Annotation 7 страница

Розділ 14

— Ти вже прокинувся? — Ні. — Так. — Ні. — Якщо ти ще спиш, то як ти мені відповідаєш? — Мені сниться кошмар. — Справді? — Справді. — Що за кошмар? — Він жахливий. У ньому лунає настирливий голос, що знищує мій перший глибокий сон за останні тижні. — І це твій кошмар? — насміхалася Лайза, лежачи в мене за спиною. — Любий, тобі треба спробувати протриматися бодай рік у мистецькому світі. — Кошмар стає страшнішим. Я не можу змусити його замовкнути. Вона втихомирилася. З її дихання я знав, що вона лежить з розплющеними очима. Коли тобі справді подобається жінка, ти це розрізняєш, не дивлячись на неї. Вентилятор на стелі крутився повільно, ледь перемішуючи вогке мусонне повітря. Світло з вулиці проникало в кімнату крізь дерев’яні віконниці, розтинаючи картини на стіні біля ліжка. Ранок мав настати лише за півгодини, але облуда світанку згладила усі тіні в кімнаті. Сюрреалістична сірість осіла на всіх поверхнях у кімнаті, навіть на шкірі руки, що лежала на подушці біля мого обличчя. Одного разу Карла назвала це «ефектом пейоту»^[54]. І вона, звісно, мала рацію. Наркотик малював світ в один відтінок, і це була неначе облуда світанку, тільки в уяві. Карла завжди була такою кмітливою, завжди такою веселою... Мої очі заплющилися. Я вже майже заснув, тримаючи бруньку пейоту в своїй сонній безвольній долоні, майже заснув... — Як часто ти згадуєш Карлу? — поцікавилася Лайза. «Дідько, — подумав я, прокидаючись, — як жінкам це вдається»? — Часто останнім часом. Я вже втретє за останні дні чую її ім’я. — Хто ще про неї говорив? — Навін, молодий приватний детектив, і Ранджит. — Що казав Ранджит? — Лайзо, давай ми не будемо говорити про Карлу й Ранджита, гаразд? — Ти заздриш Ранджиту? — Що? — Ну, знаєш, останнім часом я проводила багато часу з ним поночі. — Мене тут останнім часом не було, Лайзо. Тому я не знаю, як багато часу ти проводила з Ранджитом. — Він створив збіса добру рекламу для шоу. До нас почало приходити набагато більше людей, потому як він приєднався. Але між нами абсолютно нічого немає. — До-обре. Що? — То як часто ти насправді думаєш про Карлу? — Ми справді говоримо про це заразі — запитав я, повертаючись до неї. Вона обіперлась на лікоть, нахиливши голову до плеча. — Я вчора її бачила, — повідомила вона, пильно спостерігаючи за мною. Її блакитні очі були безневинні, неначе квіти. Я мовчки насупив брови. — Я натрапила на неї в крамниці суконь. Отій, що на Брейді-лейн. Я гадала, що ця крамничка — таємниця, моя таємниця, а потім я озирнулась — і помітила Карлу, яка стояла просто біля мене. — Що вона сказала? — Що ти маєш на увазі? — Я маю на увазі, що вона тобі сказала? — Це... якось дивно, — видала Лайза, насупившись до мене. — Що дивно? — Ти не запитав про те, який у неї вигляд чи як вона почувається, — ти запитуєш, про що вона говорила. — І? — Тож... ти не бачив її майже два роки, і перше, про що ти питаєш мене, це про що вона говорила. Я не знаю, що химерніше: те, що ти це сказав, чи те, що я начебто розумію тебе, бо це ж Карла. — Тож... ти таки справді розумієш. — Звісно. — То... це не дивно. — Дивним є те, що мені це говорить про тебе та неї. — Повтори, про що ми з тобою говоримо? — Карла. То ти хочеш знати, що вона сказала, чи ні? — Добре, — мовив я. — Не хочу. — Звісно, хочеш. По-перше, маю зізнатися, що вона мала чарівний вигляд. Абсолютно чарівний. І, на перший погляд, з нею було все гаразд. Ми пішли на каву до кав’ярні «Мадрас», і я сміялася, неначе дурненька. Зараз вона поведена на релігії. Сказала... ні, стривай, мені треба правильно сформулювати. А, так, вона сказала: «Релігія — це лише довге змагання для тих, хто може створити найбезглуздіший капелюшок». Вона така кумедна! Це, мабуть, дуже важко. — Бути кумедною? — Ні, завжди бути найрозумнішою особою в кімнаті. — Ти — розумна, — заявив я, перевертаючись на спину та вкладаючи руки за голову. — Ти — одна з найрозумніших людей, яких я знаю. — Я? — розсміялася вона. — Чорт забирай! Вона поцілувала мої груди, а потім умостилася біля мене. — Я запропонувала Карлі працювати зі мною в артгалереї, — оголосила вона, переминаючи ногами в такт зі словами. — Це не найкраща ідея, яку я чув цього тижня. — Ти щойно заявив, що я розумна. — Я сказав, що ти розумна, — подражнив її я. — Я не сказав, що ти мудра. Вона вдарила мене в бік. — Якщо серйозно, — засміявсь я. — Я... я не... я маю на увазі, я не певен, що хочу бачити Карлу в квартирі мого життя. Кімнати, у яких вона жила, тепер замкнені. Я хочу залишити все, як є, ще деякий час. — Вона також є привидом у моєму маєтку, — з жалем сказала Лайза. — А, розумію. У тебе є уявна квартира, а до неї ще й уявний маєток? — Звісно. У кожного всередині є маєток. У кожного, крім людей, у яких є проблеми з самооцінкою, як у тебе. — У мене немає проблем із самооцінкою. Я — реаліст. Вона зареготалася. І довго сміялася — досить довго, щоб я почав задумуватися, що ж такого сказав. — Будь серйозним, — мовила вона, заспокоївшись. — Я побачила Карлу вперше за останні десять місяців, і я... я дивилася на неї... і... усвідомила, як сильно її люблю. Цікава штука — згадати, наскільки ти любиш когось, тобі не здається? — Я просто хочу сказати... — Я знаю, — пробурмотіла вона, нахиляючись, щоб мене поцілувати. — Я знаю. — Що ти знаєш? — Я знаю, що це не назавжди, — прошепотіла вона. Її обличчя було близько, губи й досі торкалися моїх, а блакитні очі змагалися красою з ранковим небом. — Лайзо, після кожної твоєї відповіді на запитання я дедалі більше заплутуюся. — Я навіть не вірю у вічність, — вирішила вона, відкидаючи ту саму вічність помахом своїх білявих кучерів. — Ніколи не вірила. — Лізі, мені почне подобатися наша розмова, коли я зрозумію, про що вона? — Я начебто фанатик теперішнього, якщо ти мене розумієш. Можна сказати, що я фундаменталіст теперішнього. Вона почала мене цілувати водночас зі словами: її вуста бубоніли слова мені в рот. — Ти ніколи мені не розкажеш про цю твою бійку, еге ж? — Бійки як такої не було. Якщо вдаватись у технічні терміни, то це взагалі була не бійка. — Я хочу звернутися до технічних термінів. Що сталося? — Сталося? — запитав я, продовжуючи її цілувати. Вона відсунулася від мене і сіла на ліжку, схрестивши ноги. — Припини, — сказала вона. — Гаразд, — зітхнув я, теж сідаючи та обпираючись на купу подушок. — Поговорімо. — Компанія, — категорично видала вона. — Паспортна фабрика. Санджайська компанія. — Ну ж бо, Лайзо. Ми вже це проходили. — Не останнім часом. — А мені здається, наче це було вчора. Лайзо... — Тобі не потрібно цим займатися. Ти не маєш таким бути. — Ні, маю, бодай ще трохи. — Ні, не маєш. — Ну звісно. І я зможу працювати в банку — втікач, за чию голову призначена ціна. — Ми будемо економити. Ми проживемо на мої доходи. Ринок мистецтва починає набирати тут обертів. — Я вже пробував так жити до того, як ми зійшлися... — Знаю, знаю... — І ти на це погодилася. Ти... — У мене погане передчуття, — прямо сказала вона. Я посміхнувся, торкнувшись долонею її личка. — Я не можу просто відмахнутися, — тихо додала вона. — У мене... у мене дуже погане передчуття. Я взяв її руки у свої. Наші ноги торкалися, і її пальці обвилися навколо моїх, хапаючись із несподіваною силою. Світанок почав пропалювати діри в дерев’яних віконницях. — Ми вже про це говорили, — повільно відповів я. — Уряд моєї країни призначив ціну за мою голову. І якщо мене не вб’ють, намагаючись упіймати, то кинуть до тієї самої в’язниці, з якої я втік, а там прикують до тієї самої стіни й почнуть мене обробляти. Лайзо, я не збираюся туди повертатися, тут я в безпеці — поки що. Це чогось варте. Принаймні для мене. — Я не кажу тобі здатися. Я кажу, щоб ти не ставив на собі хреста. — Що ти мені пропонуєш? — Ти можеш почати писати. — Я вже пишу, щодня. — Я знаю, але ми могли б насправді на цьому сконцентруватися, розумієш? — Ми? — розсміявся я. Я не насміхався, просто вона вперше згадала про мої заняття письменством, а ми жили разом уже майже два роки. — Забудь, — відрізала вона. Вона знову замовкла. Її очі повільно заплющилися, а пальці на ногах відпустили мої. Я забрав з її очей одиноке пасмо і провів рукою крізь морську піну білявого волосся. — Я винен, я давав їм обіцянку, — категорично заявив я. — Ні, не винен, — заперечила вона. Але в її протесті не було переконливості, коли вона поглянула мені в очі. — Ти нічого їм не винен. — Я в боргу перед ними. Усі, хто з ними знайомий, — у боргу перед ними. Ось як це працює. Ось чому я не знайомлю тебе з жодним з них. — Ти вільний, Ліне. Ти переліз через стіну — і навіть не усвідомлюєш, що вільний. Я вдивлявся в її очі, немов озера, у яких віддзеркалювалися небеса. Задзвонив телефон. — Я достатньо вільний, щоб дозволити цьому телефону дзвонити. — мовив я. — А ти? — Ти ніколи не піднімаєш слухавки, — відрізала вона. — Тому це не рахується. Вона вилізла з ліжка. Вона слухала інший голос на лінії, не відводячи від мене очей. Я помітив, як сум оповив її плечі, немов шаль, а потім вона вручила слухавку мені. Це був один з лейтенантів Санджая з повідомленням для мене. — Я цим займуся, — відповів я. — Так. Що? Я ж сказав. Я цим займуся. Двадцять хвилин. Я повісив слухавку, повернувся до ліжка та присів біля Лайзи. — Одного з моїх людей арештували. Він у Колабі, в ізоляторі. Я маю поїхати й дати хабара, щоб його витягти. — Він не з твоїх людей, — обурилася вона, відштовхуючи мене. — І ти навіть не один з них. — Лайзо, мені дуже шкода. — Не важливо, що ти зробив або ким був. І ким ти є зараз, теж не важливо. Важливим є те, ким ти намагаєшся стати. Я посміхнувся. — Не все так просто. Ми ді, ким були колись. — Ні, це не так. Ми є тими, ким хочемо бути. Невже ти ще цього не усвідомив? — Я не вільний, Лайзо. Вона мене поцілувала, але літній вітерець зник, а над сірим полем квітів у її очах нависли хмари. — Я увімкну для тебе душ, — вирішила вона, зістрибуючи з ліжка й кидаючися до ванної кімнати. — Послухай, це буде дріб’язковою справою — визволити цього хлопця з ізолятора, — повідомив я, обминаючи її дорогою до ванної. — Я знаю, — мляво відповіла вона. — Ти ще не передумала зустрітися? Пізніше сьогодні? — Звісно. Я зайшов до кабінки та став під холодний душ. — То ти розкажеш, що на мене чекає? — гукнув я до неї. — Чи це й досі великий секрет? — Це не секрет, це — сюрприз, — ніжно мовила вона, стоячи на порозі. — Справедливо, — я посміхнувся. — Де ти хочеш зі мною зустрітися для цього сюрпризу і коли? — Будь біля «Магешу» на Нариман-Пойнті о пів на п’яту. Ти завжди запізнюєшся, то вважай, що тобі потрібно там бути на шістнадцяту тридцять, і тоді ти встигнеш до сімнадцятої тридцять. — Зрозумів. — Ти ж приїдеш, так? — Не хвилюйся. Усе під контролем. — Ні, — сказала вона. Її посмішка випарувалася, неначе дощ з листя. — Це не так. Ніщо не під контролем. Вона, звісно ж, не помилялася. Я не розумів цього тоді, коли проходив під широкою аркою поліцейської станції Колаба, але досі бачив її зажурену посмішку, що падала, неначе сніг у річку. Я подолав кілька сходинок, щоб дістатися дерев’яної веранди, яка накривала бік і задню частину адміністративної будівлі. Черговий біля офісу сержанта мене знав. Він похитав головою, посміхаючись і даючи мені пройти. Він був радий мене бачити. Я був хорошим гравцем. Я жартівливо віддав честь Блискавичному Диліпу — днювальному сержантові. Його набрякле обличчя алкоголіка роздулося від приглушеного обурення. Він був у паскудному настрої, бо перебував на подвійному чергуванні. Це був поганий початок. Блискавичний Диліп був садистом. Я знав про це, бо був його в’язнем кілька років тому. Тоді він глумився наді мною, утамовуючи свій кровожерний голод моєю безпорадністю. І він бажав це повторити, насолоджуючись синцями на моєму обличчі, його губи тремтіли від очікування. Але для мене ситуація змінилася. Тільки не для нього. Я працював на санджайську компанію, яка вливала вдосталь різних активів до поліцейського відділку. Він ризикував занадто великою кількістю грошей задля своїх дефективних бажань. Дозволивши собі щось схоже на посмішку, він трохи кивнув угору: що трапилося? — Бос на місці? — запитав я. Його посмішка доповнилася вишкіреними зубами. Диліп знав, що будь-який мій хабар безпосередньо його босу, молодшому інспектору, лише просочиться крізь його спітнілу долоню. — Молодший інспектор — дуже зайнята людина. Можливо, я зможу чимось допомогти? — Ну... — відповів я, озираючись на інших копів у відділку. Вони непереконливо вдавали, що не слухають. На їхній захист мушу сказати, що в Індії у нас небагато практики в мистецтві вдавання, наче ми не слухаємо. — Сантошу! Принеси нам чаю! — відрізав Диліп, використовуючи маратхі. — Запар свіжого, яар! Усі інші! Ідіть і перевірте нижню казарму! Нижня казарма містилася на першому поверсі у задній частині відділку. Вона використовувалася для утримання скажених в’язнів, які буйно протистояли тортурам. Молоді копи перезирнулися між собою, а потім один з них заговорив. — Але, сер, нижня казарма порожня, сер. — Я хіба запитував вас, чи в нижній казармі хтось є? — зажадав Диліп. — Н-ні. Сер. — Тоді виконуйте мій наказ. Усі ви. І ретельно її огляньте! Зараз! — Так, сер! — зарепетували констеблі, хапаючи свої м’які кашкети й поспіхом виходячи геть з кімнати. — У вас, хлопці, має бути якийсь код абощо, — запропонував я, коли вони зникли. — Це, мабуть, втомлює — виганяти їх звідси майже щогодини. — Дуже смішно, — відповів Диліп. — Давай по суті або вимітайся. У мене з’явився головний біль, і я хочу його комусь подарувати. Чесні копи всі однакові; кожен нечесний коп корумпований по-своєму. Вони всі беруть гроші, але деякі приймають їх неохоче, інші — з жадобою; деякі приймають зі злістю, а інші — щиро; деякі жартують та пітніють, наче вони піднімаються на пагорб; деякі перетворюють це на змагання, доки інші хочуть бути твоїм новим найкращим другом. Диліп належав до того типу копів, що брали гроші обурено, та намагався змусити тебе спливати кров’ю за те, що ти їх йому дав. На щастя, як і всі забіяки, він любив лестощі. — Я радий, що ти особисто можеш з цим розібратися, — почав я. — Вирішувати справу з Патилем може зайняти цілий день. Він не володіє твоєю майстерністю для вирішення проблем рішуче та швидко, фатафат — «як блискавка». Недарма тебе кличуть Блискавичним Диліпом. Насправді ж того чоловіка називали Блискавичним Диліпом тому, що його сяйливі чоботи, кидаючись із темряви його люті, завжди вражали прикуту людину, коли вона найменше цього очікувала, і ніколи не били в одне й те саме місце. — Це чиста правда, — оживився Диліп, розслабляючись у своєму кріслі. — Що я можу для тебе зробити? — У твоєму ізоляторі сидить чоловік на ім’я Фарзад Дарувалла. Я б хотів оплатити його штраф. — Штрафи призначаються судом, а не поліцією, — зауважив Диліп, і підступна посмішка зволожила його губи. — Звісно, ти абсолютно правий, — посміхнувся я, — але людина з твоїм баченням може зрозуміти, що вирішення цієї проблеми тут і зараз заощадить дорогоцінний час у суді та гроші з державної скарбниці. — Для чого тобі потрібен цей парубок? — Ну, я б міг назвати п’ять тисяч причин, — відповів я, дістаючи приготовану пачку рупій з кишені та починаючи їх перераховувати. — Людина з баченням могла б вигадати набагато більше причин, — нахмурився Диліп. Було запізно. Він уже дивився на гроші. — Блискавичний-джі, — прощебетав я, згинаючи купюри вдвоє та підсуваючи їх на той бік столу під прикриттям своєї долоні. — Ми ведемо цей танець уже майже два роки і обоє знаємо, що молодшому інспектору буде достатньо й п’яти тисяч причин як... пояснення... мого інтересу. Я буду вдячний, якщо ти позбавиш мене турбот і особисто приймеш ці пояснення. Сантош ніс чай, його кроки гримотіли по дошках дерев’яної веранди. Блискавичний Диліп поквапився накрити мою долоню своєю. Я забрав руку. Диліп плавно посунув гроші на свій бік столу, а потім сховав їх у кишеню. — Парубок з коледжу, — звернувся до Сантоша Диліп, коли молодий констебль поставив перед нами чай. — Той, якого ми затримали у клубі минулої ночі. Приведи його сюди. — Так, сер, — відповів Сантош, кидаючись із кімнати. Новачки повернулися до офісу, але Диліп зупинив їх піднесеною рукою. — Чому ви повернулися? — Ми... ми перевірили нижню казарму, сер, як ви й наказали. Усе гаразд. І ми помітили, як ви замовили чай, тому подумали, що ви могли... — Перевірте там уважніше! — гаркнув Блискавичний Диліп, знову звертаючи свою увагу на мене. Новачки подивилися на мене, потім знизали плечима і знову посунули геть. — Чи можу я ще чимось допомогти тобі? — уїдливо поцікавився Диліп. — Узагалі-то, так. Ти чув про чужинця з білосніжним волоссям та в темно-синьому костюмі, який уже два тижні розпитує людей на вулицях Колаби? Я згадав про Зодіаків Джорджів і їхнього загадкового переслідувача. Якщо Диліп знає про цього чоловіка бодай щось, за це варто заплатити. — Синій костюм і біле волосся? — замислився він. — І якщо я бачив схожого чоловіка? — Я міг би назвати тисячу причин, чому б хотів про нього знати. Він посміхнувся. Я дістав з кишені гроші й посунув їх на середину столу, як і до цього, затуляючи їх рукою. — І я думаю, що ці причини, — вишкірився він, — мають привести тебе на зустріч до пана Вілсона, якого можна знайти в готелі «Магеш». Він потягнувся, щоб накрити мою руку своєю. Я завагався. — Хто він? Чого йому треба? — Він декого шукає. Ба більше, він не зізнається, кого саме. Я відвів руку. Він забрав гроші. — Ти допоміг йому когось знайти? — Він відмовився надавати достатнє пояснення, тому я виставив його звідси. — Якщо він... — почав я, але в цю хвилину Сантош повернувся разом з Фарзадом. Молодий парсійський фальшувальник був без слідів крові, але істотно пошарпаний. Його очі були розширені від страху, а груди піднімалися й опускалися дуже швидко, тремтливими короткими віддихами. Я бачив такий вигляд уже багато разів, вигляд чоловіка, який готується до побиття. Помітивши мене, він посвітлів з обличчя й кинувся до мене. — Агов, друже, я такий радий тебе бачити! Я... Я підвівся, перебиваючи його, поклав йому руку на груди. — Заспокойся, — вигукнув я, схвильований його балакучістю та тим, що він міг озвучити щось, чого не мав чути Блискавичний Диліп. — Вияви повагу до сержанта, а потім ми звідси підемо. — Сержанте-джі, — мовив Фарзад, склавши долоні разом, — дуже, дуже вам вдячний за вашу доброту та щедрість. Диліп відкинувся у кріслі. — Відвали! — відповів він. — І більше не повертайся! Я вхопив Фарзада за рукав, тягнучи його за собою з кімнати, а потім крізь широкі ворота аж на вулицю. На стежці неподалік входу я запалив дві цигарки й віддав одну з них молодому фальшувальнику. — Що сталося? — Вчора ввечері я був трішки... ну добре, я був дуже п’яний. У клубі «Драм Біт» була дуже крута вечірка. Це було відпадно, чоловіче. Ти б мене бачив! Я танцював як скажений. Так і знай. — Я розраховую на пояснення, чому я мусив вилазити з комфортного ліжка о шостій ранку, щоб почути про те, що ти танцював як покидьок. — Так, звісно. Вибач. Ну, розумієш, копи приперлися, щоб прикрити вечірку десь о першій, як зазвичай. Хтось голосно заперечив. Мабуть, я захопився томата^[55] і почав нахабно коментувати події. — Нахабно? — О так. Я широко відомий своїми нахабними зауваженнями. — Це не те, чим має вихвалятися дорослий чоловік, Фарзаде. — Ні, серйозно! Я широко відомий своїми... — Наскільки нахабними? — Там був дуже гладкий коп. Я обізвав його Констеблем Три-Кляті-Свині. А іншому я сказав, що він — мавпячий кокос. І я заявив... — Я зрозумів. Продовжуй оповідь. — Ну, наступної миті я вже був на землі. Я спіткнувся чи хтось штовхнув. І поки я лежав, бах! — хтось уперіщив мене в потилицю. Одного удару було досить, щоб мене вирубати. — Блискавичний Диліп відробляє подвійну зміну. — Атож. Сержант — справжній виродок. Отож я прокинувся у поліцейському джипі ззаду, а Блискавичний Диліп тримав ногу в мене на грудях, а потім мене вкинули в камеру. Мені не дозволяли нікуди дзвонити через ті мої... — Нахабні зауваження. — Так. Ти можеш у таке повірити? Я думав, що пробуду там увесь день, на додачу до кількох безцеремонних прочуханок. Як ти мене знайшов? — Компанія платить усім прибиральникам камер. Таким чином ми забезпечуємо усім необхідним хлопців, які там замкнені. Один з них тебе побачив і зателефонував своєму зв’язковому. Вони повідомили мене. — Я збіса радий, що ти з’явився, друже. Це була моя перша ніч у буцегарні. Ще одна така ніч стала б для мене останньою. Так і знай. — Санджай не зрадіє. Він витрачає багато ресурсів, щоб тримати це місце під контролем. Тобі доведеться купити йому нового капелюха. — Я... я... але ти знаєш... розмір його голови? — запитав він, відчайдушно схвильований. — Я бачив його лише одного разу, і наскільки я пам’ятаю, його голова, при всій повазі, видавалася трохи завеликою. — Він не носить капелюхів. — Але... ти ж сказав... — Я пожартував. Та лише про капелюха. — Мені... мені дуже шкода. Я справді сконфузився. Це... це більше не повториться. Може, ти б замовив за мене слівце перед Санджаєм? Я досі реготав, коли біля нас зупинилося таксі. З нього вийшов Навін Едеїр і нахилився до вікна, щоб заплатити водієві. Відчинивши задні дверцята, він допоміг вибратися з автомобіля молодій жінці. Тоді повернувся й помітив мене. — Ліне! Такий радий тебе бачити, друже. Що тебе сюди привело? — Шість тисяч причин, — відповів я, витріщаючись на дівчину. Її обличчя було знайомим, але я не міг її пригадати. — О, — спам’ятався Навін, — це Дівія. Дівія Девнані. Дівія Девнані — дочка одного з найбагатших людей Бомбея. Зображення її невисокого, атлетично підтягнутого тіла, загорнутого в дорогі дизайнерські сукні, ставали основною темою репортажів про всі наймодніші події в місті. Так, саме це збило мене з пантелику — негламурний одяг, у який вона була одягнена того ранку. Проста синя футболка, намисто з лазуриту та джинси були з іншого світу, не того, в якому вона була народжена, щоб правити. Переді мною стояла дівчина в тілі жінки, а не жінка з обкладинки. — Приємно познайомитися, — мовив я. — Гашиш маєш? — зажадала вона відразу. Я зиркнув у бік Навіна. — Це довга історія, — зітхнув він. — Ні, не довга, — заперечила дівчина. — Мій батько — Мукеш Девнані. Я так розумію, що ти чув про Мукеша Девнані? — Це той дядько зі скаженою дочкою, яка випрошує наркотики біля поліцейського відділку, він? — Смішно, — зронила вона. — Обережно, бо я можу обмочити собі штани. — Ти збиралася повідати, чому це не довга історія, — мовив я. — Я вже не хочу тобі розповідати, — надулася вона. — Її батько найняв мого знайомого адвоката... — почав Навін. — Який потім найняв цього типа, — негайно перебила вона, — як мого охоронця на декілька тижнів. — Можу сказати, що ти в дуже добрих руках. — Дякую, — сказав Навін. — Пішов ти, — відповіла вона. — Приємно було познайомитися, — мовив я. — Бувай здоровий, Навіне. — І все тому, що я зв’язалася з цим імітатором боллівудської зірки кіно, — провадила Дівія, ігноруючи мене, — тобто він навіть не справжня зірка кіно, а лише імітатор, хай йому грець. І він, повний придурок, починає погрожувати, коли я відмовляюся йти з ним на побачення. Ти можеш у таке повірити? — Там справжні джунглі, — посміхнувся я. — І ти хочеш пояснити це мені, — мовила вона. — То в тебе є гашиш чи ні? — У мене є! — вигукнув Фарзад. — Так і знай. Ми повернулися до нього. Він заліз собі у штани, трохи там пововтузився, а витягнувши руку, показав десятиграмовий блок кашмірського гашишу, загорнутого у прозору плівку. — Ось, — сказав він, пропонуючи його Дівії. — Він твій. Будь ласка. Візьми як... подарунок, типу. Дівія неначе проковтнула цілого лимона. — Ти витягнув цю штуку... зі своєї спідньої білизни? — запитала вона, стримуючи блювотний рефлекс. — Ну... так... але... я одягнув чисту спідню білизну лише вчора ввечері. Так і знай! — Хто в біса цей тип? — зажадала Дівія відповіді у Навіна. — Він зі мною, — відповів я. — Вибач! — почав Фарзад, запихаючи гашиш назад до кишені. — Я не хотів... — Зупинися! Ти що робиш? — Але... я подумав, що ти... — Здери з нього плівку, — наказала вона. — А потім не чіпай його. Просто залиш у долоні, на розгорнутій плівці. Не торкайся його своїми пальцями. І не торкайся мене. Навіть не думай мене торкатися. Повір, я дізнаюсь, якщо ти подумаєш про це. Мозок у тебе — неначе іграшка для мене. Це завиграшки для будь-якої жінки. Тож не думай про мене. І віддай мені нарешті цей бісів гашиш, ти, чудг. Фарзад почав розпаковувати блок гашишу, його пальці тремтіли. Він поглянув на мініатюрну світську левицю. — Ти думаєш! — попередила Дівія. — Ні! — заперечив Фарзад. — Я не думаю! — Ти просто огидний. Фарзад нарешті спромігся розгорнути блок і тримав гашиш на долоні. Дівія взяла його вказівним і великим пальцями, відламала маленький шматочок, а решту кинула до сріблястого риб’ячого рота своєї сумочки. Вона дістала цигарку, висмикнула з кінчика трохи тютюну, а замість нього запхнула туди шматочок гашишу. Вклала цигарку між губами й обернулася до Навіна по запальничку. Він завагався. — Думаєш, це хороша ідея? — Я не піду на розмову до копів, доки не випалю цю цигарку, — сказала вона. — Я навіть не розмовляю з покоївкою з нижнього поверху, доки горішня покоївка не дасть мені цигарку. Навін запалив їй цигарку. Вона затягнулася, кілька секунд потримала дим у легенях, а потім випустила його густим стовпом. Навін обернувся до мене. — Її батько подав скаргу на актора-імітатора ще до моєї появи, — пояснив Навін. — Актор погано поводився. Я його навідав. Ми поговорили. Він погодився відстати і триматися подалі. Тепер нам потрібно відкликати скаргу, але Дівія має зробити це особисто. Я хочу вирішити все вранці, поки не пронюхали репортери, і... — Ходімо вже нарешті, бляха! — відрубала Дівія, загасивши цигарку об підошву черевика. Навін потиснув мені руку. Я на мить міцно стис його долоню. — Тип, який переслідує Зодіаків Джорджів, — почав я. — Його прізвище — Вілсон, зупинився в... — У «Магеші», — завершив за мене Навін. — Я знаю. Через останні події я забув тобі розповісти. Я знайшов його вчора ввечері. Як про нього дізнався ти? — Він приходив сюди, шукаючи інформацію. — Він щось дізнався? — Диліп, черговий сержант... ти його знаєш? — Так. Блискавичний Диліп. Ми з ним перетиналися. — Він стверджує, що пан Вілсон відмовився платити, тож він прогнав його геть. — Ти йому віриш? — Зазвичай, ні. — Хочеш, щоб я сходив до Вілсона? — Не зараз. Не без мене. Перевір його. Знайди про нього все, що зможеш. Зв’яжися зі мною, добре? — Тгик, — посміхнувся Навін. — Я цим займусь, і... — Це в біса найдовший період часу, коли я мусила стояти, — сердито перебила Дівія, — на своїх ногах, заради всього святого, не сходячи з місця, заради всього святого, за все своє бісове життя! Думаєш, ми вже можемо нарешті йти? Навін посміхнувся на прощання й повів нещасну маленьку багатійку крізь аркові ворота. — Фарзад! — заволав їй услід Фарзад. — Моє ім’я — Фарзад! Коли вона зникла з очей, молодий парс повернувся до мене, широко посміхаючись. — Хай йому біс, яар! Що за чарівна дівчина! І така гарна людина! Я чув, що деякі з цих супермегабагатих дівчат, вони можуть бути дуже зарозумілі й таке інше. Але вона така природна, і вона... — Може, вже зупинишся? Хлопчина розтулив рота, щоб запротестувати, але слова так і не зірвалися, коли він побачив мій вираз обличчя. — Вибач, — зніяковіло вичавив він. — Але... ти помітив колір її очей! О Боже! Неначе дрібочки чогось сяйливого, знаєш, занурені у щось... дуже-дуже налиті... чимось, дуже чарівним, наче ківш із... чарівним... медом. — Будь ласка, Фарзаде. Я ще навіть не снідав. — Вибач, Ліне. Гей, це саме те! Поснідаймо! Ти можеш заїхати до мене? Можеш просто зараз поїхати зі мною додому? Ти обіцяв навідатися цього тижня! — Моя відповідь — ні, Фарзаде. — Будь ласка, подумай! Я маю побачитися з мамою й татом, помитись у ванні та змінити одяг, перш ніж їхати на роботу. Давай зі мною. Дехто з родичів ще буде снідати вдома, і вони будуть у захваті від зустрічі з тобою. Особливо після того, як ти врятував мені життя і все таке. — Я не рятував твого... — Будь ласка, баба! Довірся мені, повір мені, вони чекають на знайомство з тобою, і дуже важливо, щоб ти прийшов, і в мене вдома буде збіса цікаво! — Послухай, я... — Будь ласка! Будь ласка, Ліне! До нас під’їхали чотири мотоцикли. Це були представники санджайської компанії. Ватажком групи був Раві — молодий солдат у групі тиску Абдулли. — Агов, Ліне, — мовив Раві. Його очі ховалися за ртутними дзеркальними окулярами. — Ми чули, що кілька скорпіонів снідають в одному з наших місць у форту. Ми саме туди їдемо, щоб вибити з них усе лайно. Хочеш з нами? Я поглянув на Фарзада. — У мене вже є плани на сніданок, — відповів я. — Справді? — здивувався Фарзад. — Гаразд, Ліне, — сказав Раві, заводячи мотоцикла. — Я привезу тобі сувеніра. — Прошу, не треба, — мовив я, але він уже від’їхав. Район форту був на відстані тридцятихвилинної прогулянки від того місця, де ми стояли, і приблизно на такій самій відстані від особняка Санджая. Якщо скорпіони насправді провокували нас на бійку так близько від його дому, то війна, яку Санджай так намагався відстрочити угодами, уже була в нього на порозі. — Як ти думаєш, може, одного дня вони візьмуть мене з собою? — запитав Фарзад, спостерігаючи, як чотири мотоцикли зникають у бурхливому потоці транспорту. — Було б дуже добре надерти комусь дупу разом з ними. Я подивився на молодого фальшувальника, якого вирубали буквально вчора ввечері, а він уже думає про те, щоб самому когось вирубати. Це було не жорстокістю чи грубістю, брутальна фантазія Фарзада про братерство була лише хлопчачою бравадою. Він не був гангстером. Він був просто на межі після кількох годин у камері. Він був хорошим хлопчиною в поганій компанії. — Якщо ти коли-небудь поїдеш з ними і я про це почую, — сказав я, — то власноруч надеру тобі дупу. Він хвильку про це подумав. — Ти досі йдеш на сніданок зі мною, будь ласка? — І не сумнівайся, — відповів я, обіймаючи та ведучи його до свого мотоцикла. Розділ 15

Навіть нині Бомбей залишається містом слів. Усі розмовляють, скрізь і повсякчас. Водії розпитують у водіїв напрямок руху, незнайомці розмовляють з незнайомцями, копи спілкуються зі злочинцями. А якщо ти хочеш надіслати листа або телеграму, то потрібно вказати якогось орієнтира біля адреси доставки, наприклад, навпроти Геера-Панна або біля Купер-Чимні. І слова в Бомбеї, навіть такі несуттєві слова, як «будь ласка», «будь ласка, ходімо», розгортають перед вами пригоди, неначе вітрила. Фарзад сидів позаду мене на мотоциклі, вказуючи на свої улюблені місця під час нашої короткої поїздки до Колаба-Бек-Бею, біля Кафф-Перейду. Ох, і полюбляв він побазікати, цей малий. Натхненний місцями, які ми проминали, він починав розповідати три історії, але жодну з них так і не закінчив. Припаркувавшись біля будинку його батьків, я поглянув на величезну будівлю, щонайменше зо три поверхи заввишки разом з гостроверхими горищами. Вражаючий будинок з багаторівневим рельєфним фасадом був одним з трьох і займав обидва боки вулиці, формуючи невеличкий квартал. З’єднаний зі схожими будинками, що були по сусідству, маєток Даруваллів був наділений фасадом, який так обожнювали ми, фанатики Південного Бомбея, з архітектурним розмахом, успадкованим після британського панування, і виготовленим з місцевого граніту й піщанику руками індійських митців. Вікна хизувалися вітражними шибками і декоративними кам’яними арками, а захисні ковані спіралі немов обростали елегантними пагонами з металевими візерунчастими листочками. Квітуча огорожа дарувала інтимність і затінювала вранішнє сонце. Широкі дерев’яні двері, оточені раджастанськими колонами та прикрашені складним геометричним різьбленням, тихо відчинилися, коли Фарзад скористався ключем і провів мене до вестибюлю. Високий хол з мармуровими стінами було декоровано квітковими гірляндами, що звисали з урн, виставлених у зубчастих нішах. Ароматичні палички наповнювали повітря пахощами сандала. Просто перед нами, навпроти головного входу, зі стелі звисали червоні оксамитові портьєри. — Ти готовий? — театрально запитав Фарзад, поклавши руку на портьєру. — Я озброєний, — посміхнувся я. — Якщо ти це маєш на увазі. Фарзад відтягнув одну портьєру вбік, притримуючи її для мене. Ми проминули темний прохід і прийшли до складаних дверей. Фарзад розсунув стулки, і я переступив поріг. Величезний простір, який відкривався за коридором, був настільки високий, що я міг тільки туманно розрізнити деталі його залитих сонцем вершин, а ширина була набагато більшою за будинок власне Фарзада. На нижньому рівні стояли два накриті до сніданку довгі столи, кожен з яких міг умістити приблизно п’ятнадцятьох осіб. Кілька чоловіків, жінок і дітей уже сиділи там. Дві повністю обладнані відкриті кухні містилися з лівого і правого боків нижнього поверху. Поза ними бічні й задні двері вели з цього велетенського приміщення до інших зачинених кімнат. Моєму зору відкрилося облаштування верхніх поверхів. Сходи вели до проходів заввишки понад людський зріст. Від цих проходів відгалужувалися драбини, що простягалися ще вище, до дерев’яних настилів, підпертих бамбуковим риштуванням. Декілька чоловіків і жінок потихеньку обстукували й обшкрібали стіни, розташувавшись повсюди на риштуваннях. Розрив у мусонній хмарі пропускав протоки сонячного світла, які проливалися крізь високі баштові вікна. Увесь навколишній простір несподівано перетворився на топазно-жовте сяяння. Я неначе потрапив до собору, тільки без властивого там благоговіння. — Фарзаде! — скрикнула жінка, і всі присутні повернули голови. — Привіт, мамо! — промовив Фарзад. Його рука досі була на моєму плечі. — Привіт, мамо? — заволала вона. — Я візьму твоє «Привіт, мамо» і лупитиму ним тебе, поки на тобі живого місця не залишиться. Де ти був? Інші члени родини теж приєдналися до нас. — Я привів Ліна, — провадив Фарзад, сподіваючись, що це допоможе залагодити проблему. — Ох, Фарзаде, мій сину, — схлипнула вона, раптом стискаючи його в задушливих обіймах. Так само поривчасто вона його відштовхнула і нагло дала ляпаса. — Ой! Мамо! — благально скрикнув Фарзад, потираючи щоку. Матері Фарзада було майже п’ятдесят. Вона була низенька на зріст, мала струнку фігуру й акуратну дівочу стрижку, яка підкреслювала м’які риси обличчя. Згори на смугасту сукню вона вдягла квітчастого фартуха. На шиї висіло гарно підібране намисто з перлин. — Що ти витворяєш, капосний хлопчиську? — зажадала вона відповіді. — Ти тепер працюєш на лікарню, постачаючи їм клієнтів, викликаючи в людей... оце... — Інфаркт, — здогадався сивочолий чоловік, який, очевидно, був її чоловіком. — Саме так, викликаючи в людей оце, — не могла вгамуватися вона. — Мамо, це була не моя... — Тож ти Лін! — вигукнула вона, перебиваючи його та повертаючися до мене. — Дядько Кекі, нехай дух його сяє в наших очах, любив про тебе розповідати. Він згадував про мене? Анагіту? Його племінницю? Маму Фарзада? Дружину Аршана? Він казав, що з тобою було дуже цікаво обмінюватися філософськими ідеями. Скажи, що ти думаєш про свободу волі та дилему вибору? — Матінко, дай хлопцеві трішечки відпочити, — мовив батько Фарзада, потискаючи мені руку. — Я — Аршан. Дуже приємно з тобою познайомитися, Ліне. Потім він повернувся до Фарзада, переводячи на нього суворий, але водночас і люблячий погляд. — А що ж до тебе, юначе... — Татку, я можу пояснити! Я... — Ти зможеш пояснити мою руку в себе на дупі! — пробурчала Анагіта. — Ти можеш пояснити, що ми навіть на мить не склепили очей за цілу ніч, бо хвилювалися за тебе? Ти можеш пояснити, чому твій батько прочісував місто о другій годині ночі, розшукуючи тебе, бо тебе міг переїхати водовоз і залишити десь у канаві розчавленим, неначе яєчня. — Мамо... — Ти хоч знаєш, як багато канав у цьому районі? Ця територія просто всипана канавами. Твій батько обдивився їх усі, шукаючи твого розчавленого, мов яєчня, трупа. І ти ще маєш безсоромність стояти перед нами без жодної краплі розкаяння? — Може, ти кульгаєш, — поцікавився якийсь юнак, наближаючись до нас і вітаючись із Фарзадом. — Чи, може, покалічився, на^[56]? — Це мій друг Алі, — представив його Фарзад, винувато посміхаючись хлопцю, який був неначе його близнюком за зростом і вагою і приблизно такого самого віку. — Саламалейкум, — привітався я. — Валейкумсалам, Ліне, — відповів Алі, потискаючи мені руку. — Вітаю на фабриці мрій. — Лін сьогодні витягнув мене з в’язниці, — оголосив Фарзад. — З в’язниці! — пропищала Анагіта. — Краще б ти був на дні однієї з тих канав разом зі своїм нещасним батьком. — Ну, матінко, він уже вдома, — заспокоїв Аршан, ніжно штовхаючи нас до столів, які стояли ліворуч. — І готовий заспорити, що вони обоє вмирають від голоду. — Не те слово, тату! — підтвердив Фарзад, підходячи до столу. — Ні, не так швидко! — заперечила молода жінка, відтягуючи Фарзада за рукав. Вона була одягнена в яскравий сальвар-каміз^[57] зі звуженими штанами блідувато-зеленого кольору та у вільну жовто-помаранчеву туніку. — Тільки не руками, що вкриті тюремними мікробами! Хто знає, якими жахливими хворобами ти просто зараз нас заражаєш? Негайно помий руки! — Ти чув її! — погодилась Анагіта. — Помий руки! Ти теж, Ліне. Він міг інфікувати й тебе тюремними мікробами. — Так, пані. — Але я маю заздалегідь тебе попередити, — застерегла вона. — Я схиляюся до детермінізму, тож я готова закасати рукави, якщо ти на боці свободи волі. — Так, пані. — І я не притримую своїх ударів, — додала вона, — Навіть коли справа йде про філософію. — Так, пані. Ми помили руки над раковиною у відритій кухні, а потім сіли за довгим столом з лівого боку величезної кімнати. Жінка в сальвар-камізі миттю подала нам по мисці м’яса з запашною підливою. — Молодики, спробуйте баранини, — запропонувала вона, використавши цей момент, щоб ущипнути Фарзада за щоку. — Ти поганий, поганий хлопчисько! — Ти навіть не знаєш, що я зробив! — обурився Фарзад. — Мені цього і знати не потрібно, — твердила жінка, знову щипаючи його за щоку. — Ти завжди залишаєшся поганим, поганим хлопчиськом, хай що робиш. Навіть коли ти робиш щось хороше, то все одно поганий, еге ж? — І нахабний, — додав я. — Ой, я боюся навіть починати про його нахабність, — погодилась Анагіта. — Дякую, Ліне, — пробубонів Фарзад. — Та нема за що. Жінка в сальварі залишила ще одного синця на щоці Фарзада. — Ти нахабний, нахабний, нахабний хлопчисько. — Це — тітонька Загіра, — представив її Фарзад, потираючи нащипане обличчя. — Мама Алі. — Якщо ти любиш винятково вегетаріанські страви, — радісно запропонувала інша жінка, одягнена у блакитне сарі, — тобі може сподобатися наш дал-роті^[58]. Все свіже. Щойно приготовлене. Вона поставила на стіл дві невеличкі миски долу шафранового кольору і розгорнула серветку зі щойно приготовленими роті. — Їж! Їж! — веліла вона. — Не соромся. — Це — тітонька Джая, — сценічно прошепотів Фарзад. — Між тітонькою Загірою та тітонькою Джаєю існує змагання на звання найкращого кухаря, а мама туди не втручається. Нам потрібно буди дипломатичними. Я почну з баранини, а ти спробуй дал, згода? Ми підсунули миски з їжею ближче й почали їсти. Усе було дуже смачно, і я жадібно запихався. Двоє жінок обмінялися поглядами, задоволені кінцевим результатом, і приєдналися до нас. До нас також приєдналися декілька дорослих і дітей. Одні прийшли з кімнати на нижньому поверсі, доки інші спустилися зі взаємопов’язаних місточків, щоб постояти біля нас або присісти трохи далі за столом. Поки Фарзад запихався куснем баранини з приправленою підливою, Анагіта підійшла ззаду й ляснула його по потилиці, так само швидко й неочікувано, як сам Блискавичний Диліп. Усі діти біля нас почали сміятися й хихотіти. — Ой! Мамо! Чого ти так? — Ти мав би камінці їсти! — заявила вона, розмахуючи перед ним руками. — Камінці з тих канав, у яких тебе шукав батько, замість того... замість смачної баранини. — Дал також дуже смачний, правда ж? — запитала мене тітонька Джая. — О так, — миттю погодивсь я. — Твій нещасний батько провів усю ніч у тих проклятих канавах. — Дорогенька матусю, досить уже про канави, — пролепетав батько Фарзада. — Дай хлопчині можливість пояснити. — Вчора вночі я був у клубі «Драм Біт», — почав Фарзад. — О! Яку вони грали музику? — запитала гарненька дівчина років сімнадцятьох. Вона сиділа трохи далі за столом і нахилилася вперед, щоб привернути увагу Фарзада. — Це — кузина Каріна, дочка тітоньки Джаї, — представив Фарзад, навіть не поглянувши на неї. — Каріно, це — Лін. — Привіт, — сказала вона, скромно посміхаючись. — Привіт, — відповів я. Закінчивши миску овочів, я акуратно її відставив. Тітонька Загіра відразу ж поставила переді мною миску баранини, настільки близько до краю, що вона мало не впала мені на ноги. Я схопив миску обіруч. — Дякую. — Добра баранина, — зізналася тітонька Загіра, підморгуючи мені. — Помічна від злості та всього такого. — Злості. Так, пані. Дякую. — Тож ти був у клубі «Драм Біт», — тихо мовив Аршан, — про який я тебе попереджав багато разів, сину. — Що за попередження? — запитала Анагіта, ляпаючи Фарзада по потилиці. — Ой! Мамо! Та перестань уже, яар! — Твої попередження йому дуже смакують! Він поглинає їх, наче солодощі! Ням, ням, ням! Я казала тобі, що оперантне зумовлення — це єдина річ, яка подіє на цього хлопця, але ти такий прихильник Штайнера! Я б сказала, що твого сина вчора добряче штайнернули, ти так не думаєш? — Не певна, що ти можеш звинувачувати школу Штайнера, — втрутилася Джая. — Справді, — погодилася Загіра. — Методологія досить обґрунтована, на? Мій Сулейман лише вчора ввечері заявляв... — І доки ти був у нічному клубі... — терпляче продовжував запитувати Аршан. — Ну, — сказав Фарзад, схвильовано поглядаючи на руку матері. — Там була ця вечірка, і ми... — А вони ставили якісь нові танці? — запитала Каріна. — Вони крутили музику з нового фільму Мітхуна^[59]? — Я можу дістати тобі цю музику вже по обіді, — недбало відповів їй Алі, забираючи у Фарзада шматок його хліба та відкушуючи. — Будь-які пісні. Навіть ті, яких ще немає у прокаті. — Ого! — зітхнула дівчина. — І доки ти був у цьому клубі... — рішуче продовжував запитувати Аршан. — І доки ти був у цьому клубі школи Штайнера, — втрутилась Анагіта, піднімаючи руку, — вільний, як птаха, твій батько прочісував канави! — Ні, — мовив Аршан. Його терпіння було на межі. — Я абсолютно впевнений, що канави були пізніше, золотко. То що ж такого сталось у клубі, що ти опинився у в’язниці? — Я... я не певен, — мовив Фарзад, насупивши брови. — Я перебрав. Це я можу визнати. І там була сварка, коли з’явилися копи, щоб закрити клуб. Наступної миті я вже лежав на підлозі. Думаю, що впав. А потім один з копів врізав мені по голові, якраз туди, куди ти мене б’єш, мамо, і я знепритомнів. Я отямився в поліцейському джипі, далі мене посадили за ґрати, без телефонного дзвінка і без вашого дозволу. Хтось із працівників зателефонував до компанії, а вони знайшли Ліна, й він приїхав і витягнув мене. Він урятував мою шкуру. Так і знайте. — Це все? — запитала мати Фарзада. На її обличчі відбилося презирство. — Це і є твоя велика пригода? — Я не казав, що це була велика пригода! — запротестував Фарзад, але його мати вже зникла, прямуючи до кухні. — Дякую, Ліне, за те, що привів нашого хлопчика додому, — сказав Аршан. Його голова на мить опустилася на моє плече. Він знову повернувся до Фарзада. — Тож дозволь мені прояснити. Поліцейський врізав тобі по голові, поки ти лежав на підлозі. Ударив настільки сильно, що ти знепритомнів? — Так і було, татку. Я нічого не робив. Я був занадто п’яний, щоб будь-що зробити. Я просто лежав там, де впав. — Ти знаєш ім’я поліцейського? — задумливо запитав Аршан. — Його називають Блискавичним Диліпом. Він черговий в ізоляторі Колаби. А що? — Мій тато злетить з котушок через це! — заявив Алі. — Він відбере значка в цього Блискавичного Диліпа. Він залучить увесь факультет права. — А мій батько залучить до процесу медичне товариство, — додала Каріна. Її очі сяяли запеклістю. — Ми доможемося, щоб цього копа виперли з поліції. — Абсолютно! — погодилася Джая. — Берімося до справи! — Я можу втрутитись? Усі повернулися до мене. — Я знаю цього Блискавичного Диліпа досить добре. Він погано переносить образи. Він навіть хабарі важко бере. Я зупинився, привернувши увагу групи. — Продовжуй, — тихо сказав Аршан. — Ви не можете забрати у цього копа значка. Ви можете зробити його життя дуже неприємним, або, можливо, кудись його перевести, але ви не можете відібрати в нього значка. Він забагато знає про дуже велику кількість людей. Ніхто не каже, що він цього не заслуговує, але якщо ви зробите його життя неприємним, то рано чи пізно він повернеться. І коли він повернеться, то знову потурбує ваше щастя. І напевне назавжди. — Ти хочеш сказати, що нам нічого не треба робити? — поцікавився Алі. — Я кажу, якщо ви підете проти цього хлопця, то готуйтеся до війни. Не потрібно недооцінювати його. — Я погоджуюся, — тихо мовив Аршан. — Що? — водночас запитали Алі та Джая. — Фарзаду пощастило. Лін слушно каже. Могло бути набагато гірше. Останнє, чого нам зараз треба, — це поліцейський-соціопат на нашому порозі. — А оперантне зумовлення вимагає трохи лупки, — сказала Анагіта, повертаючись із кухні. — Та що таке з вами, прихильники Штайнера, — відступаєтеся? — Фарзаде, більше ніколи не заходь до цього нічного клубу, — вирішив Аршан, ігноруючи її. — Ти мене чув? Я тобі забороняю. — Так, татку, — мовив Фарзад, понуривши голову. — Добре, — вирішив Аршан, піднімаючись, щоб прибрати тарілки. — Ви вже доїли? Вони з Анагітою занесли тарілки до найближчої кухні та повернулися з чистим посудом і двома пляшками безалкогольного напою. — Чудовий кустард^[60], — запропонувала Анагіта, ставлячи перед нами миски з солодким кустардом. — Щоб влити вам у кров глюкози. — А на додаток буде «Роджерс распбері»^[61], — запропонував Аршан, додаючи по пляшці безалкогольного напою малинового кольору до наших смаколиків. — Мало на світі таких проблем, яких би не змогла вирішити висока холодна склянка «Роджерс распбері». Пийте! — Мені подобається, як ви переробили це місце, — зауважив я. — Хто ваш декоратор? Гарлан Елісон^[62]? Фарзад повернувся до батька. — Татку, він урятував мені життя. Родини проголосували. Я думаю — саме час. Що скажеш? — Мабуть, так воно і є, — пробубонів Аршан, озираючись на павутину драбин, зроблених вручну сходів і помостів у стилі Ешера^[63], що піднімалися навколо нього у великій склепінчастій залі. — Ти згоден? — запитав Фарзад. Аршан перекинув одну ногу через лавку, на якій ми сиділи, та примостився так, щоб дивитися безпосередньо на мене. — У тебе є припущення щодо того, що ми тут робимо? — поцікавився він. — Ну, якщо вгадувати навмання, то, на мою думку, ви тут щось шукаєте. — Саме так, — засяяв Аршан, демонструючи мені ряд акуратних маленьких та ідеально білих зубів. — Тепер я розумію, чому тебе любив дядько Кекі. Це саме те, чим ми тут займаємось. Усе це, усе, що ти тут бачиш, — це велике полювання на скарби, а точніше, на дуже цінну скриню скарбів. — Ви говорите... про піратську скриню скарбів? — Якоюсь мірою, так, — відповів він. — Але скарб торговця — менший і набагато цінніший. — Так, мабуть, дивлячись на всю цю реконструкцію. — Фарзаде, — звелів Аршан. — Принеси список. Коли Фарзад пішов, його батько почав пояснювати. — Мій прадід був дуже успішним чоловіком. Він накопичив солідне багатство. Навіть коли він віддав значну частину своїх грошей на доброчинність і громадську роботу, як велять традиції парсів, його багатство не поступалося статкам будь-якого промисловця чи купця того часу. Фарзад повернувся й сів біля мене на довгій лавці. Він передав своєму батькові довгий аркуш пергаменту. Завершуючи свою розповідь, Аршан тримав руку на тому документі. — Коли британці розпізнали зловісне передвістя і зрозуміли, що їхнє правління добігає кінця, вони почали виїжджати з Бомбея, деякі з них дуже поспішали. Чимало найуспішніших британських бізнесменів та їхні дружини боялися, що після незалежності на них чекає жорстока відплата. Тож в останні тижні та дні імперії тут був повний хаос. — А ваш прадід опинився у правильному місці у правильний час. — Те, що в мого прапрадіда була гора незадекларованої готівки, яку він не тримав на банківських рахунках, є загальновідомим фактом, — пояснив Фарзад. — Гроші, яких повністю так і не знайшли, — додав Аршан. — А та відсутня готівка, — здогадався я, — пішла на придбання речей у британців-утікачів. — Точно. Боячись, що індійські можновладці можуть вирішити, наче втікачі вкрали або награбували коштовностей, а може, деякі так і робили, багато британців заздалегідь продавали свої прикраси. Мій прапрадід придбав дуже велику кількість тих коштовностей якраз в останні місяці перед незалежністю, а потім він їх заховав... — Десь у цьому будинку, — завершив я. Аршан зітхнув і знову розпочав блукати поглядом по риштованню і настилах, що оповили залу, неначе плетена корзина. — Але немає жодних підказок про те, де саме заховано скарби? — Жодного слова, — понурився Аршан, розгортаючи пергаментного аркуша та тримаючи його між нами. — Ми знайшли у старій книзі документ, який дуже детально перераховує кількість і вид коштовного каміння і той факт, що воно було десь заховано, навіть описує скриню, але там жодного натяку на точне місце. Мій прадід володів трьома будинками цього кварталу і свого часу жив і працював у кожному з них. — Тож ви почали шукати. — Ми обшукали всі кімнати й меблі. Ми все перевернули, шукаючи приховані шухляди. Потім ми шукали приховані ніші в стінах, або секретні двері, або щось подібне. Коли ми нічого не знайшли, то зрозуміли, що час пробивати стіни. — Ми почали тут, зі стін у нашому власному будинку, — уточнила Анагіта, поки Каріна поставила переді мною порцелянову чашку з чаєм. — Але потім, коли ми почали працювати над цією, як її... — Спільною стіною, — допоміг їй Аршан. — Так, коли ми почали вламуватись у неї, у будинку наших сусідів — Ханів — почали відвалюватися частини. — Наприклад, мій улюблений годинник з підсвіткою, — жалісно заявила Загіра. — У ньому був водоспад, розумієш, тож здавалося, неначе повсякчас ллється вода. Потім той годинник упав і розбився на мільйон шматочків. І відтоді я не можу знайти йому гарної заміни. — І коли в їхньому будинку почали падати речі, то Хани прийшли сюди, цікавлячись, чим ми тут займаємось. — Якраз на цьому місці приєднався мій тато, — промовив Алі, молодий друг Фарзада. — Буквально, — жартівливо сміючись, сказав Фарзад. — Дві наші родини завжди були близькі, — мовив Алі. — Дядько Аршан і тітонька Анагіта вирішили розповісти моєму батькові про все, чим вони займалися, і запропонувати йому приєднатися до полювання на скарби. — Ми вважали, що мій прадід міг заховати скриньку з коштовностями всередині спільної стіни, — додав Аршан. — За його життя ці будинки ремонтували та перебудовували багато разів, і без Ханів було неможливо перевірити ці стіни. — Тієї ночі мій Сулейман повернувся додому, — сказала тітонька Загіра, — та зібрав усю родину. Він розповів нам про скарб і про запрошення приєднатися до полювання, навіть якби це означало руйнування стіни між нашими будинками. Ми всі розмовляли водночас, наче недоумкуваті! — Це було круто, — додав Алі. — Ми також багато сперечалися, — провадила Загіра. — Але після затяжних відвертих розмов ми вирішили приєднатися до полювання на скарби і почали ламати стіну наступного ж дня. — Але там скарбу не було, — розповіла гарненька дівчина Каріна. — Принаймні ми його там поки що не знайшли. І тому до цього приєднався ще й мій батько. — Аршан з Анагітою запросили нас на розмову, — пояснила Джая, посміхаючись на згадку про це. — Зайшовши сюди, ми побачили Даруваллів і Ханів, а також усю розруху всередині. Потім вони запросили нас приєднатися, бо думали, що, можливо, той скарб був між нашими двома будинками, з тамтого боку. І їм потрібна була наша співпраця, щоб дослідити верхні поверхи. Мій чоловік Райль погодився просто на місці. Він поведений на пригодах. — Він катається на лижах, — зізналася Каріна. — По снігу. Люди здивовано хитали головами. — І ви абсолютно впевнені, що цей скарб справді тут? — Так і знай, — запевнив Фарзад. — Не знайшовши скарбу в тій стіні, ми почали працювати над стелями й підлогами, що були між нами й дахом. Він тут, і ми його знайдемо. — Це начебто божевільня для нормальних людей, — закінчила за нього Каріна. — З трьома щасливими родинами: одна індійська, одна мусульманська й одна парсійська, що живуть тут разом. Люди навколо мене, члени великих родин і трьох релігій, знизували плечима й усміхалися. — Тут немає перших і останніх, — тихо мовив Аршан. — Ми всі тут разом. Ми всі погодилися розділити скарб на три частини, з рівними частками для кожної родини. — Якщо ви його знайдете, — сказав я. — Коли ми його знайдемо, — виправили мене кілька голосів. — І як довго це тягнеться? — Уже майже п’ять років, — відповів Фарзад. — Ми почали відразу після того, як знайшли пергамент. Хани приєдналися десь за рік, а Малготри — ще за шість місяців. За час наших пошуків я закінчив коледж і побував на Волл-стріт, і повернувся назад. — Але це не справжня наша робота, — сказала Каріна Малготра. — Мій тато — лікар. Татко Алі — дядько Сулейман — викладає право в Університеті Бомбея. Дядько Аршан — архітектор, і завдяки йому ми можемо проводити всю цю реконструкцію, не розваливши увесь будинок. Ті з нас, хто не працює в повну зміну зовні або не сидить удома з дітьми, всі вчаться. — Ми здебільшого шукаємо скарби ночами й у вихідні, — додав Алі. — Або коли в нас з’являється вільний день, як сьогодні, коли всі переживають, бо Фарзад не ночував удома. Дякую за вихідний, кузене. — Звертайся, — посміхнувся Фарзад. — І в нас є дві кухні, — тріумфально заявила Анагіта. — Вегетаріанська і невегетаріанська, тож проблем з харчуванням немає. — Дійсно, — приєдналася тітонька Джая. — Насправді найбільше розбіжностей між громадами зводиться до вибору: гобі^[64] чи гошт^[65], цвітна капуста чи шашлик. Якщо є дві кухні, то всі їдять те, що їм до душі, і все тіп... ну як його... — Топ, — додала Анагіта, і дві жінки обмінялися посмішками. — І ми всі в цьому разом, пан або пропав, — додав Алі, — тож у нас немає причин сперечатися. — Окрім філософських поглядів, — заперечила йому Анагіта. — Хай яка цікава ця таємниця... — почав я, але Фарзад мене перебив. — Я ж тобі казав, що буде цікаво, хіба ні? — А... так. Але ми й досі не дійшли до тої частини оповіді, де я дізнаюся, навіщо ви мені все це розповідаєте. — У нас з’явилася проблема, — скромно пояснив Аршан, щиро дивлячись на мене. — І ми сподівалися, що ти допоможеш її вирішити. — Добре. Розказуйте. — Кілька тижнів тому сюди прийшов інспектор з муніципальної ради, — сказав Алі, — і він помітив деякі зміни в будинках. — Звісно ж, він не знає, що конкретно ми тут робимо, — додав Фарзад. — Ми пояснили йому, що оновлюємо будинки для того, щоб перетворити їх на квартирний комплекс. — А чому він узагалі сюди приходив? — запитав я. — Ми думаємо, що його викликав наш сусіда, — пояснив Аршан. — Він бачив, як нам кілька місяців тому привозили важкі сталеві балки. Ми використовуємо їх для підтримки арок, коли вибиваємо частини стін. — Він намагався купити наш будинок кілька років тому, — мовила Анагіта. — Підлий шахрай перепробував чимало трюків, щоб змусити нас продати. Коли ми відмовилися, він був лютіший за ошпарену кицьку. — А ображати кицьку — це до невдачі, — заявила Загіра, глибокодумно киваючи. — Ти хочеш сказати — навіть якщо це порівняння? — серйозно поцікавилась Анагіта. — Я хочу сказати, що з котами потрібно поводитися обачно. Навіть у порівнянні. Уся група погодилася. Трохи помовчавши, я знову заговорив. — Тож... якщо забути про котів, що вам треба від мене? — Дозволи на перепланування, — відповів Аршан, повертаючись до реальності. — Після довгих переговорів представник муніципальної ради погодився прийняти хабара й дозволив продовжувати наші ремонтні роботи. Але він наполягає, щоб ми отримали належні дозволи на перепланування, або принаймні їхні досить вдалі копії. — Щоб прикрити його дупу, — обурився Алі. — Він не може підробити ці дозволи і не може їх украсти, — додав Фарзад. — Але якщо ми самі їх підробимо, то він пообіцяв, що закриє розслідування. — Якщо ти зможеш підробити їх для нас, Ліне, — виправив його Аршан. — Так, якщо ти їх підробиш, то інспектор на них розпишеться і дасть нам спокій, щоб ми й далі продовжували пошуки скарбів. Жодних проблем. Так і знай. — Отож, це і є вся історія, — зітхнув Аршан, обіперши лікті на довгий стіл. — Якщо ти не зможеш допомогти, то ми будемо змушені зупинити роботи. Якщо ти погодишся допомогти, то ми зможемо продовжувати, доки не знайдемо скарб. — Ти й сам можеш зробити ці документи, — звернувсь я до Фарзада. — Ти достатньо кваліфікований. Я тобі не потрібен. — Дякую за комплімент, — усміхнувся він, — але для цього є кілька перешкод. По-перше, у мене немає жодних контактів у муніципальній раді. А по-друге, хлопці на фабриці не виконуватимуть моїх наказів у такій справі, й вони, швидше за все, донесуть про це Санджаю. А от ти, з іншого боку... — Чому я завжди з іншого боку? — Ти можеш прокрутити все потайки або доручити це мені, бо ти бос на фабриці, — наполягав Фарзад. — З твоєю допомогою про це ніхто не дізнається. — Вам це запитання може здатися дивним, — сказав я, обводячи поглядом обличчя навколо себе, — але не запитати буде ще дивніше. Чому ви вважаєте, що я не відмовлюся вам допомогти, а потім ще й не донесу про це Санджаю? — Це слушне запитання, — погодився Аршан, — і сподіваюся, ти не образишся, якщо я повідомлю, що воно вже не раз піднімалось у цій кімнаті. Суть у тому, що нам потрібна твоя допомога, і ми віримо, що тобі можна довіряти. Дядько Кекі був дуже високої думки про тебе. Від неодноразово розповідав, як ти стояв з Хадербгаєм до кінця і що ти людина честі. Слово «честь» стало кісткою в горлі, особливо коли мене просили приховати щось від мого боса Санджая. Але вони мені сподобались. Уже тоді вони подобалися мені більше, ніж Санджай. І Санджай і так достатньо багатий. Він міг обійтися без частини їхнього скарбу, навіть якби вони його знайшли. — Ваші документи будуть готові цього тижня, — повідомив я. — Я скажу Санджаю, що це послуга другові, бо це так і є. Я вже таким займався. Але нічого більше. Фарзаде, я не хочу, щоб Санджай мені це потім пригадав. Усе зрозуміло? Група людей навколо мене вибухнула оплесками й вигуками. Кілька з них кинулися до мене, щоб поплескати по спині, обійняти або потиснути руку. — Дуже тобі вдячний! — зрадів Аршан, щасливо посміхаючись. — Ми так переживали через проблеми з муніципальною радою! Це перший справжній виклик у нашій справі. Ми... ми почали насолоджуватися цим полюванням на скарби, і ми... ну... думаю, ми б почувалися такими самими загубленими, як і цей скарб, якби рада нас прикрила. — І ми не очікуємо від тебе благодійності, — додав Фарзад. — Скажи йому, тату! — Якщо ти приймеш пропозицію, то ми б хотіли віддати тобі один відсоток від скарбу, — заявив Аршан. — Якщо ви його знайдете, — посміхнувся я. — Коли ми його знайдемо, — виправили мене відразу кілька голосів. — Коли ви його знайдете, — погодився я. — А може, ще дал-роті? — запитала Джая. — І хоч кілька шматочків курки? — порадила Загіра. — І смачнючий яєчний сандвіч з карі, — запропонувала Анагіта, — з великою склянкою малини. — Ні, ні, дякую, — заметушився я, відходячи від столу. — Мені вже не влізе. Може, наступного разу. — Точно, наступного разу, — заявила Анагіта. — Звісно. — Я тебе проведу, — запропонував Фарзад, коли я рушив до довгих портьєр, які запинали вхід до будинку. Усі присутні пішли з нами до дверей. Я попрощався, тиснучи руки й обіймаючись, і пройшов разом з Фарзадом до вестибюля, який вів на вулицю. Тропічний душ промочив вулицю, але важкі хмари зникли, і тепер яскраве сонце випарювало вологу на кожній дзеркальній поверхні. Якимось чином на перший погляд вулиця здалася дивною і незнайомою, неначе чудернацький мегакосмос переходів і ніш у величезній склепінчастій залі будинку Фарзада був справжнім світом, а сяйлива паруюча вулиця поза ним — ілюзія. — Я... ах... я сподіваюся, що моя змішана родина тебе не нажахала, — пробурмотів Фарзад. — Зовсім ні. — Тобі не здається, ну, знаєш, що це трохи... божевільно, на? Те, чим ми займаємось? — Усі щось шукають. І з того, що я побачив, то вам це приносить радість. — Так і є, — швидко погодився він. — І яка ж божевільна людина не захоче бути радісною? Молодий парс імпульсивно потягнувся до мене й міцно обійняв. — Знаєш, Ліне, — мовив він після обіймів, — є ще одна річ, про яку я хотів тебе попросити. — Ще щось, і досі? — Так. Якщо ти коли-небудь дістанеш номер телефону тієї дівчини, вродливої дівчини з чарівністю в очах, тієї Дівії, яку ми зустріли біля поліцейського відділка того ранку, я... — Ні. — Ні? — Ні. — Справді ні? — Ні. — Але... — Ні, — обережно наполіг я, посміхаючись на його спантеличення. Він похитав головою, розвернувся і попрямував назад до будівлі-вулика, свого дому. Я обернувся обличчям до сонця і довго стояв на пропахлій дощем вулиці. Гроші також можуть бути наркотиком, але я не переживав за Фарзадову велику родину. Вони не підсіли. Ще ні. Вони розібрали свої будинки по камінчиках, це правда, але вони замінили їх загальним простором спільного користування. Вони перевернули свої життя з ніг на голову, але то була пригода, мандрівка в собі. Вони надали сенсу мрії, якою жили. Для них це й досі було весело, і саме за це я так їх уподобав. Я стояв там, насолоджуючись сонячним промінням, зовні спокійний, дуже спокійний, але ридаючи десь усередині. Іноді те, що ти втратив, відображене в любові інших, — це вже занадто. Занадто — побачити те, що колись мав, але втратив. Родина, дім — незначні слова, що піднімаються, неначе атоли в землетрусах серця. Втрата, самотність — теж незначні слова, що наповнюють гіркі долини одинокості. На острові теперішнього Лайза вислизала від мене, а згадування одного імені накладало закляття: Карла. Карла. Безглузда річ — намагатися покохати, коли та, яку ти насправді кохаєш, яку народжений кохати, загублена десь у нетрях цього ж міста. Це відчайдушно і безглуздо — спробувати когось покохати. Кохання не пробує, кохання є миттєвим і невідворотним. Згадування імені Карли було вогнем у нутрі, й моє серце не переставало мені нагадувати про це. Ми були вигнанцями — Карла і я, тому що нас вигнали, обох. Лайза та всі інші чудові люди, яких ми любили, або намагалися полюбити, були добровольцями, що на вітрилах пливли до міста мрій. Ми з Карлою виповзли на пісок з тих самих кораблів, які ми самі ж і потопили. Я був зломленою істотою. Я був самотньою зломленою істотою. Може, і Карла такою була — по-своєму. Я поглянув на приречений будинок. Окремі входи ззовні, з’єднані життя всередині. Неважливо, чи знайдуть вони той скарб, чи ні, але те чудо, те диво, та відповідь на молитву уже здійснилися. Я знову повернувся до сонячного сяєва після шторму і приєднався до світу вигнання, що був моїм домом. Розділ 16

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 202122 23 24 25 Следующая ⇒