Annotation 10 страница

 Протяжливо рипіли кочети. Човняр особливо не напружувався, часто сушив весла, поглядав навсібіч і раз у раз починав без слуху насвистувати собі під ніс якусь пісеньку; річка була повновода й текла знехотя, але виконувала за човняра його роботу — тягла чотирьох пасажирів униз, до портового міста Устя. Ігар дрімав, згорнувшись на кормі. Поряд, пліч-о-пліч, розмістився пикатий хлопець із косими очима, що розбігалися в різні боки; він постійно вовтузився, не давав Ігарові ні зосередитися, ні заснути. Він знав тепер, як звуть його особистого ворога. Якась Тіар, котра вчинила в минулому невідоме зрадництво та пов’язала цим свою долю з долею Ілази; він не бажав, щоб ні в чому не винна дівчинка страждала через чужу підлість. Через підлість Тіар; вона, виходить, більше не жертва. Тепер вона найперша винуватиця; Ігар дивився на воду, з жахом намагаючись уявити процес перетворення людини на величезного павука. Часом при слові «Тіар» його пам’ять підсовувала йому образ дівчинки, яка стояла в дверях; тоді Ігар похмуро кривив губи й виганяв дівчисько зі своїх спогадів. Усе, що трапилося з Тіар у дитинстві, не є для неї ніяким виправданням — адже не скаржиться він, Ігар, що батьки його вмерли в один день, тітка запила, і з усіх родичів залишився тільки Святий Птах… Хлопець знову штовхнув його в бік, і досить боляче; Ігар хотів був огризнутися — хлопець випередив його, витріщився весело й приязно: — Що, незручно? Не йде сон? Ігар ніяк не міг вирішити, у яке з сусідових очей зручніше дивитись — у праве, лукаве, чи в ліве, котре замислено втупилося вдалину. Хлопець по-змовницькому підморгнув: — Так отож… Тобі в Устя навіщо? Ігара вразило сусідове нахабство; хлопець посміхався. Безцеремонність у цих краях була ознакою добрих намірів, тому Ігар посміхнувся у відповідь: — Та так… справа є. І він теж підморгнув — без образ, мовляв, справа таємна; це хлопця несподівано надихнуло: — То ти теж за цим?! Сусіди — літня пара, яка сиділа навпроти — глянули несхвально; хлопець наблизив обличчя до самих Ігарових очей і перейшов на шепіт: — Так ось і я… Півроку, вважай, збирав. У батьків насилу відпросився… Вони мене три дні настановляли: біля порту не бери. А як не брати, коли вони біля порту — найсоковитіші?! — Чому? — поцікавився Ігар здивовано. Хлопець закліпав, здивований його нетямущістю: — Так біля порту — моряки ж! Бувають багаті — страх; якщо пірат, скажімо, якщо він рік у порту не був — він же золотом сипле, мов король… Або купець. Купець — інша річ, але вже якщо купцеві догодити… Так усі вони, розумієш, на берег зійдуть — і туди… І тому біля порту цих — як вошей… Мені, зрозуміло, особливо розкішних не треба — але там і простіші є, такі, що вогонь… Хлопці в нас їздили того року — то аж слину пускали, згадуючи… Так що май на увазі: у порту — саме воно! Ігар слухав, потроху розуміючи, про що йдеться, та в потрібних місцях шанобливо киваючи. Мерзенну думку — провести косоокого до порту й у темній вуличці вилучити приготовані гроші — було відкинуто не без жалю. Ігар розплатився з човнярем і тим прирік себе на кілька голодних днів; спогад же про торговця хустками викликав нудоту. І навіщо цей дурник різноокий сам на неприємності напрошується… От буде кумедно, якщо він відшукає Тіар серед портових повій! Ось кого буде легко й не шкода спровадити до скрута в гості — спокутувати провину… А провина, як він давно вже знає по собі, тягне за собою іншу провину; з ім’ям Тіар пов’язана темна історія, про яку до пуття не знають навіть її родичі. Сестра, рідна сестра наздогнала тоді Ігара за ворітьми, запитала, заглядаючи у вічі: чи не знає він часом? Що ж там було насправді? Що там було? Запитаєте в скрута. Він точно знає. Низка зрад здатна привести до королівського палацу — і до борделю теж. Навіть колишню дівчинку в домотканій сукенці, з дерев’яною прикрасою на шиї… — Може, разом підемо? — про всяк випадок запитав він у косоокого. Той посерйознішав: — Нє… У такій справі кожен сам по собі… Пасажири, які сусідили з ними, — літня пара — чудово розуміли, про що йдеться; на обличчі в жінки застигла маска бридливості, а чоловік її, вузькоплечий і худорлявий, дивно заборсався й тихенько зітхнув.
 На дві третини місто складалося з порту; ніколи раніше Ігар не бачив такого строкатого, різношерстого, барвистого наброду. Побіля нескінченних причалів погойдувалися судна; серед красенів-вітрильників раз у раз траплялися галери — теж по-своєму гарні, присадкуваті, й від них віяло духом заліза й немитого людського тіла, якісь молодці тинялися вздовж причалу, недобре поглядаючи на Ігара — він вискалився й пішов. Прикувати його до лави — невдала думка. Він, звичайно, мріяв побачити море, але не з щілини ж для галерного весла! У завулках тхнуло рибою, гнилизною, ще чимось задушливим; тут торгували заморськими винами й фруктами, і краї дорогоцінних шовків недбало звішувались у болото. На кожних трьох перехожих припадало по двійко бандитів; Ігар насилу вибрався на набережну — доволі широку, чисту й добропорядну. Тут перевальцем походжали матроси — багатші, в круглих шапочках і синіх сорочках зі шнурівкою, та бідніші — хто в чому. І ті, й інші хизувались як знаком професійної приналежності, великим кристалом солі, причепленим до пояса; у декого на правій вилиці був витатуйований косий трикутник. Крокував багатий купець, сухорлявий чоловік із пласким вольовим обличчям, причепурений у оксамит і шовк, у супроводі цілого натовпу слуг і охоронців; сновигали злодійкуваті з вигляду хлопчиська, коптилися під відкритим небом баранячі тулуби, а на розі, під тентом, грали в щось на гроші. Ігар, розімлілий від запахів із коптилень, підійшов до гравців; керував тут веселий чорнявець, а трикутник на його правій вилиці було перекреслено косою червоною лінією на знак того, що за якусь провину людину цю вигнано з матросів. Гра виявилася простою до непристойності — гравці по черзі кидали великий дерев’яний ґудзик; щасливець, у якого ґудзик падав вушком донизу, забирав усі ставки суперників. Якщо всі ґудзики падали вушком догори, увесь банк переходив до власника ігорного закладу, тобто до власника ґудзика; Ігара вразила простакуватість тутешніх звичаїв. На його очах якийсь шарпак виграв пригорщу мідних монеток і гордо відійшов у супроводі заздрих поглядів. Під жарти-примовки веселий власник благополучно обдирав своїх запальних клієнтів; відчуваючи холодок у грудях, Ігар прилаштувався збоку, й коли дійшла черга, теж потягнувся за ґудзиком. Чорнявий кинув на нього оком: — Агов! Що ставиш, малий? — Штани, — серйозно відповів Ігар. Уся компанія здивовано витріщилася, щоб відразу й вибухнути черевним реготом: — Та навіщо тобі його штани, Улько? — Нехай скидає! Хай на кін покладе, бо знаємо таких! — А чого ж, я бачив якось… Із шинку матросик ішов, голеньким світив… Пропився дочиста… Чорнявий Улько примружився: — Добренько… Штани мені твої не потрібні, охота подивитися тільки, як ти підеш без штанів… Ігар узяв ґудзик останнім, коли всі, що кидали перед тим, уже програли. Важкий, стертий, теплий від безлічі рук… Закусив губу, поклав ґудзик на згин пальця. Невловимим рухом крутонув — ґудзик опустився на дошку, став на вушко, мов дзиґа, й ще довгу мовчазну хвилину вертівся, перш ніж влягтися на бік — так само вушком донизу. Компанія мовчки перезиралася, поки Ігар згрібав з дошки пригорщу монет. Оглянув похмурі, підозріливі обличчя, послухав бурмотіння про шахраїв і спритників; подзвенів грішми: — На всі. Улько вибухнув примовками, заохочуючи ставити сміливіше; поставити зважилися тільки двоє — окатий матросик, з вигляду значно молодший за Ігара, й презирливий бурлака в широкому капелюсі зі звислими крисами. Обоє поставили по багато — Улько чесно стежив, щоб усі ставки в грі були рівні. У цілковитій мовчанці матросик і бурлака кинули — й програли. Ігар поклав ґудзик на згин пальця, переможно посміхнувся, розглядаючи напружені обличчя — й крутонув. Ґудзик вертівся довго. Потім ганебно перекинулася на спинку, задер вушко, як повалений пес задирає лапи, здаючись. Компанія вибухнула запальними криками; Ігар здавався збентеженим. Увесь його миттєвий виграш так само миттєво й сплив; він відійшов, повернувся знову, нерішуче потягнувся до ґудзика: — Ставлю штани… Улько зморщив носа — однак гравці, які жадали видовища, підбадьорливо заляскали Ігара по плечах. Той нерішуче вертів снаряд між пальців; Отець Розбивач, колишній, із рідного Ігарового гнізда, охоче навчав молодших пташенят забав із монетками, камінчиками, ґудзиками… І декого вивчив, слід визнати… Ігар ніколи не вважав себе запальним. Особливо сьогодні. Сьогодні йому потрібні гроші — багато, багато й швидко. Тільки цього разу він не полізе ні на кого з ножем — треба зосередитись. Не запал, не перемога — тільки гроші, що дрімають у їхніх кишенях. З тим, хто постійно перемагає, ніхто не гратиме… Святий Птаху, я не шахрай. Я чесно… Але мені потрібні гроші. Щоб врятувати Ілазу… І гарний же я буду без штанів. Ігар кинув перший — ґудзик красиво прокрутився, скільки належало, й знову ляпнувся вушком догори. Улько хижо, презирливо посміхнувся. Перехожі здивовано оглядалися; Ігар, якого підштовхували й підганяли, стяг черевики, скинув пояс, тоді штани поклав на землю перед тим, хто виграв, — бурлакою в звислому капелюсі. Компанія галасувала; у потоці глузів прослизали цілком поважні нотки: справжній гравець не той, хто ставить золоті гори, а той, хто ладен скинути й штани… Понурий Ігар якомога нижче обсмикнув сорочку й потягнувся за ґудзиком; Улько зробив круглі очі: — На що?! — На сорочку, — сказав Ігар, не відвертаючи погляду. Улько прийняв ставку. Бурлака посміхнувся, поставив на кін виграні Ігарові штани; кинутий ним ґудзик був близько до того, щоби втриматися на вушку. Ігар відчув, як голі ноги вкриваються сиротами — якщо за одну гру ґудзик падав на вушко двічі, виграш усе одно діставався жадібному Улькові… Останньої миті ґудзик, кинутий бурлакою, перевернувся. Ігар обвів поглядом принишкле товариство. Обережно підняв ґудзик; крутонув. Ґудзик упав на вушко. Здається, навколо гравців зібралася юрба; бурлаки, матроси, злодюжки — всі щиро, мов діти, раділи з успіху Справжнього Гравця, який відіграв назад свої штани — й ще купу монет! Сяючи, Ігар одягся. Підтягнув пояс; гордовито оглянув збіговисько, крекнув, клацнув пальцями: — А-а-а! На всі! Хтось засвистів від захвату. Улько блаженствував; не часто на його маленькому ігровому п’ятачку траплялися такі вистави: без штанів… Ставили по багато; ставили срібло, хтось поставив навіть золотий. Улько немилосердно вигнав із гри, на його думку, негідних; Ігарова жменя лежала осібно, і багато хто, дивлячись на неї, з жалем цокав язиком: дурний хлопець. Без штанів був лишився — тепер своє несподіване багатство програє. Дурнів не лікують… Кинув бурлака в звислому капелюсі; поки ґудзик стрибав, Ігара встигло двічі кинути в піт. Бурлака програв. Окатий матросик, у якого не вистачило грошей на велику гру, перевів подих; у гру вступив одноокий, з вигляду справжній бандит. Ігарове серце вертілося, мов кинутий ґудзик на кону. Виграш кожного з його суперників означав його цілковиту поразку. Але й одноокий програв. Усього гравців було з шестеро; коли ґудзик п’ять разів упав догори вушком і виявився в його руках — руки ці тремтіли. Улько співчутливо мружився — велика гра… Ігар уже знав, що виграв. І знав, що коли викаже цю впевненість, миттю втратить усі гроші й кілька зубів на додачу… Він подихав на ґудзик; потім поплював. Глядачі охоче припустили, що ще слід зробити, щоб удача була прихильною, та Ігар не почув їхніх порад. Обережно лизнув ґудзик, поклав на згин пальця — і під одночасне зітхання всіх присутніх крутонув. Ґудзик упав точно на вушко — як дзиґа. Прокрутився кілька секунд і ліг на бочок, вушком донизу. Хтось зойкнув. Хтось крізь зуби вилаявся; не чекаючи запрошення, Ігар згріб із дошки свій виграш. Напевно, стільки отримує молодий матрос за увесь довгий, важкий похід. Він посміхнувся обімлілому Улькові: — Дякую, братику… Повернувся й ковзнув крізь юрбу; хтось рушив за ним услід, він це відразу відчув. І майже відразу відчув також, як чиясь зашкарубла рука схопила за плече: — Стривай… Так не йдуть. Почав грати — грай… А то згріб усе, бачся… Ігар озирнувся. Одноокий, справжній бандит, недобре мружив своє вціліле око; навкруг щільно заюрмилися його приятелі. Можливо, й не вся юрба з них складалась, але з десяток точно набралося б… Одноокого смикнули за рукав. Бурлака в звислому капелюсі щось завзято зашепотів; з іншого боку приспів окатий матросик: — Ти… це… він із Чорновухим позавчора прийшов. Ти… це… Одноокий випустив Ігарове плече. Мимоволі, миттєво; потім отямився, схопив знову: — Цей?! Та подивися, він же на палубу зроду не ступав! Цей із Чорновухим прийшов?! Бурлака знову зашепотів. Одноокий труснув головою: — Та жебраком же був, голим, як пацюк! Вони всі… — Я сам його бачив із людьми Чорновухого! — тонко, якось жалібно крикнув матросик. — Позавчора бачив, морською дівою присягаюся… Ох, покарає тебе твоя морська діва, подумав Ігар. Одноокий відіпхнув його — з острахом, із якоюсь навіть відразою: — А… йди ти… Роздратовано махнув рукою та повернувся до гри.
 Біля дверей будинків розпусти вішали тут по-особливому надщерблену морську мушлю; дивна прикраса ловила вітер і співала дивно, так що з деякою натяжкою цей звук можна було прийняти за пристрасний стогін. У цьому кварталі такий стогін чувся зусібіч. Вечоріло; Ігар ішов, і назустріч траплялися надзвичайно цікаві перехожі. Один вочевидь був піратом, причому таким, що дав обітницю морській діві; половина голови в нього була виголена, зате й борода росла тільки з одного боку. Ігар зустрівся з ним поглядом і швидко відвернув очі. Інший був аристократом, якого супроводили двоє охоронців; один із них, проминаючи Ігара, навмисно зачепив його піхвами шаблі. Ігар вдав, що нічого не помітив. Третьою була дівчинка років дванадцяти, горбата; підійшла до Ігара, довірливо посміхнулася: — Хочеш мене? Мені так ця сволота набридла, у тебе хоч личко гарне… Ходімо, га? Ігар пішов геть від неї, стримуючи тремтіння й придушуючи бажання озирнутися. Моряки й городяни блукали тут поодинці й групками, теревенили між собою, час від часу завертали у двері під мушлею, котра протяжливо стогнала; подекуди під стінами стояли дівки, й на простягнутій долоні в кожної лежав червоний помідор — символ чоловічої сили. Усякий, хто взяв овоч із долоні, тої ж миті з перехожого перетворювався на клієнта. Ігар брів далі. Не раз і не два його ніжно намагалися втримати; він брів, слухаючи палкий стогін мушель, потроху впадаючи в тугу: ні, її нема й тут… Він даремно з’явився сюди. Тому, хто побував на Вівтарі, дивно й страшно блукати цими кривими вуличками; серед безлічі жінок із червоними кульками на долонях він не знайде Тіар… Його взяли за рукав. Наполегливо й водночас м’яко: — Кого ти шукаєш? Він озирнувся — баба. Міцна, зморшкувата баба, і на шиї в неї намисто з маленьких, завбільшки як монетки, мушель. — Кого ти шукаєш, хлопчику? Він витяг свої гроші; пересипав із долоні в долоню: — Я шукаю жінку. Волосся чорне з мідним полиском, середнього зросту, під лопаткою — родима пляма у вигляді ромба. Допоможеш — заплачу. Вигляд грошей не схвилював бабу. Вона й далі дивилась Ігарові у вічі: — Ти її знаєш? — Я її шукаю. Баба забарилася, поворушила губами; повільно кивнула: — Ходімо.
 Над цими дверима не було закличної мушлі, однак невловимі пахощі розпусти, які наповнювали вузькі вулички продажного кварталу, тут були щільніші й густіші. Ігар увійшов; у коридорі пахло свіжим деревом, а кімната, до якої провела його баба, виявилася заваленою подушками — круглими й квадратними, маленькими, величезними, шкіряними й оксамитовими, з вишитими на них гербами неіснуючих провінцій і мордами вигаданих звірів; на стіні, оббитій срібною парчею, красувалися свіжі патьоки — нещодавно хтось щосили пожбурив стиглий помідор, і червоний овоч перетворився на руду зірку з нерівними променями. — Знайдемо тобі, — сказала баба впевнено. — Ти хлопець небагатий, але щедрий, таких завжди любила… Притримай, притримай свої монетки — їй віддаси. — Вона тут? — запитання вийшло зайве метушливим. — Усі вони тут, — баба посміхнулася, оголюючи міцні жовті зуби. — Всі вони тут, пташечки, куди їм, бідолашним, подітися… Сядь і чекай. Баба вийшла; Ігар тільки зараз помітив, що вздовж усієї пелени на її спідниці пришито корабельний ланцюг. Он звідки той глухий дзенькіт, який супроводив їх цілу дорогу… На подушки він із бридливості не сів. Мало там що за подушки; сів просто на підлогу, навпроти ляпки від помідора, притулився спиною до стіни й підібгав ноги. Знову це бридке тремтіння. Знову він чекає, що перед ним постане Тіар; він помилявся вже двічі, а третя спроба у всіх казках чарівна. Якщо тільки вона тут… Глузи долі. Ілаза, що втратила цноту на Вівтарі, в обмін на портову повію… Він раптом згадав, що давно не спав. Що не їв уже майже добу; і добре було б з’явитися в дім під мушлею, замовити вина й м’яса, а потім перекинути в постіль цю, з ромбом на спині, та з’ясувати, які насправді ці продажні штучки, чому так солодко заникувався косий парубійко, його супутник у човні… Він злякано закліпав. Бажання було настільки виразним, а уявна картина настільки яскравою, що він був вражений: як? Як тільки може таке на думку спасти… І потім, звідки сила?! Із грюкотом розчинилися двері, і в кімнаті з подушками відразу стало тісно. Двоє із тих, хто вдерся сюди, слугували, очевидно, за почет третьому; а третій виявився лисим, ніби коліно, й від голови до ніг причепуреним у тонкий шовк. Ігар зроду не бачив такого несмаку, такого багатства на показ; золотих прикрас у лисого не було хіба що на сідницях — та й то лише тому, що інакше, сідаючи, він напоровся б на шпильку. Його увагу привернуло небачене вбрання, тому Ігар не відразу глянув лисому в обличчя; коли ж підняв нарешті погляд, то зустрівся з трішки п’яними, розумними, дуже здивованими очима: — Отакої! Лисий дивився на Ігара так, начебто він був шестиногим телям, виставленим на огляд; із деяким занепокоєнням Ігар помітив раптом на правому вусі в лисого родиму пляму — чорну, вкриту ріденькими грубими волосинками. Вона займала на додачу й частину щоки. — Оце та-ак, — протяг Чорновухий, оглядаючись на почет. — Буває ж… Якби Ферті не прирізали вчора в шинку… А як схожий! Перший з почту нахилився нижче, тицьнув у Ігара пальцем, радісно зареготав: — Точно! У темряві поплутав би! Вирішив би, що сидить небіжчик! Ось хто ж його тільки сюди притяг?! Ігарові стало незатишно. Не відриваючись від стіни, він підвівся. — Тебе як звуть? — поцікавився Чорновухий. На вилиці в нього теж колись було витатуйовано трикутник — тепер він розплився, напівстерся і був ретельно запудрений. Згори бракувало двох зубів, їхнє місце займали великі, не знати як закріплені перлини; великі сірі очі вивчали Ігара, і в погляді не було злості, але було щось таке, від чого Ігарів живіт сам по собі втягся: — Ігар я… Він зрозумів раптом, з яким виразом вивчає його Чорновухий. Зрозумів і щільніше втиснувся в стіну. Святий Птаху, а оце зовсім кепсько. Зовсім кепсько — і отак, зненацька, на рівному місці… — Не бійся, — м’яко сказав піратський капітан. — Дружок у нас був, Ферті… Здорово на тебе схожий. Шкода мені його; от на тебе дивлюся, згадую… Очі в нього раптом ласкаво примружилися: — Гарний був хлопець… Веселий. Ти, бачу, теж веселий — тільки засумував чогось… — і рука його, суцільно унизана перснями, по-дружньому лягла Ігарові на талію. — Ходімо? Ігар розгублено посміхнувся. Невпевнено кивнув — і відразу болісно поморщився, почав запекло чухатися, задираючи на собі сорочку: — Ай… Зараз тільки… ага… Він дер і дер нігтями власний живіт, і на обличчі в нього застиг вираз лютого блаженства: — Ох… зараза… о-ох… Чорновухий забрав руку. Ще якийсь час Ігар відчував на собі підозріливий погляд із відтінком жалощів; невідомо, чим би все скінчилось, але цієї самої миті розчинилися двері навпроти, і вже знайома Ігарові баба поманила всю трійцю: — Готове, добродії… Усе готове, пане мій, — Чорновухому вона вклонилася окремо. — Уже ж не пожалкуєте, це лілея, а не хлопець. Точнісінько лілея… Прошу сюди… Не оглядаючись на Ігара, Чорновухий рушив назустріч обіцяній насолоді; почет потюпав слідом, Ігар видихнув крізь стиснуті зуби. До крові подряпана шкіра пекла нестерпно. Баба повернулася за кілька хвилин; із нею була дівчинка рочків семи, серйозна, зі стрічечкою в довгому густому волоссі. — Знайшли тобі, — баба багатозначно посміхнулася. — Ось, — вона кивнула на дівчинку, — проведе тебе. Монетку їй даси потім… Іди. Корабельний ланцюг, пришитий до пелени бабиної спідниці, глухо дзвякнув, коли доторкнувся до одвірка. Над цими дверима палко стогнала мушля; слідом за дівчинкою Ігар зійшов гвинтовими сходами, дочекався, поки проводирка пошепки перемовилася з кимось у темному коридорі, пройшов задушливою кімнатою, де із круглої діжки з водою стирчали дві скуйовджені голови, довгим гвинтоподібним переходом із віконцями в стелі, ще одним коридором — і зупинився перед зачиненими дверима. Дівчинка простягла долоньку: — Плати. — А де вона? — напружено запитав Ігар. Дівчинка кивнула на двері: — Там вона… Плати. Ігар мить вагався; по тому глянув на серйозне, змучене личко й поклав на долоню монетку: — Дякую… Що привела… Не мовлячи й слова, дівчинка зникла в кінці коридору. Ігар постояв, намагаючись виловити у себе всередині бодай якесь почуття до Тіар; почуття плуталися. Заважала, манячіла перед очима десятирічна дівчинка на порозі сільського будинку; Ігар плюнув нарешті й вигнав всі думки разом. Постукав у двері, не отримав відповіді й увійшов. Очі в нього давно звикли до півмороку, але тут, у кімнаті, панувала вже темрява; просто біля дверей стояла наполовину згорнута ширма, і перш ніж розгледіти щось, Ігар почув голос: — …а краще комарина травичка. Жаб’яче вушко теж непогано, але від комариної повністю все відбиває, хоч їх і п’ятнадцять підряд, а хоч і шістнадцять… Півсклянки випити, рештою робоче місце змазати — і нічого не чуєш, хоч і цілу галеру приймай по черзі… Говорила жінка, яка сиділа на підлозі перед єдиною в кімнаті свічкою; ще дві — одна голомоза, друга з дитячою косою на плечі — гризли один на двох рогатий медяник. Прихилені до стін, стояли згорнуті ширми; підлогу вкривав суцільний матрац. Ігар роззявив рота — свічник зображав чоловічу гордість на вершині прагнення, тому вправлена в нього свічка мала вигляд дивний і двозначний; поряд валявся забутий, надкушений кимось помідор. Остовпілий Ігар устиг все це розгледіти за той час, поки мешканки кімнати, вбрані в однакові тісні сукенки, мовчки розглядали його; по тому нарешті голомоза повернула голову до тієї, що говорила про трави: — Вистачає півсклянки хоча б? Та, що з косою, гмикнула: — А мені не треба… Ніколи так не робила. Однієї пристрасті вистачало… Голена обвела її крижаним поглядом: — Це тобі на п’ятьох підряд однієї пристрасті вистачить… А коли їх буде двадцятеро, як у мене вчора… тоді побіжиш. По травичку до Напилки… — Хто з вас Тіар? — запитав Ігар, до якого одночасно зі здатністю говорити прийшли роздратування і лють. Дівка з косою закліпала дитячими віями: — Га? Хто? Ігар зробив крок уперед, начебто збираючись схопити голену за комір: — Хто з вас Тіар із ромбом на спині?! — Палкий, — здивовано сказала голомоза. Та, що міркувала про трави, неквапом підвелася. Повернулася до Ігара спиною; спритним звичним рухом задерла сукню, під якою, виявляється, не було нічого: — Цей? Ромб, тобто? Голомоза послужливо піднесла свічку; у світлі дерев’яного фалоса Ігар побачив спочатку сліди різок на круглих сідницях і вже потім — чотири великі, якісь розмиті родимки, розташовані ромбом. Просто під правою лопаткою. Зависла мовчанка; дівка з косою хрумтіла, доїдаючи медяник. — Це не пляма, — сказав нарешті Ігар. — Це не родимка… Це… так… Носійка ромба здивовано вивернула голову, намагаючись побачити те, що відбувалося ззаду: — А що це, по-твоєму? Мене ж не один ти так шукав… Був один хлопець, начебто пірат, той теж просив завжди: «Мені ту, що з ромбом». Вона опустила сукню. Труснула волоссям; посміхнулася — якось навіть мило й кокетливо: — А тебе ось… зажди, зажди. Начебто пам’ятаю… Точно пам’ятаюі Навесні приходив… точно? — Як тебе звуть? Вона неквапом повернулася на своє місце; сіла на матрац, взяла помідор, смачно відкусила. Дівка з косою підбирала пальчиком крихти від медяника, що залишилися на матраці. — Навіщо тобі? — запитала та, що з ромбом; підборіддя в неї було залите помідоровим соком. — Деякі хочуть ім’я, — замислено повідомила голомоза. — Їм так більше подобається… — Як тебе звуть? — повторив Ігар. — Ім’я? Його співрозмовниця заковтнула рештки помідора. Знизала плечима: — Ти начебто цю… Тіар шукав? Ігар зрозумів свою помилку. Він не повинен був називати ім’я першим; от якби його назвала жінка з ромбом… Адже це точно ромб, ромб під правою лопаткою, кілька родимок, а не одна пляма… Може, він неправильно зрозумів… — Ти Тіар? — запитав він, дивлячись їй у вічі. Вона посміхнулася: — Можливо… А що? Двері в нього за спиною розчинилися; і та, що з косою, і голомоза встали. Ввійшли троє матросів — точніше, двоє матросів і юнга, бо хлопчикові було не більше чотирнадцяти. Зчинилася метушня; ширми, які до того стояли під стінами, з незвичайною швидкістю були розгорнуті й розставлені, на їхніх полотняних боках виявилися малюнки, від яких Ігарові зсудомило щелепи. Спалахнули ще кілька свічок у таких самих свічниках, у кімнаті посвітлішало, й Ігар побачив обличчя хлопця-юнги. Той круглими очима дивився на ширми й на дівок, у той час як один із його товаришів уже діловито обмацував голомозу, а другий командував власницею ромба, яка моторно змітала з матраца крихти. — Це моя, — сказав Ігар. Усі обличчя звернулися до нього; власниця ромба посміхнулася матросам: — Хвилиночку, дорогенькі… Один хай почекає. Нас троє — вас тепер четверо… — Нехай він і почекає, — один із матросів, кривоногий і широкоплечий, злобливо втупився в Ігара. — Я почекаю, — втрутився хлопчик; Ігар зрозумів, що найбільше в світі парубійкові зараз хочеться втекти. Опинитися далеко, хай навіть на власному сумовитому суденці, де робота з ранку до вечора, хитавиця, вітри та спека, де його луплять усі, кому не ліньки, за провини й безвинно… — Ти не почекаєш! — заявив другий матрос із важким амулетом на жилавій шиї. — Ти інакше не чоловіком будеш, а… Від цього слова недобре стало навіть Ігарові, а хлопчик і зовсім присів, мов цуценя. Тіар — жінка, яка називала себе Тіар — ніжно взяла Ігара за плечі: — Ти… Годі балачок, га? Ходімо… Він дозволив себе затягти в куток за ширмою; усамітненням це можна було назвати лише умовно, бо ширма виявилася не такою високою, не надто широкою ще й із щілиною знизу. Зрозуміло, все, що діялося в кімнаті, було чути всім із будь-якого куточка. Жінка поставила на підлогу свічку й заклично посміхнулася; руки її, не чекаючи на Ігара, спритно розстібали сукню: — Та ти коли був тут? Уже сніг зійшов, здається… Так? Уже тепло було, як ти приїжджав? — Де ти народилася? — запитав він самими губами. Вона стягала через голову сукню: — Га? В селі, а що? — Назва села. Вона кинула одяг на підлогу; в Ігара перехопило подих. Вона стояла перед ним зовсім гола, звично зваблива, з маленьким шрамиком під лівим рожевим соском: — Та чого тобі, га?.. Роздягайся, черга ж… А цей теревенить… Її рука нахабно ковзнула йому в штани й полізла, куди не слід; Ігар перехопив її зап’ястя. Зусиллям волі стримався, щоб не стиснути до хрускоту кісток: — Назва села. Ну скажи, ну, будь ласка. Поряд, за кілька кроків, відділена тонким, натягнутим на раму полотнищем, заспокійливо воркотіла голена — їй дістався хлопчик. Ігар зціпив зуби; в іншому кінці кімнати жагуче застогнала та, що з косою — навіть у мушлі, підвішеної над дверима, це виходило куди природніше. Матросові, втім, було байдуже — він заревів, неначе тюлень на обмілині. Ігарова жінка насупилася: — Ну, дивний же ти… У мене в селі повно рідні; навіщо мені… Тобі ж однаково, а будеш повз них їхати, ще бовкнеш комусь… Ігар облизав губи. Її оголене тіло у світлі свічки сколихнуло в ньому каламутну, нечисту, болісну хвилю. Він напружився, долаючи ганебне прагнення: — Ну то й що? Батьків уже нема живих, а інші тобі хіба укажчики?! Звична посмішка зіслизнула з її обличчя. Вона потупилася: — Так… Батьків давно вже… А ти звідки знаєш?! Він з натугою відірвав погляд від її голих грудей; міцно взяв жінку за підборіддя, змусив дивитися собі в очі: — Ти Тіар? Не брешеш? На її обличчі нічого не можна було прочитати. Як на капелюшку цвяха. Тіло в неї здавалося куди красномовнішим. — Може, й Тіар, — вона вивільнилася. — Може, й ні… Чого ти хочеш, га? У воркотінні голеної почулося нетерпіння. Тоді матрос, якому не вистачило жінки, вирішив, очевидно, допомогти хлопчикові: — Та чого ти боїшся?! Ось хлопцям скажу, як ти тут… Вона тебе навчає, а ти чого видираєшся? Ігара скрутило від ненависті. Він ладен був забути про ту, що називала себе Тіар, повалити ширму, роз’юшити носа матросові з амулетом і сказати хлопчиськові: втікай! Втікай звідси світ за очі, мерщій! — Та йди звідси! — гаркнула голена, ніби відповідаючи Ігаровим думкам; втім, виганяла вона не хлопчиська, а матроса. — Порадник знайшовся… Тобі б так порадили, пацюк… Пішов геть, чекай! Ігар повернувся до жінки з ромбом на спині: — Ось що… Одягайся й ходімо звідси. У мене до тебе справа, мішка монет варта. Вона недовірливо скривила губи: — І чого б то? — Спадщина тобі, — кинув він, не відводячи погляду від її примружених очей. Вона кліпнула; обличчя її ще залишалося незворушним: — Брешеш. Він плюнув із серця: — Дурепа! Та навіщо я тебе шукаю? Навіщо мені ромб цей? Спадщина тобі, від… чоловіка! Її реакція перевершила всі його очікування. Вона болісно ковтнула. Сполотніла; потім почервоніла, мов щойно з’їдений помідор. Запитала зривистим, враженим шепотом: — Помер?! Ігар кивнув. Не кивнув, а смикнув головою. — Слава морській діві, — пошепки сказала жінка. За ширмою важко задихали — у хлопчика нарешті налагодилося з голеною. Ігар зціпив зуби; міцно взяв жінку за руку вище ліктя: — Підеш зі мною? Вона неусвідомлено провела пальцем по шраму під лівим соском. Повільно, здивовано кивнула. * * *