Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

Annotation 14 страница

 Місто Ремет здалося Ігарові неймовірно строкатим — облізлі стіни кособоких будиночків сусідили тут із мармуровими палацами, де на парадних сходах вищирялися теж мармурові крокодили. Витончені флюгери відбивали сонце — а поряд розвівалися вивішені для просушування чиїсь нечисті, драні підштаники. Люд теж здавався суцільно строкатим, — або обшарпані жебраки, або причепурені гордії; звичайними, як скрізь, тут були тільки стражники… І їх виявилося незвично багато. Чи Ігарові ввижалося? Величезна діжка посеред майдану була щільно обклеєна жовтими аркушиками — «Розшукується для справедливого покарання…». Чи то від утоми, чи з розпачу, а, можливо, й глузуючи з долі, Ігар прилаштувався відпочивати неподалік — на кам’яному бортику громадського джерела. Якийсь умілець облаштував джерельце митецьки, з вигадкою: вода струмувала з пащеки дивного рогатого звіра, схожого одночасно на змію і собаку. Навіть круглий бортик укритий був глиняною лускою — Ігар бездумно дивився, як наповнюються з джерела цебра і глеки, та слухав балаканину двох доглянутих хлопчиськ — розбираючи по складах грізні написи та розглядаючи жирні цифри, обоє палко мріяли розбагатіти. — За цю бабу, чуєш, п’ятдесят золотих дають… Я б коня купив. Справжнього, не те що ці шкапи… — А от, дивися, сорок п’ять золотих, теж непогано… «Прикмети особливі… правої руки немає зовсім, а на лівій — чотири пальці…» Обоє мимоволі озирнулися, жадібно видивляючись у буденній юрбі однорукого лиходія, придатного для продажу владі; Ігар неквапом зачерпнув долонею чистої, якоїсь навіть солодкої води, такої холодної, що аж зуби ломило. — Не знайдеш, — тужно сказав кучерявий і веснянкуватий хлопчисько, видно, матусин пестунчик. — Папірців багато, грошей повно… а не знайдеш. Він зітхнув, завзято пошкріб потилицю; приятель його, білоголовий і худий, уперто закопилив губу: — А якщо щодня… Якщо після уроків… чи замість… ходити й дивитися… Невже не вистежимо? Кучерявий у задумі застромив пальця в ніздрю: — Так усі б уже… розбагатіли, значить… якби так просто було… Ігар відчув, що стомився. Що болять натруджені ноги; що цілий світ, який оточив його світлом і гомоном теплого осіннього дня, влаштовано не так, як треба. Неправильно влаштовано світ, і кривдно, що Ігар ніяк не може зрозуміти — а в чому саме полягає ця неправильність? Він витер долоню об штани, підвівся і став за спинами в хлопчиськ; обоє здивовано озирнулися. Той аркуш, який цікавив Ігара, містився зависоко для дитячого зросту — тому спраглі грошей і не звернули на нього уваги. Ігар повчально тицьнув пальцем: — Ти це ось почитай! Почитай, цікаво… Знаєш, скільки за декого дають? Кучерявий спершу відступив, боязко розглядаючи дивного незнайомого парубка, однак цікавість узяла гору, тим більше, що товариш його вже став навшпиньки, витяг шию — і очі в нього покруглішали: — Дивися! Ні, ти тільки поглянь!!! Якийсь час кучерявий зосереджено ворушив губами. Потім усією жменею взяв себе за підборіддя: — Двісті сімдесят! Обоє відразу забули про Ігара; кучерявий скрушно хитав головою, і вся його маленька постать виражала глибоке горе; здавалося, обіцяні гроші саме зараз повільно випливають просто з-під його носа. — Двісті сімдесят… — із марновірним страхом повторив худий. — Це ж яка купа… Це ж будиночок можна купити… Кучерявий судомно ковтнув: — «Роз-шу-кується для спра-ведли-вого покарання втікач, послушник Ігар, прізвиська не має»… Вісімнадцять років, ти диви, як мій братан… Він читав і вичитував, і повторював про себе вбогі Ігарові прикмети, а Ігар, стоячи в нього за спиною, усе намагався що-небудь відчути. Колишній страх, наприклад, чи хоча б гордість за те, що із сотні розшукуваних бандитів і убивць жоден не тягне на таку значну суму, жоден… Кучерявий захрип від хвилювання: — «…Прикмети особливі; таких не виявилося. За оного призначено винагороду… А якщо хто вкаже, де оного шукати, то половина винагороди…» — Хіба це прикмети?! — з гіркотою вигукнув худий, обертаючись до Ігара. — Ні клейма на пиці, ні пальця там зайвого чи хоча б шраму… А дулі його спіймаєш! — Дулі, — стомлено підтвердив Ігар. — Коли клейма на пиці нема — то й не спіймаєш ніяк. Мало хіба їх, таких хлопаків… Кучерявий скосив на нього неприязне око. Перечитав папір, безнадійно махнув рукою, почухав потилицю; знову озирнувся на Ігара, але з якимось новим виразом у збентежених карих очах. Ігар чекав. Йому раптом стало цікаво. Каштанові вії часто закліпали; пухкі білі щоки потроху почали рожевіти, а вуха, прикриті жорсткими патлами, спалахнули, мов рубіни. Хлопець поквапливо, метушливо відвернув погляд; якийсь час навмисно байдуже дивився вбік, по тому глянув на Ігара знову миттєво, ніби ненароком. Ігар незворушно вивчав обклеєну грамотами діжку; кучерявий сильно пхнув ліктем свого здивованого супутника, потім схопив його за руку і, ніби його здолала раптова спрага, поволік товариша до джерела. Ігар дивився, як вони шепочуться на кам’яному підмурівку. Кучерявий щось доводив — худий бив себе пальцем по лобі, до Ігара долинало роздратоване: — Та в тебе солома в голові! Оце він спокійнісінько стояв і чекав, поки його схоплять! Ти сам би в грамоту пальцем тицяв? А він що? Аякже… Кучерявий сичав і озирався; Ігар спостерігав за мурахою, котра неквапом перетинала повідомлення про втікача-каторжанина. — Та все ж сходиться! — обурено писнув кучерявий, не в змозі більше шепотітися. — Усе сходиться, подивися, дурню! І знак же на шиї, такі послушники носять, бачив? Рука Ігарова сама по собі потяглася до храмового знака, але він стримав її. Ет, кмітливий хлопчисько… Не всякий дорослий додумається… Майданом простувала, знехотя озираючись, міська варта в складі трьох пикатих стражників. Ігар бачив, як напружився кучерявий. Як часто задихав, витріщив очі, підморгнув худому, зробив крок назустріч варті; товариш схопив його за рукав: — Дурень! Обоє швидко глянули на Ігара — й знову на варту. Стражники крокували, в’яло перемовляючись; їхній шлях проходив повз джерело, хлопчиськам довелося відійти вбік, щоб звільнити дорогу. Секунда тяглася нескінченно довго; стражники йшли між Ігаром і хлопчиськами, і в просвітах між кольчужними куртками він бачив жадібні, напружені, запеклі очі кучерявого. Худий хлопчисько смикав приятеля за сорочку, тицяючи пальцем кудись у бік Ігара, пояснюючи, ймовірно, що буває за хибний донос і як розправляється потім із донощиком безневинно обмовлена жертва. Кучерявий несхибно дивився на стражників; Ігар на мить побачив цю варту його очима — держаки нагаїв при поясі, шкіряні рукавички зі шпичаками, крихта хліба в розкішній бороді ватажка, високого й похмурого, нещадного до правих і винуватих… Темні, наїжачені зброєю тіні варти пливли по бруку біля самих Ігарових ніг. Потім патруль виявився далеко осторонь, і до Ігара долинув зривистий вигук худого: — Хочеш — іди, тільки мене тут не було! Кучерявий скривився. Тужним поглядом провів патруль, який віддалявся; струснув руку худого, кинув крізь зуби: — Боягуз у мокрих штанях… — Дурень тупорилий, — миттю відгукнувся худий. Якийсь час Ігар слухав, як вони лаються — винахідливо та вибагливо; далі повернувся і рушив геть. До заходу зірки Хота залишилося вісімнадцять днів. Старий схожий був на дуже великого, худого й смердючого кроля; двійко його жовтих передніх зубів енергійно виступили вперед, і коротка верхня губа прикривала їх лише до половини.
 Старий торгував печінкою. Двоколісний візок був мокрий і бурий ізсередини; підстрибуючи на вибоях, він кружляв усім містом, а на шанобливій відстані тяглася облізла котяча зграя із задертими хвостами. Дивлячись, як ледь не кожен другий перехожий привітно здоровкається зі старим, Ігар вирішив, що ліпшого інформатора не знайде; торговець і справді багато знав, небагато вимагав і охоче балакав. Спершу старому здавалося, що про жінку на ймення Тіар він ніколи й не чував — однак по мірі того, як Ігар докладно описував прикмети, добросердне обличчя його дедалі більше витягувалося, поки два жовтих зуба зрештою не націлилися Ігарові в груди: — То ти… Її шукаєш?! І навіщо вона здалася тобі, дозволь запитати?! Ігар замовк, відчуваючи, як повзе по спині звичний нервовий дрож. Надто вже впевненим здавався старий — жодних сумнівів у тім, що Ігар шукає якусь певну особу, відому старому, й ця особа чомусь його лякає. — Навіщо здалася — моя справа, — повідомив Ігар холодно. — Скажи, де її знайти. Старий болісно ковтнув. Щільно стиснув рота, й два жовті зуби сховалися майже цілком: — Ішов би ти… Котяче товариство, яке за час розмови підкралося до печінки, панічно відступило, бо старий наліг на голоблі та швидше, ніж зазвичай, покотив свій візок геть. Ігар відчув стомлену, тужливу злість. Наздогнати торговця було справою кількох секунд. Старий квапився, й колесо візка невдало влетіло в щілину між кругляками; Ігар насів на старого, заганяючи його у вузький простір між голоблями: — Ти… скажи. Гірше буде. Торговець закліпав; зуби його стирчали жалісно й водночас виклично, мов роги в кози, яку ведуть на шкуродерню. — Куди вже гірше, — пробурмотів він хрипко. — У тебе свої справи, а мені за балаканину можуть ножиком по горлі… — й для наочності темна долоня старого ребром провела по тонкій сухій шиї. — Можуть… — Ігар поліз за пазуху, де, звичайно, нічого не було, зате обличчя старого спотворилося страхом: — Та не знаю я… На цвинтарі шукай… Ігар похолов: — Вона вмерла?! Старий скрутив із пальців символ, який мав би відігнати злих духів: — Дурень… Запитай… на цвинтарі, а я не знаю… Ігар подумав, що не дуже давно ще наляканий старий викликав би в нього жалощі. Зовсім ще недавно.
 Зроду не бачив він таких величезних цвинтарів. Місто мертвих розташувалося під боком у міста живих; знатні небіжчики цілими родинами мешкали тут у кам’яних палацах, про які жоден живий бідак і мріяти не смів би. Менш поважні мерці вдовольнилися надгробками, а вбогим невдахам доводилося вп’ятьох-ушістьох ділити одну велику спільну могилу. Втім, хазяями цвинтаря виявилися зовсім не мерці. У сутінках, що насувалися дуже швидко, Ігар примітив три чи чотири вогники — серед надгробків палили багаття, вітер вряди-годи приносив запахи диму та їжі. Величезна старчиха, що колисала сповиток із дитиною на сходах старого склепу, вивчала Ігара неквапно й пильно — мов наречену на оглядинах. — Любий, подай нещасній жінці… Голос у старчихи виявився на диво тоненьким, ніби надтріснутим; Ігар зам’явся, вирішуючи, заговорити чи йти далі. — Подай, любий, — повторила жінка з притиском, і очі в неї дивно блиснули. — А коли грошей нема, то чого тут валандаєшся, любий… Сповиток уже недбало лежав у неї на коліні. Жінка погойдувала ногою, брудні пелюшки здригалися, й Ігар злякався раптом за спокій дитини; начебто бажаючи розвіяти його страх, старчиха ліниво застромила руку в надра згортка і витягла звідти довгий, кривий, іржавий кинджал: — А ходи-но, любий… Надтріснутий голос нещасної жінки захрипів і перетворився на низький баритон застудженого мужика.
 Їх було четверо, й вони жили чи то сварливою родиною, чи дружною зграєю: товстун, який заробляв милостиню за допомогою перуки, накладних грудей і ганчір’яного сповитка в руках, вважався ватажком. За кілька хвилин Ігар познайомився і з рештою — десятирічний хлопчисько вмів годинами нерухомо лежати в зав’язаному мішку, а коротконогий здоровань раз за разом «забував» мішок серед краму на базарі; за слушної нагоди хлопчисько вибирався назовні, хапав усе, до чого міг дотягтися, й ховався назад, сумирно чекаючи на спільника. Четвертим членом сімейки була худюща, трішки придуркувата дівчина, яка встигла за своє коротке життя попрацювати і повією, і ворожкою, поки нарешті не виявився її єдиний істинний талант: вона безпомилково відчувала неправду. До її послуг раз за разом вдавалися й купці, й бандити; на час ділової розмови її ховали за фіранку, й вона, постійно збентежена, більше не ховала очей, а виголошувала вирок: цей правду каже, а цей бреше. Їй ніколи не платили особливо щедро, зате кілька разів намагалися задушити; Ігар їй сподобався. Сімейка жила в напівзруйнованому склепі — в Ігара, який уперше переступив його поріг, мороз пробіг по шкірі. Його зворушливо запевнили в гарній поведінці небіжчиків — ті лежали під кам’яними віками в саркофагах і не заперечували проти нових сусідів. Четверо платили данину «принцесі»; та, за чутками, платила «королю», який жив у глибині цвинтаря, й ніхто з четвірки його жодного разу не бачив. Принцеса була стервозна і злоблива — сімейка сповістила про це виключно поглядами й жестами, уголос висловитися про принцесу ніхто так і не наважився. Ігар усоте перелічив прикмети розшукуваної Тіар, ретельно стежачи, щоб не збрехати і не бовкнути зайвого. Худюща дівка милостиво кивнула — «він говорить правду»; решта мовчали, похмуро дивилися у вогонь, Ігар шкірою відчув раптово стіну відчуження, що виникла між ним і хазяями. — Ти принцесу шукаєш, — повідомив нарешті хлопчисько. — Ти їй скажи, що ми голодуємо, не жеремо нічого, а борг віддамо, нехай не лютиться… — Вона тобі хто? — лагідно запитав коротун; Ігар зустрівся очима з худющою дівчиною, котра відчуває неправду. — Моя справа. — А ось ми тебе приріжемо, — зненацька скипів товстун. — Приріжемо, бо хтозна… що ти там їй про нас патякатимеш… Ігар підняв на нього злі холодні очі: — Робити мені нема чого, тільки язика мозолити об усіляких дурнів… Йому раптом виразно, до болю виразно уявилася картина: коротун, вправний у поводженні з мішками, запихає туди замість хлопчиська стервозу Тіар… А він, Ігар, тягне мішок на плечах, і всього клопоту — донести, довезти до лісу, до скрута… Приємна сімейка звільниться від податків і утисків — щоправда, ненадовго. Бо як не принцесі — то комусь іншому платитимуть: так має бути, так треба… — Ти чого? — злякано запитала дівчина, вдивляючись у його обличчя. — Нічого, — відгукнувся він глухо. — Пляма у вашої принцеси на спині є? Родима цятка у вигляді ромба? Коротун тонко захихотів: — Ми до спинки її не допущені… Там інші є, кращі за нас… — Тебе ось, може, й візьме, — похмуро пообіцяв товстун. — Тільки коханці її живуть мало… — Я дружині давав клятву вірності, — сказав Ігар крізь зуби. Найменше він хотів би вразити чи зворушити сімейку. Він сказав це для себе — щоб пролунало вголос, щоб самому собі нагадати, навіщо й чому він тут; він сказав і подумки згадав Ілазу, вимогливо дивлячись на дівчину в очікуванні підтвердження своїх слів — «він говорить правду»… Але дівчина засмучено потупилася й промовчала. Хлопчисько тим часом і собі захихотів; товстун суворо зсунув брови: — Чого зуби продаєш? Хлопчисько хитро примружився, із задоволенням ловлячи зацікавлені погляди: — Є цятка на спинці в неї, точно є… Торжество його відразу і скінчилося, бо товстун не поскупився на важкий ляпас: — Чого язиком плещеш, дурню?! Хлопчисько скривився, брудним кулаком намагаючись розмазати очі по щоках: — Руки… притримай… Вона з цеберка обливалась, мов пані яка… А я в лопухах сидів… Вона ж із цеберка… — Шляхетні замашки, — зронив крізь зуби коротун. — Принцеса, одним словом… — І читати вміє, — сказав Ігар пошепки. Коротун підняв брови: — Точно… Це точно вміє, а ти, бачу, все знаєш про неї, хлопче… — Навіщо вона тобі, га? — товстун підсунувся ближче, Ігарові здалося, що від нього тхне, як від мокрого собаки; вся четвірка принишкла й дивилася очікувально. — Моя справа, — сказав він глухо. Небо затягло хмарами, й визначити, де нині призахідна зірка Хота, не можна було.
 — …Ти нахаба. При світлі смолоскипа він не міг розгледіти кольору її очей; у розсипаному по плечах волоссі переливалася мідь. — Тобі не дороге твоє життя? — вона посміхнулася. Красиві чуттєві губи; він бачив, як вона щосили намагається здатися хижою. Їхня самота порушувалася криками, що долинали до склепу: зовні когось лупили за несвоєчасну виплату данини. Їхня самота була короткою і ненадійною; дивно, що його взагалі не прирізали відразу, що вдалося пробратися повз усіх цих жебраків і бандитів, повз криворотого горлоріза з кинджалом при поясі, повз іще одного, із шпичакастою кулькою на ремінці та з дурнуватою дамською прикрасою на шиї. Він добрався, його пропустили — начебто доля, яка, так довго глузуючи, підставляла йому ногу, тепер нарешті зглянулась і подала руку… — Я хочу тебе, — пробурмотів він, ледь розтуляючи рота. — Я шукав тебе… Я… Він ледь не схибив — дужа й вертка, вона встигла відскочити, але він все одно повалив її на віко саркофага й долонею затис рота. Годі, часу нема, він ні про що говоритиме з цією вродливою чуттєвою твариною, зірка Хота закотиться за п’ятнадцять днів, якщо на спині у цвинтарної принцеси немає ромба, він, Ігар, умре на місці. Це останній шанс, він хоче, бажає, він велить долі — нехай це буде Тіар, у неї повинен бути ромб, повинен… Він несамовито рвав на ній одяг; у світлі смолоскипа в очі йому глянули круглі, мов два місяці, груди — й відразу вслід за цим до горла було приставлене гостре лезо. Він не звернув би уваги — але його тіло ще хотіло жити; він відчув ніж біля сонної артерії, повільно обм’як, заціпенів, випускаючи на волю її губи. — Який ти, — сказала вона з дивною посмішкою. І знову плотолюбно облизалась. — Який ти… Якби цієї миті він мав силу, щоби глянути на себе її очима, то побачив би знавіснілого юного ґвалтівника, якого веде одне-єдине бажання і який ладен заради здійснення своєї мети вмерти; принцеса, яка пізнала на своєму віку всі різновиди хіті, несподівано для себе виявилася улещеною. — Ти поквапливий, — вона не поспішала вивільнятися, тільки лезо ножа, приставленого до горла, здригалося. — Ти любиш, щоб усе було по-твоєму… Але буде по-моєму, хлопчику… Цієї миті він зрозумів, чому її бояться; цієї ж миті переконався, що перед ним саме та, кого він шукав так довго і тяжко. Тіар. Він знайшов її; останнє зусилля — глянути на її спину. Він знайшов її — але як, скажіть, як він витягне її звідси?! Чим він купить її, чим обдурить, як викраде, врешті-решт? Не влаштовувати ж палацову змову серед жебраків і калік, не плести ж інтриги заради того, щоб скинути принцесу з престолу, він би спробував, але нема часу, тепер уже нема… Вона прочитала в його очах розпач; ніж ледь відсунувся: — Ти настільки нетерплячий? Ти не можеш почекати й секунди? Ти так страждаєш, пташеня? Його пересмикнуло. Пташеня… Краще б вона не вимовляла цього слова. Хоч вона, звичайно, вимовляє його зовсім не так, як Отець Вищепоставлений… Вона посміхнулася, насолоджуючись його соромом. Витягла довгого рожевого язичка, гострим кінчиком доторкнулася до храмового знака на його шиї: — Бідолашний… Бідолашне пташеня, що випало з гніздечка… — Заради тебе, — видихнув він хрипко. — Зглянься… я хочу тебе. Навіть вона, здається, здивувалася: — Ну й шалена ж пташка… Ох, і шалена, ох, і… Він відкинув ослаблу руку з ножем. Тупою голкою кольнула думка про Ілазу, про вірність, про клятву на Вівтарі; нудотною хвилею облив страх: він ще не зраджував дружину жодного разу, як можна, як… Він зціпив зуби, раз і назавжди приймаючи рішення: в ім’я Ілази. В її ім’я; шльондри Тіар не витягти до скрута інакше, ніж спокусивши. Він вивернеться навиворіт, він буде найкращим із коханців, вона поповзе за ним, наче кішка… Потім він на якийсь час впав у забуття. Руки його вивільняли з потертого оксамиту її розкішні форми; вона закинула голову, розметала по каменю саркофага густе волосся з мідним полиском і хижо постогнувала. Від цього стогону все Ігарове єство перестало раптом коритися розумові. Ніколи раніше він не відчував нічого подібного — там, на Вівтарі, було інше… Зовсім інше було в лісі з Ілазою. Якби йому сказали півгодини тому, що тут, у задушливому склепі, серед бурлак і калік, його захлисне перша в житті хвиля неприборканої пристрасті, що він не схоче опиратися їй, не зможе… Він загарчав крізь зуби. Він був уже не Ігаром — іншою людиною, яку закрутило каламутним виром, дика напруга його тіла рвалася назовні, й слово «пляма» втратило свій сенс. Пляма, пляма на лопатці… Ривком він розвернув її спиною до себе. Волосся впало, закрило лопатки; постогнування змінилися обуреним риком: — Я так не люблю! Чуєш, так не буде! На щастя, їй не було вже звідки витягати захованого ножа. Він накрутив її волосся на кулак. Він рвучко пригнув її голову до віка саркофага; по голій спині в неї стрибали тіні, й він похолов. Якоїсь миті родима пляма проступила чітко й виразно, та наступної вже здалося, що це гра світла… Не божеволіє ж він?! Він зі свистом втяг у себе повітря й кинув її на земляну долівку. Наліг згори, захлинаючись запахом її тіла; обламуючи нігті, розстібнув пряжку власного паска. Байдуже, що там у неї на спині, якщо зараз вона не належатиме йому… Затхле повітря. Запах склепу, запах тіла… — …А-а-а! Хапайте, хапайте! У склепі якось відразу посвітлішало від смолоскипів. Ігара брутально схопили, вдарили по голові й відкинули в куток; приголомшений, він ще якийсь час борсався на землі, неначе викинута на берег рибина. Пристрасть, яка не знайшла виходу, обернулася болем і шоком; він устиг побачити, як оголена принцеса рветься з рук лихих вискалених стражників, рветься і гарчить, мов рись, як гола рись, яка так по-дурному попалася… Зовні було все освітлене, як удень. Косоротий громило нерухомо лежав у чорній калюжі крові; стражників було сила-силенна, хтось когось волочив, хтось нестямно волав і виривався. Не почути зі склепу звуків облави могли тільки Ігар із його маніакальним завзяттям до відшукування на чужих спинах родимих плям, та принцеса, одержима пристрастю й упевнена у власній безпеці. Її так і волокли — не вдягаючи; Ігара ще раз ударили по голові й кинули до таких самих невдах — збитих у коло, обплутаних мотузками. У смердючій ямі їх протримали близько доби; весь цей час Ігар затято шукав серед бранців Тіар. Він плазував, спотикаючись об чиїсь ноги, і невтомно заглядав у обличчя; бурлак містилося в ямі з півсотні, та було темно, й він по багато разів роздивлявся тих самих. Двічі доводилося битись — нещадно, бо супротивники бажали йому смерті; якась баба подряпала його — вирішила, що він хоче відняти в неї кусень черствого хліба. Тіар не було; він тішив себе надією, що побачить її на суді. Забився в темний смердючий куток і тупо розглядав власну руку з обламаними нігтями; учора вночі з ним трапилося страшне, ганебне падіння. Він, який поклявся на Вівтарі, купився на хіть останннього стерва; вигляд оголеного жіночого тіла зломив його вірність і його шляхетність, які так довго вважалися незрушними, неначе граніт. Ну то й що, коли стражники жорстоко перервали огидне дійство на самім його початку — не стражники мали зупинити його, ні… Він глибоко усвідомлює свою підлість, але й зараз, пригадуючи запах її тіла, пітніє.
 Суд справді відбувся; раннього ранку бранців по одному витягли з ями, а тих, що зачаїлися в темряві, вигнали ударами. Мружачись від незвично яскравого світла, цвинтарні трударі вишикувалися вздовж стіни нерівною шеренгою — строката юрба спухлих волоцюг із гострим запахом; Ігар побачив Тіар — сусід праворуч скосив око — прийняв його щасливу посмішку за першу ознаку божевілля. Потім він знову загубив жінку в юрбі. Подивився просто перед собою — і побачив шибеницю з неймовірно довгою поперечиною та поруч — три стовпи й біля них чоловіків із батогами, вже готових до роботи. Серед спійманих були й каліки, й жебрачки; Ігар чекав, що суддя, невисокий парубок із байдужими очима, спробує з’ясувати ступінь провини кожного — замість цього той повільно пішов уздовж шеренги, ненадовго зупиняючись, вдивляючись у обличчя та щось бурмочучи під ніс. Стражники, які рухалися за ним, хапали засуджених по одному й волокли в різні боки — кого на шибеницю, кого під батіг. Ігара здивував цілковитий власний спокій. Страшна справа робилася просто й діловито; ті, що працювали батогами, квапилися, кат вибивав круглі колодки з-під ніг, суддя повільно йшов уздовж шеренги, бранці покірно чекали своєї долі. Відома річ, ліниво думав спокійний Ігар. Усіх перевішати не можна — і шибениця обвалиться, та й чутки поповзуть… У в’язниці тримати — місця не вистачить, та й годувати, знову ж таки… Випустити всіх теж неможливо, без покарання — тим більше, що все по справедливості, тобто як кому поталанить… Але ось що цікаво, — як суддя обирає, кого стратити, а кого відшмагати й помилувати. Як він визначає? Що він при цьому відчуває — от би кому в душу зазирнути… Тіар, напівоголена, гордовито вирізнялася з шеренги статурою і красою; її вони не могли стратити, це точно. Жінок, як правило, не вішають, особливо гарних; Тіар помилують — а виходить, в Ігара ще залишається шанс… Суддя підійшов так близько, що стало чути його бурмотіння: — Під батіг. Під батіг. Повісити. Повісити… Ігар здригнувся — черговим засудженим до повішення був товстун, який іще позавчора з накладними грудьми зображав старчиху з дитиною. Тепер його волокли до шибениці, яка вже обросла нерухомими тілами. Ігар відвернувся, щоб не бачити. За що?! За жебрацтво петля?! А скільки вбивць, живих і неушкоджених, піде сьогодні з міста, почухуючи спини?! — Під батіг, — бурмотів суддя. — Під батіг… Під батіг повели Тіар; вона йшла гордо, мов на коронацію. Ігар мимоволі шукав її погляду — і вона, проминаючи його, таки зустрілася з ним очима. Він так і не зрозумів, чого вона від нього хотіла. Вона не гнівалася й не обурювалась, що через нього з його хіттю втратила пильність і попалася так просто й нерозумно; вона старалася прочитати в його очах… що? Підтвердження неземної пристрасті, з якою він вдерся до неї в склеп? Палку любов? У всякому разі, гидливість у його очах повинна була її здивувати. Повинна була підкосити її зарозумілість і зробити майбутнє побиття ще болючішим… Він відвернувся. Стомлений працівник батога не полінувався роздягти Тіар наголо — бранці, які ще нудилися в чеканні, пожвавилися: — Ах, принцеска ж гарна… — У… От не думав, що таке побачу… — Слину підбери, зависнеш зараз, а тобі аби тільки на голу бабу… — А я й із шибениці витріщатися буду… Кат прив’язав Тіар до стовпа й ривком відкинув зі спини її довге волосся; Ігар побачив пляму. Пляму в формі ромба під правою лопаткою… Чи ні? Він закліпав, начебто в око влетіла комашка. Рябіє чомусь перед очима. Так буває, якщо дуже вдивлятися… Де ж пляма? Де ж пляма — немає нічого, тільки синець величезний просто на хребті! Чи ж не він, Ігар, припечатав бідолашну до саркофага… Круглий темний синець посеред спини… Він протер очі кулаками. Потім ще; потім знову, ображений, вражений, смертельно скривджений. Як?! — Повісити, — сказав суддя його сусідові праворуч, і той вибухнув сумним криком. Синє небо; тупіт чобіт, напружена, мов струна, мотузка… Кат смугував ніжну шкіру Тіар… Пробач, Святий Птаху. Жінки, яка зовсім не Тіар. Жінки, до якої цієї хвилини Ігар відчув тваринну ворожість — здається, йому приємно, що її б’ють… Це почуття не гідне людини й чоловіка, але ж він стоїть перед шибеницею. А раптом останнім у його житті почуттям буде саме це — не любов і надія, а бридка, ница відраза… До неї, і особливо — до себе. До себе, нікчемного зрадника, хтивої тварюки… Суддя стояв перед ним. Очі в нього були сині, як небо, й такі само порожні. Ігар знав, що належить згадувати своє життя — але нічого не згадав. Той день, коли семирічне маля вперше переступило поріг Гнізда… Той день, коли сімнадцятирічний юнак уперше побачив Ілазу… Нічого цього нема й не було, спогади в’ялі, ніби мокра вата, і втома, яка налягла раптом, сильніша за бажання жити. Зараз за нього вирішать усі його питання й не треба самому морочитися з петлею… Ятір і Тучка. Слуги в княгининому домі, ті, що допомагали закоханим. Їх отак ось повісили, й він, Ігар, винен. Навіть якщо й не він їх виказав під тортурами — все одно це сталося через нього… Було б справедливо, якби доля Ятера й Тучки спіткала… Суддя дивився. Ігар не міг зрозуміти виразу його синіх очей. Вони здавалися позбавленими будь-якої думки. Наче ґудзики. …Святий Птах! Ось кого він повинен згадувати перед смертю, ось кому повинен молитися… Він забув, він розучився вірити, Птах відмовився від нього… Скільки суддя може мовчати, на нього ж іще чекає робота?! Та жінка… Пінка. Щаслива істота, позбавлена рук і ніг. Світанок у степу… Кольорові вогні в підсохлій росяній траві. Трава… по якій ступає босими ногами божевільна Польова Царівна. Життєлюбний Скаль зі страшним забинтованим обличчям, який падає зі стрілами в грудях і з ім’ям мертвої дружини на вустах… На дні синіх очей судді щось змінилося. На єдину мить. — Під батіг… Ігарові здалося, що він недочув; руки в рукавичках уже тягли його за плечі, скидали сорочку, ставили обличчям до стовпа… Пекучий біль привів його до тями. * * *