Annotation 3 страница

Їзда на мотоциклі — це своєрідна поезія швидкості. Витончений баланс між елегантною спритністю і фатальним падінням є своєрідною істиною, і як будь-яка істина, також передає свої вібрації в небеса. Нескінченні моменти в сідлі — це втеча від перебоїв у плині часу, простору і мети. Коли мчиш на тих колесах, пливеш повітряною річкою, у тому польоті звільненого духу не існує жодної прив’язаності, страху, радості, ненависті, любові й ніякої злоби. Для жорстоких чоловіків, для цього конкретного чоловіка, це найближче до стану блаженства. Приїхавши на паспортну фабрику санджайської компанії, я перебував у чудовому гуморі. Того ранку я не поспішав на роботу, поїздка прояснила мою свідомість, даруючи безтурботну посмішку, що наче поширилася на все тіло. Фабрика була основним місцем, де ми змінювали і виготовляли фальшиві паспорти. Як головний фальшивомонетник, а також творець підробних паспортів та інших документів, що посвідчують особу, для санджайської компанії я щоденно проводив принаймні декілька годин на фабриці. Я відчинив двері, і моя мотоциклетна посмішка завмерла. Там стояв молодий незнайомець. Він простягнув мені руку для привітання. — Ліне! — звернувся він, тиснучи мені руку, наче витягаючи воду з сільського колодязя. — Моє ім’я — Фарзад. Ну ж бо, заходь! Я зняв сонячні окуляри, прийняв його запрошення у власний мій офіс і помітив, що в кутку великої кімнати прилаштовано ще одного стола, заваленого купами різних паперів і креслень. — Мене помістили сюди зо два тижні тому, — повідомив Фарзад, киваючи на стіл. — Сподіваюся, ти не проти? — Це залежить. — Залежить від чого? — Від того, хто ти в біса такий і що в біса робиш у мене в офісі. — А, — розсміявся він, розслаблюючись настільки, щоб сісти за своїм новим столом. — Ну, це просто. Я — твій новий асистент. Так і знай! — Я не просив нового асистента. Мені подобався старий. — Але ж у тебе раніше не було асистента? — Саме так. Його руки звивалися на колінах, неначе риба, яку винесло на берег. Я перетнув кімнату і підійшов до чималих вікон, що виходили на територію фабрики внизу. Помітив, що там також відбулися деякі зміни. — Що за дідько? Я спустився дерев’яними сходами на нижній поверх і попрямував до нових столів, обладнаних спеціальними лампами. Фарзад плентався за мною, пояснюючи. — Вирішено розширити цей відділ і включити фальшиві документи про освіту. Я думав, ти знаєш. — Що за документи про освіту? — Дипломи, наукові ступені, кваліфікаційні свідоцтва тощо. Ось чому я тут. Він раптово зупинився, дивлячись, як я підняв документи зі столу. Це був диплом магістра в галузі інженерії, буцімто отриманий в одному з престижних бенгальських університетів. Його було виписано чоловікові, якого я знав, синові одного з найманців мафії в районі риболовецького флоту. Він був настільки ж нетямущий, як і скупий. Найжадібніший гангстерський вилупок на території причалу Сассуна. — Вони... залучили мене... — запинаючись пробубнів він, — б-бо в мене є диплом з бізнесового адміністрування. Справжній, я маю на увазі. Так і знай. — Ну і зміни в нашому районі! А що — філософію вже ніхто не вчить? — Мій батько, — мовив він. — Він поділяє утилітарні погляди Штайнера^[13]. — Заради Бога, хай хто ти є, але я ще навіть чаю не пив сьогодні. Рухаючись до другого столу, я підняв ще одне фальшиве кваліфікаційне свідоцтво. Це був диплом бакалавра в галузі медицини зі спеціалізацію в стоматологічній хірургії. Помітивши мій вираз обличчя, Фарзад повів далі. — А знаєш, усе гаразд. Жоден з цих підроблених документів не буде використовуватися в Індії. Вони всі для людей, які хочуть отримати роботу за кордоном. — Справді, — сказав я без посмішки, — ну, тоді це все змінює. — Саме так! — вишкірив зуби він. — Чи можу я послати по чай? Коли принесли чай у куценьких тріснутих склянках, ми всілися потихеньку його пити і знайомитися, після чого я зрозумів, що хлопчина мені подобається. Фарзад був з невеликої, відомої та впливової спільноти парсів. Йому було двадцять три, неодружений, жив разом з батьками та іншими родичами у великому будинку неподалік бомбейських нетрищ, які колись були мені домівкою. Після двох років аспірантури у Сполучених Штатах він отримав роботу у ф’ючерсній фірмі в Бостоні. Упродовж першого ж року його втягнули у схему Понці^[14], якою заправляв директор його фірми. Хоча він не відігравав головної ролі у кримінальних інтригах свого роботодавця, але ім’я Фарзада з’являлося в документації про перекази коштів на секретні банківські рахунки. Коли стало зрозуміло, що його ось-ось заарештують, хлопець повернувся до Індії під приводом хоч і раптової, але сумної причини, а конкретніше — смертельної хвороби дядька, якого потрібно було негайно відвідати. Я дуже добре знав його дядька Кекі. Він був радником Хадербгая, дона Південного Бомбея, і був у раді мафії. Доживаючи останні години, радник парсів попросив нового голову компанії, Санджая Кумара, захистити молодого Фарзада, його племінника, якого любив, немов сина. Санджай прийняв Фарзада, обіцяючи йому захист від судового переслідування у Сполучених Штатах, якщо той залишиться в Бомбеї і працюватиме на мафію компанії. Тож поки я був на Гоа, Санджай залучив його до роботи на моїй підставній паспортній фабриці. — Зараз так багато людей від’їжджає з Індії! — зауважив Фарзад, попиваючи вже другу порцію чаю. — І правила незабаром пом’якшаться. От побачиш. Так і знай. — Ага. — Обмеження і закони, вони повсякчас змінюються, дедалі слабшають і стають простішими. Люди виїжджатимуть з Індії, люди повертатимуться до Індії, створюватимуть свій бізнес тут і за кордоном, усюди пересилаючи гроші. І так чи так, усі ці люди захочуть чи потребуватимуть документів, що дадуть їм більше шансів у Америці, або Лондоні, або Стокгольмі, або Сіднеї, розумієш? — Це великий ринок, так? — Це величезний ринок. Величезний. Ми започаткували все це лише два тижні тому, а вже працюємо у дві повні зміни, щоб виконати всі зобов’язання. — Дві зміни, кажеш? — Звісно, баба^[15]. — І... коли одного з наших клієнтів, який купив собі диплом інженера замість на нього вивчитися, запросять збудувати міст, чи не розвалиться той міст, спричинивши смерть сотень людей? — Не хвилюйся, баба, — відповів він. — У більшості країн фальшиві дипломи лише відчиняють перед тобою двері. Після цього тобі все одно потрібно вчитися там, щоб відповідати їхнім стандартам і отримати акредитацію. І ти знаєш наших індійських людей. Якщо ти впустиш їх крізь двері, вони куплять будинок, а потім сусідній будинок, а потім умить вони вже є власниками цілої вулиці й починають здавати в оренду будинки їхнім попереднім власникам. Це ті, ким ми є. Розраховуй на це, яар^[16]. Фарзад був м’яким відкритим хлопчиною. Він нарешті розслабився і перестав мене боятися, його теплі карі очі були наповнені незворушною безтурботністю, показуючи оптимістичне ставлення до навколишнього світу. Його округлі повні вуста були напіврозтулені, бо парубок безперестанку посміхався. Його шкіра була надто світла, світліша, аніж моє засмагле обличчя, на додаток до коротко підстриженого білявого волосся. Його модні західні джинси і шовкова дизайнерська сорочка надавали молодику вигляду гостя, туриста, але зовсім не людини, чия родина жила в Бомбеї впродовж трьохсот років. Його обличчя було чисте, на шкірі не проглядалося жодного шраму, чи подряпини, чи недавнього синця. Доки я слухав ту радісну балаканину, мені подумалося, що він, певно, не був у жодній бійці й навіть не стискав руку в кулака від гніву. Я йому заздрив. Коли я іноді дозволяв собі зазирнути до напівзруйнованого тунелю минулого, то здавалося, ніби я провів у бійках усе своє життя. Ми з моїм молодшим братом були єдині католики в нашому жорсткому робітничому районі. Деякі з наших немилосердних сусідів щовечора терпляче чекали шкільного автобуса і задиралися з нами аж до самого дому. Це тривало постійно. Цьому не було кінця. Піти до торгового центру означало неначе перетнути зелену лінію і забрести на ворожу територію. Місцеві ополченці або вуличні банди немилосердно нападали на сторонніх зі злістю, властивою лише сутичкам бідних з бідними. Вивчення карате і заняття боксом були життєво важливими навичками в моєму районі. Кожен підліток, достатньо сміливий для боротьби, ходив навчатися бойових мистецтв і щотижня по кілька разів мав нагоду перевірити на практиці те, чого він навчився. По п’ятницях і суботах травматологія та відділення невідкладної допомоги в місцевій лікарні були переповнені. Молодим людям накладали шви на рани в найрізноманітніших місцях — на обличчі, біля рота, очей, або вже вкотре лікували зламаного носа. Я був одним з них. Моя медична картка в місцевій лікарні була товстіша за том трагедій Шекспіра. І це було до в’язниці. Слухаючи, як Фарзад продовжував свою щасливу, мрійливу історію про те, на яку машину він збирав гроші та яку дівчину хотів запросити на побачення, я відчував тиск двох довгих ножів у себе на попереку. У потаємному відділенні шафи в моїй квартирі було два пістолети і двісті набоїв до них. Якщо у Фарзада не було зброї і готовності її використати, він обрав не той бізнес. Якщо він не знав, як битися і як воно — програти в бійці, то однозначно вибрав не той бізнес. — Ти пов’язуєш своє життя з санджайською компанією, — сказав я. — Не плануй занадто наперед. — Два роки, — відповів Фарзад, стискаючи руки перед собою, немов тримаючи той відрізок часу і все, що він обіцяє. — Два роки на цій роботі, а потім я візьму всі заощаджені гроші та відкрию власний невеликий бізнес. Консультуватиму людей, які намагаються отримати грін-карту в США і все таке. Це вже вирішено! Так і знай. — Просто не висовуйся, — порадив я, сподіваючись, що доля або компанія подарують йому ті два роки, на які він розраховував. — Ну звісно, я завжди... На столі задзвонив телефон, обриваючи його речення. — Ти не відповіси? — запитав Фарзад після кількох дзвінків. — Я не люблю телефонів. Телефон досі не замовкав. — Добре, а навіщо ж він тут стоїть? — Він не мій, а робочий. Якщо це тебе так нервує, то відповідай. Він підняв слухавку. — Доброго ранку. Фарзад слухає, — мовив він, потім відвів слухавку подалі від вуха. З телефону линуло на перший погляд якесь булькання, неначе скаржилося багно або великі собаки гарчали і щось жували. Фарзад з жахом дивився на слухавку. — Це мене, — втрутивсь я, і він відпустив телефон. — Саламалейкум^[17], Назіре. — Лінбаба? Це був один з тих голосів, вібрації якого відчувалися навіть крізь підлогу. — Саламалейкум, Назіре. — Валейкумсалам^[18]. Ти приїжджай! — скомандував Назір. — Ти приїжджай зараз! — А де твоє «Як ти поживаєш, Лінбаба»? — Ти приїжджай! — наполягав Назір. Його гарчання нагадувало звук, з яким волочать тіло по гравійній дорозі. Я його обожнював. — Добре, добре. Продовжуй хмуритись. Я вже їду. Я поклав слухавку, узяв гаманця, ключі від мотоцикла і вийшов. — Ми продовжимо нашу розмову пізніше, — повідомив я, повертаючись, щоб подивитися на свого нового асистента. — Але поки що гадаю, ми з тобою спрацюємося. Наглядай за речами, доки мене немає, тгик? Слово звучало як «тік», що подарувало широку посмішку його молоденькому, бездоганному личку. — Білкутгік! — відповів він. Абсолютно. Я вийшов з офісу, забуваючи про молодого спеціаліста з бізнесового адміністрування, який виготовляв фальшиві дипломи. На Марін-драйв додавши газу мотоциклу, прошмигнув у вузеньке віконце в безкінечному русі транспорту на естакаді Метро. На розі біля Вогняного храму парсів я помітив попереду свого друга Абдуллу і його двох компаньйонів, які перетинали перехрестя. Вони рухались у напрямку вузеньких вуличок торгового району. Дочекавшись розриву в майже безперервному потоці транспорту і переконавшись, що регулювальник дорожнього руху був зайнятий, беручи в когось хабара, я проїхав на червоне світло і взявся наздоганяти мого друга. Як член санджайської компанії, я зобов’язувався ціною власного життя захищати інших учасників банди, братів по зброї. Абдулла мав дещо вище становище. Високий довговолосий іранець був моїм першим і найближчим другом у компанії. Моя відданість йому була за межами обіцянки. Між гангстерами існує тісний зв’язок, вірою і смертю. Усі члени санджайської компанії віддавали свої душі в руки особистого Бога, і вони були настільки побожні, що молилися до і після вбивства. Абдулла, так само як і інші, був людиною релігійною, хоча він ніколи не виявляв милосердя. Щодо мене, то я й досі намагався знайти в релігії, у книгах послідовників віри, щось більше, аніж вірші, обітниці та вшанування. Я в собі завжди сумнівався, тоді як Абдулла був упевнений у собі за будь-яких обставин, настільки ж переконаний у своїй незнищенності, як найсильніший орел, що ширяє над головою в безмежному небі Бомбея. Ми були різними людьми, ми любили по-різному і керувалися різними інстинктами під час бійки. Але дружба також є формою віри, особливо для тих з нас, хто майже ні в що не вірить. Істина ж полягає в тому, що моє серце завжди оживало, завжди починало витати в персональному маленькому небі за кожної нашої зустрічі. Я рушив за ним у потоці транспорту, чекаючи можливості під’їхати. Його пряма спина і розслаблена манера водіння мотоцикла були особливостями, якими я захоплювався. Деякі люди їздять на конях, неначе народилися в сідлі, а інколи те саме можна сказати і про їзду на мотоциклі. Двоє чоловіків, які були разом з Абдуллою — Фардін і Гусейн, також були добрими водіями, які сіли на мотоцикли ще немовлятами — їздили на паливних баках, доки їхні батьки курсували цими самими вулицями, але жоден з них не досяг тієї артистичної граційності нашого іранського друга і ніколи не видавався настільки ж спокійним. За першої ж нагоди я під’їхав до його мотоцикла, а друг повернув до мене голову. Ледь помітна посмішка осяяла серйозне обличчя Абдулли, коли він зупинився на узбіччі разом з Фардіном і Гусейном. Я зупинився просто біля нього, і ми обнялися, не злізаючи з мотоциклів. — Саламалейкум, — сердечно привітався він. — Ваалейкумсалам вараматуллагі вабаракату. Мир тобі й милість Всевишнього і його благословення. Фардін і Гусейн простягнули мені руки для привітання. — Чув, ти будеш на зборах, — сказав Абдулла. — Так. Назір телефонував. Я думав, ти теж там будеш. — Я справді туди їду, — оголосив він. — Ну, ти обрав довгий маршрут, — розсміявся я, бо він рухався в інший бік. — Спочатку я маю виконати невеличке завдання. Це не займе багато часу. Гайда з нами. Це недалеко звідси, і думаю, ти ще там не був. — Добре, — погодився я. — Куди це ми прямуємо? — На зустріч з велосипедними вбивцями, — уточнив він. — Це стосується справ компанії. Я ніколи не бував у лігві так званих велосипедних убивць. Я досить мало про них знав. Але, як і кожний вуличний хлопець у Бомбеї, я знав імена їхніх найкращих кілерів, а також знав, що на кожного з нас припадало шестеро чи семеро конкурентів. Абдулла завів мотоцикла, чекаючи, поки ми зробимо те саме, потім скерував нас у гущавину автомобільного потоку і вів нас, тримаючи спину прямо, а голову високо й гордо. Розділ 6

Я бачив кількох велосипедних убивць, коли вони на шаленій швидкості гасали на своїх блискучих хромованих велосипедах між торговими рядами Ринку злодіїв. Вони були молоді, завжди одягали однакову уніформу, що складалася з різнокольорових тісних майок, більш відомих як баньяни, ^[19], білих джинсів прямого крою і наймоднішої пари кросівок. Усі вони зализували волосся назад за допомогою парфумованої олії, малювали на обличчях примітні знаки касти для захисту від злих очей і носили ідентичні дзеркальні окуляри авіаторів, такі самі сріблясті, як і їхні велосипеди. На думку найдосвідченіших злочинців, вони були найбільш кваліфікованими найманими вбивцями в місті, за винятком одного чоловіка — Гатоди^[20], виробника ножів для санджайської компанії. Заїхавши в глибину вулиць і вузьких водостоків, заповнених торговцями і чутним шелестінням готівки, ми припаркували мотоцикли біля крамниці, де продавалися аюрведичні^[21] препарати і шовкові торбинки, наповнені таємними травами, які пропонували для захисту від любовних проклять. Я захотів одну таку купити, але Абдулла такої можливості не дав. — Чоловік має шукати захисту в Аллаха, у честі та в обов’язку, — процідив він, тягнучи мене за плече. — Не в амулетах і травах. Я вирішив повернутися до крамниці пізніше і приєднався до свого суворого друга. Ми увійшли до вузенького провулку, але чимдалі заглиблювалися, тим темнішим він ставав. Абдулла провів нас крізь майже невидиму арку, над якою виднівся напис «Вежі Белла Віста». За аркою ми натрапили на цілу мережу критих провулків. В одному місці ми навіть пройшли крізь житловий будинок. Власник будинку був літній чоловік, одягнений у пошарпану баньяну; він сидів у м’якому кріслі, читаючи газету крізь занадто великі фотохромні окуляри. Він вдав, ніби не помітив нас, доки ми проходили крізь подобу його вітальні. Далі ми потрапили в ще темнішу алею. Наостанок повернули в цьому лабіринті й виринули на широкому, відкритому, залитому сонячним сяйвом подвір’ї. Я чув про нього раніше. Це місце називали Дас Раста, або Десять Шляхів. Житлові будинки і численні провулки навколо них оточували велике, майже кругле подвір’я просто неба. Це була приватна міська площа. Мешканці визирали з вікон, спостерігаючи за тим, що відбувається в Дас Расті. Деякі з них опускали чи піднімали корзини з овочами, куховарили і займалися різними своїми справами. Значно більше людей заходили і виходили з подвір’я крізь вузенькі, неначе шпиці в коліс, провулки, що вели в широкий світ. У центрі подвір’я лежали мішки з зерном і бобовими на купі, удвічі більшій від людського зросту. Вони утворювали невелику піраміду зі своєрідними тронами на різних рівнях, на яких сиділи велосипедні вбивці. На верхівці тієї піраміди був Ішміт, він же ватажок. Відповідно до сикхських^[22] релігійних традицій його довге волосся ніколи не стригли, але дотримання сикхізму на цьому і завершувалося. Замість охайного тюрбана на голові, його волосся вільно спадало аж до вузької талії. Тонкі оголені руки були вкриті татуюваннями, що зображали численні вбивства і перемоги у бандитських війнах. Два довгі вигнуті ножі в оздоблених піхвах були закріплені на поясі тісних джинсів. — Саламалейкум, — ліниво промовив він, вітаючи Абдуллу, доки ми наближалися до вежі тронів. — Валейкумсалам, — відповів Абдулла. — Що за собачу морду ти з собою приволік? — запитав на хінді чоловік, який сидів найближче до Ішміта, повертаючи голову, щоб гучно плюнути. — Його звати Лін, — спокійно відповів Абдулла. — Люди ще кличуть його Шантарам^[23]. Він — один з хлопців Хадербгая і розмовляє хінді. — Мені начхати, чи розмовляє він хінді, Пенджабі^[24] або малаялам^[25], — відповів чоловік мовою хінді, витріщаючись на мене. — Мені начхати, читає він поезію чи запхав словника собі в зад. Я хочу знати, що ця собача морда тут робить? — Здогадуюся, що в тебе є більше досвіду з собаками, ніж у мене, — на хінді сказав я. — Я прийшов сюди в товаристві чоловіків, які знають, як виявляти повагу, а не в товаристві собак. Чоловік здригнувся і почав сіпатися, шоковано хитаючи головою. І я не знав, чи його реакція була спровокована моїм викликом, чи тим фактом, що білий іноземець розмовляв хінді, використовуючи сленг вуличних гангстерів. — Цей чоловік ще й мій брат, — спокійно відповів Абдулла, дивлячись на Ішміта. — І те, що твоя людина каже йому, каже й мені. — Ну, тоді чому б не сказати те саме й тобі, іранцю? — просичав чоловік. — Воістину, а чому б і ні? — відповів Абдулла. Після цього настала мить цілковитої тиші. Чоловіки й далі носили мішки з зерном, глечики з водою, ящики з холодними напоями, лантухи зі спеціями та інші товари, заходячи на подвір’я і виходячи з нього. Люди й далі спостерігали з вікон. Діти й далі сміялися і грались у затінку. Але в тому особистому просторі між велосипедними вбивцями і нами чотирма з наших пульсуючих сердець назовні виривалася тиша споглядання. Це була умисна непорушність, щоб не тягнутися по зброю, темрява перед спалахом сонячного світла та крові. Велосипедні вбивці були за волосину від війни, але вони поважали і боялись Абдуллу. Я помітив, як усміхнені очі Ішміта звузилися до щілинок. Він рахував, скільки трупів лежатиме навколо його трону з мішків. Абдулла, без сумніву, вб’є принаймні трьох людей Ішміта, а решта нас прикінчить принаймні ще стількох. І хоча на подвір’ї перебувало дванадцять велосипедних убивць і ще кілька в сусідніх кімнатах, сам Ішміт, швидше за все, залишиться живим, але втрати для його банди будуть занадто великі, щоб пережити відплату нашої банди. Очі Ішміта розплющилися трохи ширше, його посмішка була забарвлена в червоне від жування бетелю^[26]. — Будь-який брат Абдулли, — сказав він, дивлячись мені в очі, — це і мій брат також. Ну ж бо. Сідай тут, біля мене. Разом вип’ємо бганґу^[27]. Я поглянув на Абдуллу, який кивнув мені, не відводячи очей від велосипедних убивць. Я виліз на широкий трон з мішків і сів трохи нижче від Ішміта, на рівні з чоловіком, що мене зачепив. — Раджо, — сказав Ішміт, звертаючись до чоловіка, який полірував ряди вже й так блискучих велосипедів. — Принеси кілька стільців! Хлопчина кинувся діставати дерев’яні стільці для Абдулли, Фардіна і Гусейна. Інші принесли блідо-зелений бганґ у високих склянках, а також великий чилум. Я пив зі своєї склянки молоко з марихуани великими ковтками, як і Ішміт. Голосно відригуючи, він мені підморгнув. — Буйволяче молоко, — повідомив він. — Щойно витягнуте. Дарує невеликий поштовх. Якщо ти хочеш бути королем світу, приятелю, заведи собі дійного буйвола. — До-обре. Він запалив чилум, зробив дві затяжки і передав мені, дим виходив з його ніздрів, неначе струмок, що витікає з розколотого каменя. Я теж затягнувся і віддав чилум лейтенанту банди, який сидів поруч. Ворожість, що палала ще мить тому, повністю зникла з його нині усміхнених очей. Він затягнувся, передав чилум далі, а потім поплескав мене по коліну. — Яка в тебе улюблена актриса? — Зараз чи раніше? — Зараз. — Каризма Капур. — А раніше? — Сміта Патиль. А в тебе? — Реха, — зітхнув він. — Раніше, зараз і завжди. Вона королева всього. У тебе є з собою ніж? — Звісно. — Можеш його показати, будь ласка? Я вийняв з піхов одного зі своїх ножів і передав йому. Він майстерно впорався з механізмом, а потім почав перекидати між пальцями довге і важке знаряддя, оздоблене рукояткою з латуні, неначе то була квітка на стеблині. — Добрий ніж, — сказав він, складаючи його й повертаючи мені. — Хто його зробив? — Вікрант з причалу Сассуна, — відповів я, ховаючи ножа. — А, Вікрант. Майстерна робота. Хочеш подивитися на мого ножа? — Чому б ні, — обізвався я, протягуючи руку щоб узяти запропоновану зброю. Мій довгий розкладний ніж був призначений для вуличних бійок, а от зброя велосипедного вбивці була створена для того, щоб залишати глибокі, широкі рани, найчастіше у спині. Лезо стрімко звужувалося від широкої рукоятки й до кінчика. На самому лезі були борозни для відтоку крові. Зворотні зубці входили в тіло гладеньким боком, але розривали плоть дорогою назад, перешкоджаючи спонтанному закриттю рани. Рукоять з латуні мала форму півкола, зроблена так, щоб уміщуватись у стисненому кулаці. Ніж був зручний для пробивання отворів, а не для різання чи штрикання. — Знаєш, — сказав я, віддаючи йому назад зброю, — сподіваюся, що нам з тобою ніколи не доведеться битися. Він широко посміхнувся, вкладаючи ножа в піхви. — Чудовий план! — вирішив він. — Без проблем. Ти і я, ми ніколи не будемо битися. Домовилися? Він простягнув мені руку. Я на мить завагався, бо не був упевнений у тому, що можу пообіцяти з ним не битися, якщо наші банди стануть ворогами. — А, біс із ним, — випалив я, ляскаючи його по долоні, а потім міцно тиснучи йому руку. — Ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що. Він знову мені посміхнувся. — Я... — почав він на хінді. — Я шкодую про... про той коментар раніше. — Та нічого. — Насправді я люблю собак, — повідомив він. — Будь-хто це тобі тут підтвердить. Я навіть годую бродячих собак в околиці. — Усе нормально. — Аджаю! Скажи йому, як сильно я люблю собак! — Дуже сильно, — підтвердив Аджай. — Він обожнює собак. — Якщо ти негайно не припиниш базікати про собак, — процідив Ішміт крізь натягнуту посмішку, — я надаю тобі по шиї. Ішміт відвернувся від свого підлеглого. Невдоволення, мов вінець, проступило в нього на чолі. — Абдулло, — сказав він. — Ти прийшов поговорити, я правильно розумію? Абдулла розтулив був рота, щоб відповісти, аж тут на подвір’я зайшла бригада з десятка робітників, тягнучи два довгі порожні візки. — Розступіться! — почали горлати вони. — Робота — то Божа справа! Працівники виконують Божу роботу! Ми прийшли за мішками! Старі мішки забирають! Нові мішки привозять! Розступіться! Робота — то Божа справа! Проявляючи зневагу, що коштувала б комусь іншому життя, робітники сліпо проігнорували статус і комфорт кривавої банди і почали витягати мішки з імпровізованого трону. Смертоносні велосипедні вбивці, спотикаючись, покотилися зі своїх місць на купі. Настільки швидко, наскільки дозволяла гідність, Ішміт зліз зі своєї раніше вигідної точки огляду і став біля Абдулли, щоб спостерігати за подальшим демонтажем. Я також зліз додолу і приєднався до своїх друзів. Фардін на прізвисько Політик одразу ж підвівся і запропонував свого дерев’яного стільця Ішміту. Ватажок велосипедних убивць прийняв пропозицію, сівши біля Абдулли, і поважно замовив чаю. Доки ми чекали на чай, працівники розібрали високий пагорб з мішків, залишивши на голому камінні подвір’я лише розкидані зернятка і солому. Ми попивали адраковий^[28] чай — пряний імбирний чай, міцний настільки, щоб довести до сліз навіть тих, хто судить суддів. Робітники принесли інші мішки на щойно звільнене місце. За декілька хвилин почала формуватися нова гора, і люди, які працювали на велосипедних убивць, почали знову надавати їй вигляду троноподібних місць. Певно, щоб приховати своє приниження від того, що його сцену зненацька зруйнували, Ішміт звернув увагу на мене. — Ти... чужинцю, — запитав він, — що ти думаєш про Дас Расту? — Джі, — відповів я, вживаючи шанобливе звертання, рівноцінне слову «сер». — Мені цікаво, як ми змогли зайти сюди без перешкод. — Ми знали, що ви йдете, — вдоволено пояснив Ішміт, — і ми знали, що ви були друзями, а також вашу кількість. Дядько Диліп — старий чоловік з газетою, пам’ятаєш його? — Так. Ми проходили крізь його будинок. — Саме так. Дядько Диліп має спеціальну кнопку, вмонтовану в підлогу під кріслом. Кнопка з’єднана зі дзвоником тут, на подвір’ї. Залежно від того, скільки разів він тисне на кнопку і як довго, ми можемо зрозуміти, хто сюди йде — друг чи чужинець, а також скільки в нас буде гостей. І в нас є багато таких дядьків Диліпів, які правлять за очі й вуха Дас Расти. — Непогано, — визнав я. — Гадаю, твої насуплені брови натякають на ще одне запитання. — Мені також цікаво, чому це місце називають Дас Раста, тобто Десять Шляхів, коли я зміг нарахувати лише дев’ять входів і виходів. — Ти мені подобаєшся, гора! — мовив Ішміт, використовуючи слово, що означало «біла людина». — Мало хто це помічає. Насправді тут дійсно десять шляхів, що і стало приводом так назвати це місце. Але один з них залишається прихованим і доступним лише для тих з нас, хто тут мешкає. Щоб дізнатися про цей шлях, потрібно або стати одним з нас, або померти від наших рук. Саме цієї миті Абдулла вирішив повідомити мету свого візиту. — Я приніс твої гроші, — сказав він, нахиляючись ближче до підлесливої посмішки Ішміта. — Але є одне питання, яке я маю пояснити перед тим, як тобі їх віддати. — Що за... питання? — Свідок, — уточнив Абдулла, розмовляючи достатньо голосно, щоб і я почув. — Ви отримали свою репутацію, бо були настільки швидкі під час завдання, що навіть джин не зміг би помітити удару вашого леза. Але під час виконання цього завдання, яке ми вам доручили, хтось-таки спромігся усе побачити. Особа, яка описала ваших людей поліції. Ішміт зціпив зуби, зиркнув на своїх людей, а потім знову на Абдуллу. Помалу його посмішка повернулася, але зуби й досі були зціплені, неначе він тримав ними ножа. — Ми, звісно ж, позбудемося свідка, — процідив він. — І, звісно, без додаткової оплати. — Вже немає потреби, — відповів Абдулла. — Сержант, який приймав заяву, є одним з наших. Він відгамселив свідка і переконав його змінити свідчення. Але ти маєш розуміти, що в такій справі я мушу висловитися від імені самого Санджая. Особливо враховуючи, що це лише ваше друге завдання, отримане від нас. — Джарур, — знову просичав Ішміт. Звісно. — І я можу тебе запевнити, що проблеми свідків більше ніколи не постане, доки в нас із вами спільний бізнес. Ішміт узяв руку Абдулли у свою, потримав її мить, потім встав, повернувся спиною і почав дертися назад на верхівку нової гори до нового трону з мішків. Коли він нарешті знову всівся на вершині купи, то промовив лише одне слово. — Панкадж! — сказав він, звертаючись до велосипедного вбивці, який сидів зі мною. Фардін витягнув пакунка з грошима зі свого наплічника. Він передав його Абдуллі, а той віддав пакунка Панкаджу. Уже збираючись вилазити на купу мішків, він трохи завагався і обернувся до мене. — Ти і я, ми ніколи не б’ємося, — широко посміхнувся він, знову простягаючи мені руку. — Пукка? Правильно? Його широка посмішка була щира: наївне задоволення від нової дружби було б висміяне як ознака наївності всіма тими гангстерами і вигнанцями, з якими я познайомився і перебував у австралійській в’язниці. Але ми були в Бомбеї. І посмішка Панкаджа була щира, як і його готовність боротися зі мною декілька хвилин тому; така сама щира була і моя. Я лише тоді усвідомив, з ким я перекидався образами, коли Ішміт вимовив його ім’я. Він був другою людиною в банді велосипедних убивць і за вправністю з ножем не поступався самому Ішміту. — Ти і я, — погодився я, переходячи на хінді, — ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що. Його лукава посмішка стала ще ширша, і він атлетично видряпався на купу мішків, щоб віддати пакунка Ішміту. Абдулла підніс руку до грудей на знак прощання. Ми знову пішли слідом за Абдуллою крізь лабіринт провулків, далі через вітальню, де й досі сидів дядько Диліп, читаючи газету, з ногою біля кнопки в підлозі, а потім вийшли на вулицю. Доки ми заводили мотоцикли, Абдулла привернув мою увагу. Коли ми зустрілися поглядами, його обличчя осяяла рідкісна широка посмішка щастя і збудження. — Мало не вскочили в халепу! — сказав він. — Шукран Алла. ^[29] — Коли це ви почали використовувати субпідрядників? — Два тижні тому, поки ти був на Гоа, — відповів він. — Пам’ятаєш адвоката, якого ми найняли, того, що здав наших людей поліції і видав їм конфіденційну інформацію? Я кивнув, пригадуючи нашу злість, коли члени компанії отримали довічні строки завдяки зрадницькій інформації власного адвоката. До суду було подано апеляцію, проте її ще не розглянули, і наші люди й досі перебували у в’язниці. — Він приєднався до великої групи своїх приятелів у пеклі, — промовив Абдулла, його золотаві очі блищали. — І на його вирок апеляцій не подаватимуть. Але не будемо порушувати наш спокій безчесними розмовами. Ну ж бо насолоджуватися поїздкою, і будьмо вдячні Аллаху за те, що він позбавив нас необхідності вбивати вбивць, яким ми заплатили вбити за нас. Бути живим — це чудова і неймовірна річ, алгамдулілла. З Божої милості. Та коли ми з Фардіном і Гусейном прилаштувалися позаду Абдулли, дорогою назад до зборів санджайської ради, я зовсім не думав про Божу милість. Інші мафіозні угрупування також час до часу наймали велосипедних убивць. Навіть копи інколи доручали їм, так би мовити, прибирання, але Хадербгай — засновник нашої мафії — завжди відмовлявся. Неважливо, де збираються люди — у залах засідань чи в борделях, вони визначають і узгоджують для себе моральні стандарти. Й одним з таких стандартів, якого дотримувався Хадербгай, була можливість для жертви подивитися в очі свого вбивці перед смертю. Наймати вбивць, замість власноруч убивати, для декого було занадто радикальною зміною, я був певен. Для мене це справді було вже занадто. Порядок і хаос танцювали на тонкому лезі, яке тримало на витягнутій руці сумління. Залучення велосипедних убивць нахиляло це лезо. Принаймні половина членів компанії були віддані її кодексу, а не Санджаю, ватажку, який його змінював. Перший проблиск моря на Марін-драйв відвернув роздуми мого серця, хоча голова так і не прояснилася від сумних думок. Я відхилився від тієї червоної тіні. Я припинив думати про ту піраміду вбивць і непередбачливість Санджая. Я перестав думати про свою власну роль у тому безумстві. І їхав зі своїми друзями в нікуди. Розділ 7

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 161718 19 20 21 Следующая ⇒