Annotation 1 страница

Минуло два роки від подій роману « Шантарам » — відтоді як Лін втратив рідних людей: Хадербгая, який став йому за батька, кохану Карлу, яка вийшла за вродливого індійського медіамагната, Прабакера, що був йому як брат. Лін-контрабандист повертається назад у місто, яке змінилося надто швидко і невпізнанно. Чимало друзів давно немає, мафія плете дедалі жорстокіші й небезпечніші інтриги, а легендарний святий змушує засумніватися в усьому, що Лін за ці роки дізнався про життя і про кохання. Однак покинути Місто-Острів, як часто називають Південний Мумбаї, Лін не може: його не відпускають Карла й одна доленосна обіцянка. Грегорі Девід РобертсЧастина IРозділ 1Розділ 2Розділ 3Розділ 4Розділ 5Розділ 6Розділ 7Розділ 8Частина IIРозділ 9Розділ 10Розділ 11Розділ 12Розділ 13Частина IIIРозділ 14Розділ 15Розділ 16Розділ 17Частина IVРозділ 18Розділ 19Розділ 20Розділ 21Розділ 22Розділ 23Розділ 24Розділ 25Частина VРозділ 26Розділ 27Розділ 28Розділ 29Розділ 30Розділ 31Розділ 32Частина VIРозділ 33Розділ 34Розділ 35Розділ 36Розділ 37Розділ 38Розділ 39Розділ 40Розділ 41Частина VIIРозділ 42Розділ 43Розділ 44Розділ 45Частина VIIIРозділ 46Розділ 47Розділ 48Розділ 49Розділ 50Частина IXРозділ 51Розділ 52Розділ 53Розділ 54Розділ 55Розділ 56Частина XРозділ 57Розділ 58Розділ 59Розділ 60Розділ 61Частина XIРозділ 62Розділ 63Розділ 64Розділ 65Розділ 66Розділ 67Частина XIIРозділ 68Розділ 69Розділ 70Розділ 71Частина XIIIРозділ 72Розділ 73Розділ 74Розділ 75Розділ 76Розділ 77Частина XIVРозділ 78Розділ 79Розділ 80Розділ 81Розділ 82Розділ 83Розділ 84Частина XVРозділ 85Розділ 86Розділ 87Розділ 88Розділ 89Розділ 90Розділ 91Застереження

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134135136137138139140141142143144145146147148149150151152153154155156157158159160161162163164165166

Грегорі Девід Робертс
Тінь гори

Богині Частина I

Розділ 1

Джерело всіх речей — сяйво — має, безсумнівно, більше втілень, аніж зірок на небі. І достатньо однієї гарної думки для того, щоб воно з’явилося. На жаль, одна-єдина помилка здатна спалити ліс у твоєму серці й заховати всі зорі на небесах. І доки ця помилка жевріє, зруйноване кохання і пригасла надія можуть спонукати тебе думати про поразку і завершення шляху. Але це неправда. Це не може бути правдою. Неважливо, що ти робиш, неважливо, де ти заблукав, сяйво завжди буде з тобою. Будь-яка річ, що помирає в тебе всередині, здатна відродитися, якщо ти цього справді забажаєш. Серце не може здаватися, бо воно не вміє брехати. Ти підведеш очі, помітиш усмішку чарівної незнайомки — і пошуки відновляться. Усе буде по-новому. Завжди щось інше. До того ж новий ліс, що підростає на руйновищі понівеченого серця, може бути ще зеленішим і міцнішим, аніж попередній. І якщо ти зостанешся в цьому чудовому місці, витвореному твоїм власним сяйвом, навчишся все прощати і ніколи не здаватися, то рано чи пізно ти знову опинишся там, на початку, де кохання і краса створили світ. На початку. На початку. — Агов, Ліне, який чудовий початок дня! — загорлав Вікрам, стоячи десь у темній і вогкій кімнаті. — Як ти мене знайшов? Коли ти повернувся? — Щойно, — відповів я, стоячи біля широких французьких дверей, що вели на простору веранду з краєвидом на вулицю. — Один з хлопців повідомив мене про твоє прибуття. Вийди на хвилинку. — Ні, ні, ліпше ти зайди, друже! — засміявся Вікрам. — Познайомишся з хлопцями! Я завагався. Мої очі, засліплені яскравим світлом, не могли швидко пристосуватися до тіней у темній кімнаті. Усе, що я чітко бачив, — це два сонячні промені, немов мечі, які прорізалися крізь зачинені віконниці, пронизуючи закручені клубки диму, які наповнили кімнату ароматом гашишу і запахом паленої ванілі від коричневого героїну. Згадуючи той день, наповнений запахом наркотиків, тінями, потоками світла у темній кімнаті, я запитую себе, чи це була інтуїція, що зупиняла мене на порозі. Я й досі гадаю, наскільки б іншим було моє життя, якби я тоді просто розвернувся і пішов геть. Варіанти вибору — неначе гілки на дереві можливостей. Після того дня й упродовж трьох сезонів дощів Вікрам з незнайомцями в тій кімнаті стали новими гілками в нашому спільному лісі, міському лісі любові, смерті й воскресіння. Я ніяк не можу забути одну незначну деталь з того моменту нерішучості. Я аж здригнувся, коли Вікрам, виринувши з темряви, схопив мене за руку і потягнув у кімнату. Перше, що привернуло мою увагу у прямокутній кімнаті, — це величезне триметрове ліжко, яке стояло біля стіни, ліворуч від мене. На ньому лежав чоловік, одягнений у сріблясту піжаму, зі складеними на грудях руками, — спав, а можливо, і помер. На перший погляд, він не дихав. Обабіч лежачої фігури було двоє людей, і той, що праворуч, сидячи на ліжку, готував люльки чилуму^[1]. На стіні, просто над головою померлого чи глибоко сплячого чоловіка, висів портрет Зороастра — пророка віри парсів^[2]. Коли мої очі призвичаїлися до темряви в кімнаті, я помітив біля стіни навпроти веранди троє масивних крісел, кожне з яких було зайняте, а між ними стояли два антикварні комоди. На підлозі лежав великий коштовний персидський килим, а на стінах висіли світлини людей, одягнених у традиційний одяг парсів. Праворуч від мене, навпроти ліжка, на ще одному комоді з мармуровою поверхнею стояла акустична система. Два підвісні вентилятори крутилися доволі повільно, не розганяючи навіть при цьому хмар диму в кімнаті. Вікрам провів мене попри ліжко прямісінько до чоловіка, який сидів у першому кріслі. Він, як і я, був іноземцем, але вищим на зріст. Його довгов’язе тіло і ще довші ноги розтяглись у кріслі, немов у ванні. Йому було приблизно тридцять п’ять років. — Це Конкенон, — сказав Вікрам, підштовхуючи мене вперед. — Він служить в ІРА. Потиск руки його був теплий і досить міцний. — До біса ІРА! — сказав він, виказуючи при цьому свій північноірландський акцент. — Я служу в Ольстерських добровольчих силах. Але я навіть не чекав, що така язичницька тварюка, як Вікрам, це зрозуміє, правда? На противагу тій самовпевненості в його словах, мені сподобалась іскра впевненості в його очах. Я висмикнув руку і кивнув йому. — Не слухай його, — сказав Вікрам. — Він верзе багато фігні, але скажу, що серед моїх знайомих іноземців він уміє відриватись, як ніхто інший. Він потягнув мене до чоловіка у другому кріслі. Коли я підійшов, молодик підніс люльку з гашишем чоловікові у третьому кріслі, і той її запалив. Коли вогонь від сірника засмоктало в люльку, раптовий спалах полум’я вислизнув з чаші та спалахнув над головою хлопця. — Бомшанкар! — загорлав Вікрам, тягнучися по люльку. — Ліне, це Навін Едеїр. Він приватний детектив. Чесне слово. Навіне, це Лін, я тобі про нього розповідав. Він лікар у нетрищах. Парубок підвівся, щоб потиснути мені руку. — Знаєш, — він сказав зі сміхом, — я поки ще не справжній детектив. — Та нічого, — посміхнувсь я у відповідь. — Я теж не справжній лікар. Третій чоловік, що запалив чилум, затягнувся і запропонував мені люльку. Я відмовився, і він передав її одному з чоловіків на ліжку. — Я — Вінсон, — сказав він, і його потиск був як у великого щасливого щеняти. — Стюарт Вінсон. Я дуже багато чув про тебе, чоловіче. — Кожна курва чула про Ліна, — сказав Конкенон, забираючи люльку від одного з чоловіків на ліжку. — Вікрам не перестає патякати про тебе, як довбана фанатка. Лін се, Лін те і Лін у біса все. Скажи мені, ти вже його задовольнив, Вікраме? Тобі сподобалося, чи це все тільки балачки? — На Бога, Конкеноне! — закричав Вінсон. — Що? — запитав Конкенон. — Що? Я просто запитую. Індія досі вільна країна, чи ні? Принаймні, її англомовні регіони. — Не зважай на нього, — сказав мені Вінсон, винувато знизуючи плечима. — Він себе не контролює. У нього синдром мудака Туретта^[3] абощо. Стюарт Вінсон був американцем, фізично розвиненим, широким, з чіткими рисами обличчя і густим розкуйовдженим світлим волоссям, що надавало йому вигляду морського мандрівника або яхтсмена. Насправді ж він був успішним торгівцем наркотиками. Я чув про нього, як і він про мене. — Це Джамал, — сказав Вікрам, ігноруючи Вінсона і Конкенона і знайомлячи мене з чоловіком, який сидів на ліжку ліворуч. — Він імпортує, перетирає, фасує і курить. Він — театр одного актора. — Театр одного актора, — повторив Джамал. Він був худий, з очима, немов у хамелеона, й обвішаний різними релігійними амулетами. Зачарований цією святістю, я почав їх рахувати і, перш ніж помітити його посмішку, віднайшов п’ять різних символів основних конфесій. — Театр одного актора, — сказав я. — Театр одного актора, — повторив він. — Театр одного актора, — знову сказав я. — Театр одного актора, — повторив укотре він. Я б так і продовжував, якби Вікрам мене не зупинив. — Це Біллі Башу, — промовив Вікрам, вказуючи на невисокого худорлявого темношкірого чоловіка, який сидів з тамтого боку від непорушної фігури. Біллі Башу склав долоні разом на знак привітання і продовжив чистити одну з люльок. — Біллі Башу — носій, — оголосив Вікрам. — Він дістане все, чого ти забажаєш. Усе що завгодно, від дівчини до морозива. Переконайся сам. Попрохай його принести тобі морозива. Він одразу принесе. Попроси його! — Я не хочу... — Біллі, сходи й дістань Ліну морозива! — Зараз буде, — відповів Біллі, відкладаючи люльку. — Ні, Біллі, — сказав я, піднімаючи руку. — Я не хочу ніякого морозива. — Але ж ти обожнюєш морозиво, — зауважив Вікрам. — Не настільки, щоб відсилати когось по нього, Вікраме. Вгамуйся. — Якщо вже давати йому завдання, — озвався з тіні Конкенон, — я не проти двох морозив і дівки. Двох дівок. І він уже має бути на півдорозі. — Ти чув це, Біллі? — налягав Вікрам. Він підійшов до Біллі й почав тягнути його з ліжка, але, почувши глибокий і дзвінкий голос, що пролунав від непорушної фігури, Вікрам завмер, неначе під прицілом. — Вікраме, — проказав голос. — Ти вбиваєш мій кайф, чоловіче. — Чорт! Чорт! Чорт! Вибач, Денісе, — промимрив Вікрам. — Я просто знайомив Ліна з хлопцями і... — Ліне, — озвався чоловік з ліжка, розплющуючи очі, щоб поглянути на мене. Вони в нього були напрочуд світлі, сірого кольору, з оксамитовим сяйвом. — Мене звати Деніс. Радий познайомитися. Будь як удома. Мі casa, es su casa^[4]. Я підійшов ближче, потиснув Денісу руку, що була як слабке пташине крило, і відступив назад до краю ліжка. Деніс провів мене поглядом. На його губах з’явилася ніжна посмішка блаженства. — Ого! — тихо сказав Вінсон, підійшовши до мене. — Денісе, чувак! Радий бачити тебе серед нас! Ну як, сподобалося на тому боці? — Там тихо, — мовив Деніс, посміхаючися мені. — Дуже тихо. За винятком останніх хвилин. Конкенон і молодий детектив Навін Едеїр приєдналися до нас. Усі витріщилися на Деніса. — Це велика честь, Ліне, — сказав Вікрам. — Деніс на тебе дивиться. Конкенон порушив невелику паузу в нашій розмові. — Це просто супер! — прогарчав він, широко посміхаючись. — Я сиджу тут останні шість місяців, ділюся своїм почуттям гумору і мудрістю, смалю твою травку і п’ю твоє віскі, і ти розплющував очі всього двічі. І тут з’являється Лін — і ти вилупився на нього, як на людський факел. Денісе, невже я став твоєю лярвою? — Напевно, так, чоловіче, — тихо сказав Вінсон. Конкенон почав реготати так, що Деніс аж здригнувся. — Конкеноне, — прошепотів він, — я люблю тебе, як дружнього привида, але ти дійсно вбиваєш мій кайф. — Вибач, Денісе, хлопче, — вишкірив зуби Конкенон. — Ліне, — прошепотів Деніс. Його голова й тіло так і залишилися непорушними. — Не подумай, будь ласка, що я невихований. Зараз мені треба відпочити. Було приємно з тобою познайомитися. Він трішки повернув голову в бік Вікрама. — Вікраме, — промимрив він тим самим гучним, глибоким басом. — Будь ласка, тихіше. Ти вбиваєш мій кайф, чувак. Буду вдячний, якщо ти зупинишся. — Звичайно, Денісе. Вибач. — Біллі Башу? — тихо покликав Деніс. — Так, Денісе? — До біса морозиво. — До біса морозиво, Денісе? — До біса морозиво. Його ніхто сьогодні не отримає. — Так, Денісе. — Зрозуміло? — До біса морозиво, Денісе. — Я не бажаю чути слово «морозиво» принаймні три місяці. — Так, Денісе. — Добре. Тепер ти, Джамале, підготуй мені ще один чилум. Великий і міцний. Величезний. Легендарний. Це буде актом співчуття, практично дивом. Бувайте всі і кожен, тут і там. Деніс склав руки на грудях, заплющив очі й повернувся у попередній стан спокою — знову став схожим на трупа, роблячи лише п’ять вдихів і видихів за хвилину. Ніхто не рухався і не говорив. Джамал мовчки підготував легендарний чилум. Усі в кімнаті стежили за Денісом. Я схопив Вікрама за сорочку. — Забираймося звідси, — сказав я, ідучи з кімнати й тягнучи Вікрама за собою. — Всім до побачення. — Агов, почекайте на мене! — загукав позаду Навін, рвонувши за нами через французькі двері. На свіжому повітрі Вікрам і Навін умить отямилися. Вони пришвидшили ходу і наздогнали мене. Легкий вітерець, що повівав у затіненому платанами коридорі, між триповерховими будинками, приніс із собою сильний сморід від працівників риболовецького флоту з найближчого причалу Сассуна. Потоки світла пробивалися крізь щілини між деревами, збираючись маленькими озерцями. Доки я оминав затінок і проходив крізь ці маленькі озерця білого тепла, кожне з них було немов сонце, що наповнювало мене, а потім відходило в тінь, наче хвиля. Небо було імлисто-блакитним склом, що його винесло хвилями на берег з глибини моря. Вороння заполонило дахи автобусів, що рухалися до прохолодніших частий міста. Повсюди було чути різкі вигуки тягачів ручних візків. Це був один з тих днів, що змушує жителів Бомбея, мумбаїтів, співати вголос. І коли я проминув чоловіка, який ішов у протилежному напрямку, то помітив, що ми обоє наспівуємо однакову любовну пісеньку на хінді. — Кумедно, — відзначив Навін, — чоловіче, ви наспівували одну й ту ж саму пісню. Я посміхнувсь і знову збирався заспівати ще декілька рядків, як бувало раніше після склянки блакитного джину, коли Вікрам вклинився зі своїм запитанням. — То як усе минуло? Ти його дістав? Однією з причин, чому я нечасто буваю на Гоа, є те, що мене щоразу просять що-небудь там зробити. Три тижні тому я сказав Вікраму, що їду з дорученням на Гоа, і він попросив мене дещо для нього виконати. Він заклав лихварю одну з материних весільних прикрас як заставу для видачі кредиту. Це було намисто, інкрустоване невеликими рубінами. Вікрам виплатив борг, але лихвар відмовився повернути намисто. Він пообіцяв віддати його на Гоа при особистій зустрічі. Знаючи, що лихвар поважає санджайську компанію — злочинне угрупування, на яке я працюю, Вікрам попросив мене відвідати лихваря. Я виконав це прохання і забрав намисто, але Вікрам перебільшив рівень поваги лихваря до мафії. Ухиляючись від зустрічей, він змарнував тиждень мого часу, залишаючи образливі повідомлення про мене та санджайську компанію, й аж потім погодився віддати намисто. Але вже було запізно. Він був акулою, а мафія — компанія, яку він зневажив, — була човном для вилову акул. Я викликав чотирьох місцевих членів санджайської компанії. Ми гамселили бандитів, які стояли між нами й лихварем, аж доки вони не втекли. Ми дісталися до лихваря. Він передав нам намисто. Потім один з місцевих віддубасив його в чесній боротьбі та продовжував бити його в боротьбі без правил, доки не навчив поваги. — Ну? — запитав Вікрам. — Ти його дістав чи ні? — Тримай, — відповів я, виймаючи намисто з кишені піджака і віддаючи його Вікраму. — Ого! Ти його дістав! Я знав, що можу на тебе розраховувати. Денні завдав тобі якихось незручностей? — Можеш викреслити його зі списку своїх кредиторів, Вікраме. — Тгик, — сказав він. Добре. Він вийняв намисто з синьої шовкової торбинки. Рубіни, освітлені сонячним промінням, немов розтанули в його долонях. — Слухай, я... я віднесу його мамі. Просто зараз. Хлопці, підкинути вас куди-небудь на моєму таксі? — Тобі в інший бік, — відповів я, доки Вікрам ловив таксі. — Я повернуся до свого мотоцикла біля «Леопольда». — Якщо ти не проти, — м’яко мовив Навін, — я б з тобою прогулявся. — Як хочеш, — сказав я, дивлячись, як Вікрам поклав шовкову торбинку собі в сорочку для сховку. Він уже збирався сідати в таксі, але я його зупинив, нахилившись до нього, щоб прошепотіти: — Що ти коїш? — Що ти маєш на увазі? — Ти не можеш брехати мені про наркотики, Віку. — Брехати? — заперечливо перепитав він. — Дідько, я просто зробив декілька затяжок коричневого героїну, і це все. Ну й що? Тим більше, що він не мій, а Конкенона. За нього заплатив він. — Тримай себе в руках, — застеріг я його. — Я завжди тримаю себе в руках. Ти ж мене знаєш. — Деякі люди здатні кинути, Вікраме. Конкенон може бути одним з них. А ти не з них. Ти це знаєш. Він посміхнувся, і на декілька секунд я знову побачив старого Вікрама. Вікрама, який би вирушив на Гоа по намисто без моєї, ба й будь-чиєї допомоги; Вікрама, який би ніколи не здав у заставу материні весільні прикраси. Ця посмішка зникла з його обличчя, коли він сів у таксі. Я спостерігав за його від’їздом, хвилюючись через небезпеку, в якій він опинився. Оптиміст, розтрощений коханням. Я пішов, і Навін приєднався до мене. — Він часто розповідає про дівчину, британку, дуже часто, — сказав Навін. — Це один з тих випадків, коли все повинно було спрацювати, але в долі були інші плани. — Про тебе він також багато розповідає, — провадив Навін. — Він забагато патякає. — Він розповідає про Карлу, і Дідьє, і Лайзу, але найчастіше про тебе. — Він забагато патякає. — Він казав, що ти втік з в’язниці, — сказав він. — І ти що переховуєшся. Я зупинився. — Тепер уже ти забагато патякаєш. Це що — епідемія? — Ні, дай мені пояснити. Ти допоміг одному з моїх друзів, Аслану... — Що? — Моєму другові. — Про що ти? — Декілька тижнів тому я вночі був біля причалу Балларду^[5]. Ти допоміг Аслану в складній ситуації. Після опівночі повз мене через Баллард пробіг парубок. Усі крамниці на тій широкій вулиці були зачинені. Йому не було куди втікати від переслідувачів, і хлопчина зупинився. Вуличні ліхтарі кидали тіні дерев на дорогу, хлопець стояв сам в очікуванні бійки. А згодом він був уже не сам. — Ну і що з того? — Він помер. Три дні тому. Я намагався тебе знайти, але ти був на Гоа. Тож я вирішив розповісти тобі про це зараз. — Про що розповісти? Він здригнувся. Я був з ним жорсткий, бо він говорив про мою втечу з в’язниці, а хотілося, щоб нарешті дістався до суті. — Ми товаришували з ним у коледжі, — сказав він спокійно. — Він полюбляв прогулюватись уночі, у небезпечний районах. Як і я. Як і ти. В іншому разі ти б не був там тієї ночі, щоб йому допомогти. Я подумав, може, ти захочеш знати. — Ти що — жартуєш? Ми стояли у слабкому затінку. Дуже близько один біля другого, а потік людей на тротуарі оминав нас з усіх боків. — Що ти маєш на увазі? — Ти згадав про втечу з в’язниці лише для того, щоб повідомити мені про сумні подробиці смерті Аслана? Це ж те, що ти намагаєшся сказати? Ти що — здурів, чи ти справді настільки сердечний? — Так, мабуть, — ображено мовив він, починаючи дратуватись, — я справді такий сердечний. Занадто сердечний, бо гадав, що ти сприймеш мої слова без усілякого підтексту. Не треба було тобі розповідати. Це останнє, чого б я хотів. Вибач. Я вже піду. Я його зупинив. — Почекай! — гукнув я. — Почекай. Він був щирий. Чесний погляд, упевнена постава і сяєво його посмішки. Інстинкт сам обирає власних дітей. Мої інстинкти вподобали його, хлопчину, парубка, що стояв переді мною, такий хоробрий і ображений. Він був щирий, а таке буває нечасто. — Добре, винен, — сказав я, піднімаючи руки. — Та нічого, — відповів він, заспокоївшись. — Тож повернімося до того, як Вікрам розповів тобі про мою втечу з в’язниці. Розумієш, це інформація такого роду, що може зацікавити Інтерпол і завжди цікавить мене. Ти ж розумієш це, правда? Це не було запитанням, і він це знав. — До біса Інтерпол. — Ти ж детектив. — Детективів теж до біса. Це така інформація, яку ти не приховуєш від друга, коли ти про неї дізнаєшся. Чи тебе цього ніколи не вчили? Я виріс на цих вулицях, просто тут, і я це добре знаю. — Але ми не друзі. — Поки що, — посміхнувся Навін. Я довго на нього дивився. — Пройдімося? — Я люблю іти й розмовляти, — відповів він, доки ми вибиралися з юрби, неначе зі звивистих лабіринтів, створених жителями міста. — До біса Інтерпол, — повторив Навін за деякий час. — Ти справді любиш теревенити, еге ж? — І ходити. — Добре, ну тоді розкажи мені три короткі похідні історії. — Звісно. Ну, почнімо. Тож історія номер один? — Деніс. — До твого відома, — засміявся Навін, оминаючи жінку, яка несла на голові величезний пакунок макулатури, — це теж був мій перший візит туди. Крім того, що ти бачив на власні очі, я можу розповісти лише те, що чув. — Слухаю. — Його батьки померли. Кажуть, він дуже важко це переніс. Вони були надзвичайно заможні. Вони щось винайшли й запатентували й отримали купу грошей. Шістдесят мільйонів, які перейшли до Деніса. — Та кімната не тягнула на шістдесят мільйонів. — Його гроші лежать на трастовому рахунку, — відповів Навін, — доки він перебуває у стані трансу. — Ти маєш на увазі, доки він відпочиває? — Це не лише відпочинок. Під час сну Деніс впадає у стан самадгі^[6]. Його серцебиття і дихання уповільнюються майже до нуля. Нерідко він буває технічно мертвим. — Ти жартуєш, детективе? — Ні, — розсміявся він. — За останній рік декілька лікарів виписали йому свідоцтво про смерть, але Деніс завжди отямлювався. Наш Театр Одного Актора — Джамал — їх колекціонує. — Ну добре. Тож Деніс час до часу помирає. Це, мабуть, завдає клопоту його священику й бухгалтеру. — Допоки він у трансі, майно Деніса управляється за допомогою трастового фонду. При цьому він отримує достатньо грошей, щоб, наприклад, придбати квартиру, в якій ми щойно були, та забезпечувати себе всім необхідним для того, щоб і надалі перебувати у трансі. — Ти про все це чув — чи провів невелике розслідування? — І те, і те. — Ну, — сказав я, пропускаючи автомашину, що здавала назад. — Хай що його розслабляє, можу сказати, що ніколи не бачив когось, хто б так красиво грав трупа. — Йому немає рівних, — посміхнувся Навін. Ми обоє замислилися про це на деякий час. — Друга історія? — запитав Навін. — Конкенон, — відповів я, рухаючись далі. — Він боксує в моєму тренажерному залі. Я не дуже багато про нього знаю, але можу сказати тобі дві речі. — Які? — У нього потужний лівий хук, що відправляє в нокдаун, але він стає уразливим, якщо не влучає. — І що? — Щоразу. Він б’є лівою, потім правою і завжди завершує атаку лівим хуком, залишаючи себе повністю відкритим, якщо не влучає. Але він швидкий і рідко промазує. Він надто вправний. — І? — Друге. Можу сказати, що він єдиний, хто зміг провести мене крізь ті двері, щоб побачити Деніса. Деніс його обожнює. Для нього він найдовше залишався при тямі. Я чув, що він хоче офіційно всиновити Конкенона. Це складно, бо Конкенон старший за Деніса, і я навіть не знаю, чи в Індії існують випадки, щоб індієць усиновив білого. — Що ти маєш на увазі — він провів тебе крізь ті двері? — Тисячі людей мріють про зустріч з Денісом, допоки він у трансі. Вони вірять, що під час його тимчасової смерті він здатен спілкуватися зі справжніми мерцями. Лише одиниці можуть потрапити до нього. — Хіба що підійти й постукати у двері. — Ти не розумієш. Ніхто не посміє підійти й постукати в ті двері, поки Деніс у трансі. — Та ну? — Ніхто, до тебе. — Ми з’ясували з Денісом, — мовив я, пропускаючи чотирьох чоловіків, що тягнули візка. — Тож повертаймося до Конкенона. — Як я вже казав, він боксує в моєму залі. Він — вуличний боєць. Я небагато знаю про нього. Він гульвіса. Обожнює вечірки. — Він каже те, що думає. Можна і не дожити до його віку з таким язиком, не маючи відповідної підтримки. — Ти радиш мені його остерігатися? — Лише його темного боку. — Ну і нарешті — третя історія? — запитав я. Я зійшов з дороги на вузеньку стежку. — Куди ми йдемо? — запитав він, простуючи слідом за мною. — Я йду випити соку. — Соку? — Це спекотний день. Що з тобою? — Та нічого. Круто. Я люблю сік. — Тридцятиградусна температура в Бомбеї, охолоджений кавуновий сік, вентилятори просто над головою, увімкнені до трьох градусів, блаженство. — То... що з роботою приватного детектива? Це насправді? — Так. Усе почалося начебто випадково, але вже минув рік, як це триває. — Що за випадок може перетворити когось на детектива? — Я здобував диплом юриста, — посміхнувся він. — Уже майже закінчив навчання. На останньому курсі я писав роботу про приватних детективів і як вони впливають на судову систему. Досить швидко я зрозумів, що сам хочу бути детективом, тож залишив навчання і спробував себе в новій ролі. — Ну і як воно? Він розсміявся. — Розлучення цікавіші за фондову біржу, але більш передбачувані. Я займався розлученнями, але припинив. Я працював з іншим детективом. Він навчав мене основ справи. Він у цій сфері вже тридцять п’ять років і досі обожнює свою роботу. Але не я. Для одружених чоловіків завжди принадно заводити романи. Для мене ж це було сумним фільмом, який доводилося переглядати знову і знову. — І що сталося після того, як ти залишив розкішні пасовища розлучень? — Я знайшов двох зниклих домашніх улюбленців, зниклого чоловіка та зниклу форму для запіканки, — відповів він. — Здається, що всі мої клієнти, нехай благословить їх Бог, або занадто ліниві, або занадто виховані, щоб робити це самотужки. — Але тобі подобається бути детективом. Ти отримуєш від цього заряд адреналіну, еге ж? — Знаєш, гадаю, ти почуєш правдиву відповідь на своє запитання наприкінці історії. Юрист отримує лише версію правди. Я ж отримую всі версії, навіть якщо це крадена тарілка для запіканки, яка передається у спадок. Це оригінальна історія, доки всі не почали додавати щось своє. — То ти й далі цим займатимешся? — Не знаю, — посміхнувся він, знову дивлячись убік. — Залежить від того, наскільки я успішний. — Або який ти невдаха. — Або який я невдаха. — Тож ми вже дійшли до третьої історії, — сказав я. — Навін Едеїр, індо-ірландський приватний детектив. Він почав реготати, показуючи білі зуби, але швидко перестав. — Відверто кажучи, то немає про що розповідати. — Навін Едеїр, — оголосив я. — Що тебе більше схвилювало — частина про індійця чи про ірландця? — У мені забагато англійського як на індійців, — посміхнувся він, — і забагато індійського як на англійців. Мій батько... Гострі шпилі й загублені долини для багатьох з нас — це землі, що називаються Батьківщиною. Видряпавшись на один з таких шпилів, я чекав, доки Навін продовжить розповідь. — Потому як він покинув мою маму, ми опинилися на вулиці. Ми були безхатченками, аж доки мені не виповнилось п’ять років, хоча я надто мало щось пам’ятаю з того часу. — Що сталося? Він поглянув на вулицю і, розширивши очі, уважно стежив за зміною кольорів та емоцій. — У нього був туберкульоз, — відповів молодий детектив. — Він написав заповіт, переписавши все на маму: як виявилося, він забагатів, тож ми отримали багато грошей, і... — Все змінилося. Він поглянув на мене, немов усвідомлюючи, що сказав забагато. Вентилятор, який висів усього за декілька дюймів від моєї голови, почав підморожувати мені мозок. Я покликав офіціанта і попросив збільшити температуру. — Вам холодно? — почав глумитися той, утримуючи руку на вимикачі. — Дозвольте я покажу вам, що таке холод! Він увімкнув вентилятора до зимових п’яти градусів. Я відчув, як мої щоки почали німіти. Ми оплатили рахунок і пішли, почувши його прощальні слова. — Другий столик знову вільний! — Я обожнюю це місце, — сказав Навін. — Справді? — Так. Смачний сік, жахливий персонал. Супер. — Ми можемо стати друзями, детективе. Ми справді можемо. Розділ 2

Наше минуле — любий ворог, який завжди невчасно про себе нагадує. Спогади про дні у Бомбеї виринають так яскраво і раптово, що інколи мені потрібна щонайменше година, щоб остаточно отямитися. Посмішка, пісня — і я знову там. Сплю допізна, катаюся на мотоциклі по гірських дорогах, або зв’язаний і побитий випрошую хоч невеликої перерви в Долі. І я люблю кожну таку хвилину, кожну хвилину, проведену з друзями і ворогами, з польотами і прощеннями, кожну хвилину мого життя. Але минуле знаходить спосіб відносити тебе в правильне місце у непідходящий час. І це може спричинити шторм усередині. Я таки мав би бути злостивим — після всього, що я зробив і що заподіяли мені. Люди кажуть, що я мав би бути озлобленим. Один шахрай сказав мені: «Ти був би на вершині, якби тобі трохи люті». Та я народжений без цієї емоції і ніколи не відчував люті або злостивості. Я сердився і ставав відчайдушним, занадто часто вчиняв погано, доки не зупинився; але ніколи ні до кого не відчував ненависті, свідомо не бажав нікому лиха, навіть тим, хто мене катував. Невелика міра злості досі мене час до часу захищала, як і будь-кого, але я зрозумів, що приємні спогади не проникають крізь цинічні двері. Я дорожу своїми спогадами, навіть коли вони з’являються невчасно, нагадуючи ті хвилини, коли сонячне проміння пробивалося крізь крони дерев на вулицях Бомбея, і відчайдушних дівчат, які носилися на скутерах крізь дорожній рух, і тягачів ручних візків, що надривалися, тягнучи вантаж, але все одно усміхалися, і перші спогади про молодого індійсько-ірландського приватного детектива, якого звали Навін Едеїр. Ми просто деякий час мовчки прогулювались у цьому шаленому танку вулиць, обминаючи машини й потоки людей, петляючи між велосипедами й ручними візками. Гурт чоловіків, одягнених у важкі темно-сині уніформи, базікав і сміявся, сидячи біля входу до приміщення пожежної бригади. Усередині пожежної станції стояли дві величезні пожежні вантажівки, і сонячне світло мерехтіло на їхніх лискуче-червоних і хромованих поверхнях. До однієї зі стін було прилаштовано зображення екстравагантно прикрашеного храму Ганумана^[7], а біля нього висів знак, що проголошував: ЯКЩО НЕ МОЖЕШ ВИТРИМАТИ СПЕКИ, ЗАБИРАЙСЯ З ОХОПЛЕНОЇ ВОГНЕМ БУДІВЛІ Пройшовши трохи далі, ми опинилися в торговому районі, що простягнувся ще від ринку Колаба. Торговці склом і рамками, крамниці деревини й фурнітури, електротоварів і сантехніки потроху поступалися місцем крамницям одягу, прикрас і бакалійних товарів. Ми зупинилися біля входу на ринок, поки декілька великих вантажівок виїжджали з бічної ґрунтової дороги на головну магістраль. — Слухай, — сказав Навін, доки ми чекали. — Ти правий, Вікрам справді забагато базікає, але далі мене ця інформація не піде. Розповідати про це я нікому не збираюся, крім тебе. Ніколи. І якщо тобі коли-небудь потрібна буде моя підтримка, друже, я завжди до твоїх послуг. Я хочу, щоб ти це зрозумів. Я допоможу тобі в пам’ять про Аслана, якщо не погодишся просто так прийняти мою допомогу. Уже не вперше я визирнув з того нестерпного вигнання, яким стало моє життя, і побачив осяяні вогнем очі, що палали на верхівці скелі під назвою «втеча». У ті роки я іноді зустрічав несподіваних друзів, і вони, неначе провісники революції, співали бунтівних пісень, закликаючи втекти від системи. Вони бажали для мене свободи, бо почасти жадали побачити бодай одну людину, яка втекла і стала вільною. Я посміхнувся Навіну. Це був не перший і зовсім не останній раз, коли я поплив за течією. — Вітаю, — сказав я, простягаючи руку. — Я — Лін. Я не лікар з нетрищ. — Приємно познайомитися, — відповів Навін, потискаючи мені руку. — Я — Навін, і дякую тобі. Завжди корисно знати, хто не лікар. — І хто не з поліції, — додав я. — Може, вип’ємо? — Я не заперечую, — люб’язно відповів він. У цю мить я відчув, як хтось підійшов занадто близько до мене зі спини. Я різко обернувся. — Стоп! — обурився Близнюк Джордж. — Легше з сорочкою, друже. Це ж п’ятдесят відсотків мого гардеробу, щоб ти знав! Відпускаючи його, я встиг відчути під пальцями його сухоребре тіло. — Вибач, друже! — відповів я, розгладжуючи його сорочку. — Отак нишком підкрадатися до людей... Мав би вже знати про наслідки, Близнюче. Одного дня це для тебе може кепсько закінчитися. — Справді винен, друже, —: вибачився Близнюк Джордж, нервово роззираючись навкруги. — У мене невеличка проблема, розумієш мене? Я потягнувся рукою до кишені, але Близнюк мене зупинив. — Друже, проблема не такого роду. Ну, якщо бути відвертим, то ця проблема також присутня в моєму житті, але знаєш, бути без копійки в кишені — це постійний стан, що практично вже став міжкультурним гімном злидарству. Розумієш, про що я? — Не зовсім, — відповів я, даючи йому трохи грошей. — Що тебе турбує? — Можеш почекати? Я приведу Скорпіона? — Гаразд. Близнюк знову роззирнувся. — Ти справді почекаєш? Я кивнув, і він кинувся в бік найближчого кіоску, заповненого маленькими мармуровими фігурками богів на продаж. — Ти не проти, якщо я залишуся з тобою? — запитав Навін. — Без проблем, — відповів я. — Ці двоє не здатні зберегти жодних секретів, особливо власних. Їм потрібно відкрити власну радіостанцію. Я б залюбки її слухав. За декілька хвилин знову з’явився Близнюк, ведучи за собою неохочого Скорпіона. Зодіаки Джорджі були нерозлучними хлопцями, один Джордж був з південної частини Лондона, а другий з Канади. Вони були на початковій стадії залежності від сімох наркотичних препаратів і повністю залежні один від одного. Вони ночували на відносно затишному складі й заробляли на життя, перебуваючи на побігеньках, постачаючи іноземцям наркотики та зрідка продаючи інформацію гангстерам. Вони сперечались і чубилися від моменту, коли розплющували очі, й аж до останнього подиху перед сном. Але вони обожнювали один одного, і дружба та була настільки міцна, що всі їхні знайомі любили Зодіаків Джорджів саме за це. Близнюк Джордж із Лондона та Скорпіон Джордж із Канади. — Вибач, Ліне, — промимрив Скорпіон, коли Близнюк підвів його ближче. — Я типу був під прикриттям. Ця проблема стосується ЦРУ. Ти, мабуть, уже чув про це. — ЦРУ? Не чув, адже я був на Гоа. Що сталося? — Ну, є один дідуган, — втрутився Близнюк, а його вищий приятель почав чимдуж кивати. — Сніжно-біле волосся, але не лисий, носить темно-синього костюма та краватку, схожий на бізнесмена... — Або на агента ЦРУ, — шепнув Скорпіон, нагинаючись ближче. — Та на Бога, Скорпіоне! — вигукнув Близнюк. — На якого дідька ми здалися ЦРУ? — У них є машини, здатні читати думки, — прошепотів Скорпіон, — навіть крізь стіни. — Якщо вони справді здатні читати думки, то немає ніякого сенсу шепотіти, еге ж? — запитав Близнюк. — А може, вони вже запрограмували нас на шепіт, доки читали думки. — Якщо вони почнуть читати твої думки, то одразу ж накивають п’ятами, довбане ти дрочило. Це просто диво, що я й досі не втік, хіба ні? Коли ці двоє починали лаятися, неможливо було передбачити, як довго це триватиме. Я зазвичай полюбляв за ними спостерігати, але не завжди. — Повернімося до сивого чоловіка в костюмі. — Ми не знаємо, хто він, Ліне, — мовив Близнюк, приходячи до тями. — Але впродовж останніх двох днів він розпитував про Скорпіона в «Леопольді» та інших місцях. — Він з ЦРУ, — повторив Скорпіон, вишукуючи очима найближчу схованку. Близнюк поглянув на мене. Його вираз обличчя наче волав: навіщо я народився? Він, намагаючись заспокоїтися, глибоко вдихнув. Це не допомогло. — Якщо це ЦРУ, то вони здатні читати думки, — гаркнув він крізь зціплені зуби, звертаючись до Скорпіона, — і навряд чи будуть просто про нас розпитувати, так? Вони елементарно підійдуть до нас, поплещуть по плечу і скажуть: «Привіт! Ми щойно прочитали ваші думки за допомогою нашої машини для читання думок, і нам уже не треба про вас розпитувати або слідкувати за вами, бо в нас є машини для читання думок, бо ми бісове ЦРУ, хіба ні? Хіба ні? » — Ну... — Чи знає він твоє ім’я? — запитав Навін. Його юне обличчя стало серйозним. — І чи шукає він вас обох, чи тільки Скорпіона? Обидва подивилися на Навіна. — Це Навін Едеїр, — сказав я. — Він — приватний детектив. Запала тривала пауза. — Хай йому грець, — пробуркотів Близнюк. — Не надто ти і приватний, якщо анонсуєш це просто тут, на продуктовому ринку. Це зовсім не схоже на поведінку приватного детектива, правда? Навін зареготався. — Ти не відповів на моє запитання, — провадив він. Знову настала тиша. — І що ж він за детектив? — підозріло запитав Скорпіон. — Він — детектив, — повторив я. — Це як на сповіді у священика: платиш усього один раз. Відповідай на запитання, Скорпіоне. — Знаєш, — відповів Скорпіон, задумливо дивлячись на Навіна, — якщо так подумати, то він справді запитував лише про мене. — Де він зупинився? — поцікавився Навін. — Ми ще не з’ясували, — повідомив Близнюк. — Спочатку не надали цьому значення. Але зараз уже минуло два дні. Скорпіон починає побоюватись, а він і так достатньо наляканий, розумієш, про що я? Один з вуличних хлопців сьогодні слідкує за сивоголовим дідуганом, і ми маємо дізнатися, де той зупинявся останнім часом. — Якщо хочете, я можу вам допомогти, — м’яко мовив Навін. Близнюк і Скорпіон поглянули на мене. Я знизав плечима. — Добре, — миттєво погодився Скорпіон. — У біса — так. Будь ласка, спробуй дізнатися, хто він. — Ми доберемося до суті, так чи так, — палко додав Близнюк. — Скорпіон мене так розлютив, що я сьогодні прокинувся від того, що обіруч стискав власну шию. Це вже ні в які ворота не лізе, коли чоловік сам себе душить уві сні. — Що тепер? — поцікавився Скорпіон. — Не висовуйтеся, — відповів Навін. — Повідомите Ліна, якщо дізнаєтеся, де зупинився той чоловік. Або залиште мені повідомлення в будівлі «Натрадж», що на вулиці Мервезер. Навін Едеїр. Настала мить тиші, під час якої Джорджі зиркнули один на одного, потім на Навіна, а потім на мене. — Звучить як план, — сказав я, потискаючи руку Близнюку. Моїх грошей мало вистачити хлопцям принаймні на дві дози їхніх улюблених наркотиків, декілька спокійних днів у якомусь задрипаному готелі, чистий одяг з пральні та бенгальські десерти, які вони так полюбляли. Вони розтанули у строкатій метушні переповнених вулиць. Доки чоловіки йшли і їх було видно, Скорпіон ступав, схиливши голову до лондонця. — Ну, що ти на це все скажеш? — запитав я у Навіна. — Нюхом чую адвоката, — обережно відповів він. — Подивимося, що вирине на поверхню, але не можу гарантувати результат. Я досі аматор. — Аматор — це той, хто не навчився як слід виконувати свою роботу, — видав я. — Непогано. Це афоризм? — Так. — Чий? — Знайомої жінки. А що? — Може, познайомиш? — Ні. — Будь ласка. — І чого тебе так тягне на зустрічі з людьми, до яких важко підступитися? — Ти про Карлу, правда ж? Аматор — це той, хто не навчився як слід виконувати свою роботу. Гарно сказано. Я зупинився. Підійшов до нього впритул. — Домовмося, — сказав я. — Ти ніколи не згадуватимеш про Карлу при мені. — Щось це не схоже на угоду, — відповів він, злегка посміхаючись. — Добре, що ти розумієш. О, ми ж були не проти чого-небудь випити, пам’ятаєш? Ми дійшли до «Леопольда», що дедалі більше нагадував печеру, наповнену запахами пива й карі. Була пообідня пора, таке собі затишшя перед наплинним вихором туристів, наркоділків, торговців краденим, рекетирів, акторів, студентів, гангстерів і хороших дівчаток, які шукають поганих хлопців, які шквалом налетять крізь широкі арки, щоб горлати, їсти, пити і спробувати удачу в мокрій рулетці, зайнявши всі тридцять столів «Леопольда». Дідьє полюбляв заходити до бару саме в цю пору, і я побачив його за улюбленим столиком біля задньої стіни з гарним оглядом усіх трьох виходів. Він читав газету, тримаючи її на відстані витягнутої руки. — На біса, Дідьє! Газета! Ти б попереджав людей, перш ніж їх так приголомшити. Я повернувся до офіціанта з абсолютно дивовижним ім’ям — Солоденький, який тинявся між столиками, а на його піджаку теліпався рожевий бейджик. — Що з тобою, Солоденький? Потрібно було повісити знака перед входом. — А не пішов би ти, — відповів Солоденький, язиком пересовуючи сірника, що стирчав у нього в роті, з одного боку в інший. Дідьє віджбурнув газету й обійняв мене. — Тобі пасує засмага, — сказав він. Він оглянув мене з прискіпливістю криміналіста. — Ти схожий на індивідуаліста. Є ж такий вислів? Не зірковий актор, а той, на якого сиплються всі горіхи. — Ти переплутав цю фразу з іншою — про цапа-відбувайла. Але перший варіант мені подобається набагато більше. Привітайся зі ще одним індивідуалістом. Це Навін Едеїр. — Ага, детектив! — заявив Дідьє, сердечно потискаючи йому руку й окидуючи високу атлетичну статуру Навіна поглядом фахівця. — Багато чув про вас від моєї подруги — журналістки Кавіти Синг. — Про вас вона теж писала, — відповів Навін з посмішкою. — І я мушу сказати, що маю за честь познайомитися з людиною, яка стала натхненням для тих статей. — Я не очікував зустріти молоду людину з такими бездоганними манерами, — здивовано відреагував Дідьє, запрошуючи нас сідати й підкликаючи Солоденького. — Що ви будете? Пиво? Солоденький! Три охолоджених пива, будь ласка! — А не пішов би ти, — процідив Солоденький, поволікши свої шльопанці на кухню. — Він просто тварина, — сказав Дідьє, дивлячись услід Солоденькому. — Але мене чомусь приваблює його безтурботна злиденність. Сидячи за одним столиком, ми всі обрали місця біля стіни, дивлячись на порожні столи й широкі арки, що виходили на вулицю. Дідьє блукав поглядом довкола ресторану, неначе вигнанець, який пильно стежить за обрієм. — Ну що ж, — мовив він, звертаючись до мене. — Пригода на Гоа? Я дістав з кишені й передав йому пакунок з листами, загорнутий і перев’язаний блакитною стрічкою. Дідьє взяв згортка і на хвильку притиснув його до себе, немов пораненого птаха. — Тобі... тобі довелося його побити за них? — запитав мене він, продовжуючи дивитися на листи. — Ні. — Ох, — зітхнув він, квапливо переводячи погляд угору. — А треба було? — Ні, звісно, ні, — пояснив він, шмигаючи носом. — Дідьє б ніколи не заплатив за таке. — Ти взагалі мені не платив. — Теоретично, нічого не заплативши, я все одно плачу. Я маю рацію, Навіне? — Гадки не маю, про що ти, — відповів Навін. — Тож, звісно, я повністю згоден. — Просто, — шмигнув Дідьє, дивлячись на листи, — я чомусь думав, що він не поступиться без бою, ну, щоб не віддавати мої любовні листи. Деякі... деякі з них вказують на тривалу прихильність. Я пригадав майже звірячу ненависть, що переповнювала Густаво, колишнього коханця Дідьє, коли він проклинав статеві органи Дідьє. Після цього він жбурнув пакунок з листами у сміттєву яму під вікном свого бунгало. Мені довелося тягнути його за вухо, щоб змусити залізти до ями, забрати листи, витерти їх дочиста й передати мені. — Ні, — сказав я. — Прихильність уже зникла. — Дякую тобі, Ліне, — зітхнув Дідьє, кладучи листи собі на коліна, коли принесли пиво. — Я б і сам по них з’їздив, якби не було видано ордера про мій арешт на Гоа. — Дідьє, тоді ти краще стеж за цими ордерами, — застеріг я. — Я, наприклад, уже заплутався. Моїми фальшивими жовтими квитанціями можна стіни обклеювати. Мене вже дістали ці звільнення від усіх звинувачень. — Але на моє ім’я є лише чотири діючі ордери на арешт в Індії, Ліне. — Лише чотири? — Колись їх було дев’ять. Думаю, причина в тому, що я... виправляюся, — хмикнув Дідьє, кривлячись від останнього слова. — Лихослов, — зауважив Навін. — Ой, ну дякую. Ти... надзвичайно приємний парубок. Тобі подобається зброя? — У мене погано зі стосунками, — відповів Навін, допиваючи пиво й підводячись. — Я можу зав’язати стосунки лише зі зброєю в руці. — З цим я можу тобі допомогти, — розсміявся Дідьє. — Не сумніваюся, — посміхнувсь у відповідь Навін. — Ліне, я почну розслідування щодо чоловіка в костюмі, того, що переслідує Зодіаків Джорджів, а потім дам тобі знати. — Будь обережний. Ми ще не знаємо, з ким маємо справу. — Добре, — усміхнувся він, весь такий безстрашний і безсмертний. — Мені вже час. Дідьє, було надзвичайно приємно, що мав за честь з вами познайомитися. Бувайте. Ми дивилися, як він зникав у вечірньому тумані. Дідьє похмурнів. — Що? — запитав його я. — Нічого! — заперечив похмуро він. — Дідьє, що? — Я ж сказав — нічого! — Я знаю, але я також знаю цей погляд. — Який погляд? — зажадав він, неначе я звинуватив його у крадіжці моєї склянки напою. Дідьє Леві розміняв четвертий десяток. Перші снігові порошинки почали вплітатися білими спіралями в його чорне кучеряве волосся. М’які, сяйливі блакитні райдужки гойдались у заплутаній клаптиковій ковдрі червоних капілярів, що помережали білки його очей, від чого француз здавався водночас молодшим і розпусним; пустотливий хлопчик досі перебував усередині чоловіка, чиє тіло вже почало руйнуватися. Він пив різноманітні види алкоголю, у будь-який час дня чи ночі, одягався мов денді, хоча інші чепуруни того ж віку вже склеїлися, палив особливі цигарки, які тримав у портсигарі, виготовленому на замовлення, був фахівцем з більшості злочинів, у декількох був навіть віртуозом, а також був відомим гейком у місті, в якому протилежні за змістом поняття поєднувались і в сукупності давали нове уявлення про чимало звичних речей. Ми познайомилися п’ять років тому завдяки боротьбі проти ворогів, усередині й зовні. Він був хоробрим чоловіком, який завжди стане поруч з тобою перед цівкою пістолета і ніколи не підведе, незважаючи на наслідки. Він був справжній. Він уособлював унікальність, яка виявлялась у тому, що ми є тими, ким ми дозволяємо собі стати. Я знав його крізь веремію втрачених кохань, бентежної хоті та прозрінь, від яких підгиналися коліна — і його, і мої. І я провів достатньо довгих самотніх вовчих ночей з ним, щоб полюбити. — Той погляд, — повторив я. — Погляд, який промовляє, що ти знаєш щось таке, що мають знати й усі інші. Погляд, що немов докоряє — я ж тобі казав, перш ніж ти взагалі що-небудь промовиш. Тож скажи-таки спершу, й аж потім буде — я ж тобі казав. Обурена гримаса Дідьє трансформувалась у посмішку, а потім перетворилася на сміх. — Це більше, ніж я тобі казав, — відповів він. — Мені дуже сподобався той хлопець. Більше, ніж я очікував. І більше, ніж мав би, бо цей Навін Едеїр здобув собі репутацію. — Якби репутації були голосами на виборах, то ми б де-небудь стали президентами. — Так, — погодився він. — Але репутація цього хлопця має певні застереження. Розумному й одного слова вистачить, чи так кажуть? — Так, але мене завжди цікавило, навіщо розумному навіть одне слово. — Подейкують, він дуже, дуже вправний у роботі з кулаками. В університеті він був чемпіоном з боксу. Міг стати чемпіоном усієї Індії. Його кулаки — це смертельна зброя. Наскільки я чув, його дуже легко, можливо, занадто легко спровокувати на бійку. — Ти й сам полюбляєш провокувати інших, Дідьє. До того ж недостатньо штрикнути мене палицею, щоб розізлити. — Достобіса чоловіків уже впали навколішки перед цим хлопчам. Це не дуже добре, коли настільки молодий парубок отримав стільки покори. Та чарівна юна посмішка приховує багато пролитої крові. — Твоя чарівна посмішка також приховує чимало крові, друже. — Дякую, — кивнув він, приймаючи комплімент, і струснув своїми сивіючими кучерями. — Я лише кажу, що чув. Якби до того дійшло, то я б ліпше застрелив того вродливого молодика, аніж бився з ним. — Ну, тоді добре, що ти носиш зброю. — Я... вибач, це моє тимчасове відхилення від теми... якщо бути серйозним, Ліне, а ти знаєш, як зневажливо я ставлюся до серйозних речей. — Матиму це на увазі. Обіцяю. Мені вже час іти. — Ти залишаєш мене тут пити наодинці й повертаєшся додому, до неї? — насміхався Дідьє. — Гадаєш, вона досі на тебе чекає, після майже твоїх трьох тижнів на Гоа? Може, вона покинула тебе й пішла на зеленіші пасовища, як кажуть британці з такою чарівною провінційністю. — Я люблю тебе, брате, — сказав я, потискаючи йому руку. Я вийшов на метушливу вулицю. Озирнувшись, побачив, як він пригортав до себе пакунок з любовними листами, які я дістав, і махав мені на прощання. Це змусило мене зупинитись. Я вже не вперше відчував, неначе залишаю його напризволяще. Це було безглуздо, але я знав, що Дідьє, мабуть, один з найсамодостатніших контрабандистів у місті. Він був одним з останніх незалежних гангстерів, він не мав навіть краплі остраху і не заборгував ні мафії, ні копам, ні вуличним бандам, які контролювали навколишній злочинний світ. Часом у житті з’являються дорогі нам люди, і коли надходить час прощатись і йти, то це неначе залишати рідну землю. Мій давній друг Дідьє, мій новий друг Навін і Бомбей, моє Місто-Острів, скільки б я тут не залишався — кожен з нас є небезпечним по-своєму. Коли я приїхав до Бомбея багато років тому, то був чужинцем у джунглях. З плином часу я став людиною, яка спостерігає за чужинцями з нетрів. Я був удома. Я орієнтувався в цьому місті. І я був жорсткішим, можливо, тому, бо те щось, що мало бути там, біля серця, якась частина мене, — воно зникло. Я втік із в’язниці, Дідьє втік від переслідування, Навін утік з вулиць, а південне місто втекло від моря. Воно було перетворене на острів чоловіками й жінками, кожен з яких жбурнув туди по камінчику. Я помахав Дідьє на прощання, і він посміхнувся, прикладаючи любовні листи до чола. Я посміхнувся у відповідь, і все було в нормі — достатньо, щоб його залишити. Жодна посмішка не зігріє, жодне прощання не благатиме, жодна доброзичливість не врятує, якщо наш внутрішній світ не буде прекрасним. Але наша справжня сутність, наш людський рід виявляється в тому, що ми всі пов’язані між собою непорочністю кохання, не притаманного жодній іншій живій істоті. Розділ 3

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒