Annotation 12 страница

 Він безнадійно втратив два тижні; баба вмовляла його залишитися ще, — але зірка Хота не збиралася чекати, й тому він пішов серед ночі, а розплатився самим лишень щирим «дякую». Слабшала дія бабиного зілля, і рана поводилася дедалі гірше; Ігар ішов зі зціпленими зубами, забороняючи собі здаватися розпачу. Не для того він вирвався з лабетів вірної смерті, й Скаль загинув теж не для того. Провінція Ррок велика, але не безмежна; за його плечима залишилися аристократичний Требур і багатий Тур, прославлений ремеслами Дневер та Устя, знамените портом і повіями. Скрут вважав, що Тіар може виявитися в Раві або у Важниці — але її нема ні там, ні там. Тепер Ігарів шлях проляже до міста Ремет — скрут називав і його… А значить, жива надія. Дабат. Шість великих міст у нього за плечима, а дрібних поселень — без ліку, селища всі схожі одне на одне, й у центрі кожного обов’язково стоїть шинок, у якому він, Ігар, укотре вже запитуватиме намозоленим язиком: Тіар, Тіар, Тіар… Задрімав за грубо збитим столом, невдало поворухнувся — і рана вистрілила пекучим болем, так, що довелося затамувати подих. На щастя, ніхто на нього не дивився — всяк займався своєю справою. Тріскотіли курячі кістки, які перемелювалися міцними зубами, тріскотіли кістки в сусідів, бо їх перемивали міцні, без мозолів, язики місцевих базік. Праворуч від Ігара обговорювали чиюсь невістку — пирхали, морщилися, споминаючи тріску й воблу, оскільки в зазначеної молодички «вітер гуляє в пазусі, а сидить вона й зовсім на двох кулачках». Ліворуч в’яло обмінювалися лайкою через якусь гнилу шкіру, котру хтось комусь облудно продав; голоси злилися в один потік бубоніння, коли рипучі двері вкотре відчинилась і на порозі стала жінка. Голоси стишилися — на якусь мить, але напівсонний Ігар миттю розплющив очі. Балаканина поновилася, але тихіше, якось ніби неохоче, через силу; на новоприбулу не те щоб уникали дивитися — поглядали нишком, скоса, начебто вичікуючи, коли непрохана гостя зволить піти геть. Жінка повільно рушила через залу; Ігар розглядав її, насилу стримуючись, щоб не роззявити рота. На голові у гості лежав вінок із ледь прив’ялих польових квітів; довге темне волосся, не обтяжене бодай подобою зачіски, недбало розсипалося по плечах. За одяг красуні — бо жінка була поза сумнівом гарна — слугувала довга сорочка із сірого полотна, яку за бажання можна було вважати й сукнею. Безформна одежина не приховувала, проте, ні високих грудей, ані доладної, легенької якоїсь статури; жінка ступала по немитій підлозі довгастими й тонкими босими стопами. На правій кісточці Ігар розгледів браслет — здається, срібний. Імовірно, перша поява подібної істоти в сільському шинку супроводилася б загальним шоком, — однак Ігарові сусіди, як і раніше, жували, хоч і не так жваво. Ігар зробив висновок, що боса красуня з’являлася тут і раніше. І доволі часто, хоч із її появи, схоже, ніхто тут не зрадів… Жінка зупинилася перед шинкаркою, загадково посміхнулася, напіврозтулила рота, начебто збираючись щось запитати — але промовчала. Повернулася, неквапом наблизилася до довгого столу, за яким пила пиво галаслива компанія червононосих теслярів. У шинку стало ще тихіше; жінка невимушено витягла з-за пазухи маленьку суху стеблинку. — Треба запам’ятати, — голос її здавався голосом малого хлопчака. — Усі забувають… Візьміть, це на згадку… Стеблинка перейшла з вузької білої руки до міцного червоного лаписька; приймаючи подарунок, тесля скорчив подобу посмішки. Жінка неуважно кивнула — й рушила далі. Ігар не чув, що вона казала селянинові, який сидів поряд, на краєчку лави; селянин теж зобразив посмішку та взяв із її рук якась висушену квіточку — вочевидь не знаючи, що з нею робити. Жінку, втім, не цікавила подальша доля подарунків — вона знову йшла повз принишклих людей, дивилася крізь насторожені обличчя й безтурботно посміхалась. Ігар напружився. Скільки вже разів від початку подорожі пробігав по його шкірі цей нервовий, гарячий дрож? Він збився з ліку; кожна наступна надія дедалі слабша, слабша, слабша… Темне волосся з відтінком міді. Надто невизначена прикмета, скільки їх, таких жінок, він просто хоче, несамовито хоче бачити в кожній зустрічній… Широка пелена її сукні-сорочки була прикрашена невмілим вишиванням, і якоїсь миті Ігара кинуло в жар, бо він виразно розгледів у чудернацькому візерунку велику літеру Т… Жінка зупинилася просто напроти нього. Її очі, карі з прозеленню, дивилися зовсім по-дитячому — довірливо та серйозно; дитячі очі не пасували до її гарного дорослого обличчя. Як не пасувала б бабусі коротка спідничина зі шляречками. — Для серця й для очей, — рука її ковзнула за пазуху, — для легкого подиху… Візьми, — і вона простягла Ігарові тонку чорну гілочку. Він не квапився брати. Жінка дивилася лагідно, та наполегливо. Він простяг руку й на мить доторкнувся до її долоні. Ніжної, наче в дитини. — Для серця та для очей, — повторив він повільно. — Дякую… Він чув, як зашепотіли навколо, але, як на гріх, не міг розібрати жодного слова. Жінка посміхнулася ширше: — Там, де холодний струмочок… Де крижаний струмочок. Там… — Підемо туди? — запитав він несподівано для себе. Вона посміхалася й далі, з цієї очужілої посмішки не можна було визначити, чи розуміє вона слова, звернуті до неї. Ігар спіймав себе на простому й природному бажанні — встати, брутально схопити за плечі й розвернути до себе спиною, задерти безглузду сорочку, перевірити, чи немає ромба… Відразу взяти й перевірити, не починаючи знову довгої та складної гри, не скрадаючись манівцями в пошуках довіри… — Підемо туди, — жінка труснула головою, немов п’ятнадцятирічний підліток. — Трава… Вона повернулася й рушила до виходу, так само легко й невимушено ступаючи босими ногами. Ігар озирнувся — всі відвідувачі шинку дивилися на нього, на нього одного. Двері за дивною жінкою зачинилися; дві чи три руки миттєво схопили Ігара за рукави: — Здурів?! — Та він сторонній, дикий зовсім, не знає, видно… — Та начхати, знає чи не знає… — Так поясни, а не репетуй на хлопця! У шинку говорили всі разом; зав’язана хусткою баба, в якої Ігар незадовго до цього випитував про Тіар, навмисно для пояснень пришкандибала зі свого дальнього кутка: — Це… якщо жити хочеться — з дівкою цією не говори… Охочих до неї багато було, як дитя ж, безвідмовна… Та тільки в неї татусь прийомний — чаклун із пагорбів, у нього ж бо жалю ні на гріш… Ігар відсунувся від прищуватого хлопця, котрий насідав, бризкаючи слиною: — Один ось недавнечко навіть не торкнувся ще, подивився тільки! І де він тепер, га? На стіні намальований, там, де на околиці будинок поруйнований… Малюночок є, а чоловічка нема, он як! — Він за нею в чаклунське люстерко наглядає! Ні-ні, та й гляне, а що там доня робить? Тільки твою пику поряд побачить — край… — А ось торік… — Та не торік, я правду кажу… — Та стули ж ти пельку… — А от сам і замовч… — Звуть її як? — несподівано для себе гаркнув Ігар. Базіки принишкли. Зав’язана хусткою баба в задумі пожувала губами. Акуратно втерла кінчик носа: — Та хто ж її зна… Полівкою кличуть. — Ім’я? — Ігар втупився в бляклі бабині очі. — Не Тіар часом? Не та, про кого тут казано? Шинок мовчав. Шинок підозріливо косувався на Ігара, знизував плечима, спльовував і потроху повертався до своїх звичних справ. Струнка постать віддалялася вулицею; Ігар знову здолав бажання наздогнати, схопити й розірвати на спині сорочку. Не мало значення, чи була у балачках селян хоч крихта правди — можливо, що й зовсім не було, про одного спритника теж балакали, що він чаклун, а він був, виявляється, шахраєм… Він наздогнав жінку на околиці. Вона озирнулася, обдарувала нового знайомого тією само неуважною посмішкою. — Підемо, де трава? — запитав він м’яко. Вона знову труснула головою — із зів’ялого вінка впало кілька дрібних пелюсток: — Там холодний струмок… Зовсім холодний, крижаний… — Як тебе звуть? Вона посміхалася. — Як тебе звуть? Тіар? Тіар твоє ім’я? Вона легко й невимушено поклала руки йому на плечі: — Ти гарний… — Як твоє ім’я?! Вона по-дитячому закопилила губи: — Я польова царівна… Ти не знаєш? Від неї справді пахло травою. Запашним сіном і зів’ялими польовими квітами. — Ти — польова царівна, — сказав він терпляче. — Ходімо. Він міцно взяв її за лікоть — вона не пручалася. Малюк, який спостерігав із-за крайнього тину, приглушено зойкнув від подиву й подався геть, ламаючи лопухи — видно, кликати родичів, аби подивилися на дивину. Ігар прискорив крок; босі ноги його супутниці ступали легко й упевнено. Так, під руку, вони проминули крайній напіврозвалений будинок — Ігар здригнувся, бо на єдиній цілій стіні було намальовано вуглиною кругловидого парубка у збитому на вухо береті, з диким переляком у очах і на повен зріст; невідомий художник був напрочуд майстерним. Незрозуміло тільки, що змусило його зображати на марних руїнах настільки паскудну пику з таким неприємним виразом переляку… Ігар зціпив зуби й підхопив жінку на руки; плече ще не зажило, його пересмикнуло від болю так, що ледь стримав стогін. Вінок зіслизнув з її голови — вона не помітила. Вона не пручалася, бурмотіла щось про пам’ять і про крижану воду, а він ніс її дедалі швидше, тому що біль у руці щомиті розгорався, а попереду вже манячів стіжок; цієї миті йому начхати було на селян, яких, звичайно, за кілька хвилин збіжиться сила-силенна. У нього є саме ці кілька хвилин, він повинен лише переконатися, що жінка на його руках — не Тіар… Від цієї думки його опанував несподіваний напад розпачу. От же яка вона сильна, ця триклята надія, це бажання вірити; що він відчує, коли розірве сіру сорочку й не побачить під лопаткою заповітної родимої плями?! Він посадив жінку в сіно; вона здавалася здивованою, але не переляканою. Волосся тонкою вуаллю закривало їй обличчя — вона безтурботно здмухувала його, по-дівчачому роздуваючи щоки: — Ти — з далекої країни? З далекого лісу? — Так, — йому раптом стало соромно. Він її налякає, можливо, й принизить… — Я з далекого лісу, — він засичав крізь зуби, намагаючись знайти зручніше положення для пораненої руки. — Я — сірий вовк. Накочувався напад нервового сміху, несвоєчасного й дурнуватого, й це змусило його швидко задихати. Вдих-видих… Він розвернув її обличчям до стіжка, розсунув пишне волосся та знайшов шнурок-зав’язку на комірі — ось як просто, виявляється. І не треба нічого рвати… І саме цієї миті відчув сповнений ненависті погляд. Начебто хтось всадив йому в потилицю розжарене шило. Кілька секунд він старався обирати — довести справу до кінця й оголити їй спину, чи здатися й озирнутись; далі вибір сам по собі відпав. Занімілі пальці випустили кокетливий шнурочок із китичкою; Ігар закусив губу й озирнувся. Чоловік був невисокий і худий, куртка на ньому виявилася не зшитою, а грубо сплетеною з товстих вовняних ниток; обличчя здавалося мідним — від засмаги й від злості, бо з усією своєю зовнішньою незворушністю він був страшенно розлючений. Звужені очі незрозумілого кольору пропікали Ігара до кісток. Ігар мовчав. Жінка завовтузилася в сіні, тихенько засміялась і сіла, неуважно прибираючи з обличчя поплутане волосся; десь там, далеко біля парканів, юрмилися люди. Буде про що побалакати в шинку… Чоловік дивився; Ігар з незвичайною точністю пригадав той малюнок на до половини обваленій стіні: кругловидий хлопець, на смерть переляканий, навіть, здається, слина на нижній губі… Так жоден художник не зобразить, ніхто й не малював його, бідолахи, «малюночок є, а чоловічка нема, он як! » Ігар мовчав. Чоловік у плетеній куртці повільно остигав. Обличчя його з мідно-червоного робилося просто засмаглим; можливо, на тверезу голову пан чаклун придумає хтивому негідникові кару страшнішу. Ігар з подивом зрозумів, що йому байдуже — він згоден хоч і на вічні муки, тільки б дозволили перевірити, чи не Тіар сидить поряд із ним у сіні та наспівує собі під ніс дитячу пісеньку. Така ось збочена цікавість… — Ми хотіли піти до холодного струмка, — ламким хлоп’ячим голоском повідомила жінка. — Там трава, і білий кінь ходить… Чаклун простяг руку: — Ходи сюди… Голос у нього було колись зірвано, й звідтоді він так і не поновився. Жінка легко підвелася; чаклун прошепотів їй щось на вухо, й вона пішла геть — не оглядаючись, ступаючи, як і раніше, легко й гордовито, як і повинна ступати польова царівна — хоч і босоніж по колючій стерні… Чаклун знову глянув на Ігара. Цього разу — холодно оцінюючи. Ігар змерз від цього погляду. — Її звуть Тіар? — запитав він пошепки. Невідомо, чи здивувався чаклун. Тепер він опанував себе, приховав усі свої почуття глибоко та надійно. — Її звуть Тіар? — повторив Ігар з нервовою, тужливою посмішкою. — У неї на спині родима пляма? Ніби ромб? Скажіть, мені дуже потрібно… Чаклун швидко ступнув уперед. Ігар очікував синьої блискавки із простягнутої руки — натомість чоловік у плетеній куртці сильно й боляче вдарив його кулаком у обличчя.
 Стіни льоху, любовно вибілені вапном, зберігали спогад про шістьох невдах — чотирьох ґвалтівників і двох дурнуватих залицяльників, які просто трапилися під руку. Всі портрети здавалися намальованими вуглиною. Чаклун стояв біля крутої драбини, що слугувала за вихід, безтурботно погойдуючи ліхтарем, даючи Ігарові змогу розгледіти все докладно: й витріщені очі, й роззявлені роти, і безлад у одязі — двох відплата застала з непристойно спущеними штаньми… І вільне місце на білій стіні Ігар теж міг уважно розгледіти. — Маги дійсно такі могутні? Він не впізнав власного голосу — сухого, безбарвного, якогось гугнявого — напевне, через розбитий ніс; чаклун дивився, як досі, байдуже, нічого не відповідав. Ігар приплющив очі, перечікуючи біль у плечі. Із натугою, ніби старий, опустився на підлогу біля стіни: — Маги… все можуть. Маги вміють перетворювати тістечка на шпаків. Які вміють говорити… Напевне, вони вміють винищувати скрутів. Огидних скрутів, схожих на величезних павуків. Так? Чаклун кліпнув. Лише на мить опустив повіки; погляд у нього залишався холодним і нерухомим. — Там, де я виріс, — повільно повідомив Ігар, — там… майже немає чаклунів. Магів тобто… Нема. — Зате є скрути, — вкрадливо припустив раптом чаклун. Ігар здригнувся: — Так… Скрути. Вони є. Якийсь час обоє мовчали. Льох був чудовий, глибокий і холодний, чистий і місткий — однак харчів тут, здається, ніколи не зберігали. Тільки двоє пузатих барил стояли в дальньому кутку, й увесь простір між ними було затягнуто павутинням; Ігара пересмикнуло й він відвернув погляд. — У тебе в плечі сиділа арбалетна стріла, — сухо повідомив чаклун. Ігар проковтнув слину: — Так… — У тебе на шиї храмовий знак. Ігар опустив голову: — Так… Я служив Птахові. — Птах зрікся тебе? — припустив чаклун, і цього разу в рівному голосі почулося глузування. — Я… зрікся… Ігар замовк. Він зрікся Птаха тільки одного разу — перед тим, як ступити слідом за Ілазою на Вівтар. — Твоє ім’я? — Ігар… Очі в чаклуна блиснули: — За твою голову дають двісті шістдесят золотих монет! Ігар скорчився. Втиснувся в стіну, втягнув голову в плечі: — Двісті… — Двісті шістдесят. Ігар застогнав крізь зуби; кілька секунд чаклун розглядав його, по тому незворушна маска здригнулась, і кутики темного рота задоволено поповзли до вух. Ігар зрозумів, що співрозмовник сміється. — Вам так потрібні ці гроші?! Чаклун не відповів. Сходи зарипіли під його важкими кроками; він зійшов до половини, повісив свій ліхтар на іржавий гак у стелі: — Світло тобі залишу… Побалакай із цими виродками. Вони тобі пояснять — про магів, про скрутів, про гроші й особливо про беззахисних жінок… Приємно поспілкуватися.
 Відлік часу було втрачено відразу, тож він вирішив орієнтуватися по свічці за склом ліхтаря — однак віск танув на диво повільно. Ігар вирішив зрештою, що це й не віск зовсім, а якась доступна лише чаклунам речовина; так чи інакше, але зовні могла минути ніч або доба, чи тільки дві години, а тут, у любовно вибіленому льоху, панувала вічна північ. Він сидів у далекому від малюнків кутку й безупинно бурмотів молитву Птахові. Він виганяв із пам’яті історії про чаклунів і погреби, які чув у дитинстві, а також про такий спосіб страти, коли від замкнутого на ніч у спеціальному місці в’язня ранком залишається воскова фігурка, дерев’яна статуетка або й натоптана ганчір’ям лялька; він намагався не думати про це, та колись почуті вигадки лізли з усіх шпарин, мов пацюки. Ліхтар проливав рівне жовте світло на темні малюнки по білій стіні. Ігар чекав, коли вони зійдуть до нього та перетворять на подібного до себе, на зображення по вапну, на тінь… А вони, намальовані, дійсно були виродками. Особливо той, що виявився крайнім праворуч — Ігар намагався не дивитись на нього, але погляд повертався, ніби муха до меду. Одутле обличчя з товстими повіками над хтивими очицями, нечиста борода, м’ясисті руки, що розстібають пасок; Ігарові здавалося, що ці руки трусяться від брудного бажання. Він здригався і з відразою відвертався — але поряд на стіні зображено було круглого стариганя з солодкавою посмішкою, злиплим волоссям, спітнілим носом і слиною на нижній губі. Ігар ледь стримав напад нудоти. А далі зі стіни дивився на нього симпатичний чоловік із широким добрим обличчям. Такому хто завгодно довірить дружину чи сестру, адже за життя той масний вогник, який спотворює нині намальовані очі, певне ж не був помітний так виразно… Звірина хіть під маскою добропорядного глави родини, ніяких тобі слинявих губів, усе приховано… Жінка-дитина в сірому полотні до п’ят, польова царівна… і ці пики? І він, Ігар, серед них, покараний за те саме?! По тверезому міркуванні, він прийшов до висновку, що значно гірший. Ці — просто тварюки, яких вела хіть, позбавляючи всього людського… Його, Ігара, ведуть любов і шляхетність. Любов і шляхетність велять йому — що? Велять узяти безвідмовну, беззахисну дорослу дитину й тягти на муки до чудовиська, яке не знає жалю… Він застогнав крізь зуби. Будь-що-будь потрібно було подивитися на її спину; тоді б він знав точно. Заплющив очі, спробував закликати почуття справедливого гніву, яке охопило його після давньої розмови з Отцем Дізнавачем. Коли він довідався про зрадництво Тіар, настільки дивовижне, що породженням його став скрут. Коли він зумів переконати себе, що саме Тіар винна перед ним, перед нещасною Ілазою… та й перед скрутом теж. І от якщо виявиться, що Тіар — це Полівка… І як, скажіть, змусити себе повірити в її провину?! А потім прийшла спокійна, умиротворена думка: а чому б і ні. Можливо, це подарунок Птаха, найкращий із варіантів: безтурботна Полівка навіть не зрозуміє, що з нею діється. Вона позбавлена страху смерті; вона вмре, не усвідомлюючи жаху того, що відбудеться — адже кожен із нас коли-небудь умре, та лише Полівці байдуже, коли саме і як це станеться… Його вразила така мерзенна власна думка — і попри каяття він ніяк не міг її позбутися. Думка оберталася десь на дні свідомості, нагадуючи про себе, під’юджуючи, підштовхуючи: однаково всі помруть… Це було б добріше, ніж тягти в лабети скрутові наскрізь зіпсуту повію, котра, однак, увесь цей жах усвідомлювала б… Тоді, рятуючись, він почав думати про Ілазу. Про все чисте й світле, що було в його житті, про ніч на Вівтарі… І тоді йому стало ще страшніше, бо виявилося, що він не пам’ятає Ілазиного обличчя. Він до крові кусав губи; він вдихав затхле повітря льоху, намагаючись подумки наситити його запахом теплої хвої, лісу, води, її парфумів, її тонкого поту… Але тхнуло мишачим послідом, і не західне сонце стояло перед очима — біла стіна з намальованими пиками, і ледь він поновлював у пам’яті Ілазині очі, як згори наповзали, нашаровувалися каламутні баньки слинявого старого, й Ігар впадав у відчай, усвідомлюючи, що не може більше згадати Ілазу… Потім він ненадовго задрімав; а коли прокинувся, не відразу опанував затерпле тіло, й першою жахливою думкою було, що кара звершилась і тепер він лише малюнок на стіні льоху. Друга думка була про Ілазу; він згадав нарешті її обличчя — і був ошелешений, бо воно виявилося чужим і незнайомим. Він забуває її? Чаклунство?! Боліло, пекло, саднило поранене плече. Хтиві пики зі стін дивилися на нього зі знущальним співчуттям. * * *