Annotation 17 страница

 Мовчання в дорозі обтяжувало Ігара, однак Тіар не підтримувала розмови, а на колишню безперервну балаканину в нього забракло сили. У відчаї він замовк, дивлячись, як повільно повзе шлях, і в сум’ятті намагався зібрати думки докупи. Ромб. Це головне, про це варто пам’ятати; не залишилося сумнівів і вагань — поряд сидить саме та жінка, заради якої він збивав ноги об каміння провінції Ррок. Заради якої ліз у лігвисько хвороби, у портовий дім розпусти, в цвинтарний склеп… Ромб. Дабат — хай буде так… Заночували знову під відкритим небом, а ніч видалася холодна, й багаття незабаром згасло, бо серед поля його не було чим підтримувати. Попередня безсонна ніч виснажила обох — але холод не давав заснути, пробирався під тонку ковдру й діставав, здавалося, до самих кісток. Ігар лежав, згорнутий калачиком, і відігрівав диханням власні коліна; на візку крутилася Тіар. По тому він почув, як вона встає — і зачаївся, вдаючи, що спить. — Так не піде, — сказала вона в нього над самою головою. — Ми повинні берегти тепло. Ігар відчув, як під боком у нього прилаштовують оберемок соломи. Тіар спритно спорудила подобу постелі та вляглася поряд; краєчок Ігарової ковдри було безцеремонно захоплено — зате й ковдра Тіар укривала тепер обох. Від Тіар струмувало тепло. Ні про що інше не думаючи, він присунувся ближче; вона пахла димом і річкою, і осінніми очеретами, й лікарським зіллям. Ігар блаженствував, зігріваючись, і відчував, що тремтіння Тіар теж потроху втихає. Яке щастя — бути в теплі й спати… Її голова лежала на його передпліччі. Її тепла спина притискалася до його грудей, дотик був м’яким і затишним, він сховав холодного носа в її густому волоссі й, засинаючи, відчув себе спокійним і захищеним. Як колись, у напівстертих спогадах раннього дитинства, біля майже забутої матері… Тіар повернулась уві сні, звільняючи його затерплу руку. Тепер він відчував на собі її подих; ніс відігрівся. Під його стуленими повіками металися кольорові плями, він вислизав у сон, провалювався в солодку яму, де пахло лікарським зіллям… Далі він здригнувся, ніби від поштовху. Усередині їхнього з Тіар притулку було тепер по-справжньому тепло, навіть задушливо; жінка спала, він чув її спокійне дихання й відчував м’який пружний бік. Намагаючись зміркувати, що його збудило, Ігар прислухався; навколо панувала тиша, й навіть Місяць, що пасся віддаля, не виказував своєї присутності жодним звуком. Тоді він прислухався до себе. Затамував подих і замружив у темряві очі, намагаючись відігнати нав’язливе видіння — Тіар, оголена, входить у воду… Видіння не минало. Він спробував відсунутися; жінка спала мирно й безтурботно, а він відчував її пружний бік і бачив при цьому, як річкова вода струмочками стікає по стегнах і колінах… По білій оксамитовій шкірі. Вона рівно дихала уві сні — а йому здавалося, що її дотик обпікає. Що щільна тканина її сукні стає прозорою, мов серпанок. Що він бачить, як мірно колихаються груди… І маленький пупок зморщився, ніби замружене око… Що варто лише простягти руку… Він до крові закусив губу. Біль на мить упорався з марою — але тільки на мить, бо й із солонавим присмаком у роті триклята плоть дратівливо бажала, бажала, бажала… Її губи, оточені ледь помітним пушком… Запах диму й зілля… М’який бік, важкі груди, нестерпний дотик… Він ледь стримав стогін. Боком, наче краб, вибрався з-під ковдр у досвітній холод. Рачки відповз убік; кінь здивовано форкнув. Птаху, яке безчестя! Яка підлість і гидота, він бридкий самому собі… Його трусить від холоду й жадання, і та клятва, яку він приніс на Вівтарі, ні від чого, виявляється, не захищає… Він до світанку блукав у темряві, стрибав, намагаючись зігрітися, і рахував кроки. І гнав, гнав від себе настирливий образ, і закликав спогади про Ілазу, порівнював і знову переконувався, що його дружина гарніша. Молодша й гарніша, тонша й легша… Тіар прокинулася, коли розвиднілось. Акуратно склала ковдри до скрині; розпустила й ретельно розчесала темне з мідним полиском волосся, скоса глянула на тремтячого Ігара — та ні про що не спитала. Під першими променями сонця він зігрівся й задрімав, скорчений на жорсткому сидінні; Місяць невтомно біг уперед, крізь сон Ігар чув, як Тіар розпитує когось про дорогу, про розгалуження шляхів, про Підчерев’я; у нього не було сили, щоб розтулити повіки. Й сновидінь теж не було. Далі він прокинувся — трусити перестало. Сіпнувся, підняв голову, намагаючись зрозуміти, куди вони приїхали і котра тепер година; ні селища, ні заїзду, бодай самотньої хатини поблизу не було. Поле — вижате, гладеньке, й на самім краєчку вдалині ряд високих тополь, нерівний, ніби китиці на старій скатертині. Тоді він запитливо глянув на Тіар. Вона відпустила віжки й замислено дивилася на стерню, де поблискували срібні ниточки тонесенького павутиння. Він злякався. Мовчання, порожнє поле, очужіле обличчя жінки, сидить поряд… — Ми скоро прибудемо, Ігаре, — промовила вона повільно. — Я розпитувала людей — два дні шляху від сили… — Справді? — запитав він, намагаючись зобразити радість. — Добре, як добре, сестра вже зачекалася… Тіар повернула голову: — Сестра? Він похолов. Триклятий сон розм’якшив мозок. Трикляті безсонні ночі… — Ілаза… Дружина. Тіар підняла брови: — Дружина чи сестра? Він роздратовано труснув головою: — Дружина… Ми поєдналися на Вівтарі. Тіар не відводила погляду. Зелені зірочки здавалися Ігарові недоступно холодними й недосяжно далекими — справжні зорі небесні, колючі й байдужі. — Ти забрехався, Ігаре. Ти постійно брешеш. Він відчув, як стискується горло. І це тоді, коли він сказав найчистішу правду… — Я люблю її, — від зціпив зуби. — Я присягаюсь… А чи любиш? — запитав невидимий спостерігач. А чи впевнений ти у своїх словах? — Я люблю! — вигукнув він безпорадно. Тіар відвернулася. Ігар дивився, як вітер шарпає тонке пасмо в неї на скроні. До мети залишилося якихось два дні… Нехай Птах навчить його бути сильним. Тому що він стомився, він безнадійно стомився, й від колишньої рішучості не лишилося й половини… — Ти знаєш, мені ж можна сказати, — вона дивилася на нього знову, і зелені зірки потроху теплішали. — Мені дуже багато чого можна сказати, ти не уявляєш, скільки таємниць я отак ношу… Скажи мені, Ігаре. Я все чекала, що ти зробиш це сам… Він мовчав. Місяць переступав ногами, в’яло ганяючи хвостом млявих уже осінніх мух. — Той тягар, що тебе гнітить, — Тіар дивилася, не відриваючись. — Таємниця, що її ти приховуєш від мене. Мені шкода, що ти не хочеш, не зважуєшся… Він опустив очі. Зараз вона скаже — зізнайся, бо нікуди не поїдемо. На її місці він сказав би саме так, — але ось що тоді робити? Тіар зітхнула. Відвернула погляд, подивилася вдалину — туди, де густо-синє небо стикалося з нерівним рядом тополь, а під ними спочивало поле, а вище, ледь помітні в синяві, тяглися ключем чорні птахи. Одна-єдина хмара сяяла круглими, весільно-білими боками. — Ігаре… А ти коли-небудь бачив, як б’ються латники в пішій лаві? Здивований, він мовчав. — Два ряди пруть один на одного, й переможе той, у кого нерви міцніші… Бо коли вони зійдуться — це різанина, Ігаре. Біля нашого села… Убий мене, я не знаю, хто й із ким воював. Мені сто разів пояснювали — але я не пам’ятаю… Отож, біля села й трапилася ця… битва. Всі жителі заздалегідь розбіглися, худобу погнали з собою, а пожитки, які могли, закопали… А одному дівчиську було десять років, усього її майна було — лялька, Анісу звали… Вона теж закопала ляльку — в соломі… А потім не витримала, втекла від родичів і повернулася по неї, коли вже вдарили барабани… Тіар замовкла, дивлячись крізь Ігара. Обличчя в неї дивно змінилося — вона розповідала про дівчинку, якою сама була колись, але розповідала так, начебто була її матір’ю; Ігар внутрішньо зіщулився, уявив собі, як сходяться дві залізні стіни і як дитина кидається поміж них. Зелені зірочки в очах Тіар зникли, поглинуті величезними чорними зіницями, — якої ж сили було потрясіння, якщо спогад про нього й через десятиліття не думає мерхнути… — …і довга-довга мить. Мить долі, мить порятунку, знаєш, мені це запам’яталось, як біле сонце із чорними променями… Промені, начебто дим… — вона перевела подих. — Він, бачиш, не тільки життям ризикував, життя саме тоді нічого для нього не варте було… Він ризикував кар’єрою своєю проклятущою, результатом бою, адже ряди його війська могли розладнатися… Вони й розладналися, й збилися з кроку, але супротивник теж розгубився, тому сили знову зрівнялись; і серед порубаних трупів навпіл було й тих, і інших, це я добре пам’ятаю… Чорний ключ над обрієм станув. Дві сороки сіли на стерню, вилаяли байдужого коня, обурено пересмикнули хвостами й полетіли далі. Ігар мовчав; перед очима в нього стояло давнє видіння — дівчинка з дерев’яним намистом на порозі будинку… І зовсім поряд рубають курку на грубій колоді. Заляпана червоним сокира… Тіар говорила; зіниці в неї заспокоїлися, карі очі знову зробилися зелено-карими: — …ніхто не чував про такий звичай. А це був стародавній звичай тамтешнього народу — вони брали в дім дівчинку й виховували, а потім женилися на ній… У нас на селі це вважали дикістю, але там, на його батьківщині, чинити інакше вважалося непристойним… А він… Ігар слухав. Йому здавалося, що поле зачаїлось і теж слухає. Чоловік, який вирятував Тіар із поля бою, був втіленням мудрості й шляхетності; йому сумно згадалися похмурі погляди її родичів із села Кровище. Ах, звісно, вони ж і говорили про дивний звичай, вони говорили «він завіз її…» І похмуро насуплені брови. І відвертають погляд, який… Розповідь Тіар обірвалася так само раптово, як і почалась. Вона зненацька затнулася, взяла віжки й гримнула на Місяця. Коник зрушив таратайку з місця; Ігар дивився на свою супутницю, намагався вгадати, чому, коли вона була ще в дитинстві нареченою настільки чудового чоловіка, Тіар поневіряється тепер шляхами в самоті. Повитуха, яка ніколи не народжувала… Він чекав, що вона продовжить розповідь — але вона дивилася вперед, на обрій, де губився шлях, де за два дні мало заманячіти страшне узлісся… Ігар здригнувся. Потупився: — А… що з ним потім сталось? — Він умер, — відгукнулася Тіар незворушно. — Його вбили на війні? Звідкілясь збоку налетіла величезна безладна зграя вороння. На хвилину затулила собою небо й помчала геть із хрипким карканням та несподівано теплим вітром; ніби відроджувалося літо. Поверталося на кілька годин яскраве, тепле й шалене літо, літо на один день, вкладене, наче в раму, в холодні осінні ночі. Веселенька картинка в похмурому обрамленні… Тіар мовчала. А навіщо вона взагалі розповіла мені все це, з тугою подумав Ігар. І сам же собі відповів: а кому їй розповідати?! Тіар начебто вловила його сум’яття, раптом посміхнулася — світло й безтурботно. Як цей день. Ігар дивився, не в змозі відірвати погляд; камінь, який усі ці дні лежав у нього на душі, здригнувся, ніби його зрушили. Наступної миті Ігар зрозумів, що каменя більше нема, а є сонце серед синього неба, Місяць між голоблями та ця жінка, що сидить так близько — навіть важко повірити. Він глибоко вдихнув, щоб переповнитися осіннім повітрям по самі вінця. Простяг руку, щоб доторкнутися до її пальців — рука повернулася, так і не зважилась на зухвальство. Чи надмір повітря в легенях, чи надмір несподіваних почуттів — але голова його п’яно й солодко запаморочилась; Тіар дивилася, як і раніше, посміхаючись, і на Ігара зійшло відчуття спокою та захищеності, подібного він не знав з дитинства. На його долоню, яка судомно вчепилася в дерев’яний бортик, лягла її рука. Це було настільки природно і спокійно, що Ігарові здалося, нібито він чує слова: усе буде добре. Усе буде гаразд, заспокойся, ти не самотній… Горло в нього стислося від вдячності. Він схилився й на мить доторкнувся до її руки щокою. Тільки на мить — відразу випростався й злякано запитав поглядом: нічого?! Вона посміхалася. Вона не образилась, як не ображається погожий день, коли милуються ним. Як не ображається осінь… Він дивився на неї, начебто крізь завісу. Дивно, що він дожив до цього дня. Дивно, що це відбувається наяву; Птаху, йому ж нічого не треба, тільки нехай ці секунди тривають. Ще трішечки, Птаху… Наступної миті павутинка, що летіла з теплим вітром, лягла Тіар на обличчя. Вона засміялася. Блискуча сіточка здригалася на віях. Тонке срібне мереживо, витончені ґрати… — Що з тобою?! Він сидів нерухомо, відчуваючи, як відливає від обличчя кров. Як підіймається зсередини грузлий, крижаний, убивчий жах. Як тінь, чорніша за ніч, налягає на це сонце й на це обличчя, придавлює важким черевом, розмазує, чавить… — Ігаре, що трапилось?! Вона вже струснула павутинку. У її очах було невдаване занепокоєння: — Тобі зле? Дати води? Він хотів розтягти рота в посмішці — й не зміг.
 Пополудні їм трапився колодязь, викопаний і обладнаний навмисно для подорожан; поки Тіар напувала Місяця, Ігар відійшов далі від шляху, туди, де в низовині мальовничо юрмилися берізки. Краса гайка виявилася Ігарові байдужою. Він витяг із-за пазухи мотузку, викрадену з господарства Тіар. Ніяких особливо урочистих думок не спадало. Взагалі ніяких — тільки суто технічні міркування: а як же без мила? А що поставити під ноги? А чи витримає ця гілляка? Потім, коли вже закріпив петлю, змусив себе подумати. Негоже йти з життя, мов безмозка худобина; треба, принаймні, відзвітувати Птахові, чому зважуєшся на цей бридкий, за всіх часів зневажуваний вчинок… — Іга-аре! Тіар уже напоїла коня. Тіар оглядається в пошуках супутника; звабливий голос дивно напружений: — Іга-аре!!! Темний ромбик під правою лопаткою. Дівчинка з дерев’яним намистом; «Десять білих лебедів із далеких із полів…» Ілаза. Вівтар. Скрут. Ілаза… Він безтрепетно відштовхнув гнилий пеньок, який слугував за опору. Останньої секунди встиг подумати про Аду, — що вона відчувала? Крижаний страх польоту в безодню — і біль. Ада відчувала невимовний біль — Ігар закричав, і крик його змінився хрипінням. Тіло танцювало в петлі, дико бажаючи дихати — але гортань страшно зсудомило; Ігар зрозумів, що не витримає більше ні миті. Ні… По довгій болісній судомі наповзла пітьма.
 «Десять білих лебедів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі див, принесуть тобі…» Він був справді здивований, тому що біль повернувся. Цього не може бути, це несправедливо, невже й після смерті доведеться страждати?! — «… віднесіть лихі муки, повз нас, повз нас пронесіть…» Він лежав на жорсткому. На вогкій землі; у височині над ним погойдувалося мереживо березового гілля — зелене з золотом… Підсвічене червоним… Боліла шия. Він застогнав крізь зуби; на обличчя йому лягла гаряча долоня: — Ігаре… Він засмикався, намагаючись зітхнути. Вигнувся дугою, марно силкуючись проштовхнути в легені хоч трішки повітря; на його рот лягли її вологі губи, силоміць вдмухнули в нього осінній вітер, а руки боляче натисли на живіт, примушуючи вдихнути: — Дихай… Кілька хвилин він жив, підкоряючись ритмові її дихання. Плачучи від болю — й все-таки оживаючи, бо тіло обурено відкидало саму думку про можливу смерть. Яке норовливе життєлюбне тіло… Ада не хотіла жити… І її не було кому вийняти з петлі. Бідолашна Ада. До чого ж паскудною була її смерть… Ні, йдучи з життя, варто придумати інший, спокійніший спосіб… — Дихай! Він знову застогнав. Почуття — всі, які не біль — поверталися по черзі, знехотя; прийшла прохолода, бо сорочка на ньому була розкрита, й груди нили, безжально пом’яті дужими руками. Прийшов запах лісу й листя; прийшло відчуття мокрого — волосся злиплось, крижана вода стікала по обличчі, й мокра сорочка, й — що найнеприємніше — зовсім мокрі штани… Відчуття її губів. Які вганяють у нього повітря, вдихають у нього життя. Скількох вона зустріла в цьому світі… Стоячи ніби на воротах… Впускаючи в світ… і його, Ігара, теж. Навряд чи хоч одна дитина… здатна зрозуміти, відчути… як це — приходити в світ… повертатися… Тіар повільно випросталася; тепер він дихав без її допомоги, дихав, долаючи біль у горлі. На губах холонув спогад про її дотик. Поцілунок… — Повертайся, — сказала вона пошепки. Він зрозумів, що не може говорити. А якщо й міг — промовчав би. Він вирішив поки ні про що не думати. Десь там, попереду, на нього чекає неминуча туга — але поки що сили вистачає тільки на те, щоб милуватися грою березового мережива. Уже захід… скільки часу минуло?! — Ну, ти й живучий, — сказала Тіар глухо. — Тихше, тихше… Дихай… Він дивився на її змарніле, зосереджене обличчя. Скільки все-таки часу він був… на межі? Чи Птах не хотів брати його у свої золоті палати?! — Я ж просила тебе, — прошепотіла вона докірливо. — Я ж просила зізнатися, сказати… А ти… Вершечки беріз ніби відлітали високо, в синяву, яка потроху тьмяніла, з’єднувалися над головою стомленої пригніченої жінки; Ігар винувато опустив повіки.  Розділ тринадцятий
 

 * * *