Annotation 18 страница

За кілька днів до весілля їй наснився страшний сон. Нібито вона повертається до Аальмарового дому, що став їй рідним, повертається здаля, заходить на подвір’я, а дім порожній і занедбаний. Ні людей, ані собак, ані бодай всюдисущих курей — розкидані безладно речі, святкові столи з давно зацвілою їжею, і всі кутки затягнуто густим білястим павутинням… Сон виявився таким сильним і виразним, що вона вже й прокинулась, а все не могла впоратися із шаленим серцебиттям. Був світанок. Сірий і кволий; о такій порі встають лише найпрацьовитіші або найбільш підневільні. Дівчина прислухалася — на кухні тихенько брязкали посудом та цюкала за будинком чиясь сокира. Вона підійшла до вікна й відсунула важку фіранку. Шовкове простирадло переливалося всіма відтінками червоного. Червоне простирадло було вивішено напоказ; на всьому подвір’ї не знайшлися б нічого розкішнішого і яскравішого. Червоне простирадло здавалося скалкою зимового неба на заході сонця, помилково закинутою в сірий весняний світанок… Дівчина переривчасто зітхнула. Підібгала змерзлі пальці босих ніг і повільно відійшла від вікна.
Весілля, яке справлялося в точній відповідності до традицій, було останнім часом рідкісною дивиною; наснажена Фа строго стежила, щоб усякого, навіть найдрібнішого звичаю неодмінно було дотримано. Виготовити сукню для молодої за прадавньою традицією виявилося справою непростою і виснажливою; в пелену та в корсет вшивались і впліталися заворожені волосинки, та не просто так, а в суворо обумовленому порядку. Стоячи перед дзеркалом, дівчина здивовано розглядала себе, незнайому й строгу, якусь очужіло гарну, змінену небувалим вбранням. Однак нічна сорочка, виготовлена знову ж таки відповідно до традицій, вразила дівчину куди більше. Візерунок на ній точно повторював малюнок-оберіг на весільній сукні; легка напівпрозора тканина розходилася ніби двома крильми, застібаючись лише на шиї. Їй не дозволили міряти сорочку — за обрядом, це вбрання надягається раз у житті, першої шлюбної ночі. Пропускаючи крізь пальці ковзку, лискучу тканину, вона силкувалася уявити, який вигляд це матиме на ній — плащ-накидка на голе тіло з однією-єдиною застібкою біля горла… Неквапно, ґрунтовно збивалися столи. На кухні й на подвір’ї клопоталися півтора десятка куховарок; гості почали з’їжджатися загодя, і з безлічі незнайомих облич дівчина впізнала тільки Гууна — зовсім уже старезного, майже сліпого. Дівчина привітала всіх з однаковою привітністю та з бездоганним знанням етикету, а старому раптом зраділа, як рідному — однак для нього вона була просто гарною незнайомою дівицею, він давно забув сонну дитину, яку ніс колись, після давнього Заячого Весілля, на руках святковою зимовою вулицею… У ніч перед єднанням вона не спала й хвилини. Боялася страшних снів, поновлювала в пам’яті напівстертий образ матері, згадувала рідну домівку й перші дні під дахом у майбутнього чоловіка — але про самого Аальмара думати остерігалася. Начебто думки про нього були заборонними, начебто ожили й владно зажадали поваги традиції і її власного роду: до весілля наречений не може торкатися до нареченої. До весілля наречений не може говорити з нареченою; якщо вони й були раніше знайомі, то перед весіллям про це варто забути… Вона здивувалася: звідки в ній це знання? Чи в ранньому дитинстві вона несвідомо запам’ятала чиїсь слова? Чи ці слова промовляє голос крові, котрий, кажуть, прокидається в людині в найбільш напружені, найголовніші хвилини її життя? На короткий час їй вдалося відволікти себе міркуваннями про щось відсторонене й приємне — пригадувався вчитель, неслухняне перу чорнило, її перша дитяча книжка, у якій тварини говорили, а люди поводились, як дурники. Вона безглуздо посміхнулася, дивлячись на вогник каганця; раптове усвідомлення, що назавтра має бути весілля, змусило її вкритися холодним потом. Чому вона не вміє зрадіти? Чому поряд із нею немає матері, якій вона може чесно все розповісти й вислухати у відповідь розраду: так буває з кожною нареченою… Згадай, як ридала Ліль… Але Ліль же йшла за незнайомця! За чужу людину з далекої країни, і залишала при цьому все, що знала й любила раніше; сльози Ліль зрозумілі й природні — але вона ж бо, дівчина, знає і любить Аальмара! І багато разів уявляла собі, як стане його нареченою, і заради цього жила під його дахом шість років… Звідки цей страх? Звідки занепокоєння, кепські сни? І сором, і відразу — усвідомлення своєї провини, бо за всіма людськими законами вона повинна бути щасливою самим лишень передчуттям… У сірому світлі ранку до кімнати навшпиньки ввійшла Велика Фа. Дівчина, яка лежала із заплющеними очима, але без сну, здригнулася під своєю важкою ковдрою. Фа зупинилася посеред кімнати, начебто не зважуючись наблизитися до ліжка. Від її натужного дихання здригалося полум’я вже не потрібної свічки, яку баба чи то забула, чи не хотіла задмухати. Дівчина лежала, не зважуючись поворухнутися й виказати себе. — Віддаю тебе, — сказала Фа ледь чутно. І додала ще щось таким тихим шепотом, що дівчина й слова не змогла розібрати, а чула тільки власний пульс, який відлунював у вухах. — Віддаю тебе… нехай любить… станеш… зрозумієш. Легких пологів… Трави під ноги… Зрозумієш. Зберігай тебе… Дівчині здалося, що голос у баби незвично змінився. Що це інший, незнайомий голос, котрий ніяк не може належати Великій Фа; баба додала ще кілька невиразних слів і вийшла, причинила двері. Наречена з головою пірнула під ковдру й тихо, без сліз, заплакала. * * *

— …Тихше. Він і так стримувався з останніх сил. Ногу пекло, ніби вогнем. — Якщо зілля не проникне в рану, ти можеш позбутись і ноги, й життя. Її голос здавався сухим, як шелест паперу. Вона знову схилилася над його раною — і він вчепився обома руками в суху траву. Жовті кола, червоні тіні… Дика думка, але їй, здається, подобається мучити його. Вона нібито мститься за щось. — Все, — вона підняла голову. — Тепер перев’язка. — Тіар… — Що? — Ти знаєш, де зірка Хота? Осторонь від багаття блукав, світив білим боком, коник. Гілки затишно потріскували, запрошуючи розслабитися й довго мовчати, дивлячись у вогонь. — Зірка Хота? Її не видно о цій порі року. Він відчув, як по спині повзе тоскний холодок. — Ні, видно… Над самим обрієм. Подивися. Щось у його голосі змусило її уважно заглянути йому в очі. — Подивися, Тіар. Будь ласка… Вона підвелась. Якийсь час вдивлялася в темряву; здивовано кивнула: — Так… Над самим обрієм. І мовчки взялася до перев’язки. Відблиски вогню, домашні й затишні, не пом’якшували її обличчя; не господиня перед вогнищем, а незворушна мідна маска. Гарна й очужіла; тепер, коли біль трохи відступив, Ігар помітив нарешті суху складку в неї між брів. — Тіар… — Скажи мені, скільки місяців жінка виношує дитину? — вона дивилася у вогонь. — Дев’ять, — озвався він, не замислюючись. — Скажи мені, коли народить Ілаза, якщо ти викрав її два місяці тому? Чи ти поєднався на Вівтарі з вагітною жінкою? Га? Ігар здолав біль і сів. Тіар повільно повернула голову, і він побачив, що в очах у неї стоїть ніч значно темніша за ту, яка обступила зараз багаття. Чорна похмура ніч. Болісне роздратування, що наростало в ньому останні кілька годин, отримало новий поштовх. У голосі Тіар почулася холодна зарозумілість: — То куди ми їдемо? В кого приймати пологи, Ігаре? Він обернувся до зірки Хота, що нависала над чорнотою. Над нерівно зазубреним чорним обрієм… Над краєм далекого лісу. Ігар здригнувся. Тіар перехопила його погляд, і складка між її брів поглибшала. — Я зізнаюся, — промовив він глухо. — Але ти — ти зізнайся перша. Кого ти зрадила? Очі в неї розширилися: — Що? — Не треба вдавати безневинну, — він зціпив зуби. — Це я можу хитрувати, викручуватися, брехати… Мені буде гидко — але я кручений, мене вже не зміниш. А ти… Не треба псувати того, що я про тебе знаю. Зізнайся, скажи: кого ти зрадила? Вона мовчала. У її очах відбивався вогонь. Ігар відчув, як його опановує злість. За минулі дні він не раз думав про цю жінку ледь не як про святу. Тим болючішою і повчальнішою буде неправда, яку вона скаже зараз… А якщо ні? Якщо не збреше?! — Кого, Тіар? — голос його здавався благальним. — Нікого, — відгукнулася вона глухо. — Життям присягаюся, що нікого й ніколи не зраджувала. Він проковтнув грузлу слину. Отак. Навіть краще… Так простіше. — А ти брешеш, — сказав він мало не з задоволенням. — Зараз ти брешеш. — Ти з’їхав з глузду? — запитала вона уривчасто. Він підвівся. Нога боліла, але хіба це біль… — Тіар… Ти зрадила один раз, але страшно. І тепер на тебе чекає скрут. Він не хотів дивитись їй у вічі — але її погляд не відпускав. Зіниці здавалися застиглими краплями чорної смоли. Вона мовчала. — Скрут, — він ледь перевів подих. — Скрут — це така істота… Це жертва зрадництва. Твого зрадництва, Тіар. Губи в неї ворухнулися. Він швидше прочитав, ніж почув слово: ні. — Так! — вигукнув він, навмисно себе заводячи. — Так! Подальше пам’яталося невиразно; Тіар підхопилася й побігла. Багаття залишилося збоку й позаду. Злякано захрипів Місяць. Біль у нозі розрісся, заполонив усе тіло; він наздогнав жінку й повалив на землю. — Ти божевільний, — видихнула вона йому в обличчя. — Злобливий і схиблений… Їхні сили в сутичці виявилися майже рівними, бо Ігар був побитий і поранений, а Тіар боролася за своє життя. Він очманів від болю, зробився бездумною твариною, всі думки й почуття якої не підіймаються вище «вижити й перемогти»; нарешті, опір жінки послабшав, придушений його брутальним натиском. Він заломив їй лікті за спину, підняв, знесилену, з землі та потяг назад — туди, де косував круглим оком переляканий, спантеличений коник. * * *

Останній вечір перед завершенням терміну скрут із Ілазою провели разом. Під знаком заходової зірки Хота їх ніби вабило одне до одного; жінка сиділа перед звичним уже маленьким багаттям і апатично вертіла над вогнем нанизані на паличку гриби. У гіллі в неї над головою мовчазно був присутній величезний, невидимий у півмороку павук. — Ну до чого ж наївно, — промовила Ілаза, дивлячись, як обвуглюються м’ясисті пористі капелюшки. — Ну до чого ж наївно й нерозумно… Який же дурень, якщо вже одного разу вислизнув від смерті, знову повертатиметься до неї? Вона переривчасто зітхнула. Обпечена рука ще нагадувала про себе, але в грудях боліло дужче. Незнайомий біль, якого ніколи раніше не відчувала — ліворуч, збоку, тисне й пече… — Звичайно ж, — вона блідо посміхнулася, — спочатку він думав, що зробить геройство і виконає… притягне цю вашу… Але подумайте самі — що таке провінція Ррок?! Людину можна шукати рік, два, все життя… Ялинова лапа в неї над головою ледь здригнулась. Ілаза знову зітхнула й пожбурила у вогонь повністю зіпсовані гриби: — Я з самого початку припускала… Але ви ж бо, ви ж не наївна дитина, як ви серйозно могли розраховувати? Чоловік, мовляв, так сильно любить дружину… — вона коротко посміхнулася. — Не можна жадати від людей того, що вони не здатні зробити. Попросіть півника, нехай заради порятунку курочки собі голову відрубає… Ах, не може? Негідник… Вона рипуче зареготала. Неприємний вийшов сміх, прямо скажемо, мерзенний. Товариство скрута витягує з неї все найогидніше, приховане навіть від себе. Можливо, прожила б довге життя й не дізналася б про себе… цього. І, у всякому разі, не сміялася б так бридко. Ніколи, до самої смерті… У гіллі над багаттям почувся шерех. Незвичне вухо могло б сплутати його з шумом вітру; Ілаза ж тепер досвідчена, ох, яка досвідчена… — Визнайте свою поразку, — вона опустила повіки, дивлячись, як розпливаються перед очима гриби, що догоряють у багатті. — Визнайте, що вся ідея з самого початку була дурнуватою… Нежиттєвою. Одночасно наївною і жорстокою. Ви, звичайно ж, і самі не вірили? Чи вірили? Хоч трішечки? Зізнайтеся? На якусь мить вона збадьорилася, ледь не розквітла — нібито вміння ущипливо глузувати вдихнуло в неї життя. Загострене чуття підказувало їй, що слова її ранять і вражають. Що вони зачіпають співрозмовника за живе — кожне слово, кожна інтонація — і тільки так, і тільки зараз вона може йому помститися. Вона посміхнулася: — Імовірно, ви добре думаєте про людей. Імовірно, ви так довго сиділи у вашому лісі… А можливо, ви й самі здатні на таку щиру, жертовну любов, яку зопалу приписали бідолашному Ігарові? Коли за кохану — у вогонь і у воду? З піснею на смерть? Ошуканець зазвичай підозрює в обмані всіх без винятку. Скнара гадає, що всі жадібні… Цинік упевнений у всезагальному цинізмі. А ви? Звідки ця ваша безглузда витівка? Подумати тільки — чудовисько, яке живиться кров’ю — і рожева наївність дитини, що наслухалася казок! Гілля в неї над головою зашелестіло тепер уже виразно, й вона на мить злякалася, що винагородою за її міркування будуть липкі тенета, які розгортаються в повітрі. — Ти думаєш, він не прийде? — глухо запитали з гілля. — Ти дійсно так думаєш — чи просто викаблучуєшся, намагаючись мене вразити? Ілаза дивилася у вогонь, який уже вгасав. Заворожлива картина. Колись вона думала, що червоні жаринки — це будиночки, в яких живуть жовті язички полум’я. Язичок визирне з будиночка, піде в гості до сусіда — і знову сховається, зникне, й тільки горить червоногарячим крихітне віконце… — Відпустіть мене, — попросила вона пошепки. — Невже вам мало? Того, що ви зі мною виробляли? Дозвольте мені… пожити… Від приниження горло в неї стиснулося, начебто здавлене холодною рукою. — То він не прийде? — запитали з гілля так само глухо. Ілаза повільно похитала головою: — Ні. Він не прийде. І будь-який інший не прийшов би. Все це з самого початку було… Ялинова лапа затріщала. Ілаза від жаху припала до землі; міцна гілка переломилася, мов соломинка, важко захиталася над багаттям, струшуючи лусочки шишок та інше сміття. Сусіднє дерево пригнулося ледь не до землі; Ілаза, втиснута в килим із осипаної глиці, бачила, як мотузки павутиння розлітаються навсібіч, обвиваються навколо гілок, викручують руки ялинам і з корінням вивертають кущі. Вона боязко підняла голову й побачила, як із дерева на дерево перекидається ледь помітна в півмороку безформна тінь. Судомно здригалися крони й золотим дощем сипалося потривожене листя; на всьому шляху скрута ламалося гілля та розривалося сіре павутиння. Ілазі ввижалося, що вона чує сухе шипіння, начебто хтось, ледь стримуючи крик болю, втягує повітря крізь стиснуті зуби. Потім, начебто бажаючи приєднатися до цього шаленства, налетів рвучкий вітер — і їй привиділося, що цілий ліс втягує повітря крізь зціплені зуби, стримуючи крик. Що дерева метаються, безпорадно здіймаючи до неба руки, силкуючись вирвати з землі незграбне коріння, бажаючи бігти світ за очі звідси… Багаття, збуджене вітром, знову ожило. Забігали жовті язички, червоногарячим спалахнув жар; Ілаза здригнулась. У непевному світлі їй привидівся чоловік, який сидів навпроти неї. Наполовину безлистий кущ точно копіював розпачливу позу — чоловік згорбився і стиснув долонями опущену голову, Ілаза здригнулася — видіння було настільки виразним, що їй почувся стогін. І стогін таки був. Глухий, він чувся здаля, чи то з неба, чи з-під землі; а може, то стогнав змучений скрутом ліс. Адже не скрут, справді, примудрився настільки глухо застогнати, вкласти в цей звук стільки туги? Уже ж ніяк не скрут. * * *

На ранок уже було видно ліс. Ігар цього сподівався — проте все одно здригнувся, коли розгледів зубчасту смужку на обрії. Місяць, якого дивом вдалося запрягти, слухався тільки жорстких наказів, які віддавалися з допомогою поводів; кінцем віжки він хльоскав коника по крупу. Інакше той іти не бажав — а батога в господарстві Тіар не знайшлося. Він поганяв і поганяв; губи в нього обвітрилися й стали схожими на дві розтріскані, висушені пустелі. Душа його… Душі не було. Порожня чорна діра, свист віжки, яка опускається на конячий круп, і краєчок лісу на обрії. Незвично широка, порожня лава. Й гнітюча присутність жінки… …яка мовчить, зв’язана, запхана до багажної скрині. Він розгойдувався, мов дерев’яна лялька, яку неможливо покласти на бік. Далі виявилося, що він ще й говорить — півголосом, невиразно й незрозуміло до кого звертаючись. Боротися з цим було марною справою, а тому він залишив усе, як було, та їхав далі, пропускаючи повз вуха власне бурмотіння. …Скільки їх було? Жінок, яких він приймав за Тіар? «…ти знайдеш її, як у темряві знаходять маяк. Вона не схожа на інших жінок…» Жодна з них не була схожа на інших. «Ясновельможна» з вдачею гадюки… Пінка, яка щиросердно раділа життю — без рук і без ніг… Портова шльондра, що мріяла купити будинок і торгувати сиром… Тініар, знівечена хворобою, котра носила колись перстеник із зеленим камінчиком… Польова царівна зі шрамом біля шиї, щаслива й божевільна… Цвинтарна принцеса, спогад про яку викликає напад пекучого сорому… Точніше, викликав досі. Поки йому ще було чим соромитися. …А на що він розраховував? Він із самого початку знав, що й це теж буде. Що буде цей шлях із тополями на узбіччі та смуга лісу вдалині, й мовчазна жінка в замкненій скрині… Якби на місці Тіар була зараз портова повія чи ця бридка принцеса, а чи навіть божевільна Полівка… Що б він відчував? Те саме? Чи ні? Йому стало зле, мусив злізти з візка та відійти вбік — але не зважився залишити норовливого коника. Тобто це з ним кінь став норовливим, а з Тіар був шовковим… Чи ж він щось розуміє, дурний кінь? Він перегнувся через бортик, і його знудило просто на дорогу. Болісно скоротилося горло зі слідом петлі; Тіар, навіщо ти це зробила. Навіщо… Лихоманка дужчала; сонце сходило, як і вчора, й позавчора. Знову маленьке літо в обрамленні холодних ночей… Цієї ночі зірка Хота не зійде над обрієм. Час її збіг. Він марно спробував подумати про Ілазу; замість її милого, юного личка з пам’яті спливла страшна личина Скаля, людини з Печери, прихистку хвороби. Його дружину звали Камміа… Вона вмерла щасливою… «Десять білих лебедів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі дива…» Він потрусив головою. Йому ввижається; у скрині тихо, мов у труні. У величезній багажній труні, прив’язаній до візка… Він хотів заткнути їй рота й останньої миті не зважився. Він боявся, що вона кликатиме на допомогу, та вона жодного разу не крикнула. Мовчала, начебто заніміла враз. Він прислухався до власної балаканини — здається, він говорив із уявним Отцем Дізнавачем. «Якби на місці Ілази була ваша сестра… Що б ви зробили? » Ліс присунувся ближче. Тепер це не була просто зубчаста смуга на обрії; вдалині з’явилися дахи селища, й Ігар натяг віжки, розуміючи, що тепер уже бранці неодмінно треба заткнути рота. Об’їжджати селище надто довго, а заклик про допомогу на залюдненій вулиці… Голос, який долинає з багажної скрині… Він уявив, як підіймає віко й зустрічається з нею очима. Його вже нудило знову; та він стримався й злобливо хльоснув коня. …Це не Підчерев’я. Підчерев’я на захід… А трішки далі — Замок. Де сидить, розсилаючи загони ловців, його нездоланна теща… І можливо, саме зараз вона вислуховує доповідь одновухого, який позбувся тепер і передніх зубів… Йому скрізь ввижалися погляди. Лунко ляскали віконниці, брехали пси, перегукувалися дітлахи; мешканці визирали з вікон, із-за парканів, із воріт — візок тягнувся вулицями, ніби примара. Білий кінь, рипучі колеса, сіре й нерухоме обличчя візника, якому не вісімнадцять років можна дати, а всі сорок… Вулиці залишилися позаду, й Тіар не закричала, знову не покликала на допомогу. Він не відчував полегшення. Здається, йому погіршало. Ліс стояв попереду зеленою стіною. Шлях теж погіршав; по узбіччю тяглися зарості колючих кущів із ядучо-багряними ягодами, тісно притиснутими до гілочок. Іще за якийсь час обіч шляху виявився плаский камінь із ретельно видряпаним написом. Ігар притримав Місяця. «Влада округу повідомляє… що всякий, хто промине даний рубіж, наражає на небезпеку своє життя… зупинися, подорожанине, подумай, бо не кожен, хто входить до цього лісу, повертається…» Трохи нижче біліла намальована крейдою пика з величезними зубами. Ще нижче — автограф одного з нечисленних місцевих грамотіїв: «Даха з Підчерев’я — сука і повія». І варто було заради цього вчитися писати… Камінь встановили тут зовсім недавно. Видно, турботливі місцеві власті налякані були зникненням Каренового загону. Ігар хльоснув Місяця; той роздратовано замотав головою, але не зробив і кроку. Він ударив коня щосили; тварина презирливо на нього озирнулася та з натугою зрушила візок з місця. Цікаво, хто така ця Даха з Підчерев’я… Повітря змінилося. Тепер це був вологий хвойний дух; із Ілазою вони заходили не тут. Ледь осторонь… Лежав туман, і в тумані пасся чийсь осідланий кінь… …Чому Тіар виявилася саме вона? Адже повію тягти до скрута легше?! А може, й ні. Ніхто не знає. Навіть Отець Дізнавач… Ігар-бо вже тяг повію. І по-дитячому зрадів, коли ошуканка виявилася всього-на-всього хитрою Вімою, котра зазіхала на чужу спадщину… Ліс приступив упритул. Сонце грало на червоних соснових стовбурах. Корабель із багатьма, багатьма щоглами… Він намотав віжки на передок. Відійшов від шляху, продираючись крізь невисокий чагарник; став навколішки, точніше, на одне коліно, бо поранена нога нестерпно розболілася. Святий Птаху, шепотів він, звертаючись до корабельних сосен. Святий Птаху, прийди, захисти мене. Я повинен врятувати свою дружину, інакше не буває, Птаху, хтось повинен умерти, щоб інший жив… Я ж не для себе стараюся, Птаху, ти можеш не впускати мене до своїх золотих палат, бо на мені бруд, я вбивця… Але її, Тіар, візьми до себе і поясни їй, будь ласка, що я не хотів… Він обірвав молитву на півслові. Підвівся й повернувся до Місяця. Кінь позадкував, вискалюючись і всім своїм виглядом демонструючи, до чого ж бридкий йому Ігар; він постояв на узбіччі, дивлячись то на ріденькі хмари, то на висохлі травинки під ногами. Скриню було залишено незамкненою. Щоби під віко проникало повітря; найстрашніше для Ігара було зустрітися з нею очима, тому він дивився на її сукню. На міцно вшиту в тканину оздобу з шнура. Руки й ноги в неї затерпли; він перерізав мотузку, взяв її під пахви й витяг на сидіння. Посадив, як і раніше, дивлячись на мотузяний візерунок; повернувся й пішов геть, не розбираючи дороги, тільки болісно здригаючись, коли поранена нога спотикалася об камінь чи корінь. Потім перед очима в нього стемніло; ще далі виявилося, що він сидить, скорчений, і чавить мураху на тонкому стовбурі. Від бідолахи лишилася тільки чорна грудочка — але Ігар все чавив, чавив, чавив… Відсмикнув руку. Підняв очі, побачив слизький камінь із напівкруглим білястим грибом, приліпленим збоку. Потупився знову. Мурахи, яких нітрохи не зворушила доля товариша, тією самою низкою тяглися по стовбурі тонкого деревця, приреченого на вічну самотність під боком у величезного дружнього лісу… — Хто він? Голос прийшов нізвідки. Ігар цілу секунду сидів, гадаючи, що зачаївся, поки зрозумів, що хтось стоїть у нього за спиною, і з гіркотою подумав: але ж я міг би вже три дні бути мертвим… — Який він з вигляду? Який? Якщо скрут, то який з вигляду? Крихітний павучок, схожий на зернятко з лапками, намагався приліпити свою нитку до шорсткуватого вологого стовбура. Навіщо їй тепер знати? Але головне, навіщо йому тепер обманювати? — Він має вигляд величезного павука. Він сидить у тенетах і ссе кров із усього живого. Отепер їй саме час піти. Ігар чекав, що вона піде й тоді можна буде зібрати рештки волі та змусити себе замислитися. Бо в її присутності вирішувати несила. — Він сказав тобі моє ім’я?! — Він сказав мені й про твою родиму пляму. А тепер іди. Вона стояла. Здається, він чув, як шелестить під вітром тверда пелена її сукні; голос у неї був не набагато гучнішим: — Скажи мені, звідки… скрути. Ти ж повинен знати… — Я знаю, — він дивився на білястий гриб. — Людина, яку зрадила близька істота, обертається на чудовисько і… — Зрадила?! Він здригнувся від цього ледь чутного зойку. Від безгучного крику розпачу й болю. І придушив у собі бажання озирнутися: — Це не я сказав. Так доносить легенда… — Легенда… Він почув, як повільно віддаляються її кроки. Зціпив зуби й озирнувся. Вона йшла з витягнутими вперед руками, натикаючись на кущі, начебто сліпа. Пелена її сукні посипана була, мов зірками, колючими кульками сухого реп’яха. — Тіар! Вона спіткнулася й упала. Підвелася перш ніж він устиг добігти. Очі в неї були зовсім сухими й страшно чорними. Як прогорілий жар. — О горе… — Тіар… — Ні… Ноги в неї знову підігнулися. Він стояв поряд, не зважуючись до неї доторкнутися; що сильніша й мудріша людина, то страшніше дивитися на її розпач. — Тіар… — сказав він пошепки. — Термін уже минув… Я повинен іти, щоб не спізнитися, Тіар… Тому що Ілаза… Він став на коліна. — Не слухай, що я скажу тобі… Я знав чоловіка, який добровільно розділив з коханою дружиною довгу й огидну смерть. Це була щаслива й шляхетна людина; зараз я піду, тому що там Ілаза… Той чоловік умер із ім’ям дружини на вустах… А я… не з її ім’ям. З іншим… І якщо я брешу тобі, нехай Птах мене відкине геть від дверей золотих палат. Бо я… не вмію пояснити, але ти зрозумій. Зрозумій і не проклинай мене. Ілаза, вона… тоді я уявив, що люблю… Тому що хотів любити. А тепер… прощавай. Він підвівся, не відчуваючи болю. Не оглядаючись, рушив до лісу; її голос зупинив його лише на мить: — Я знаю, хто це. Хто — скрут. Тепер я знаю. * * *

Дівчині дедалі більше здавалося, що всі ці пишні, гучні, громіздкі події відбуваються з кимось іншим. Здавалося, що ніч, проведена без сну, наповнила її голову ватою. Здавалося, що вуха заліплено теплим воском, тому гамір загальних веселощів долинає ніби здаля. Тіло її жило, як маріонетка — коли потрібно, спина згиналася в поклоні, коли потрібно, язик вимовляв належні слова, й посмішка на блідих губах з’являлася саме тоді, коли її всі з нетерпінням очікували. Поряд із нею, зовсім близько, був Аальмар — і, мабуть, уперше в житті його присутність була їй обтяжливою. Начебто вона в чомусь винна перед ним і тепер їй боляче дивитися йому в очі… Щоразу, коли вона за традицією обходила гостей, схилялася перед нареченим і торкалася губами до пряжки його пояса. Пряжка була бронзова, і на ній зображено було лютого шуліку з кривим роззявленим дзьобом. — Аальмаре… — Мала, не турбуйся. Все добре. Тобі нелегко, я розумію, потерпи… Потім ще будемо згадувати цей день… Від його м’якого голосу, від дбайливого дотику гарячої долоні їй чомусь хотілося плакати. Вона знову йшла уздовж столів, киваючи та посміхаючись, посміхаючись і киваючи, і їй здавалося, що вона — воскова свічка, що замість голови в неї пекучий язичок полум’я, а замість шиї чорний ґнотик, і розплавлений віск усе ллється та ллється й зараз зіпсує весільну сукню… До неї долітали уривки розмов. По її обличчі, по грудях, по одязі ковзали прискіпливі погляди; їй здавалося, що загальна увага й цікавість вкривають її прозорою шкоринкою. Нібито вона метелик, залитий жовтавою смолою… — Аальмаре… — Уже скоро. Ще хвилина — і попрощаєшся з гостями… Вона, здається, зраділа. Їй подумалось: як би чудово зараз було прослизнути в свою кімнату, впасти на постіль, не роздягаючись, і накрити голову маленькою круглою подушкою… Її дівочої кімнати більше нема. На неї чекає величезна спальня з високим, оповитим гірляндами ліжком. Мережану ковдру відкинуто, відкрито всім поглядам краєчок шовкового червоного простирадла, а біля підніжжя лежать принесені гостями дарунки — срібло й золото, стрічки й шовки, і безліч іще чогось. Очі бідолашної дівчини не в змозі розгледіти всього серед квітів… Аальмар узяв її за руку. Весільний гамір у вухах посилився й злився в одно, перетворився на рівномірний, якийсь неживий гул. Блищали, обертаючись до неї, захоплені очі — молоді й старі, знайомі й не дуже, затуманені вином, сповнені найсправжнісінького, розігрітого святом щастя. Звідкілясь збоку напливло обличчя Великої Фа — нарум’янене з нагоди небувалої події, схоже на черству житню скибку, густо вкриту рожевим кремом… Дівчину ввели в дім — не Аальмар, як вона сподівалась, а Велика Фа в супроводі ще двох жінок. Перед каміном у вітальні на неї чекала балія з теплою водою; з примовками та піснями наречену мили й мастили квітковою олією, і вона дивилась, як стрибають зблиски світла на поверхні теплої води, як із її пліч збігають, здіймають у балії бризки, прозорі піняві потічки. Потім, уже в спальні, вона стояла перед горою подарунків і дивилась, як Аальмар у халаті вільного крою замикає двері та розгортає над нею квітчастий важкий килим. Гомін весілля відразу поглухішав. Дівчина зрозуміла, навіщо й вікна, і двері спальні відгороджено від світу товстими килимами. Аальмар обернувся до неї. Тепле світло тьмяних каганців зненацька зробило його обличчя старішим, ніж вона звикла бачити. Ледь не однолітком Великої Фа… Він посміхнувся, і мара зникла. — Мала… А мене ж ледь не вбили. Я не хотів тобі казати… в цьому останньому поході… здається, я повинен був умерти. І те, що вчинила зі мною доля… Він зробив крок уперед. Вона побачила його очі зовсім поряд, запалені, з безліччю червоних жилок. — Доля зберегла мене, мала, і я подумав, що це ти повертаєш мені борг. Ні, ми не будемо згадувати того поля… Та коли сокира не розпорола мені черева, тільки вдарила по руків’ї кинджала, якого я перед битвою не витяг із-за пояса… Коли це сталось, я згадав про тебе й зрозумів… що поки ти чекаєш на мене, я не зможу вмерти. Дівчина слухала, не відриваючи погляду від його нервових, сплетених пальців. — І ось це трапилося, моя дівчинко. Тепер я можу сказати тобі — дружино… Тепер я можу обійняти тебе як чоловік і як коханий. Тепер… Він переривчасто зітхнув і відійшов до ліжка. Сів на круглий табурет, недбало відсунув убік щось, і те щось тоскно дзвякнуло, так само оповите стрічками й квітами. — Почекай… Я повинен упоратися з власним серцем. Я боюся доторкнутись до тебе — начебто ти марево, яке може розтанути… Підійди до мене, дівчинко моя. Підійди. Не чуючи під собою ніг, дівчина наблизилася. Під босі стопи лягали покірно прохолодні, ніжні пелюстки; тут немає жодної троянди, подумала вона мимохідь. Троянда на весіллі — кепський знак… щоб не подряпатися об її шпичаки… Вона думала, що коли залишиться наодинці з коханим Аальмаром, забуде темний острах, той, що не полишав її від самого оголошення про весілля. Вона вірила, що зможе нарешті відчути тепло й радість — але невиразне, інстинктивне, майже звірине почуття небезпеки росло й росло, погрожуючи розірвати її зсередини. — Аальмаре… — прошепотіла вона жалібно. — Я боюся… Він посміхнувся так світло, що навіть страх її на мить побляк: — Не бійся, дівчинко моя. Я швидше вмру, аніж змушу тебе страждати… Не бійся нічого. Ходи до мене. Щось кольнуло її в босу ногу. Невже все-таки троянда?! Чи наймити, прибиваючи килими, недбало впустили цвях? Аальмар дивиться на неї і посміхається. Добрий, ніжний, палко коханий чоловік… Захист від усіляких лих, надійна скеля посеред небезпечного моря… Він усе розуміє з півслова. Її Аальмар… Звідки страх, звідки це темне… майже гидливість?! Відчуття небезпеки, напруга, сором… Вона затнулась об чийсь подарунок, зупинилася перед ним, а він і далі сидів на табуреті. Їхні обличчя виявилися ледь не на одному рівні — він дивився все-таки трішки знизу вгору: — Дівчинко… Його руки обережно взялися за вишиті краї її нічної сорочки. Вона здригнулася; його долоня м’яко доторкнулася до її плеча: — Не бійся… Пам’ятаєш… Той іграшковий млин, який крутився під вітром… Я так радів, коли ти тоді засміялася… Він розгорнув легкі крила її сорочки. Повів доторкнувся до її голої, розігрітої недавнім миттям шкіри; вона здригнулася знову. — Яка ти красуня… Пам’ятаєш ту сукню, яку ти так квапилася примірити… Я вже тоді знав, що ти будеш гарнішою за королеву, хоч у якім вбранні… хоч і без одягу взагалі… Дівчина втрималася, щоб не закусити губу. Їй було… вона не могла зрозуміти. Соромно? Чого вона соромиться, адже Аальмар купав її в дитинстві, під час хвороби… І носив на руках… і… Їй здалося, що зараз вона зрозуміє причину свого страху. Ось-ось, причина крутиться поряд, ось зараз… Невиразний здогад вислизнув, як вислизає мило на дно діжки. Дівчинка почала тремтіти — спершу трішки, а по тому дедалі дужче. Аальмар відпустив її сорочку, дозволяючи крилам вільно впасти. Обійняв її — не як наречений, а просто лагідно, як обіймав колись: — Та ти зовсім змучилася… Відпочинь. Давай разом посидимо, подивимося на вогонь… Зараз я наллю тобі теплого відвару, Фа приготувала, турботлива Фа… Обідок кухля ледь не обпік їй губи. Хотілося пити, але відвар здався їй надто терпким і гірким. Всі ліки такі, подумала вона мимохідь. Те, що лікує, гірке на смак. Те, що солодке, обертається потім хворобою… Аальмар посадив її собі на коліна. Вона, як колись, відчула тепло його тіла; вона вже була розслабилася, поклала голову йому на плече — але відразу зрозуміла, що часи дитинства минули незворотно. Аальмар був не таким, як колись. Він обіймав її не як звичайно; його теж трусило. Він говорив заспокійливі слова, які нічого не значили, — та дівчина розуміла, що він ледь стримується. Його долає пристрасть, його м’язи напружуються, і, притискаючись до нього боком, вона відчуває його пружну чоловічу плоть… Вона рвонулася. Вивільнилася; відскочила в інший куток кімнати, уже зі слізьми намагаючись зрозуміти, що, що її тримає, що налягло чорним черевом, так, що холод пробирає до кісток і важко дихати… Він дивився на неї здивовано і якось безпорадно: — Мала… Що з тобою, га? Скажи мені, я зроблю, що захочеш… Якби вона знала, що з нею! Долаючи тугу, вона змусила себе посміхнутися: — Пробач… Крок до нього назустріч. Ще крок; він підводиться й відкидає з ліжка ковдру. Червоне простирадло, ловлячи відблиски світильників, здається океаном крові. Дівчинка придушила нудоту. Звідки такі думки? Звідки?! Вона йшла, безжально чавила квіти, які траплялися під ноги. Вирішила твердо — хоч би що вона відчувала, Аальмар не повинен про це дізнатися. З її боку це було б просто дико, мерзенно, нелюдяно… Він скинув халат, і вона вперше в житті побачила його тіло. Аристократично тонке й водночас могутнє, тіло мандрівника і воїна, зі слідами шрамів, із рельєфно випнутими м’язами, з безволосою білою шкірою… Тіло пристрасного чоловіка. Дівчина сахнулася, наче її вдарили. Те, що мучило її, заливало темною каламуттю, холодом і страхом, те, що перетворило очікування весілля на повільне катування — зробилося раптом очевидним. Тому що той, хто зараз простягає до неї руки, її чоловік, і він бажає по праву позбавити її цноти… …Навіщо пригадується подвір’я, де кубляться кури, де вантажать віз, і на широкому обідку — прилиплий пташиний послід? Хрипкуватий голос чоловіка, що є її батьком — але зовсім чужий? Не можна пригадати обличчя… У її спогадах немає барв, самі лишень тіні, контури… Аальмар… …Віз рушає, з-під коліс спритно зринає рудий півень зі звислим набік гребенем… Дівчина переривчасто схлипнула. Спогади… Тіні. Аальмар… У її свідомості він назавжди залишиться її справжнім батьком. Любим, обожнюваним, всесильним і могутнім, владарем світу — але батьком, батьком, і те, що вони зараз збираються зробити… Кровозмішення. Коліна в неї здригнулись. Увесь жах, накопичений поколіннями її предків, увесь липкий кошмар кровозмісного зв’язку… З батьком — не можна, не можна! Небом заборонено, людьми, всіма повір’ями та легендами, заборонено самою природою — не можна! — Малятко моє… Дівчинко моя… Вона повільно сповзала на килим. — Що з тобою? — Не можна, — прохрипіла вона, ледь утримуючи притомність. — Ні, ні… — Що з тобою?! Крила її сорочки безвольно відкинулися. Аальмар схопив її, притискаючи оголеним тілом до свого оголеного тіла. Вона дико рвонулася, відштовхуючи його руками й ногами: — Ні! Тільки не це! Відійди! Ні… Вона впала на килим, і її знудило. Так природа проклинає кровозмішників, так вона мститься тим, хто спробує ослухатися. — Іди геть! — кричала вона, здригаючись у судомах. — Іди геть, не можна! Тільки не це! Не торкайся до мене! — Тіар!!! Крики й плач. Грюкіт і прокльони. І повільно, повільно хилиться підлога… Валиться дім? Аби погребти їх обох під руїнами? Дзенькіт розбитого скла. Скалки в неї на плечах, пащека спорожнілої чорної рами, світильник відбивається в чиїхось круглих очах… Вікі. Він стояв під вікном! Він стояв і нібито чекав — і ось вона звалилася просто в його занімілі, тремтячі руки. — Тіар?! І в зубчастому проламі вікна в неї над головою — спотворене судомою обличчя із непорушними очима. Зривистий голос підлітка: — Тіар, тебе… скривдили?! Те, що трапилося потім, іноді приходило до неї у снах. Нібито вона біжить рівниною, гнана вітром, божевільна, не годна зупинитися. Начебто її наздоганяє й підхоплює хлопець із тремтячими руками. Важко гупає його серце, в нього зболені, неспокійні очі: — Тіар… І нібито за спиною в них, там, де був дім, розгорається чорне полум’я. Хоча насправді ніякого полум’я не було… Вона вже знову біжить. Вона ніколи не дізнається. Чи..? Розділ чотирнадцятий

* * *

Він брів, накульгуючи, спотикаючись об корчі, торкаючи руками кору похмурих одутлих дерев, поглажуючи мох, який ріс на них; час від часу підкидав носком черевика опале листя, милуючись штучним листопадом і залишаючи на жовтому осінньому килимі негарну борозну. Він ішов, ні на секунду не зупиняючись і ні на мить не замислюючись. Просто йшов і впізнавав місця. А можливо, це місця впізнавали його; йому здавалося, що ялинове гілля викривально тицяє йому в груди, а береза, навпаки, заспокійливо киває верхівкою, горобина ж намагається прикрасити йому дорогу червоними гронами, від яких ні світла, ні тепла… Він ішов довго, дуже довго — але ні на мить не допустив думки про те, що заблукав, збився з дороги. І винагородою за це став яр, котрий виповз звідкілясь із хащі та перепинив його скорботний шлях. Ігар підняв голову. Високо в гіллі гойдалося полотнище павутиння — старе-старе, пошарпане вітром, забуте. — Я прийшов, — сказав він пошепки. Полотнище байдуже гойднулося. Заколихалося гілля; на голову Ігарові обсипалися три чи чотири зморщені листочки. — Я прийшов, — сказав він голосніше. — Агов, ти… Я прийшов. Далеко десь прорипіло віджиле дерево. Ліс скрегоче зубами, подумав Ігар. Він рушив уперед, але не вниз, до дна яру, а навіщось краєчком, начебто чогось очікуючи або щось розшукуючи. Нібито сподіваючись… Спочатку причувся запах давнього гару. Давнього, але все одно їдкого. Далі попереду майнуло чорне. Ігар спіткнувся й зупинився. Тут була пожежа; чорні кістяки ялин шпичаками стирчали в небо. Деревні вуглинки гарно зблискували в ріденьких, скороминущих сонячних променях. І листя, і хвоя перетворилися на попіл — тим страшнішими й величнішими здавалися полотнища сірого павутиння, що подекуди звисало з гілля, мов клапті поховального покрову. Павутиння не горить?! Ігарові стало зле, він присів просто на чорну землю. Ілаза… Ілазина доля… Невже він спізнився?! Цьому пожарищу ніяк не менше кількох тижнів. Ні, ні… Чи Ілаза, навпаки, врятувалася? А скрут загинув? — Ілазо… Ім’я пролунало дивно. Майже незнайомо, і, щоби позбутися мари, він покликав знову, тепер уже голосно: — Ілазо! Тиша. Він підвівся. Його обов’язок… До кінця. Він знайде її… Униз, до струмка, що біжить по дну яру. Чи варто говорити Ілазі правду? Якщо вона, звичайно, жива… То чи варто пояснювати їй? Мабуть, ні. Нехай і для неї, і для скрута поясненням буде… Йому не вдалося додумати до кінця. Він ішов неквапно, мов людина, яка здійснює щоденну прогулянку. Цілковита бездумність скінчилась, але його змінені думки були надзвичайно розшарпаними й дивними. Перед очима чомусь час від часу виникало куряче яйце, що падає на мозаїчну підлогу. Саме на мозаїчну. Яйце ляпало, розтікалося жовто-білою калюжкою… Білі уламки шкаралупи вискалялися зубчастими краями… І все спочатку. Ляп… Далі він пішов повільніше. А по тому й зовсім зупинився. Ілаза стояла на протилежному березі струмка. Світла її сукня давно зробилася брудно-сірою. Обличчя змарніло, подорослішало, якось невловимо змінилося… Ляп. Розбилося в його уяві настирливе біле яйце. З Ілазиного обличчя на нього дивилася мати її, княгиня. Він навіть злякався на мить — чи не чари, не мара, чи не вишукана помста… — Ілазо… — покликав він хрипко. Жінка судомно ковтнула — та не зронила й слова. — Ілазо, я прийшов… тому що… Вона мовчала й не рухалася. Ігар намацав кострубатий стовбур і сперся на нього, мов на ціпок: — Ілазо… Пробач. Я не знайшов її. Всю провінцію обійшов — нема Тіар… Вона вмерла, мабуть. Напевне вмерла… Жінка на протилежному березі кліпнула. Ігарові здалося, що вона старша за нього років на десять. — Я прийшов, ось… А більше нічого не можу зробити. Пробач, не можу… Було б легше, якби вона заплакала. Або вибухнула прокльонами, або кинулася йому на шию, — але вона просто стояла й дивилась. Як нежива. Він зціпив зуби, ступнув уперед. У струмок… Холодна вода швидко нагадала той день, коли вони, гадаючи, що перемогли долю, йшли до каменя-вівтаря. Наближалися до нього з двох різних берегів… по коліна у річці… широкій і мілкій… Спогад миттєво збляк, стиснувся, обм’як, ніби опалий з дерева листок. На його місце прорвалося щось інше, заборонене — Ігар зробив зусилля й загнав його в темні глибини пам’яті. Назавжди. Досить, що ім’я її… — Тіар, — хрипко сказала Ілаза, й це було перше її слово. — Де Тіар? — Її нема… — Не може бути, — Ілазин голос лунав рівно й глухо, так могла б говорити оживлена статуя. — Не може бути. Де вона. — Її нема… Тієї миті, коли до Ілази лишилося кілька кроків, він спиною відчув чужу присутність. І на якийсь час Ілаза перестала існувати. Повільно, мовби побоюючись ненароком звихнути шию, Ігар озирнувся. Тіні не було видно — та Ігар знав, де вона. У густій кроні присадкуватого, ще зовсім зеленого дуба. — Її нема, — повторив він утретє. — Я не знайшов її. Робіть зі мною, що хочете. Йому відразу стало так легко! Все, що потрібно було зробити, зроблено, все, що потрібно було сказати, сказано. Зараз можна просто сісти на травичку й трішки відпочити. Він посміхнувся. Бракувало тільки, щоб саме зараз його розібрав той ідіотський, невчасний сміх… — Навіщо ж ти приперся? — сказала в нього за спиною Ілаза. Нервовий сміх обірвався. — Навіщо? — голос у неї затремтів. — Ти… ти нікчема. Ганчірка. Ти втяг мене… прирік мене… а тепер не зміг навіть… навіть… — вона схлипнула, і це схлипування судомою пройшло по всьому її тілі. Він хотів сказати їй щось. Він хотів підійти, обійняти — але не послухався язик і відмовили ноги. — Ти… — Ілазу трусило, вона входила в свою істерику, як ніж входить у масло. — Ти… навіщо ти прийшов сам?! Щоб я іще раз помилувалася твоєю шмаркатою пикою? Навіщо ти припхався, якщо не привів Тіар?! Слимак… Куди я дивилася, коли купилась на твої казки про любов… про шляхетність… Така вона, твоя велика любов?! Ігар дивився туди, де серед темного дубового гілля губилася інша темрява, що мала погляд. — Відпустіть її, — сказав він несподівано для себе. — Що дасть тепер її смерть? Бачить Птах, я зробив усе, що міг, — заради неї, своєї дружини… Якщо хочете мститися — мстіться мені, вона ж бо в чому винна? Ілаза на мить примовкла, щоб відразу захлинутися презирством: — Чого тепер варта твоя вдавана шляхетність? Чого варта твоя брехня, чого варта ця твоя поза? Хочеш умерти героїчно? Не вийде — сконаєш, мов той хробак! Мокриця! Тварюка остання! Вона вишукувала найбридкішу, найстрашнішу лайку. Вона називала його найогиднішими прізвиськами; потім упала на землю й забилася в риданнях. Напевне, слід було напоїти її водою зі струмка, але Ігар не міг зрушити з місця. — Не мовчіть, — пошепки сказав він темній дубовій кроні. — Робіть що-небудь… Узялися вбивати — вбивайте… Але ж Тіар від цього не з’явиться… Тиша. Тільки віддалений шум вітру, постукування дятла та схлипування Ілази. Нарешті вона затихла. Сіла на п’яти, ховаючи обличчя в долонях; невиразно прошепотіла крізь пальці: — Ігаре, пробач… Він мовчав. — Ігаре… Я не можу, прости… — Нічого, — сказав він, як і раніше, пошепки. — Потерпи… Із дубової крони спостерігали. Погляд давив, неначе надгробок, — Ігар не міг зрозуміти, якими саме почуттями переповнено третього, мовчазного свідка подружньої сварки. — Я виконав усе, що ви звеліли, — почав Ігар, і голос його звучав напрочуд рівно й сухо. — Я обійшов усю провінцію Ррок, усі міста й містечка, селища й хутори… Я скрізь шукав жінку на ймення Тіар із темним волоссям і карими очима з прозеленню… і з плямою у вигляді ромба під правою лопаткою. Бачить Птах, на шляху мені траплялося багато схожих жінок, але жодна з них не була Тіар. Зірка Хота зайшла, шлях мій скінчено… Дабат. — Дабат… — луною долинуло до його вух. Він ще не усвідомив, чий саме голос чує, він відчув тугу, що підступала до горла. Так буває уві сні, коли зриваєшся в прірву без дна… — Дабат, — тепер йому здалося, що це шарудить осіннє листя. — Хай буде так. Тоді він схлипнув — і повернув голову. Вона стояла теж на березі — ледь вище за течією. В опущеній руці був вузлик — той, із яким вона зазвичай поспішала на допомогу. — Ні! Уже на бігу він прокляв своє життя й нескінченну дурість долі. — Ні! Втікай! Утікай, благаю… Заради Птаха… Земля раптом кинулася йому в обличчя — заточився об корч і впав. Голова Тіар пливла над ним у сірому небі — точніше, це пливли хмари, й від цього темне волосся з мідним полиском здавалося куполом вежі, яка ширяє в небі. Скрут теж бачив її — але мовчав. Мертво мовчав, не виказуючи себе ні звуком, ані порухом. Ігар звівся на лікті. Обернувся до темної крони, видихнув крізь зуби: — Якщо ти доторкнешся до неї… Якщо тільки доторкнешся… — Іди, Ігаре, — озвалася жінка глухо. — Бери Ілазу та іди… Усе, що тут відбудеться, стосується тільки… — Я помру раніше за тебе, — сказав він хрипко. — Щоб дістатися до тебе, йому доведеться відкинути з дороги мій труп. Тіар зробила крок до дуба. Дивно, але скрут був ще й досі там. Втім, він такий прудкий, що його «там» і «тут» майже невіддільні… Ігар став на її шляху. Яке в неї змучене, сумне обличчя. Тепер на ньому виразно читаються її роки; напевно, вона встигла впустити в цей світ половину тих, хто нині живе. Та, що стоїть біля брами в життя… — Відійди, Ігаре… Дякую тобі. Тепер відійди. Ігар упав навколішки. Потім рачки; по кісточки в струмку стояла Ілаза. Знову бліда й мовчазна, мов нежива. Ось так… Тіар ішла. Ігарові здавалося, що вона торкається трави тільки пеленою старенької темної сукні. Що ноги її пливуть над землею… І тоді йому виразно побачилось, як на голову їй падає, нечутно розгортаючись, сіре павутиння. Стягує, згортає в кокон, тягне вгору. «Ти… уявляєш собі… Як саме скрут чинить зі своєю… з кривдником? Ти не зможеш такого уявити. Ніколи…» — Тіар! Вона озирнулася. Очі її говорили: стій! Наказ був настільки владним, що Ігар, який уже приготувався до стрибка, обм’як і знову осів на землю. А Тіар уже знову йшла. Назустріч своїй долі. Ігар замружився. У чорній темряві миготіли червоні плями, дивитися на це було нестерпно, він не витримав і підняв повіки. Тіар не йшла більше — стояла, безпорадно вдивляючись у переплутані крони. Вона його не бачить. Вона теж його не бачить… Та чи розуміє, що чекає на неї?! — В ім’я твоє… Це вимовили її губи? Чи Ігара обдурив шелест жовтого листя? — Аальмаре. Ігар здригнувся. Здається, Ілаза сіпнулася теж; увесь ліс здригнувся, гублячи останнє жовте листя. Незнайоме ім’я вміщало в собі… те, чому Ігар не знайшов би назви. Але відчуття було таке, начебто він зазирнув у старий, незміряно глибокий, вподобаний примарами колодязь. — Аальмаре… в ім’я твоє. Дванадцять немовлят я врятувала від неминучої смерті. Дванадцять хлопчиків на землі носять твоє ім’я… Мовчання. Шелест листя й шелест струмка. Мертва тиша лісу без птахів. — Аальмаре… Десять тисяч ночей… Я благала долю дозволити мені бути з тобою разом. Там, після… після… всього. Але доля зрозуміла мої молитви по-своєму… Тиша. — Аальмаре… Коли я насмілилася повернутись… коли я змогла вже… коли я вже вміла й хотіла тобі пояснити… Там було порожньо й страшно. І павутиння, павутиння… І мені сказали, що ти… Ігар до крові закусив губу. Тіар вище підняла бліде обличчя: — …Що ти вмер, Аальмаре… Аальмаре. Як давно я не вимовляла вголос… У темних кронах панувала безмовність. Тіар повільно повернула голову. Подивилася на Ілазу, що стояла у воді; невидющий погляд зупинився на Ігарові. — Ідіть… Будь ласка. Я… не можу так… Я ж іще повинна сказати… — Тіар… — простогнав він з колін. Губи її ледь здригнулись, але погляд залишався несхибним. Йому, Ігарові, ніколи не вдасться її переконати — тим більше тепер, коли за спиною в Тіар стоїть її таємниця. Та, котру вона з такою гідністю носила в душі все життя. Тягар і тавро, таке само незнищенне, як родима пляма під правою лопаткою… Ігар зрозумів раптом, що більше нічого не може зробити. Що він зайвий. Що дійсно повинен піти. Зараз. На негнучких ногах він підійшов до Ілази. Простяг їй руку: — Ходімо… Вона вклала в його пальці крижану, зовсім дерев’яну долоню. Тихо й слухняно, мов дитина. І вони пішли геть. Не озираючись і не дивлячись одне на одного. А потім за їхніми спинами ледве чутно гойднувся ліс, Ігар все-таки озирнувся. Тіар стояла навколішки. Перед нею, на відстані простягнутої руки, під покровом танцю тіней стояв той. Ілаза, яка теж озирнулася, глухо застогнала, затискаючи собі рота долонею. Очі. Незрозуміло, як із такої відстані, в непевному танці тіні можливо було розгледіти його очі — але Ігар розгледів. Чи то йому привиділося? Ці очі не могли належати людині — але ось погляд… У погляді було цілком людське, але незрозуміле Ігарові почуття. Минуло кілька довгих секунд. А потім усі сили Ігарової душі рвонулися до Тіар, бажаючи врятувати її — або розділити з нею долю; тепер вона озирнулася. Обличчя в неї було зосередженим, як під час тяжких пологів. Як тієї ночі, коли Ігар уперше побачив її. Здається, він більше ніколи її не побачить. * * *

— Шлюб, скріплений на Вівтарі, непорушний, — глухо сказала Ілаза. Вони стояли на узліссі. Дорога до людей, занедбана, мокра від роси, від узбіччя до узбіччя була затягнута туманом, і колючі кущі, вишикувані вздовж неї, ніби варта, здавалися потворними чорними статуями. — Куди ти підеш? — запитав Ігар, дивлячись убік. Ілаза коротко зітхнула: — До матері… Я піду до матері, Ігаре. Зрештою… — вона хотіла щось додати, але затнулася й замовкла. Носком черевика підчепила кущик жовтавої трави; сумно посміхнулася: — Може, коли-небудь?.. — Так, — сказав він швидко. — Звичайно. Коли-небудь, коли все це забудеться… Ілаза відвернула погляд: — Дорого я б заплатила, щоб… забути… Але не вийде, як ти думаєш, Ігаре? — Не вийде, — підтвердив він тихо. — І в мене теж. Ілаза підчепила трав’яний кущик знову, так, що він нахилився, задер білясте коріння, оголюючи чорну, пухку землю під собою. — Шкода… Але… але ж треба на щось сподіватися? Так? — Так… Дивися! Обоє задерли голови, вдивляючись у небо над лісом. Осяяний висхідним сонцем, там ширяв із розгорнутими крильми величезний білий птах. Цей птах зміг би, напевне, вкрити собою селище; двоє, що дивилися в небо, розрізняли кожну пір’їнку в хвості, кожен вигин витонченої шиї і, здається, навіть уважний погляд… Небесний птах, який склався з ранкових хмар, здригнувся — і станув під поривами вітру. Розпався на пластівці туману. Обоє мовчали. Ігар зціпив зуби, відчуваючи, як липкий тягар, який тис на груди так давно, що він забув і мислити себе вільним, — як цей гнітючий тягар відступає. Залишає по собі тендітний, змучений спокій. * * *

Дівчинка стояла серед великого лісу, очі в неї здавалися чорними від неймовірно розширених зіниць. А поряд із нею, на відстані простягнутої руки, стояв він. Дівчинка багато років жила в подобі дорослої, навченої життям жінки, а він — він жив у подобі… …про яку краще не згадувати. Яку страшно побачити, — але вона дивилась, і по її дорослому обличчю текли, наздоганяючи одна одну, великі сльозини. Перед ними лежала річка — широка й мілка, дівчинці по коліна. На дні невиразно біліли дрібні камінчики — а посеред потоку лежав іще один, величезний і плаский, виступаючи з води, мов жертовний стіл. Не дарма люди з давніх-давен прозвали його Вівтарем. Світанок над річкою набирав сили, і якщо придивитись, можна було розгледіти на пласкому камені пеньочки згорілих свічок. Дві, три, чотири… — Тіар. І тоді дівчинка повернула до нього мокре, змінене часом, майже перелякане та майже щасливе обличчя. Святий Птаху, допоможи їм.

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 14 15 16 171819 Следующая ⇒