вам у біса потрібно від нього, — спокійно відповів я. — Отак ви з ним говорите! — вибухнула сміхом Дівія. — Прошу, заткайся! — просичав Навін. — Якщо ви справді друзі пана Бредлі... — Пане Вілсон, ви називаєте мене брехуном? — звинуватив Навін. — Еван, — спокійно відповів Вілсон. — Еван Вілсон. І звісно ж, я не ставлю під сумнів ваші слова. Я лише кажу, що ви, як друзі пана Бредлі, маєте зрозуміти необхідність конфіденційного вирішення деяких питань. — А все залишиться конфіденційним, — погодивсь я. — Настільки конфіденційним, що ти ніколи з ним не зустрінешся, якщо не поясниш, чого від нього хочеш. У Скорпіона Джорджа слабка нервова система. Нам він таким подобається. Ми не турбуємо його без причини. Доходить? Вілсон втупився в мене незворушним і рішучим поглядом. Повз нас пройшло кілька людей, що боролися з вітром і неминучим дощем. Неподалік зупинилися два таксисти, сподіваючись заробити. Але крім цього, вулиця була порожня. — Я повторюю, — нарешті озвався Вілсон спокійно, але твердо. — Це приватна... — Ну все! — не витримала Дівія. — Чому б вам двом не вибити з нього все лайно? Він заговорить набагато швидше, якщо отримає хорошої прочуханки. Ми з Вілсоном і Навіном обернулися до маленької худенької світської левиці. — Що? — зажадала вона. — Ну ж бо! Намахайте йому! — Маю вас попередити, — випалив Вілсон, — що я завбачливо скористався послугами охоронця з готелю. Він саме зараз спостерігає за нами, стоячи біля припаркованого автомобіля. Ми з Навіном розвернулися. За п’ять метрів від нас стояв, ховаючись у тіні, викидайло з готелю. Я знав цього чоловіка. Його звали Манав. Пан Еван Вілсон припустився помилки, бо не знав місцевих правил. Якщо в ті часи тобі потрібна була приватна охорона, треба було найняти професіонала, а точніше — або гангстера, або копа не на службі. Таким хлопцям, як Манав, замало платили, щоб насправді ризикувати. Як низькооплачувані працівники, вони не мали жодного захисту, якщо ставало справді гаряче. Якщо вони отримували ушкодження, то не мали медичної страховки і не могли подати до суду. Якби вони когось травмували і висунули звинувачення, то все закінчилось би в’язницею. Ба більше, Манав був дебелим, фізично розвиненим хлопцем, і як багато інших дебелих, фізично розвинених хлопців, знав, що зламана кістка порушить його графік тренувань, він може втратити скульптурні здобутки за півроку. Такі невдачі змушували більшість бодібілдерів довго й пильно дивитись у дзеркало на стіні тренажерної зали. — Усе гаразд, Манаве, — гукнув йому я. — Можеш повертатися до готелю. Ми повідомимо, якщо ти знадобишся. — Так, сер, Лінбаба! — сказав він, зітхнувши з полегшенням. — На добраніч, пане Вілсон, сер. Охоронець утік назад до готелю кривоногим клусом. Вілсон дивився йому вслід. Віддам йому належне: адвокат посміхався і залишився спокійним. — Здається, джентльмени, — пролепетав він, — що ви раптово сильно наблизилися до кола довіри пана Джорджа Бредлі. — Нарешті дійшло, ти довбаний гонкі^[77]! — плюнула йому Дівія. — Ну будь ласка, замовкни! — просичав Навін. — І що це взагалі означає? Гонкі? Ти що — з Гарлема^[78]? — Я зі знаменитого народу — іди до біса, — відповіла вона. — Хочеш послухати наш національний гімн? — Ви зібралися стати більш довірливим, пане Вілсон, — сказав я. — Еван. Можу засвідчити, що пан Бредлі отримав спадок. Як єдиний живий родич нещодавно померлого Джосаї Бредлі — власника тресту «Еней», зареєстрованого в Оттаві, він може отримати значну суму, якщо я зумію його відшукати та здійсню відповідні оголошення за присутності уповноваженого нотаріуса. — Наскільки значну? — запитав Навін. — Якщо ви дозволите, то я б залишив цю відповідь на розсуд пана Бредлі. Я все-таки вважаю, що йому вирішувати, чи розповісти вам про розмір спадку, чи ні, залежно від обставин. Вілсону непотрібно було хвилюватися щодо відвертості Скорпіона Джорджа. Коли ми сіли з Вілсоном у таксі в напрямку готелю «Френтік», виманили Зодіаків Джорджів на зустріч і залишили їх наодинці з ним, то десь за п’ятнадцять секунд Близнюк Джордж прокричав суму. — Тридцять п’ять мільйонів! Святий Боже! Тридцять п’ять мільйонів! Доларів, заради всього святого! — Розляпай усій чортовій вулиці, а чому ж ні? — лаявся Скорпіон, нервово озираючись. — Чого ти боїшся, Скорпе? У нас ще немає цих грошей! Нас не пришиють уві сні за гроші, яких у нас немає. — Нас можуть викрасти, — наполягав Скорпіон, чекаючи, щоб ми приєдналися до них з Вілсоном. — Хіба ні, Ліне? Є люди, які можуть нас викрасти й вимагати викупу. Вони можуть відрізати вухо або палець і надіслати їх поштою. — Бомбейською поштою? — насміхався Близнюк, пританцьовуючи від радості. — П’ять хвилин тому ти тремтів від можливого розумового контролю з боку бісового ЦРУ. Тепер ти булькаєш про викрадення. Ти можеш хоч раз сісти і відчути аромат хорошої карми? — Маю погодитися з паном Бредлі, — зауважив Вілсон. — Паном Бредлі? — знущався Близнюк. — Пан Клятий Бредлі! Одна ця фраза вартує мільйона! Скорпіоне, дай Вілсону мільйон доларів. — Одне можна сказати напевно, пане Бредлі, — провадив Вілсон. — Ви не можете залишатись у цьому готелі. Не тоді, коли така істотна зміна фінансового становища перемістила вас у, скажімо так, більш поважну групу осіб. — Він має на увазі — більш вразливу групу осіб, — промимрив Скорпіон. — Він уже говорить про викрадення, Близнюче. Ти це чуєш? — Утихомирся, Скорпіоне, — сказав я. — Узагалі-то, він має рацію, — вставила Дівія. — От бачиш? — просичав Скорпіон. — Мій тато експерт у попередженні викрадень, — заявила Дівія. — Я тренувалася з п’яти років. Усі багатії так роблять. Тепер, коли ти забагатів, маєш вивчити різні техніки для запобігання викраденню, і нехай копи, ретельно перевірять усіх твоїх друзів. Тобі треба буде залишатись у безпечному місці та пересуватися на куленепробивному лімузині. Навіть не сумнівайся. Охоронці та гроші мають поєднуватися так само, як і сумочки з туфлями. — О ні, — застогнав Скорпіон. — І ти діло кажеш про пальці й вуха, — додала Дівія. — Але викрадачі використовують кур’єрів, а не пошту. — О ні. — Я знаю про один випадок, коли вони відрізали всі пальці, крім одного, поки родина не заплатила викуп. — Ой... — Дівіє, будь ласка, — зітхнув Навін. — А в іншій ситуації вони відпанахали обидва вуха. Трагічно. Мусив позбутися своєї колекції сонцезахисних окулярів. — Ой... — Дівіє. — І капелюхи вже так не пасували, — пригадала Дівія, — але принаймні його повернули назад. І він досі заможний. — Дівіє, ти тільки шкодиш! — вибухнув Навін. — Перепрошую? — відповіла вона. — Як на мене, то в цій розмові присутні лише двоє мільйонерів — пан Бредлі й пані Я. Алло? Тож я єдина достатньо обізнана, щоб говорити про багатих жертв викрадення, на? — О ні, — застогнав Скорпіон. — То де буде вечірка? — розреготався Близнюк, продовжуючи танцювати. — Я взяв на себе сміливість зарезервувати номери в готелі «Магеш», на моєму поверсі, — оголосив Вілсон. — Я сподівався, що рано чи пізно матиму успіх у ваших пошуках і зможу запропонувати таку гостинність. Моя фірма також відкрила кредитну лінію для вас, пане Бредлі, щоб ви могли нею користуватися, доки ми не владнаємо всі юридичні питання і ви не отримаєте спадку. — Це... це надзвичайно, — невпевнено затнувся Скорпіон. — Кредитну лінію? — Який ліміт кредиту? — запитав Близнюк. — Я поклав сто тисяч доларів на ваш дискретний рахунок. Ви отримаєте миттєвий доступ до нього. — Мені подобається цей тип, — вирішив Близнюк. — Дай йому ще мільйон доларів, Скорпіоне. — Маю надію, що ви користуватиметеся нашими послугами, пане Бредлі, — мовив Вілсон. — Як робив багато років ваш покійний двоюрідний дідусь — Джосая Джонсон. Ми цілком готові запропонувати вам найкращі можливі професійні поради щодо управління спадком. Ми у вашому повному розпорядженні. — То чого ми чекаємо? — загорлав Близнюк Джордж. — Гайда! — А як же наші речі? — згадав Скорпіон Джордж, озираючись на готель «Френтік». — Повір мені, — запевнила Дівія, хапаючи Скорпіона за руку й ведучи до стоянки таксі. — Ти відрядиш для цього прислугу. Відтепер твоя прислуга буде займатися усім нудним. — Віскі! — вигукнув Близнюк, ступаючи позаду них, прихилившись на плече Дівії. — І довгий душ, — сказала Дівія. — І шампанське! — І ще один душ. — І кокаїн! О, я знаю! А розведімо кокаїн у шампанському! — Ти починаєш мені подобатися, — мовила Дівія. — А ти мені вже подобаєшся, — заявив Близнюк. — Нехай почнеться вечірка! — Ви, звісно ж, приєднаєтеся до нас, пане Вілсон? — запитала Дівія, і його хапаючи за руку. — Вибачте за нескромність, пані...? — Девнані. Дівія Девнані. Називайте мене Діва. Усі так і роблять. — Якщо вибачите мою нескромність, міс Девнані, — провадив Вілсон, посміхаючись і навіть не намагаючись висмикнути руку, — хіба не ви лише півгодини тому радили своїм друзям вибити з мене все лайно? — Дурненький, — докоряла вона. — Це було до того, як я дізналася, що ти допомагаєш управляти майном на тридцять п’ять мільйонів доларів. І я — Діва, пам’ятаєш? — Ну добре, міс Діва. Я залюбки вип’ю келих під час цього святкування. Після короткої поїздки назад до готелю «Магеш» Вілсон забрав ключі від кімнат і попросив менеджера готелю з’явитися за годину в номер Скорпіона Джорджа для реєстрації нових гостей. Коли адвокат саме збирався покинути кімнату, я його зупинив. — Ти плануєш подавати скаргу? — тихо запитав його я. — Скаргу? — На Манава. — Манава? — Твого охоронця. — А, його, — посміхнувся він. — Він не надто добре виконував свої обов’язки. Але... гадаю, він знав, що я був у безпеці з вами й молодим паном Навіном, навіть якщо піддав мене ризику з міс Дівією. — Це — ні? — Звісно ж — ні, сер. Я не скаржитимуся на нього. — Дякую, — сказав я, тиснучи йому руку. Мені подобався Еван Вілсон. Він був спокійний, стриманий і рішучий. Він продемонстрував відвагу під час наших погроз. У нього було почуття гумору. Він був професійним, але прагматичним і, здавалося, добре розумівся на зіпсованих людях, які загубились у важкодоступних закутках життя. — Не варто подяки! — мовив він. — Приєднаємося до інших? — Ні, я маю бути в іншому місці, — відповів я, дивлячись на веселих Навіна, Дівію та Зодіаків Джорджів, які чекали біля ліфтів. Я обернувся до канадського адвоката зі сріблястим волоссям. — Успіхів, пане Вілсон. Я постояв у холі, поки він не пішов, а потім повернувся до ресторану на першому поверсі. Столик Ранджита був порожній, прибраний і готовий для нових клієнтів. Я покликав менеджера. — Коли вони пішли? — Уже давно, пане Ліне. Міс Лайза залишила вам записку. Він дістав з кишені жилета записку й віддав мені. Вона була написана червоним чорнилом, яке любила Лайза. «Пішла на вечірку з Ранджитом, — повідомляла записка. — Не чекай». Я дав менеджеру на чай і зробив кілька кроків, аж тут одна думка змусила мене розвернутися й гукнути його. — Вони замовляли десерт? — запитав я. — А... ні, сер. Ні. Вони пішли відразу ж після першої страви. Я вийшов через парадні двері готелю. Надворі, у теплому нічному повітрі, я помітив Манава — охоронця готелю, який стояв на посту зі своїм напарником. Він мене побачив і вичікувально свердлив очима. Він був хороший хлопчина, з гарними рисами, великий, сильний і добрий. Він хвилювався, що пан Вілсон подасть скаргу через неналежний захист гостя готелю. Це коштуватиме йому роботи і будь-якої надії на кращу кар’єру в індустрії гостинності. Я жестом підкликав його. — Кія гал гайн, Манаве? — запитав я, тиснучи йому руку. — Як поживаєш? У моїй долоні була згорнута купюра, але він накрив її своїми величезними руками і відмовився забирати. — Ні, ні, Лінбаба, — прошепотів він. — Я не... я не можу нічого взяти. — Звісно, можеш, — посміхнувсь я, змушуючи його схопити гроші або впустити їх на землю. — Саме так нагородив би тебе пан Вілсон після закінчення зміни. — П-пан Вілсон... — Усе гаразд. Я щойно з ним розмовляв. — Так, Лінбаба. Я бачив, як ви заходили всередину. Я чекав тут, але мені забракло сміливості з ним поговорити. — Він не скаржитиметься. — Справді, Лінбаба? Справді? — Справді. Він мені пообіцяв. Усе гаразд. Блиск в очах Манава супроводжував мене до мотоцикла і під час усієї поїздки по Марін-драйву, аж до Малабар-гілл. Я зупинився на гарному місці, з якого добре проглядалися коштовні камінці світла, що заповнили широку посмішу Марін-драйву. Зробивши самокрутку з гашишу, я затягнувся. Неподалік мене присів жебрак, який щоночі здійснював звивистий підйом на верхівку, щоб знайти собі спокійне місце для ночівлі. Я передав йому самокрутку. Він посміхнувся й радісно затягнувся, використовуючи долоню як чилум, щоб вдихати дим, не торкаючись губами косяка. — Мастмал! — промимрив він, випускаючи дим крізь ніздрі. — Добра річ! Замислено киваючи, він знову затягнувся і повернув мені самокрутку. Я віддав йому шматок гашишу, з якого робив косяка. Чоловік одразу ж посерйознішав, переводячи погляд з великого шматка гашишу в мене на долоні на моє обличчя і назад. — Іди додому, — нарешті мовив на хінді він. — Іди додому. Я повернувся крізь вируючу стихію, припаркував мотоцикла під дашком будинку, запхнув вологу двадцятку в передню кишеню сторожа й зайшов до квартири. Лайзи там не було. Я зняв мокрий одяг і чоботи, прийняв душ, з’їв трохи хліба та фруктів, випив філіжанку кави і влаштувався на ліжку. Електричний вентилятор обертався доволі швидко, пускаючи охолоджені хвилі в задушливе повітря. Свіжий дощ стукотів по металевому фронтону над вікном спальні, проливаючи струмочки зі срібла та ртуті повз напіввідчинене вікно. Я курив у темряві самокрутку й чекав. Лайза повернулася по третій, її кроки вистукували на мармурових кахлях біля входу неблагозвучний танець п’яниці. Вона завалилась у кімнату, кинувши сумочку в напрямку стільця. Та не долетіла і впала на підлогу. Лайза розшнурувала одну сандалію і вистрибнула з іншої. Звиваючись, вона вилізла з сукні та трусиків, залишивши їх теліпатися на одній щиколотці, а тоді гупнулась на ліжко. Я не міг побачити її зіниці в темній кімнаті. Один погляд сказав би мені, що вона вживала, усі наркотики живуть і помирають в очах. Я потягнувся до вимикача на лампі біля ліжка, але вона мене зупинила. — Не вмикай! Я хочу бути Клеопатрою. Коли Лайза міцно спала, я взяв вологого рушника й охолодив її. Я витер ніжне жіноче тіло, і вона повернулася на свій бік ліжка та продовжила безтурботно спати. Я лежав у темряві біля неї. Кажани пролетіли біля вікна, шукаючи притулку від світанку. Сторож прокинувся, щоб здійснити черговий обхід будинку, й почав стукати бамбуковим дрючком по землі, відганяючи навалу щурів. Звук розчинився, і в кімнаті знову стало спокійно й тихо. Лайзине дихання було подібне до хвиль на лагідному узбережжі. Я радів за Зодіаків Джорджів — раптових мільйонерів, і радів, що Навін і Дівія і досі разом, навіть незважаючи на їхні сварки. І я радів, що Лайза вдома і в безпеці. Але мені було погано всередині. Я не знав, чого хотіла Лайза, але був певен, що не мене. Думаю, були моменти, коли я хотів, щоб вона мене жадала, і кохала, і могла дозволити кохати у відповідь. Були моменти, коли я сподівався, що це станеться. Але очікування більшого було ознакою того, як мало ми маємо. Ми були друзями, які замало намагалися стати кимсь ближчим. У мене почали заплющуватися очі. Ледь заснувши, я побачив уві сні Ранджита зі спотвореним обличчям, лиходія, отруйну істоту. Я різко прокинувся і довгий час слухав м’який гомін моря, дихання Лайзи, доки мої очі знову не склепилися. І ми спали, разом і поодинці, поки дощі робили місто чистішим, ніж камінь для моління в тюремній сповідальні. Розділ 22

⇐ Предыдущая 19 20 21 22 232425 26 27 28 Следующая ⇒