Annotation 5 страница

Розділ 9

Історії про рани від семи воєн і про боротьбу за владу ринули потоком з нотатника, що лежав на моєму робочому столі. Іранський професор, дослідник праісламських текстів, який урятувався від чисток Іранської революційної гвардії, тепер потребував абсолютно нового пакета документів: фальшивого свідоцтва про народження, фальшивих міжнародних водійських прав, банківських документів і фальшивого паспорта, заповненого автентичними візами за останні два роки. Усі документи мали бути достатньо доброї якості, щоб пройти ретельну перевірку і відкрити клієнтові дорогу на борт літака. Досягнувши місця призначення, він планував позбутися документів і попросити притулку. Його тіло пошрамували сліди від тортур, але він мусив ризикувати з фальшивими документами, бо жодна юридична установа не видала б справжніх, за винятком тієї установи, яка хотіла знову взяти його в кайдани. Нігерієць, активіст народу огоні^[47], який виступав проти змови можновладців і нафтових компаній з метою розробки ресурсів огоні, у результаті став мішенню. Він пережив замах на вбивство і прибув до Бомбея у трюмі фрахтувальника, без документів, але з грошима від прибічників його громади. Він підкупив портових службовців, які за процедурою скерували його до нас. Йому була необхідна нова особистість, підкріплена паспортом громадянина іншої держави, щоб убезпечити його. Тібетський націоналіст утік з китайського трудового табору, пробравшись до Індії засніженими гірськими вершинами. Він потрапив до Бомбея, де тібетські вигнанці забезпечили його грошима та звернулися до санджайської компанії по нові документи для нього. А ще були інші — афганець, громадянин Іраку, курдський активіст, сомалієць, ще двоє чоловіків зі Шрі-Ланки. Кожен з них намагався уникнути, утекти або пережити криваві війни, яких вони не починали і в яких не могли боротися. Але війни не сприяють гарному бізнесу, а ми працювали не лише на хороших хлопців. Санджайська компанія була експлуататором рівних можливостей. Ми також обслуговували нечесних бізнесменів, які хотіли приховати свої прибутки, горлорізів, які потребували нової репутації, щоб і її зруйнувати, генералів-дезертирів і людей, які інсценували власну смерть, і вони завжди купували собі місця на початку списку. А збоку лежав ще один паспорт. Це було канадське посвідчення з моїм автографом і новою візою у Шрі-Ланку. До нього додавалося кореспондентське посвідчення інформаційного агентства «Ройтерз». Поки я готував документи, які дозволяли іншим утекти від воєн і диктаторських режимів, я також виготовив документа, що допоможе мені потрапити в гущавину конфлікту, який забрав десятки тисяч життів. — Ти справді все це читаєш? — запитав мій новий асистент, беручи біографічні нотатки, що були підготовлені для нас активістом народу огоні. — Угу. — Повністю все? — Угу. — Насправді? Я хочу сказати... там є доволі жахливі факти, друже. — Що є, те є, Фарзаде, — відповів я, не відриваючи погляду від документів. — Я маю на увазі, що це навіть гірше за газети. — Усе це є в газетах, якщо ти читатимеш не лише звіти фондового ринку та спортивну рубрику, — сказав я, і далі на нього не дивлячись. — Я не здивований. Це все в біса депресивне лайно, яар. — Ага. — Я маю на увазі, що людина може дійсно загнати себе у стан депресії, читаючи таке щодня. Треба буде абстрагуватися. Так і знай. — Добре, — мовив я, відриваючись від файлу переді мною. — У чому проблема? — Проблема? — Якщо цей потік свідомості десь закінчується океаном, то тобі вже пора в нього вливатися. Просто зараз. — В океан? — спантеличено запитав він. — У суть, Фарзаде. Дійди до суті. — А, — засміявся він. — Суть. Так. Тут справді десь є подібність до суті, це точно. Так і знай. Він дивився на мене ще кілька секунд, а потім опустив погляд і почав малювати кола кінчиками пальців на поверхні дерев’яного столу. — Насправді, — нарешті озвався він, досі уникаючи дивитися мені в очі, — я намагався знайти спосіб запросити тебе... до себе в гості... на обід чи вечерю, щоб познайомити... з моїми батьками. — І все? — Так. — Чому ж ти просто не запитав? — Ну, — сказав він, а маленькі кола на столі ставали дедалі меншими, — ти маєш своєрідну репутацію, розумієш? Репутацію буркотуна, яар. — Буркотуна?. — гаркнув я на весь голос. — Я? — О так. Ми витріщились один на одного. На фабриці під нами ожила одна з друкарських машин, раптово почала торохкотіти металевими затискачами і роликами, наступаючи та відходячи, грюкаючи та повертаючись на циліндричному барабані. — Хтось уже казав, що ти цілковитий лузер у справі запрошування людей на вечерю? — Ну, — розсміявся він, — насправді я вперше за довгий час запрошую когось у дім моїх батьків. Ми наче... самітники, якщо ти мене розумієш. — Я розумію самітників, — зітхнув я. — Я сам був самітником, доки не з’явився ти. — То... ти прийдеш? Мої батьки аж умирають, так хочуть познайомитись. Мій дядько Кекі багато про тебе розповідав. Він казав, що ти... — Буркотун. Я знаю. — Ну так, це також. А ще він розповідав, що ти неабияк полюбляєш філософію. Він говорив, що ти був улюбленим опонентом Хадербгая під час філософських дискусій. Мій старий — теж непоганий філософ. А мама навіть більше нею одержима. Уся наша родина збирається для великих філософських дискусій. Інколи збираються десь тридцять осіб і починають водночас говорити. — Тридцятеро? — У нас багато... так сказати... далеких родичів. Це все важко описати. Ти маєш побачити на власні очі. Тобто побачити нас. Але там тобі не буде нудно, це я гарантую. У жодному разі. Так і знай. — То якщо я погоджуся відвідати твоїх надзвичайних родичів, ти даси мені спокій, щоб можна було повернутись до роботи? — Тобто ти згоден? — Згоден — коли-небудь. — Справді? Ти прийдеш? — Так і знай. Тепер забирайся і дай мені закінчити. — Супер! — викрикнув він, пританцьовуючи і витинаючи стегнами. — Я переговорю зі своїм старим, щоб обрати якийсь день цього тижня. Обід або вечеря. Супер! Він подарував мені останню посмішку і кивнув, а потім зачинив по собі двері. Я знову підсунув до себе файл — справу нігерійця — і почав окреслювати основні складові його нової особи. У моєму блокноті почало з’являтися набагато приємніше, але абсолютно штучне життя. Трохи згодом я висунув шухляду, заповнену фотокартками клієнтів, що хотіли отримати нові паспорти: ті, що вціліли, щасливчики, яких не застрелили, не втопили і не ув’язнили при спробі знайти для себе краще життя. Я не міг відвести погляду від тих облич, які втекли від війни і тортур, а тепер причесані, умиті й умиротворені штучним спокоєм для фотозйомки на паспорт. Колись давно ми блукали вільною землею, прихопивши з собою зображення Бога або короля, щоб безперешкодно пересуватися. Тепер, коли наш світ закритий, ми беремо власні зображення, але при цьому вже ніхто не вільний, як колись. Загалом же, санджайська компанія завжди була чорна. Чорні гроші. Будь-який чорний ринок на світі — це породження тиранії, воєн або непопулярних законів. Ми фальшували приблизно тридцять-сорок паспортів щомісяця, і найкращі з них продавалися за двадцять п’ять тисяч зелених кожен. «Сприймай війну, як бізнес, — одного разу порадив мені Санджай, і лиходійство виблискувало в його очах, неначе щойно викарбувана монета, — а бізнес — як війну». Коли всю підготовчу роботу для виготовлення паспортів поточних клієнтів було завершено, я зібрав усі папки і фото, щоб занести їх на нижній поверх фабрики. Запхав і свого нового паспорта, виготовленого для поїздки на Шрі-Ланку, до центральної шухляди столу. Я усвідомлював, що рано чи пізно буду змушений передати його нашим найкращим майстрам — Крішні та Віллу, які волею випадку були біженцями зі Шрі-Ланки. Але поки що я не був готовий до цієї подорожі. Крішна й Віллу спали на диванах, поставлених спеціально для них у тихому кутку, подалі від друкарських машин. Фальшувальники зі Шрі-Ланки завжди любили виготовлення нових паспортів як виклик і досить часто працювали цілу ніч, не склепивши очей, щоб устигнути завершити завдання. Я стояв, слухаючи їхнє хропіння, що звучало іноді в такт, а іноді дисонувало. Часом це нагадувало промислове ревіння: вони співали в унісон, а потім знову розходилися на хрип і важке дихання. Вільні руки лежали з розтуленими долонями, отримуючи благословення від сну. Двоє інших моїх помічників саме виконували доручення, тому тієї миті на фабриці була тихо. Тож я кілька хвилин стояв посеред хропіння, у цьому мирному місці, заздрячи сплячим. Вони прибули до Бомбея біженцями. Коли я їх зустрів, вони разом з родинами жили на вулиці, влаштувавши домівку під шматком поліетилену. І хоча співпраця з санджайською компанією добре оплачувалася, що дозволило їм невдовзі переїхати до більш комфортабельного і чистого помешкання неподалік фабрики, вони власноруч створили для себе бездоганні посвідчення, але й досі постійно боялися депортації. Вони, мабуть, назавжди покинули своїх рідних. Але незважаючи на все те, що вони вже пережили, і як продовжували страждати, ці двоє спали, неначе немовлята — спокійним безтурботним сном. Я так ніколи не спав. Мені занадто часто снилися кошмарні сни. Я завжди прокидався, намагаючись вирватися з ліжка. Лайза виявила, що найбезпечнішим способом спати зі мною в одному ліжку було міцно мене обійняти та спати всередині того кола, яке намагався розірвати мій сонний розум. Я залишив купу документів на столі у Крішни і тихо піднявся дерев’яними сходами. Хлопці мали власні ключі, тож я замкнув по собі двері. Я домовився зустрітися з Лайзою, щоб разом відвідати клініку в нетрищах, а потім пообідати десь. Лайза подружилася з нашим місцевим фармацевтом, який віддав їй коробки з медикаментами. Ліки було упаковано в сумки обабіч мого мотоцикла, і вона попросила мене їх завезти. Я собі їхав у нещільному обідньому трафіку, бо інколи було достатньо просто повільно кататися на мотоциклі посеред сонячного дня. У боковому дзеркалі я помітив копа на схожому з моїм мотоциклі. Він підбирався ближче до мене. Гостроверхий кашкет і револьвер у шкіряній кобурі на боці вказували на його високий ранг. Коп підніс ліву руку і двома витягнутими пальцями вказав на узбіччя. Я під’їхав до узбіччя. Він обіпер мотоцикл об бічну стійку, потім перекинув ногу через сидіння і повернувся до мене. Його права рука опинилася на кобурі, а двома пальцями лівої руки він провів по горлу. Я заглушив двигуна, залишаючись на мотоциклі. Я був спокійний. Копи зупиняли мене час до часу, бажаючи потеревенити або отримати хабара. Я завжди тримав купюру в п’ятдесят рупій у кишені сорочки, саме для таких випадків. І я вже до такого звик. Гангстери розуміли мотиви поліцейських: копам замало платили, щоб ризикувати власним життям, тож вони стягували нестачу з громади. Але щось інше було в очах офіцера. Блиск, темніший за корупцію, мене занепокоїв. Коп розстебнув застібку на кобурі та просунув руку всередину чохла, до руків’я револьвера. Я встав з мотоцикла. Моя рука почала повільно рухатися до ножів у мене під сорочкою. У ті роки копи в Бомбеї не лише брали хабарі, вони час до часу стріляли в гангстерів. — На твоєму місці я б не робив цього, — раптом прозвучав спокійний глибокий голос зовсім близько від мене. Я повернувся і побачив трьох чоловіків, що стояли біля мене. Четвертий був за кермом автомобіля, припаркованого позаду них. — Знаєш, — мовив я, тримаючи руку на ножі під сорочкою, — якби ти був на моєму місці, то напевне так би і зробив. Чоловік, який до мене забалакав, відвернувся і кивнув поліцейському. Офіцер віддав честь, заліз на свого мотоцикла і поїхав геть. — Класний трюк, — сказав я, розвертаючись. — Я запам’ятаю, якщо колись втрачу яйця. — Ти можеш просто зараз втратити свої довбані яйця, гора, — процідив худорлявий чоловік з тоненькими вусами, показуючи лезо ножа, що був у нього в рукаві. Я поглянув йому в очі. І прочитав там дуже коротку історію страху і ненависті. Я не хотів читати її знову. Ватажок роздратовано підніс руку. Він був кремезним чолов’ягою років сорока і ще тим базікою. — Якщо не сядеш у машину, — тихо мовив він, — я прострелю тобі коліно. — А що ти мені прострелиш, якщо я таки сяду в машину? — Це залежить, — відповів він, спокійно за мною спостерігаючи. Він був наче з обкладинки: дизайнерська сорочка ручної роботи, просторі сірі саржеві штани, пояс фірми «Дангіл», а також лоуфери від Гучі. На середньому пальці виблискував золотий перстень, що був копією «Ролексу» у нього на руці. Інші чоловіки роззиралися навколо, спостерігаючи за потоком дорожнього руху і пішоходами на узбіччях. Наше мовчання затягнулося. Я вирішив його перервати. — Залежить від чого? — Чи зробиш ти те, що було наказано, чи ні. — Я не люблю, коли мені кажуть, що робити. — Ніхто не любить, — спокійно відповів він. — Саме тому з цим пов’язано так багато влади. — Гарно сказано, — сказав я. — Тобі варто писати книжки. Моє серце калатало в грудях. Я був наляканий. Серце ухнуло в п’яти, як тіло, викинуте в річку. Вони були ворогами, і я був у них у руках. Я не поглянь, а я мрець. — Залазь у машину, — повторив він, дозволивши собі невеличку посмішку. — Ближче до справи. — Залазь у машину. — Якщо ми розіграємо сцену тут, ти вирушиш на той світ зі мною. Якщо я залізу в машину, то вирушу на той світ сам. Арифметика радить нам залишитися тут. — До біса все! — відрізав чоловік з тоненькими вусами. — Рішаймо цього chudh^[48], та й по всьому. Кремезний ватажок замислився над пропозицією. Це забрало трохи часу. Моя рука й досі залишалася на ножі. — Ти людина логіки, — мовив він. — Кажуть, ти вів філософські суперечки з Хадербгаєм. — Ніхто не вів суперечок з Хадербгаєм. — Навіть так, ти ж бачиш, що твоя позиція є ірраціональною. Я нічого не втрачу, вбивши тебе. Ти отримаєш усе, залишившись живим досить довго, щоб дізнатися, чого я хочу. — Усе, окрім одного: ти не помреш. Цей шанс я втрачу. А на цю мить, це найкращий шанс. — Так, окрім нього, — посміхнувся він. — Але ти помітив, скільки зусиль я доклав, щоб з тобою поговорити? Якби я хотів тебе вбити, то одна з моїх вантажівок уже переїхала б твого мотоцикла. — Дай моєму мотоциклу спокій. — З твоїм мотоциклом нічого не станеться, яар, — розсміявся він і кивнув худорлявому чоловіку з вусами. — Данда поведе його замість тебе. Залазь у машину. Він мав рацію. Це був єдиний логічний висновок. Я відпустив ножа. Ватажок кивнув. Данда одразу ж відійшов від мене, завів мотоцикла і повернув на місце бокову стійку. Натиснув на газ, воліючи якнайшвидше поїхати. — Якщо зачепиш цього мотоцикла... — заволав йому я, але не встиг я закінчити свою погрозу, як він перемкнувся на першу передачу і заревів, пірнувши в потік транспорту, а двигун протестував від натиску. — У Данди відсутнє почуття гумору, на жаль, — повідомив ватажок, доки ми спостерігали, як Данда метлявся і гальмував на дорозі. — Добре, бо якщо він пошкодить мого мотоцикла, то йому буде невесело. Ватажок розсміявся і пильно поглянув мені в очі. — Як ти міг обмінюватися філософськими поглядами з Хадербгаєм? — Що ти маєш на увазі? — Я маю на увазі, що Хадербгай був навіжений. — Навіжений чи ні, він ніколи не був набридливим. — І що ж нам ніколи не набридає? — запитав він, сідаючи в машину. — Почуття гумору? — припустив я, сідаючи біля нього. Я був у них у руках, просто як у в’язниці, бо я нічого не контролював. Він знову розсміявся і кивнув водію, чиї очі заповнили тонкий прямокутник дзеркала заднього огляду. — Веди нас до істини, — скомандував ватажок водієві на хінді, пильно за мною спостерігаючи. — Це завжди так освіжає, у цю пору доби. Розділ 10

Водій пробивав собі дорогу крізь щільний полудневий трафік і вже за декілька хвилин досяг складу в індустріальному районі. Склад стояв далеченько від інших будівель. Данда вже був на місці. Мого мотоцикла припарковали на гравійній доріжці перед будівлею. Водій припаркував автомобіль. Вхідні ролети складу піднялися трохи більше ніж наполовину. Вийшовши з машини, ми зупинилися біля дверей, а потім почувся гуркіт ланцюга, і ролети знову опустилися. У мене було почуття великої тривоги. По-перше, мені не затулили очей і дозволили побачити місцезнаходження складу й обличчя вісьмох чоловіків усередині. По-друге, на лавках попід стіною складу лежала велика кількість електроінструментів, факелів і важких молотів. Було важко на все це не витріщатися. Отож натомість я зосередився на низькому кріслі, що самотньо стояло біля дальньої стіни невеликого складу. Воно було з меблів для басейну — шезлонг, оббитий вінілом кислотно-зеленого і лимонного кольорів. Під кріслом була велика пляма. Данда — вузенькі вуса й коротка історія в очах — ретельно мене обшукав. Вилучив мої два ножі та віддав їх ватажку, який, трохи порозглядавши мою зброю, акуратно поклав ножі на лавку. — Сідай. Я не ворухнувся, і він терпляче склав руки і кивнув високому м’язистому чоловікові, який сидів разом з нами в машині. Чоловік почав рухатися в мій бік. «Бий першим, і бий щосили», — колись казав мені старий шахрай. Тож коли здоровань підійшов до мене й замахнувся, щоб розтуленою долонею дати навідліг з правого боку голови, я ухилився від його руки та вдарив коротким сильним аперкотом. Я влучив йому в підборіддя. Здоровань відступив на крок назад. Двоє інших дістали зброю. Це були старомодні револьвери армійського виробництва, що залишилися після забутої війни. Ватажок знову зітхнув і кивнув. Четверо чоловіків кинулись уперед, штовхаючи мене на зелено-жовте крісло. Вони прив’язали мені руки до задніх ніжок крісла мотузками з кокосового волокна. Просунувши мотузку під передньою частину крісла, вони прив’язали мої ноги. Ватажок нарешті випростав руки і підійшов до мене. — Ти знаєш, хто я? — Критик? — припустив я, намагаючись не показувати свого страху. Він нахмурився, оглядаючи мене з голови до ніг. — Та нічого, — сказав я. — Я знаю, хто ти. Я впізнаю скорпіона, коли його бачу. Ватажок кивнув. — Мене називають Вішну, — повідомив він. Вішну — чоловік, якого Санджай помилував після виснажливої війни; чоловік, який повернувся, створивши банду під назвою скорпіони. — От чому так багато гангстерів називають себе на честь богів? — А давай я назву тебе мертвим, ти, багінчудг! — просичав Данда. — Якщо подумати, — задумливо провадив я, — Данда — це не бог. Виправ мене, якщо я не правий, але Данда лише напівбог. Хіба ні? Незначний божок? — Стули пельку! — Спокійно, Дандо, — угамовував його Вішну. — Він просто намагається змінити тему розмови. Не купуйся на його маячню. — Напівбог, — міркував я. — Ти коли-небудь запитував себе, як часто ти витягуєш короткого сірника, Дандо? — Стули пельку! — А знаєш що? — сказав Вішну, починаючи нудитися. — Намахай його. Ну ж бо, Дандо. Намахай його, щоб не так радів, якщо хочеш. Данда накинувся на мене, сиплячи ударами. Я вдало повертав голову праворуч і ліворуч, тому він влучав у мене лише один раз із трьох. Раптом він зупинився. Коли я перестав рухати головою в різні боки, то помітив здорованя, якому заїхав у підборіддя. Він відтягнув Данду, тримаючи його за плече. А тоді здоровань зацідив мені в обличчя. У нього на середньому пальці був мідний перстень. Я відчув, як той перстень прохрустів по моїй щоці та щелепі. Чолов’яга знав свою справу. Він нічого не зламав, а просто ушкодив. Потім він змінив тактику і сильно ляпнув мене долонями з обох боків голови. Якщо ти б’єш людину кулаками занадто довго, то незабаром або ти собі розкришиш кісточки на пальцях, або бідолаха помре, або можливі обидва варіанти. Але якщо ти потроху ламаєш людину, переконавшись, що хороший міцний ляпас дійсно болить, то можна продовжувати побиття цілий день, навіть не стискаючи руку в кулак. Тортури. Все гладко, але тяжко. Тортурам притаманна напруженість, доцентрова сила, з якою просто неможливо боротися; тут нема чого навчитися — тут повсякчас темно. Але я затямив одну річ: коли починають бити, ти тримаєш рота стуленим. Ти не патякаєш. Ти тримаєш язика за зубами, доки все не закінчиться. І не кричиш, якщо можеш витерпіти. — Добре, — сказав Вішну за дві хвилини, які видалися місяцем. Здоровило відійшов назад, узяв у Данди рушника і витер спітніле обличчя. Данда почав масажувати йому плечі. — Розкажи мені про Пакистан, — зажадав Вішну, підносячи мені до рота цигарку. Я затягнувся, усмоктуючи крапельки крові разом з димом, а потім видихнув усе це. Я гадки не мав, про що він. — Розкажи мені про Пакистан. Я просто на нього витріщився. — Ми знаємо, що ти був на Гоа, — повільно мовив Вішну. — Ми знаємо, що ти забирав там зброю. Тому я запитаю тебе ще раз. Розкажи мені про Пакистан. Зброя, Гоа, Санджай — усе поверталося назад одним вивертом кармінного керма. Але в мого страху є голос, і рано чи пізно він скаже: «Кінчаймо з усім цим». — Чимало людей вважає, що столицею Пакистану є місто Карачі, — відповів я розпухлими губами. — Але це не так. Вішну розреготався, а потім перестав. — Розкажи мені про Пакистан. — Чудова їжа, хороша музика, — повідомив я. Вішну глянув на кінчик своєї цигарки, а потім на здоровилу. І все почалося спочатку. І я кульгав крізь в’язке болото з кожним ляпасом, що наближав мене дедалі ближче до туману. Коли здоровань зупинився, поклавши руки собі на стегна, Данда використав цей момент, щоб відшмагати мене тонким бамбуковим прутом. У процесі я весь спітнів, зате прокинувся. — Як там тепер твої яйця, мадачудг? — проверещав мені Данда, присідаючи так близько, що я відчув запах гірчичного масла й огидний сморід страху під пахвами його сорочки. Я почав заливатися сміхом, як інколи буває, коли тебе катують. Вішну помахав рукою. Раптова тиша, яка запала після того жесту, була настільки цілковитою, що здалося, неначе увесь світ на мить зупинився. Вішну щось промовив. Я його слів не розчув. І усвідомив, що тиша дзвенить лише в мене у вухах. Він витріщився на мене з дивним виразом обличчя, немовби лише зараз помітив бродячого собаку і не міг вирішити, чи погратися з ним, чи копнути своїми лоуферами від Гучі. Інший чоловік витер кров з мого обличчя ганчіркою, яка смерділа пальним і цвіллю. Я сплюнув кров’ю і жовчю. — Як ти почуваєшся? — недбало запитав мене Вішну. Я знав правила виживання. Не говори. Не кажи ні слова. Але я не міг зупинити слова, написані злістю, і не міг не сказати їх, щойно вони зринули в голові. — Ісламабад — столиця Пакистану, — мовив я. — А не Карачі. Вішну підійшов до мене, витягаючи з кишені піджака невеликого напівавтоматичного пістолета. Сяйливі сапфіри в його очах віддзеркалили вже розчавлене зображення мого черепа. Відчинилися ролети складу. Через поріг ступив рознощик чаю, хлопчина років дванадцятьох, несучи шість склянок чаю в одній дротяній корзині й шість склянок води в другій. — О, чай принесли, — схопився Вішну. Несподівана посмішка розгладила зморшки люті. Він відклав пістолет і повернувся на своє місце біля довгої лавки. Рознощик чаю роздав склянки. Його вічні очі вуличної дитини пробігли по мені, але без жодної реакції. Можливо, він уже таке бачив — закривавленого чоловіка, прив’язаного до кислотно-зеленого і лимонно-жовтого лежака. Гангстер, який раніше витер з мого обличчя кров, тепер розв’язав мені ноги і руки. Він узяв у хлопця склянку чаю й передав її мені. Було важко тримати її навіть обома занімілими руками. Інші гангстери також узяли по склянці чаю, спершу справивши ритуал: ввічливо відмовляючись від напою, щоб узяв хтось інший, а потім погоджувалися на компроміс розділити порцію на двох, розливаючи чай у спорожнілі від води склянки. Це була ґречна і дружня сцена. Ми могли бути друзями, які сидять разом десь на Нариман-Пойнт і насолоджуються заходом сонця. Хлопчина почав збирати порожні склянки, ходячи по кімнаті та заповнюючи свої дротяні корзини. Він не знайшов однієї склянки. — Стакан! — прогримів він диким хрипом, який, мабуть, довго накопичувався у нього в горлі. Він підняв одну з корзин, показуючи образливо вільне місце, де мала би стояти остання склянка. — Стакан! Гангстери відразу ж кинулися шукати втрачену склянку, перевертаючи порожні картонні коробки і відсовуючи купи ганчірок і сміття. Данда знайшов пропажу. — Гайн! Гайн! — зарепетував він, вимахуючи склянкою. Вона тут! Вона тут! Він передав її хлопцю, який підозріливо висмикнув посудину з його руки і пішов зі складу. Данда хутко глянув на Вішну блискучими від підлабузництва очима: «Ти це бачив, босе? Ти бачив, що це я знайшов склянку? » Коли я переконався, що можу рухатися без тремтіння, то відставив свою склянку з чаєм на землю. Це було не через гордість чи злість: у мене губи були розбиті й опухли. Я знав, що разом з чаєм питиму кров. — Ти можеш стояти? — запитав Вішну, відставляючи порожню склянку. Я підвівся — і заточився. Здоровань, який мене бив, тепер кинувся, щоб мене упіймати. Його дужі руки вхопили мене за плечі, пропонуючи дбайливу підтримку. З його допомогою я знову підвівся. — Можеш іти, — повідомив Вішну. Він поглянув на Данду. — Дай йому ключі від його мотоцикла, яар. Данда імпульсивно витягнув ключі зі своєї кишені, але підійшов до Вішну, а не до мене. — Будь ласка, — почав благати він. — Він щось точно знає. Я впевнений. Лише... лише дай мені трохи більше часу. — Все нормально, — відповів Вішну, поблажливо усміхаючись. — Я вже дізнався все, чого бажав. Він забрав у Данди ключі та жбурнув їх мені. Я спіймав їх і притиснув до грудей, тримаючи обома занімілими руками. Зустрівся з ним поглядом. — Крім того, — провадив Вішну, дивлячись на мене, — ти навіть не чув про Пакистан, хіба ні? Ти не маєш клятої гадки, про що ми говоримо, правда? Я не відповів. — Це все, мій друже. Джа! Йди! Я не зводив з нього погляду, а потім простягнув розтулену долоню. — Мої ножі, — зажадав я. Вішну посміхнувся, знову схрещуючи руки. — Назвімо це штрафом, добре? Твої ножі відійдуть Гануману як штраф за той удар. Послухай мене. Іди собі і тримай це місце в секреті. Не кажи про нього ні Санджаю, ні комусь іншому. — В секреті? — Я дозволив тобі побачити це місце, бо ти зможеш його використовувати, щоб зв’язатися з нами. Якщо ти залишиш тут повідомлення, воно швидко потрапить до мене. — Із якого переляку я це маю робити? — Якщо тільки я в тобі не помилився, а я дуже добре розуміюся на людях, то ти можеш одного дня вирішити, що маєш більше спільного з нами, аніж ти зараз думаєш. І ти можеш сам до нас прийти. Якщо ти достатньо розумний, то нікому не розкажеш про це місце. Ти збережеш його в таємниці на чорний день. Але поки що, на сьогодні, як кажуть американці: відвали! Я дійшов до бічних дверей з Дандою і вийшов надвір після того, як він відчинив їх для мене. Він гучно прочистив горло і харкнув мені на штани, перш ніж грюкнути дверима. На землі біля мотоцикла я знайшов шматок паперу і використав його, щоб витерти харкотиння з джинсів. Устромив ключа в замок запалювання мотоцикла. Я вже збирався завести двигуна, коли помітив відображення свого понівеченого обличчя у дзеркалі заднього огляду. Принаймні мені не зламали носа, але очі були розбиті до крові й набряклі. Я завів мотоцикла, але залишив його на нейтралці, обіперши на бокову стійку, поки двигун повільно обертався. Смикнув важіль на панелі під довгим ребром сидіння. Панель випала, відкриваючи мій італійський стилет. Руків’ям стилета я почав гупати у двері складу. Почув озлоблений голос ізсередини, що наближався до дверей, проклинаючи того, хто насмілився потурбувати те місце. Це був Данда. Я зрадів. Двері відчинилися. Данда сердито лаявся. Я схопив його за барки, кинув на одвірок і тицьнув стилетом йому в живіт. Він намагався викрутитися, але я застромив кінчик зброї глибше йому в черево, аж доки не залишив червону пляму на рожевій сорочці. — Добре! Добре! Добре! — заверещав він. — Чорт! Арей, паґал гай тум? — Ти що — з глузду з’їхав? Декілька чоловіків почали до мене наближатися. Я притиснув ножа трохи сильніше. — Ні! Ні! — закричав Данда. — Заберіться в біса подалі, хлопці! Він мене тут ріже! Чоловіки зупинилися. Не відриваючи погляду від Данди, я заговорив до Вішну. — Мої ножі, — пробубонів я, але мої губи заніміли, як долоня в муляра. — Принеси їх сюди. Дай їх мені. Вішну завагався. Я бачив, що Данда почав нажахано пітніти. Він більше боявся байдужості свого роботодавця, ніж моєї злості. Нарешті Вішну перевальцем рушив у нашому напрямку з двома ножами. Коли він їх передав мені, я засунув зброю за пояс штанів, тримаючи стилет біля живота Данди. Вішну почав тягнути Данду за сорочку, намагаючись вирвати його в мене і затягнути назад на склад. Я пручався, застромляючи ножа трохи глибше в м’який живіт Данди. Ніж уже на півсантиметра заглибився в його тіло. Ще один сантиметр — і я проткнув би орган. — Зажди! Зажди! — панічно зойкнув Данда. — Я спливаю кров’ю! Він мене вб’є! — Чого ти хочеш? — запитав Вішну. — Розкажи мені про Пакистан, — сказав я. Вішну розреготався. Це був хороший сміх, ясний і свіжий. Цей сміх міг би за інших обставин вселити мені любов до цього чоловіка, але не тоді, коли він показав мені свої меблі для басейну. — Ти мені подобаєшся, але водночас я хочу тебе вбити, — мовив він, поблискуючи очима в оправі темних вій. — Це дуже незвичайний талант. — Розкажи мені про Пакистан, — повторив я. — Ти справді нічого не знаєш, еге ж? — зітхнув Вішну, переставши посміхатися. — Ми бачили, як ти пішов на зустріч ради, плюс твоя поїздка на Гоа, тому припустили — ти маєш знати, що відбувається. Твої хлопці дійсно тримають тебе в темряві, друже. Це небезпечно для тебе. Уже не кажучи, що це трохи... образливо, ні? — Твоя людина просто зараз опиниться в темряві, якщо ти не відповіси на моє запитання. Я хочу знати, в чому вся справа. Розкажи мені про Пакистан. — Якщо я розкажу тобі все, що знаю, ти доповіси Санджаю, — відповів він, мало не позіхаючи. Над його правим оком був маленький, але глибокий шрам. Вішну, говорячи, масажував той рубець кінчиком пальця. — Це надасть Санджаю перевагу. Я не можу такого допустити. Відпусти Данду. Сідай на свого мотоцикла та їдь. Якщо ти вб’єш Данду, мені доведеться вбити тебе. Він мій кузен. А я не хочу тебе вбивати. Я не хочу нікого вбивати. Не сьогодні. Сьогодні день народження моєї дружини, розумієш, і буде вечірка. Він поглянув на важкі хмари в нас над головами. — Не барися, — сказав він, знову дивлячись на мене. — Ми думали, ти щось знаєш, але очевидно — ні. Коли знатимеш більше і захочеш поговорити, ти знаєш, як зі мною зв’язатися. Давай без образ. Такі речі трапляються. Як кажуть американці: буду тобі винен. — Я буду винен тобі більше, — відреагував я, відходячи від Данди і задкуючи до мотоцикла. Він знову розсміявся. — Ми поквиталися, тож почнімо з чистого аркуша. Залишиш тут повідомлення, коли захочеш зі мною зв’язатися. Так чи так, я дізнаюся. Розділ 11

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒