Annotation 15 страница

 По-доброму не склалося. Дівчинка, яка принесла Ігарові обід, здавалася збудженою і радісною — «У тітки почалося». Посеред подвір’я розвели багаття, і старша господиня урочисто кинула туди жертву добрим духам — пучок духмяних трав. Діти в захваті стрибали навколо, викрикуючи лічилки-заклинання та вдихаючи терпкий дим. До вечора радість у будинку згасла, залишилося тільки збудження; у сутінках до воріт підкотив візок, який привіз владну високу бабу — найкращу на три села повитуху. Ігар, якому раптом страшно й тужно зробилося в його самоті, сидів на кухні разом із дітьми старшої господині — всі вони по черзі нянькали сина Тірі, дворічне хлоп’я, чий братик чи сестра збиралися нині з’явитися на світ. Раз у раз забігав стурбований чоловік Тірі, голосно хлебтав із кухля воду, витирав вуса, обводив кухню невидющим поглядом і квапився геть. Згори, зі спальні, дедалі виразніше чувся стогін. Коли чоловік укотре вже заскочив у кухню, він поманив Ігара пальцем: — Ходи-но… І коли той вийшов, прохально взяв його за лікоть: — Ти… Страшно мені чогось. Вони, — малися на увазі старша господиня та її чоловік, — вони ж бо при ділі там, а мене вигнали… А мені страшно самому. Першого разу так не боявся… Тірі… вона… Він замовк, шукаючи слів і одночасно вдивляючись Ігарові в обличчя — чи не думає сміятись?! Ігар не думав; чоловік Тірі перевів подих: — Ти… своєму б я не сказав. Ти чужий, прийдеш-підеш… Побалакай зі мною… поки там… Щоб не так довго… Ось як тебе, приміром, звуть? Ігар назвався. — А мене Глабом, — чоловік Тірі тужно зітхнув. — Першенький наш хлопчик швидко народився… А це… може, дівчисько? Ігар кивнув, погоджуючись; він нічого не знав про народжування дітей, зате чудово розумів, що Глаба необхідно підтримати. Згори почувся не стогін уже — крик; Ігар відчув, як бігають по шкірі липкі бридкі сироти. Немудряща Тірі зі своїми добрими казками… Глаб судомно здавив йому руку: — Дружина… вона терпляча. Вона страх яка терпляча, їй якось на косовиці палець на нозі відрізало… Так вона ні слізочки не зронила, посміхалася навіть, матір свою заспокоювала… А… Тірі закричала знову — голос здавався невпізнанним. Ігар болісно ковтнув. — Чогось довго, — Глаб стискав і розтискав пальці. — Я… піду туди. Я запитаю, як… Ігар пішов слідом. Двері в спальню було відчинено. Повитуха говорила роздратовано й владно; старша господиня, здається, заперечувала. Щось зі стогоном намагалася сказати породілля; з кімнати вийшов похмурий, ніби хмара, старший хазяїн. Відіпхнув Глаба, який спробував пробратися всередину: — Йди… Не до тебе… Глаб скривився — вираз дитячої слабкості псував його мужні, гарні, загалом, риси: — Що… не так? Не так?! Хазяїн зціпив зуби: — Значить… повитуху треба кликати, що на заїжджому дворі живе. Вона… У кімнаті грюкнуло щось важке; найкраща на три села повитуха розчинила двері навстіж, так, що Ігар устиг побачити постіль, когось на ліжку та якісь ганчірки на підлозі… Повитуха взялася руками в боки, і підборіддя її, позначене великою родимкою, вперто задерлося: — Я тобі покличу! Я тобі покличу її, приблуду! Я тобі дурна, значить?! Я кажу, доля веде, доля або матір виведе, або й дитину… Глаб обома руками схопився за горло: — Тірі… Дружину мені врятуйте, а вона потім іншого народить! Із відчинених дверей почувся майже звірячий, стражденний крик. Ігар притулився до стіни. Святий Птаху… Ну як же все це живе поряд у одному світі? Цвинтарі, що кишать хробаками й жебраками, хтива метушня на віку саркофага, обтяжена тілами шибениця… Чому світ дотепер населений? Його так важко населяти, цей паскудний світ, так нестерпно важко… І власна Ігарова доля, якщо вдуматися, не настільки вже трагічна; все виправне, якщо це не смерть чи пологи… — Проти долі не попреш, — холодно повідомила баба. — А ця приблуда, кажуть, уже сотню бабів заморила… — Брешеш ти все! — не витримала господиня. — Коли не можеш, влади твоєї нема… — Можу! — завелася повитуха. — Ось до цих пір, — і провела рукою по горлу, — можу, а далі вже доля… Тірі закричала знову. Глаба пересмикнуло; хазяїн похмуро дивився вслід бабі, яка ввійшла в кімнату й зачинила за собою двері. Дружина його мовчки очікувала. — Послати? — пошепки запитав хазяїн. — За повитухою… Жінка вагалася. Ігар бачив, як пальці її бгають край фартушка, безжально висмикують білі нитки. — Гірше не буде, — сказав чоловік пошепки. — Куди вже гірше… Тихше, Глабе, тихше… Коли він… упоперек… у ній став… Куди вже гірше, в мене сестра отак… Глаб заплакав. — Уже пізно, напевне, — тихо припустила жінка. — Уже… Чоловік знову зціпив зуби: — Про неї… про ту повитуху, різне подейкують… Кажуть, що вона… — Чого ви чекаєте?! — закричав Ігар пошепки. Про нього всі забули, його ніхто не помічав, а тепер він нарешті й собі спромігся на слово, виступив уперед, обурений і лихий: — Чого чекаєте?! Я по неї піду! Я приведу її, зараз, а там будете вирішувати, пізно чи ні… І де яка баба що збрехала… Чоловік насупився. Очі в нього холодно блиснули; жінка піднесла пошматований край фартушка до губів: — Іди… Із кухні вистромилася дитяча пичка — і злякано сховалася знову.
 Він бив у замкнені двері, поки на збив кулаки, а потім заходився гамселити ногами, і коли зрештою сонний слуга відчинив йому, в опущеній руці мав сучкуватий ціпок: — Здурів?! Ігар пірнув під його руку, швидко озирнувся; у дальньому кінці коридору ляпав капцями вгодований чоловік у нічному ковпаку, зі свічкою. Ігар не без підстав прийняв його за власника заїзду. — Мені повитуху, — сказав він швидко, ухиляючись від над міру запопадливого слуги. — Повитуха тут живе, а там… — він затнувся, бо з’ясувалося, що навіть не знає прізвища родини, яка дала йому притулок. Там… Тірі народжує. — Моя дружина п’ятьох народила без усякої повитухи, — сухо повідомив власник. — Заклад поважний, ніч, люди сплять… — Я вам шиї переламаю! — закричав Ігар запально і, швидше за все, марно. — Людина ж… дитина… Власник поморщився: — Ти, парубійку… Не кричав би. От краще не кричав би, щиро тобі кажу… Бо ж заклад поважний, а горлані, вони, знаєш… — Хто мене кликав? На сходах стояла жінка — поверх нічної сорочки на її плечі накинутий був плед. Маленька лампа освітлювала її обличчя знизу — тому воно здавалося фантастичним і таємничим, як у кам’яної химери. — Тірі народжує, — сказав Ігар скоромовкою. — І дитина… впоперек. Тобто йде впоперек, і… — Зрозуміло, — обличчя в жінки змінилося; вона трохи нижче опустила лампу, й тіні стрибнули. — Я зараз, почекай… Ігар знов ухилився від слуги, вискочив надвір; у прориві між хмарами висів тьмяний, щербатий місяць, і це було єдине світло в усьому світі; Ігар тужно подумав, що всі зусилля можуть виявитися марними. Пізно… Жінка вийшла за хвилину; в руках мала тугий вузлик. Слуга роздратовано хряпнув дверима, які на півслові поглинули його брудну лайку. — Далеко? — коротко запитала жінка. — На західній… околиці, — з натугою вимовив Ігар. Йому хотілося вірити, що він не помилився. — Кінь є? — жінка озирнулася, начебто в пошуках екіпажа. Ігар розгубився: — Н-нема… Я так, бігцем… Жінка насупилася; Ігар злякався, що вона повернеться й піде назад, якщо коня немає… — Давно? — уривчасто запитала жінка, Ігар не зрозумів: — Що? — Давно пологи почалися? Ігар зам’явся: — Здається… близько полудня… — Нема коли запрягати… — жінка опустила голову, начебто розмірковуючи. — Перші? — Другі… — Чого ж ти стоїш?! — жінка щиро здивувалася. — Веди мерщій! Вона вчепилася за його лікоть, і вони рушили — майже бігцем і майже в цілковитій темряві; на щастя, вулиця була пряма й без перехресть, тому Ігар сподівався, що не заблукає. — Ти чоловік? — запитала жінка так само уривчасто; він спершу не розібрав: — Що? — Чоловік? Твоя дитина народиться? — Ні… — він раптом відчув мало не ніяковість. — Я так… знайомий. — Чому раніше не покликали? — у голосі її почулися крицеві нотки. — Дурні тому що, — кинув Ігар із серцем. — Бабця в них там… Здорова така… — Ясно, — відгукнулася жінка. Більше вони не розмовляли — берегли дихання; Ігар дедалі прискорював і без того швидку ходу, але жінка, на його подив, не відставала й не скаржилася — хоч узяти з її рук важкий вузлик він здогадався тільки на півдорозі. Будинок вони побачили здаля — у всіх вікнах горіли вогні, Ігар злякався, що почує плач і голосіння, як над небіжчиком, — але з будинку долинув той самий натужний, хрипкий крик Тірі. Й звідки в неї ще сила, щоб так волати?! Багаття давно догоріло, але ще не зачахло, й від нього сотався духмяний димок із запахом трав. На ґанок вискочив Глаб — білий, із тремтячими руками: — Сюди… Будь ласка, сюди… Повитуха кивнула йому, прийняла з Ігарових рук свій вузлик і рішуче рушила вгору сходами. Він не хотів іти слідом — і все-таки йшов; двері кімнати залишилися відчиненими, й у вузьку шпарину Ігар побачив, як баба з потемнілим обличчям грізно береться за боки. Його встигла вразити безглуздість сутички, яка мала відбутися — однак нічого не трапилось. Приведена ним жінка швидко оглянула кімнату, по-діловому кивнула бабі й відразу розв’язала свій вузлик та витягла звідтіля загорнуті в біле полотно інструменти. У баби ще просилося з язика якесь в’їдливе запитання, а нова повитуха вже тихо порядкувала, розпитувала про щось старшу господиню й випроводжала з якимось дорученням її чоловіка. Те залізне, що з’явилося з полотняного згортка, вразило бабу не менше, ніж Ігара, решту ж, здається, ще й налякало; старша господиня насупилася й хотіла щось сказати — однак новоприбула повитуха вже не звертала на неї уваги, і її холодна, спокійна та водночас доброзичлива впевненість миттю розставила все на свої місця. Коли повитуха присіла на ліжко до породіллі, Ігар втратив її з поля зору. Двері протяжливо рипнули й зачинилися; за кілька хвилин найкраща повитуха на три села пішла — похмура, мов грозове небо, й збентежена. Ігар, якому більше не було чого робити, повернувся на кухню. Молодші діти спали просто тут — на лавах; двоє старших дівчисьок, дванадцяти- й чотирнадцятирічна, сиділи пліч-о-пліч з міцно стиснутими губами й дивилися на вогник лампи. Ігар щиро поспівчував їм, створеним жінками й тому приреченим на такі без кінця повторювані муки… Крики Тірі ненадовго стихли; Ігар знову підкрався до її дверей і почув шерех, тихе брязкання металу, перешіптування — і м’який глибокий голос повитухи: — Десять білих голубів із далеких із полів… принесуть тобі дари, принесуть тобі дива, принесуть тобі гарну дитинку… Десять чорних лебедів, віднесуть лихі муки, віднесуть біль і хворість, повз нас, повз нас проносьте… В Ігара запаморочилася голова; він пішов у кухню й до ранку просидів у кутку, обхопивши руками плечі та слухаючи дихання сонних малят. Тірі нагорі стогнала — то голосніше, то тихіше. Стукотіли по сходах чиїсь кроки, щось приносили й відносили, повитуха говорила то тихо й владно, то півголосом приспівувала; Ігар так і не стулив очей. На ранок очманілий від пережитого, хмільний від щастя Глаб сидів у головах напівживої Тірі й невтомно гладив, торкав, цілував її руку; старша господиня притискала до грудей згорток із племінником, а повитуха, страшно змарніла за ніч, щось довго й докладно їй пояснювала. Хазяїн відкликав Ігара вбік і серйозно зізнався: — Ой, нап’юся сьогодні! Ой мамочко, як же ж нап’юся… І тебе напою, хлопче, бо ми начебто вже й поріднилися… Ігар блідо посміхнувся. Повитуха вийшла надвір; у руках, як і раніше, тримала тугий вузлик: Ігар здригнувся, коли згадав нічний шлях, щербатий місяць і світильники в усіх вікнах. Слідом за жінкою вийшов блідий, спухлий Глаб, вийшов і просто посеред подвір’я став навколішки: — Пані… Життя моє візьми… Що хочеш, що забажаєш, усе віддам, рятівнице, дякую тобі… Підійшла старша господиня; в її руці здригалася важка торбинка: — Пані, дяка тобі… Ось… Повитуха спокійно прийняла гроші, відрахувала з десяток монет, решту повернула з незворушним обличчям: — Беру, скільки справа просить. Решта — не мені. Господиня зібралася заперечити — але зустрілася з нею очима й відступила, збентежена: — Пані, плата — це одне… Це саме собою. А що зробити тобі, щоб… віддячити? Може, чого бажаєш? Повитуха якийсь час мовчала; Ігар з подивом розглядав тонкі чорні брови, м’які губи, оточені ледь помітним пушком, і темний клубок зібраного на потилиці волосся. Обличчя жінки, мирне й доброзичливе, здавалося проте землисто-сірим — Ігар з подивом зрозумів раптом, що вона ледь тримається на ногах. Насилу стоїть — але звично високо тримає голову, переможниця, що усвідомлює свою перемогу, чарівниця, горда своєю причетністю до дива, щаслива не менше, а може, й більше за цих змучених людей — але не виказує цього, спокійна та впевнена, тільки погляд… — Одне прохання, — озвалась вона нарешті. — Я б раділа… якби хлоп’яті дали ім’я, яке скажу. Глаб натхненно закивав; господиня теж кивнула, і слідом за нею милостиво кивнув хазяїн. — Назвіть його, — темні очі жінки блиснули, — назвіть його Аальмаром. Це гарне ім’я, правда? Щось здригнулося в її голосі — начебто ледь-ледь, єдиним дотиком зачепили глибоку й потужну струну. Ігар не міг дати назви почуттю, що раптом озвалося в її звичайних словах, але спину йому обсипало морозом. Вона пішла, вона й забула вже про Ігара, навіть не глянула в його бік; щасливий Глаб провів її за ворота.
 Старший хазяїн напивсь, як обіцяв. У галасливому, трішки нервовому застіллі Ігар відчув себе раптом ледь не своїм — він так вчасно побіг до повитухи, що ніби прилучився до сімейних таємниць. Старший хазяїн і щасливий татусь Глаб щиро втаємничували його в тонкощі, яких він волів би й не знати — Тірі, виявляється, хворіла чимось жіночим, і та сама баба, найкраща на три села, обіцяла їй безплідність. Бабу не лаяли особливо, але й згадували неохоче; старша господиня по секрету повідала, що про ту повитуху, яка врятувала життя матері й дитині, подейкують, буцімто вона відьма. Розчулений Глаб заявив, що порятунок дружини й синочка ладен прийняти хоч і від відьми; перед очима в Ігара стояло м’яке й разом із тим непохитне обличчя. «Десять білих голубів із далеких із полів…» Він сидів серед упевнених, діловитих людей, які наново переживали свій жах і подальше щастя, а заразом і вибудовували плани щодо придбання нової корови й перебудови курника. Він був вдячний їм за коротке забуття; дивна річ, але поспішаючи в темряві до повитухи, він ні про що інше не встигав уже думати — ні про Ілазу, ні про скрута, ні про скору смерть. Усе в світі правильно, думав він, злизуючи з ложки сир, рясно политий медом. Хто народився — умре… Спочатку я, а трохи пізніше — цей новий син Тірі, Аальмар… Він відкинув цю думку, як неймовірно бридку. Старша господиня тим часом зізнавалася, що молила про порятунок сестри всі відомі їй сили, особливо Святого Птаха, і Птах, імовірно, допоміг, а тому незабаром вона, старша господиня, вирушить до найближчого Гнізда (Глаб аж свиснув — у таку далечінь! ) і подякує Птахові особисто. Старший хазяїн поблажливо посміхнувся — він, виявляється, ще тиждень тому приніс крадькома від усіх жертву породіллі-землі — закопав на родючому полі дерев’яну дощечку з випаленим на ній ім’ям — Тірі. Старша господиня засумнівалася, що така жертва має сенс — старший хазяїн насупився. Дружина його може вірити в що завгодно, й у Птаха теж — а він чоловік і давно знає, що нема надійнішого способу вберегти людину від напасті. Породілля-земля захищає не тільки вагітних, але й жінок взагалі — тому він має намір найближчим часом випалити на дощечці ім’я повитухи — Тіар — і закопати на найродючішому полі, за млином… Ігар лив у його миску мед; світлий і густий, він стікав по білій купці сиру, заливав її тягучими хвилями, підіймався, загрожуючи вкрити вершечок, полився через край… Потік по столі — повільно, величаво, густим струмком… Його схопили за руку: — Ти чого?! Годі, поглянь, що накоїв… Він дивився, як вони хлібом і долонями збирають зі стола медяну річечку. Глаб, п’яний від трьох ковтків яблучного вина, клявся по черзі віддячити відомим йому духам і богам; вуса в старшого хазяїна обвисли, мов дві медяні бурульки… — Як її звуть? — перепитав Ігар пошепки. Господиня здивовано насупилася: — Кого? Ігар мовчав. — Що з тобою? — запитала господиня вже стурбовано. — Перепив, — незлобливо припустив старший хазяїн. Ігар обернувся: — Її ім’я… Її ім’я, ти щойно називав… — Тіар її звуть, — старша господиня по черзі облизувала пальці, мов охайна кішка. — Пані Тіар, я ж кажу, що про неї теревенять, начебто вона… Ігар дивився, як вона говорить, і не чув жодного слова.
 Слуга впізнав його й недобре примружився: — Що, знову породілля? Чи це в тебе пика зроду така перекошена? Ігар прихилився до паркану. Постояв, стараючись вгамувати шалений стукіт серця; не можна квапитися. Не можна хвилюватися. Тепер — уся можлива незворушність, Птах чує його, Птах допоможе… Слуга закопилив губу: — Чого витріщився? Кажи або вшивайся… — Пані Тіар у себе? — запитав Ігар напрочуд спокійно. Навіть похвалив себе подумки: молодець… Слуга почухав за вухом. Знову глянув на Ігара — цього разу підозріливо: — А в тебе до неї що? Не можна закипати, сказав собі Ігар. Не можна дратуватися. Цьому нахабному дурневі не вдасться вивести його з рівноваги. — У мене до неї справа, — промовив якомога лагідніше. — Дозволь пройти. Слуга скривився: — Відпочиває вона… Звеліла розбудити, тільки якщо на пологи покличуть. Ти на пологи її чи як? Ігар відвернувся. Згадав землисто-сіре, змарніле обличчя — рятуючи Тірі й дитину, ця жінка стомилася мало не до непритомності. — Я почекаю, — сказав він глухо. — Сяду під парканом і почекаю… Не проженеш? Слуга поколупав у носі й нічого не сказав. Ігар прихилився спиною до теплих дощок; сліди батога відразу про себе нагадали — поморщився, повернувся боком. Несподіваний перепочинок; він шукав так довго — почекає ще кілька годин… Він поринув у сон глибоко й раптово, мов нирець. У його сні сірі з червоним плями ковзали по поверхні великої кулі — чи то дерев’яної, чи кістяної… Тіні й зблиски, він то посміхався, то переривчасто зітхав. Забуття, перепочинок… Потім він — уві сні — відчув, що хтось поряд стоїть. * * *