Annotation 2 страница

Я досить швидко дістався від «Леопольда» до своєї квартири. Залишивши переповнену туристами вулицю, я проїхав повз поліцейський відділок Колаба, тримаючи курс у напрямку, відомому кожному таксисту в Бомбеї як Електричний будинок. Повернувши праворуч на густолисту вулицю біля поліцейського відділку, я побачив частину тюремного корпусу. Я вже бував у цьому корпусі. Мій бунтівний зір відшукав високі заґратовані вікна, поки я повільно рухався повз будівлю. Спогади промайнули перед очима: маленький кран з водою, сморід відкритих нужників, юрба людей, які боролися за дещо чистіші місця біля входу до камери. На наступному перехресті я проїхав крізь ворота, що вели на подвір’я будівлі під назвою Вілла Бомонт, і припаркував мотоцикла. Киваючи сторожу, я побіг до своєї квартири на третьому поверсі. Після декількох марних дзвінків у двері я відчинив їх сам. Пройшовши через вітальню до кухні, я на ходу жбурнув сумку та ключі на стіл. Не знайшовши Лайзу ні там, ні у спальні, я повернувся до вітальні. — Привіт, люба, — обізвався я, імітуючи американський акцент. — Я вдома. Її сміх пролунав з тераси, відгородженої шторами. Відсунувши штори вбік, я побачив її навколішках з брудними по лікті руками: вона порпалась у садку, що був завбільшки приблизно як відчинена валіза. Невелика зграя голубів скупчилася навколо неї, видзьобуючи кинуті крихти й метушливо відганяючи один одного. — Дівчино, ти так багато зусиль доклала, щоб створити цей садок, — мовив я, — а тепер дозволяєш птахам його спустошувати. — Ти нічого не розумієш, — відповіла Лайза, піднімаючи на мене свої очі кольору аквамарину. — Я створила цей садок для того, аби привабити птахів. Саме птахів я й хотіла тут бачити. — Ти моя пташина зграя, — сказав я, коли вона підвелася, щоб мене поцілувати. — Чудово, — потішалася вона. — Письменник повернувся додому. — І надто щасливий тебе бачити, — посміхнувся я, скеровуючи її в напрямку спальні; — У мене брудні руки! — обурилася вона. — Сподіваюся. — Ні, серйозно, — розсміялася вона, вириваючись. — Нам треба прийняти душ... — Сподіваюся. — Тобі потрібно прийняти душ, — відповіла вона, обходячи мене, — й одразу переодягнутися. — Переодягнутися? — глузував у відповідь я. — Нам узагалі не потрібен одяг. — Так, потрібен. Ми йдемо з дому. — Лайзо, я щойно повернувся. Мене не було два тижні. — Майже три, — виправила вона. — І в нас буде більш ніж достатньо часу для привітань, перш ніж сказати «на добраніч». Я обіцяю. — «Привіт» зараз підозріло схоже на «прощавай». — «Привіт» — це завжди перша частина прощання. Іди мийся. — Куди ми йдемо? — Ти будеш у захваті. — Це означає, що мені не сподобається, хіба ні? — Художня галерея. — Просто чудово. — Іди до біса, — засміялася вона. — Ці митці надзвичайні. Вони незабаром стануть всесвітньо відомі, Ліне. Вони справжні артисти. Ти будеш від них у захваті. І це вельми важлива виставка. І якщо ми не поквапимося, то ризикуємо запізнитись. І я дуже щаслива, що ти повернувся вчасно. Я насупився. — Ну ж бо, Ліне, — всміхнулася вона. — Якщо не буде мистецтва, то що тоді залишиться? — Секс, — відповів я, — і їжа, і ще більше сексу. — У галереї буде вдосталь їжі, — сказала вона, пхаючи мене в душ. — І лише уяви, якою вдячною буде твоя маленька пташина зграя, коли ми повернемося з галереї, до якої вона дуже, дуже, дуже хоче з тобою піти і до якої ми не потрапимо, якщо ти негайно не підеш у душ! Зайшовши в кабінку, я почав знімати сорочку через голову. Лайза увімкнула воду, і моя спина та джинси одразу намокли. — Агов! — зарепетував я. — Це ж мої найкращі джинси! — І ти носив їх упродовж декількох тижнів, — озвалася вона, стоячи на кухні. — Сьогодні одягни свої інші найкращі джинси, будь ласка. — І я досі не віддав тобі подарунка, — крикнув я. — Він якраз у кишені цих джинсів, які щойно повністю намокли! Вона підійшла до дверей ванної кімнати. — Ти привіз мені подарунок? — поцікавилася вона. — Звісно. — Добре. Це так чудово. Подивімося його пізніше. Вона пішла до іншої кімнати. — Добре, — відповів я. — Гаразд. Після всіх тих розваг у галереї. Коли я вийшов з-під душу, то почув, як вона наспівує пісню з індійського фільму. Випадково чи завдяки синхронності, що витворюється спіральними просторами кохання, це була та сама пісня, яку я співав лише декілька годин тому, ідучи вулицею з Вікрамом і Навіном. А згодом, коли ми зібрались і виходили з дому, то вже мугикали і співали ту пісню разом. Дорожній рух у Бомбеї — це система, розроблена акробатами для маленьких слонів. За двадцять хвилин розваги на мотоциклі ми дісталися Камбалла-гілл, грошовитого району, що розкинувся на пагорбах найпрестижнішої гори Південного Бомбея. Я зупинив свого мотоцикла в зоні для паркування, навпроти новомодної, хоч і суперечливої галереї «Бекбіт»^[8], на початку фешенебельної ортодоксальної Кармайкл-роуд. Дорогі імпортні машини й розкішно одягнені особи під’їжджали аж до самого входу в галерею. Лайза завела нас усередину, проштовхуючись крізь щільний натовп. Довга кімната якось дивно вмістила вдвічі більше людей, аніж рекомендованих сто п’ятдесят, про що було вказано на досить помітному знакові пожежної безпеки біля входу. Якщо не можеш витримати спеки, забирайся з охопленої вогнем будівлі. Лайза нарешті знайшла одну зі своїх подруг і підвела мене для близького знайомства. — Це Розанна, — сказала вона, протискаючись до невисокої дівчини з великим барвистим золотим хрестом, при цьому прибиті ноги Спасителя були стратегічно розташовані у неї між грудьми. — Це — Лін. Він лише сьогодні повернувся з Гоа. — Нарешті ми зустрілися, — промовила Розанна. Її груди притиснулися до моїх, коли вона провела рукою по своєму короткому волоссю, що стирчало в різні боки. Вона говорила з американським акцентом, але з відчутними індійськими нотками. — Що спонукало тебе побувати на Гоа? — Любовні листи і рубіни, — відповів я. Розанна поглянула на Лайзу. — Навіть не дивися на мене, — зітхнула Лайза, знизуючи плечима. — Ти такий дивний, приятелю! Треба тебе познайомити з Таджем. Дивина — це його улюблена річ, друже. Продираючись крізь натовп, Розанна підвела нас до високого вродливого молодика з волоссям до плечей, гладеньким від парфумованої олії. Він стояв перед великою кам’яною скульптурою, яка сягала приблизно трьох метрів заввишки і нагадувала дику людиноподібну істоту. Табличка біля скульптури вказувала її назву: «ЕНКІДУ». Митець поцілував Лайзу в щоку на знак привітання, а потім простягнув мені руку. — Тадж, — мовив він, посміхаючись мені щиро і з неприхованою цікавістю. — Ти, певно, Лін. Лайза мені багато про тебе розповідала. Я потиснув простягнуту руку, вивчаючи його поглядом, а потім звернув увагу на величезну скульптуру позаду нього. Він трішки повернув голову, помітивши мою зацікавленість. — Ну, що думаєш? — Він мені подобається, — відповів я. — Якби стеля в моїй квартирі була трохи вища, а підлога набагато міцніша, я б його купив. — Дякую, — розсміявся він. Тадж доторкнувся рукою до грудей кам’яного воїна. — Насправді ж я навіть не знаю, що він таке. У мене просто з’явилося непереборне бажання отак його побачити перед собою. Все аж настільки банально. Ні метафори, ні психології, чи будь-чого іншого. — Ґете сказав, що всі речі — це метафори. — Дуже цікаво, — сказав він, знову сміючись. Його м’які карі очі були наповнені світлом. — Я можу це процитувати? Можна роздрукувати й повісити біля мого нового мовчазного друзяки просто тут. Це може допомогти його продати. — Звісно. Письменники живуть, поки люди їх цитують. — Гадаю, уже досить тут стояти, — перервала Розанна, хапаючи мене за руку. — Тепер ходімо дивитися на мій витвір. Вона повела нас із Лайзою до стіни навпроти високої скульптури, крізь вируюче збіговисько людей, які палили, пили, сміялися і галасували. Половину довгої стіни займали гіпсові барельєфи, розташовані на рівні очей. Панелі були пофарбовані так, щоб імітувати класичну бронзову обробку, і послідовно розповідали історію. — Вони зображують убивства Сапни, — пояснила Розанна, горлаючи до мене. — Пам’ятаєш? Кілька років тому? Один божевільний почав підбурювати прислугу повстати проти своїх господарів і вбити їх. Пам’ятаєш? Це було в усіх газетах. Я пам’ятав убивства Сапни та знав правду про ті події краще за Розанну і краще за більшу частину Міста-Острова — Бомбея. Я повільно рухався від однієї панелі до іншої, досліджуючи роботу, що відтворювала загальновідому історію за допомогою скульптурних фігурок. Мені потемніло в очах. Це були історії знайомих мені людей, людей, які вбивали і були вбиті, а потім перетворилися на карликові фігурки, організовані у сцени на стрічках фризу. Лайза смикнула мене за рукав. — Що таке, Лайзо? — Ходімо до артистичного фойє! — крикнула вона. — Гаразд. Гаразд. Ми пішли слідом за Розанною крізь плутанину тіл, поцілунків і витягнутих рук, доки вона кричала і вищала, пробиваючи собі шлях до задньої частини галереї. Діставшись туди, вона постукала у двері — умовний короткий ритмічний сигнал. Коли відчинилися двері, вона проштовхнула нас усередину темної кімнати, освітленої червоними мотоциклетними ліхтарями, підвішеними на масивних кабелях. У кімнаті було майже два десятки людей, які сиділи на стільцях, диванах і підлозі. Тут було значно тихіше. До мене підійшла дівчина, запропонувала косяк і обізвалася хрипким шепотом, прочісуючи пальцями моє коротке волосся. — Хочеш відтягнутись, як ніколи? — риторично запитала вона, простягаючи мені косяк своїми неприродно довгими пальцями. — Ти запізнилася, — моментально втрутилася Лайза, беручи косяка. — Доля тебе випередила, Ануш. Вона затягнулася і віддала косяка назад. — Це Аннушка, — сказала Лайза. Доки ми віталися, довгі пальці Аннушки обплели всю мою долоню. — Аннушка — актриса, — повідомила Лайза. — І не кажи, — мовив я. Аннушка нахилилася, щоб ніжно поцілувати мене в шию, обвивши потилицю пальцями однієї руки. — Скажеш, коли мені зупинитися, — прошепотіла вона. Доки вона цілувала мою шию, я повільно повернув голову, зустрівшись поглядом з Лайзою. — Знаєш, Лайзо, ти мала рацію. Мені справді подобаються твої друзі. І я справді отримую багато задоволення в галереї, хоча цього й не чекав. — Ну все, — скомандувала. Лайза, відтягуючи Аннушку. — Виставу закінчено. — Вихід на біс! — спробував заперечити я. — Ніякого виходу на біс, — відповіла Лайза, тягнучи мене на підлогу, щоб сісти біля чоловіка років тридцятьох. Його голова була виголена до яскравого блиску, а одягнений він був у яскраво-помаранчеву курту^[9]. — Це Риш. Він організував цю виставку і також демонструє свої витвори. Рише, це Лін. — Привіт, чоловіче, — сказав Риш, потискаючи мені руку. — Як тобі наше шоу? — Акторська гра була просто неперевершена, — відповів я, озираючись, і помітив Аннушку, яка схилилася, щоб укусити піддатливу жертву. Лайза сильно ляснула мене по руці. — Жартую. Мені подобається. І ви зібрали величезний натовп. Вітаю. — Сподіваюся, люди налаштовані купувати, — сказала Лайза, думаючи вголос. — Якщо ні, то Аннушка їх переконає. Лайза знову ляснула мене по руці. — Або Лайза може їх відгамселити. — Нам пощастило, — посміхнувся Риш, пропонуючи мені косяка. — Ні, дякую. Не вживаю, якщо зі мною пасажир. — Як пощастило! — Виставка мало не зірвалася. Ти бачив великого портрета Рами? Того, який помаранчевий? Велика картина, в якій домінував помаранчевий колір, висіла біля кам’яної скульптури Енкіду. Я не відразу усвідомив, що центральний разючий об’єкт був утіленням індійського бога. — Поліція моралі, створена для захисту божевільного релігійного права, — повідомив Риш. — Вони величають себе Списом карми. Почувши про цю картину, вони намагалися заборонити виставку. Ми звернулися до Таджового батька. Він — першокласний адвокат і знає головного міністра. Він дістав судового ордера, що дозволяє нам проводити виставку. — Хто це намалював? — Я, — відповів Риш. — А що? — Що змусило тебе намалювати саме таке зображення? — Ти хочеш сказати, що є сюжети, яких я не повинен малювати? — Я просто питаю, чому ти вибрав саме цю тему. — Заради свободи мистецтва, — сказав Риш. — Viva la revolution, — промуркотіла Аннушка, умощуючись біля Риша й обпираючись на його коліна. — Хай живе революція. — Заради чиєї свободи мистецтва? — запитав я. — Вашої чи їхньої? — Спис карми? — глумилася Розанна. — Усі вони божевільні фашистські вилупки. Вони — ніщо. Просто радикально налаштовані маргінали. Їх ніхто не слухає. — Радикали зазвичай борються проти багатіїв, які їх ігнорують і ображають. — Що? — пропищала Розанна. — Це правда, Ліне, — погодився Риш. — Вони робили деякі надзвичайно жорстокі речі. Без сумнівів. Та вони здебільшого діють у регіональних центрах і селах. Гамселять священиків і палять церкви, де тільки зможуть. Це їхня головна діяльність. Вони нізащо не отримають серйозної підтримки в Бомбеї. — Кляті безчесні фанатики! — люто випалив бородатий молодик у рожевій сорочці. — Вони — найдурніші люди на світі! — Не думаю, що ти можеш таке казати, — спокійно відповів йому я. — Я щойно сказав! — відповів хлопець. — Тож іди до біса. Я вже сказав це. Отже, я можу це казати. — Добре. Я мав на увазі, що ти не можеш обґрунтувати свої слова. Звісно, ти можеш казати, що завгодно. Ти можеш сказати, що місяць — це прикраса для Дівалі^[10], але це буде абсолютно необгрунтованим. Це просто безпідставно стверджувати, що всі люди, які не поділяють твоїх поглядів, дурні. — Тоді які ж вони? — запитав Риш. — Думаю, ти краще за мене знаєш їх самих і їхній спосіб мислення. — Ні, серйозно. Поясни свою точку зору, будь ласка. — Зараз... я вважаю, що вони побожні. І не просто побожні, але палко побожні. Гадаю, вони закохані в Бога, насправді божеволіють від Бога, і коли зображення їхнього Бога створюють без віри, це сприймається як образа їхній релігії. — Тож ти хочеш сказати, що я не можу проводити цю виставку? — наполягав Риш. — Я цього не казав. — Хто він у біса такий? — сам до себе пробурмотів бородатий хлопчина. — Прошу, — провадив Риш, — поясни мені, що саме ти мав на увазі. — Я повністю підтримую твоє право створювати і показувати своє мистецтво, але вважаю, що з правами приходить і відповідальність. Митці несуть відповідальність не ображати і не травмувати почуття інших в ім’я мистецтва. В ім’я правди, можливо. В ім’я справедливості та свободи. Але не в ім’я мистецтва. — Чому ні? — Ми пишаємося, коли самовиражаємось як митці. І ми маємо залишатися вірними тим речам, якими пишалися митці попередніх епох. Це наш обов’язок. — Хто він у біса такий? — перепитав бородатий хлопчина, звертаючись до мотоциклетних ліхтарів. — Тож якщо ті люди почуваються ображеними, то це моя провина:? — лагідно і щиро запитав Риш. Він почав мені подобатися. — Повторюю, — домагався бородатий молодик, — хто він у біса такий? Мені зовсім не подобався той хлопець. — Я той, хто виправить твою граматику, — тихо відповів я, — якщо знову звернешся до мене у третій особі. — Він письменник, — позіхнула Аннушка. — Вони сперечаються, тому що... — Тому що можуть, — втрутилася Лайза, смикаючи мене за руку, щоб я підвівся. — Ну ж бо, Ліне. Час танцювати. З потужних динаміків заревіла гучна музика. — Я обожнюю цю пісню! — зарепетувала Аннушка, підхоплюючись із місця і тягнучи за собою Риша. — Потанцюй зі мною, Рише! Я на мить пригорнув до себе Лайзу, поцілувавши її в шию. — Іди, — посміхнувся я. — Дай волю ногам. Я хочу ще раз подивитися на експонати. Зустрінемося надворі. Поцілувавши мене, Лайза приєдналася до танцюючого натовпу. Я почав продиратися до виходу, оминаючи всю ту танцювальну веремію. Дійшовши до виставкової зали, я наблизився до гіпсових барельєфів, які немовби розповідали історію вбивств Сапни. Я намагався вирішити, чи був це кошмар автора, чи моєї власної уяви. Я втратив усе. Я втратив право опікуватися своєю дочкою. Я докотився до героїнової залежності та збройного пограбування. Коли мене впіймали, то засудили до десятьох років у в’язниці суворого режиму. Можу чесно зізнатися вам, що мене жорстоко били упродовж перших двох з половиною років ув’язнення. Я можу навести ще з десяток переконливих причин для втечі з божевільної в’язниці, але по правді сказати, одного дня свобода стала важливішою за життя. І я того дня відмовився залишатись у клітці. Ні зараз. Ні пізніше. Я втік і став злочинцем у розшуку. Життя втікача з Австралії привело мене через Нову Зеландію аж до Індії. Півроку проживання в забитому і віддаленому селі в Махараштрі озброїли мене мовою фермерів. Півтора року перебування у міських нетрищах дали мені мову вулиць. Я знову потрапив до в’язниці в Бомбеї. Так інколи буває з утікачами. Чоловік, який витягнув мене звідти, заплативши викуп, був босом мафії — Хадербгай. Він мене використовував. Він усіх використовував. І доки я на нього працював, жоден коп у місті мене не переслідував, жодна в’язниця не відчинила своїх гостинних дверей. Підробка паспортів, контрабанда, чорний ринок золота, незаконна торгівля валютою, рекет, війни банд, Афганістан, вендети — так чи так, робота на мафію заповнили місяці й роки мого життя. І нічого з цього вже не мало для мене значення. Міст, який вів до мого минулого, до родини та друзів, до мого імені, народу і до того, ким я був раніше, зник так само, як і мертві чоловіки, які блукають бронзовими фризами Розанни. Залишивши галерею, я пішов до свого мотоцикла, продираючися крізь поріділий натовп. Я стояв якраз навпроти входу. Маса народу зібралася на стежці біля мого мотоцикла. Більшість із них були місцеві, які працювали прислугою на прилеглих вулицях. Вони зібралися разом тієї прохолодної ночі, аби помилуватися дорогими авто й елегантно одягненими гостями, які повз них приходили і залишали виставку. Я чув людей, які розмовляли на маратхі^[11] й хінді. Вони обговорювали машини, прикраси і сукні зі щирим захопленням і втіхою. Ніхто з них не висловлював ревнощів або ж обуренням. Вони були бідняками, які жили важким, наповненим страхом життям, затиснуті цим маленьким словом «бідняк», але щиро захоплювалися коштовностями і шовками гостей з радісною і незаздрісною невинністю. Коли відомий промисловець і його дружина-акторка вийшли з галереї, від групи людей почувся невеликий хор захоплених зітхань. Вона була одягнена в жовто-біле сарі^[12]. Я повернув голову, щоб подивитися на людей, які посміхались і висловлювали своє захоплення і схвалення, немовби та жінка була їхньою сусідкою. І тут я помітив трьох чоловіків, які стояли окремо від усієї групи. Їхні кам’яні холодні погляди були похмурі. Лють неприховано струмувала з темних вирячених очей. Хвилі цієї ненависті були настільки потужні, що я відчував їх на своїй шкірі, немов імлистий дощ. Зненацька, неначе відчувши мою увагу, чоловіки водночас повернулись і втупилися на мене зі своєю безкомпромісною ненавистю. Ми дивилися один на одного, доки щаслива юрба туркотіла і шепотіла своє захоплення, доки лімузини зупинялися безпосередньо перед нами під спалахи фотоапаратів. Я подумав про Лайзу, яка й досі була всередині. Чоловіки ще витріщалися на мене, неначе намагалися наповнити своєю темрявою. Я почав повільно тягнутися до двох ножів, зафіксованих на попереку у спеціальних полотняних піхвах. — Агов! — озвалася Розанна, ляскаючи мене по плечу. Від несподіванки я рефлекторно схопив однією рукою її за зап’ясток, а другою відштовхнув її на крок від мене. — Ого! Заспокойся! — остовпіла вона, розширивши очі від несподіванки. — Вибач, — спохмурнів я, відпускаючи її руку. Я швидко повернувся, щоб знову віднайти наповнені ненавистю очі. Троє чоловіків уже зникли. — З тобою все гаразд? — запитала Розанна. — Звісно, — відповів я, знову повертаючись до неї. — Звісно. Вибач. Там уже все завершується? — Практично, так, — сказала вона. — Коли великі зірки розійдуться, усе закінчиться. Лайза каже, що ти не в захваті від Гоа. Чому ні? Знаєш, я теж саме звідти. — Я здогадався. — Що саме тобі не подобається на Гоа? — Нічого. Просто під час кожної моєї поїздки хтось обов’язково просить мене вирішити там якісь проблеми. — Це не мій Гоа, — заперечила вона. Це було не захисною реакцією. Це було просто констатацією факту. — Можливо, — посміхнувсь я. — До того ж Гоа має достатньо велику територію. Я бував лише на декількох пляжах і містечках. Вона вивчала моє обличчя. — Як ти сказав? — поцікавилась вона. — Рубіни і що? — Рубіни і любовні листи. — Але ти їздив на Гоа не лише для цього, правда ж? — Звісно, для цього, — збрехав я. — Якщо я висловлю припущення, що ти був там для оборудок на чорному ринку, чи не відгадаю я справжню мету? Я справді їздив на Гоа, щоб забрати там десять пістолетів. Я віддав їх моєму зв’язковому з мафії в Бомбеї, перш ніж зустрітися з Вікрамом і повернути йому намисто. Припущення про оборудки на чорному ринку влучило в десятку. — Послухай, Розанно... — Тобі не спадало на думку, що проблемою є те, що тут ти? Такі, як ти, прибувають до Індії та створюють проблеми, яких нам не потрібно. — Тут було вже достатньо проблем до мого приїзду, і вони нікуди не щезнуть після того, як я зникну. — Ми говоримо про тебе, а не про Індію. Вона мала рацію. Два ножі, заховані в мене на попереку, чудово це підтверджували. — Ти маєш рацію, — здався я. — Так? — Так. Я — ходяча проблема. Але й ти ж така сама, на цю мить, якщо не заперечуєш моєї відвертості. — Лайзі не потрібні твої проблеми, — відповіла вона, нахмуривши брови. — Ні, — спокійно відповів я. — Нікому не потрібно проблем. Вона й далі спостерігала за мною. Її карі очі шукали чогось достатньо фундаментального й достатньо глибокого в моєму погляді, щоб надати нашій розмові контексту. Нарешті вона засміялась і відвела погляд, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю. — Скільки днів триватиме виставка? — запитав я. — Нас чекає ще один тиждень цього дійства, — відповіла вона, дивлячись на останніх гостей, які залишали галерею. — Якщо фанатики нас не закриють. — На вашому місці я б найняв охорону. Поставив би на дверях кілька рослявих сильних хлопців. Думаю, охоронці п’ятизіркових готелів не відмовляться трохи заробити. Вони непогані професіонали, принаймні ті з них, хто працює там не лише обличчям. — Ти про щось знаєш? — Не зовсім. Я бачив тут кількох чоловіків. Дуже невдоволених чоловіків. Думаю, вони дуже невдоволені вашим шоу. — Я ненавиджу цих клятих фанатиків! — процідила вона. — Гадаю, це взаємно. Я поглянув у напрямку галереї і побачив Лайзу, яка цілувала Риша з Таджем на прощання. — А ось і Лайза. Я перекинув ногу через мотоцикл і завів двигун. Він загурчав, видаючи низький пульсуючий ритм. Лайза підійшла, щоб обійняти Розанну, а потім сіла позаду мене на мотоциклі. — Phir milenge, — сказав я. До наступної зустрічі. — Ні, якщо я побачу тебе перша. Ми їхали довгим схилом у бік моря, та коли зупинилися перед світлофором, до нас під’їхав чорний фургон, і я помітив, що в ньому сиділи ті чоловіки з ворожими поглядами. Вони сперечалися між собою. Потому як змінилося світло, я пропустив їх уперед. На задньому склі їхньої машини були політичні стікери і релігійні знаки. Я звернув убік з головної дороги на першому ж перехресті. Деякий час ми блукали бічними вулицями. Мене занепокоїли зміни, які я там помітив. Лжебронзові панелі Розанни розповідали про жорстоку Бомбейську історію, але не настільки страшну, як щоденна правда чи політика віри. Жорстокість минулого була лише піщинкою у плюскотінні нової хвилі, яка билася в берег Міста-Острова. Політичні гангстери подорожували вантажівками, атакуючи клуби, а мафіозні банди, що складалися з двадцяти-тридцяти осіб, виростили сотні бійців. Ми те, чого ми боїмося, і багато хто з нас боявся настання безрозсудних днів розплати в місті. Розділ 4

Ми неквапливо повернулись на гладеньку криву Марін-драйв, спостерігаючи за намистинками, віддзеркаленими в ніжних водах затоки. Помітивши перші проблиски зоряного моря, ми знову почали розмову і не могли зупинитись аж до самого будинку. Діставшись під’їзної алеї, я проїхав біля посту охорони просто до критої стоянки. — Ти підіймайся, — сказав я Лайзі, — мені потрібно протерти мотоцикла. — Зараз? — Так. Це буде недовго. Почувши кроки Лайзи на мармурових сходах, я повернувся до охоронця, кивнув йому і вказав на неї. Розуміючи хід моїх думок, він швидко прямував за жінкою, перестрибуючи через дві сходинки. Я почув, як відчинилися вхідні двері й вона попрощалася з охоронцем. Я негайно прослизнув крізь бокові ворота, опинившись на стежці. Неквапливо рухаючись, я скрадався уздовж зеленого живоплоту, що межував з першим поверхом стоянки нашого житлового комплексу. Повернувши до входу в зону паркування, я помітив зігнуту фігуру, яка відступила назад у тінь високого живоплоту. Хтось там ховався. Вийнявши ножа, я тихенько підійшов до того місця біля воріт, де помітив постать. Чоловік виступив з темряви й почав рухатись у бік автостоянки. Це був Скорпіон Джордж. — Ліне! — почув я його шепіт. — Ти ще тут, Ліне? — Що в біса ти тут робиш, Скорпіоне? — позаду нього запитав я, і чоловік підскочив. — Ох Ліне! Ти до смерті мене налякав! Я насупився, чекаючи його пояснень. Мирова угода, яка деякий час діяла на вулицях після останньої мафіозної війни кількох банд у Південному Бомбеї, тепер почала підводити. Молодь, яка не брала участі у війні й не погоджувалася на перемир’я, почала порушувати правила, що були написані кров’ю найкращих людей. Вони нападали одне на одного. У нашому районі теж почалися сутички між конкуруючими бандами. Я повсякчас був насторожі, пильний і злий на себе за те, що мало не скривдив друга. — Я ж попереджав не підкрадатись отак до людей, — прогримів я. — Бачиш... вибач... — нервово почав він, озираючись праворуч і ліворуч. — Це... це... Відчай тримав у лещатах його серце, і чоловік не міг розпочати розмови. Я підшукував зручне місце для діалогу. Я не міг зайти зі Скорпіоном до приміщення парковки. Він був безхатченком, що ночував під дверима, і його присутність у комплексі могла викликати невдоволення, якби це помітив хтось із мешканців. Мене зовсім не лякали скарги, але я знав, що це може вартувати охоронцю його роботи. Беручи Скорпіона за руку, я повів високого худорлявого канадця через дорогу до зруйнованого муру глибоко в пітьмі. Сідаючи поруч з ним у темряві, я запалив косяка і поділився з Джорджем. — Ну що там, Скорпе? — Це все той дідуган, — почав він, глибоко затягнувшись косяком. — Цей дідуган у темному костюмі. Агент ЦРУ. Це все мене лякає, друже! Я не можу працювати на вулицях. Я не можу обробляти туристів. Я наче бачу його скрізь, у своїй уяві, й він розпитує про мене. Твій хлопець Навін, детектив, він що-небудь розкопав? Я похитав головою. — Один з хлопців слідкував за ним аж до Бандри, але в малого забракло грошей на таксі, й він загубив цього типа. Я ще не чув від твого друга Навіна, тож подумав, що ти міг про щось дізнатися. — Ні. Поки що нічого. — Я наляканий, Ліне, — сказав Скорпіон Джордж, здригаючись від страху. — Всі наші хлопці перевіряли його. Нічого. Він не купує наркотиків, не п’є — навіть пива. Ніяких дівчат. — Ми доберемося до правди, Скорпе. Не хвилюйся. — Це дивно, — нахмурився Скорпіон. — Я вже починаю божеволіти, розумієш? Я вийняв стос банкнот по сто рупій і віддав йому. Скорпіон неохоче взяв їх, але потім усе-таки поклав у потайну кишеню своєї сорочки. — Дякую, Ліне, — мовив він, зустрічаючись зі мною поглядом. — Я чекав на тебе тут, щоб попросити допомоги, бо не був на вулицях. Сторож мені сказав, що тебе немає вдома. Та коли угледів тебе з Лайзою, то не хотів, щоб вона бачила мене. Я не хотів просити в тебе грошей у її присутності. Вона високої думки про мене. — Нам усім потрібні гроші час до часу. І Лайза завжди буде високої думки про тебе, незалежно від того, потрібні тобі гроші чи ні. У нього в очах стояли сльози. Я зовсім не бажав на це дивитися. — Послухай, вам з Близнюком, — наполіг я, знову ведучи його через дорогу, — вам, хлопці, потрібно запастись усім необхідним, купити шмалі та зняти кімнату в готелі «Франтик». Зостаньтеся там на декілька днів. Ми з’ясуємо, хто цей чоловік, і вирішимо цю ситуацію, домовились? — Домовились, — відповів він, тиснучи мою руку своєю тремтячою. — Думаєш, там ми будемо в безпеці? — Готель «Франтик» — це єдине місце, де нормально приймуть вас і ваш стиль життя, Скорпе. — А... ну добре... — Той незнайомець не потрапить далі столу реєстрації. Не в костюмі. Не висовуйтесь, і ви будете в безпеці у «Франтику», доки ми не вирішимо цю ситуацію. — Гаразд. Добре. Він пішов геть, пригинаючи своє довгов’язе тіло під широкими гілками живоплоту. Я спостерігав за його нічною прогулянкою. Повільно, безтурботно він проходив під кожним ліхтарем, — Чесний Ажо, якому немає чого приховувати, — а потім квапився на темних відтинках вулиці. Я дав двадцятку охоронцю, який стояв біля мого будинку, і піднявся мармуровими сходами до квартири. Лайза стояла у дверях ванни, доки я приймав душ і розповідав їй про Скорпіона Джорджа і його сивочолого переслідувача. — Але хто він такий? — запитала вона, коли я вийшов з душової. — Чого він хоче від Зодіаків? — Гадки не маю. Навін Едеїр, молодик, про якого я тобі розповідав, він на нюх чує адвоката. Він, можливо, не помиляється. Він розумний хлопчина. Так чи так, ми з’ясуємо, хто цей чоловік. Обсохнувши, я плюхнувся на ліжко біля Лайзи, поклавши голову на її шовковисті груди. Лежачи в такій позі, я насолоджувався її оголеним тілом. — Ти сподобався Розанні, — мовила вона, змінюючи напрямок розмови за допомогою елегантного руху ніг. — Сумніваюся. — Чому? Що у вас сталося? — Нічого... не сталося. — Щось таки сталося, коли ви розмовляли на вулиці. Що ти сказав? — Ми просто... розмовляли про Гоа. — О ні, — зітхнула вона. — Вона у захваті від Гоа. — Я так і зрозумів. — Але ти їй справді сподобався. Навіть попри те, що ти говорив про Гоа. — Я... не певен. — Серйозно. Водночас ти їй і не подобаєшся. Але ти їй однозначно імпонуєш. — Про що ти говориш? — Коли я вийшла, вона була така зла, аж ладна тобі врізати. — Справді? Я думав, ми з нею поладнали. — Якраз те, що вона хотіла врізати, і вказує на її приязність до тебе. — О... І як це може бути? — Вона була готова тебе вдарити, але тебе навіть не знає, розумієш? Я не розумів, але це було вже не вперше: Лайза мала свій особливий спосіб доносити власні думки. — Ну, зараз я все зрозумів. — А робила вона свої особливі рухи тілом, — запитала вона, — під час розмови? — Які особливі рухи тілом? — Вона імітує біль у спині й починає крутити стегнами. Вона щось таке робила? — Ні. — Це добре. — Добре? — Так, бо це дуже сексуально, і вона зробила це для мене, а не для тебе. — Десь тут має бути логіка, у тому крутінні стегнами, я певен, але грець з ними. Однак я спромігся прочитати мову тіла Аннушки. — Навіть ведмідь зміг би прочитати її мову тіла, — швидко урвала Лайза, ляскаючи мене по руці. — Де, ти сказала, вона виступає? — розсміявся я. — Я не казала, — відрізала вона. У неї на руці бряжчав браслет з мушель. Це був мій подарунок з Гоа. Лайза деякий час відтворювала музику мушель, крутячи зап’ястком, а потім зупинилася, схопивши браслет другою рукою. — Тобі сьогодні було паршиво? Може, я не мала нікуди тягнути тебе одразу після повернення з поїздки? — Зовсім ні. Мені справді сподобалися твої друзі, і вже давно треба було з ними познайомитись. І мені теж сподобалася Розанна. Вона з вогником. — Я така рада! Вона не лише партнерка. Ми зблизилися. Ти вважаєш її привабливою? — Що? — Усе нормально, — сказала вона, граючись із простирадлами. Вона мене теж приваблює. — Що? — Розумна, віддана, хоробра, творча, завзята, а також із нею легко знайти спільну мову. Вона класна. Я насолоджувався м’якими вигинами Лайзиних довгих струнких ніг. — Повтори, про що ми там говорили? — Ти думаєш, що вона сексуальна, — нагадала вона. — Що? — Та нічого. Я теж так думаю. Узявши мою руку, вона перемістила її собі між ноги. — Наскільки ти втомлений? — запитала вона. Я помітив, що пальці її ніг аж вигнулися від задоволення. — Ніхто не буває настільки втомленим. Усе було добре. Усе завжди було добре. Ми поділяли віддану прихильність, досить ніжну. І, можливо, тому що ми обоє знали ймовірний кінець цієї історії, якимось чином дозволили нашим тілам промовляти те, чого не могли сказати наші серця. Я пішов на кухню, щоб узяти склянку води, і приніс ще одну для Лайзи, поставив на стіл біля неї. Певний час я спостерігав за нею. Вродлива, здорова, сильна, вона згорнулася клубочком, наче кішка уві сні. Я намагався уявити, яким вона бачила кохання і наскільки та версія відрізнялася від моєї. Я повернувся до Лайзи в ліжко й оповив її своїм тілом. Її ноги автоматично переплелися з моїми. І моє тіло, чесніше за мій розум, зігнувши коліна, притулилося до зачинених дверей її вигнутої спини і почало грюкати в них кулаком мого серця, вимагаючи кохання. Розділ 5

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒