Annotation 9 страница

Розділ 18

Для управління кримінальним підприємством потрібні такі якості, як нюх на страх, здатність до безжалісної мінливості, талант до утримання своїх людей на пишному пасовищі фаворитів між трепетом і заздрістю. З іншого боку, управління кримінальним підприємством передбачає важку працю. Після ночі біля червоного лучника я прокинувся рано, почуваючись, неначе мене пронизала стріла, залишивши всередині лише червону порожнечу. Я сидів за столом на паспортній фабриці ще до дев’ятої. Три години скрупульозної роботи з Крішною та Вішну дозволили мені надолужити згаяне. Після дзвінка моєму контактору в Бомбейському муніципальному об’єднанні з проханням доставити копії дозволів для Фарзадової родини мисливців на скарби, я попрямував до Колабського Насипу^[71] на робочий обід. Більшість п’яти-, чотирьох-, тризіркових готелів у Південному Бомбеї містилися у трикілометровому радіусі навколо Брами Індії. Дев’яносто п’ять відсотків бомбейських туристів проводили час у тому ж самому вигині півострова, тут-таки відбувалося дев’яносто п’ять відсотків нелегальної паспортної торгівлі та вісімдесят п’ять відсотків торгівлі наркотиками. Більшість бізнесменів півдня платили санджайській компанії за захист. Той відкат називався гафта, що означало «тиждень». Компанія захищала власників сімох ресторанів і барів у тій місцевості. Власники цих барів дозволяли комерсантам, сутенерам, гідам, кишеньковим злодіям, наркоділкам і торговцям чорного ринку, які були пов’язані з санджайською компанією, використовувати їхні приміщення як зручні точки здачі товарів, документів та інформації. Мій відділ підробки паспортів і фальшування грошей мав моніторити ті сім центрів здачі на придатні документи. Ця робота здебільшого припадала на мене. Щоб вороги й потенційні конкуренти не могли простежити, я щодня змінював порядок відвідин барів і ресторанів — настільки часто, що була відсутня будь-яка системність. Того дня почав я з ресторану «Трафальгар», який був лише на відстані кидка ножа від столу Блискавичного Диліпа в поліцейському відділку Колаби. Біля дверей ресторану на розі, під трьома крутими сходинками, що вели всередину, я зустрів Пам’яткого. Його звали Ришикеш. У ті роки він, Пам’яткий, належав до підкасти злочинців, яким бракувало відчайдушної хоробрості, щоб ризикувати ув’язненням при здійсненні серйозних злочинів, але чия кмітливість і надзвичайна пам’ять дозволяли їм достатньо заробляти, прислуговуючи безстрашним дурням, які йшли на такі злочини. Займаючи ніші у районах інтенсивного кримінального трафіку, як, наприклад, Колабський Насип, вони ставили собі за мету дізнаватись останні дані щодо сьогоднішніх цін на золото, нинішніх обмінних курсів для шістьох головних валют на чорному й білому ринках, цін за карат білих діамантів, рубінів, смарагдів і сапфірів, а також тридцятихвилинних цінових коливань кожного нелегального наркотику від коноплі до кокаїну. — Як ти, Кешу? — запитав я, потискаючи йому руку. — Жодних проблем, баба, — посміхнувся він, поглянувши на небо. — Опервале. Слово, яке він використав, було згадкою Бога й одним з моїх улюблених. Воно частіше вживалося в однині — опервала — і приблизно перекладалось як «людина нагорі». У множині цей термін означав «люди нагорі». — Опервале, — відповів я. — Почнімо. — Гаразд, — мовив він, стаючи серйозним і почавши переповідати останні ціни та ставки. Потрібні були тільки дані про золото й обмін валют, але я дозволив Кешу озвучити весь репертуар. Він мені подобався, і та вишукана геніальність, що дозволяла йому тримати в пам’яті сотні фактів, корегуючи їх тричі щоденно, і без найменшого відхилення, теж заслуговувала на повагу. Більшість гангстерів зневажали таких жителів околиць, як Кеш. Я ніколи цього не розумів. Дрібні вуличні злочинці — незагрозливі люди, які виживали завдяки спритності й набутим здібностям посеред ворожого середовища, яке не завжди добре до них ставилось. Я також був небайдужий до незалежних злочинців чоловіків і жінок, які відмовлялися приєднуватися до рядів законослухняних громадян так само рішуче, як і до жорстокості закоренілих бандитів. Вислухавши Кеша, я заплатив йому за цю мантру Пам’яткого вдвічі більше за діючу ставку, а натомість отримав посмішку, що нагадала сонячне проміння, яке ПОТОКОМ ЛАЯЛОСЯ з моря. Зайшовши до ресторану, я сів спиною до стіни. Переді мною була гарна панорама вулиці. Офіціант зачепив пузом моє плече. Я замовив овочевий сендвіч і каву. Мені не треба було нікого кликати, слід просто зачекати. Я знав, що вулична інформаційна мережа вже працює повним ходом. Один або кілька вуличних хлопців, які без упину гуляють туристичним районом, помітили, як я паркував мотоцикла, розмовляв з Кешем і заходив до ресторану. Поголос уже мав поширитися сусідніми провулками й лігвами: Лінбаба сидить у «Трафальгарі». Перший контактор прибув ще до того, як я доїв сендвіч. То був Біллі Башу. Вагаючись біля мого столика, він нервово роззирнувся та прошепотів: — Вітаю, пане Ліне. Моє ім’я — Біллі Башу. Я працюю з Денісом, Сплячим Бабою. Може, ви мене пам’ятаєте? — Сідай. Ти нервуєш власника. Він зиркнув на власника ресторану, що обіперся на стійку та грався в лоточках з рештою, неначе то була галька у струмку. Білі Башу сів за столик. Відразу ж з’явився офіціант і ляпнув брудним вініловим меню перед Біллі. Правила в усіх пунктах здачі були прості: ніяких бійок чи заворушень, що можуть потурбувати цивільних, і всі купують їжу, незалежно від того, їдять вони її чи ні. Я замовив чаю і сендвіч із собою для Біллі. Коли офіціант пішов, Біллі негайно взявся до справи. — У мене є ланцюжок, — почав він, тягнучись до кишені. — Зі щирого золота, з прикріпленим медальйоном. Я знайшов у ньому два фото: парубка й дівчини, що дивляться одне на одного і щасливо посміхаються крізь завісу їхнього маленького світу — світу, який потрапив до мене. — Я не приймаю крадених товарів, Біллі. — Крадених, баба? — обурився він. — То був обмін, чесний обмін, медальйон за наркоту. І доброї якості. Товар чистий, майже на п’ятдесят відсотків. Усе справедливо і чесно! Я знову поглянув на фотографії молодої пари. Вони були з північної Європи, жваві та здорові — їхнє соціальне походження забезпечувало їм ідеально білі й безтурботні посмішки. Їм було років по двадцять. — Скільки ти хочеш? — О, баба, — розквітнув він, розпочинаючи індійський торгівельний ритуал. — Це маєш вирішити ти, а не я. — Дам тобі п’ять американських доларів. — Але, — видушив він, — це набагато менше, ніж коштує прикраса. — Ти ж дав можливість визначати мені. — Так, баба, але ти маєш назвати чесну ціну! — Я дам тобі шістдесят відсотків від ціни за грам. Ти погоджуєшся, що там буде десь вісімнадцять каратів золота? — Там... там близько двадцяти двох каратів, баба. Ні? — Вісімнадцять. Шістдесят відсотків. Або випробуй удачу з марварами^[72] на Завері-базарі^[73]. — О ні, баба! — випалив він. — Якщо я звернуся до марварів, то потім буду ще й винен. Вони занадто тямущі. Краще вести справи з тобою. Без образ. — Я й не образився. П’ятдесят відсотків. — Шістдесят підійде. Я покликав офіціанта, передав йому медальйон з ланцюжком і звелів попросити менеджера зважити прикрасу на власних ювелірних терезах. Офіціант поплентався до робочого столу і віддав ланцюжок. Використовуючи точні терези, які він зберігав під стійкою, менеджер зважив медальйон і ланцюжок, записав на шматочку паперу вагу в грамах і повернув їх офіціантові. Офіціант вручив папірця мені, виважив ланцюжок і медальйон у руці, наче звіряючи достовірність ваги, а потім випустив їх у мою розтулену долоню. Я перевірив цифру на папері та показав Біллі Башу. Той кивнув. Використовуючи поточну ставку, я округлив суму до десятих у рупіях, записав цифру на тому ж аркушику паперу і продемонстрував його Біллі. Він знову кивнув. — Знаєш, баба, — сказав він, відкладаючи гроші, — нещодавно я зустрів того Навіна Едеїра, англійського детектива. Він передав повідомлення для тебе — на той раз, якщо ми де-небудь зустрінемося. — Так сталося, що я зараз де-небудь. — Справді, — серйозно відповів він. — Тож я можу передати тобі це повідомлення. Запала тиша. — Будеш ще один сендвіч, Біллі? — Взагалі-то, так, Лінбаба. Ззовні чекає Джамал. Я замовив ще один пакунок. — То я вже можу почути повідомлення? — О так. Навін сказав, і дозволь мені точно переказати: «Передай Лінбабі, якщо його зустрінеш, що в мене немає нової інформації про чоловіка в костюмі». — Це все? Усе повідомлення? — Так, баба. Це щось важливе, ні? — Переломне. Хочу щось у тебе запитати, Біллі. — Так, баба? — Якби я не купив ланцюжка, ти б переказав мені повідомлення? — Звісно, баба, — вишкірився він, — але це б коштувало більше, ніж два сендвічі. Прибули пакунки з сендвічами. Біллі Башу поклав на них руку. — Тож... тож тепер... я можу йти? — Авжеж. Коли він залишив ресторан, я знову поглянув на фото усміхненої пари. Закрив медальйон і вкинув його до кишені сорочки. Наступні чотири години я прокладав шлях крізь інші шість точок в моєму районі, витрачаючи десь по сорок п’ять хвилин на кожен ресторан чи бар. То був звичайний день. Я купив паспорт, три ювелірні прикраси, сімсот п’ятдесят доларів США готівкою, цілий букет інших грошових одиниць і чудовий годинник. Та остання транзакція дня, в останньому барі, вплутала мене в гидку сварку з двома вуличними хлопцями. Чоловік, який приніс мені годинник, Діпак, швидко узгодив ціну. Вона була набагато нижчою справжньої вартості годинника, але набагато кращою, ніж те, що він міг отримати, маючи справу з професійними покупцями в районі Форту. У момент обміну до бару залетів інший чоловік, Іштіак, вимагаючи свою частку. Він мав досить просту стратегію — здійняти якнайбільше галасу, щоб змусити Діпака поступитися до того, як він отримає шанс вислизнути на переповнену вулицю. За інших обставин я б забрав назад гроші, виштовхав би обох чоловіків з бару й забув би про них. Мої тривалі стосунки з власником бару були набагато важливіші за будь-яку транзакцію. Але, приклавши годинник до вуха, я почув обнадійливе цокання: завод годинника помалу розкручувався. Механічне серце відстукувало свій ритм завдяки щоденному накручуванню. Так сталося, що то був мій улюблений годинник. Ігноруючи свої інстинкти, я спробував угамувати Іштіака. Моя хвилинна слабкість розпалила його нахабність, і він почав волати ще голосніше. Гості за іншими столиками почали на нас витріщатися, а це було невелике місце. Швидко говорячи, я заспокоїв Іштіака, витягнув з кишені трохи грошей і відкупився від нього. Він вихопив у мене купюри, вишкірився на Діпака і вийшов з бару. Діпак винувато знизав плечима й вислизнув на вулицю. Я надів металевий браслет годинника на зап’ясток. Клацнув застібку. Годинник сидів ідеально. Потім я помітив, що менеджер і його офіціанти ще й досі витріщаються. На їхніх обличчях ясно читалося — я втратив обличчя. Люди мого статусу не заспокоюють таких вуличних спекулянтів, як Іштіак. Я знову глянув на годинник у себе на зап’ястку. Жадоба зробила мене слабким. «Жадоба — це людський криптоніт», — одного разу сказала мені Карла, привласнюючи всі комісійні зі щойно укладеної нами угоди. Потрібно було спустити пару, тож я скерував мотоцикла на дорогу, прямуючи до боксерського залу мафії на причалі Балларду. Керуючий у залі — Гусейн — був гангстером-ветераном, який втратив руку після удару мачете у бійці з іншою бандою. Його довге пошрамоване обличчя було обрамлене біблійною бородою, що доходила до надзвичайно крутих грудей. Він був хоробрим, добрим, смішним, сильним і рівнею будь-якому молодому гангстеру, що тренувався в залі. Щоразу як я дивився в його усміхнені небезпечні очі, то уявляв, якими були вони з Хадербгаєм — молоді бійці, які створили банду, що стала мафіозною компанією. «Нехай мій ворог побачить тигра, — казали вони, — перш ніж померти». Багато років тому молоді та безстрашні Гусейн і Хадербгай, без сумніву, не раз демонстрували тигра, гасаючи містом. І трохи тієї смугастої загрози й досі залишилося в очах кольору обпаленої глини. — Вах, вах, Лінбаба, — промовив він, побачивши мене. — Саламалейкум. — Валейкумсалам, Гусейне Одиниця. Оскільки інший Гусейн приєднався до Хадербгая ще в перші роки існування мафії та отримав місце в раді, вони були інколи відомі як Гусейн Одиниця і Гусейн Двійка, за кількістю рук у кожного з чоловіків. — Кія гал гайн? Як ти? — Більше заклопотаний, ніж однорукий чолов’яга в п’яній бійці, — на хінді відповів я. Це був наш давній жарт, але Гусейн щоразу сміявся. — Як поживаєш, Гусейнбгаю Одиниця? — Ще й досі розмахую кулаком, Лінбаба. Якщо продовжуєш бити, то залишаєшся загартованим. Якщо зупиниш млина — не буде борошна. — Ти це правильно підмітив. — Прийшов на повноцінне тренування, Ліне? — Ні, Гусейнбгаю Одиниця, лише заряджу гармати. «Зарядити гармати» було гангстерським сленгом й означало розширене тренування на розробку біцепсів і трицепсів. — Збіса хороший вибір! — розсміявся він. — Тримай гармати зарядженими, яар. Ти знаєш два правила бою. Переконайся, що ворог знає, що його б’ють, і... — Переконайся, що його продовжують бити, — закінчив я за нього. — Джарур! Звісно! Я отримав від нього рушника, проходячи до головної тренувальної зали. Тренувальна зала колись була маленьким брудним закапелком, де великі брудні гангстери вивчали мистецтво вуличної бійки, але стала настільки популярна серед молоді санджайської компанії, що її розширили, приєднавши цілий сусідній склад. На передньому плані кімнати був асортимент обладнання для важковагових тренувань: лавки, тренажери для м’язів спини й веслярські тренажери, штанги для присідання, обладнання для підтягування й віджимання, купи важких млинців і гантелей. Трохи далі був оточений дзеркалами й заляпаний кров’ю боксерський ринг. У глибині новоствореної зали були мати для різних видів боротьби та дзюдо. Біля дальньої стіни виднілися важкі груші та пневмогруші. У кутку біля входу був коридор з оббитими вінілом стінами, у якому могли вміститися лише двоє. Коридор слугував для тренувань бійки на ножах. У залі було жарко. Бурчання, стогони та крики від болю пронизували вологе повітря, в яке разом з потом виходив адреналін і насичений запах тестостерону. Я провів велику частину життя в товаристві чоловіків. Десять років у в’язницях, сім років у бандах, двадцять років у спортзалах, школах карате, боксерських секціях, командах з регбі, мотоциклетних гуртах, і всі роки мого дитинства в школі для хлопчиків, — більша частина мого життя промайнула винятково в чоловічих компаніях. І мені завжди було комфортно серед чоловіків. Це доволі простий світ. Тобі потрібен лише один ключ до всіх замкнених сердець — упевненість. Киваючи іншим молодикам у зоні силових тренувань, я витягнув довгі піхви зі схованки у джинсах і склав їх на широкому дерев’яному стільці разом з грошима, ключами, годинником і сорочкою. Закріпивши товстого шкіряного пояса з додатковою вагою, я кинув рушник на порожню лавку і почав альтернативні групи вправ лежачи для трицепсів і біцепсів. За півгодини мої руки були на межі. Я зібрав речі й попрямував у коридор для тренування на ножах. До того, як кожен дрібний злодій почав носити з собою пістолета, методи бійок на ножах були серйозним бізнесом. Майстри, які навчали таких прийомів, були культовими постатями для молодих гангстерів, тож до них ставилися з такою самою повагою, як і до членів санджайської ради. Гатода, який два роки мене навчав, також був наставником Ішміта — ватажка велосипедних убивць, а той, у свою чергу, передав ці навички своїм людям. Майстер ножів саме залишав коридор у супроводі молодого вуличного бійця на ім’я Хитрун, аж тут підійшов я. Вони обоє привітали мене посмішками й рукостисканням. Юний гангстер був знесилений, але щасливий, тож поспіхом вибачився і пішов до душової. — Хороший хлопчина, — сказав на хінді Гатода, доки ми за ним спостерігали. — І добре обходиться з ножем, хай він ніколи не використовує його в ганьбі. Остання фраза була свого роду заклинанням, якого Гатода навчав студентів. Я й досі інстинктивно її повторював, як і всі інші. — Хай він ніколи не використовує його в ганьбі. Гатода був сикхом зі святого міста Амрістар. Замолоду він зв’язався з поганою компанією. Згодом кинув навчання і почав проводити майже весь час із місцевою бандою. Коли жорстоке пограбування привело до конфлікту з лідерами громади, родина Гатоди зреклася його. Ціною миру для його банди також стало вигнання. Самотній і без грошей, він дістався Бомбея, а тут був найнятий Хадербгаєм. Він став учнем Ганешбгая — останнього майстра боїв на ножах, який починав з Хадербгаєм ще на початку шістдесятих. За роки навчання Гатода ні на мить не полишав майстра, а згодом і сам перетворився на професіонала. Насправді, він був останнім майстром ножів у Південному Бомбеї, але тоді, у ті роки, до чарів вогнепальної зброї, ніхто з нас цього не знав. Він був високим чоловіком, що могло стати недоліком для бійця на ножах, з густою гривою змащеного олією волосся, закріпленого у тугий пучок. Його мигдалеві очі, оті пенджабські очі, які лиш одним пекучим поглядом століттями спокушали подорожніх відвідувати Індію, світилися безстрашністю і честю. Ім’я, за яким усі його знали в Південному Бомбеї — Гатода, перекладалося з хінді як «молоток». — Тож, Ліне, хочеш попрактикуватися зі мною? Я збирався йти, але радо залишуся на ще одну сесію, якщо твої рефлекси до цього готові. — Не хочу вас перевтомлювати, майстре-джі, — завагався я. — Нічого страшного, — наполіг він. — Я просто вип’ю води й почнемо. — Яз ним потренуюся, — заявив на хінді голос позаду мене. — Гора може відточити свою майстерність зі мною. То був Ендрю ДаСилва — молодий гоанський член ради санджайської компанії. Термін, який він використав: «гора» — «біла людина», хоч і часто вживався в Бомбеї, але був образливим. ДаСилва, звісно ж, про це знав і косився на мене, розтуливши рота й випнувши вперед нижню щелепу. Його слова звучали дивно. Ендрю сам мав достатньо світлу шкіру, його часткове португальське походження виявлялось у рудувато-каштановому волоссі й медових очах. А от моє обличчя й руки були темніші за його через постійну їзду на мотоциклі, під палючим сонцем і без шолома. — Хіба, — додав Ендрю, коли я не відповів, — може, гора боїться, що я його осоромлю. Це був надто вдалий момент посеред невдалого дня. — Який рівень тренування обираєш? — запитав я, витримуючи його погляд. — Четвертий рівень, — вирішив Ендрю, витріщаючись іще більше. — Нехай буде четвертий, — погодивсь я. Усі заняття в мистецтві боротьби на ножах проводилися за допомогою держаків для молотків. Це і стало причиною такого живучого прізвиська Гатоди. Дерев’яні держаки без обушків були близькі до ножів формою і вагою, тож їх можна було цілком використовувати для практики, не завдаючи при цьому серйозних ушкоджень. На першому рівні використовували тупий кінець звичайного держака молотка. Для четвертого рівня держаки загострювали, і кінчик міг поранити до крові. Тренувальні бої зазвичай складалися з п’яти однохвилинних раундів, що чергувалися з тридцятисекундними паузами. Роздягнувшись до пояса, лишаючись у самих джинсах, ми зайшли до тренувального коридору. Гатода став біля входу, щоб нас судити, і вручив кожному по загостреному держаку. Тут було тісно, тож лишалося всього кілька вільних сантиметрів для руху праворуч або ліворуч. Потрібно було навчити людину близького бою в оточенні ворогів. Кінець оббитого коридору спеціально заблокували: вхід був єдиним виходом. Ендрю тримав загостреного держака сторч, наче вхопивши ефес меча. Я ж тримав свою зброю «лезом» донизу і відтворив боксерську стійку. Гатода кивнув, щоб перевірити нашу готовність, глянув на секундомір у нього на шиї та дав сигнал. — Починайте! Ендрю кинувся на мене, намагаючись завдати несподіваного удару. Його було легко уникнути. Ендрю спіткнувся, і я штовхнув його так, що він полетів на Гатоду, який стояв на початку коридору. Молодий гангстер, який стояв позаду майстра, почав сміятися, але наставник його втихомирив. Ендрю розвернувся і почав підходити до мене обережніше. Я швидко подолав відстань, й ми почали обмінюватися шквалом поштовхів, викидів і контрударів. На мить ми зімкнулись у міцному клінчі, торкаючись головами один одного. Зібравшись на силі, я штовхнув Ендрю, і він відхилився у кінець коридору, щоб відновити рівновагу. Знову атакуючи, Ендрю вдавався до обманних маневрів, кидаючись на мене. Щоразу вигинаючи спину й виходячи з зони досяжності, я ляскав його по обличчю вільною лівою рукою. Біля входу до коридору зібралося кілька молодих гангстерів, щоб подивитися на нас. Вони сміялися після кожного ляпаса, ще більше роз’ятрюючи Ендрю. Він був повноправним членом ради санджайської компанії, і лише ця позиція вже вимагала поваги, навіть якщо сам чоловік її не викликав. — Стуліть свої бісові пельки! — заверещав на глядачів Ендрю. Вони відразу ж замовкли. Ендрю зиркнув на мене, зціпивши зуби через ненависть, яку він відчував. Його плечі вигнулися від злості, що струменіла з серця. На руках напружилися м’язи, і він почав тремтіти, намагаючись притлумити свою лють. Поразка завдавала йому болю. Він думав, що добре вправляється з ножем, а я змушував його усвідомити, що можна й краще. Треба було дати йому перемогти. Мені б це нічого не вартувало. І він у якомусь сенсі був моїм босом. Існує куток зневаги, який ми резервуємо для тих, хто нас ненавидить, коли їм завдано шкоди, хто ображаються без приводу і паплюжать нас без причини. Ендрю був загнаний у куток мого презирства так само, як і в глухий кут тренувального коридору. А зневага майже завжди перемагає обережність. Він напав. Я розвернувся, уникаючи удару, і торкнувся загостреною рукояткою його спини між лопатками. — Три бали! — проголосив Гатода. Ендрю повернувся до мене, розмахуючи рукояткою. Він знову втратив баланс, тож помахом ноги я кинув хлопця на підлогу. Приземлившись на нього, я ткнув держак молотка йому в груди й нирки. — Ще шість балів! — вигукнув Гатода. — І зупиніться! Час відпочивати! Я відійшов від Ендрю. Ігноруючи команду Гатоди, він підвівся й кинувся на мене, б’ючи дерев’яним «лезом». — Стоп! — заволав Гатода. — Період відпочинку! Ендрю не здавався, ріжучи мене й намагаючись поранити до крові. Порушуючи правила тренування, він норовив штрикнути мене в горло й обличчя. Я парирував і захищався, заходячи глибше у глухий кут коридору. Чинячи опір кулаками й рукояткою, я завдавав ударів у відповідь при найменшому ослабленні захисту. За кілька секунд наші руки й лікті вже кривавилися. Удари в груди та плечі лишали тонкі криваві струмочки, що стікали по наших тілах. Ми відскакували від оббитих стін і налітали один на одного, блискаючи кулаками й держаками, важко та швидко дихаючи, доки наші ноги почали ковзати по кам’яній підлозі, і врешті боротьба загнала нас на землю. Здобувши перевагу при падінні, я обхопив рукою шию Ендрю, заблокувавши його смертельним захватом. Він був до мене спиною. Коли хлопець спробував звільнитися, я обхопив ногами його стегна, унеможливлюючи будь-які рухи. Він борсався, змушуючи нас ковзати по слизькому камінню, але моя хватка була непорушна, і Ендрю не міг визволитися чи викрутитися. — Ти здаєшся? — Пішов ти! — вичавив він. З глибини стародавнього інстинкту озвався голос. «Це вовк, який потрапив у пастку. Якщо ти його відпустиш, то рано чи пізно він повернеться». — Ліне! — мовив інший голос. — Ліне, брате! Відпусти його! То був Абдулла. Сила полишила мої руки і ноги, й Ендрю спромігся вислизнути, лежачи на боці. Він хапав повітря, задихаючись і кашляючи, а Гатода з кількома молодими гангстерами заполонили коридор, щоб допомогти. Абдулла простягнув руку й поставив мене на ноги. Важко дихаючи, я пішов за ним до рядів з гачками та своїх речей. — Саламалейкум, — привітався я. — Звідки ти в біса взявся? — Валейкумсалам. З небес, мабуть, і саме вчасно. — З небес? — Це точно стало би пеклом, якби ти його прикінчив, Ліне. До тебе підіслали б когось із таких, як я, щоб за це вбити. Я зібрав свою сорочку, ножі, гроші й годинника. Біля входу до зали я використав мокрого рушника, щоб витерти обличчя, груди та спину. Прилаштувавши ножі на місце, я накинув сорочку на плечі й кивнув Абдуллі. — Проїдьмося, брате, — ніжно сказав він, — й провітримо мізки. Ендрю ДаСилва підійшов до мене, зупинившись лиш за два кроки. — Це ще не кінець, — заявив він. Я підійшов ближче і прошепотів, щоб ніхто не почув. — Знаєш що, Енді, за цією залою є провулок. Кінчаймо з цим зараз. Без свідків. Лише ми. Тільки кивни, базікало. Я відхилився, щоб подивитися йому в обличчя. Він не рухався і не говорив. Я знову нагнувся. — Я так і думав. І тепер ми обидва знаємо. Тож віддовбись і дай мені спокій. Я зібрав речі й покинув залу з Абдуллою, знаючи, що було дуже тупо принизити Ендрю ДаСилву, навіть непомітно для інших. Вовк зумів утекти, вовк, який, швидше за все, повернеться, коли місяць буде в несприятливій фазі. Розділ 19

Ми мовчки їхали до «Леопольда». Порушуючи правило, яке тримало його подалі від будь-якого місця з ліцензією на продаж алкоголю, Абдулла припаркувався й зайшов зі мною всередину. Ми застали Дідьє за його звичним столиком біля невеличких північних дверей з двома широкими вхідними арками і жвавою вулицею за ними. — Ліне! — вигукнув він, помітивши нас. — Мені було так самотньої А пити наодинці — це все одно що наодинці кохатися, ти згоден? — Навіть не починай, Дідьє! — відповів я. — Ти — неосвячений пастир заборонених насолод, друже, — розсміявся він. Він мене обійняв, потиснув руку Абдуллі та покликав офіціанта. — Пива! Два кухлі! І гранатового соку для нашого іранського друга! Без льоду! У темпі! — О так, сер, я покваплюсь і спровокую у себе серцевий напад, щоб лише обслужити вас, — прогарчав Солоденький, плентаючись геть. Він входив до мого списку найкращих п’яти офіціантів, а я знав кілька справді хороших. Хлопчина організував нелегальну торгівлю товарами, що потрапляли крізь одні двері «Леопольда» і зникали тут-таки за іншими, а власники про це навіть не здогадувалися. Він отримував частку від торгівлі з кожної крамниці на своїй вулиці, контролював кількох сутенерів, а також володів невеликим залом для прийому ставок. І якимось чином він правив усім цим лише за допомогою похмурості й песимізму. Ми з Дідьє і Абдуллою сіли поряд, повернувшися спинами до стіни, й спостерігали за широкою барною стійкою і людною вулицею. — То як поживаєш, Абдулло? — поцікавився Дідьє. — Я вже давно не милувався на твоє безстрашне вродливе обличчя. — Алгамдулілла, — відповів Абдулла, вживаючи вираз, що означав «Хвала Аллаху». — А як твої справи? — Ніколи не скаржуся, — зітхнув Дідьє. — Як кажуть англійці — це одна з моїх видатних якостей. Зауваж, якби я таки скаржився, то міг стати майстром жалісливих мистецтв. — Тож... — нахмурив брови Абдулла. — Це означає... у тебе все добре? — Так, мій друже, — посміхнувся Дідьє. — Зі мною все гаразд. Принесли напої. Солоденький грюкнув кухлями з пивом об стіл, але акуратно витер усі сліди рідини зі склянки з соком для Абдулли, ставлячи напій разом зі щедрою кількістю серветок. Задкуючи, Солоденький вклонявся Абдуллі з кожним кроком назад, неначе він полишав гробницю святого. Уста Дідьє зморщилися від роздратування. Я це помітив і почав реготати, розбризкуючи навкруги піну з кухля. — Справді, Ліне, ці люди абсолютно нестерпні! Я сиджу тут щодня і щоночі, рік у рік. Лишив у вбиральнях ріки сечі, давився настільки жалюгідною для француза їжею, що ти й уявити не можеш, і все це заради, скажу без зайвої скромності, пишноти декадансу. А вони ставляться до мене, як до туриста. Абдулла ж з’являється раз на рік, а вони вмирають від любові до нього. Це нечувано! — За роки твого перебування тут, — мовив Абдулла, попиваючи свіжий сік, — вони вивчили ліміт твоєї терпимості. Але не знають, на що я здатний після досягнення цього ліміту. У цьому і є вся відмінність. — І якби ти перестав сюди приходити, Дідьє, — додав я, — то вони б сумували більше, аніж через втрату будь-якого іншого клієнта. Дідьє посміхнувся, заспокоївшись, і потягнувся по кухоль. — Ну, ти, звісно ж, маєш рацію, Ліне. Я вже не раз чув, що маю незабутній характер. Випиймо! За тих, хто рюмсатиме, коли нас не стане! — Хай вони краще сміються! — заявив я, цокаючись із ним. Поки я потягував пиво, на стілець навпроти гепнувся вуличний навідник на ім’я Салех, перекинувши склянку Абдулли й розливши сік. — От довбаний ідіот — той іноземець, — випалив він. — Встань, — сказав Абдулла. — Що? — Встань, або я переламаю тобі руки. Салех поглянув на Дідьє і на мене. Дідьє помахав пальцями, радячи піднятися. Салех знову зиркнув на Абдуллу — і повільно підвівся. — Ти хто? — зажадав Абдулла. — Салех, босе, — нервово відповів Абдулла. — Моє ім’я — Салех. — Ти мусульманин? — Так, босе. — Це так мусульмани вітаються з людьми? — Що? — Якщо ти ще раз повториш слово «що», я переламаю тобі руки. — Вибачте, босе. Саламалейкум. Мене звати Салех. — Валейкумсалам, — відповів Абдулла. — Які в тебе тут справи? — Я... я... але... Він хотів знову вжити «що», і я сподівався, що цього не станеться. — Скажи йому, Салеху, — звелів я. — Добре, добре, я дістав фотоапарата, — повідомив він, кладучи на стіл дорогого фотоапарата. — Мені не доходить, — насупився Абдулла. — Ми сидимо тут і насолоджуємось освіжаючими напоями. Навіщо ти нам це розповідаєш? — Абдулло, він хоче продати техніку, — пояснив я. — Де ти дістав його, Салеху? — Від тих бісових ідіотів, туристів, що сидять позаду, — повідав він. — Двох кістлявих білявчиків. Я сподівався, що ти купиш його, Ліне. Розумієш, мені необхідно дістати готівку, і швидко. — Я не розумію, — втрутився Абдулла. — Він видурив у туристів фотоапарат і хоче обміняти його на гроші, — роз’яснив я. — Вони абсолютно повелися на мою історію, — сказав він. — Довбані ідіоти. У тій ситуації Салех, як і кожен представник вулиці, вирішив змитися. Він потягнувся по фотоапарат, але Абдулла загрозливо повів пальцем. — Залиш його там, — попередив він, і Салех забрав руку. — Яке ти маєш право порушувати спокій інших своєю торгівлею? — П-право? — спантеличено загнувся Салех. — Усе гаразд, — запевнив я. — Люди постійно знаходять мене для бізнесу, Абдулло. — Це неприйнятно, — пробурмотів він. — Як ти можеш вести бізнес із людьми, які не мають поваги й честі? — Честі? — промимрив Салех. — Бачиш, Салеху, ситуація така, — сказав я. — Ти сприймаєш туристів як жертв, що тільки й чекають, щоб бути обдуреними, але ми їх такими не бачимо. Ми бачимо їх емісарами співчуття. — Що? Абдулла схопив його за руку. — Вибачте, босе! Я не хотів! Абдулла його відпустив. — Салеху, як далеко від Колаби ти мандрував за своє життя? — Одного разу я їздив до Тадж-Махалу в Агрі, — розповів він. — Це далеко? — Хто їздив з тобою? — Моя дружина. — Лише твоя дружина? — Ні, Лінбаба, ще була своячка і мої батьки з братом та його дружиною, а ще всі діти. — Бачиш, Салеху, у тих хлопців, які сидять позаду тебе, більше сміливості, ніж у тебе. Вони складають свій світ до рюкзаків, на самоті вирушають до диких місць і ночують під дахом людей, яких зустріли всього кілька годин тому. — Вони лише туристи, друже. Запас забійної худоби. — Будда був туристом, який подорожував навколо світу з усіма своїми пожитками. Ісус був туристом, який присвятив роки свого життя подорожам. Ми всі є туристами, Салеху. Ми з’являємося без нічого, якийсь час носимо свої речі, а зникаємо знову без нічого. І коли ти вбиваєш радість туриста, то і мою теж убиваєш. — Я... я ж бізнесмен, — пролепетав він. — Скільки ти їм заплатив, Салеху? — Я не можу тобі сказати цього, — запевнив Салех, натягуючи на обличчя маску хитрості. — Але можу розповісти, що не більше двадцяти відсотків. Я погоджуся на двадцять п’ять, якщо ти згоден. Абдулла знову схопив його за руку. То був знайомий захват. Він починався погано, а закінчувався ще гірше. — Ти відмовляєшся казати правду? — зажадав Абдулла. Він повернувся до мене. — І це так ти ведеш справи, Ліне, брате? З нечесними людьми? Я покладу тобі на долоню язика цього чоловіка. — Мого язика? — пропищав Салех. — Я чув, — згадав Дідьє, — що одна огидна жінка на ім’я мадам Жу використовує людського язика як подушечку для пудри. Салех висмикнув руку й побіг, залишивши фотоапарат. Запала тиша: ми мовчки перетравлювали інцидент. — Прошу, Абдулло, — пізніше мовив я, — не відрізай йому язика. — Щось поблажливіше зробити? — Ні. Просто забудь. — Я завжди кажу, — зауважив Дідьє, — якщо не можеш сказати про людину чогось приємного, то пограбуй її або пристрель. — Мудрі слова, — вирішив Абдулла. — Мудрі слова? — Це ж очевидно, Ліне, — мовив Дідьє. Абдулла кивнув на знак згоди. — Лише тому, що ти не можеш сказати про особу щось приємне! — Звісно, Ліне. Я хочу сказати, якщо ти не можеш згадати навіть однієї хорошої речі про людину, то це має бути абсолютна свиня. І всі ми, хто має життєвий досвід, знаємо, що рано чи пізно ця абсолютна свиня завдасть нам горя, чи жалю, чи обох цих напастей. Тож простим запобіжним заходом є побиття й пограбування недобрих людей, перш ніж вони поб’ють і пограбують тебе. Я це сприймаю як самооборону. — Дідьє, якби ці офіціанти знали тебе так, як ми, — сказав Абдулла, — вони б ставилися до тебе з більшою повагою. — Це безсумнівна правда, — погодився Дідьє. — Що більше хтось знає Дідьє, то більше його любить і поважає. Я підвівся, залишаючи кухоль на столі. — Але ж ти ще не йдеш! — запротестував Дідьє. — Я приходив, щоб дещо тобі віддати. Мені потрібно додому і переодягнутися. Ми сьогодні вечеряємо з Ранджитом і Карлою. Я розімкнув браслет з нержавіючої сталі у себе на зап’ястку і зняв годинника з руки. На мить я відчув жаль за втратою того, чого так сильно бажав. Я віддав годинника Дідьє. Він його обдивився, перевернув, щоб прочитати надпис на звороті, а потім приклав до вуха, слухаючи дзижчання механізму. — Але... це чудовий годинник! — зойкнув Дідьє. — Чудовий інструмент. Він... він справді для мене! — Звісно ж. Приміряй. Дідьє замкнув браслет на зап’ястку, поводив рукою вгору і вниз, праворуч і ліворуч, щоб помилуватися на годинник. — Тобі пасує, — заявив я, встаючи. — Ти йдеш, Абдулло? — Узагалі-то, брате, в кутку сидить приваблива жінка, — серйозно сказав Абдулла, дивлячись на мене. — Вона не зводить з мене погляду впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин. — Я помітив. — Думаю, що залишуся з Дідьє. — Офіціанте! — мерщій вигукнув Дідьє. — Ще одну склянку гранатового соку! Без льоду! Я забрав фотоапарат і на крок відійшов від столу, але Дідьє також підвівся й кинувся, щоб мене зупинити. — Ти побачишся сьогодні з Карлою? — запитав він, нагинаючись ближче. — Такий план. — Це твоя ідея? — Ні. — Це ідея Карли? — Ні. — То хто ж запропонував таку диявольську річ? — Це влаштувала Лайза. Усе було сплановано в останню мить. Я дізнався про це лише годину тому. Отримав записку, сидячи в барі Едварда. У чому проблема? — Ти можеш вигадати якусь відмовку? Якимось способом уникнути й не піти? — Навряд чи. Не знаю, що вона задумала, але в записці Лайза просить мене там бути. — Ліне, ти майже два роки не бачив Карлу. — Я знаю. — Але... в сердечних справах, для кохання... — Я знаю. — Ці два роки — лише два удари серця. — Я... — Ні, будь ласка! Дозволь мені сказати. Ліне... ти... ти в темнішому місці, ніж був два роки тому. Ти став темнішим чоловіком, ніж був, коли вперше потрапив до Бомбея. Я ніколи тобі цього не казав. Соромно зізнатися, але спочатку я радів з цього приводу. Це тішило. Я був радий мати таку компанію, так би мовити. Він майже шепотів, так швидко й безперервно, що це було більше схоже на молитву чи заклинання, аніж на зізнання. — Про що ти, Дідьє? — Я переживаю за Карлу, і не менше за тебе. Але розлука з нею зробила тебе таким. Любов до неї та втрата загнали тебе в тінь і зробили темнішим чоловіком, ніж було призначено Богом. — Богом? — Я турбуюся, Ліне. Я переживаю через те, що може відбутися всередині тебе, якщо ви знову зустрінетеся. Деякі мости повинні залишатися спаленими. Деякі ріки не потрібно переходити. — Усе гаразд. — Можливо, мені піти з тобою? Як відомо, я більш достойний опонент для її почуття гумору. — Усе гаразд. — Тоді, якщо ти вже вирішив, можливо, потрібно влаштувати нещасний випадок для Ранджита? Який перешкодить його присутності? — Ніяких випадків. — А може, недоречна затримка? — Краще нехай усе йде своєю чергою, Дідьє. — Цього я й боюся, — зітхнув він, — якщо ти знову побачиш Карлу. — Усе гаразд. — Ну... — пробурчав він, опускаючи очі та поглядаючи на подарованого мною годинника. — Дякую за годинник. Я завжди його берегтиму. — Наглядай за Абдулою та тією гарненькою дівчиною в кутку. — Атож. Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто. На жаль, це історія мого життя. Пам’ятаю той час... — Я теж, брате, — розсміявсь я, розвертаючись, щоб піти. — Я теж. Я проминав двох худорлявих туристів, які їли за чотирьох і в чотири руки. Я поклав фотоапарата на столі. — Він коштує штуку зелених у місцевих крамницях, — повідомив я, — будь-який вуличний торговець у Бомбеї отримає за нього шість, а чесний віддасть вам п’ять тисяч. — Він дав нам сотню й пообіцяв дістати ще, — сказав один з чоловіків. — Він крутитиметься навколо, — попередив я. — І зажадає назад свою сотню. Тут працює офіціант, якого кличуть Солоденьким. Він трохи торгує на стороні. Він неприємний виродок, але ви можете йому довіритися. Можете прокрутити справу, віддати Салеху гроші й залишитись у виграші. Бережіть себе. — Дякую, — відповіли обоє. Вони були схожі на братів, і хай де вони подорожували в Індії, там було голодно. — Приєднаєшся до нас? — Я збираюся на вечерю, — посміхнувся я. — Та все одно дякую. Я підійшов до мотоцикла. Абдулла й Дідьє помахали на прощання руками, а потім Дідьє тримав уявний фотоапарат і саркастично робив з мене знімок після допомоги двом незнайомцям. Я відвернувся, дивлячись на сновигання дорожнього руху біля обшарпаної автобусної зупинки. Дідьє та Абдулла, настільки різні, а все ж брати у багатьох відношеннях. Я згадував усі ті речі, які звершили ми — троє нерозумних чоловіків, разом і поодинці, з часу нашої зустрічі як вигнанців у Місті-Острові. Було те, про що ми шкодували, і те, що забували. Але також був тріумф і світло. Коли любов ранила одного з нас, то інші припікали рану сарказмом. Коли одному потрібна була допомога, інші приносили з собою зброю. Коли надія затихала в одному з нас, інші заповнювали порожнечу відданістю. І я відчував ту відданість, неначе руку на грудях, тож, дивлячись на них, сподівався на краще для них і для себе. Страх — це вовк на ланцюзі, небезпечний лише на волі. Смуток вичерпує себе в сітях забуття. Попри всю свою лють, злість можна вбити посмішкою. Лише надія існує вічно, тому що надія нам не належить. Вона належить нашим пращурам, першим з нашого роду, чия хоробра любов одне до одного подарувала нам найбільше добра. І надія — ця прадавня насінина, що відновлює серце, яке годує. Серцебиття будь-якого усвідомлення тепер тримається на тому ж виборі, який усім нам пропонує надія, між тінями минулого і яскравою незаповненою сторінкою кожного нового дня. Розділ 20

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 222324 25 26 27 Следующая ⇒