Annotation 4 страница

Якби з нами не було Абдулли, то ми з Фардіном і Гусейном влаштували б перегони дорогою до зборів ради, прошмигуючи між автомобілями й обганяючи один одного аж до самої мечеті Набіла. Однак Абдулла ніколи не гнав і не підрізав машин на дорозі. Він очікував, що водії самі поступляться, і більшість так і робила. Він їздив повільно, з рівною спиною, тримав голову високо, довге чорне волосся маяло за широкими плечима. Ми дісталися маєтку за двадцять хвилин і залишили свої мотоцикли на відведених для нас місцях, біля парфумерної крамниці. Зазвичай вхід до маєтку з вулиці був відчинений і не охоронявся. Хадербгай вважав: якщо у його ворога настільки сильна жага смерті, щоб атакувати маєток, то він волів випити зі своєю жертвою чаю, перш ніж її вбити. Та коли ми підійшли до входу, високі масивні парадні двері маєтку були зачинені, і їх охороняли четверо озброєних чоловіків. Я знав одного з них — Фаруха, який тримав гральний аванпост компанії у віддаленому містечку Аурангабад. Інші троє були незнайомими мені афганцями. Відчинивши двері, ми побачили всередині ще двох чоловіків, озброєних штурмовими гвинтівками. — Афганці? — запитав я, коли ми їх проминули. — Так багато змін сталося, Ліне, брате, доки ти був на Гоа, — відповів Абдулла, коли ми увійшли до відкритого двору просто в центрі особняка. — Та ти що! Я декілька місяців не був у маєтку і з сумом помітив, яким занедбаним став мощений двір. За часів Хадербгая в центрі двору постійно дзюркотів і бризкав фонтан, омиваючи величезний камінь у штучному ставку. Буйні пальми в горщиках і ящики з квітами наповнювали яскравим кольором білий і небесно-блакитний простір. Квіти вже давно зів’яли, а висохлий ґрунт, що залишився, тепер був заповнений недопалками від цигарок. Біля дверей нарадчої кімнати стояло ще двоє афганців з гвинтівками. Один з них постукав у двері, а потім повільно їх відчинив. Ми з Абдуллою і Гусейном зайшли всередину, а Фардін залишився знадвору з охоронцями. Коли зачинилися двері, я нарахував у довгій кімнаті тринадцять осіб разом з нами. Нарадча кімната також змінилася. Підлогу й досі була викладено кремовими п’ятикутними кахлями, а стіни та склепінчаста стеля так само пишалися мозаїчним малюнком блакитно-білого захмареного неба. Але низький інкрустований стіл і пухкі парчеві подушки зникли. Майже всю кімнату займав, темний конференц-стіл, а навколо нього було приставлено чотирнадцять шкіряних офісних крісел з високими спинками. У дальньому кінці столу стояло оздоблене президентське крісло. Чоловік, який сидів у тому кріслі — Санджай Кумар — підвів очі й посміхнувся нам, коли ми увійшли. Посміхався він не мені. — Абдулла! Гусейне! — вигукнув він. — Ми вже обговорили всілякі дрібниці. Тепер, коли ви вже тут, ми можемо перейти до вирішення справжніх проблем. Я вирішив, що Санджай захоче, щоб я почекав за дверима до закінчення зустрічі, тож спробував відкланятися. — Санджайбгаю, — мовив я. — Я почекаю знадвору, доки не знадоблюся вам. — Ні, Ліне, — заперечив він, туманно махаючи рукою. — Іди, сядь біля Тарика. Ну ж бо, всі інші, почнімо. Тарик був чотирнадцятирічним племінником Хадербгая і єдиним його родичем чоловічої статі. Сидів хлопець в імператорському кріслі в кінці кімнати. Він швидко зростав і вже майже дотягнувся до рівня чоловіків у кімнаті. Але все ж таки здавався малим і тендітним, сидячи в тому величному кріслі, що раніше правило за трон кримінального короля Південного Бомбея. Позаду Тарика стояв Назір, тримаючи руку на руків’ї кинджала. Він був захисником хлопчини і моїм близьким другом. Я обминув довгий стіл, щоб привітатися з Тариком. Підліток пожвавів на мить, вітаючись зі мною, але майже відразу ж його погляд знову став холодним і байдужим: гартована бронза очей стала такою по смерті дядька. Коли я поглянув на Назіра, старший чоловік подарував мені рідкісну посмішку. Вона радше нагадувала гримасу, здатну приборкати лева, але була однією з моїх найулюбленіших на світі посмішок. Я сів біля Тарика. Абдулла і Гусейн зайняли свої місця, і нарада продовжилася. Певний час Санджай спрямовував дискусію на бізнесові питання. Проблеми зі страйкуючими робітниками на причалі Балларду вповільнили поставки наркотиків до Південного Бомбея; деякі рибалки на причалі Сассуна, що був найбільшою суднохідною стоянкою в Місті-Острові, створили асоціацію і почали відмовлятися платити за «захист»; дружній нам радник муніципалітету був затриманий під час поліцейського рейду в одному з притонів компанії і вимагав від ради мафії все зам’яти і врятувати його кар’єру. Рада мафії ретельно спланувала цей рейд для того, щоб радник муніципалітету ще більше заплутався в їхніх тенетах, мафія виплатила хабарі поліції, вирішивши потім витребувати вдвічі більше в цього радника за виконану послугу. Фінальне питання було набагато складнішим і виходило за межі бізнесу. Санджайська компанія і рада, що роздавала накази, тримали в лещатах весь Південний Бомбей — територію, що тягнулася від фонтана Флори до Нейві-Нагару біля південного мису Міста-Острова та включала все, що було між ними, від моря до моря. Санджайська компанія самотужки керувала чорним ринком на цій території, але зазвичай нас не зневажали. Навпаки, люди роками зверталися до нас зі своїми суперечками і скаргами — до представників компанії, а не до поліції. Просто зазвичай мафія діяла швидше та справедливіше і завжди була дешевшою за копів. Коли Санджай захопив лідерство, він назвав угрупування компанією, таким чином намагаючись об’єднати гангстерів, які розділяли місто на бізнесові напрямки. Хадербгай, покійний Хан^[30] і засновник, був достатньо сильним, щоб мафіозний клан носив лише його ім’я без жодних додатків. Відлуння імені Хадербгая дарувало компанії авторитет, якого не давало ім’я Санджая, і досі забезпечувало мир. Однак час до часу дехто вирішував узяти справи у власні руки. Одним з таких злочинних елементів був амбіційний домовласник з району Кафф-Парейд, де високі дорогі житлові комплекси розкинулися на території, відвойованій у моря. Він почав наймати власних кілерів. Санджайську компанію це не влаштовувало, бо компанія мала підтримувати репутацію своїх кілерів. Приватні горлорізи викинули неплатника оренди з вікна його квартири на другому поверсі. Орендар після падіння вижив, але його тіло приземлилося на крамницю тютюну й гашишу, що належала компанії. При цьому було поранено власника, відомого як Сяйливий Патель, і ще популярного відвідувача, який був знаним виконавцем суфійських^[31] пісень. Сяйливий Патель з його напівлегальною крамницею був справою компанії. А от завдавання шкоди великому співакові, якого обожнювали практично всі курці гашишу на південному півострові, робило цей злочин дуже особистим. — Я казав тобі, що це станеться, Санджайбгаю, — сказав чоловік на ім’я Фейсал, стискаючи руку в кулак. — Я попереджав тебе про такі речі останні декілька місяців. — Ти попередив мене, що хтось упаде на крамницю Сяйливого Пателя? — глузував Санджай. — Я, мабуть, пропустив цю нараду. — Я попереджав, що повага почала зникати, — мовив Фейсал трохи тихіше. — Я попереджав, що порядок почав занепадати. Ніхто нас не боїться, і я їх не звинувачую. Якщо ми настільки перелякані, щоб ставити на дверях найманців, то самі винні. — Він має рацію, — додав Малий Тоні. — Ось, наприклад, проблема з компанією скорпіонів. Така ситуація саме і дає таким чутіям^[32], як ця багінчудг^[33], ідеї нас обійти, створивши власну невелику армію. — Це не компанія, — випалив Санджай. — Цих покидьків не визнала жодна інша компанія в Бомбеї. Це банда. Вони — потолоч з Північного Бомбея, які сунуть свого носа на південь. Називай їх як слід, приятелю, дешева маленька банда. — Кажи що завгодно, — тихо сказав Махмуд Мельбаф, — це все одно проблема. Вони напали на наших людей посеред вулиці. Менш як за кілометр звідси двох наших найприбутковіших хлопців пошматували сікачами серед білого дня. — Це правда, — додав Фейсал. — Саме тому тут з’явилися наші афганські брати, — провадив Махмуд Мельбаф. — Скорпіони намагаються прорватися на наших територіях у районах Регал і Нариман-Пойнт. Я їх звідти витурив, але їх було п’ятеро, і якби зі мною не було Абдулли, все пішло б шкереберть. Моє ім’я, ба навіть твоє, Санджаю, їх уже не лякає. І якби Малий Тоні не перекроїв минулого тижня пику дилеру, то вони б і досі продавали наркотики біля місцевого коледжу, за п’ятдесят кроків від твоїх дверей. Якщо це не проблема, то я з взагалі не стикався з проблемами. — Я знаю, — більш обережно відповів Санджай, зиркаючи на хлопчину — Тарика. Холодний погляд хлопця навіть не змигнув за весь цей час. — Я знаю, про що ти, — провадив Санджай. — Звісно, я знаю. Якого біса вони хочуть? Вони хочуть війни? Вони серйозно думають, що можуть у ній перемогти? Чого треба цим вилупкам? Ми всі знали, чого хотіла банда скорпіонів: вони хотіли отримати все, і вони хотіли побачити нас у могилі або в бігах. У тиші, яка настала після його риторичного запитання, я поглянув на обличчя членів ради, намагаючись визначити їхній настрій і готовність іти на ще одну війну за територію. Санджай опустив очі, холодні очі на чутливому обличчі. Він розглядав усі можливі варіанти. Я знав, що його першим бажанням було уникнути війни й постаратися укласти угоду навіть з такими хижими ворогами, як скорпіони. Для Санджая найважливішою була угода, а не як, коли чи з ким. Він був безстрашним і безжальним, але його найперший інстинкт підказував відкупитись. Я збагнув, що саме Санджай вирішив поставити конференц-стіл у нарадчій кімнаті. А ще я збагнув, дивлячись на його збентеження і нерішучість, що стіл не є символом гордості чи самовихваляння, він відображав його істинну сутність і те, що Санджай любив вести переговори й укладати угоди. Санджай завжди залишав місце праворуч від себе вільним, у пам’ять свого загиблого друга дитинства — Салмана, який загинув у бійці під час останньої війни за владу з конкуруючою бандою. Санджай помилував одного з уцілілих членів переможеного угрупування. Той чоловік, якого він пощадив — Вішну, якраз він створив банду скорпіонів і тепер загрожував самому Санджаю. Санджай знав, що члени його власної ради були проти такої поблажливості й тоді наполягали, що цього виродка потрібно вбити, та й по всьому. Ці люди сприймали теперішню проблему як підтвердження своєї правоти й ознаку слабкості керівництва. Спостерігаючи за ним, я помітив, як рука Санджая повільно поповзла праворуч по блискучій поверхні столу, неначе шукаючи допомоги і військової поради від свого мертвого друга. Праворуч від Санджая, через вільне крісло, сидів Махмуд Мельбаф, худорлявий спостережливий іранець, якого ніколи не полишали ясний погляд і спокійний характер, хай якою лютою буде провокація. Але його спокій був породжений смутком, Махмуд ніколи не сміявся і майже ніколи не всміхався. Якась велика втрата розбила йому серце і залишилася з ним, згладжуючи злети й падіння емоцій, неначе вітер і пісок, що густо вкривають гори в пустелі. Біля Мельбафа сидів Фейсал, колишній боксер, майже чемпіон. Безчесний менеджер спочатку викрав усі заощадження з боїв Фейсала, а потім загнав ножа ще глибше, зникнувши з його дівчиною. Фейсал убив сволоту, а дівчина покинула місто, і її ніколи більше не бачили. Звільнившись після восьми років в’язниці й маючи інстинкти настільки ж швидкі та смертоносні, як і кулаки, Фейсал уже декілька років був найманим убивцею для санджайської компанії. Він уславився швидким вирішенням проблем з боргами. Але своїми боксерськими навичками користувався зрідка, бо частіше мотивацією знайти необхідні кошти для боржників слугувало його пошрамоване обличчя і лютий погляд. Після останньої війни за територію, яка звільнила декілька місць у раді, Фейсал став постійним її членом. Біля Фейсала, нахилившись до нього, сидів його незмінний компаньйон Амір. Маючи велику голову, круглу і плоску, немов річковий камінь, пошрамоване обличчя, пишні брови і доглянуті вуса, Амір володів загадковою чарівністю боллівудського^[34] актора. Був надзвичайно добрим танцівником, незважаючи на чимале черево. Він переповідав історії розкотистим басом, розігрував усіх, окрім Абдулли, завжди був першим на танцювальному майданчику будь-якої вечірки і першим ліз у бійку. Амір і Фейсал контролювали продаж наркотиків у Південному Бомбеї, а їхні ділки приносили компанії четверту частину всіх доходів. Неподалік Аміра сидів його протеже — Ендрю ДаСилва, молодий вуличний гангстер, який з’явився у раді завдяки Аміру. Він отримав контроль над проституцією і порнографією, якими до останньої вуличної війни завідувала інша банда, тепер розгромлена. Хлопчина відзначався світлою шкірою, темно-русим волоссям і очима кольору карамелі. Його сяйлива посмішка була наповнена ілюзорною невинністю, яка приховувала жорстокість, породжену страхом і підлістю. Я бачив, що під тією маскою. Я бачив виляск батога в його очах. Але інші, здавалося, цього не помічали. Його відпрацьована до ідеалу посмішка добре маскувала справжню сутність, рятуючи від недовіри інших. І він бачив, що я це розумію. Щоразу як він дивився на мене, в його очах стояло запитання: як ти зміг мене розкусити? Ми вже впритул підходили до насильства. ДаСилва і я, ми обоє знали, що одного дня або ночі, у тій чи іншій ситуації, почнеться перерахунок голів, після якого один з нас залишиться в минулому. Дивлячись на нього тоді, на зборах ради, я був певен, що коли нарешті прийде ця мить, Ендрю не буде сам-один, він твердо спиратиметься на сильні й широкі плечі свого друга Аміра. Наступним за столом сидів Фарід, більш відомий як Фарід Посередник, чия відданість Хадербгаю конкурувала навіть з почуттями посивілого Назіра. Фарід звинувачував себе у смерті Хадербгая в Афганістані, переконаний, навіть попри наші запевнення, що якби він був з нами там, серед снігів, то Хадербгай міг би вижити. Почуття власної провини зробило його нерозсудливим, але воно також зблизило нас ще більше. Фарід мені завжди подобався. Мені подобалася його несамовитість і готовність кинутись у вир шторму. Тінь падала попереду, а не позаду кожного його кроку. Коли я того дня подивився на нього, під час затяжної перерви, доки Санджай вирішував, як діяти щодо шахраїв-домовласників, неліцензованих наркотиків і хижих скорпіонів, Фарід обпік мене жаринками скорботи, що палали в його очах. На мить я знову подумки повернувся туди, на засніжену гору, пригадуючи, як вдивлявся в мертве задубіле обличчя Хадербгая, чоловіка, якого ми з Фарідом називали батьком, батьком, батьком! Крайній чоловік за столом, перед Гусейном і Абдуллою, ввічливо кашлянув. Його звали Раджубгай, і він контролював у компанії рух валюти. Товстун, який носив свій розкішний стан зі щирою гордістю. Раджубгай мав вигляд старійшини з віддаленого села, але був корінним мумбаїтом. Пишний рожевий тюрбан покривав його голову, а під довгою саржевою тунікою без рукавів він носив традиційний білий дготі^[35]. Він ніколи повністю не розслаблявся за межами своєї рахувальної кімнати. Тож, коли Санджай не бачив, Раджубгай совався у кріслі, поглядаючи на годинника. — Гаразд, — нарешті вирішив Санджай. — У цього домовласника є переваги, за які слід віддати йому належне, але те, що він зробив, неприпустимо. Це поганий сигнал, а зараз невдалий час для таких сигналів. Абдулла, Гусейн, Фарід — поїдьте, візьміть одного з його найманих горлорізів — найбільшого, найкрутішого, ватажка. Тримайте його на другому поверсі тієї будівлі, ну, тієї житлової вежі, яку вони будують на Нейві-Нагарі. — Джі, — відповів Абдулла. Сер. — Використайте нове місце, там, де вони заплатили минулого місяця банді скорпіонів замість нас. Викиньте цього мадачудг^[36] з другого поверху. Якщо вийде, то нехай він упаде на адміністративний офіс комплексу абощо. Переконайтеся, що повідомлення будівельній компанії та виродкам скорпіонам надійде водночас. Але спершу зробіть бідоласі в біса добре заохочення. З’ясуйте все, що він знає. Якщо він виживе після падіння з вікна, то бовдур вільний. — Джарур, — кивнув Абдулла. Звісно. — Після цього, — додав Санджай, — зженіть докупи решту тих горлорізів і змусьте навідати домовласника, що їх найняв. Нехай вони його поб’ють. Змусьте його власних найманих убивць вибити йому всі мізки. Упевніться, що вони дали йому добрячої прочуханки. Потім перекрайте їм обличчя і витуріть з міста. — Джарур. — Коли він отямиться, повідомте домовласника, що його податок збільшився вдвічі. Далі змусьте заплатити за час і незручності, які він спричинив. І нехай оплатить лікарняні рахунки Сяйливого Пателя і Рафіка. Найкращого співака музики каваллі^[37], якого я в житті слухав. Сумно. — Це так, — погодився Махмуд Мельбаф. — Сумно, — зітхнув Амір. — Абдулло, ти все зрозумів? — запитав Санджай. — Зрозумів. Санджай глибоко вдихнув, пихкаючи щоками на видиху, і поглянув на інших членів ради. — Ми закінчили? — спитав він. Після короткої тиші знову озвався Раджубгай. — Час і гроші нікого не чекають, — промовив він, шукаючи свої сандалії. Усі інші підвелися. Один по одному, перш ніж вийти з кімнати, вони кивнули в бік Тарика — хлопчика, який сидів у імператорському кріслі. Коли залишився тільки Санджай і він також рушив до дверей, я до нього наблизився. — Санджайбгаю? — О, Ліне, — мовив він, швидко обертаючись. — Як Гоа? Та зброя, яку ти привіз, то була хороша робота. — На Гоа було... нормально. — Але? — Але мене хвилюють дві речі, що сталися, поки мене не було. Велосипедні вбивці й афганці. Що відбувається? Його обличчя потрапило у злостиве царство тіней, а губа почала сіпатися. Нахиляючись до мене, він прошепотів. — Знаєш, Ліне, не плутай свою користь зі своєю цінністю. Я відіслав тебе на Гоа дістати зброю, бо всі мої більш підходящі люди вже там засвітилися. І я хотів мати певність, що жодного з них не пов’яжуть під час першої ж угоди, яка б не вигоріла. Все ясно? — То ти мене сюди викликав, щоб повідомити це? — Я не кликав тебе на цю зустріч і не давав тобі дозволу тут бути. Я б такого не зробив. І мені це не сподобалося. Мені це зовсім не сподобалося. Це Тарик тобі зателефонував, і Тарик наполіг на тому, щоб ти залишився. Ми разом повернулися подивитися на хлопця. — У тебе є кілька вільних хвилин, Ліне? — сказав Тарик тихо, але твердо. Це не було проханням. — Гаразд, — голосніше мовив Санджай, ляскаючи мене по плечу, — я вже піду. Не розумію, навіщо ти повернувся, Ліне. Я в біса обожнюю Гоа. На твоєму місці, я би зник, приятелю, і назавжди залишився на пляжі. Я б тебе не звинувачував за такий вчинок. Санджай вийшов з кімнати. Я знову сів біля Тарика. Я був злий і не відразу зміг подивитися просто в неживі очі хлопця. Ціла хвилина повільно спливла в тиші. — Ти мене не запитаєш? — нарешті почав Тарик, злегка посміхаючись. — Запитаю про що, Тарику? — Чому я викликав тебе на збори ради сьогодні? — Я припускаю, що ти рано чи пізно сам до цього дійдеш, — посміхнувсь я у відповідь. Тарик ледь не засміявся, але утримав-таки свій суворий вираз обличчя. — Знаєш, Ліне, це одна з якостей, які найбільше подобалися моєму дядькові в тобі, — сказав він. — Він казав мені декілька разів, що в глибині душі ти був більшим іншалла, ніж будь-хто з нас, якщо ти розумієш, про що я. Я не відповів. Я припускав, що використання терміну «іншалла», який означає «Воля Божа», або «Якщо на це є воля Божа», означало, що він вважав мене фаталістом. Це було неправдою. Я не запитував про те, що ми робили, бо не було сенсу. Я непокоївся про людей, деяких людей, але мені було начхати на все інше. Мені було байдуже, що відбувалося зі мною протягом усіх тих років після втечі з в’язниці. Майбутнє завжди було схоже на полум’я, а минуле й досі було занадто темне. — Коли помер дядько, — провадив Тарик, — ми всі діяли відповідно до інструкцій, залишених у заповіті, й розділили його численні активи. — Я пригадую. — Як ти знаєш, конкретно я отримав цей будинок і значну суму грошей. Я озирнувся, щоб подивитися на Назіра. Похмурий вигляд старого солдата залишився жорстким і непорушним, але одна кудлата брова сіпнулася у проблиску зацікавленості. — А ти, — вів далі Тарик, — ти ніколи нічого не отримував від Хадербгая. Тебе не згадали в заповіті. Я любив Хадербгая. Зломлені сини мають двох батьків: одного зраненого, з яким вони народилися, а другого — якого обере їхнє зранене серце. Я обрав Хадербгая і любив його. Але я був певен, сам-один у кімнаті, де правда є дзеркалом, що навіть коли він якимось чином про мене піклувався, то усе одно бачив у мені одного зі своїх пішаків у його грандіозній грі. — Я ніколи не чекав, що мене там згадають. — Ти не чекав, що про тебе пам’ятатимуть? — наполягав він, схиливши голову, щоб підкреслити свій сумнів. Цей рух був таким самим, як у Хадербгая, коли він дражнив мене під час наших філософських дискусій. — Навіть незважаючи на те, який ти був йому близький? Навіть незважаючи на те, що він неодноразово визнавав тебе своїм улюбленцем? Навіть незважаючи на те, що ви з Назіром були з ним на місії, яка коштувала йому життя? — Твоя англійська стає в біса гарною, — зауважив я, намагаючися змінити напрямок нашої розмови. — Ця нова репетиторка чудово виконує свою роботу. — Вона мені подобається, — відповів Тарик, але потім нервово закліпав і виправив свою поквапну відповідь. — Я маю на увазі, що поважаю свою викладачку. Вона — чудовий репетитор. Мушу сказати, що вона навіть краща за тебе, Ліне. Запала невелика пауза. Я поклав долоні на коліна, давши зрозуміти, що готовий піти. — Ну... — Стривай! — гукнув він. Я насупив брови, пильно вдивляючись у хлопчину, але пом’якшав, помітивши благання, що закралося в його очі. Я знову сів, схрестивши руки. — Цього... цього тижня, — почав він ще раз, — ми знайшли деякі нові дядькові документи дядька. Ці документи загубилися в його примірнику Корану. Або не загубилися, а просто не знайшлися до цього тижня. Дядько залишив їх там якраз перед поїздкою до Афганістану. Парубок зупинився, і я поглянув на м’язистого охоронця, мого друга Назіра. — Він залишив тобі подарунка, — зненацька сказав Тарик. — Це меч. Його власний меч, який належав ще його прадіду і був двічі використаний у битві проти британців. — Це якась помилка. — Документи цілком конкретні, — сухо промовив Тарик. — Там сказано, що у разі його смерті меч переходить тобі. Не як спадок, а як подарунок, з моїх рук просто у твої. Ти зараз виявиш мені повагу, прийнявши його. Назір приніс меча. Розгорнув шари шовкового захисту та продемонстрував мені меча, тримаючи його обіруч. Довгий меч був у широких срібних піхвах, на яких вигравіювали яструбів у вільному польоті. Верхня частина містила слова з Корану. Руків’я було виготовлене з лазуриту й інкрустоване бірюзою, щоб приховати заклепки. Рукоять мала елегантний вигин з потертого срібла, від головки й аж до хрестовини. — Це помилка, — повторив я, витріщаючись на фамільну реліквію. — Він має належати тобі. Він повинен належати тобі. Посмішка хлопця була однаково вдячною і сумною. — Ти абсолютно правий, він має бути моїм, — сказав він. — Але документи, написані рукою Хадербгая, дуже конкретні. Цей меч — твій, Ліне. І навіть не думай від нього відмовитись. Я знаю, що в тебе на серці. Якщо ти спробуєш мені його повернути, то дуже образиш. — Для цього є ще одна причина, — відповів я, продовжуючи витріщатися на меча. — Ти знаєш, що я втік з в’язниці в себе на батьківщині. Мене можуть арештувати і вислати назад щомиті. Якщо це станеться, меча буде втрачено. — У тебе ніколи не буде проблем з поліцією в Бомбеї, — наполягав Тарик. — Ти з нами. Тут тобі не зашкодять. А якщо тобі потрібно буде поїхати з міста на тривалий час, можеш залишити меча Назіру, який стерегтиме його до твого повернення. Він кивнув Назіру, і той підійшов ближче, примушуючи мене забрати меча з його рук. Я поглянув йому в очі. На вустах Назіра з’явилася тонесенька посмішка. — Візьми меча, — мовою урду^[38]сказав він. — І оголи меча. Меч був легший, аніж я очікував. Я поклав його собі на коліна. Тієї мовчазної миті у занедбаному маєтку я завагався, розуміючи, що коли вийму меча з піхов, то спогади почнуть кривавити з піхов забуття, де вони були заховані вже тривалий час, заховані занадто довго. Традиція вимагала від мене вийняти меча на знак того, що я його приймаю. Я висмикнув лезо на світло і підвівся, тримаючи оголеного меча перед собою: його кінчик лише трішки не діставав до мармурової підлоги. І це було правдою. Я відчував силу меча розбурхати мою пам’ять. Я заховав меча назад у піхви і обернувся до Тарика. Хлопець кивнув на крісло, що стояло біля нього. Я знову сів, прилаштувавши меча на колінах. — Рядки на мечі, — поцікавився я. — Я не вмію читати арабською. — Інна ліллагі ваінна... — Тарик почав читати поезію Корану. — Ілаягі раджіун, — закінчив я за нього. Я знав цю цитату. «Ми належимо Богу і до Бога ми повернемося». Кожен гангстер-мусульманин вимовляє її перед битвою. Ми всі її згадуємо, навіть не будучи мусульманами, про всяк випадок. Той факт, що я навіть не міг прочитати арабський напис, викарбуваний на мечі пращурів Хадербгая, гірко пройняв Тарика. Я співчував йому і погоджувався з ним: насправді я не гідний цього меча і не міг навіть осягнути кровного значення цієї фамільної реліквії для Тарика. — А ще ми знайшли листа серед паперів у Святій Книзі, — провадив він, контролюючи кожен подих і кожне слово. — Цього листа було адресовано тобі. У мені неначе прокинулася кобра. Лист! Я не хотів його. Мені не подобалися листи. Будь-яке тьмяне минуле — це вампір, що насичується кров’ю теперішнього часу, а листи — це кажани. — Ми почали його читати, — повідомив Тарик, — не усвідомлюючи, що він був для тебе. Лише на середині листа я зрозумів, що це був його останній лист, адресований тобі. Ми одразу ж кинули читати. Ми не закінчили читати листа. Ми не знаємо, як він закінчується. Але ми знаємо, що він починається зі згадки про Шрі-Ланку. Інколи ріка життя жбурляє тебе на каміння. Лист, меч, рішення, ухвалені на зборах ради, «Не плутай свою користь зі своєю цінністю», велосипедні вбивці, зброя з Гоа, Шрі-Ланка: потоки збігів і наслідків. І коли ти бачиш наближення скель, у тебе є два варіанти: залишитись у човні або вистрибнути. Назір вручив Тарику сріблястого конверта. Тарик постукав ним по своїй розтуленій долоні. — Дядькові подарунки, — сказав він лагідніше, — завжди йшли з умовами і ніколи не приймалися без... — Наслідків, — закінчив я за нього. — Я збирався сказати — покори. Цей будинок був подарунком із заповіту Хадербгая, але він був мені даний за умови, що я ніколи з нього не вийду, навіть на хвилинку, доки мені не виповниться вісімнадцять. Я був шокований і навіть не приховував цього. Я не був достатньо чуйний до нього і не знав, через що йому доводилося проходити. — Що? — Не все так погано, — відповів Тарик, зціпивши зуби через моє обурення. — Усі мої репетитори приходять сюди, до мене. Я вивчаю всі необхідні предмети. Англійську, точні науки, ісламське вчення, економіку і бойові мистецтва. І Назір завжди зі мною, а також уся прислуга. — Але ж тобі всього чотирнадцять, Тарику. Ти так житимеш іще чотири роки? Ти взагалі проводиш час зі своїми однолітками? — Чоловіки мого роду воюють і керують уже з п’ятнадцятьох років, — оголосив Тарик, зиркаючи на мене. — І навіть у цьому віці я вже виконую своє призначення. Ти можеш сказати те саме про своє життя? Юнацька рішучість — це єдина наймогутніша енергія. Я не хотів критикувати його зобов’язання: я просто хотів упевнитися, що він знає про альтернативні варіанти. — Тарику, — зітхнув я. — Я гадки не маю, про що ти. — Я не збираюся просто повторити долю свого дядька, — повільно мовив він, наче я — мала дитина, — одного дня, я стану Хадербгаєм, і я поведу всіх присутніх сьогодні чоловіків. Включаючи тебе, Ліне. Я буду твоїм ватажком. Якщо ти ще будеш з нами. Я знову поглянув на Назіра, який дивився мені в очі, що м’яко світилися гордістю, як діаманти. Я рушив на вихід. — Лист! — випалив Тарик. Зненацька розсердившись, я знову до нього розвернувся. Я вже розтулив був рота, але Тарик підніс мені листа. — Він починається зі згадки про Шрі-Ланку, — сказав Тарик, пропонуючи мені сріблястого конверта. — Я знаю, що це було його бажанням. Ти дав слово, що поїдеш туди, хіба ні? — Так, — відповів я, забираючи листа з його тонких пальців. — Наші агенти у Тринкомалі^[39] прогнозують, що незабаром прийде вдалий час виконати твою обіцянку. — Коли? — запитав я, тримаючи подвійний спадок: листа і меча. — Скоро, — мовив Тарик, дивлячись на Назіра. — Абдулла тобі повідомить. Але будь готовий рушати щомиті. Це буде незабаром. Зустріч було завершено. Холодна люб’язність тримала хлопчину у кріслі, але я знав, що йому нетерпілося піти, і навіть більше нетерпілося, щоб пішов я. Я попрямував до дверей, що вели у двір. Назір супроводжував мене. Біля виходу я обернувсь і побачив високого юнака, що й досі сидів у імператорському кріслі, підтримуючи голову рукою. Великий палець ліг на щоку з ямочкою, а інші пальці віялом лежали на чолі. Це був той самий жест, який був властивий і Хадербгаю, коли він сидів, занурений у роздуми. Біля вхідних дверей Назір’ дістав ситцеву сумку зі шлейкою для плечей. Меч акуратно вміщувався всередині, прихований тканиною, і його можна було прилаштувати за спиною, поки я їхатиму на мотоциклі. Перекидаючи сумку мені через плече, Назір метушливо поправляв меча, доки не примостив його в найзручнішому положенні. Потім обійняв мене палко, потайки і люто, стискуючи ребра в своїх руках. І відійшов від мене без жодного слова, жодного погляду. Швидко пошкандибав кривими ногами, поспішаючи назад до хлопця — до юнака, який був його господарем і єдиною любов’ю, до Хадербгая, який повернувся до життя, щоб Назір продовжував йому служити. Дивлячись йому вслід, я згадав інші часи, коли маєток був наповнений рослинами, музикою плюскотіння води та прирученими голубами, що назирці ходили за Назіром через величезний будинок. Вони його обожнювали, ті птахи. Але зараз у маєтку не залишилося жодного птаха, і єдиним чутним звуком був скрегіт металу, неначе то зуби цокотять на крижаному вітрові чи дзвенять набої, які вкладаються у магазин «Калашникова» по черзі, у кожне латунне смертельне гніздо автомата. Розділ 8

На вулиці перші вечірні проблиски осявали кожне обличчя, неначе увесь світ зашарівся, уявляючи події прийдешньої ночі. Абдулла чекав на мене, його мотоцикл був припаркований біля мого. Абдулла кинув декілька рупій^[40] дітям, які стерегли наші мотоцикли. Вони радісно заверещали і рвонули до кондитерської на розі. Абдулла скерував свого мотоцикла на дорогу, прилаштовуючись біля мене. Я нарешті озвався на червоному світлі. — Я їду по Лайзу в «Магеш». Хочеш зі мною? — Я проїдуся з тобою до готелю, — урочисто відповів він, — але я до тебе не приєднаюсь. У мене є деякі справи. Ми мовчки їхали по Мугаммед-Алі-роуд. Звабливість парфумерних базарів змінювалася на солодкі аромати фірні^[41], рабрі^[42]та фалуди^[43], що продавались у кондитерських. Блискуча розкіш крамниць із брязкальцями та браслетами поступалася пишним фракталам^[44]персидських килимів, виставлених один за одним на весь квартал. Коли довга дорога закінчилася солом’яною плутаниною ручних візків, ми зрізали її біля Кроуфордського ринку, їдучи між потоками транспорту по зустрічній смузі, петляючи широким оком іншого дорожнього вузла. Повернувши на правильну смугу дорожнього руху, ми зупинилися перед світлофором біля перехрестя в районі театру «Метро». Афіша займала весь перший поверх кінотеатру. Обличчя Поганця і Героя, залиті зеленим, жовтим і фіолетовим, розповідали їхню історію кохання і туги, що долала тернистий живопліт вогнепальної зброї та мечів. На кіноафішу витріщалися родини, що набилися в автомобілі й таксі. Молодий хлопчина помахав з машини біля мене, тицяючи на постер, і склав пальці в уявний пістолет, щоб вистрілити в мене. Він натиснув на курок. Я вдав, неначе куля влучила мені в руку, і малий розсміявся. Люди в сусідніх машинах також. Доброзичлива мати хлопця почала заохочувати його вистрілити в мене ще раз. Хлопчина наставив свого пістолета з пальців, прицілився, мружачи одне око, і вистрілив. Я зіграв сцену «Поганцю приходить кінець» і розпластався на мотоциклі. Коли я знову підвівся, то всі люди в машинах почали аплодувати, махати, сміятися. Я вклонився, а повернувшись до Абдулли, побачив на його обличчі мертвотно-білий сором. «Ми люди компанії, — вгадав я його міркування. — Поважай і бійся». Один одного, й більше нічого. Поважай і бійся. Лише морський пейзаж біля готелю «Магеш» нарешті пом’якшив його суворий вираз обличчя. Абдулла їхав повільно, одна рука на дроселі, друга на стегні. Я під’їхав упритул, поклавши ліву руку йому на плече. Коли ми прощались, я запитав те єдине, що було в моїх думках упродовж усієї поїздки. — Ти знав про меча? — Усі про нього знають, Ліне, мій брате. Наші руки роз’єдналися, але поглядів ми не розвели. — Дехто, — обережно сказав він, — дехто заздрить, бо Хадербгай залишив меча тобі. — Ендрю. — Він один з них. Але він не єдиний. Я замовк, стиснувши губи, щоб не кинути прокльон, який так і рвався з вуст. Слова Санджая «Не плутай свою користь зі своєю цінністю» пронизали мені серце, неначе літня блискавка, і мій внутрішній голос наказував тікати чимдалі звідси, поки не почалася справжня ворожнеча. А ще ж була Шрі-Ланка. — Побачимось узавтра, іншалла, — мовив я, встаючи, щоб припаркувати мотоцикла. — До завтра, іншалла, — відповів він, заводячи свого залізного коня і від’їжджаючи від бордюру. Не обертаючись, він гукнув мені: — Аллагафіз! — Нехай тебе Бог береже! — Аллагафіз, — повторив я сам до себе. Сикхські охоронці на дверях готелю «Магеш» зацікавлено подивилися на пакунок у формі меча у мене за спиною, але пропустили з поклоном і посмішкою. Вони добре мене знали. Паспорти, забуті гостями, які втекли з готелю, не оплативши рахунків, потрапляли мені до рук завдяки представникам служби охорони або адміністраторам переважної більшості готелів у місті. Це був постійний потік документів, і хоча всі знали, що це незаконно, за сезон набиралося приблизно п’ятнадцять паспортів щомісяця. І це були документи найкращого зразка — такі, які люди, що їх загубили, офіційно не шукають. У кожному офісі служби безпеки кожного п’ятизіркового готелю на світі є стіна, заповнена фотографіями людей, які втекли не розплатившись, деякі з них залишили тут свої паспорти. Більшість людей використовувала таку стіну з фото, щоб упізнавати злочинців. Для мене це був шопінг. У фойє готелю я поглянув у бік відкритої кав’ярні й побачив Лайзу. Вона досі сиділа зі своїм друзями біля широких і високих вікон з краєвидом на море. Я вирішив змити вуличний бруд з обличчя і рук, перш ніж до неї підійти, тож попрямував до чоловічого туалету. Дійшовши до дверей, я почув позаду себе голос. — Це меч у тебе на спині, чи ти просто скаженієш від зустрічі зі мною? Обернувшись, я побачив Ранджита, медіа-магната початківця, вродливого атлета, а також політичного активіста. Чоловіка, за якого вийшла заміж Карла, моя Карла. Він посміхався. — Я завжди скаженію від зустрічі з тобою, Ранджите. Бувай. Він знову посміхнувся. Посмішка була неначе чесна і щира. Я не придивлявся ближче, щоб переконатися, бо чоловік, який мені посміхався, був одружений з Карлою. — Бувай, Ранджите. — Що? Ні, зачекай! — крикнув він. — Я хочу з тобою поговорити. — Ми щойно поговорили. Бувай, Ранджите. — Ні, серйозно! — наполягав він, швидко заступаючи мені шлях. Його посмішка майже не змінилася. — Я вже виходжу звідси після зустрічі, але дуже добре, що з тобою зіткнувся. — Іди, зіткнися з кимсь іншим, Ранджите. — Будь ласка, будь-ласка. Це... це не те слово, яке я часто вживаю. — Чого тобі? — Є... є дещо, про що я хочу з тобою поговорити. Я поглянув на Лайзу, яка й досі сиділа зі своїми друзями. Вона, звівши очі вгору, помітила мене. Я кивнув. Вона все зрозуміла й кивнула у відповідь, перш ніж знову обернути увагу на своїх друзів. — Що в тебе на думці? Хвиля подиву промайнула на його бездоганно-витонченому обличчі. — Якщо зараз невдалий час... — Для цього не буде вдалого часу, Ранджите. Тож ближче до справи. — Ліне, я певен, що ми можемо бути друзями, якби лише... — Ранджите, не приплітай нас. Немає ніяких нас. Інакше я був би в курсі. — Ти говориш так, наче я тобі не подобаюся, — провадив Ранджит. — Але ти мене зовсім не знаєш. — Ти мені не подобаєшся. І це зараз. Якщо ми познайомимось краще, то стане ще гірше. — Чому? — Чому що? — Чому я тобі не подобаюся? — Знаєш, якщо ти стоятимеш у фойє, зупиняючи кожного, кому ти не подобаєшся, і почнеш запитувати в них чому, ліпше знайди для цього кімнату, бо пробудеш тут усю ніч. — Але, стривай... це... я не розумію. — Твої амбіції небезпечні для Карли, — тихо пояснив я. — Мені це не подобається. Тому мені не подобаєшся ти. Це достатньо зрозуміло? — Якраз про Карлу я й хотів з тобою поговорити, — видав він, вивчаючи моє обличчя. — Про Карлу? — Я хочу бути впевнений, що вона в безпеці, от і все. — Що ти маєш на увазі — в безпеці? Він нахмурився й, утомлено зітхнувши, нахилив на мить голову. — Навіть не знаю, з чого почати... Я роззирнувся, а потім спрямував його до кутка у великому холі, з двома кріслами. Знявши меча, я сів навпроти Ранджита, поклавши собі на коліна огорнуту ситцем реліквію. До нас негайно підійшов офіціант, але я з посмішкою відмахнувся від нього. Ранджит понурив голову, вдивляючись у килим, однак за деякий час він узяв себе в руки. — Ти знаєш, що я останнім часом досить глибоко поринув у політику. Організував декілька важливих кампаній. Деякі люди намагалися докопатися до мене, використовуючи будь-яку пресу поза моєю власністю. Думаю, ти чув. — Я чув, що ти скуповуєш «банки голосів»^[45], — сказав я. — Це змушує людей нервувати. Повернімось до Карли. — А ти... ти розмовляв з Карлою? — Чому ти про це запитуєш? — То розмовляв? — Ми закінчили, Ранджите. Я почав підводитись, але він наполіг, щоб я залишився. — Почекай. Дай мені шанс усе сказати. Я очолював потужну кампанію в пресі проти Спису карми. — Спису, що влучить у Карлу, якщо ти не припиниш провокувати людей на те, щоб його метнути. — Це... це саме те, про що я хотів поговорити з тобою. Розумієш... я знаю, що ти й досі в неї закоханий. — Бувай, — процідив я, встаючи, щоб піти, але він схопив мене за зап’ясток. Я подивився на його руку. — Не раджу. Він забрав руку. — Будь ласка, зачекай. Прошу, просто сядь, і я скажу все, що маю. Я сів, насупивши брови. — Знаю, що ти подумаєш, наче я виходжу за рамки, — швидко мовив він, — але думаю, ти б волів знати, якби Карлі щось загрожувало. — Ти є загрозою для неї, і ти маєш відступитися. Найближчим часом. — Ти мені погрожуєш? — Саме так. Дуже радий, що змогли поговорити. Ми дивились один на одного з відстані, що існує між хижаком і здобиччю: гаряче, погрозливо і напружено. Карла. Я зустрів її багато років тому, першого ж дня в Бомбеї, і єдиний погляд перетворив моє серце на мисливського птаха у неї на зап’ястку. Вона мене використала. Вона кохала мене, поки я не закохався в неї. Вона завербувала мене для роботи з Хадербгаєм. А коли з підлоги кохання, ненависті та помсти змили кров, коли рани зарубцювалися, вона вийшла заміж за вродливого усміхненого мільйонера, що зараз дивився мені в очі. Карла. Я поглянув на Лайзу, прегарну і яскраву, у товаристві своїх творчих друзів. У моєму роті з’явився гіркий присмак, а серцебиття почало пришвидшуватись. Я два роки не розмовляв з Карлою, але сидіти тут, поки Ранджит говорить про неї, було наче зрадою Лайзі. Я знову обернувся до Ранджита. Не надто щасливий. — Я бачу це в тобі, — сказав він. — Ти й досі в неї закоханий. — Ти хочеш отримати від мене ляпас, Ранджите? Бо якщо це твоя мета, то ти вже її майже досяг. — Ні, звісно ж, ні. Я переконаний у тому, що ти її досі любиш, — мовив він, здавалося, чесно і щиро, — тому що, розумієш, на твоєму місці я б теж і досі її кохав, навіть потому як вона мене покинула, щоб вийти заміж за іншого. Є лише одна Карла. Є лише один шалений спосіб її кохати. Ми обоє це знаємо. Найкращим у діловому костюмі є те, що за потребі є за що вхопитися. Тож я одразу вчепився в його костюм, сорочку і краватку. — Припини торочити про Карлу, — вичавив я. — Зупинися, поки не пізно. Він розтулив рота, гадаю, щоб закричати, але передумав. Він був людиною при владі, яку політика веде до ще більшої влади, тому не міг влаштувати сцену. — Будь ласка, будь ласка, я не намагаюся тебе засмутити, — благав він. — Я хочу допомогти Карлі. Якщо зі мною щось станеться, можеш ти мені пообіцяти... Я відпустив його, і він швидко відсахнувся, сідаючи назад у крісло і поправляючи костюм. — Що ти маєш на увазі? — Минулого тижня на мене вчинили замах, — сумно пояснив він. — Ранджите, щоразу як ти розтуляєш рота, то сам чиниш замах на власне життя. — У мою машину заклали бомбу. — Детальніше про бомбу. — Мій водій відійшов від автомобіля лише на кілька хвилин, щоб купити паан^[46]. На щастя, коли повернувся, то помітив погано захований дріт і знайшов бомбу. Ми зателефонували в поліцію, і бомбу забрали. Це був муляж, але в записці говорилося, що наступна бомба буде справжньою. Я спромігся приховати це від преси. Як ти знаєш, я маю певний вплив. — Поміняй водія. Він розсміявся. — Поміняй водія. — Мого водія? — Він — твоя слабка ланка. Є шанс, що він знайшов бомбу в машині, бо сам її туди поклав. Йому заплатили. Щоб тебе залякати. — Я... ти ж, звісно, жартуєш. Він працює на мене вже три роки... — Добре. Дай йому хорошу вихідну допомогу, але позбудься його. — Він такий відданий працівник... — Карла про це знає? — Ні. І я не хочу, щоб вона дізналася. Тепер була моя черга сміятися. — Карла — велика дівчинка. І вона розумна. Ти не повинен приховувати від неї такі речі. — Та все ж... — Ти змарнуєш свій найкращий козир, якщо все їй не розповіси. Вона розумніша за тебе. Вона розумніша за всіх. — Але... — Скажи їй. — Можливо. Мабуть, ти маєш рацію. Але я просто намагаюся з’ясувати ситуацію, розумієш? Я думаю, все буде гаразд. У мене надійна охорона. Але я непокоюся про Карлу. Це моя єдина турбота. — Я вже попереджав, щоб ти відвалив, — повторив я. — Забудь про політику на деякий час. Кажуть, риба починає гнити з голови. Тож коли щось починає гнити, це час для змін. — Я не зупинюся, Ліне. Ці чоловіки, ці фанатики, вони саме так перемагають. Вони всіх залякують, щоб ті мовчали. — Ти зараз хочеш навчати мене політики? Він посміхнувся: це перша його посмішка, яка мені майже сподобалася, бо в ній була і доброта, а не лише тріумф. — Я... я думаю, що ми на межі справді великих змін у моделі нашого мислення, наших дій, а можливо, навіть того, про що ми мріємо в нашій країні. Якщо кращі уми переможуть, якщо Індія стане дійсно сучасною світською демократією, з правами та свободами для всіх, то наступне сторіччя стане епохою Індії, і ми поведемо за собою світ. Він поглянув мені в очі, але побачив там скептицизм. Він не помилявся щодо майбутнього Індії. Усі в Бомбеї це знали і відчували в ті роки, але те, що він мені видав, було промовою — однією з тих, які він уже представляв публіці. — Знаєш, — мовив я, — усі підряд торочать одне й те саме. Він розтулив був рота, щоб заперечити, але я зупинив його, піднімаючи руку. — Я не політик, але я впізнаю ненависть, коли її бачу, і я знаю, що як тицяти в неї дрючком, то будь готовим до укусу. — Добре, що ти розумієш, — наполягав він, опускаючи плечі. — Не я маю це зрозуміти. Він знову випростався. — Вони мене не залякають, зрозумів? — Це була бомба, Ранджите. Звісно, ти наляканий. Я, наприклад, наляканий тільки від того, що тут з тобою розмовляю. Було б краще, коли б ти дотримувався дистанції. — Просто якби я знав, що ти підтримаєш її разом зі своїми... своїми друзями, то зміг би подолати ці випробування зі спокійним серцем. Я суворо на нього глянув, запитуючи себе, чи усвідомлював він усю іронію, яку заклав у це прохання. Я вирішив відповісти йому тим самим. — Декілька тижнів тому твоя післяобідня газета розмістила статтю з дуже грубим заголовком про мафію Бомбея. Там згадувалось ім’я одного з них — моїх друзів. Стаття закликала його арештувати або вислати з міста, а чоловіку так і не висунули ніяких звинувачень. Що сталося з законом: не винен, поки не доведено зворотне? Що сталося зі справжнім журналізмом? — Я знаю. — І наскільки я пам’ятаю, декілька інших статей твоєї газети закликали використати смертну кару у справі, пов’язаній зі ще одним моїм другом. — Так... — А зараз ти просиш мене... — Ти маєш рацію, прошу захистити Карлу від таких самих людей. Я знаю, що це лицемірно. Справа в тому, що мені більше немає до кого звернутися. Ці фанатики скрізь мають своїх людей. Копи, армія, вчителі, профспілки, держслужба. Єдині, хто не забруднилися в цілому Бомбеї, це... — Мої люди. — Справді. Це було, по-своєму, досить кумедно. Я встав, тримаючи меча у лівій руці. Він також підвівся. — Зізнайся про все Карлі, — сказав я. — Усе, що ти від неї приховав у цій історії, розкажи їй. Дай можливість їй самотужки вирішити — залишатись або йти. — Я... добре, звісно. А як щодо нашої домовленості? Щодо Карли? — У нас немає домовленості. Немає нічого нашого. Немає ніяких нас, пам’ятаєш? Він посміхнувся, розтулив рота, але замість слів обійняв мене з несподіваною гарячковістю. — Я знаю, що можу розраховувати на те, що ти вчиниш правильно, — мовив він. — Хай що станеться. Моє обличчя опинилося біля його шиї. Я відчув сильний запах парфумів, жіночих парфумів, що осіли там не дуже давно. Це були дешеві парфуми. Це були парфуми не Карли. Він був з іншою жінкою в номері цього готелю, за кілька хвилин до того, як попросити мене наглядати за його дружиною — жінкою, яку я й досі кохав. І ось вона тут, підвішена на ниточці недовіри у нас перед очима, потому як я відштовхнув його від себе. Я й досі кохав Карлу. Я й досі кохав Карлу. І щоб це усвідомити, мені потрібно було відчути запах іншої жінки на шкірі Ранджита. Щоб усвідомити правду, навколо якої я кружляв останні два роки, неначе вовк навколо багаття. Я витріщався на Ранджита. Думав про вбивство і водночас почувався осоромленим через любов до Лайзи. Погане поєднання. Ранджит ніяково переступив з ноги на ногу, намагаючись прочитати емоції в моїх очах. — Ну... добре, — пробубонів він, роблячи крок назад. — Я... я вже піду. Я дивився, як він вийшов за двері готелю. Я помітив, що, сідаючи на заднє сидіння свого «мерседеса», він нервово роззирався. Чоловік, який занадто легко наживав собі ворогів, і занадто часто. Я поглянув на Лайзу, яка сиділа за столом біля вікна і саме простягала руку, щоб привітатися з молодиком, який зупинився біля столу. Я знав, що він їй не подобається. Одного разу вона сказала, що він слизькіший за кальмара в кишені поліетиленового дощовика за мокрої погоди. Він був сином успішного торговця алмазами і скуповував верхні полиці кіноіндустрії, знищуючи при цьому кар’єри інших. Він цілував їй руку. Вона швидко висмикнула долоню, але посмішка лишалася сяйливою. Якось вона пояснила мені, що в кожної жінки є чотири посмішки. — Лише чотири? — Перша Посмішка, — сказала вона, ігноруючи мене, — несвідома, та, яка з’являється сама собою, наприклад, коли ти посміхаєшся дитині на вулиці або посміхаєшся у відповідь комусь на екрані телевізора. — Я не посміхаюсь телевізору. — Усі посміхаються телевізору. Саме тому ми їх купуємо. — Я не посміхаюсь телевізору. — Друга Посмішка, — наполягала вона, — ввічлива, та, яку ми використовуємо, щоб запросити друзів у дім, коли вони стоять на порозі, або коли вітаємося з ними в ресторані. — А вони там платять? — запитав я. — Ти хочеш почути решту чи ні? — Якщо я скажу — ні, ти зупинишся? — Третя Посмішка — це та, яку ми використовуємо проти інших. — Посміхаємося проти інших людей, так? — Звісно. Ця — хороша. Для деяких дівчат найкращою посмішкою є та, яку вони використовують, щоб тримати людей на відстані. — Я навіть не коментуватиму цього, тож перейдімо до четвертої. — А-а-а! Четверта Посмішка — це та, яку ми даруємо своїм коханим. Це та, яка говорить: «Ти — єдиний». Ніхто інший не отримує цієї посмішки. Неважливо, наскільки ти щасливий з кимсь, і неважливо, наскільки тобі хтось подобається, навіть якщо ця людина подобається дуже-дуже — якщо ти її любиш. Ніхто ніколи не отримає Четвертої Посмішки, крім того, в кого ти по-справжньому закоханий. — Що станеться, якщо ви розійдетесь? — Четверта Посмішка зникне разом з дівчиною, — того дня сказала вона мені. — Четверта Посмішка завжди зникає з дівчиною. Для колишніх хлопців резервується Друга посмішка, ну, якщо він хороший колишній хлопець. Погані колишні хлопці отримують лише Третю Посмішку, якими б чарівними вони не були. Я побачив, як Лайза нагородила продюсера-невдаху своєю найкращою Третьою Посмішкою. Потім пішов до чоловічого туалету, щоб змити новий бруд, що осів на мені після розмови з Ранджитом. Обкладена чорно-кремовими кахлями вбиральня була більшою, елегантнішою, освітленішою, краще обставленою і комфортнішою за вісімдесят відсотків ванних кімнат у місті. Я закотив рукави сорочки, плюснув трохи води на своє коротке волосся, умився і помив руки аж до ліктів. Прислужник вручив мені чистого рушника. Він посміхнувся, киваючи на знак привітання. Однією з найбільших загадок Індії, а також її найбільшою радістю є ніжна сердечність бідняків. Чоловік не напрошувався на чайові. Більшість чоловіків, які користувалися вбиральнею, нічого не залишали. Він просто був доброю людиною у місці обов’язкового користування, він дарував мені по-справжньому люб’язну посмішку, передавав від однієї людини — іншій. Ця доброта, яка йшла з глибини індійського серця, і була справжньою емблемою цієї нації та тим зв’язкам, що знову й знову вабить тебе в Індії або тримає тебе там вічно. Я потягнувся до кишені, щоб дати йому чайових, і витягнув разом з грошима сріблястого конверта з листом Хадербгая. Передавши чоловікові чайові, я поклав конверта на широку стійку біля раковини, а потім, зіпершись обіруч, вирячився на своє віддзеркалення. Я не хотів читати цього листа: я не хотів відкочувати камінь від входу в печеру, де заховав так багато подій свого минулого. Але Тарик сказав, що в листі згадувалася Шрі-Ланка. Я мусив його прочитати. Замкнувшись у кабінці, я поставив меча в кутку біля дверей і сів на тверду кришку унітаза, щоб прочитати листа Хадербгая. Цього дня я тримав у руці маленьку блакитну скляну кульку — з тих, які в Англії називають мармуровими, і думав про Шрі-Ланку і про тих, хто помандрує туди від мого імені, як ти й обіцяв зробити. Я довго дивився на ту блакитну скляну кульку, що лежала на долоні після того, як підняв її з землі. Візерунок нашого життя відображається саме в таких крихких речах і ледь помітних формах. Ми є колекцією речей, які знаходимо, переживаємо, цінуємо та приховуємо в собі, інколи свідомо, інколи несвідомо, і саме ця колекція речей робить нас такими, якими є ми зараз. Я додав тебе до своєї колекції, Шантараме. Ти є однією з прикрас мого життя. Моїм любим сином, як і решта моїх любих синів. Мої руки почали тремтіти: може, від злості, може, від смутку, я не знав. Я не дозволив собі його оплакувати. Я не ходив на його могилу на цвинтар Марін-Лайнз. Я знав, що його тіла там немає, бо допомагав його ховати. Гарячка почала обпікати мені обличчя, пробираючи до кісток. «Мій любий сину... » ... Думаю, ти мене зненавидиш, коли дізнаєшся всю правду про мене. Пробач мене, якщо зможеш. На мене тисне ніч. Я з тих чоловіків, яких би всі ненавиділи, якби знали всю правду про них. Але з чесністю, необхідною для такого листа, написаного напередодні війни, на яку ми йдемо разом, я не можу заперечити, що заслуговую на ненависть деяких. І якраз цим особам я зараз скажу: «Ідіть до біса, всі ви». Я народився, щоб так жити. Я народився, щоб за будь-яку ціну досягти мети. Чи я використовую людей? Звісно, використовую. Чи я маніпулюю людьми? Звісно, так. Чи я вбиваю людей? Я вб’ю будь-кого, хто жорстоко мені протистоїть. І це мій захист, і я терплю та стаю сильнішим, доки всі навколо падають, бо я слідую власній долі. У серці я не зробив нічого поганого, і мої молитви щирі. Думаю, що ти якимось чином це розумієш. Я завжди тебе любив, ще з нашої першої зустрічі тієї ночі. Ти пам’ятаєш? Коли я відвів тебе до сліпих співаків? Це така ж істина, як і будь-яка погана річ, про яку ти дізнаєшся. Погані речі насправді відбувались, і я вільно про це кажу. Але хороші речі — настільки ж правдиві, навіть попри те, що вони є істинами серця і не мають іншої реальності поза тим, що ми відчуваємо і пам’ятаємо. Я обрав тебе, бо люблю, і люблю тебе, бо обрав. Це і є правдою, синку. Якщо Аллах покликав мене до Себе, і ти це читаєш після того, як мене не стало, то немає причин для суму. У мене є багато запитань, а Всевишній, як ти знаєш, — це відповідь на всі запитання. Тож нехай мій дух зіллється з твоїм і духом усіх твоїх братів. Ніколи не бійся. Я завжди буду поряд. Якщо ти заблукаєш, або будеш у меншості, або опинишся покинутим, то відчуєш батькову руку на своєму плечі і зрозумієш, що моє серце — там, з тобою та усіма моїми синами, у битві. Будь ласка, дозволь моїй душі покірно схилитись у молитві з твоєю, хоч ти й не набожна людина. Спробуй знайти хвильку, бодай на невеличку молитву щодня, якщо зможеш. Я буду інколи відвідувати тебе під час молитви. І запам’ятай цю — останню — пораду від мене. Люби правду, яку ти знайдеш у серцях інших. Завжди дослухайся до голосу любові у своєму серці. Я поклав листа і конверта собі до гаманця, і моє серце гайнуло на вершину гори. Я побачив почерк Хадербгая. Побачив, як денне світло сяє на його шкірі кольору кориці. Побачив, як тріпочуть під час розмови його красиві довгі пальці — настільки елегантні, неначе мають морське походження. Побачив його посмішку. Побачив сяйво його думок, що лилося з його бурштинових очей, відбиваючись від блакитної скляної кульки, і я його оплакав. На мить я уявив нас — мого прийомного батька та його покинутого сина — у якомусь зовсім іншому місці, поза осудом і провиною, у місці прощення та спокути. Любов, яку ми не віддали світу, — це гріх проти самого життя, а сум — це один зі способів виявити свою любов. Я відчув це тоді і дозволив цьому відбутися — дозволив повернутися тузі за ним. Сила в його очах, і гордість від того, що я зробив щось, чим він захоплювався, і любов у його посмішці... Туга, туга за втраченим. Наповнений кров’ю барабан стукотів десь недалеко. Зненацька мені стало жарко, і я почав задихатися. Я схопив меча. Я мав піти. Я мав підвестися й піти. Було вже запізно. Горе, роками приховане за запиналами люті, перетворилося на сльози. Безладні й гучні. — Сер? — крикнув мені прислужник, мабуть, уже наслухавшись моїх ридань. — Може, вам потрібно більше туалетного паперу? Я зареготався. Бомбей мене врятував, і вже не вперше. — Зі мною все гаразд, — відповів я. — Дякую за турботу. Я вийшов з кабінки, поклав меча на полицю для рушників і вмився холодною водою. Перевірка дзеркалом: жахливо, але бував у тебе і гірший вигляд. Я додав чайових надто доброму служникові й повернувся до столу, за яким сиділа Лайза. Вона була сама — вглядалась у темні морські води, залиті сріблом. Її відображення дивилося на неї ж, отримуючи шанс помилуватися. Потім вона побачила у вікні моє наближення. Пекельний день. Велосипедні вбивці, санджайська компанія, Ранджит, Карла та ще й загроза Шрі-Ланки, на яку доведеться рано чи пізно їхати. Пекельний день. Лайза обернулася, дивлячись на мене очима, повними ніжності, й помітила уражену любов, що й досі не зійшла з мого обличчя. Я почав говорити, але Лайза зупинила мене, приклавши пальця до моїх губ, а потім поцілувала. І все знову повернулося до норми. Ми поділяли навіжену любов. Лайза не була в мене закохана, а я не міг покохати її. Але ми неодноразово робили ніч яскравішою, а сонячне сяйво — таким як потрібно, і ніколи не почувалися використаними або недостатньо коханими. Крізь величезні панорамні вікна ми спостерігали за хвилями, що накочувались у затоку. Офіціанти з тацями в руках відбивались у склі, рухаючись туди-назад, наче на хвилях. Море було накрите чорним небом, яке розтоплювало горизонти. Коли приходить остання година, і тобі немає кого звинувачувати, крім самого себе, то розумієш, що зрештою ми маємо лише трішки більше, аніж було в нас при народженні. Ця особлива жменька і є тим, що ми додаємо до нас самих. Це єдина історія про нас, яку ще ніхто не розповів. Хадербгай додав мене до своєї колекції, відповідно до його листа. Але колекціонера нема серед живих, а я й досі експонат у музеї злочину, який він створив і залишив для світу. Санджай використав мене, щоб перевірити свого нового постачальника зброї, і це підтвердило те, що я маю покинути ту колекцію і віднайти власну свободу, і якнайшвидше. Лайза взяла мене за руку, і так ми стояли деякий час, вдивляючись у два бліді віддзеркалення, намальованих на нескінченній покуті моря. Частина II

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒