Annotation 6 страница

Кожна людина переносить побиття по-своєму. Моїм способом було дізнатися все, що можна, про людей, які мене побили, а потім іти назустріч Долі. Коли я втікав з в’язниці, то пробив дірку у стелі кабінету, виліз на дах і переліз через стіну серед білого дня, ще й прихопивши друга. Стеля, крізь яку ми втекли, була у кабінеті головного офіцера з питань безпеки, чоловіка, який організовував побиття мого друга, мене і десятків інших в’язнів, без будь-яких причин і поза законом. Я місяцями за ним спостерігав. Я вивчав його звички і настрій. І я знав про щоденне семихвилинне вікно, коли його не було в офісі, а двері при цьому були незамкнені. Ми залізли на його стіл, щоб пробити діру на свободу. Після нашої втечі він втратив роботу, і Доля взяла вихідний. Я не люблю, коли мені дають ляпасів. Я хотів дізнатися про чоловіків, які зробили це мені. Я хотів про них знати все. Я повернув на другому розриві дорожньої лінії та поїхав назад. Припаркувався в затінку якихось дерев, біля декількох крамниць, через дорогу від складу. Вимкнув двигуна. Перехожі та крамарі витріщалися на моє закривавлене обличчя, але відразу поспішали піти або відводили погляди, коли я теж починав на них дивитися. За деякий час до мене підійшов чоловік, який продавав серветки для чищення автомобілів і мотоциклів. Я купив одну з найдовших серветок, але віддаючи йому гроші, попросив виконати декілька доручень для мене. За п’ять хвилин він повернувся з упаковкою таблеток кодеїну, коробкою пластирів, пляшкою горілки і двома чистими рушниками. Розплатившись, я знайшов відкритий водостік і вимив обличчя серветкою, змоченою в горілці, витираючи криваві рани чистим рушником. Перукар, який обслуговував клієнтів під «деревом для пліток», запропонував мені своє дзеркало. Я прикріпив його до гілки за допомогою стрічки і заклеїв пластирами два найгірші порізи на обличчі. Нарешті я взяв чорну ганчірку, яку придбав у продавця серветок, і обмотав її навколо голови у вигляді афганського тюрбана. Клієнти та друзі, які зібралися в тіні навколо перукарського крісла, кивали і хитали головами на знак несхвалення або підтримки різного ступеня. Я знайшов порожню склянку і, наливши собі горілки, одразу ж її випив. Тримаючи склянку в одній руці, я відкрив зубами упаковку кодеїну, висипав туди чотири пігулки і залив їх горілкою. Рівень схвалення від клубу гоління одразу ж виріс. Коли я випив горілку і запропонував чоловікам решту пляшки, почувся тихий схвальний вигук. Я повернувся до свого мотоцикла, схованого від очей, і крізь пустельно-сухе листя випалених сонцем дерев почав спостерігати за складом, де на підлозі ще не висохла моя кров. Вони вийшли звідти сміючись і жартуючи, штурхаючи та дражнячи худорлявого чоловіка з вусами — Данду. Втиснулись у дві машини «амбасадор» і виїхали на дорогу, прямуючи в бік Тардео. Даючи їм фору в півхвилини, я почав переслідувати машини, залишаючись непомітним. Вони проминули Тардео, потім перехрестя біля Опери і виїхали на головну дорогу. Це був довгий зелений проспект, що йшов паралельно до головної залізничної лінії міста. Машини зупинилися біля воріт особняка, неподалік головної залізничної станції на Черчгейті. Високі металеві ворота швидко відчинилися, машини заїхали всередину, і ворота знову зачинились. Я проїхав повз особняк, вдивляючись у високі вікна будівлі з тристороннім фасадом. Дерев’яні віконниці затуляли всі вікна. Укриті пилюкою вогняно-червоні герані прозирали крізь поруччя балкону на першому поверсі. Вони сягали аж іржавих залізних списів на верхівці муру, затуляючи нижній поверх. Я спрямував свого мотоцикла у потік дорожнього руху, рушаючи в напрямку станції Черчгейт, а далі повз спраглі брунатно-жовті поля Азад-Майдану. Я вихлюпував свою лють на дорозі, підрізаючи автомобілі, відбиваючись від міста, викликаючи на поєдинок і перемагаючи кожен мотоцикл на своєму шляху. Зупинився біля коледжу Кішинчанд-Челларам, неподалік маєтку Санджая. Це був один з найкращих навчальних закладів у Бомбеї. Модно одягнені студенти заповнили вулицю, молоді уми проблискували в їхніх яскравих посмішках. Вони були надією міста, а насправді надією усього світу, хоча мало хто про це тоді знав. — Я присягаюся, — сказав позаду мене голос. — Найшвидший білий чоловік у Бомбеї. Я намагався тебе наздогнати останні п’ять... Це був Фарід Посередник, молодий гангстер, який винуватив себе в тому, що не був з Хадербгаєм перед його смертю, у вбивчих снігах Афганістану. Він зненацька замовк, коли я зняв з голови м’яку чорну тканину, яка була в мене замість тюрбана. — О чорт, чоловіче! Що з тобою сталося? — Не знаєш, чи Санджай вдома? — Так. Звісно. Ходімо в хату. Я розповів про все Санджаю, сидячи у їдальні за скляним столом з позолотою. Санджай був абсолютно спокійний і майже зневажливий. Він попросив повторити всі імена, які вони озвучували, й описати обличчя, які я бачив. — Я цього очікував, — сказав він. — Очікував цього? — запитав я. — Чому ти не попередив Ліна? — зажадав Фарід. — Або мене, щоб я поїхав з ним. Санджай нас проігнорував і почав ходити кімнатою. Його вродливе обличчя постаріло раніше свого часу. Кола під очами ще більше потемніли, перетворившись на чітко окреслені жолоби. Зморшки постійної тривоги прорізалися в кутиках його налитих кров’ю очей, гублячись у свіжій сивині, що зі скронь розходилася в чорному блискучому волоссі. Він забагато пив і зловживав усіма іншими своїми захопленнями. Він, молодий чоловік на чолі імперії, спалював свою молодість занадто швидко. — Чого вони хотіли насправді, на твою думку? — запитав мене він після затяжної паузи. — Чому ти сам мені не скажеш? Що відбувається в Пакистані? Чого ще ти мені не розповів, коли відіслав на Гоа? — Я розповів тобі те, що ти мав знати! — випалив Санджай. — Це була інформація, яку я мав знати раніше, — спокійно мовив я. — Не тебе прив’язували до того лежака, Санджаю. Мене. — Так, дідько! — додав Фарід. Санджай перевів погляд на свої руки на тлі скляного столу. Його найбільшим страхом була кривава мафіозна війна, у результаті якої одна банда втратила б чимало людей і влади, а інша — все. Усе, крім цього, на його думку, це вже перемога. У цьому єдиному ми з ним погоджувалися під час усіх завдань і сутичок за останні два роки. — У цій грі є речі, яких ти не знаєш і не зможеш зрозуміти, — сказав він. — Я керую компанією. Я повідомляю вам обом лише те, що ви маєте знати, і більше нічого. Тож не пішов би ти, Ліне? І не пішов би ти, Фаріде? — Не пішов би я, Санджаю? — вибухнув Фарід. — Це вся повага, яку я отримую? А може, я просто тут і зараз підправлю твою щасливу посмішку? Він почав рухатися до Санджая, але я його зупинив, поклавши руки йому на груди. — Заспокойся, Фаріде, брате, — мовив я. — Якраз цього вони й хотіли, коли цілий день мене лупцювали, — щоб ми налаштувалися один проти одного. — Не пішов би я? — прогарчав Фарід. — Повтори це ще раз, босе. Повтори ще раз. Санджай деякий час дивився на молодого бійця, а потім його холодні очі повернулися до мене. — Скажи мені правду, Ліне. Що ти їм сказав? Прийшла моя черга розізлитися. Лють перепинила мені дихання. Я вищирився, і порізи знову відкрилися. — До чого ти ведеш, босе? Він роздратовано насупився. — Ну ж бо, Ліне, — сказав він. — Це реальний світ. Люди не мовчать. Що ти їм сказав? Я був настільки злий, що готовий був відгамселити його до втрати тями. Фактично я розлютився на нього більше, ніж на чоловіків, які віддубасили мене майже до втрати тями. — Звісно, він нічого не сказав! — обурився Фарід. — Це не вперше, коли його побили вороги. Мене також. І тебе теж, Санджаю. Припини виявляти неповагу. Що з тобою таке, босе? Санджай зблиснув очима, роздратованими аж до жорстокості, показуючи, наскільки він близький до краю. Фарід спочатку витримав його погляд, але потім відвів очі. Санджай повернувся до мене. — Можеш іти, Діне, — вичавив він. — І щодо того, про що ти розповів або не розповів, тримай язика за зубами. Нікому ні слова. — Про що я маю мовчати, Санджаю? Про виставу, яку вони сьогодні влаштували? Однієї хвилини вони збираються мене вбити, а наступної вже відпускають мене на волю. Вони хотіли, щоб я повернувся сюди в такому стані й запитав у тебе про Пакистан. Це повідомлення. Я є повідомленням. Один зі скорпіонів — Вішну — дуже вправно надсилає повідомлення. — Я також, — посміхнувся Санджай. — І я пишу повідомлення кров’ю, як і вони. Коли і як вирішу. — Хай що ти зробиш, не роби нічого за мене. — Ти мені вказуєш, що робити? Ким ти в біса себе вважаєш? Усередині мене прокинувся дракон, увесь у вогні, але я не хотів, щоб якогось іншого солдата теж прив’язали до стільця і тримали там, доки стеля не стала б червоною. — Не вирішуй цю справу за мене, босе. Коли прийде час, я сам усе владнаю. — Ти робитимеш те, що тобі скажуть, і тоді, коли скажуть. — Я сам усе владнаю, Санджаю, — повторив я. — Коли і як — вирішу. Просто хочу прояснити той факт, що я тебе заздалегідь попередив. — Вимітайтеся, — просичав Санджай, звужуючи очі. — Обоє. Навіть близько до мене не наближайся, Ліне, доки я тебе не викличу. Вимітайтеся. Фарід зупинився на вулиці, лютуючи більше за мене. — Ліне, — тихо сказав він, його очі не вміщали всю його лють. — Мені начхати на те, що верзе Санджай. Він слабкий. Він ніщо. Я втратив будь-яку повагу до нього. Ми знайдемо Абдуллу. Ми підемо туди лише втрьох, нікого не повідомляючи. Ми прикінчимо цього Вішну — того, що на чолі, й тих інших ганду^[49], Данду й Ганумана. Я посміхнувся, ніжачи своє зранене обличчя у промінні тепла його хороброго серця. — Усе нормально. Залиш усе, як є. Буде правильне місце і правильний час, брате. Так чи так, я знову зустрінуся з цими хлопцями, і якщо будеш мені потрібен, я обов’язково тобі зателефоную. — Уночі або вдень, друже, — відповів він, тиснучи мені руку. Він поїхав, а я поглянув на маєток Санджая, ще один маєток у місті нетрищ. Вуличні вікна були затулені червоними металевими віконницями вже з поіржавілими засувами. Зів’ялий живопліт чіплявся до кованої огорожі. Цей будинок був дуже схожий на той, до якого повернулися скорпіони після мого катування. Він був занадто схожий на той будинок. Ти можеш поважати права і переконання іншої людини, навіть зовсім її не знаючи. Але саму людину можна поважати лише тоді, коли ти знаходиш у ній щось дійсно гідне. Фарід не рівнявся на Санджая, і було очевидно, що інші члени ради відчували те ж саме. Я ніколи не рівнявся на Санджая, але все одно на нього працював, перебуваючи під захистом компанії, яка носила його ім’я. Це було питанням сумління для мене і, можливо, для кількох інших, але ерозія влади була всім для Санджая. Кожна банда є тотемом поваги. Кожен ватажок — утіленням віри. Чому не полився дощ? Я почувався брудним — побитим і брудним. Я падав. Падало все, окрім дощу. Моє серце потрапило у полон, а я писав записку з вимогою викупу. Той світ, який існував декілька тижнів тому, перед моєю поїздкою на Гоа, орієнтувався по інших зірках. Ослаблений ватажок з підтримкою афганських охоронців, чотирнадцятирічний хлопчина — Тарик, який мріяв про владу над убивцями та крадіями, ранкові тортури зі згадуванням Пакистану, Лайза, Карла, Ранджит... Я розгубився. І був брудний. І побитий. Мені потрібно було знайти свій шлях. Я мав перестати падати. Розвернувшися спиною до маєтку Санджая, я поїхав геть, штовхаючи ще один пліт надії в маленький океан хвилин — в океан свого життя. Розділ 12

Повернувшись додому, я знайшов на столі записку від Лайзи, у якій вона писала, що не дочекалася мене і тому пішла на закупи зі своїм другом — Вікрамом. Вона запропонувала зустрітися на квартирі пізніше. Розслабившись уперше з моменту, коли мене забрали люди Вішну, я замкнув двері та притулився до стіни. Це тривало недовго. Я сповз по стіні вниз і сів на підлогу. Було ще рано, а я вже встиг сфальшувати три паспорти, був викрадений, побитий, допитаний — і це все до другої години дня. У мене були друзі, які з легкістю переносили побиття. Я так ніколи й не навчився бути апатичним. Я міг усе тримати в собі до тієї миті, доки не опинявся в безпечному місті, але тільки-но зачиняв захищені двері, завжди надходила лавина. Того дня моє серце ще довго колотилось у грудях, а руки ніяк не могли перестати тремтіти. Я помився під душем, відшкрібаючи обличчя і шию жорсткою щіткою і сильним дезінфектантом. Рани були чисті, що дуже важливо у тропічному кліматі, але вони знову почали кривавитися. Я залив їх лосьйоном для гоління. Доки біль випалював білі цятки перед очима, я зауважив на майбутнє, що для розправи над вусатим Дандою маю прихопити лосьйон для гоління. В тих місцях, де мене била бамбукова палиця Данди, з’являлися синці й рубці. Вони точно відповідали слідам, що вже були на моєму тілі раніше, у в’язниці, слідам, які я бачив на інших в’язнях під час відвідин душової кімнати. Я відвернувся від дзеркала, змушуючи себе все забути: це ще один тюремний трюк. За двадцять хвилин я знову був на мотоциклі, одягнений у чисті джинси, чоботи, червону футболку і безрукавку. Я їхав повз риболовецьку бухту в затоці Колаба-Бек, щоб потрапити на зустріч у нетрищах. Усю територію навколо мене було відібрано в моря, камінчик по камінчику. Високі сучасні житлові комплекси юрмилися на новому кам’яному океані та кидали таку дорогоцінну тінь на широкі озеленені вулиці. Це був фешенебельний бажаний район, з готелем «Президент», що став візитівкою передмістя. Невеличкі крамниці, які вишикувалися на трьох основних бульварах, були нещодавно відреставровані. Квіткові ящики прикрашали більшість вікон. Слуги, які рухалися туди й назад між житловими вежами та крамницями, були одягнені в найошатніші сарі й накрохмалені білі сорочки. Коли головна дорога повернула ліворуч, а потім праворуч біля Всесвітнього торгового центру, то прийшла і зміна краєвиду. Дерев уже було не так багато, а потім їх узагалі не стало видно. Затінок почав зникати разом з тінню вежі, яка здалася сонцю. Тепло від нависаючого сонця, затуленого важкими хмарами, нещадно давило на брудно-сірий океан нетрищ, де гребені низьких дахів котилися нерівними хвилями аж до розтріпаного обрію неспокою і боротьби. Я припаркував мотоцикла, вийняв медикаменти й бинти і дав трохи грошей одному з малих, які запропонували постерегти мій транспорт. Хоча для цього не було потреби. Тут ніхто нічого не крав. Зайшовши до нетрищ, я рушив широкою піщаною нерівною дорогою. Мене привітав сморід відкритих убиралень, що містилися біля дороги. Мені перехопило подих, а в шлунку важким каменем осіла нудота. Суворо і швидко повернулися спогади мого побиття на складі. Сонце. Побиття. Сонце було занадто гарячим. Я похитнувся на край шляху. Це спричинило нову хвилю нудоти. Я зупинився. Руки на колінах. Я виблював у бур’янах біля дороги все, що залишалося в шлунку. Діти з нетрищ вибрали цей момент, щоб ринутися з провулків для привітання. Оточуючи мене, поки я здригався і тремтів, вони тягнули за рукави сорочки і вигукували моє ім’я. — Лінбаба! Лінбаба! Лінбаба! Узявши себе в руки, я дозволив дітям затягнути себе у нетрища. Ми торували нашу дорогу вузькими протоптаними провулками між хатами, зробленими з поліетилену, тканих килимків і бамбукових стовпів. Халупи, на яких упродовж восьми місяців сезону посухи збирався пил, схожі були на дюни в пустелі. Крізь низькі дверні отвори проглядалися блискучі вежі каструль і сковорідок, гірлянди з зображеннями богів і гладенько вичовгана земляна долівка, засвідчуючи охайне упорядковане життя, що панувало всередині. Діти провели мене просто до будинку Джонні Сигара, який стояв неподалік узбережжя. Джонні був головним у нетрищах, народився на вулицях міста. Його батько був морським піхотинцем на тимчасовому завданні в Бомбеї і покинув матір Джонні, коли дізнався про її вагітність. Він залишив місто на військовому кораблі, що прямував до порту Аден. Вона більше ніколи про нього не чула. Родина вигнала матір Джонні з дому, після чого вона почала жити у своєрідному поселенні для безхатченків, збудованому з поліетилену, що розкинулося через дорогу від Кроуфордського ринку. Джонні народився серед цілодобового галасу, штовханини і човгання, біля одного з найбільших критих ринків Азії. У його вухах дзвеніло від самого ранку й аж до пізньої ночі від пронизливого крику і реву вуличних продавців і лоточників. Він усе своє життя прожив у громадах безхатченків і в переповнених нетрищах, і почувався як удома лише в припливі й вихорі юрби. Ті кілька разів, що я бачив його на самоті, коли він прогулювався узбережжям біля нетрищ або сидів біля чайної крамниці під час післяобіднього затишшя, то він здавався пригніченим самотністю, замкненим у своєму маленькому «я». Але посеред будь-якої юрби він був окрасою свого народу. — О Боже! — вигукнув він, коли побачив моє обличчя. — Що в дідька з тобою сталося, чоловіче? — Це довга історія. Як поживаєш, Джонні? — О чорт, друже. Тебе міцно припечатали! Я насупив брови. Джонні знав цей погляд. Ми були сусідами у нетрищах упродовж вісімнадцяти місяців і залишилися добрими друзями. — Гаразд, гаразд, тгик гай^[50], баба. Іди посидь. Випий чаю. Суніле! Принеси чаю! Фатафат! Як блискавка! Я сів на порожньому зерновому барабані, дивлячись, як Джонні роздавав інструкції команді парубків, які завершували останні приготування перед дощем. Коли попередній очільник нетрищ пішов у відставку і виїхав у своє село, на своє місце він рекомендував Джонні Сигара. Кілька людей бурчали, що Джонні не ідеальний кандидат, але любов і повага загалу до пенсіонера вгамували всі заперечення. Це була почесна посада, що не давала більшого авторитету, ніж той, яким уже володіла людина, яка її обіймала. Після майже двох років на цій посаді Джонні показав себе мудрим посередником у вирішенні суперечок і сильним очільником, який пробуджує віковічний інстинкт — бажання рухатися у правильному напрямку. Зі свого боку, Джонні насолоджувався лідерством. І коли всім іншим не вдавалося вирішити суперечку, він довіряв своєму серцю, оголошував вихідний у нетрищах і влаштовував вечірку. Його система працювала і була популярною. Деякі люди переселялися до його нетрищ тільки тому, що там майже щотижня була гарна вечірка для мирного врегулювання суперечки. Люди з інших нетрищ приходили до Джонні, щоб вирішити свої суперечки. Крок по кроку хлопчик, народжений на тротуарі, став Соломоном для своїх людей. — Аруне! Спустися до мангрової лісосмуги разом з Діпаком! — заволав він. — Дамба для захисту від паводкових вод учора обвалилася. Полагодь її, швидко! Радже! Піди з хлопцями до будинку Бапу. У стареньких жінок у його провулку немає поліетилену на даху. Ті довбані коти його стягли. Бапу має необхідні матеріали. Допоможи йому підняти їх нагору. А решта нехай продовжує чистити водостоки! Джалді! Мерщій! Принесли чай, і Джонні присів, щоб випити його зі мною. — Коти, — зітхнув він. — Ти можеш мені пояснити, як на світі можуть існувати любителі котів? — Одним словом? Миші. Коти — вправні маленькі дияволи. — Мабуть. Ти розминувся з Лайзою і Вікрамом. Вона бачила твоє обличчя? — Ні. — Дідько, чоловіче, у неї буде істерика, яар. Таке враження, наче хтось тебе переїхав. — Дякую, Джонні. — Не варто, — відповів він. — До речі, той Вікрам також не в набагато кращому стані. Гадаю, він недосипає. Я знав, чому Вікрам мав такий кепський вигляд. Я не хотів про це говорити. — Коли все почнеться, на твою думку? — запитав я, дивлячись на важкі навислі хмари. Запах дощу, який збирався, але ще не почався, був скрізь — у моїх очах, у моєму поті, у моєму волоссі. Перший дощ — ідеальне породження мусону. — Я думав, усе почнеться сьогодні, — відповів він, сьорбаючи чай. — Я був переконаний. Я попивав свій чай. Він був солодкий, з додаванням імбиру, щоб перемогти спеку, яка тиснула на серце у ці останні дні літа. Імбир заспокоїв рани у мене в роті, і я зітхнув із задоволенням. — Добрий чай, Джонні, — сказав я. — Добрий чай, — відповів він. — Індійський пеніцилін, — провадив я. — Але... але в цьому чаї немає ніякого пеніциліну, баба, — заперечив Джонні. — Ні, я маю на увазі... — Ми маємо додати пеніцилін до нашого чаю, — заявив він. Він здавався ображеним. — Ні, ні, — запевнив його я, знаючи, що зараз ми зайдемо в глухий кут. — Це фраза з одного старого жарту про курячий бульйон. Жарту, в якому курячий бульйон називали єврейським пеніциліном. Джонні обережно понюхав свій чай. — Ти... ти відчуваєш у чаї курей? — Ні, ні, це жарт. Я виріс у єврейській частині свого міста, її ще називали Маленький Ізраїль. І знаєш, це такий загальновідомий жарт, бо євреї завжди пропонують тобі курячий бульйон як ліки від будь-якої хвороби. Якщо в тебе розлад шлунку — випий курячого бульйону. Якщо в тебе болить голова — випий курячого бульйону. Якщо тебе підстрелили — випий курячого бульйону. А в Індії чай — це неначе курячий більйон для євреїв, розумієш? Склянка міцного чаю одразу ж поставить тебе на ноги. Дійшло? Його трохи насуплені брови трансформувались у легеньку посмішку. — Неподалік звідси мешкає єврей, — повідомив він. — У колонії парсів на Кафф-Парейд, навіть при тому, що він не парс. Його звати Ісаак, здається. Привести його сюди? — Так! — схвильовано відповів я. — Сходи по єврея і приведи його сюди! Джонні підвівся зі свого стільця. — Почекаєш на мене? — запитав він, готуючись виходити. — Ні! — роздратовано крикнув я. — Я пожартував, Джонні. Це був жарт! Звісно ж, я не хочу, щоб ти приводив сюди єврея! — Та мені не важко, — мовив він. Він витріщався на мене з подивом, застигнувши за півкроку від мене, не впевнений, чи потрібно кликати цього Ісаака-ізраїльтянина, чи ні. — Тож... — нарешті сказав я, дивлячись на небо, щоб виплутатися з безвихідної ситуації, — коли, на твою думку, все почнеться? Він розслабився і почав вивчати хмари, які вихором летіли з моря. — Думаю, усе почнеться сьогодні, — відповів він. — Я був переконаний. — Ну, — зітхнув я, — якщо не сьогодні, то завтра. Гаразд, ми можемо розібратися з цим зараз, Джонні? — Джарур, — відповів він, прямуючи до низьких дверей своєї хатини. Я приєднався до нього всередині, зачиняючи по собі крихкі двері, зроблені з фанери. Хатина була побудована з тонких матів у стилі татамі, прикріплених до бамбукових стовпів. Підлога була вимощена екстравагантно деталізованими кольоровими кахлями, покладеними просто на землю. Мозаїка кахлів зображувала півня, хвіст якого розкинувся віялом на тлі дерев і квітів. Полиці були заповнені їжею. Великий металевий гардероб, недоступний для щурів, був недешевим і дуже цінним предметом меблів у нетрищах. Музична система на батарейках займала куток металевого комода. Почесне місце в помешканні займала тривимірна ілюстрація з побитим і розіп’ятим Ісусом. Нові матраци в квіточку були згорнуті в кутку. Сліди відносної розкоші, що стала наслідком статусу Джонні та його комерційному успіху. Як весільний подарунок я дав йому гроші, щоб він купив собі невелику законну квартиру в сусідньому районі Нейві-Нагар. Цей подарунок мав дозволити йому втекти від невизначеності та труднощів життя в нелегальних нетрищах. Спираючись на заповзятливість його дружини Зіти, дочки процвітаючого власника чайної крамниці, Джонні використав квартиру як заставне майно для кредиту, а потім почав її здавати в оренду за високою ціною. Він використав кредит для купівлі трьох хатин у нетрищах, орендував три нелегальні хатини за ринковими ставками і жив у тому самому провулку посеред нетрищ, де я з ним і познайомився. Відклавши декілька речей убік, Джонні звільнив місце, щоб я міг сісти. Я його зупинив. — Дякую, брате. Дякую. У мене немає часу. Треба знайти Лайзу. Я розминаюся з нею увесь день. — Ліне, брате, ти завжди будеш на крок позаду тієї дівчини. — Думаю, ти маєш рацію. Ось, візьми це. Я передав йому сумку з медикаментами, яку дала мені Лайза, й дістав з кишені пачку грошей, туго перев’язаних гумками. Грошей було досить, щоб оплатити роботу двох молодиків, які надавали першу медичну допомогу в безкоштовній клініці. Там також було більше ніж достатньо, щоб покрити купівлю нових пов’язок і медикаментів. — Що нового? — Ну... — почав неохоче він. — Скажи мені. — Анджалі, дочка Бгаґата, вона склала іспити. — І які результати? — Вона була найкраща. І не тільки у класі, щоб ти знав, але найкраща в усьому штаті Махараштра. — Розумна мала. Я пам’ятав маленьку дівчинку, якою вона була декілька років тому, коли час до часу допомагала мені в безкоштовній клініці. Дванадцятирічна дитина знала напам’ять усі імена пацієнтів у нетрищах, сотні імен, і стала другом кожному з них. Навідуючись до клініки, я спостерігав, як вона вчилася і росла. — Але замало бути розумною тут, у нашій Індії, — зітхнув Джонні. — Голова прийомної комісії університету вимагає бакшиш^[51] у двадцять тисяч рупій. Він сказав це категорично, без злоби. Це було фактом життя, як, наприклад, зменшення кількості риби в тенетах рибалок або щоденне збільшення кількості легковиків, вантажівок і мотоциклів на дорогах колись благородного Міста-Острова. — Скільки в тебе є? — П’ятнадцять тисяч, — відповів він. — Ми збирали гроші в усіх жителів, з усіх каст і релігій. Я сам здав п’ять тисяч. Це був значний внесок. Я знав, що Джонні не відіб’є цих грошей ще принаймні три роки. Я дістав згорток американських доларів з кишені. У ті дні скаженого попиту на чорному ринку грошей я завжди мав при собі щонайменше п’ять видів валют — німецькі марки, фунти стерлінгів, швейцарські франки, долари і ріали. У мене було три сотні і п’ятдесят доларів у банкнотах. За ставками чорного ринку цього було достатньо, щоб покрити недостачу для хабара на освіту Анджалі. — Ліне, тобі не здається... — мовив Джонні, стукаючи грошима по своїй долоні. — Ні. — Я знаю, Лінбаба, але це неправильно, що ти отак віддаєш гроші, нікому про це не кажучи. Вони мають про це знати. Я розумію, що коли ми віддаємо без похвали, анонімно, то нам повернеться вдесятеро більше від Бога. Але Бог, хай Він вибачить мені за вираження своїх думок, може бути дуже повільним при висловленні похвали. Він був майже однакового зросту і ваги зі мною і ходив, забіякувато випроставши плечі й відставивши лікті, як людина, яка частенько змушує дурнів страждати. Його довге обличчя постаріло більш ніж на його тридцять п’ять років, і щетина на підборідді вже була присипана сивиною. Очі піщаного кольору були тривожні, підозрілі й замислені. Він був читачем, який поглинав принаймні одну книгу зі самовдосконалення на тиждень, а потім без кінця діставав своїх сусідів, щоб вони її теж прочитали. Я поважав його. Він був хорошою людиною, хорошим другом, який змушував мене бути кращим лише самим фактом нашого знайомства. Як не дивно і, мабуть, безглуздо, та я не міг йому цього сказати. Я хотів. Я вже кілька разів був готовий, але так і не зміг вимовити цих слів. На той час моє серце вигнанця було переповнене сумнівами, спротивом і скептицизмом. Я віддав своє серце Хадербгаю, а він використав мене як пішака. Я віддав своє серце Карлі, єдиній жінці, яку я кохав, а вона використала мене, змусивши служити чоловіку, якого ми обоє називали батьком, — Хадербгаю. Відтоді я два роки був на вулицях і бачив, як місто перетворилося на цирк, багаті жебрали у бідняків, а злочин відповідав покаранню. Я став старшим, ніж мав би бути, й опинився занадто далеко від людей, які мене любили. Я підпустив до себе лише кількох, але ніколи не тягнувся до них так, як вони тягнулися до мене. Я не прив’язувався настільки сильно, бо знав, що рано чи пізно мені доведеться їх відпустити. — Забудь про це, Джонні, — м’яко сказав я. Він знову зітхнув, поклав гроші до кишені та повів мене на вулицю. — То чому євреї кладуть пеніцилін у свої кури? — поцікавився він, доки ми споглядали похмуре небо. — Я пожартував, Джонні. — Ні, але ті євреї досить розумні, яар. Якщо вони кладуть пеніцилін у свої кури, то вони, мабуть, мають в біса хорошу... — Джонні, — перебив я, піднісши руку, — я люблю тебе. — Я теж тебе люблю, друже, — посміхнувся він. Він міцно мене обійняв, після чого ожили всі рани і синці на моїх руках і плечах. Йдучи з нетрищ, я й досі відчував його силу, досі відчував запах кокосової олії у його волоссі. Задушливі хмари кидали вечірні тіні на зморені обличчя рибалок і праль, які поверталися додому з метушливого узбережжя. Та коли вони мені посміхалися, білки їхніх утомлених очей, золотисто-каштанові й червоного золота, сяяли. І вони всі посміхалися, всі й кожен, проходячи повз мене, й корони виблискували на їхніх спітнілих чолах. Розділ 13

Коли я зайшов до галасливого збіговиська в «Леопольді», то почав шукати очима Лайзу й Вікрама. Я їх не побачив, проте знайшов свого друга Дідьє. Він сидів з Кавітою Синг і Навіном Едеїром. — Ревнивий чоловік! — викрикнув Дідьє, милуючися моїм понівеченим обличчям. — Ліне! Я такий гордий за тебе! — Мушу тебе розчарувати, — знизав я плечима, тиснучи руку йому і Навіну. — Послизнувся в душі. — Схоже, що душ відбивався, — додав Навін. — Ти вже став водопровідним детективом? — Незалежно від причини, я надзвичайно радий бачити сліди гріха на твоєму обличчі, Ліне! — оголосив Дідьє, махаючи офіціантові. — Це привід для святкування. — Таким чином я оголошую цю зустріч Анонімних грішників відкритою! — проголосила Кавіта. — Вітаю, мене звати Навін, — заявив молодий детектив, підіграючи, — і я грішник. — Привіт, Навіне, — відповіли ми. — Звідки ж почати... — розсміявся Навін. — Нам підійде будь-який гріх, — підказав Дідьє. Навін вирішив про це трохи подумати. — Тобі личить цей новий вигляд, — сказала мені Кавіта Синг, доки ми влаштовувалися за столом. — Упевнений, що ти кажеш це всім синцям. — Лише тим, які я сама залишила. Кавіта — вродлива інтелігентна журналістка, яка надавала перевагу дівчатам і була однією з небагатьох жінок у місті, що не боялися це оголосити. — Кавіто, Навін не розкриє своїх гріхів! — насупився Дідьє. — То бодай розкажи мені про кілька своїх. Вона розсміялась і почала перераховувати свої гріхи. — Те каміння у твоєму душі, — тихо зауважив Навін, прихиляючись до мене, — виконало роботу професійно. Я швидко на нього поглянув. Я був готовий почати йому симпатизувати. Я вже йому симпатизував. Але він був чужинцем, і я не був певен, чи можна йому довіряти. Як він міг знати, що мене побили професійно? Побачивши мій вираз обличчя, він посміхнувся. — Всі удари, з обох боків твого обличчя, малюють щільний візерунок, ліворуч і праворуч, — прошепотів він. — Очі вже почорніли, але й досі розплющені, й ти можеш нормально дивитися. Цього не дуже легко досягти. Твої зап’ястки також зі слідами. Не надто важко здогадатися, що хтось, хто добре знає свою роботу, непогано до тебе приклався. — Мабуть, десь у всьому цьому є суть. — Суть у тому, що я ображений. — Ти ображений? — Ти мене не запросив. — Не я розсилав запрошення. — А ще будуть вечірки? — посміхнувся він. — Не знаю. Тобі самотньо? — Якщо наступного разу тобі буде потрібне товариство, то розраховуй на мене. — Навряд чи, — відповів я. — Але дякую за пропозицію. — Будь ласка! — наполягав Дідьє, доки сердитий офіціант стукотів склянками з напоями по столу. — Перестаньте шепотітися, ви двоє. Якщо це не таємна коханка і не ревний чоловік, про якого можна похвалитися, то ти маєш запропонувати на розгляд інший гріх. — Я за це вип’ю, — заохочувала Кавіта. — Ти знаєш, чому гріхи заборонені? — запитав у неї Дідьє, виблискуючи блакитними очима. — Тому що це весело? — припустила Кавіта. — Тому що доля знущається з тих людей, які забороняють гріхи, — відповів Дідьє, піднімаючи келиха. — Я виголошу тост! — заявила Кавіта, приєднуючися до Дідьє. — За зв’язування людей і гарні ляпаси! — Чудово! — загорлав Дідьє. — Я «за», — приєднався Навін, піднімаючи келиха. — Ні, — заявив я. Це був невдалий день для тостів про зв’язування людей — не для мене. — Гаразд, Ліне, — відрізала Кавіта. — Чому б тобі не запропонувати тост? — За свободу в усіх її формах, — промовив я. — Я знову «за», — сказав Навін. — Дідьє завжди за свободу, — погодився Дідьє, піднімаючи келиха. — Добре, — погодилася Кавіта, стукаючи своїм келихом об наші. — За свободу в усіх її проявах. Ми тільки поставили келихи на стіл, як до нас приєдналися Конкенон і Стюарт Вінсон. — Агов, друже, — мовив Вінсон, потискаючи мені руку й добродушно посміхаючись. — Що з тобою в біса сталося? — Хтось надер йому бісову сраку, — розреготався Конкенон, розтягуючи слова з північно-ірландським акцентом. — І здається, заодно ще й голову, до всього іншого. Чим ти займався, хлопче? — У нього проблеми з душовою кабіною, — відповіла Кавіта. — Проблеми з душовою, справді, еге ж? — вишкірився Конкенон, нахиляючися до Кавіти. — А з чим проблеми у тебе? — Ти перший, — запропонувала Кавіта. Він знову вишкірився, неначе вже виграв. — Я? У мене проблеми з усім, що й досі мені не належить. І коли я вже випустив цього кота з торби, то повторю, з чим проблеми у тебе? — Проблеми з привабливістю. Але я отримую терапію. — Терапія антипатією визнана дуже ефективною, — додав Навій, зиркаючи на Конкенона. Конкенон розреготався, дивлячись на них обох, без зайвих слів узяв два стільці біля сусіднього столика, підтягнув їх до нашого і всадовив на одного з них Вінсона. Власного стільця він розвернув задом наперед і, сівши на нього, поклав свої солідні передпліччя на спинку. — Що ми п’ємо? — запитав він. Я усвідомив, що Дідьє не замовив напої всупереч його звичці робити це, коли хтось новий приєднувався до нього в «Леопольді». Повернувши голову, я помітив, як він пильно дивиться на Конкенона. Востаннє коли я бачив, щоб Дідьє отак на когось дивився, у нього в руках був пістолет. За тридцять секунд він ним скористався. Я підніс руку, щоб покликати офіціанта. Коли ми замовили напої, я перевів тему розмови, щоб відвернути увагу Дідьє. — Добрий вигляд маєш, Вінсоне. — Я збіса щасливий, — відповів молодий американець. — Ми щойно зірвали куш. Опинився просто в моїх руках. Ну, точніше, в наших руках, Конкенона і моїх. Тому, агов, напої за наш рахунок. Принесли напої. Вінсон заплатив, і ми підняли келихи. — За солодкі мрії! — мовив Вінсон. — І за невдах, які їх підсолоджують, — мерщій додав Конкенон. Ми цокнулися, але Конкенон устиг зіпсувати тост. — Десять штук зелених кожному! — додав Конкенон, грюкаючи келихом по столу. — Немає кращого почуття! Наче задовольняєшся в рот якоїсь багатенької дівки! — Заспокойся, Конкеноне! — сказав я. — Це не місце для такої розмови, — додав Вінсон. — Що? — запитав Конкенон, розкинувши руки від подиву. — Що? Він повернув голову й боком присунув свого стільця ближче до Кавіти. — Ну ж бо, дорогенька, — провадив він, широко посміхаючись, наче запрошував її на танець, — я не повірю, що ти новачок у цій справі. Тільки не з таким личком і фігурою. — Може, поговориш про це зі мною? — пробурчав крізь зціплені зуби Навін Едеїр. — Хіба що ти довбана лесбіянка! — не вгамовувався Конкенон, регочучи так сильно, що його стілець відхилився і дивом не впав. Навін почав підводитися. Кавіта поклала руку йому на груди, стримуючи. — Заради всього святого, Конкеноне! — просичав Вінсон, здивований і збентежений. — Та що з тобою в біса сталося? Ти привів мені золотого клієнта, ми заробили купу грошей і ми повинні бути начебто щасливі та святкувати. Припини вже всіх мучити! — Усе нормально, — запевнила Кавіта, спокійно дивлячись на Конкенона. — Я вірю у свободу слова. Якщо ти мене торкнешся, то я відірву тобі руку. Але якщо ти просто сидітимеш, верзучи нісенітниці, наче ідіот, то можеш так продовжувати аж до самого ранку, мені байдуже. — О, то ти лижеш тільки піхви, — вищирився Конкенон. — Власне кажучи... — почала вона. — Власне кажучи, — перебив її Дідьє, — тебе це не стосується. Оскал Конкенона на краях рота став натягнутим. Очі заблищали, неначе сонячне сяйво на капюшоні кобри. Конкенон обернувся до Дідьє. Від нього хвилями напливала загроза. Грубість до Кавіти була хитрістю для провокації Дідьє. Це спрацювало. Очі Дідьє перетворилися на полум’я кольору індиго. — Тобі треба припудрити носика й одягнути сукню, солоденький, — прогарчав Конкенон. — Усі ви, довбані гомики, маєте носити сукні. Як застереження для решти. Якщо ти трахаєшся, як жінка, то ти маєш і відповідно одягатися. — Тобі має вистачати сміливості, якщо відсутня гідність, — спокійно відповів Дідьє, — обговорити це віч-на-віч. Надворі. — Ти чортове неприродне створіння, — просичав Конкенон крізь ледь розтулені губи. Ми всі вже були на ногах. Навін потягнувся, щоб схопити Конкенона за сорочку. Ми з Вінсоном розвели двох чоловіків, а офіціанти кинулися до нас з усіх боків бару. У ті роки в офіціантів «Леопольда» було своєрідне стажування. Вони одягали боксерські рукавички, а потім виходили проти дуже міцного адміністратора Сикха. Якщо вони могли вистояти проти нього дві хвилини у провулку за баром, то отримували роботу. Й от шестеро таких офіціантів, керованих дуже великим, дуже міцним Сикхом, оточили наш столик. Конкенон швидко озирнувся, його жорстка посмішка стала ще ширшою, демонструючи нерівний ряд пожовклих зубів. Кілька секунд він дослухався до свого внутрішнього голосу, який переконував його битися і померти. Для деяких чоловіків це — найсолодший голос, що до них звертається. Потім злість перетворилась на хитрість, і він почав задкувати крізь коло офіціантів. — Знаєте що? — вичавив він, відступаючи. — Ідіть до дідька! Усі йдіть до дідька! — Що це взагалі таке було? — зойкнув Вінсон, дивлячись, як Конкенон дибає на вулицю, розпихаючи людей. — Це ж очевидно, Стюарте, — сказав Дідьє, доки всі інші повільно сідали на свої місця. Він був єдиним, хто не вставав і хто залишився спокійним до кінця. — Не для мене, чоловіче. — Я бачив цей феномен багато разів, Стюарте, у багатьох країнах. Цього чоловіка неконтрольовано тягне до мене. Вінсон розбризкав пиво по всьому столі. Кавіта зайшлася сміхом. — Ти хочеш сказати, що він гейко? — запитав Навін. — А чоловік обов’язково має бути гейком, — поцікавився Дідьє, нагороджуючи його поглядом, який міг припекти шкіру, — щоб його тягнуло до Дідьє? — Добре, добре, — розсміявся Навін. — Не думаю, що він гейко, — повідомив Вінсон. — Він ходить до повій. Гадаю, він просто звихнувся. — Це ти правду кажеш, — погодилася Кавіта, махаючи своїм келихом перед його розгубленим обличчям. Солоденький, що стояв якнайдалі від конфлікту, ляпнув брудною ганчіркою по столу, подаючи знак про готовність приймати замовлення. Він поколупався у своєму кривому носі середнім пальцем, витер його об жакет і зітхнув. — Аур кач? — процідив він. — Щось іще? Дідьє вже збирався замовити, але я його зупинив. — Не для мене, — сказав я, встаючи і забираючи свої ключі. — Але ні! — запротестував Дідьє. — Ще по одному, безумовно? — Я навіть попереднього келиха не допив. Я за кермом. — Яз тобою, ковбою, — повідомила Кавіта, приєднуючись до мене. — Я пообіцяла Лайзі зайти сьогодні. Я поїду з тобою, якщо не проти? — Радий провести цей час із тобою. — Але... чи може гейко часто ходити до повій? — поцікавився Вінсон, нахиляючися до Дідьє. Дідьє запалив цигарку, недовго пороздивлявся жар, а потім звернувся до Вінсона, і його очі почали звужуватися. — Чи ти не чув, Стюарте, що гейко може робити все, чого хоче звичайний чоловік? — Що? — запитав Вінсон, немов потрапивши на айсберг. — А ще кажуть, що невігластво — це блаженство, — сказав я, обмінюючись посмішкою з Дідьє. — І я подамся за своїм блаженством додому. Ми вийшли з бару, крізь наплив покупців прокладаючи собі дорогу до парковки, де я залишив свій мотоцикл. Коли я вставляв ключ у замок запалювання, дужа рука потяглася до мене та схопила за передпліччя. Це був Конкенон. — До біса його, так? — видав він, широко посміхаючись. — Що? — До біса його. Того французького сікача. — Ти божевільніший, аніж тобі здається, Конкеноне. — Не можу з цим сперечатися. Я не хочу з цим сперечатися. У мене є гроші. Десять штук. Ходімо налигаємося. — Я їду додому, — відповів я, висмикуючи свою руку, щоб вставити ключа в замок запалювання. — Ходімо, буде весело! Відтягнемося, ти і я. Затіємо десь бійку. Знайдемо якихось дійсно навіжених придурків і надаємо їм. Повеселімося, друже! — Хоч як це принадно... — Я дістав нову ірландську музику, — випалив він. — Вона в біса феноменальна. Привабливість ірландської музики в тому, що вона ідеально підходить для бійки. — Ні. — Та ну! Бодай послухай кілька пісень і напийся зі мною. — Ні. — Той француз — довбаний педик! — Конкеноне... — Ти і я, — провадив він, пом’якшуючи голос і змусивши себе посміхнутися, але це було більше схоже на гримасу болю. — Ми однакові, ти і я. Я тебе знаю. Я в біса добре тебе знаю. — Ти мене не знаєш. Він загарчав, крутячи головою та спльовуючи на землю. — Я маю на увазі того педика, подумай про це. Якби увесь світ був таким, як він, то людська раса вже б вимерла. — Якби увесь світ був схожим на тебе, Конкеноне, то ми б на це заслужили. Мені було важко, занадто важко. Чи мав я право кидати каміння? Але я любив Дідьє, і мені було вже досить спілкування з Конкеноном на один довгий день. У нього в очах з’явилася несподівана вбивча лють, але я не відводив погляду, подумавши, що мене вже сьогодні зв’язували і били, тому він може витріщатися скільки завгодно. Я завів мотоцикла, відхилив бічну підставку і допоміг Кавіті сісти позаду мене. Ми поїхали не оглядаючись. — Той тип, — прокричала вона, перехиляючися через моє плече і торкаючись губами мого вуха, — він чортів псих, яар. — Я тільки сьогодні з ним познайомився, — зарепетував у відповідь я. — Він здавався нормальним. — Ну, хтось викинув з його кошика нормальність, — мовила Кавіта. — Таке можна сказати про більшість із нас, — відповів я. — Говори за себе, — розсміялася Кавіта. — Мій кошик — це ріг достатку, сонечко. Я не сміявся. Погляд Конкенона досі мене переслідував. Навіть коли я погамував Лайзин біль і переживання, вибачився перед нею, поцілував її та сів на хиткому стільці у ванній, а вона взялася до порізів на моєму обличчі, я не міг забути очі Конкенона: лихі провісники в печері. — Ліну пасує цей вигляд, — сказала Кавіта Лайзі, займаючи комфортне місце на дивані після того, як мене привели до пуття. — Гадаю, він має платити комусь за побиття, бодай раз на місяць. У мене є кілька подруг, які робитимуть це безкоштовно. — Недоречні жарти, Кавіто. Тільки подивися на нього! Саме такий вигляд мала б автомобільна аварія, якби автомобілі були зроблені з людей. — Гаразд, — мовила Кавіта, — я зовсім не хочу уявляти таку картину. Лайза насупилась і повернулася до мене, обхопивши мене рукою за шию. — Ти не збираєшся зізнатися мені, що з тобою сталося, еге ж? — Сталося? — Ти хворий, — проголосила вона, відштовхуючи мене. — Ти хоч їв сьогодні? — Ну... я типу був зайнятий. — Кавіто, можеш нам щось приготувати? Я просто занадто схвильована, щоб зараз куховарити. Кавіта приготувала одну з моїх улюблених страв — жовтий дхал^[52] і алу-гобі^[53]. Усе було дуже смачно, і я навіть не знав, яким я був голодним, доки не почав їсти. Потім ми швидко прибрали зі столу і сіли дивитися кіно. Це був фільм Кончаловського «Потяг-утікач», сценарій до якого написав Куросава. У фільмі Джон Войт безстрашно їхав у безкрайнє біле небо, яке знаходить кожен злочинець на обрії свого несамовитого бажання. Кавіта засудила його як тестостероновий тероризм, наполягла, щоб ми подивилися його ще раз, але вимкнули звук і самі озвучували героїв фільму. Ми знов увімкнули фільм і впродовж усього перегляду реготали. Я грав у ту гру, вигадуючи фрази для героїв, відведені для мене Кавітою, оскверняючи свій улюблений фільм, але поки в темній кімнаті світло від потяга-втікача лилося на наші усміхнені обличчя, на мене посипались інакші зображення й обличчя з іншого темного місця, де я сьогодні побував. Коли Лайза поставила іншу касету, я підвівся, узяв ключі та поклав у піхви два ножі. — Куди ти? — запитала Лайза з дивана, де вона примостилася біля Кавіти. — У мене є справи, — відповів я, нагинаючися, щоб поцілувати її щоку. — У тебе є що? — зажадала вона. — Ми подивимось інший фільм! Цього разу виберу я. Це несправедливо, що я маю дивитися твій тестостероновий тероризм, а ти не дивитимешся мій естрогеновий екстаз. — Відпусти його, — сказала Кавіта, пригортаючись ближче. — У нас буде домашній дівич-вечір. Біля дверей вітальні я знову озирнувся подивитися на них. — Якщо сьогодні не повернуся, — мовив я, — не віддавай моїх речей, бо я завжди повертаюся. — Дуже смішно, — видала Лайза. — Скажи, у тебе була колекція марок у дитинстві? — Будь ласка, Ліне, — розсміялася Кавіта. — Не відповідай на це запитання. — Я пробував збирати, — відповів я. — Але батько, образно кажучи, погасив мою колекцію. До речі, ви вважаєте мене буркотливим? — Що? — запитали вони. — Один мій знайомий малий заявив, що я буркотливий. Я не доганяю. Гадаєте, я буркотливий? Лайза і Кавіта так гучно розреготалися, що попадали на підлогу. Коли вони помітили вираз мого обличчя, то почали сміятися ще дужче, ще й качатися по підлозі, дриґаючи ногами. — Та ну, це не так уже й смішно. Вони благали мене зупинитися. — Дякую, — сказав я. — Дуже дякую. Вони досі реготали, коли я завів мотоцикла, виїхав на дорогу та поїхав по Марін-драйву в напрямку Тардео. Було вже пізно, і вулиці майже повністю знелюдніли. Запах заліза й солі — морської крові — піднімався з гребенів хвиль, що розбивалися об дамбу широкої затоки. Цей запах з опівнічним бризом влітав у кожне вікно на бульварі. Масивні чорні хмари кипіли й роїлися на небі, так близько, що здавалося, простягни руку — і торкнешся їх на ходу. Тиха блискавка, прошивши всеньке небо, розірвала вуаль ночі, з кожним сріблястим ударом роздираючи темряву на клапті хмар. Після восьми посушливих місяців душа Міста-Острова благала дощу. Кожне серце, уві сні чи ні, заворушилося, почувши грім і гуркіт прийдешнього шторму. Кожен пульс, юний чи старий, тарабанив у ритмі майбутнього дощу, кожен подих став частиною воскового вітру й рясних хмар. Я припаркував мотоцикла біля входу в безлюдний провулок. Доріжки поруч були порожні, а кілька сплячих, яких я помітив, розтяглися біля ряду ручних візків, за триста метрів. Я курив цигарку, чекаючи та спостерігаючи за тихою вулицею. Переконавшись, що всі у кварталі сплять, я витягнув свого бавовняного носовичка, приклавши його до отвору в паливному баку мотоцикла, вивільнив трубку подачі пального, намочив хустинку бензином, а потім приєднав трубку назад. Підійшовши до дверей складу, де наді мною глумилися того дня, я зламав замок на ланцюзі, що тримав двері, та прослизнув усередину. Підсвічуючи собі запальничкою, я пробрався до тих меблів для басейну, до шезлонга, оббитого кислотно-зеленим і жовтим вінілом. Неподалік стояла порожня діжка. Я підтягнув її до шезлонга й сів зверху. За кілька хвилин мої очі призвичаїлися до темряви. Я вже чітко розрізняв деякі предмети й меблі. Поміж них була велика котушка кокосової мотузки. Мотузка, шматок якої гангстери використали, щоб мене зв’язати. Підвівшись, я почав розмотувати мотузку, й ось вона вже лежить на підлозі великим оберемком. Склавши мотузку під шезлонгом, я запхнув туди ж і носовичка, просоченого бензином. На складі були картонні коробки, старі телефонні книги, масне ганчір’я та інші легкозаймисті речі. Я розтягнув їх між шезлонгом та рядом полиць і лавок, на яких лежали електроінструменти, а потім облив їх усім, що міг знайти. Коли я підпалив носовичка, той швидко спалахнув. Язики вогню затріпотіли, а потім перетворились на нищівний вогонь, що почав поглинати оберемок мотузки. Густий затхлий дим заполонив відкритий простір. Вініловий шезлонг опирався. Я дочекався, поки вогонь досягне лінії горючого сміття, а потім вийшов зі складу, тягнучи за собою газозварювальний набір. Балони з газом я склав у канаві, подалі від вогню, й повільно попрямував до мотоцикла. Світло від вогню деякий час вихоплювалося й билось у вікнах складу, неначе там буяла безшумна вечірка. Потім пролунав невеликий вибух. Я подумав, що то вибухнула банка з клеєм або розчинником фарби. Хай що то було, воно перенесло полум’я на крокви складу і випустило перші язики вогню й помаранчевий попіл у важке вологе повітря. З навколишніх крамниць і будинків почали з’являтися люди. Вони бігли до вогню, але вже нічого не могли вдіяти. Навкруги було замало води. Склад стояв оддалік від інших будівель. Він програв битву з вогнем, і всі це розуміли, зате інші будівлі були занадто далеко, щоб загорітися. Доки натовп збільшувався, приїхали на своїх велосипедах перші продавці чаю і паану, щоб заробити на прибуваючих глядачах. Незабаром після них з’явилися пожежники й поліція. Пожежники спрямували шланги на боки палаючої будівлі, але випускали лише тонкі цівки води. Поліція почала відганяти глядачів бамбуковими кийками, організувала командний пункт навпроти вогню й реквізувала собі продавця чаю. Я почав хвилюватися. Мені хотілося спалити сарай для тортур. На той час це здавалося гарною ідеєю. Вішну хотів, щоб я залишив там повідомлення, і я зробив усе, щоб він отримав дуже чітке повідомлення. Але я не хотів, щоб вогонь поширився далі. Пожежники у своїх латунних афінських шоломах були геть безпорадні. Був момент, коли здалося, наче вогонь може подолати відстань до наступної будівлі. Грім ударив у небесного барабана. Кожне вікно на вулиці задрижало. Кожне серце затремтіло. Грім розтинав небо знову і знову так безстрашно, що коханці, сусіди і навіть незнайомці інстинктивно потягнулись одне до одного. Просто в мене над головою блискавка запалила ліхтарі хмар. Собаки почали щулитися й бігати, шукаючи прихистку. Холодний вітер рвонувся крізь вологу ніч, його лезо пронизало мою тоненьку сорочку. Крижаний вітер зник, а вулицею почала рухатися тепла важка хвиля повітря, вогка як морські бризки, неначе чиясь рука шаруділа шовковою завісою. Почався дощ. Мокра ніч, важка, мов намоклий кашеміровий плащ: падав дощ. Нестримно падав дощ. Натовп почав здригатися й горлати від радості. Забуваючи про вогонь, вони стрибали, кричали й разом танцювали, скажено сміючися, а їхні ноги плескалися по промоклій вулиці. Вогонь сичав, переможений повінню. Пожежники приєдналися до танцівників. Хтось увімкнув десь музику. Копи хиталися, стоячи біля своїх джипів. Танцівники сміялися, промоклі до нитки, і блискучий одяг відбивався різними кольорами в калюжах біля їхніх ніг. Я танцював у річці мокрого світла. Шторм накочував хвилями: це море прийшло на землю. Вітри кидалися на нас, неначе зграя радісних собак. Озера блискавок осявали вулицю. Тепло видихало з кожного камінчика. Віра в життя розфарбувала наші обличчя. Руки перетворилися на сміх. Тіні танцювали, напоєні дощем, і я танцював разом з ними, щасливий дурень, поки та перша повінь топила гріхи сонця. Частина III

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 192021 22 23 24 Следующая ⇒