Annotation 8 страница

Від’їхавши від будинку Фарзада, я дістався широкого розділеного бульвару, що охоплював північне узбережжя Міста-Острова. Щільні важкі дощові хмари накочувалися над головою, потьмарюючи вулицю. На початку широкої укритої бухти я зупинився. Довгі дерев’яні човни, пофарбовані у блакитний, червоний і зелений кольори, були витягнуті на берег для огляду. Скромні хатини рибалок хилилися одна до одної, їхній поліетиленовий захист від штормового вітру кріпився до хвилястих дахів цеглою та шматками бетону. Між дерев’яними стовпами були натягнуті сітки. Над ними трудилися чоловіки, прошелюючи котушки нейлону крізь отвори й петлі. Діти грались у піску, незважаючи на близький шторм, ганяючи одне за одним між човнами й павутиною сіток. Після світанку ця невеличка бухта була маленькою, але важливою складовою частиною місцевої риболовецької громади. Після опівночі це була маленька, але важлива частина місцевої контрабандистської громади, яка використовувала катери для того, щоб переправляти цигарки, віскі, валюту й наркотики. Проминаючи той пляж, я щоразу його оглядав, шукаючи знайомі обличчя й ознаки незаконної торгівлі. У мене не було для цього особистого інтересу, Фарід Посередник контролював бухту разом з її доходами й можливостями. Мене вела професійна цікавість. Кожен з учасників чорного ринку знав про всі подібні місця в Південному Бомбеї, де квітнула злочинність, і всі ми потихеньку стежили за ними. «Ми починаємо з печер і темних місць, — одного разу сказав Дідьє, — і ми — злочинці — й досі безмежно за ними сумуємо». Перевівши погляд на широку розділену дорогу, я помітив на її зустрічній смузі трьох мотоциклістів. То були скорпіони. Чоловік у центрі був Данда, а другий був Гануман — здоровило, який так майстерно відгамселив мене на складі. Я зупинив мотоцикла, перемкнувшись на нейтралку, і відрегулював дзеркало заднього огляду, щоб їх бачити. Вони зупинилися перед світлофором, неподалік від мене. Дивлячись у дзеркало, я помітив, як вони почали розмовляти, потім сваритися, але врешті-решт розвернули мотоцикли й попрямували до мене. Я зітхнув і на мить понурив голову. Я не бажав з ними битися, але це була наша територія, і мені не хотілося демонструвати їм операції компанії. І я, занадто гордий для втечі, не хотів, щоб вони погнали мене до моїх товаришів з компанії, що були за кілька вулиць звідси. Завівши мотоцикла, я відпустив зчеплення, натиснув на газ і розвернув його у вузькому колі. Ґвалтуючи двигуна, я помчав до скорпіонів по зустрічній смузі. Мені не було чого втрачати. Їх було троє, і якби атака не пройшла гладко, то мені все одно було б непереливки. Я й раніше таке прокручував і надавав перевагу аварії замість різанини. До того ж мій мотоцикл був зі мною до самого кінця, як і я з ним. Їм, мабуть, було що втрачати, або там були менш надійні мотоцикли. В останній момент вони повернули вбік. Двоє з них прогуркотіли по спіралі в різні боки, намагаючись утримати мотоцикли під контролем. Третій мотоцикліст не втримався і врізався у зсув біля стіни, обіч дороги. Я різко загальмував, розвертаючись на півоберта, ковзаючи одним чоботом по мокрій дорозі, й поставив мотоцикла на бокову стійку, вимикаючи двигуна за допомогою перемикача. Водій, який упав, ледь зіп’явся на ноги. То був Данда. А я не приготував засобу після гоління. Я зустрів його ударами лівою та правою, які повернули виродка назад на землю. Інші скорпіони кинули свої мотоцикли і рвонули до мене. Мені було жаль їхнього транспорту. Ухиляючись, гойдаючись і, де вдавалося, завдаючи ударів, я бився з двома скорпіонами на узбіччі, біля їхніх розкиданих мотоциклів. Автомобілі уповільнювали рух біля нас, але жоден не зупинився. Оклигавши після ударів, Данда побіг до нас. Він спіткнувся об своїх друзів. Падаючи на мене, схопився за жилета, щоб устояти на ногах. На мокрій дорозі я втратив рівновагу і полетів назад. Данда приземлився на мене, гаркаючи, неначе тварина. Він вивертався, намагаючись мене вкусити. Я відчув дотик його вуст у себе на шиї, вологість язика, тиск голови: він напружувався, щоб дотягнутися і вп’ястися зубами мені в горлянку. Його пальці зімкнулися на моєму жилеті мертвою хваткою. Я не міг його скинути. Інші два скорпіони штурхали мене, намагаючися влучити у проміжки між нашими тілами. Вони промазали і кілька разів ударили Данду. Він навіть не помітив. Мені не завдали особливої шкоди, і ніхто навіть сильно не вдарив. Я відчував два ножі, що муляли спину, притискаючись до землі. У мене було правило: не діставати ножів доти, доки не впевнюся, що супротивник озброєний. Бо тоді наставало питання життя чи смерті. Я спромігся перекотитися, ослабив захват Данди у себе на жилеті та швидко підвівся на ноги. Але ліпше було залишатися на землі. Гануман тепер опинився позаду мене. Він іззаду обхопив мене рукою за горло. Його міцна рука почала вичавлювати з мене повітря. Я був не в найкращому становищі. Данда знову кинувся на мене, намагаючись дістатися до шиї. Він полюбляв кусатись. Я зустрічав одного такого у в’язниці. Чоловік, чия злість виливалася в кусання, і його нападники втрачали цілі шматки м’яса. Одна з його жертв вибила психу зуби, подарувавши нам спокій, і я думав повторити цю процедуру з Дандою. Він тісно притулився до мене, втискуючи мою голову під руку Гануману, його зуби вчепились у мою руку. Я не міг дати йому доброго стусана, щоб він мене відпустив. Я потягнувся, вхопив пальцями вухо Данди і сильно його рвонув. Відчув, як великий шматок його вуха почав піддаватися, відриваючись від голови. Коли Данда перестав кусатися, я перестав рвати. Він заверещав, кидаючись назад і стискаючи криваву рану. Я спробував просунути руку між нашими з Гануманом тілами. Я хотів дістатися до моїх ножів або його геніталій. Годився будь-який з варіантів. На мене кинувся третій чоловік. Піддавшись люті, він почав ляпати мене по голові, стоячи від нас занадто близько. Я довбанув його в яйця. Він звалився, неначе після пострілу. Я дістався рукою до рукоятки свого ножа, а темрява обхоплювала чужою рукою мою горлянку. Ніж опинився на свободі. Я штрикнув здорованя в ногу. І промазав. Ніж ковзнув по тілу. Я спробував знову. І вдруге промазав. Потім лезо влучило в плоть, залишивши невеличкий поріз на зовнішньому боці стегна Ганумана. Він здригнувся. Цього було достатньо для отримання переваги. Я знову замахнувся й увігнав лезо в м’яку частину його стегна. Бугай зненацька похитнувся, і я втратив контроль над ножем. Його рука так і не ослабла. Я згадав свою підготовку: повернув підборіддя до вигину його ліктя, щоб послабити удушення. Це не допомогло. Я почав відключатися. Здавалося, неначе моє ім’я почав кликати розмитий і буркотливий голос. Я повернув голову у твердих м’язах і кістках Гануманової руки. Почувся голос. — Краще відвернися, хлопче, — пролунало. Я побачив щось таке, неначе кулак, який летів на мене з неба. Він був величезний, той кулак, завбільшки зі світ. Але замість розмазати мені обличчя, він влучив у інше місце, десь настільки близько, що я відчув відлуння. Він бив знову й знову. Потім рука навколо моєї шиї ослабла, а Гануман упав навколішки і гепнувся долілиць. Його голова була неначе зі свинцю. Я відкотився і встав, оговтуючись, тримаючи кулаки біля обличчя, кашляючи й важко дихаючи, роззирнувся. Біля полеглого Ганумана зі складеними на грудях руками стояв Конкенон. Він мені посміхнувся, а далі кивком попередив про небезпеку. Я миттю розвернувся. То був Данда з заюшеними кров’ю зубами, очима й вухом. А я знову був без засобу після гоління. Він сліпо вдарив, намагаючись мене вирубати. Але промазав. Я влучив кулаком йому в рану, де буквально на волосині теліпався надірваний клапоть вуха. Данда закричав, і пішов дощ. Несподіваний дощ пролився й обляпав нас. Данда втік, хапаючись за голову, а дощ фарбував його сорочку в червоне. Повернувшись, я побачив як Конкенон розмахнувся ногою на іншого скорпіона-втікача. Чолов’яга залементував і приєднався до Данди, утікаючи в напрямку стоянки для таксі. Тим часом, отямившись від дощу, почав стогнати Гануман. Він зіп’явся навколішки, похитуючись устав на ноги й усвідомив, що опинився сам. Він на мить завагався. Я подивився на Конкенона. Ірландець шкірився, зціпивши зуби. — Милий Боже, — прошепотів він. — Будь ласка, нехай цей чоловік буде занадто тупим для втечі. Гануман похитнувся вбік і пошкутильгав за друзями. Мій ніж лежав під дощем, продовжуючи стікати кров’ю на асфальт. Трохи далі по дорозі скорпіони запхалися до таксі й помчали геть. Я підняв ножа, витер його, склав і запхав до піхов. — До біса добра бійка! — заявив Конкенон, ляскаючи мене по плечу. — Давай наберемося. Я не хотів, але був йому винен навіть більше. — Давай. Неподалік від нас, під великим деревом, була крамниця чаю. Я заховав мотоцикла під кроною дерева. Попрохавши ганчірку у власника крамниці, я витер мотоцикла. Розібравшись із цим, я знову повернувся на дорогу. — Куди ти в біса йдеш? — Я повернуся за хвилину. — Ми тут збираємося цивілізовано випити чашку довбаного чаю, ти, варваре австралійський. — Я повернуся за хвилину. Покинуті мотоцикли скорпіонів і досі валялися на узбіччі, розливаючи пальне й оливу. Я підняв їх, поставив на бокові стійки біля муру і повернувся до Конкенона, якраз коли принесли чаю. — На твоє щастя, я вчасно нагодився, — мовив він, сьорбаючи гарячий напій зі склянки. — У мене все було під контролем. — Дідька лисого, — розсміявся він. Я поглянув на нього. Що правда, то правда. — Дідька лисого, — я теж розреготався. — Ти дійсно навіжений ірландський виродок. Що ти тут узагалі робив? — Неподалік звідси розташована моя улюблена крамниця гашишу, — повідомив він, показуючи пальцем у бік Кафф-Парейду. — Але хтось викинув чолов’ягу з вікна сусіднього будинку, і він приземлився на дах крамниці. І на Сяйливого Пателя, власника. — І не кажи. — Хоча, з позитивного боку, ще одним постраждалим був сумнозвісний співак, завдяки чому я добре заощадив. Я часто йому платив. Це було єдиним способом його заткнути. Тож про що я? — Ти розповідав мені про те, що ти тут робив. — Справді. То ти думаєш, що я слідкував за тобою? Я правий? — запитав Конкенон. — Ти, мабуть, трохи зависокої про себе думки, хлопче. Я був тут просто, щоб купити гашишу. — Ага. Спливло трохи часу. Нас огорнула дивовижна задумлива тиша, і ми думали зовсім в різних напрямках. — Чому ти мені допоміг? Він поглянув на мене якось ображено. — І чому б у біса одному білому чоловікові не допомогти іншому білому чоловікові у бісовому поганському місці, такому як оце? — Ну от, ти знову за своє. — Гаразд, гаразд, — випалив він, поклавши руку мені на коліно, щоб заспокоїти. — Я знаю, що в тебе м’яке серце. Я знаю, що ти з жалісливих. Це й приваблює до тебе, й ось воно. Ти навіть співчуваєш мотоциклам, нехай Бог над тобою змилується. Але тобі не до вподоби пряма розмова. Тобі не подобається, коли людина називає чорномазого варваром, а голубого — педиком. — Гадаю, ми закінчили, Конкеноне. — Вислухай мене, друже. Я знаю, що ображаю твої почуття. Я це розумію. Справді. Мені це у тобі не подобається, і я це не поважаю. Не брехатиму. Неможливо поважати доброту. Не зовсім. Ти розумієш, про що я. Ти провів деякий час за стіною, на тому боці, як і я. Але ти співчутливий чоловік, навіть попри те, що ми з тобою схожі більше, аніж тобі здається. — Конкеноне... — Зачекай. Я не закінчив. Співчуття — це дуже дивна річ. Воно йде з глибини твого буття. Оточуючі впізнають його з першого погляду, бо таке неможливо підробити. Я знаю. Я намагався. У мене вийшло жахливо. Мені було непереливки після тих спроб. Тож довелося знову стати щирою байдужою сволотою — тільки для того, щоб мені покращало. Розумієш, навіть бути байдужою сволотою — це щиро, а мене тягне до щирості, навіть якщо мені це не подобається. Розумієш, що я маю на увазі? — Ти зовсім мене не знаєш, — сказав я, зустрівшись із ним поглядом. — Ну, якраз тут ти й помиляєшся, — посміхнувся він. — Знаєш, я вже довгий час живу в Бомбеї. За кілька днів після приїзду, в нарко-притоні, я почув твоє ім’я під час розмови про сумнівні типи людей. Потім я знову його чув, раз за разом. Спочатку я подумав, що хлопці обговорювали двох різних іноземців, доки не усвідомив, що Лін і Шантарам — це один і той самий невихований мерзотник. Ти. — То ти таки за мною стежив. — Я цього не сказав. Я мав на увазі, що ти мене заінтригував. Я почав розпитувати. Поставив собі за ціль познайомитися з твоїми знайомими і бізнес-партнерами. Навіть познайомитися з твоєю дівчиною. — Що? — Вона не розповіла тобі про наше знайомство? Він вишкірився. Мені зовсім не подобався той оскал. — Цікаво, чому вона тобі не розповіла? Може, я їй подобаюся. — Про що ти в біса говориш? — Нічого такого, — повідав він. — Я зустрівся з нею на художній виставці. Мої зведені брови обурили його. — А що такого? Думаєш, якщо я великий шматок північно-ірландського лайна, то мене не може цікавити мистецтво? У цьому справа? — Ближче до суті. — Це і є суть, хлопче. Я зустрів Лайзу — це ж її ім’я, правильно? — на виставці. Ми поговорили, і це все. — Навіщо? — Дивись, я навіть не знав, чия вона дівчина, доки один з її друзів не згадав твоє ім’я, і, так би мовити, я склав докупи факти. Клянуся. — Тримайся від неї подалі, Конкеноне. — Чому? Гадаю, вона мене вподобала. Між нами промайнула невеличка іскра. Лайза мені точно сподобалася. Рано чи пізно тобі доведеться її відпустити, але я певен, що ти й так про це знаєш, хіба ні? — Досить, — відрізав я, піднімаючись. — Почекай! — попросив він, встаючи зі мною та обережно торкаючись моєї руки. — Прошу. Я не хочу з тобою лаятися, чоловіче. Я не... я хочу... я не намагаюся тебе засмутити. Просто я такий. Знаю, що це не зовсім нормально. Справді. Але я не вмію бути інакшим. Це те, про що я казав раніше. Навіть якщо тобі щось не подобається, ти маєш усвідомлювати, що це щиро. Саме так і виявляється моя щирість. Я насправді не хочу ранити твої почуття. А просто хочу поговорити. Я опирався, втупившись у нього і намагаючись прочитати вираз в його очах. Зіниці були крихітні, немов вістря шпильки, що зникає у крижаній блакиті припливу. Я відвів погляд. Біля мотоциклів банди скорпіонів, що стояли неподалік, на дорозі зупинилася вантажівка інспектора дорожнього руху. Вистрибнувши з кузова, команда вантажників підволокла мотоцикли до машини, а потім затягла їх усередину, складаючи біля інших, які були також конфісковані за незаконну стоянку. Конкенон простежив за моїм поглядом. — Якби я не нагодився вчасно, — тихо мовив він, — то зараз могли б вантажити до кузова того автомобіля твоє мертве тіло. Він мав рацію. Він мені не подобався, і я був певен, що він божевільний. Але він приєднався якраз тоді, коли було потрібно, і врятував мене. Я знову сів. Конкенон замовив ще чаю. Його товсті пальці швидко скрутили невеликого косяка. — Приєднаєшся до мене? Я взяв самокрутку і затягнувся, щоб розкурити того косяка, а Конкенон тримав сірник у ліхтарі складених долонь. Після кількох затяжок я передав самокрутку йому. — Помітивши, як ти завжди миттєво ображаєшся, і зриваєшся з місця, і намагаєшся зі мною побитись або кудись утекти, я маю одразу викласти всю інформацію, — заявив він, видихаючи стовп сіро-блакитного диму. — Інформацію про що? — Я започатковую нову банду і хочу, щоб ти до мене приєднався. Прийшла моя черга сміятися. — Що тут такого смішного? — Як щодо... навіщо? — Навіщо мені банда? — запитав він, передаючи мені косяка. — Усе, як зазвичай. Щоб можна було купувати наркотики, наводити трохи жаху й хаосу, лякати людей, а вони потім віддаватимуть нам гроші вантажівками, а ми витрачатимемо ті вантажівки грошей, поки не здохнемо від зусиль. — Здохнути від зусиль? І це твоя комерційна пропозиція? У цю хвилину до мене підійшов чоловік на ім’я Джибріль, коняр зі стаєнь у найближчих нетрищах. Я підвівся, щоб з ним привітатися. Він був м’яким чоловіком, сором’язливим і трохи незграбним у розмові з іншими людьми, але балакучим і люблячим при спілкуванні з кіньми. Його найстарша дочка підхопила гарячку кілька тижнів тому і безнадійно захворіла. Джибріль зателефонував мені й погодився протестувати дівчину на вірусну токсичність широкого спектру. Я оплатив тестування у приватній клініці, й тести показали, що дівчинка потерпає на лептоспіроз — часто смертельну хворобу, яка переносилася з сечею пацюків. Але на щастя, хворобу визначили на ранніх стадіях, і дівчинка добре реагувала на лікування. Тримаючи мою руку у своїх долонях, Джибріль запевнив, що його дочка почувається набагато краще, і запросив мене на чай до себе додому. Я також йому подякував і запросив випити з нами склянку чаю. Він відмовився, вибачаючись, і поквапився на зустріч з продавцем зерна, який постачав корм для його коней. — Бачиш, про що я? — мовив Конкенон, коли я знову сів до столу. — Ти подобаєшся цим людям. А я їм не подобаюсь. Та мені цього й не треба. Я не хочу їсти їхню їжу. Я ненавиджу їхню чортову їжу. Я не хочу дивитися їхні фільми. Я не хочу розмовляти їхньою довбаною мовою. А от ти хочеш. Ти їх розумієш. Ти з ними спілкуєшся, і тебе за це поважають. Просто подумай про це. Ми будемо непереможними. Ми зможемо захопити цю частину міста, ти і я. — І навіщо нам це робити? — розсміявся я. — Бо ми можемо, — мовив він, нахиляючись до мене. «Бо ми можемо» — гасло влади, адже ідея владарювання над іншими народилася серед таких, як ми. — Це не причина, це — відмовка. — Роззирнися навколо! Дев’яносто дев’ять відсотків цих людей виконують те, що їм наказали. Але ти і я, ми є тим одним відсотком. Ми беремо те, чого хочемо, доки решта бере те, що їм дають. — Люди повстають. — Так, — погодився він, блискаючи блакитними очима. — Час до часу. А потім той один відсоток забирає в них право цього привілею, а для більшої достовірності ще й гордість і гідність, і вони знову стають рабами, якими народжені бути. — Знаєш, — зітхнув я, дивлячись на нього. — Не те щоб я не погоджувався з тобою, просто я зневажаю такі переконання. — У цьому і є вся краса! — вигукнув він, ляскаючи себе по стегнах долонями. Він хвильку подивився на моє спантеличене обличчя, а потім провадив уже спокійніше. — Дивись... моя матінка померла, коли я був малюком. Тато намагався вижити, як міг, але йому не вдалося. Нас було п’ятеро дітлахів, усім менш як десять років, а він був хворим чоловіком. Він відіслав нас до дитячих будинків. Ми були протестантами. Сестри потрапили до протестантських притулків, але ми з молодшим братом туди не вписалися, тож опинились у католиків. Він ненадовго замовк, дивлячись униз. На вулиці знову затарабанили краплі дощу, б’ючи по целофановому накриттю крамниці чаю, неначе у весільні барабани. Конкенонова нога почала знічев’я повільно шкрябати землю. Кросівки залишали на вологій землі малюнок з розчерків і завитків. — Розумієш, там був один священик. Конкенон поглянув на мене. Фрактальні візерунки райдужок його блакитно-крижаних очей поблискували навколо звужених зіниць. Білки очей зненацька почервоніли, мов од морської води. — Я ніколи про це не розповідаю, — вичавив він, знову впадаючи у важку мовчанку. Його очі наповнилися слізьми. Він зціпив зуби, кліпаючи й намагаючись приборкати сльози. Але вони все одно покотилися, і він відвернув голову. — Ти довбана курва, ось ти хто! — вибухнув Конкенон, витираючи сльози зворотом долоні. — Я? — Так, у біса ти! Ось до чого доводить людей уся ця розважливість. Ти перетворюєш їх на слабких курв. Це вперше за багато років я дозволив сльозам пролитися, а про довбаного священика я не говорив навіть довше. Й ось... ось чому ми будемо такою чудовою командою, невже не бачиш? — Не... зовсім. — Я залишив притулок у шістнадцять. До вісімнадцятиріччя я вже прикінчив шістьох людей. Одним з них був той чортів священик. Тобі треба було бачити, як він благав про помилування, ця жалюгідна хвора істота. Він знову притих, гірко склавши губи. Я сподівався, що він зупиниться. Він повів далі. — Знаєш, я пробачив йому, перш ніж вбити. — Конкеноне, я... — Друже, невже ти мене не вислухаєш? Він був у розпачі. — Гаразд. — Після цього я більше нікому нічого не пробачав, — почав він, згадуючи щось жахливе. — Я був повноправним добровольцем Ольстерсьої добровольчої сили. Тож взявся пробивати голови, прострілювати католикам коліна, надсилати вдовам шматки полоненого ірландського революційного лайна і багато іншого. Ми співпрацювали з копами й армією. Звісно ж, неофіційно, але ми отримали від них зелене світло. Угарні загони, вбивство й нівечення на замовлення і без жодних запитань. — Конкеноне... — Потім усе розвалилося. Стало занадто гаряче. Я став занадто гарячим. Занадто жорстоким, на їхню думку. То була бісова війна. Як можна бути занадто жорстоким на війні? Але мене відіслали геть. Спочатку до Шотландії, а потім до Лондона. Я ненавидів те бісове місто. Потім я вирушив у мандри й опинився тут. — Послухай, Конкеноне... — Я знаю, — проторохтів він. — Я знаю, що ти думаєш і що збираєшся сказати. І це правда. Не заперечуватиму. Мені подобається завдавати болю людям, які на це заслуговують. Я — збочена сволота. На щастя для мене, на світі достобіса збочених дівок, тож я щасливий бути збоченим. Але ти не такий. У тебе є принципи. Невже тобі не доходить? Ти — м’яка розмова, а я — великий патик. Ти дивишся їм у очі, ведеш бізнес і потискаєш руки. Я відрубую руки, якщо вони не підкоряються. — Відрубування людям рук. Це стрибок уперед. — Я багато про це думав, — тривожно мовив він. — Ось чому я намагався забрати тебе від французького педика. — Ти просто не знаєш, коли зупинитися, правда ж? — Ні, стривай, дослухай мене. Це немов... це немов... якщо звести релігію до найбільш базових речей — речей, які забезпечували її продуктивне існування тисячі, й тисячі років, — усе зводиться до цього — приємні слова та страх перед жахливим нескінченним покаранням. Ти і я. Неможливо перемогти таку комбінацію. Папи, мулли та язичницькі зверхники століттями процвітали, дотримуючись цих постулатів. Я важко зітхнув і впер долоні в коліна, збираючись підвестися. Конкенон поклав руку мені на зап’ясток. Хватка його твердих пальців була люта і надзвичайно міцна. — Я б цього не радив, — сказав я. Він відпустив мою руку. — Вибач, я... лише... подумай про це, — не вгамовувався він. У його очах знову проступила посмішка. — Я зв’яжуся з тобою за кілька днів. Нас буде не лише двоє, якщо ти погодишся на мою пропозицію. Я вже веду переговори з іншими, і будь певен, що є вдосталь охочих. Подумай про це. Це незначне прохання після того, як я врятував твою м’яко-розмовну дупу, правда ж? Я б дуже хотів, щоб ти до мене приєднався. Мені потрібно буде з кимсь поговорити. З кимсь таким, кому я довіряю. Просто подумай, це все, чого я прошу. Я поїхав геть, залишивши його під тим блакитним целофановим накриттям. Я не думав про ту його пропозицію, але думав про нього, коли по обіді об’їжджав кав’ярні й бари, які ми використовували для збуту паспортів. Я спілкувався зі своїми контакторами^[66]. Слухав гангстерську вуличну музику: плітки, наклепи, брехні та звинувачення. Завжди кумедно, але в мить бездіяльності мої думки поверталися до Конкенона й тих його сліз, яким він так гірко обурювався, але яких не міг зупинити. Яка мрія, яка надія, який відчай змушує нас діяти — тільки для того, щоб усе покинути, коли справу зроблено? От що за пустопорожні речі — мотив і причина, які народжені в темряві, щоб миттєво розчинитись у сяйві наслідків? Наші вчинки продовжують жити всередині нас ще довго після того, як амбіції та страх валятимуться замерзлі й потьмянілі на забутих берегах. Те, що ми робимо в житті, є важливішим за те, що ми думаємо чи кажемо: воно показує, ким ми є насправді. Конкенон рухався назустріч злочину, а я вже почав рухатися від нього. Занадто довго я приймав рішення, бо страх бути упійманим став дзеркалом, став відбитим у воді обличчям, несправжнім мною, і я рятувався у власних гріхах. Але води були неспокійні, й машкара, яку я завжди натягав під час роботи, почала розпливатися і зникати. Розділ 17

Я чекав на Лайзу біля готелю «Магеш», насолоджуючись містом. Упродовж дня кілька разів з перервами пускався сильний дощ, але попри це під гуркотливим небом вечірнє повітря було жарким і сухим. Поодинокі хвилі вдарялись у невисоку дамбу, розбиваючись і перекочуючись через неї, щоб розлитися на половину широкої вулиці. Дітлахи упадали за хвилями, бігаючи від бризок до бризок, а парочки, які гуляли тут, старалися відскочити. Обнадієні їздові зупинялися біля пішоходів, намагаючись заманити їх на свої похилені візки на високих колесах. Продавці арахісу блукали поміж пішоходів, роздуваючи розжарене вугілля в кошиках у себе на шиях. Дим від цих невеличких багать, напоєний ароматом смаженого арахісу, долинав до перехожих, і спокуса змушувала їх повертати голови. Усе місто, вимите начисто важкими хмарами, наповнилося пахощами більш ніж зазвичай. Затягнуте хмарами небо замкнуло під собою пахощі їжі, яку готували в сотнях маленьких вуличних кіосків — бгел-пурі^[67], пав-бгаджі^[68], пакоди^[69], а також солодку гостроту, якою віяло від продавців паану, торговців пахощами й гірлянд франжипані^[70], що продавалися на кожному світлофорі. Я рахував квіти на парфумованих гірляндах, аж раптом почув її голос. — Один пенні, — зажадала Лайза. Я обернувся. — Пенні вже не випускають, — відповів я, притягуючи її до себе та цілуючи. — Ти забув, що це Бомбей? — не опираючись мені, здивувалася вона. — Тут заарештовують за поцілунки на публіці. — Може, нас помістять у спільну камеру, — припустив я, не відпускаючи її. — Я... дуже в цьому сумніваюся, — розсміялася вона. — Тоді я втечу і прийду тобі на виручку. — А потім що? — А потім ми повернемося сюди такого самого вечора, і я знову тебе поцілую. — Не так швидко, — мовила вона, вивчаючи моє обличчя. — Ти знову бився. — Ти жартуєш? — Припини. Ти намагаєшся мене відволікати! Це дуже брудний трюк, паршивцю. — Що? — Боже, Ліне! Знову бійка? Що за чорт? — Лайзо, все гаразд. Зі мною все гаразд. І я тут, з тобою. Я почав цілувати її обличчя. — Нам уже пора йти, — сказала вона, перериваючи поцілунок, — або ми його проґавимо. — Що проґавимо? — Кого проґавимо, письменнику, — пояснила вона. — Ти дуже швидко дізнаєшся. Ми попрямували від набережної до променаду, який оточував сусідню будівлю компанії Індійських авіаліній — «Ейр-Індія». Офіси вже не працювали, але тьмяні нічники навколо приймальні на першому поверсі освітлювали столи та двері. Дійшовши до замкнених скляних дверей позаду будинку, Лайза звеліла мені чекати. Вона схвильовано озирнулася на ділянку вулиці, яку можна було розгледіти з нашої позиції, але нікого не було видно. — То... що ми тут... — Ми чекаємо, — перервала вона мене. — Чекаємо... чого? — Його. Усередині будівлі мигнуло світло. До дверей наблизився охоронець зі смолоскипом у руках. Він відімкнув двері ключем на важкому ланцюжку і притримав їх для нас. Закликав нас мерщій заходити, а потім замкнув двері. — Сюди, — мовив він. — Не відставайте. Прокладаючи шлях крізь мережу коридорів і між рядами мовчазних столів, він привів нас до службового ліфта в кінці будівлі. — Аварійний ліфт, — радісно посміхнувся він. — Доїхавши на саму гору, пройдіть два поверхи до даху. Чайові, будь ласка. Лайза вручила йому згорток банкнот. Охоронець віддав нам честь, натиснув кнопку, щоб відчинилися двері ліфта, і пропустив нас усередину. — Тож ми грабуватимемо компанію «Ейр-Індія», — вирішив я, поки ми піднімалися. — А ще десять хвилин тому ти хвилювалася через поцілунок на публіці. — Я не хвилювалася, — зареготалася вона. — І ми тут не для того, щоб грабувати будівлю. Ми прийшли на приватну вечірку. Двері відчинилися на складському поверсі, заставленому стелажами з шухлядами й відкритими полицями, повними запилених папок. — О, кімната Кафки. Згораю від бажання побачити меню. — Ну ж бо! — відрізала Лайза, кидаючись до сходів. — Потрібно поспішати. Перестрибуючи через дві сходинки, вона повела мене нагору. У кінці сходів вона завагалася, тримаючи руку на аварійному запобіжнику зачинених дверей. — Сподіваюся, він залишив ці двері незамкненими, — важко дихаючи, сказала вона, а потім штовхнула двері. Ми вийшли на дах будівлі. То був величезний простір з кількома невеличкими металевими будками по периметру. Перед нами височіла величезна — понад десять метрів — споруда, підперта важкими сталевими балками. Це був гігантський ілюмінований логотип компанії «Ейр-Індія» — стилізований лучник з коричневим луком, оточений великим диском. Гігантська постать підіймалася з центрального підпертого пілона, приєднаного до обертового сталевного стола, який у свою чергу підтримувався різноманітними балками й тросами. Як і кожен мумбаїт, я сотні разів бачив величезний знак, що обертався над будівлею «Ейр-Індії», але стояти так близько і так високо над неспокійним морем — це момент істини. — Дідько! — Ми саме вчасно, — зраділа Лайза. — А що — сюди можна прийти невчасно? Неймовірний краєвид! — Зачекай, — переконувала вона, не відводячи очей від лучника. — Просто зачекай. Почулося дзижчання і скреготіння, наче біля нас почав працювати генератор. З’явилася вібрація від електричної турбіни, з м’якого муркотіння перетворюючись на наполегливе скиглення. Потім, зовсім близько, біля підніжжя величезного знака, почулося щебетання, цокання й затинання конденсатора, ба й кількох. Раптом величний круговий логотип спалахнув мерехтливим малиновим сяйвом, занурюючи увесь простір у криваво-червоне світло. За кілька митей малиновий лучник почав обертатися на своїй пілонній вісі. Лайза танцювала на місці, широко розкинувши руки. — Правда ж, це надзвичайно? Вона щасливо сміялася. — Це неперевершено. Я в захваті. Ми споглядали обертання велетенського кола червоного світла, а потім перемістилися до огляду відкритого моря. Хмари зіллялися докупи, затягнувши небеса чорним шатром. Темряву прошивали далекі тризуби блискавок, а ребра хмар крутилися і совалися на ліжку ночі. — Тобі подобається? — запитала Лайза, схиляючись біля мене та спостерігаючи за небом і морем. — Не те слово. Як це спало тобі на думку? — Я була тут кілька тижнів тому з Ришем, з галереї. Він міркував над тим, щоб створити повномірну копію лучника з «Ейр-Індії» для нової бомбейської виставки, і запросив мене на нього поглянути. Коли ми опинилися тут, він передумав. Але мені настільки сподобалося це місце, що я умовила сторожа, а потім підкупила його, аби ми змогли сюди піднятися. — Ти умовила сторожа, справді? — У мене до цього талант. Ми трохи помилувалися радісним морем унизу. Це був небезпечний краєвид — непереборний, але мої думки повзли назад до подій дня й до Конкенона. — Ти знайома з рослявим ірландцем на ім’я Конкенон? Вона замислилася, і її личко застигло в одній з моїх улюблених гримас. — З Фергюсом? Ти про нього? — Мені він знайомий як Конкенон, — уточнив я. — Але його важко з кимсь переплутати. Високий, кремезний, атлетичний, досить довгоногий, боксер з рудим волоссям і твердим поглядом. Він стверджував, що ви познайомилися на виставці. — Так, його ім’я — Фергюс. Я лише кілька хвилин з ним спілкувалася. А що? — Нічого. Просто цікаво, що він робив на мистецькій виставці. Він не схожий на поціновувача мистецтва. — На тій виставці було достобіса чоловіків, — згадала вона. — Це було наше найуспішніше шоу. Подія, що приваблює людей, які зазвичай не відвідують галереї. — Що це було за шоу? — Головною темою були розбиті життя як наслідок поганих або неспокійних стосунків між батьками й синами. Виставка називалася «Сини батьків». Про неї написали велику статтю в газеті. Ранджит дуже постарався. Стаття привабила цілий натовп. Я тобі про неї розповідала. Ти не пам’ятаєш? — Ні, — відповів я. — Я тоді був на Гоа, Лайзо, і ти нічого мені не розповідала. — Справді? Я була впевнена, що розповідала. Кумедно, правда? — Не дуже. «Сини батьків». Чи саме та фраза, саме ті слова «сини», «батьки», які помітив на плакаті Конкенон, привели його на виставку? Або він просто прослідкував за мною, а потім за Лайзою пройшов до галереї, використавши шоу як привід для знайомства та розмови з нею? Спогади випалювали йому очі під час нашої розмови. У мене і своїх спогадів вистачало. Я занадто часто прокидався вночі прикутим до стіни минулого, й мене катували люди, чиї обличчя вже почали забуватися. Я поглянув на ніжний профіль Лайзи. Глибоко посаджені туманні очі; гарненький маленький носик; скульптурна лінія довгого витонченого підборіддя; півусмішка, яка майже завжди прикрашала її милі губи. Вітер почав посилюватися, ореолом здіймаючи її біляві кучері. На ній була чорна сукня вільного покрою, до колін, з високим цупким коміром, але без рукавів, з оголеними плечима. Лайза скинула сандалії і була босоніж. Єдиною прикрасою на її тілі було тоненьке намисто, зроблене з неоднакових бірюзових намистинок. Трохи насупившись, вона вдивлялася в моє обличчя, неначе пробираючись углиб думок. — Ти знаєш, який сьогодні день? — запитала вона сміючись, коли мої очі наповнилися тривогою. — Це наша річниця. — Але ж ми почали зустрічатись... — Я маю на увазі той день, коли я дозволила собі кохати тебе, — уточнила вона, задоволено всміхаючись на моє збентеження. — Саме в цей день два роки тому, за тиждень після весілля Карли, ти зупинив мотоцикла на дорозі біля мене, поки я чекала на закінчення дощу. — Я сподівався, що ти про це забула. Я був тоді під кайфом. — Так, був, — погодилася вона, й очі її сяяли посмішкою. — Ти помітив мене серед людей, під дашком крамниці. Під’їхав ближче і запропонував підвезти. Але дощ лляв неначе з відра... — То був початок великої повені. Я хвилювався, що ти не зможеш дістатися додому. — Він справді лляв неначе з відра. А тут ти, верхи на мотоциклі, промоклий до кісток, пропонуєш мені полишити тепло й комфорт і їхати під дощем додому. Я так сміялася! — Годі, годі... — Потім ти зліз із мотоцикла й почав танцювати просто перед юрбою людей. — Так тупо. — Не говори так! Мені сподобалося! — Так тупо, — хитаючи головою, повторив я. — Гадаю, тобі потрібно пообіцяти всесвіту ще хоч раз повторити танець під дощем, потрапивши в мусон у Бомбеї. — Не знаю, як щодо всесвіту, але я згодний на угоду з тобою. У ній я обіцяю, що завжди танцюватиму під дощем, бодай раз, під час кожного мусону. Шторм швидко набирав обертів. Блискавка прошила широчінь моря. За мить перший грім розбив хмари. — Це буде неабиякий шторм. — Іди сюди, — мовила Лайза, хапаючи мене за руку. Вона привела мене до закутка під колесом, яке повільно оберталося, тримаючи на собі червоного лучника. Пірнаючи в нішу, вона дістала кошик. — Я заплатила охоронцю, щоб він це для нас тут залишив, — пояснила вона, відкриваючи кошик, у якому була ковдра, пляшка шампанського й кілька келихів. Вона передала мені пляшку. — Відкорковуй, Ліне. Поки я відривав фольгу й відкручував дріт, Лайза розстелила ковдру та пришпилила її на місці за допомогою кількох шматків кахлів, знайдених на даху. — Ти справді все продумала, — здивувався я, відкорковуючи шампанське. — Ти навіть не уявляєш, — розсміялася вона. — Але це дійсно особливе місце. Коли я була тут з Ришем, то добре все роздивилася. Це одне з небагатьох місць у Бомбеї, а можливо, і єдине місце, де ніхто не може помітити тебе з вікна чи іншого даху. Лайза скинула сукню та жбурнула її вбік. Вона була оголена. Лайза витягнула келихи та тримала переді мною, а я їх наповнив. Я відклав пляшку та підніс свого келиха до її, щоб цокнутися. — За що вип’ємо? — Може, за те, щоб ти зняв цей бісовий одяг? — Лайзо, — почав я з серйозним як шторм обличчям. — Нам потрібно поговорити. — Так, потрібно, — погодилася вона. — Після того, як вип’ємо. Я виголошу тост. — Згода. — За дурнів у коханні. — За дурнів у коханні. Вона швидко випила вміст свого келиха, а потім кинула келих через плече. Він розлетівся на шматочки, влучивши в кам’яну опору. — Я завжди хотіла це зробити, — радісно заявила вона. — Знаєш, нам потрібно поговорити про... — Ні, — сказала вона. Вона розстебнула мій одяг і стягнула його. Коли ми обоє були голі, вона взяла інший келих і наповнила його. — Ще один тост, — запропонувала вона, — а потім ми поговоримо. — Добре. За дощ, — запропонував я. — Усередині та ззовні. — За дощ, — погодилася вона. — Усередині та ззовні. Ми випили. — Лайзо... — Ні. Ще один. — Ти ж сказала... — Останній не подіяв. — Як не подіяв? — Не збудив летючого голландця. Вона знову наповнила келихи. — Цього разу без тосту, — вирішила вона, перехиливши половину келиха. — Пий до дна. Ми випили. У сутінках розбився і другий келих. Вона штовхнула мене на закріплену ковдру, але знову вислизнула, опинившись на тлі неба. — Сподіваюся, ти не проти, щоб я танцювала, поки ми розмовляємо, — сказала вона, почавши хитатись, а вітер розвівав біляве волосся. — Я постараюся не заперечувати, — мовив я, лягаючи навзнак, щоб спостерігати за нею, та складаючи руки за головою. — Це своєрідна річниця іншої події, — мрійливо прощебетала Лайза. — Знаєш, у пеклі відведене спеціальне місце для людей, які ніколи не забувають дні народження й річниці. — Ця почнеться сьогодні, за два роки після попередньої. — Попередньої? — Нас, — танцювала вона, вплітаючи руки в пориви вітру. — Після нас колишніх. — Нас колишніх? — Нас колишніх. — І коли ж ми змінилися? — Сьогодні. — Справді? — Так. — У ліфті чи на сходах? Вона сміялась і танцювала, рухаючи головою в такт, який могли відчувати лише її руки та стегна. — Я виконую дощовий танець, — мовила вона, перебираючи руками по воді. — Сьогодні має піти дощ. Я поглянув на величезну скульптуру лучника, що повільно обертався, прикутий сталевими тросами до скелі міста. Дощ. Дощ супроводжують блискавки. Червоний лучник здавався дуже спокусливим громовідводом. — А справді має дощити? — Звісно, — сказала Лайза, стрибаючи мені на коліна та пильно вдивляючись в очі, підтримуючи своє тіло однією рукою. — І дощ почнеться вже незабаром. Вона схопила пляшку шампанського, випила з неї та почала зі мною цілуватися, і напій поллявся мені в горло тонкою цівочкою з цього примусового квіту поцілунку. Наші губи роз’єднались. — Я хочу, щоб у нас були щирі стосунки, — заявила вона. — Важко уявити, як вони можуть стати ще щирішими, — посміхнувся я. — Я хочу бачитися з іншими людьми. — А, такого роду стосунки. — Думаю, що тобі також потрібно бути з іншими людьми. Хоча й не постійно. Звісно ж, якщо ми залишимося разом. Не думаю, що хотіла б тебе бачити в постійних стосунках з кимсь іншим. Але нерегулярні зустрічі — однозначно. Я й сама можу тебе з кимсь звести. У мене є подруга, яка дуріє від тебе. Вона дуже гарненька і не проти приєднатися до нас у ліжку. — Що? — Лише скажи одне слово, — наполягала вона, дивлячись на мене. Шторм був уже близько. Вітер приніс аромат дощу. Я поглянув на небо. Гордість змішалася зі злістю, а сором з правотою. Я не мав права вказувати Лайзі, що робити, а чого не робити. У мене навіть не було права прохати про щось. У нас не така любов. — У мене права немає... — Я хочу бути з тобою, якщо ти хочеш мене кохати, — пояснила вона, теж лягаючи на ковдру та кладучи руку мені на груди. — Але я також хочу, щоб ми були з іншими людьми. — Знаєш, Лайзо, ти вибрала дуже дивний спосіб для того, щоб мені це повідомити. — А хіба є не дивний спосіб? — Усе одно... — Я не знала, як ти відреагуєш, — насупилася вона. — Я й досі не знаю. Я подумала, що коли ти не приймеш цю ідею, то ми тут-таки займемося коханням востаннє. Але якщо ти погодишся на мою пропозицію, то ми будемо тут кохатися вперше як оновлена пара, вільна, здатна робити що завгодно. У будь-якому разі, це буде пам’ятна річниця. Ми поглянули одне на одного. Наші очі почали випромінювати сміх. — Ти знала, що я буду в захваті від цієї витівки, еге ж? — Безперечно. — Уся ця сцена з лучником «Ейр-Індії». — Безперечно. Я нахилився до неї. Прибрав з обличчя розвіяне вітром волосся. — Ти надзвичайна дівчина, Лайзо. І я не перестаю тобою захоплюватися. Вона поцілувала мене, пальцями обхоплюючи шию. — Знаєш, — прошепотіла вона, — я провела невелике дослідження. — Справді? — Так, про те, як часто в це місце влучає блискавка. Хочеш це знати? Мені було байдуже. Я знав, що з нами відбувається, але не знав, куди ми прямуємо. Шторм уже був над нашими головами. Небо з’єдналося. Дощ заповнив наші роти сріблом. Лайза потягнула мене на себе, у себе, зімкнула ноги на моєму попереку, тримаючи всередині, стискаючи, відпускаючи і знову стискаючи, підбурюючи. Водоспад з вітру й дощу тарабанив мені по спині. Я прихилив чоло до Лайзи, захищаючи її обличчя своїм, і наші очі опинилися на відстані вій одні від одних. Мусон, теплий, неначе плоть, ллявся з моєї голови та хлюпав на землю. Ми сплелися губами, дихаючи одне одним, обмінюючись повітрям. Вона перекотила мене на спину, не розриваючи наш контакт, випроставши пальці на моїх грудях і напруживши руки. Гуркіт грому запустив з важких хмар новий раунд дощу. Вода линула потоками з Лайзиного волосся та грудей просто в мої розтулені вуста. Вода почала заповнювати дах будівлі, утворюючи навколо нас невідоме море, високо над Містом-Островом. Лайза вп’ялася в мене пальцями. Її спина вигнулася, неначе в кішки, а руки почали рухатися по моєму тілу. Сівши прямо, Лайза замкнула мене в собі, а тоді повернулася обличчям до неба, широко розкинувши руки. Почувся стукіт барабана. Важкі кроки в залі моєї пам’яті, мого серця. Наші стосунки добігали кінця. Тієї миті це було очевидно, бо все, що ми мали, — це те, ким ми були чи могли бути. Блискавка пофарбувала воду на даху навколо нас. Все оберталося над моєю головою — Лайза, шторм і колесо Долі, й увесь світ був червоний, криваво-червоний, навіть морські небеса, ті високі й далекі морські небеса. Частина IV

⇐ Предыдущая 17 18 19 20 212223 24 25 26 Следующая ⇒