Annotation 13 страница

 — За що?! Вона, виявляється, встигла забути це почуття. Коли липке павутиння захльостує обличчя, сплутує руки й ноги, а відразу за цим захльостує й сплутує тваринний жах. Такий само сірий і липкий. — За що?! Що я… — Тихше, тихше. Тихше, Ілазо… Будь ласка, поклич на допомогу! Її сповите тіло розгойдувалося високо над землею. Над травою, на яку вже лягло листя лимонного кольору… Але ж зірка Хота ще не опустилася?! — Поклич на допомогу! — Навіщо… — Зроби мені ласку. Поклич. — Допоможіть… — Голосніше, голосніше! Від душі поклич, а раптом хтось почує? Вона не могла зрозуміти його інтонації. Чи то глузи, чи… Ігар?! Ігар повернувся — і не може знайти її?! — Допоможіть! Пробі! Рятуйте! Тонкий джгутик сплетених павутинок різонув підборіддя, і вона закричала вже від болю: — Допоможіть! Хто-небудь! Ігаре, Ігаре! Допоможіть! Далеко в лісі протрубив ріжок. Протяжливо і мелодійно, начебто озиваючись: у… у… Кілька довгих секунд Ілаза висіла без руху, відчуваючи, як виступає на спині гарячий піт. Порятунок? Допомога? Звідки? Хто? А головне, як… Звук рогу. Карен, коханець її матері. У Карена був великий озброєний загін; усі грізні воїни зрештою виявилися розвішаними по гіллі, немов здохлі пацюки… Вона рвонулась; у роті з’явився негарний присмак. Чи то крові, чи заліза. — Відпусти… Відпустіть мене… — Зараз. Почекай… — Це пастка? Це пастка, так? А я принада, так?! Мовчання. Ледь помітний рух у стемнілих кронах. — Поклич іще. Він збився з дороги. — Не буду! Вона чудово розуміла, що пручатися марно — але висіти без руху, мов баранячий тулуб на гаку, виявилося над силу. Вже краще терпіти біль від ниток, які врізуються в тіло. — Не буду… Я не кликатиму… Убивце, чудовиську… Ні… — Авжеж. Тому, що все одно він рано чи пізно сюди прийде. Бо це його доля, й він її шукає; бо ти робитимеш те, що я тобі звелю. — Ні… На плече їй ліг зазубрений кістяний гак. Хвилина тяглася нестерпно довго. Вона більше не металася в тенетах, висіла нерухомо, начебто паралізуюче жало вже зробило з нею всі належні операції. Гак укритий був бруднувато-зеленими бляшками та порослий жорсткою, короткою шерстю. — Допоможіть, — закричала вона пошепки. Гак зісковзнув — та Ілазі здавалося, що плече досі відчуває його вагу. Що плече навіки зсудомило. — Допоможіть! Цієї миті вона була бридка самій собі. Вона кричала, ковтаючи сльози — й водночас хтось тверезий, на якого не справив особливого враження дотик скрута, підбадьорливо посміхнувся в її душі: неможливо співчувати всім. Насамперед варто подумати про власну долю, а вже потім, якщо вийде, про долю того, що їде темним лісом і сурмить у свій ріжок… Ріжок протрубив несподівано близько. Ілаза здригнулася. Ну от, сказав тверезий голос у її душі. Тепер тобі й зовсім не треба гвалтувати власне сумління, закликаючи його — сам відшукає… Уже відшукав… Унизу затріщало гілля. Злякано форкнув кінь; Ілаза побачила спочатку чобіт зі шпорою, потім ногу в шкіряній холоші, а потім відразу молоде, здивоване, радісне обличчя: — Пані?! Дивне звертання до обшарпаної безстатевої істоти, яка теліпається в павутинні між крон двох дерев. — Пані, відгукніться! Ілаза мовчала. Приїжджий був убраний просто, але добротно й продумано — у лісовій хащі хизуватися особливо нема перед ким. З його поведінки Ілаза в першого погляду визначила шляхетне походження та військовий вишкіл; що визначив скрут — залишилося незрозумілим. Ілаза всією шкірою відчувала його близькість — незнайомець теж відчував; у одній руці в нього виявився легкий довгий меч, схожий швидше на шпагу, а в другій дивне знаряддя, яке нагадувало чи то гак, чи сильно вигнутий кинджал. «Іди», — хотіла сказати Ілаза, але не сказала. Не повернувся язик; юнака все одно це не врятує, а тим часом зазубрена лапа… Від спогаду її нудило. Приїжджий легко зіскочив із сідла. Присів і озирнувся; повідомив, дивлячись кудись Ілазі за спину: — Пані… я щасливий буду доставити вас в обійми матінки. Якийсь час Ілаза тупо міркувала, про кого йдеться. Спочатку їй подумалося, що невідомий лицар здумав доправити її до власної матінки, й тільки по тому з’явилася здивована думка: а, мама, як я могла забути… Лицар м’яко, на ледь зігнутих ногах рушив уперед. Чіпкий погляд його знову оббіг темні крони й знову зупинився на коконі, який обіймав Ілазу; їй здалося, що лицар дивиться на неї, мов кравець під час примірки. Чому я мовчу? — подумала вона в’яло. Чому приграю павукові-бузувірові проти хороброї та шляхетної людини, яка прийшла мені на допомогу? Чому не репетую на все горло: «Втікай! » Він би, звичайно, не послухався — але сумління моє було б чисте… А чому бариться скрут? Хоче продовжити задоволення, вичікує? Лицар рухався дивно — по колу, перехресним кроком, як танцюрист. Ілаза мимоволі задивилася — їй здалося, що нагорі, в кронах, так само по колу рухається величезна невагома тінь; втім, їй могло й привидітися. Присутність скрута залишалася нестерпно близькою — їй ввижався сморід його подиху. — Пані… Дико заіржав кінь. Ілаза зроду не бачила нічого подібного. Важкій і дужій тварині зопалу вдалося розірвати перший шар павутиння — але наступні п’ять шарів обплутали коня, перетворили на безформний клубок і підняли над землею — невисоко. Затріщало гілля дерев зокола, посипалося листя, й пожовкле, й зовсім іще зелене; судомно смикаючись, кінські копита вбили б лицаря, якби той останньої миті не кинувся на землю. Кінь заіржав знову, закричав, як людина — і ослаб, обвис, відкинув гривату голову; Ілаза побачила, як із чорних губів зірвався струмочок піни. Глибоке зітхання, здається, полегшення; тиша. Важкий подих, кінський тулуб, який нерухомо висить серед обламаного гілля. Ілаза заплющила очі. Коней він, принаймні, не мучить. З кіньми він чесний… Імовірно, коні йому нічим не дошкулили. — Пані… Лицар повільно підвівся. Голос у нього напружено дзвенів: — Пані… Він дивився на обплутане тіло тварини. Несхибно, уважно; два короткі погляди праворуч і ліворуч — і знову на кінський труп. Швидкий кидок убік; Ілаза здригнулася, та лицар тільки припав до землі, сторожко поводячи оголеною зброєю. Але ж не схоже, щоб він розгубився, подумала Ілаза здивовано. Будь-хто інший давно промочив би свої шкіряні штани — а цей, здається, знає, чого й звідки очікувати. Начебто щодня воює з величезними павуками на деревах… Цікаво, а чи пережив хто сутичку зі скрутом? Лицар знову рушив до Ілази — на ледь зігнутих ногах, боком; його оголена зброя оглядалася разом із ним. — Скільки ж вам заплатили… — сказала Ілаза пошепки. Мабуть, не найбільш вдалі слова — але мовчати було несила. Лицар гордовито підняв голову, на мить забув про свій хижий пругкий крок: — Я не за гроші… Поки на землі є ще безневинні жертви… — Вони завжди будуть. Спочатку Ілазі здалося, що нарешті подав голос той, у гіллі; далі вона зненацька виявила, що слова належать їй. — Поки є на землі безневинні жертви, — губи її поповзли до вух у жорстокій посмішці, — щиросердні дурні, такі, як ось ви, множитимуть їхнє число… Тому що ви самі зараз станете, в свою чергу, безневинною жертвою. Слідом за своїм скакуном. Ілаза думала, що лицар переміниться на обличчі, але він тільки коротко зітхнув, ніби йому бракувало повітря. І продовжував свій танець м’яко, скрадливо, ковзаючи поглядом по кронах над головою. — Ви знаєте, що таке «скрут»? — запитала Ілаза глухо. Лицар не відповідав. — Від цього залежить ваша доля! — вигукнула Ілаза вимогливо і владно. — Якщо знаєте — говоріть! Лицар глянув на неї — миттєво, щоб негайно перескочити поглядом на високе дерево навпроти. — Скрут… — промовив він хрипко, — скрут, це… чудовисько, на яке перетворюється людина… жертва зрадництва. Ілазі здалося, що павутиння, яке стягувало її, послабшало. Трішечки. — Як? — перепитала вона пошепки. Лицар здригнувся. Рвучко зупинився; обличчя його, підняте до прихованого гіллям неба, здавалося пласким і жорстким. Маска, дерев’яна маска. — Скрут… людина? — видихнула Ілаза. Лицар не відповідав. Вона побачила, як уздовж шиї в нього прокотився гострий кадик. — Скрут — жертва зрадництва? — губи в неї ледь ворушилися. — Теж… безневинна жертва? Ілаза зрозуміла, що сміється. Дуже важко сміятися, коли висиш у павутинні. Та й сміх у неї вийшов якийсь кепський, неприродний, він неначе багато чогось обіцяв; здається, лицар навіть злякався того сміху — куди більше, ніж раптової втрати свого коня. — Безневинна жертва, — промовила Ілаза крізь сміх. І відразу, без переходу, іншим голосом: — Відпустіть мене. Земля плавно рушила їй назустріч. Вона випустила лицаря з уваги — на час, який знадобився, щоб вивільнитися з обвислого павутиння й повернути до життя затерплі ноги. По тому вона знову побачила його обличчя. Як і раніше, нерухоме, ніби маска; очі ще побільшали — хоча це навряд чи могло здатися можливим — і втупились у звільнену Ілазу майже з марновірним жахом: — Ви… — Нехай він піде, — попросила вона пошепки, й лицар, здається, зрозумів, що вона розмовляє не сама з собою. — Нехай він піде, — Ілазин голос зробився благальним. — Нехай він піде, нехай він… — Тепер він точно нікуди не піде, Ілазо. Лицар смикнувся. Лицар завмер, схожий на краба з двома різновеликими крицевими клішнями; лицар напружено дивився вгору, намагаючись визначити, звідки чується голос. — Йди, Ілазо. Їй нічого не лишалося, крім безпорадних сліз — та очі залишалися сухими й нерухомим було обличчя. Вона зробила крок до лицаря — той сахнувся, ніби побачив отруйну змію. — Нічого, — сказала вона, силкуючись посміхнутися. — Нічого страшного… Ви — не безневинна жертва; ви, принаймні, герой і, хоч би як ви вмерли — вмрете героїчно… з переконанням, що світ поділяється на безневинних жертв і винних катів… А якщо я скажу, що вони раз у раз міняються місцями… ви мені не повірите… І не треба. Безгучно впали тенета. Обплутуючи лицаря відразу зусібіч, накриваючи згори та підсікаючи знизу, не залишаючи лазівок; лицар миттю був би позбавлений усіх шансів — якби за частку секунди до цього не злетів у красивому стрибку, ніби розстелився в повітрі. Ілаза роззявила рота. Ніколи раніше не бачила, щоб люди рухалися з такою незбагненною швидкістю; лицар, як їй здалося, був у кількох місцях відразу, його меч, схожий швидше на шпагу, розмазався в повітрі. Він тепер не нагадував танцюриста — швидше акробата, ярмаркового гімнаста; зі спритністю, недоступною звичайному воїнові, лицар ухилявся від кинутих тенет, пірнав під джгути з павутиння, перестрибував їх, викручувався, вислизав, крутився дзиґою; нарешті одне полотнище, особливо велике й тому не дуже щільне, спіймало лицаря в обійми, — тоді Ілаза зрозуміла, навіщо йому зброя. Легкий меч закрутився, мов млинове колесо; бойова криця з натугою продиралася крізь волокна гігантського павутиння, та вигнутий кинджал, схожий швидше на гак, виявився моторнішим — лицар бив і батував, схожий одночасно на метелика в польоті й різника за роботою. Не вірячи власним очам, Ілаза побачила, як тріщить, розповзається, осідає неохайними жмутами невразливе колись сіре полотнище. Вона опустилася на коліна. Те, що відбувалося, здавалося сном; лицар хвилину тому виглядав жалюгідним невдахою, та нині раптом перетворився на непереможного казкового велета. Невже? Далі сталася пауза; лицар знову завмер у своїй неперевершеній позиції, клапті розсіченого павутиння ледь помітно погойдувалися на вітрі, мов краї роздертої фіранки… Стрибок. Туди, де щойно стояла людина, дзвоном упала міцна, непрозора сітка; лицар ухилився, і в його руці дивним чином виявився короткий метальний ніж. Невловимий рух; Ілаза не побачила, як він кинув ножа, та в плутанині гілля, там, куди полетіло широке лезо, їй почулося коротке зітхання. Здавлене зітхання болю. Лицар метнув знову — майже в ту саму точку, трохи нижче; третій ніж так і залишився в його руці. Він завмер у бойовій позі, повільно поводячи головою — праворуч, ліворуч, знову праворуч; Ілазі пригадалася сова. Сова може вивернути голову так, що очі виявляться на потилиці… Лицар кинув третього ножа. Цього разу Ілаза розгледіла все до останнього руху. Ніж вилетів із долоні метальника, й лицар подався за ним усім тілом, кинувся за ним усією своєю волею, сам бажаючи летіти крізь листя і пронизувати живе тіло; він був незвичайно красивий цієї миті — одухотворений, легкий, очі в нього натхненно виблискували. Ілаза замилувалася — наступної миті в гіллі виразно пролунав дивний і різкий звук. Начебто каша, витікаючи з казана, миттєво залила вогонь у печі — коротке здавлене шипіння. Тиша. Лицар завмер на одній нозі, дослухаючись; тиша, й навіть Ілаза не сміла зітхнути. Віддалений тріск гілки. Вона зрозуміла, що гнітючої присутності більше нема. Давно нема; лицар стояв, не змінюючи пози, і в долоні в нього лежав четвертий ніж — готовий до кидка, який уже не знадобився. Вона дурнувато посміхнулася. Лицар мигцем глянув на неї — очі його втратили блиск і здавалися тепер очужіло-чорними, ніби прогорілі вуглинки. Ілаза повільно підвелася з колін. — Мерзотник, — промовила вона глухо, ледь справляючись із голосом. Лицар, здається, здригнувся. — Мерзотник! — закричала Ілаза, обертаючись до лісу. — Павуча погань! Бузувір смердючий, поглинач падла, слизька сволота, вбивця! Ти ще матимеш, тобі ще припаде, я спалю цей ліс дощенту, я розпорю тобі твоє гниле черево, ти дочекаєшся… — на мить замовкла, добираючи слова, по тому, знайшла що заволати з новою силою: — І ніякої Тіар ти в житті не отримаєш! Лапи свої погані згризеш, жало своє прокляте проковтнеш, а не отримаєш Тіар, здохнеш, не отримаєш, здохнеш! Вона зрозуміла, що щаслива. Так, напевне, щасливий соловей, коли він захлинається чудовими співами; лицар дивився витріщеними очима. — Проклятий, проклятий! Товстий павучисько, паскудний гад, сволота остання! Здохнеш, скоро здохнеш, блювотинням своїм захлинешся, зажди-но!!! Нарешті вона відітхнула з полегкістю. Схлипнула, безглуздо посміхнулася; сіла в розгалуження коренів і заплакала ридма. — Усе страшне позаду, — пошепки сказав лицар. Ілаза плакала. — Пані, звідтоді, як загін, посланий вашою матінкою… Бачте, не можна засуджувати людей, котрі відмовилися йти до цього лісу… Ілаза підняла до нього заплакані очі; а він же молодий. Навіть молодший, ніж здалося їй з першого погляду. Лицар дозволив собі підбадьорливо посміхнутися: — Загибель скількох людей… Річ у тім, що впоратися з подібною… істотою… Це до снаги лише… А нас… Таких, як я… надто мало… Він сховав зброю в піхви та стяг праву рукавичку; хапаючись за подану руку, Ілаза відчула, яка гаряча в нього долоня. По тому пам’ять у неї скаламутилася. Ігар… Якась швидкоплинна думка про Ігара. Й такий само швидкоплинний подив: те, що колись здавалося головним… тепер десь осторонь, на узбіччі. Ігар… І мати. Чорна оксамитова сукня, похилі плечі… Адже якщо вона вільна, якщо лицар звільнив її… то повертатися належить до матері. У дім, де вмерла Ада… Лицар щось говорив, вона не відповідала. Під ноги лізли кореневища та пеньки — спираючись на лицареву руку, вона вибралася нарешті на якусь подобу шляху, прокладеного ще Кареном і його нещасливим загоном. Лицар жалкував за втраченим конем і пропонував узяти її на руки — вона важко мотала головою; перед обличчям кружляли дві плодові мушки, крутилися по спіралі, тут-таки, в повітрі, спаровувалися… — Води, — попросила вона жалібно. Лицар зняв з пояса баклагу; вона пила, цідячи воду крізь зуби, й дивилась, як лицар проламує для неї прохід у колючому чагарнику. Тріщать, подаючи, гілки… лягають під ноги, ламаються, вмирають… Потім лицар зник. Ілаза сиділа з витріщеними очима; вода стікала в неї по підборіддю. Лицар зник, ніби видіння, його й не було зовсім, це ілюзія, сон… Вона захлинулася. Закашлялася так, що на очі навернулися сльози; із натугою відхекалася, важко підвелася. Ілюзія… Чи не божеволіє вона? А що це в неї в руках — баклага?! Таж баклага звідкіля взялася… Крок. Іще крок. Повільно розпростується недоламана лицарем гілка. Посеред чагаря зяяв круглий, правильний провал — ніби отвір діжки. Ілаза закусила губу до крові; зсередини яма теж нагадувала діжку, тільки стіни в неї було вистелено, як повстю, м’яким білястим павутиннячком, а дна — його й зовсім не було видно… — Винищувачі чудовиськ, — повчально промовили в неї над головою, — проводять життя у виснажливих вправах… Їхня реакція чудова, їхнє тіло вимуштруване з дитинства. Деякі з них беруть гроші за свою працю — але більшість надають перевагу чистій, не забрудненій у золото славі… Й ще — всі вони, як правило, самовпевнені. А скрути підступні, Ілазо, ох, які ж безсоромно підступні скрути, самому, гидко, правда… І я отримаю свою Тіар. І ти не спалиш цього лісу, не розпореш мені мого гнилого черева. Вона гикнула. Закусила пальця; підняла голову — від того пихатого руху заболіла шия: — Підло… Підло! Хто не в змозі перемогти в чесному двобої… чесним військовим мистецтвом… — Я зневажаю військове мистецтво, — глухо сказали в неї над головою. — Особливо наймане. Особливо за платню; якби наш винищувач геройствував за гроші… Він би не вмер так легко. Але він безкорисливий, тому вмер миттєво; Ілазо, хто знає, як умреш ти? По колючій гілці зім’ятого чагарнику повзла, непристойно вигинаючись, багатонога зелена гусінь.  Розділ десятий
 

 * * *