Annotation 19 страница

 Він брів, накульгуючи, спотикаючись об корчі, торкаючи руками кору похмурих одутлих дерев, поглажуючи мох, який ріс на них; час від часу підкидав носком черевика опале листя, милуючись штучним листопадом і залишаючи на жовтому осінньому килимі негарну борозну. Він ішов, ні на секунду не зупиняючись і ні на мить не замислюючись. Просто йшов і впізнавав місця. А можливо, це місця впізнавали його; йому здавалося, що ялинове гілля викривально тицяє йому в груди, а береза, навпаки, заспокійливо киває верхівкою, горобина ж намагається прикрасити йому дорогу червоними гронами, від яких ні світла, ні тепла… Він ішов довго, дуже довго — але ні на мить не допустив думки про те, що заблукав, збився з дороги. І винагородою за це став яр, котрий виповз звідкілясь із хащі та перепинив його скорботний шлях. Ігар підняв голову. Високо в гіллі гойдалося полотнище павутиння — старе-старе, пошарпане вітром, забуте. — Я прийшов, — сказав він пошепки. Полотнище байдуже гойднулося. Заколихалося гілля; на голову Ігарові обсипалися три чи чотири зморщені листочки. — Я прийшов, — сказав він голосніше. — Агов, ти… Я прийшов. Далеко десь прорипіло віджиле дерево. Ліс скрегоче зубами, подумав Ігар. Він рушив уперед, але не вниз, до дна яру, а навіщось краєчком, начебто чогось очікуючи або щось розшукуючи. Нібито сподіваючись… Спочатку причувся запах давнього гару. Давнього, але все одно їдкого. Далі попереду майнуло чорне. Ігар спіткнувся й зупинився. Тут була пожежа; чорні кістяки ялин шпичаками стирчали в небо. Деревні вуглинки гарно зблискували в ріденьких, скороминущих сонячних променях. І листя, і хвоя перетворилися на попіл — тим страшнішими й величнішими здавалися полотнища сірого павутиння, що подекуди звисало з гілля, мов клапті поховального покрову. Павутиння не горить?! Ігарові стало зле, він присів просто на чорну землю. Ілаза… Ілазина доля… Невже він спізнився?! Цьому пожарищу ніяк не менше кількох тижнів. Ні, ні… Чи Ілаза, навпаки, врятувалася? А скрут загинув? — Ілазо… Ім’я пролунало дивно. Майже незнайомо, і, щоби позбутися мари, він покликав знову, тепер уже голосно: — Ілазо! Тиша. Він підвівся. Його обов’язок… До кінця. Він знайде її… Униз, до струмка, що біжить по дну яру. Чи варто говорити Ілазі правду? Якщо вона, звичайно, жива… То чи варто пояснювати їй? Мабуть, ні. Нехай і для неї, і для скрута поясненням буде… Йому не вдалося додумати до кінця. Він ішов неквапно, мов людина, яка здійснює щоденну прогулянку. Цілковита бездумність скінчилась, але його змінені думки були надзвичайно розшарпаними й дивними. Перед очима чомусь час від часу виникало куряче яйце, що падає на мозаїчну підлогу. Саме на мозаїчну. Яйце ляпало, розтікалося жовто-білою калюжкою… Білі уламки шкаралупи вискалялися зубчастими краями… І все спочатку. Ляп… Далі він пішов повільніше. А по тому й зовсім зупинився. Ілаза стояла на протилежному березі струмка. Світла її сукня давно зробилася брудно-сірою. Обличчя змарніло, подорослішало, якось невловимо змінилося… Ляп. Розбилося в його уяві настирливе біле яйце. З Ілазиного обличчя на нього дивилася мати її, княгиня. Він навіть злякався на мить — чи не чари, не мара, чи не вишукана помста… — Ілазо… — покликав він хрипко. Жінка судомно ковтнула — та не зронила й слова. — Ілазо, я прийшов… тому що… Вона мовчала й не рухалася. Ігар намацав кострубатий стовбур і сперся на нього, мов на ціпок: — Ілазо… Пробач. Я не знайшов її. Всю провінцію обійшов — нема Тіар… Вона вмерла, мабуть. Напевне вмерла… Жінка на протилежному березі кліпнула. Ігарові здалося, що вона старша за нього років на десять. — Я прийшов, ось… А більше нічого не можу зробити. Пробач, не можу… Було б легше, якби вона заплакала. Або вибухнула прокльонами, або кинулася йому на шию, — але вона просто стояла й дивилась. Як нежива. Він зціпив зуби, ступнув уперед. У струмок… Холодна вода швидко нагадала той день, коли вони, гадаючи, що перемогли долю, йшли до каменя-вівтаря. Наближалися до нього з двох різних берегів… по коліна у річці… широкій і мілкій… Спогад миттєво збляк, стиснувся, обм’як, ніби опалий з дерева листок. На його місце прорвалося щось інше, заборонене — Ігар зробив зусилля й загнав його в темні глибини пам’яті. Назавжди. Досить, що ім’я її… — Тіар, — хрипко сказала Ілаза, й це було перше її слово. — Де Тіар? — Її нема… — Не може бути, — Ілазин голос лунав рівно й глухо, так могла б говорити оживлена статуя. — Не може бути. Де вона. — Її нема… Тієї миті, коли до Ілази лишилося кілька кроків, він спиною відчув чужу присутність. І на якийсь час Ілаза перестала існувати. Повільно, мовби побоюючись ненароком звихнути шию, Ігар озирнувся. Тіні не було видно — та Ігар знав, де вона. У густій кроні присадкуватого, ще зовсім зеленого дуба. — Її нема, — повторив він утретє. — Я не знайшов її. Робіть зі мною, що хочете. Йому відразу стало так легко! Все, що потрібно було зробити, зроблено, все, що потрібно було сказати, сказано. Зараз можна просто сісти на травичку й трішки відпочити. Він посміхнувся. Бракувало тільки, щоб саме зараз його розібрав той ідіотський, невчасний сміх… — Навіщо ж ти приперся? — сказала в нього за спиною Ілаза. Нервовий сміх обірвався. — Навіщо? — голос у неї затремтів. — Ти… ти нікчема. Ганчірка. Ти втяг мене… прирік мене… а тепер не зміг навіть… навіть… — вона схлипнула, і це схлипування судомою пройшло по всьому її тілі. Він хотів сказати їй щось. Він хотів підійти, обійняти — але не послухався язик і відмовили ноги. — Ти… — Ілазу трусило, вона входила в свою істерику, як ніж входить у масло. — Ти… навіщо ти прийшов сам?! Щоб я іще раз помилувалася твоєю шмаркатою пикою? Навіщо ти припхався, якщо не привів Тіар?! Слимак… Куди я дивилася, коли купилась на твої казки про любов… про шляхетність… Така вона, твоя велика любов?! Ігар дивився туди, де серед темного дубового гілля губилася інша темрява, що мала погляд. — Відпустіть її, — сказав він несподівано для себе. — Що дасть тепер її смерть? Бачить Птах, я зробив усе, що міг, — заради неї, своєї дружини… Якщо хочете мститися — мстіться мені, вона ж бо в чому винна? Ілаза на мить примовкла, щоб відразу захлинутися презирством: — Чого тепер варта твоя вдавана шляхетність? Чого варта твоя брехня, чого варта ця твоя поза? Хочеш умерти героїчно? Не вийде — сконаєш, мов той хробак! Мокриця! Тварюка остання! Вона вишукувала найбридкішу, найстрашнішу лайку. Вона називала його найогиднішими прізвиськами; потім упала на землю й забилася в риданнях. Напевне, слід було напоїти її водою зі струмка, але Ігар не міг зрушити з місця. — Не мовчіть, — пошепки сказав він темній дубовій кроні. — Робіть що-небудь… Узялися вбивати — вбивайте… Але ж Тіар від цього не з’явиться… Тиша. Тільки віддалений шум вітру, постукування дятла та схлипування Ілази. Нарешті вона затихла. Сіла на п’яти, ховаючи обличчя в долонях; невиразно прошепотіла крізь пальці: — Ігаре, пробач… Він мовчав. — Ігаре… Я не можу, прости… — Нічого, — сказав він, як і раніше, пошепки. — Потерпи… Із дубової крони спостерігали. Погляд давив, неначе надгробок, — Ігар не міг зрозуміти, якими саме почуттями переповнено третього, мовчазного свідка подружньої сварки. — Я виконав усе, що ви звеліли, — почав Ігар, і голос його звучав напрочуд рівно й сухо. — Я обійшов усю провінцію Ррок, усі міста й містечка, селища й хутори… Я скрізь шукав жінку на ймення Тіар із темним волоссям і карими очима з прозеленню… і з плямою у вигляді ромба під правою лопаткою. Бачить Птах, на шляху мені траплялося багато схожих жінок, але жодна з них не була Тіар. Зірка Хота зайшла, шлях мій скінчено… Дабат. — Дабат… — луною долинуло до його вух. Він ще не усвідомив, чий саме голос чує, він відчув тугу, що підступала до горла. Так буває уві сні, коли зриваєшся в прірву без дна… — Дабат, — тепер йому здалося, що це шарудить осіннє листя. — Хай буде так. Тоді він схлипнув — і повернув голову. Вона стояла теж на березі — ледь вище за течією. В опущеній руці був вузлик — той, із яким вона зазвичай поспішала на допомогу. — Ні! Уже на бігу він прокляв своє життя й нескінченну дурість долі. — Ні! Втікай! Утікай, благаю… Заради Птаха… Земля раптом кинулася йому в обличчя — заточився об корч і впав. Голова Тіар пливла над ним у сірому небі — точніше, це пливли хмари, й від цього темне волосся з мідним полиском здавалося куполом вежі, яка ширяє в небі. Скрут теж бачив її — але мовчав. Мертво мовчав, не виказуючи себе ні звуком, ані порухом. Ігар звівся на лікті. Обернувся до темної крони, видихнув крізь зуби: — Якщо ти доторкнешся до неї… Якщо тільки доторкнешся… — Іди, Ігаре, — озвалася жінка глухо. — Бери Ілазу та іди… Усе, що тут відбудеться, стосується тільки… — Я помру раніше за тебе, — сказав він хрипко. — Щоб дістатися до тебе, йому доведеться відкинути з дороги мій труп. Тіар зробила крок до дуба. Дивно, але скрут був ще й досі там. Втім, він такий прудкий, що його «там» і «тут» майже невіддільні… Ігар став на її шляху. Яке в неї змучене, сумне обличчя. Тепер на ньому виразно читаються її роки; напевно, вона встигла впустити в цей світ половину тих, хто нині живе. Та, що стоїть біля брами в життя… — Відійди, Ігаре… Дякую тобі. Тепер відійди. Ігар упав навколішки. Потім рачки; по кісточки в струмку стояла Ілаза. Знову бліда й мовчазна, мов нежива. Ось так… Тіар ішла. Ігарові здавалося, що вона торкається трави тільки пеленою старенької темної сукні. Що ноги її пливуть над землею… І тоді йому виразно побачилось, як на голову їй падає, нечутно розгортаючись, сіре павутиння. Стягує, згортає в кокон, тягне вгору. «Ти… уявляєш собі… Як саме скрут чинить зі своєю… з кривдником? Ти не зможеш такого уявити. Ніколи…» — Тіар! Вона озирнулася. Очі її говорили: стій! Наказ був настільки владним, що Ігар, який уже приготувався до стрибка, обм’як і знову осів на землю. А Тіар уже знову йшла. Назустріч своїй долі. Ігар замружився. У чорній темряві миготіли червоні плями, дивитися на це було нестерпно, він не витримав і підняв повіки. Тіар не йшла більше — стояла, безпорадно вдивляючись у переплутані крони. Вона його не бачить. Вона теж його не бачить… Та чи розуміє, що чекає на неї?! — В ім’я твоє… Це вимовили її губи? Чи Ігара обдурив шелест жовтого листя? — Аальмаре. Ігар здригнувся. Здається, Ілаза сіпнулася теж; увесь ліс здригнувся, гублячи останнє жовте листя. Незнайоме ім’я вміщало в собі… те, чому Ігар не знайшов би назви. Але відчуття було таке, начебто він зазирнув у старий, незміряно глибокий, вподобаний примарами колодязь. — Аальмаре… в ім’я твоє. Дванадцять немовлят я врятувала від неминучої смерті. Дванадцять хлопчиків на землі носять твоє ім’я… Мовчання. Шелест листя й шелест струмка. Мертва тиша лісу без птахів. — Аальмаре… Десять тисяч ночей… Я благала долю дозволити мені бути з тобою разом. Там, після… після… всього. Але доля зрозуміла мої молитви по-своєму… Тиша. — Аальмаре… Коли я насмілилася повернутись… коли я змогла вже… коли я вже вміла й хотіла тобі пояснити… Там було порожньо й страшно. І павутиння, павутиння… І мені сказали, що ти… Ігар до крові закусив губу. Тіар вище підняла бліде обличчя: — …Що ти вмер, Аальмаре… Аальмаре. Як давно я не вимовляла вголос… У темних кронах панувала безмовність. Тіар повільно повернула голову. Подивилася на Ілазу, що стояла у воді; невидющий погляд зупинився на Ігарові. — Ідіть… Будь ласка. Я… не можу так… Я ж іще повинна сказати… — Тіар… — простогнав він з колін. Губи її ледь здригнулись, але погляд залишався несхибним. Йому, Ігарові, ніколи не вдасться її переконати — тим більше тепер, коли за спиною в Тіар стоїть її таємниця. Та, котру вона з такою гідністю носила в душі все життя. Тягар і тавро, таке само незнищенне, як родима пляма під правою лопаткою… Ігар зрозумів раптом, що більше нічого не може зробити. Що він зайвий. Що дійсно повинен піти. Зараз. На негнучких ногах він підійшов до Ілази. Простяг їй руку: — Ходімо… Вона вклала в його пальці крижану, зовсім дерев’яну долоню. Тихо й слухняно, мов дитина. І вони пішли геть. Не озираючись і не дивлячись одне на одного. А потім за їхніми спинами ледве чутно гойднувся ліс, Ігар все-таки озирнувся. Тіар стояла навколішки. Перед нею, на відстані простягнутої руки, під покровом танцю тіней стояв той. Ілаза, яка теж озирнулася, глухо застогнала, затискаючи собі рота долонею. Очі. Незрозуміло, як із такої відстані, в непевному танці тіні можливо було розгледіти його очі — але Ігар розгледів. Чи то йому привиділося? Ці очі не могли належати людині — але ось погляд… У погляді було цілком людське, але незрозуміле Ігарові почуття. Минуло кілька довгих секунд. А потім усі сили Ігарової душі рвонулися до Тіар, бажаючи врятувати її — або розділити з нею долю; тепер вона озирнулася. Обличчя в неї було зосередженим, як під час тяжких пологів. Як тієї ночі, коли Ігар уперше побачив її. Здається, він більше ніколи її не побачить. * * *