Annotation 11 страница

Дівчинка відмірювала час приїздами та від’їздами Аальмара. Вона давно знала, що її чотирнадцять років і статус нареченої не дають права бігати стрімголов і викрикувати щось безглуздо-радісне; заради приїзду Аальмара можна знехтувати пристойності. Кинутися за ворота, вискочити на дорогу, бігти, розхлюпуючи калюжі, й волати собі на втіху — поки від загону не відділиться вершник на білому жеребці, поки не зіскочить у розмиту глину, поки не розкине руки, заслоняючи собою цілий світ, поки не зімкне обійми — запахи вітру й заліза, мокрих коней, найулюбленіші в світі запахи… — Чого ж ти… Чого ж так довго не їхав? — Здрастуй. Я привіз тобі подарунок. Від ґанку валили радісною юрбою Велика Фа, слуги й домашні, молода Равара з помітно округленим животом, підлітки на чолі з Вікі, який уже неабияк подорослішав; дівчинка відчувала на собі їхні погляди. Щасливі й трішки заздрі — вона йде під руку з самим Аальмаром, іде з високо задертим носом, вмліваючи від гордощів, найщасливіша з наречених: дивіться всі… У маленькій кімнаті, куди, до невдоволення дівчинки, було допущено й Велику Фа, він обійняв її ще раз — міцно, до болю. Обережно поставив на підлогу: — Дивися… І на низенький столик перед нею лягла сукня. Він умів дивувати її; щоразу їй здавалася, що більшої радості не буває. Такої сукні не носив ніхто в домі; навіть на ярмарку, навіть на найзаможніших шляхетних дамах дівчинка не бачила нічого подібного. Це був простий і величний витвір із тонкої замші, парчі та оксамиту; він був розкішний, але не кричущою розкішшю купчихи — то була шляхетна, природна розкіш королеви. Дівчинка затремтіла. Першою ж думкою був жаль, що сукня, звичайно, завелика, тому надягти її доведеться лише за кілька років; їй не спадало на думку, що подібну можуть пошити на підлітка. Хоч не відразу, але вона зважилася взяти подарунок до рук — він виявився дивно легеньким, і наступної миті дівчинка зрозуміла, що сукня не на виріст. А раптом не зійдеться в плечах? А раптом заширока в грудях?! Не роздумуючи ні секунди, вона рвонула пасок своєї старенької, домашньої, вже затісної сукенки. Похапцем розправилася зі шнурівкою, стягла сукню через голову та, ніби у водоспад, пірнула в запахи шовків. Спочатку була м’яка темрява; потім вона відчула, як падає уздовж тіла оксамитова спідниця. Потім вона зринула, подивилася вниз і побачила себе — незнайому, в приголомшливих переливах тканини; обернулася до Аальмара: — Застібни… Ой, застібни швидше… Не мовлячи й слова, він обережно заходився защібати гачок за гачком, а дівчинка злякано прислухалася до своїх почуттів: чи не тисне? Чи не завелика?! Сукня сиділа, мов улита. Вона підійшла до дзеркала; перед нею стояла юна принцеса в чудовому вбранні, але чомусь розпатлана, ніби віник. Вона щасливо засміялась — і спіймала відбитий у дзеркалі погляд Великої Фа. Сміх застряг у неї в горлі. Баба дивилася з очевидним, холодним, презирливим осудом. Дівчинка обернулася; Аальмар посміхався, але їй здалося, що його посмішка ледь натягнута. Трішечки неприродна; радість від подарунка стала раптом мерхнути, танути, полишати її. Вона щось не так зробила? Що саме? Чому? — Тобі подобається? — запитав Аальмар. Їй здалося, що він засмучений. Або здивований, але ретельно приховує це почуття… — Дуже, — сказала вона пошепки, але від радості не лишилося й сліду. Що вона все-таки зробила?! — Зачешися та вийди, — попросив Аальмар. — Я хочу, щоб усі… Він говорив, а вона бачила тільки, як ворушаться його губи. Аальмар вийшов; дочекався, поки двері за ним зачиняться, баба презирливо скривила губи: — У твоєму віці час мати хоч трішки сором’язливості… Заголятися в присутності нареченого — чи ж таке бачено? Дівчинка дивилася на неї розгубленими, повними сліз очима. Вона могла б нагадати, як Аальмар доглядав її під час хвороби — обтирав, мив, переодягав… Тоді їй і на думку не спадало соромитися Аальмара… У чому вона винна тепер? Чи винне її нове, змінене тіло? — Аальмар вирішить, що я виховала тебе безсоромницею, — гірко зізналася баба. — А навіщо йому безсоромна дружина? Слово «безсоромна» стало тією межею, за якою втримувати сльози було марно. Ридання скрутили її, як господині скручують білизну. Нічого не бачачи перед собою і бажаючи лише негайно вмерти, вона забилася в куток, підмітаючи пилюку пеленою своєї чудової сукні; захлинаючись слізьми, почула, як відчиняються двері, потім стишені голоси, як Аальмар говорить незвично роздратовано: — Вона дитина! Тільки дитина, не жадай від неї зайвого, не вигадуй дурниць! Потім його руки схопили її під пахви й витягли з кутка: — Рахуємо до десяти. Хто швидше: раз, два, три… Вона схлипнула. Велика Фа має рацію — вона не дитина більше, й ці штуки на неї вже не діють… Вона підняла на нього нещасні, винуваті очі. Він підморгнув і притяг її до себе — так міцно, що вона змогла звірити прискорений ритм свого серця з його рівним, спокійним пульсом. — Я все розумію, — сказав він пошепки. — Усе. І не намагайся запевнити мене, що я чогось про тебе не знаю… Все минеться. Усе буде добре. Ти така красуня в цій своїй сукні… Не варто плакати через дурниці. Вона кивнула з закушеною губою. І вирішила все завжди робити так, як хочеться йому. Навіть якщо заради цього доведеться прислухатися до порад Великої Фа. * * *

Ось уже кілька днів Ігар існував у щільному коконі неправди. Ніколи раніше йому не доводилося брехати так довго й складно; найгіршим було те, що жінка, здається, теж брехала. В Усті вони найняли віз; Тіар бурчала щось про зайві витрати, але Ігар поспішав. До того ж, спадкоємиці значного спадку не пристало турбуватися через такі дрібниці. Спочатку найскладнішим для Ігара виявилося зберігати в пам’яті безліч вигаданих відомостей. Він описав розміри спадщини як цілком пристойні, але не надто вражаючі — для більшої переконливості. Тіар повірила й запитала, хто, за заповітом, виконує волю небіжчика-чоловіка; Ігар не називав імен, обмежився туманною розповіддю про старого повірника. Тіар поцікавилась, якою дорогою вони поїдуть. Ігар пояснив, що спадщина чекає на неї не в рідному селищі й не в чоловіковому, а в зовсім іншому, не дуже віддаленому місці, яке називається Підчерев’я… Містечко Підчерев’я, котре платило податки Ілазиній матінці, було найближче до місцини, де на дні яру очікував його супутницю скрут. Ігар припускав, що до Підчерев’я вони доберуться просто, а там уже доведеться зціпити зуби й запхати спадкоємицю в мішок… Незнайома назва здивувала жінку, однак не надто. Можливо, вона повірила, що чоловік її незадовго до смерті купив у Підчерев’ї будинок; Ігарові здалося, що навіть зраділа. Коли він ненароком поцікавився, чи не хоче вона колись заїхати до родичів, Тіар кисло скривила губи: — Вони мені… ну що вони мені… сам подумай?! Можливо, подумав Ігар, згадуючи похмурого главу сімейства з ріденькою борідкою. Можливо, твоя правда… На прямі запитання вона не відповідала. Загадково посміхалася, мружила очі — так, нібито все, що цікавило Ігара, було розуміло саме по собі; так посміхалася вона, коли він розпитував про її дитинство, проведене в Холмищі (такої назви Тіар не вимовила жодного разу, Ігар теж тримав язика за зубами, сподіваючись, що згодом вона обмовиться). Він розпитував її про чоловіка — вона посміхалася, але якось натягнуто, похмуро; ймовірно, саме з чоловіком була пов’язана історія її зрадництва. Натяками він силкувався витягти з неї згадку про битву, завдяки якій рідне селище Тіар отримало другу назву — Кровище. Вона мовчала; часом Ігар ловив на собі її сторожкий, прискіпливий погляд. — Сестру давно не бачила? — запитав він якось мигцем. — Років зо два? Вона нерішуче знизала плечима: — Та ні… Начебто більше… А що? Чому ж все-таки здається, що вона бреше, недоговорює? Може, тому, що сам він постійно бреше й відчуває гору неправди, яка налягла на плечі? Візник ліниво поганяв міцну доглянуту конячку; Ігар дивився у небо, й серед полудневої синяви йому ввижалася зірка Хота, що звисла над обрієм. — Худоба в цьому Підчерев’ї дуже дорога? Він здригнувся й обернувся до супутниці. Її темне волосся виблискувало міддю на сонці; у її очах він з самого початку подорожі шукав зеленавий відтінок — якоїсь миті навіть вона вирішила, що це залицяння й із досадою махнула рукою: відчепися, мовляв… Вирушаючи в подорож, він боявся, що у вузькому возі йому не буде порятунку від безсоромної дівки — надто свіжим залишалася в пам’яті мить ганьби, коли, дивлячись на її оголене тіло, він відчував хіть. Тіар же поводилася швидше як ретельна господарка, що зважилася на мандрівку; вона прискіпливо обирала заїзди, замовляла обід і вечерю, торгувалася з перекупниками, перебирала своє майно в об’ємному кошику — і жодного разу не глянула зацікавлено на будь-якого чоловіка. Жодного разу не доторкнулася до Ігара, що сидів із нею пліч-о-пліч; худоба її, виявляється, цікавила. Худоба в Підчерев’ї… — А навіщо тобі? — запитав він бездумно. Очі в неї мрійливо приплющилися: — Якщо худоба недорога… Поле це, про яке ти розповідав, продати й натомість купити череду. Гарну таку череду, породисту… І м’ясом торгувати. І молоком… Сир збивати. Наймитів багато не треба — я сама сир умію робити… На сир завжди попит буде, якщо розумно підійти… Вона говорила й говорила; у душі в неї сиділа купчиха, розважлива, недурна й навіть, здається, досвідчена; це хто їй, цікаво, у будинку під мушлею розповів про тонкощі м’ясної торгівлі?! — Розкажи мені про будинок, — раптом попросила вона. — Ґанок який? Куди вікна виходять? Де сад? Як кімнати розташовані, де лазня? Найкраще було послатися на незнання; Ігар зміркував це запізно. Він уже розповідав, описував, придумуючи на ходу: — Ґанок — п’ять сходинок… Сходи на другий поверх змінити треба, підгнили… Сад… Сіре павутиння. Безформна тінь, від якої віє сліпим жахом; ось що чекає на тебе, бідолашна Тіар. Не торгувати тобі м’ясом. Твоїм м’ясом торгуватиме той, кого ти колись страшно зрадила й на кого тепер і дивитися страшно… Він затнувся. Тіар здивовано зсунула брови докупи: — Агов… Ти чого це так дивишся, га? Йому здавалося, що він виховав у собі достатньо ненависті до цієї брудної, продажної, підлої, у всьому винної повії. Вона і є брудна, продажна, винна… Її найлегше запхати скрутові у пащеку — так і треба… Навіщо тільки він розповідає їй про п’ять сходинок ґанку?! — Ти чого так дивишся? Вона, здається, злякалася. Боязко відсунулася: — Агов… Тебе правець бив колись? У нас дівчисько було таке, правець його бив, то вигнали… Клієнти лякалися… — Нічого такого, — сказав він через силу. — Сонце… голову напекло. Надвечір у маленькому курному селищі вони остаточно посварилися з візником. Той не хотів їхати швидко, як вимагав Ігар, — беріг коня. Ігар спочатку намагався збільшити платню, далі не витримав і поліз битися; зрештою візник поїхав із лайкою і прокльонами, а Ігар залишився на дорозі, стискаючи кулаки, і поряд стояла зі своїм кошиком перелякана Тіар: — Ти… таки не сповна розуму. Що він тобі зробив?! Ігар мовчав. Що не день усередині в нього щось напружувалося дедалі дужче, начебто накручувалася на кілок сирова жила; візник просто трапився під гарячу руку. А тепер доведеться шукати нового… Або купувати коня, а грошей знову нема… — Глянь-но, — покликала його Тіар. — Дивися, цікаво… Вона стояла перед величезною, в людський зріст діжкою. Біля її підніжжя бабуся торгувала качиними яйцями, на накривці сиділи, теліпаючи ногами, двійко малюків, а темні боки діжки були суцільно обклеєні білими й жовтими аркушиками; в Ігара похололо всередині. «Розшукується для справедливого покарання втікач, послушник Ігар, прізвиська не має, вісімнадцять років… Зросту середнього, статури худорлявої, очі має сірі, волосся русяве, ніс прямий… Прикмети особливі: таких не виявилося. За оного призначено винагороду двісті повновагих золотих, а якщо хто вкаже на…» Скільки?! У нього стемніло в очах. Він точно пам’ятає — обіцяли сто, сто… Святий Птаху, стільки не дадуть за десяток каторжан, убивць, тих, що розчленовують жертви… А потім він перевів погляд на зосереджену потилицю Тіар, і в голові у нього скаламутилося знову. Їй так само просто продати його, як заштопати дірку на сукні… За такі немислимі гроші! Найнадійнішим виходом здавалося кинутись на неї ззаду та задушити. На очах у здивованої бабусі з качиними яйцями; бо краще втрапити в яму за задушення повії, аніж… Тіар озирнулася. На обличчі в неї було зовсім дитяче, жваве зацікавлення: — Слухай, я так люблю грамотки на стовпах дивитися… Прочитай мені, га? Він мовчав. Бабуся приязно посміхнулася, малята затарабанили босими чорними п’ятами. — Прочитай, ти ж начебто вмієш? — Часу нема, — сказав він сухим ротом. Грає? Вдає наївну? Розумна жінка так і вчинила б: не вмію, мовляв, читати… А потім щодуху до варти. Тіар же розумна… Брови у неї зійшлися на переніссі. Випнуті губи купчихи та в’їдливий погляд досвідченої повії: — Так уже й нема? Тобі шкода, чи що? Ігар мигцем глянув на бабусю, яка торгувала яйцями. Та чула кожне слово; Тіар достатньо назвати його на ім’я… Може, бабуся теж грамотна й устигла вивчити всю діжку назубок… — Тобі шкода?! — голос Тіар ображено здригнувся. Ігар труснув головою. Мара. Святий Птаху, він зовсім божевільний. Не отрута в її очах, а прикрість і образа. Щире нерозуміння, чому Ігар, такий, начебто, милий і люб’язний, відмовляє їй, багатій спадкоємиці Тіар, у дріб’язковій послузі… Він перевів подих. Божевільний. Що уявив: бабуся з качиними яйцями — таємний шпигун… А Тіар дійсно нічого не зрозуміла; слава Птахові, що її не вчили читати. Що її дитячі сльози ніколи не капали на розгорнуту абетку… Вона ще щось казала; Ігар буквально тяг її за собою, бажаючи мерщій проминути селище, вийти в чисте поле. Триклята безтурботність. І десь там, посеред шляхів, напевне валандається той білявець, що був із мідною сережкою, а зробився й зовсім безвухим… Якому не жити, не повертатися до старої княгині без Ігара на довгій мотузці… У Тіар виявилася одна гарна риса — вона не була злопам’ятною і швидко забула про Ігарову неуважність до неї. Вони влаштувалися на нічліг у стіжку сіна; Тіар дістала з кошика куплені напередодні харчі та смачно повечеряла, однак не запропонувала Ігарові й крихти. Він змовчав; у вечірній тиші йому ввижався віддалений цокіт підків. — Довго ще? — запитала Тіар, потягуючись. — Доберемося за три дні, га, проводирю? Вона посміхалася; дивлячись на її розслаблену, цілком милу посмішку, Ігар раптом спітнів. «Вона середнього зросту. У неї темне з мідним полиском волосся й карі з прозеленню очі. Швидше за все, вона змінила ім’я… Вона вміє читати й писати, у неї, можливо, витончені манери, але походить із простолюду. Вона розумна…» Вона вміє читати й писати. — Ти що, знову?! Жінка відсунулася. У її очах Ігар прочитав справжній страх: — Ти… Ти чого так дивишся?! — Ти не Тіар, — сказав він хрипко. І злякано озирнувся — на зірку, що проступала на вечірньому небі, Хота. Дуже низьку зірку. — Ти не Тіар, — губи його чомусь розповзлися в посмішці. — Не Тіар… Він засміявся. Сухим тріскучим сміхом; оце так-так… У неї не буде будинку з ґанком, але й жити вона буде теж… разом зі шрамом під лівим соском. Дурепо, ти ж не розумієш, чого щойно уникла… Вона підхопилася. Залишила кошик та кинулася навтьоки; якийсь час він дивився, як миготить у сутінках, віддаляючись, її тісна сукенка, потім узяв і наздогнав — кількома стрибками. Вона впала в коротку, скошену траву. Кілька кроків проповзла рачки, постогнуючи від жаху, невиразно бурмочучи: — Ти… пожалій мене. Я… пожалій. Не вбивай… Що хочеш роби, тільки не вбивай… ти… я здогадалася… ти з тих, що жінок крадуть… не треба мені спадщини… куди ти мене віз… збрехала я… Мене Вімою звуть, Віма я… не Тіар… І вона щосили рвонула на грудях сукню: — На, бери мене… Бери, як хочеш… не писну… Тільки не вбивай, добре? Кілька хвилин Ігар безтямно дивився не неї — а потім згадав. Кілька років тому в тім-таки Підчерев’ї моторошно стратили чоловіка, який начебто викрадав і вбивав жінок, як правило, повій; незабаром прийшла звістка, що інший такий само, ще лютіший, порядкує в Прибережжі та полишає за собою ледь не гори знівечених жіночих трупів… Він криво посміхнувся. «Розшукується для справедливого покарання втікач, послушник Ігар, ґвалтівник і мучитель, який розчленовує повій…» Жінка заскімлила. Очі в неї здавалися білими від страху: — Не вбивай… Ні… — Брехуха. — Про… не вбивай… пощади… Він підняв очі до неба. Святий Птаху… — Живи, — сказав він, посміхаючись недобре, криво. — Живи… повіє. Зірка Хота хилилася до обрію. Можливо, вона була розчарована. * * *

Ілаза прокинулась і довго не могла зрозуміти, де вона. На лихо, гілля в неї над головою розступалось якраз настільки, щоб можна було розгледіти зірку Хота, яка сходила; тепер зовсім ясно було, де саме вона зникне за обрієм. Там, куди втікає струмок; там, де з’єднуються зелені стіни яру… Ілаза разом пригадала все. Підібгала коліна до підборіддя; посиділа, дослухуючись до неприродної, позбавленої навіть цикад тиші. Тиша… Безгоміння. І темні крони в неї над головою порожні. Його нема. Ще не вірячи, вона підвелася. Подивилася на зірку Хота; перевела погляд на її невиразне відображення в струмку. Глянула туди, де на небі, яке вже світлішало, мав незабаром з’явитися місяць. І залити своїм світлом ліс, і струмок, і… …Скорчене страшне тіло де-небудь серед стовбурів. Серед потужних розчепірених коренів; видіння було таким виразним і барвистим, що Ілаза замружилася. Вона ще не вірила. Ввійшла в струмок по кісточки; обернулася до чорного громаддя лісу: — Агов… Є тут хто-небудь? Натужно рипнуло дерево. Старий стовбур довго не простоїть — прийде осінь із вітрами, і… — Еге-гей! Я тут! Співрозмовнику, відгукнися! Тиша. — Або я тебе вбила, — сказала Ілаза пошепки, так, щоб і самій не чути. — Або я таки… Місяць виплив — у димку, в серпанковому ореолі; з заходу наповзали хмари, місяць підсвічував їхні пошарпані краї, Ілаза дивилася, тамуючи подих, і їй здавалося, що в обрисах нічних хмар вона бачить потворну павучу тінь. — Еге-гей!!! Від дзвінкого, пронизливого вигуку в неї самої заклало вуха. Вона взялася за голову, дивлячись на зірку Хота й щасливо, безглуздо посміхаючись: — Мамо… Ненько… Матусю… …І вже не віриться, що він був. Що чудовисько вбивало на її очах, що чудовисько підходило зовсім близько, торкалося до її власної шкіри… Коли вона повернеться до людей, то в першу чергу зажадає лазню й двоє великих дзеркал. І подивиться, чи не лишилося мітки на спині. І коли що — звелить припекти розжареним залізом… Ні, справді?! Вона засміялася. Упала обличчям у струмок і довго, з насолодою пила; волосся пливло за течією, мов чорні водорості. Сон. Мара. Сон… — Де ти? — запитала вона, підводячи голову. — Де ти, опудало, га? Де ти, я хочу знати! Ну-бо, з’явися! Відповісти не було кому. Цілу ніч вона проблукала лісом, як божевільна чи русалка. Підіймала обличчя, гукала в темряву над головою — і докричалася до того, що втратила голос. Уперше за багато діб ніч була порожня; Ілаза наважилася навіть зазирнути у величезне, на півстовбура, порохняве дупло — але в дуплі жив сич. Вона розсміялася й пішла далі; їй здавалося, що ось-ось дерева розступляться і там виявиться величезний потворний труп. Тоді вона без остраху відріже… жмут волосся чи що там можна буде відрізати… і принесе матері як трофей… Над ранок погустішав туман. Вона стояла з роззявленим ротом і дивилась, як сизі, щільні струмені, схожі на розпушені котячі хвости, заливають дно яру, клубочаться серед дерев, як прокидається вітер, силкуючись їх розворушити — й не може. Ілаза й сама вже стояла по пояс у тумані, і зубожіла, збуджена, змучена безсонням свідомість підсунула їй картину: вона молода… У білій сукні з довгим, неймовірно довгим шлейфом, що тягнеться по дну яру, огортає стовбури, застеляє собою всю землю. Вона відшукає його труп пізніше. Коли зійде сонце; вона не піде звідси, поки… — Тобі не холодно? Ілаза ще була в своєму видінні. Вона не хотіла повертатись і, звичайно, їй почулося. Тут її нема кому гукати. Тут більше ніхто не заговорить із нею з гілля... — Чого ти так дивишся? Небо зараз обвалиться, мов стеля. Гілки ляжуть їй на плечі, вчавлять у землю, мов хробака... ... Чому вона повірила?! Чому обдурила себе? Навіщо?! — Ти плачеш? Вона зробила зусилля. Ох, як боляче; в свята ковалі на ярмарках змагаються, хто дужчий, гнуть крицеве пруття й вергають важкі каменюки так, що очі вилазять із орбіт. А себе опанувати складніше, ой, складніше, ніж переломити підкову... Вона посміхнулася — заболіли щоки: — Я... Туман. Красиво... А як... Вона ледь не спитала, як він почувається. — Ти не образилася, що я так неввічливо обірвав нашу розмову? Ту, що ти завела, про павуків, га? Він усе зрозумів. У неї заніміли ноги. Як уві сні, коли хочеться бігти, а туман плутається, захльостує коліна... джгутом... Тримати посмішку! Будь-що-будь тримати посмішку. Не виказувати слабкості, не виказувати страху, він нічим не доведе, єдиний доказ її провини — її сум’яття... — Ні, — здається, голос у неї звучав доволі рівно й мило. — Навряд... у наших з вами стосунках доречний сякий-такий етикет... Просто перед очима в неї раптом змалювалися обриси його величезного, огидного тулуба. Нібито раніше він соромився чи жалів її, а тепер не соромиться й не жаліє. Добре, хоч сонце ще не зійшло... — Ну чому ж, — він, здається, роздумував. — Етикет буває корисний у всьому... Зрештою, етикет можемо встановити самі. У широкому значенні етикет; із правилами поведінки й... покараннями за невиконання таких. Га? Дедалі світлішало; їй здавалося, що вона розрізняє його голову. Що обабіч цієї нудотної пики здригаються два вигнуті відростки, які в мініатюрі повторюють кінцівки. Що між ними... Не замружуватися! Її слабкість — визнання її провини. Можливо, він умре ще... можливо, його смерть настане пізніше, треба тільки виграти час... Вона дивилася прямо перед собою, зусиллям волі змушуючи жахливі обриси розпливатися перед очима. Кожна гілочка двоїлася; на місці співрозмовника манячіло щось безформне й сіре. Випадково, мигцем, здивовано зрозуміла: оформляти свої думки в такі слова належить хіба що церемоніймейстерові. І ще вчителеві гарних манер... Яке безглузде поєднання — законодавець етикету сидить у темних кронах, і... Це що в нього? Що це?! Вона не витримала. Провела кулаком по обличчі — ледь не вичавила власних очей. Закліпала, начебто витрушуючи смітинку: — Зараз... я... Над головою в неї рипнув смішок: — Авжеж. Я почекаю. Тепер я дуже довго буду твоїм співрозмовником. Тобі набридне. Ілаза зламалася. Ноги в неї підігнулися; вона впала спершу на коліна, а потім ниць на траву, затуляючи руками голову, начебто бажаючи вгвинтитися в землю, мов дощовий хробак. Роса промочила їй вії, заповнила брак сліз, які знову чомусь не бажали пролитися. Нудотний страх, який охопив її, не був більше страхом жертви; так бояться злочинці, яких ведуть на ешафот. Ті самі, які усвідомили вже свою провину... — Уставай. Вона щільніше втислася в траву. Присутність. Близька-близька; тріск сукні на спині. Вона хотіла благати пощади — але горло не корилося, зсудомлене. Укус ґедзя. Різкий сильний біль. «Коли вони паралізовані, отрута, розкладаючись, діє повільно... Кров стає вже не кров’ю, а зовсім іншою рідиною... А тіло... » Сльози нарешті зглянулися над Ілазою і ринули, заливаючи обличчя. Вона лежала, чіплялася обома руками в землю, з жахом дослухалася до власного тіла й закликала смерть. Ту, котра швидша… Потім стало тепло. Пальці, які шматували траву, потроху розтислися. Сльози текли й текли; Ілаза з останніх сил стискала зуби, намагаючись зібрати волю для боротьби з муками, які прийдуть слідом за теплим пульсуванням; муки знущалися з неї та все не приходили. Час зупинився; тепер вона лежала на боці, ні про що не думаючи, дивлячись прямо перед собою. Час від часу, долаючи сонне заціпеніння, намагалася поворухнути пальцями — тіло слухалося. Параліч не наставав. Потім їй зробилося байдуже. Кінчиком язика вона злизала останню, самотню, холодну сльозу, переривчасто зітхнула й провалилася в сон. Розділ восьмий

* * *

Круглий живіт Равари виріс мов гора; Кааран, її молодий чоловік, ходив щасливий і стурбований. Одного разу після вечері, коли Равара вже важко пройшла в спальню, Велика Фа зупинила дівчинку в дверях: — Як телята народжуються, бачила? Дівчинка дивилася, не розуміючи. Потім кивнула. — Не сьогодні-завтра, — Фа замислено подивилася вслід Раварі, — народжувати будемо… Покличу тебе. Поможеш. Із цими словами баба вийшла, а дівчинка, налякана та збентежена, ще довго стояла, не рухаючись, у спорожнілому коридорі. Пологи почалися на світанку. Ще з пізнього вечора перед будинком горіло багаття, у якому курів риб’ячий камінь; двері Равариної спальні позначено було медом — щоб привернути добрих духів, які сприяють породіллям. Три молоді жінки з підкладеними спереду під сукні подушками трикутником сиділи посеред подвір’я — щоб лихі духи, якщо тим схочеться втрутитись, якомога довше не могли відшукати справжню породіллю. Дівчинка, напружена й похмура, гаяла час у товаристві Ліль і хлопчисьок, поки чорнобрива служниця із блискучими збудженими очима не прийшла по неї: — Пані Фа кличе… Ліль і хлопчиська дивилися серйозно й трохи заздро; дівчинка перевела подих, обсмикала сукню й пішла. У спальні Равари кричали. Ледь вона зачула цей лемент, миттю вкрилася холодним потом; служниця наполегливо підштовхнула її до намазаних медом дверей: — Іди… Вона затремтіла — але ввійшла. Тут були мати Вікі й літня служниця в білому фартусі; Великої Фа дівчинка спочатку не побачила й не зрозуміла навіть, кому належить лагідний, незвично м’який голос: — Десять білих голубів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі дивин, принесуть тобі добра… Десять чорних лебедів, віднесуть лихі муки, віднесуть біль і хворість, повз нас, повз нас проносьте… Слухай мене, дівонько, слухай баби, я п’ятьох народила, я поганого не пораджу… — Не можу більше… Ой… не в-ви… — Зараз він вийде вже. Зараз яблучком поманимо — і випливе радість наша… Яблучко зберегли, зберегли в соломі, зараз поманимо дитинку… Відпочинь. Хвилинка є — відпочинь… Дівчинка стояла, заворожена. Їй видно було тільки зігнуту спину старої — і голе тонке коліно, забруднене кров’ю. Голос Великої Фа лився, перетікав, неначе струмок: — На високу на гору будемо, люба, сходити… Пиріями, корчами, яром, кропивою… Треба вище піднятися, щоби крильця розпростати… Не зараз. Я скажу, коли… Відпочинь. — Не в-ви… — Усі дітки так народжуються. Пусти його в світ, він теж хоче на травичку… Потерпи ще трохи, вже менше лишилося, ніж було… Що хвилинка, то й меншає… Ну-бо, зараз будемо виманювати… Дівчинка не знала, навіщо її покликали. Яка від неї користь, повно ж дорослих жінок, умілих і готових допомагати; а вона стовбичить тут, волосся сторч, і не знає, куди себе подіти… Мирний голос Великої Фа, який так м’яко лився, дивно заспокоював: — От-от… Зараз покричи. Потім кричати не можна буде — напружуйся… — 0-о-ой… А-а-а, мамо! Дівчинка намертво сплела мокрі пальці. — Ходи сюди, — сказала їй мати Вікі, якій не народжена ще дитина доводилася онуком. — Уже велика, треба й тобі подивитися, треба вчитись… І дівчинка, мліючи, наблизилася. Потім те, що відбувалося, пригадувалось їй довго й часто. Змарніле, незнайоме обличчя Равари з волоссям, яке затопило всю подушку; кров на простирадлі, величезний, неначе брила, живіт, крик, від якого кров холоне в жилах. Дитина йшла ніжками вперед — якоїсь миті дівчинка побачила, як мертвотно сполотніла мати Вікі: — Ти… рятуй Раварку, вона потім іншого народить… Не вийде він сам… Ні-і… Ніздрі у Великої Фа роздувалися, руки в неї були по лікоть у крові, й скривавлені пальці стискали червоне яблуко: — Стривай… Репетувати не квапся… Дівчинка дивилася. Велика Фа примовляла й шепотіла, звертаючись по черзі то до Равари, то до дитини; мати Вікі притримувала породіллі голову, а служниця стояла напоготові, подаючи Фа якісь страшні, прогріті на вогні інструменти. Дівчинка дивилася, мокра від поту, забуваючи дихати; по команді Фа мати Вікі подалася вперед, натискаючи ліктем Раварі на живіт: — Ну, донечко! Ну, трішечки! Працюй, ну! Дівчинка похитнулась і, щоб не впасти, схопилася за стіну. Равара глухо завила. — Здрастуй, — раптом лагідно сказала Фа. Дівчинка подалася вперед. На руках у повитухи лежало червоне, мокре створіння з трубочкою пуповини; мить — і воно заволало, тонко, захлинаючись. Равара востаннє напружилася, випускаючи із себе ще щось — дівчинка не розгледіла. Відразу всім знайшлася робота. Дівчинці тицьнули до рук глечик із теплою водою та звеліли поливати; вона вражено дивилася на людиноподібне створіння, на хробачка зі злиплим волоссячком на тім’ї, звислим обрізком пуповини й зморщеним багряним личком; потім вона зрозуміла раптом, що це хлопчик. Хлопчик, найсправжнісінький хлопчик, такий само, як Вікі, як Яр, він виросте й зробиться чоловіком… Фа, схилившись, щось лагідно пояснювала Раварі; мати Вікі, скорчена, сиділа в головах: — Ай, Фа… Ай, святі духи, що ж мені тобі зробити… Чим віддячити… Ногами ж ішов, думала, не розродиться… Служниця вискаляла зуби, моторно загортаючи дитинку в приготовані пелюшки: — А здоровий… А важкий… Що ви там казали… Дівчинка мовчала. Потім кімната якось відразу заповнилася людьми; Равара кволо посміхалася, Кааран плакав, розмазуючи сльози по обличчі, та все намагався вихопити дитину в служниці, яка його відганяла; на потилицю дівчинці опустилася тверда долоня: — Молодець. Вона підняла голову; Велика Фа дивилася серйозно: — Не злякалася. Побіліла тільки, а так — нічого… Нічого страшного в цьому нема. Закон такий… Я от п’ятьох народила, так жоден до своїх дітей не дожив. Може, хоч Равариного хлопця доля збереже… Усі діти так народжуються; дівчинка згадала криваве поле зі своїх кошмарів. Гори мертвих, покалічених чоловіків; кожного з них народила жінка. Народжувала отак, як Равара; якби вони тільки знали… Вона схлипнула. Рука Великої Фа ласкаво, підбадьорливо поплескала її по зашийку. * * *

Вечорами Ігарові здавалося, що ноги в нього зносились, стерлися до самісіньких колін. Його шлях укотре повертався до початку; він ішов, ніби мураха по яблуку — такою нескінченною здавалася провінція Ррок. Такою безнадійно нескінченною; стрічки рік, клаптяна ковдра ланів, тепер ще й передгір’я, зелені вершини, порослі лісом як ведмідь шерстю. Гостре каміння — ворог драних черевиків; місцеві жителі носять черевики за спиною на ціпку, бережуть дорогоцінне взуття, сміливо ступаючи по камінні босими мозолястими ножиськами, жорсткішими й за цей камінь… І кожен зустрічний знає, у який бік іти до Печери. Знає, але зовсім не обов’язково скаже, а, швидше за все, насупиться, підозріливо блисне очима, плюне під ноги й мовчки продовжить свій шлях… У передгірному місті Важниці живуть найкращі в провінції різьбярі по каменю. Ліс і камінь — ось чим тут промишляють, і від нелегкого життя обличчя тутешніх мешканців здаються дерев’яними, а душі — кам’яними… А туди, де Печера, ніхто не ходить. Тільки ось Ігар не має іншої ради. Дабат.
Печера виявилася насправді переплетінням багатьох печер — вода, яка струмувала тут століттями, промила в тілі гори великі порожнини неправильної форми; на єдиному шляху, який з’єднував Печеру з рештою світу, вдень і вночі стояв пост. Платня солдатам ішла з общинної скарбниці — селище Утока обтяжувало страшне сусідство. Селище не в змозі було ні Печеру прибрати кудись далі, ані саме забратися, поки ціле, — а тому просто платило воякам. Дорого платило, щоби жоден пацюк не міг прослизнути повз варту, хіба що в спеціальному закритому та обсмоленому візку, в супроводі лікаря й судді з міста Дневера, що славиться ремеслами… Ось уже кілька годин Ігар лежав, не сміючи підняти голови. Вартові не дрімали; миттєва неуважність на цьому рубежі могла обійтися надто дорого. Відомо ж бо, що в’язні Печери сплять і бачать, як би його більше здорових, вільних людей затягти до себе у смердючу могилу. Відомо й те, що навіть серед цих самих здорових трапляються часом божевільні, охочі проникнути в прихисток недуги й розшукати серед приречених батька чи сестру, дружину чи сина… Ігар ішов до Печери по жінку на ймення Тіар. Коса баба, що жила в останньому будинку над шляхом, зберігала безліч таємниць. Вона єдина сміла наближатися до обсмоленої карети, яка вкотре везла чергову жертву хвороби до місця ув’язнення й неминучої смерті; вона єдина не боялася зарази, тому зберігала в пам’яті імена в’язнів, а в хаті — й деякі дрібні речі, котрі можна простромити в шпарину. Баба взяла з Ігара три золоті монети й повідомила, що перстень із зеленим камінчиком належав колись жінці на ім’я Тіар — так, у всякому разі, це ім’я розчула баба. Жінка викинула перстень, аби він став знаком для її родичів, які, можливо, розшукують нещасну; Ігарові та дрібничка не сказала нічого. Він визначив лише, що в жінки, яка носила перстень, були тонкі пальці. Тепер він лежав у кущах, не насмілюючись поворухнутися; у перстеник із зеленим камінчиком було проведено мотузочку, й Ігар постійно відчував, як вона тре шию. Сторожів було троє; зараз один із них оглядав околиці з кам’яного гребеня, що слугував ніби кордоном між світом живих і світом Печери. Стражник стояв у мальовничій позі, спираючись на спис, і на тлі призахідного неба здавався статуєю з позеленілої міді; другий складав невеличке багаття, а третій, щось меланхолійно жуючи, уважно розглядав той самий чагарник, де якраз і причаївся Ігар. — Нічка така буде, що змерзнемо, — повідомив той, що вовтузився біля багаття. Той, що стояв на гребені, не відповів нічого; той, що жував, знехотя відірвав погляд від Ігарового прихистку: — Ну… За увесь час, який Ігар провів у криївці, він нічого, крім «ну», виговорити не спромігся. — А Феодула народила, — знову повідомив той, що палив вогнище. Виструнчений на гребені повільно повернув голову: — Від тебе? — А хто його зна, — той, що був біля вогнища, здається, зрадів, що розмову підтримали. — Хто їх, цих бабів… Той, що жував, смачно сплюнув: — Н-ну… Знову зависла тиша; Ігар відчував, як мураха, що залізла в холошу, повзе вгору по нозі, як гострий камінь впинається в живіт і як тарабанить, жадаючи вирватися з грудей, його власне серце; найбільшого клопоту завдавали комарі, які надсадно дзеленчали та жерли, жерли, жерли… Печера була ідеальною в’язницею. Усі спроби пролізти до неї в обхід цього шляху зазнали невдачі; іти ж повз трьох невсипущих сторожів було б і зовсім божевіллям. Особливо людині, за чию голову дають нечувану суму — двісті золотих монет… Той, що стояв на гребені, змінив позу. Голосно зітхнув, поколупав у носі. — Щось вони сьогодні… Тихо. І димків не видно майже… — він кивнув у бік невидимої Ігару Печери. Той, що вовтузився біля багаття, радісно затрусив головою: — Хоч би передохли усі швидше… Я б їх, слово честі, хоч із жалощів повбивав би — ніж отак їм заживо гнисти… — І нам тут стирчати, — похмуро додав вартовий з гребеня. Той, хто жував, меланхолійно знизав плечима: — Ну… Він знову обвів чагарник уважним поглядом; Ігар втиснувся в землю, коли побачив, як він підводиться, спльовує нарешті свою жуйку, кладе меча поряд із арбалетом, який лежить поряд, потягається та рушає просто до Ігарової схованки. Насилу витримав. Ледь не підхопився, щоб сторчголов кинутися світ за очі; витримка добре йому прислужилася, бо стражник не дійшов до нього якихось кілька кроків, зупинився, розпустив пояс і сів оправлятися. Добре сів. Ґрунтовно. Ігар затамував подих. Рука його судомно мацала той гострий камінь, який завдавав стільки страждань. Невідомо, чи вирізнявся стражник гострим слухом, зате Ігар умів за потреби рухатися безгучно. Це було, мабуть, єдине вміння, за яке Отець Розбивач заслужено його хвалив. Удар дався нелегко — однак вийшов навіть вдалішим, ніж можна було розраховувати; стражник звалився без єдиного звуку. Ігар сподівався, що він не надто скалічив бідолаху. Це було б негуманно й необачно — йому ж іще назад повертатися… На відкриту місцину він вийшов теж відкрито. Перший стражник із гребеня милувався заходом сонця й спостерігав водночас за поселенням вигнанців; другий любовно підкладав у вогонь сухі, дрібно наламані гілочки. Відблиск полум’я лежав на його обличчі, надаючи цій буденній фізіономії мало не царствену шляхетність. — Комарів годував? Дупа, мабуть, свербить? Це був м’який дружній гумор; на розпалювача саме повернувся дим, він крізь зуби вилаявся та заходився терти їх кулаками. — Н-ну… — хрипко зронив Ігар. — Нє, — повідомив спостерігач із гребеня. — Не передохли ще… Ген димок бачу… Аго-о-ов!!! Ігар уже біг. — Це… Це що?! Стій! Стій, зараза, вб’ю! Дорога за гребенем круто збігала вниз; Ігар зістрибнув і присів за каменем, даючи змогу арбалетній стрілі безсило просвистіти над головою. Униз, у царство смерті, сторожа не піде, не зважиться… — Сті-ій! Ще одна стріла клюнула камінь. Ігар стрибнув, перекотився, сховався за великою розтрісканою брилою, перечекав, поки дві стріли майже одночасно свиснуть поряд із його обличчям — і перекотився знову, опинився біля глибокої кам’яної розпадини, зіскочив у темряву, боляче збив коліно. Нагорі кричали й лаялись, але Ігар знав, що стражники йому більше не страшні. Точніше, тепер йому страшні не стражники. Земля тут нагадувала кепсько випечений хліб, ніздрюватий і сірий; десь унизу тихенько дзюркотіла вода. Ігар пробирався майже в цілковитій темряві, обходив світлі брили й чорні нори, які вели в підземелля. Час від часу до запаху вогкості домішувався кислий дух диму. Печера жила. Перстеник із зеленим камінчиком, засилений у мотузочку на шиї, погойдувався в такт крокам; про що думають ці нещасні, коли чорна карета гуркотить по камінні їхнього останнього шляху? Скільки вони живуть тут, перш ніж гнилизна, яка неквапом пожирає їхні тіла, дістається до серця й мозку? Він зупинився. Вітер приніс новий запах — нудотний сморід падла; Ігар відчув, як слабшають ноги. Дивно, але думка про те, що він може залишитися тут назавжди, прийшла до нього тільки зараз. Уперше — зате як виразно й владно! Попереду, в кам’яній западині, йому здався рух. Шерех; начебто купа ганчір’я ожила та намагалася підвестись. Ігар щосили зціпив зуби — безформна купа, ледь помітна в темряві, поквапилася забратись йому з дороги. Вона дуже квапилася, й це супроводилось безліччю ледь чутних дивних звуків — сопіння, хрипкий подих, вологе ляпання… По тому знову запала тиша. Над Печерою низько схилилася зірка, яка збиралась уже зайти, Хота. Він перевів подих. Не слід було цього робити. Не слід було з доброї волі сюди лізти, в цю жадібну слиняву пащеку хвороби… Тепер Ігарові здавалося, що він уже відчуває перші симптоми. Щоки німіють, пальці сверблять і відмовляються коритись… Далі він побачив світло. Вогник метнувся, зник, з’явився знову; із-за кам’яної брили вигулькнула спочатку тонка запалена скіпка, а потім і рука, що її стискала — грудка м’яса з короткими відростками. Ігар затримав дихання. Істота була, здається, жінкою. Милосердна темрява майже цілком приховувала її обличчя; час від часу тьмяне світло вихоплювало з мороку плетиво оголених м’язів на позбавлених шкіри щоках. Ігар відсахнувся. Якийсь час жінка мовчки розглядала його; затягнуті слизом очі часто кліпали. Рука Ігарова сама намацала на шиї перстень із зеленим каменем. — Кра… сунчик, — промовила жінка презирливо. Ігар не здивувався б, якби з її вуст зірвалося невиразне хрипіння — та голосові зв’язки жінки майже повністю збереглися. Інша річ губи — напіврозкладений рот насилу вимовляв слова: — Кра… асунчик. Що ж… іди, я тебе… при… голублю. Вона зробила крок уперед, розкрила обійми; відступаючи, він уперся спиною в кам’яний виступ. Одного дотику до цієї плоті достатньо. Ходить поголос — одна краплинка слизу — і можна вже не вибиратися назад. Впокоритися зі своєю долею, день при дні спостерігати, як облазить шкіра та відвалюються пальці… Він чекав, що жінка зупиниться, але вона йшла, й оголені м’язи на її щоках підтяглися, зображаючи посмішку: — Ходи… ходи до мене… соло… денький… — Облиш його. Чоловік зі смолоскипом стояв біля чорного входу в підземелля. Світло, танцюючи, залило жінку цілком — Ігар ледве стримав зойк. Мить — і, волочачи по камінні пелену темної подертої сукні, чудовисько забралося в якусь нору; залишився паралізований страхом, втиснутий у камінь Ігар. Чоловік зі смолоскипом наблизився. На плечах у нього лежав щільний шкіряний плащ, а обличчя було повністю приховане багатьма шарами напівпрозорих бинтів. Із єдиної діри пильно дивилося видовжене чорне око. Ігар мовчав, стискаючи в кулаці перстеник із зеленим каменем. Обриси обличчя того, хто дивився на нього, здавалися гротескною картинкою. Пародією на людські риси; шар бинтів здригнувся проти того місця, де на цьому обличчі вгадувався рот: — Ти когось шукаєш? Ігар розліпив губи: — Я шукаю жінку Тіар. Ось, — він зірвав мотузку з шиї та простяг перстеник. Чоловік перевів своє єдине око з Ігара на перстеник і назад: — Вона тобі — хто? Ігар опустив голову. У цьому місці й із цим співрозмовником брехня здавалася неможливою, мало не блюзнірством. Сказати ж правду… Чоловік у бинтах витлумачив його мовчання по-своєму. — Рік тому, — йому було важко говорити, бо гнилизна, очевидно, не обминула і його губів. — Рік тому я так само… прийшов сюди… бо тут була моя дружина. Стало тихо. Ігар із жахом дивився в чорне довгасте око. — І… нічого страшного, — бинти здригнулися, начебто чоловік намагався посміхнутись. — Тепер я, щоправда, вдівець… Але ненадовго. — Ви зустрінетеся з нею в палатах Святого Птаха, — промовив Ігар швидко. Чорне око кліпнуло: — Я не вірю в Птаха, хлопчику. Із темного провалу за його спиною визирнуло білясте обличчя. Зникло, поступилося місцем іншому — довгастому, цікавому, із самотнім жмутом рудої бороди. — Що в тебе є? — запитав Ігарів співрозмовник уже іншим голосом. — Кресало, баклага, їжа… Ігар мовчки виклав до його ніг усе своє майно; чоловік опустив смолоскип, розглядаючи здобич. — Гаманець забери, — сказав він неголосно. — Ні до чого тут гаманець… Ігар скорився; за мить дві присадкуваті тіні швидко вислизнули з провалу й підібрали решту. Ігар сахнувся, але жоден із невідомих грабіжників не доторкнувся до нього. Обоє старанно обминули. Чоловік зі смолоскипом кивнув: — Ходімо… Печера зустріла смородом. Ігар затулив обличчя рукавом. То тут, то там зустрічалися маленькі вогнища; кислий дим висотувався у невидимі діри. Кілька разів Ігар і його проводир проходили під широкими отворами у склепіннях; ці природні вікна були насправді провалами, в них стояла тепла осіння ніч і, здавалося, падали зорі… Від вогнищ оберталися розплилі, смердючі тіні. Не раз і не два Ігар із головою пірнав у безодню липкого, тваринного страху, однак зворотного шляху не було — тому він ішов уперед, намагаючись не відстати від проводиря й водночас у жодному разі до нього не наблизитися. Йому здавалося, що він чує голоси; навіть сміх лунав під цими страшними склепіннями — приглушений, рипучий сміх… Не в змозі стримати уяву, він на мить повірив, що його привезли сюди в просмоленій кареті, що це відтепер — його світ, і тут, у стінах страшної Печери, він повинен знайти останні радощі невблаганно вкороченого життя… — Там, — сказав його проводир. — Запитай. Навколо вогнища сиділо чи то четверо, чи п’ятеро; скільки їх усього, подумав Ігар із жахом. Де вони ховають своїх мерців… Скількох нещасних привозять сюди щороку, щомісяця… Чому ніхто з живих, ТАМ, зовні, про це не замислюється?! — Я шукаю Тіар, — сказав він, дивлячись повз обличчя, що обернулися до нього. — Тіар, ось її перстень… Тиша. Неголосне перемовляння; погляди затягнутих слизом очей. Незрозумілі погляди. Невідомо, що в них. — Відійди трішки назад, — неголосно сказав його проводир. Ігар здригнувся: — Що? — Три кроки назад… Не бійся. Просто відійди. Слизькі погляди перемістилися на закрите бинтами обличчя. Одна з жінок, — а ті, що сиділи, виявилися, жінками, — поманила Ігарового проводиря рештками пальця: — Чуєш… Хлібця б… — Нема в мене хлібця. — Чуєш… зглянься, га? Хлібця… — Де та дівка, Тіар? — запитав проводир, не помічаючи простягнутої потворної руки. — Оглухла вона… Вуха відпали. Он, дивися, сидить… Я не витримаю, подумав Ігар. Я всього цього… Хоч би ковток свіжого повітря! Хоч би ковток! — Нічого, — м’яко сказав його проводир. — Ходімо. Жінка сиділа на підстилці біля стіни — і спочатку Ігар побачив тільки волосся. Густе, довге, хвилясте волосся вкривало обличчя й плечі; відблиск віддаленого багаття надавав йому мідного відтінку. Красуня… Ігарів проводир доторкнувся до її плеча. Жінка підняла голову; Ігар потупився. Не треба було дивитися. — Покажи перстеник, — сказав проводир. Ігар, не дивлячись, простягнув свій знак. Жінка глибоко зітхнула, ніби схлипнула: — Та-ак… — Ти Тіар? — Ігар не впізнав свого голосу. — Вона не чує, — нагадав його співрозмовник. — Напиши. Ігар проковтнув грузлу слину. Підібрав камінчик, видряпав на м’якій, закіптюженій стіні: «Тіар». Якийсь час жінка мовчки споглядала напис. По тому знову схилила голову; у неї в руці виявилася суха гілочка з підстилки. З видимим зусиллям жінка затисла її між залишками пальців, провела гострим кінцем по втоптаній землі: лінія… ще лінія… Ігар дивився, витягуючи шию. Його проводир опустив смолоскип, щоб було видніше. З-під руки, яка носила колись тонкого перстеника із зеленим камінчиком, а тепер страшної, безформної, зогнилої, проступали літери: Ті… ні…ар… Не вірячи власним очам, Ігар тицьнув пальцем у видряпаний на стіні напис: — Тіар?! Жінка повільно похитала головою. Заграло мідним полиском тьмяне довге волосся; рештки пальця вперто показували на ім’я, виведене гілочкою: Тініар… — Пробач, — сказав Ігар безпорадно.
Стражників було тепер уже п’ятеро. Ігар поповзом повернувся до своєї схованки — широкої щілини, порослої вересом. Сів, безпорадно впустив руки, безглуздо втупився в сіро-блакитне небо. Два дні він пив тільки каламутну воду з вапном і жував самі гіркі червоні ягоди, але не голод мучив його, а безвихідь. Така сама, як у очах жінки Тініар, якій нема на що тепер надягати перстеник. Скаль, чоловік із забинтованим страшним обличчям, не знав печалі. Ігар час від часу чув його голос — то упевнений і владний, то веселий; у світі приречених приречений Скаль мав певну владу — мабуть, більшу, ніж у тому, колишньому житті. Тут усім начхати, жебрак ти чи вельможа, тут усі рівні, але той, хто занепав духом, умирає довше й гидкіше… А він, Ігар? Ким стане у світі Печери він сам? Два дні він запевняв себе, буцімто скоро щось придумає. Дурив себе, відкладав на потім — хай-но варта заспокоїться, забуде, засне… Він вирветься, він утече, зумів же пробратися, то й вибратися теж зуміє… Тепер, дивлячись у сіро-блакитне небо, він зрозумів раптом, що більше ніколи не побачить Ілазу. Й нічого більше не побачить, крім цих обсипаних стін, нерівних нір у землі та моторошних напівзогнилих облич. І що його власне обличчя незабаром стане таким само, бо жінка без шкіри, та, що все поривалася його обійняти, тепер вистежила його притулок і кілька разів уже приходила… Поки його захищає авторитет Скаля. Поки він ще «людина звідти», але вже завтра доведеться обирати між повноправним життям у Печері й арбалетною стрілою в око… Адже там, на посту, тільки на нього й чекають. Він не вміє літати, він не плазує під землею, мов кріт, він замкнений, неначе миша в мишоловці, замкнений, замкнений… Згори посипався пісок упереміш із дрібними камінцями. Ігар сахнувся — але то був Скаль. Чоловік у бинтах пожаліє прибульця, не доторкнеться до нього; втім, якщо Ігару призначено долучитися до світу Печери, краще, щоб прилучив його саме Скаль. Не так кривдно… — Чому ти мені допомагаєш? — запитав він пошепки. Скаль важко сперся на крихку вапняну стіну. На вкритому бинтами обличчі нічого не можна було прочитати. — Чому, Скалю? — Тому що ти схожий на мене. Теж… Він спробував посміхнутися; Ігар зціпив зуби: — Ні… Я ніколи… таким, як ти. Ти сильніший… Скаль мовчав. Його єдине довгасте око дивилося з незрозумілим виразом. — Мені не вийти, — сказав Ігар пошепки. — Ніколи. Скаль не відповів. — Мені не вийти, — Ігар відчув, як загнана всередину туга підступає до горла. — Мені ніколи не знайти… Її… — Хто вона тобі? Ігар приплющив очі. Ілаза… Як далеко. Прохолодна шкіра, гарячі губи… — Нас поєднав Вівтар, — промовив він повільно. Довгасте око теж приплющилося. — Я хотів порятувати її, — сказав Ігар із короткою посмішкою. — Я не зумів. Я вже програв… Уже, — голос його здригнувся. — Скалю, — це рішення прийшло до нього просто зараз і здалося цієї миті єдино правильним, — ти б не міг убити мене як-небудь швидко… Я вже стомився, мені сили не вистачить, щоб… жити, як ти… Довгасте око дивилося тепер крізь нього. Ігар відвернувся, щоб не бачити страшних рис, які проступали крізь бинти. — Її звали Камміа, — повільно сказав Скаль. — У неї були зелені очі… І, знаєш, таке жовте… як спіла диня… таке волосся. І в нас залишилися двоє синів… І вони десь там живуть. А я їх полишив… бо в синів бабці й діди, їх люблять родичі… А вона, як би вона тут… без мене? — Ви зустрінетеся в золотих палатах, — сказав Ігар тільки щоб не мовчати. Скаль зітхнув: — Ні… Але вона вмирала щасливою. Присягаюся тобі, Ігаре. Ілаза помре в самоті. Він глухо, запекло, на смерть боровся з нападом зовсім уже нестерпної туги; Скаль стояв поряд і дивився. Він багато чого тут побачив за цей рік; бачив, напевне, й новачків, ще тільки зачеплених хворобою, котрі не вміють повірити у свою долю й допитуються істерично: «За що? Чому саме я?! » — Вставай, Ігаре… Щось у цьому голосі змусило його похолонути. Скаль зараз вирішить за нього, і правильно зробить… Але як це буває — посвята у хворобу?! Вирішення всіх питань, звершення долі… як? — Вставай, Ігаре… Сонце сідає. Ходімо.
Сторожів було п’ятеро, і всі вони раз у раз поглядали у бік Печери. Божевільний, котрий туди зібрався, заслуговує на покарання; усякий же, хто виходить звідтіля, смертельно небезпечний. До нього не можна торкатися, його треба загнати назад, а краще вбити й тіло спалити… Ось тільки мешканці Печери, як правило, надають перевагу животінню, навіть жалюгідному, навіть такому болісному. Мешканці Печери дуже рідко лізуть під стріли — ну хіба що схиблені вже, в розпачі… Цей страшний — немов нічний кошмар — виник раптово й нізвідки. І він не був божевільним — він був із тих, що тягнуть за собою інших. У хворобу, в могилу, простягти руку й схопити, і стражник, який чергував на рубежі, миттєво перетворюється на в’язня, жалюгідну безправну істоту, приречену на повільну смерть… У таборі зчинилося сум’яття. Цей, що з’явився зі страшних снів, волік ногу — але біг однаково швидко, за ним розвівалися по вітрі стрічки брудних бинтів… Потім виявилося, що в нього важко поцілити. Він знав, як літають стріли, він жодної миті не залишався на прямій — метався та ухилявся, хоч і здавалося, що вся його недоладна постать от-от розвалиться, ніби вежа з піску. Потім його нарешті дістали, й відразу трьома стрілами. Кілька тяжких секунд він іще біг із ратищами, які стирчали з грудей, — а потім важко звалився на коліна, і рудий стражник Вок, п’яниця та забіяка, клявся потім товаришам, що, вмираючи, прибулець із Печери посміхався й промовляв: Камміа… А хлопця помітили запізно. Пізно помітили хлопця, і не допомогли ні стріли, ні списи, ні виснажлива гонитва пагорбами крізь колючий чагарник, ані прочісування найближчого гайка — згинув хлопець, розчинився серед ночі, й скрегочучи зубами, всі вартові заприсяглися один перед одним нікому нічого не казати — бо дарма, виходить, селяни гроші платять, за неуважність і поплатитися можна, випустили ж, це не жарти… Не жарти, й коли рудий Вок усе-таки по-п’яні зізнався, то всім, хто ходив того дня вартувати, довелось відповісти. Всі п’ятеро хутко забралися, залишили в общинній скарбниці чималий штраф, а на вулицях селища Утоки — страх і настороженість; тільки косоока баба, яка мешкала в крайньому від шляху будинку, нічого не боялася. На горищі в неї лежав у соломі підранок. Той самий хлопець, із плеча якого вона витягла арбалетну стрілу. * * *

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒