![]()
|
|||||||
Annotation 11 страницаДівчинка відмірювала час приїздами та від’їздами Аальмара. Вона давно знала, що її чотирнадцять років і статус нареченої не дають права бігати стрімголов і викрикувати щось безглуздо-радісне; заради приїзду Аальмара можна знехтувати пристойності. Кинутися за ворота, вискочити на дорогу, бігти, розхлюпуючи калюжі, й волати собі на втіху — поки від загону не відділиться вершник на білому жеребці, поки не зіскочить у розмиту глину, поки не розкине руки, заслоняючи собою цілий світ, поки не зімкне обійми — запахи вітру й заліза, мокрих коней, найулюбленіші в світі запахи… — Чого ж ти… Чого ж так довго не їхав? — Здрастуй. Я привіз тобі подарунок. Від ґанку валили радісною юрбою Велика Фа, слуги й домашні, молода Равара з помітно округленим животом, підлітки на чолі з Вікі, який уже неабияк подорослішав; дівчинка відчувала на собі їхні погляди. Щасливі й трішки заздрі — вона йде під руку з самим Аальмаром, іде з високо задертим носом, вмліваючи від гордощів, найщасливіша з наречених: дивіться всі… У маленькій кімнаті, куди, до невдоволення дівчинки, було допущено й Велику Фа, він обійняв її ще раз — міцно, до болю. Обережно поставив на підлогу: — Дивися… І на низенький столик перед нею лягла сукня. Він умів дивувати її; щоразу їй здавалася, що більшої радості не буває. Такої сукні не носив ніхто в домі; навіть на ярмарку, навіть на найзаможніших шляхетних дамах дівчинка не бачила нічого подібного. Це був простий і величний витвір із тонкої замші, парчі та оксамиту; він був розкішний, але не кричущою розкішшю купчихи — то була шляхетна, природна розкіш королеви. Дівчинка затремтіла. Першою ж думкою був жаль, що сукня, звичайно, завелика, тому надягти її доведеться лише за кілька років; їй не спадало на думку, що подібну можуть пошити на підлітка. Хоч не відразу, але вона зважилася взяти подарунок до рук — він виявився дивно легеньким, і наступної миті дівчинка зрозуміла, що сукня не на виріст. А раптом не зійдеться в плечах? А раптом заширока в грудях?! Не роздумуючи ні секунди, вона рвонула пасок своєї старенької, домашньої, вже затісної сукенки. Похапцем розправилася зі шнурівкою, стягла сукню через голову та, ніби у водоспад, пірнула в запахи шовків. Спочатку була м’яка темрява; потім вона відчула, як падає уздовж тіла оксамитова спідниця. Потім вона зринула, подивилася вниз і побачила себе — незнайому, в приголомшливих переливах тканини; обернулася до Аальмара: — Застібни… Ой, застібни швидше… Не мовлячи й слова, він обережно заходився защібати гачок за гачком, а дівчинка злякано прислухалася до своїх почуттів: чи не тисне? Чи не завелика?! Сукня сиділа, мов улита. Вона підійшла до дзеркала; перед нею стояла юна принцеса в чудовому вбранні, але чомусь розпатлана, ніби віник. Вона щасливо засміялась — і спіймала відбитий у дзеркалі погляд Великої Фа. Сміх застряг у неї в горлі. Баба дивилася з очевидним, холодним, презирливим осудом. Дівчинка обернулася; Аальмар посміхався, але їй здалося, що його посмішка ледь натягнута. Трішечки неприродна; радість від подарунка стала раптом мерхнути, танути, полишати її. Вона щось не так зробила? Що саме? Чому? — Тобі подобається? — запитав Аальмар. Їй здалося, що він засмучений. Або здивований, але ретельно приховує це почуття… — Дуже, — сказала вона пошепки, але від радості не лишилося й сліду. Що вона все-таки зробила?! — Зачешися та вийди, — попросив Аальмар. — Я хочу, щоб усі… Він говорив, а вона бачила тільки, як ворушаться його губи. Аальмар вийшов; дочекався, поки двері за ним зачиняться, баба презирливо скривила губи: — У твоєму віці час мати хоч трішки сором’язливості… Заголятися в присутності нареченого — чи ж таке бачено? Дівчинка дивилася на неї розгубленими, повними сліз очима. Вона могла б нагадати, як Аальмар доглядав її під час хвороби — обтирав, мив, переодягав… Тоді їй і на думку не спадало соромитися Аальмара… У чому вона винна тепер? Чи винне її нове, змінене тіло? — Аальмар вирішить, що я виховала тебе безсоромницею, — гірко зізналася баба. — А навіщо йому безсоромна дружина? Слово «безсоромна» стало тією межею, за якою втримувати сльози було марно. Ридання скрутили її, як господині скручують білизну. Нічого не бачачи перед собою і бажаючи лише негайно вмерти, вона забилася в куток, підмітаючи пилюку пеленою своєї чудової сукні; захлинаючись слізьми, почула, як відчиняються двері, потім стишені голоси, як Аальмар говорить незвично роздратовано: — Вона дитина! Тільки дитина, не жадай від неї зайвого, не вигадуй дурниць! Потім його руки схопили її під пахви й витягли з кутка: — Рахуємо до десяти. Хто швидше: раз, два, три… Вона схлипнула. Велика Фа має рацію — вона не дитина більше, й ці штуки на неї вже не діють… Вона підняла на нього нещасні, винуваті очі. Він підморгнув і притяг її до себе — так міцно, що вона змогла звірити прискорений ритм свого серця з його рівним, спокійним пульсом. — Я все розумію, — сказав він пошепки. — Усе. І не намагайся запевнити мене, що я чогось про тебе не знаю… Все минеться. Усе буде добре. Ти така красуня в цій своїй сукні… Не варто плакати через дурниці. Вона кивнула з закушеною губою. І вирішила все завжди робити так, як хочеться йому. Навіть якщо заради цього доведеться прислухатися до порад Великої Фа. * * * Ось уже кілька днів Ігар існував у щільному коконі неправди. Ніколи раніше йому не доводилося брехати так довго й складно; найгіршим було те, що жінка, здається, теж брехала. В Усті вони найняли віз; Тіар бурчала щось про зайві витрати, але Ігар поспішав. До того ж, спадкоємиці значного спадку не пристало турбуватися через такі дрібниці. Спочатку найскладнішим для Ігара виявилося зберігати в пам’яті безліч вигаданих відомостей. Він описав розміри спадщини як цілком пристойні, але не надто вражаючі — для більшої переконливості. Тіар повірила й запитала, хто, за заповітом, виконує волю небіжчика-чоловіка; Ігар не називав імен, обмежився туманною розповіддю про старого повірника. Тіар поцікавилась, якою дорогою вони поїдуть. Ігар пояснив, що спадщина чекає на неї не в рідному селищі й не в чоловіковому, а в зовсім іншому, не дуже віддаленому місці, яке називається Підчерев’я… Містечко Підчерев’я, котре платило податки Ілазиній матінці, було найближче до місцини, де на дні яру очікував його супутницю скрут. Ігар припускав, що до Підчерев’я вони доберуться просто, а там уже доведеться зціпити зуби й запхати спадкоємицю в мішок… Незнайома назва здивувала жінку, однак не надто. Можливо, вона повірила, що чоловік її незадовго до смерті купив у Підчерев’ї будинок; Ігарові здалося, що навіть зраділа. Коли він ненароком поцікавився, чи не хоче вона колись заїхати до родичів, Тіар кисло скривила губи: — Вони мені… ну що вони мені… сам подумай?! Можливо, подумав Ігар, згадуючи похмурого главу сімейства з ріденькою борідкою. Можливо, твоя правда… На прямі запитання вона не відповідала. Загадково посміхалася, мружила очі — так, нібито все, що цікавило Ігара, було розуміло саме по собі; так посміхалася вона, коли він розпитував про її дитинство, проведене в Холмищі (такої назви Тіар не вимовила жодного разу, Ігар теж тримав язика за зубами, сподіваючись, що згодом вона обмовиться). Він розпитував її про чоловіка — вона посміхалася, але якось натягнуто, похмуро; ймовірно, саме з чоловіком була пов’язана історія її зрадництва. Натяками він силкувався витягти з неї згадку про битву, завдяки якій рідне селище Тіар отримало другу назву — Кровище. Вона мовчала; часом Ігар ловив на собі її сторожкий, прискіпливий погляд. — Сестру давно не бачила? — запитав він якось мигцем. — Років зо два? Вона нерішуче знизала плечима: — Та ні… Начебто більше… А що? Чому ж все-таки здається, що вона бреше, недоговорює? Може, тому, що сам він постійно бреше й відчуває гору неправди, яка налягла на плечі? Візник ліниво поганяв міцну доглянуту конячку; Ігар дивився у небо, й серед полудневої синяви йому ввижалася зірка Хота, що звисла над обрієм. — Худоба в цьому Підчерев’ї дуже дорога? Він здригнувся й обернувся до супутниці. Її темне волосся виблискувало міддю на сонці; у її очах він з самого початку подорожі шукав зеленавий відтінок — якоїсь миті навіть вона вирішила, що це залицяння й із досадою махнула рукою: відчепися, мовляв… Вирушаючи в подорож, він боявся, що у вузькому возі йому не буде порятунку від безсоромної дівки — надто свіжим залишалася в пам’яті мить ганьби, коли, дивлячись на її оголене тіло, він відчував хіть. Тіар же поводилася швидше як ретельна господарка, що зважилася на мандрівку; вона прискіпливо обирала заїзди, замовляла обід і вечерю, торгувалася з перекупниками, перебирала своє майно в об’ємному кошику — і жодного разу не глянула зацікавлено на будь-якого чоловіка. Жодного разу не доторкнулася до Ігара, що сидів із нею пліч-о-пліч; худоба її, виявляється, цікавила. Худоба в Підчерев’ї… — А навіщо тобі? — запитав він бездумно. Очі в неї мрійливо приплющилися: — Якщо худоба недорога… Поле це, про яке ти розповідав, продати й натомість купити череду. Гарну таку череду, породисту… І м’ясом торгувати. І молоком… Сир збивати. Наймитів багато не треба — я сама сир умію робити… На сир завжди попит буде, якщо розумно підійти… Вона говорила й говорила; у душі в неї сиділа купчиха, розважлива, недурна й навіть, здається, досвідчена; це хто їй, цікаво, у будинку під мушлею розповів про тонкощі м’ясної торгівлі?! — Розкажи мені про будинок, — раптом попросила вона. — Ґанок який? Куди вікна виходять? Де сад? Як кімнати розташовані, де лазня? Найкраще було послатися на незнання; Ігар зміркував це запізно. Він уже розповідав, описував, придумуючи на ходу: — Ґанок — п’ять сходинок… Сходи на другий поверх змінити треба, підгнили… Сад… Сіре павутиння. Безформна тінь, від якої віє сліпим жахом; ось що чекає на тебе, бідолашна Тіар. Не торгувати тобі м’ясом. Твоїм м’ясом торгуватиме той, кого ти колись страшно зрадила й на кого тепер і дивитися страшно… Він затнувся. Тіар здивовано зсунула брови докупи: — Агов… Ти чого це так дивишся, га? Йому здавалося, що він виховав у собі достатньо ненависті до цієї брудної, продажної, підлої, у всьому винної повії. Вона і є брудна, продажна, винна… Її найлегше запхати скрутові у пащеку — так і треба… Навіщо тільки він розповідає їй про п’ять сходинок ґанку?! — Ти чого так дивишся? Вона, здається, злякалася. Боязко відсунулася: — Агов… Тебе правець бив колись? У нас дівчисько було таке, правець його бив, то вигнали… Клієнти лякалися… — Нічого такого, — сказав він через силу. — Сонце… голову напекло. Надвечір у маленькому курному селищі вони остаточно посварилися з візником. Той не хотів їхати швидко, як вимагав Ігар, — беріг коня. Ігар спочатку намагався збільшити платню, далі не витримав і поліз битися; зрештою візник поїхав із лайкою і прокльонами, а Ігар залишився на дорозі, стискаючи кулаки, і поряд стояла зі своїм кошиком перелякана Тіар: — Ти… таки не сповна розуму. Що він тобі зробив?! Ігар мовчав. Що не день усередині в нього щось напружувалося дедалі дужче, начебто накручувалася на кілок сирова жила; візник просто трапився під гарячу руку. А тепер доведеться шукати нового… Або купувати коня, а грошей знову нема… — Глянь-но, — покликала його Тіар. — Дивися, цікаво… Вона стояла перед величезною, в людський зріст діжкою. Біля її підніжжя бабуся торгувала качиними яйцями, на накривці сиділи, теліпаючи ногами, двійко малюків, а темні боки діжки були суцільно обклеєні білими й жовтими аркушиками; в Ігара похололо всередині. «Розшукується для справедливого покарання втікач, послушник Ігар, прізвиська не має, вісімнадцять років… Зросту середнього, статури худорлявої, очі має сірі, волосся русяве, ніс прямий… Прикмети особливі: таких не виявилося. За оного призначено винагороду двісті повновагих золотих, а якщо хто вкаже на…» Скільки?! У нього стемніло в очах. Він точно пам’ятає — обіцяли сто, сто… Святий Птаху, стільки не дадуть за десяток каторжан, убивць, тих, що розчленовують жертви… А потім він перевів погляд на зосереджену потилицю Тіар, і в голові у нього скаламутилося знову. Їй так само просто продати його, як заштопати дірку на сукні… За такі немислимі гроші! Найнадійнішим виходом здавалося кинутись на неї ззаду та задушити. На очах у здивованої бабусі з качиними яйцями; бо краще втрапити в яму за задушення повії, аніж… Тіар озирнулася. На обличчі в неї було зовсім дитяче, жваве зацікавлення: — Слухай, я так люблю грамотки на стовпах дивитися… Прочитай мені, га? Він мовчав. Бабуся приязно посміхнулася, малята затарабанили босими чорними п’ятами. — Прочитай, ти ж начебто вмієш? — Часу нема, — сказав він сухим ротом. Грає? Вдає наївну? Розумна жінка так і вчинила б: не вмію, мовляв, читати… А потім щодуху до варти. Тіар же розумна… Брови у неї зійшлися на переніссі. Випнуті губи купчихи та в’їдливий погляд досвідченої повії: — Так уже й нема? Тобі шкода, чи що? Ігар мигцем глянув на бабусю, яка торгувала яйцями. Та чула кожне слово; Тіар достатньо назвати його на ім’я… Може, бабуся теж грамотна й устигла вивчити всю діжку назубок… — Тобі шкода?! — голос Тіар ображено здригнувся. Ігар труснув головою. Мара. Святий Птаху, він зовсім божевільний. Не отрута в її очах, а прикрість і образа. Щире нерозуміння, чому Ігар, такий, начебто, милий і люб’язний, відмовляє їй, багатій спадкоємиці Тіар, у дріб’язковій послузі… Він перевів подих. Божевільний. Що уявив: бабуся з качиними яйцями — таємний шпигун… А Тіар дійсно нічого не зрозуміла; слава Птахові, що її не вчили читати. Що її дитячі сльози ніколи не капали на розгорнуту абетку… Вона ще щось казала; Ігар буквально тяг її за собою, бажаючи мерщій проминути селище, вийти в чисте поле. Триклята безтурботність. І десь там, посеред шляхів, напевне валандається той білявець, що був із мідною сережкою, а зробився й зовсім безвухим… Якому не жити, не повертатися до старої княгині без Ігара на довгій мотузці… У Тіар виявилася одна гарна риса — вона не була злопам’ятною і швидко забула про Ігарову неуважність до неї. Вони влаштувалися на нічліг у стіжку сіна; Тіар дістала з кошика куплені напередодні харчі та смачно повечеряла, однак не запропонувала Ігарові й крихти. Він змовчав; у вечірній тиші йому ввижався віддалений цокіт підків. — Довго ще? — запитала Тіар, потягуючись. — Доберемося за три дні, га, проводирю? Вона посміхалася; дивлячись на її розслаблену, цілком милу посмішку, Ігар раптом спітнів. «Вона середнього зросту. У неї темне з мідним полиском волосся й карі з прозеленню очі. Швидше за все, вона змінила ім’я… Вона вміє читати й писати, у неї, можливо, витончені манери, але походить із простолюду. Вона розумна…» Вона вміє читати й писати. — Ти що, знову?! Жінка відсунулася. У її очах Ігар прочитав справжній страх: — Ти… Ти чого так дивишся?! — Ти не Тіар, — сказав він хрипко. І злякано озирнувся — на зірку, що проступала на вечірньому небі, Хота. Дуже низьку зірку. — Ти не Тіар, — губи його чомусь розповзлися в посмішці. — Не Тіар… Він засміявся. Сухим тріскучим сміхом; оце так-так… У неї не буде будинку з ґанком, але й жити вона буде теж… разом зі шрамом під лівим соском. Дурепо, ти ж не розумієш, чого щойно уникла… Вона підхопилася. Залишила кошик та кинулася навтьоки; якийсь час він дивився, як миготить у сутінках, віддаляючись, її тісна сукенка, потім узяв і наздогнав — кількома стрибками. Вона впала в коротку, скошену траву. Кілька кроків проповзла рачки, постогнуючи від жаху, невиразно бурмочучи: — Ти… пожалій мене. Я… пожалій. Не вбивай… Що хочеш роби, тільки не вбивай… ти… я здогадалася… ти з тих, що жінок крадуть… не треба мені спадщини… куди ти мене віз… збрехала я… Мене Вімою звуть, Віма я… не Тіар… І вона щосили рвонула на грудях сукню: — На, бери мене… Бери, як хочеш… не писну… Тільки не вбивай, добре? Кілька хвилин Ігар безтямно дивився не неї — а потім згадав. Кілька років тому в тім-таки Підчерев’ї моторошно стратили чоловіка, який начебто викрадав і вбивав жінок, як правило, повій; незабаром прийшла звістка, що інший такий само, ще лютіший, порядкує в Прибережжі та полишає за собою ледь не гори знівечених жіночих трупів… Він криво посміхнувся. «Розшукується для справедливого покарання втікач, послушник Ігар, ґвалтівник і мучитель, який розчленовує повій…» Жінка заскімлила. Очі в неї здавалися білими від страху: — Не вбивай… Ні… — Брехуха. — Про… не вбивай… пощади… Він підняв очі до неба. Святий Птаху… — Живи, — сказав він, посміхаючись недобре, криво. — Живи… повіє. Зірка Хота хилилася до обрію. Можливо, вона була розчарована. * * * Ілаза прокинулась і довго не могла зрозуміти, де вона. На лихо, гілля в неї над головою розступалось якраз настільки, щоб можна було розгледіти зірку Хота, яка сходила; тепер зовсім ясно було, де саме вона зникне за обрієм. Там, куди втікає струмок; там, де з’єднуються зелені стіни яру… Ілаза разом пригадала все. Підібгала коліна до підборіддя; посиділа, дослухуючись до неприродної, позбавленої навіть цикад тиші. Тиша… Безгоміння. І темні крони в неї над головою порожні. Його нема. Ще не вірячи, вона підвелася. Подивилася на зірку Хота; перевела погляд на її невиразне відображення в струмку. Глянула туди, де на небі, яке вже світлішало, мав незабаром з’явитися місяць. І залити своїм світлом ліс, і струмок, і… …Скорчене страшне тіло де-небудь серед стовбурів. Серед потужних розчепірених коренів; видіння було таким виразним і барвистим, що Ілаза замружилася. Вона ще не вірила. Ввійшла в струмок по кісточки; обернулася до чорного громаддя лісу: — Агов… Є тут хто-небудь? Натужно рипнуло дерево. Старий стовбур довго не простоїть — прийде осінь із вітрами, і… — Еге-гей! Я тут! Співрозмовнику, відгукнися! Тиша. — Або я тебе вбила, — сказала Ілаза пошепки, так, щоб і самій не чути. — Або я таки… Місяць виплив — у димку, в серпанковому ореолі; з заходу наповзали хмари, місяць підсвічував їхні пошарпані краї, Ілаза дивилася, тамуючи подих, і їй здавалося, що в обрисах нічних хмар вона бачить потворну павучу тінь. — Еге-гей!!! Від дзвінкого, пронизливого вигуку в неї самої заклало вуха. Вона взялася за голову, дивлячись на зірку Хота й щасливо, безглуздо посміхаючись: — Мамо… Ненько… Матусю… …І вже не віриться, що він був. Що чудовисько вбивало на її очах, що чудовисько підходило зовсім близько, торкалося до її власної шкіри… Коли вона повернеться до людей, то в першу чергу зажадає лазню й двоє великих дзеркал. І подивиться, чи не лишилося мітки на спині. І коли що — звелить припекти розжареним залізом… Ні, справді?! Вона засміялася. Упала обличчям у струмок і довго, з насолодою пила; волосся пливло за течією, мов чорні водорості. Сон. Мара. Сон… — Де ти? — запитала вона, підводячи голову. — Де ти, опудало, га? Де ти, я хочу знати! Ну-бо, з’явися! Відповісти не було кому. Цілу ніч вона проблукала лісом, як божевільна чи русалка. Підіймала обличчя, гукала в темряву над головою — і докричалася до того, що втратила голос. Уперше за багато діб ніч була порожня; Ілаза наважилася навіть зазирнути у величезне, на півстовбура, порохняве дупло — але в дуплі жив сич. Вона розсміялася й пішла далі; їй здавалося, що ось-ось дерева розступляться і там виявиться величезний потворний труп. Тоді вона без остраху відріже… жмут волосся чи що там можна буде відрізати… і принесе матері як трофей… Над ранок погустішав туман. Вона стояла з роззявленим ротом і дивилась, як сизі, щільні струмені, схожі на розпушені котячі хвости, заливають дно яру, клубочаться серед дерев, як прокидається вітер, силкуючись їх розворушити — й не може. Ілаза й сама вже стояла по пояс у тумані, і зубожіла, збуджена, змучена безсонням свідомість підсунула їй картину: вона молода… У білій сукні з довгим, неймовірно довгим шлейфом, що тягнеться по дну яру, огортає стовбури, застеляє собою всю землю. Вона відшукає його труп пізніше. Коли зійде сонце; вона не піде звідси, поки… — Тобі не холодно? Ілаза ще була в своєму видінні. Вона не хотіла повертатись і, звичайно, їй почулося. Тут її нема кому гукати. Тут більше ніхто не заговорить із нею з гілля... — Чого ти так дивишся? Небо зараз обвалиться, мов стеля. Гілки ляжуть їй на плечі, вчавлять у землю, мов хробака... ... Чому вона повірила?! Чому обдурила себе? Навіщо?! — Ти плачеш? Вона зробила зусилля. Ох, як боляче; в свята ковалі на ярмарках змагаються, хто дужчий, гнуть крицеве пруття й вергають важкі каменюки так, що очі вилазять із орбіт. А себе опанувати складніше, ой, складніше, ніж переломити підкову... Вона посміхнулася — заболіли щоки: — Я... Туман. Красиво... А як... Вона ледь не спитала, як він почувається. — Ти не образилася, що я так неввічливо обірвав нашу розмову? Ту, що ти завела, про павуків, га? Він усе зрозумів. У неї заніміли ноги. Як уві сні, коли хочеться бігти, а туман плутається, захльостує коліна... джгутом... Тримати посмішку! Будь-що-будь тримати посмішку. Не виказувати слабкості, не виказувати страху, він нічим не доведе, єдиний доказ її провини — її сум’яття... — Ні, — здається, голос у неї звучав доволі рівно й мило. — Навряд... у наших з вами стосунках доречний сякий-такий етикет... Просто перед очима в неї раптом змалювалися обриси його величезного, огидного тулуба. Нібито раніше він соромився чи жалів її, а тепер не соромиться й не жаліє. Добре, хоч сонце ще не зійшло... — Ну чому ж, — він, здається, роздумував. — Етикет буває корисний у всьому... Зрештою, етикет можемо встановити самі. У широкому значенні етикет; із правилами поведінки й... покараннями за невиконання таких. Га? Дедалі світлішало; їй здавалося, що вона розрізняє його голову. Що обабіч цієї нудотної пики здригаються два вигнуті відростки, які в мініатюрі повторюють кінцівки. Що між ними... Не замружуватися! Її слабкість — визнання її провини. Можливо, він умре ще... можливо, його смерть настане пізніше, треба тільки виграти час... Вона дивилася прямо перед собою, зусиллям волі змушуючи жахливі обриси розпливатися перед очима. Кожна гілочка двоїлася; на місці співрозмовника манячіло щось безформне й сіре. Випадково, мигцем, здивовано зрозуміла: оформляти свої думки в такі слова належить хіба що церемоніймейстерові. І ще вчителеві гарних манер... Яке безглузде поєднання — законодавець етикету сидить у темних кронах, і... Це що в нього? Що це?! Вона не витримала. Провела кулаком по обличчі — ледь не вичавила власних очей. Закліпала, начебто витрушуючи смітинку: — Зараз... я... Над головою в неї рипнув смішок: — Авжеж. Я почекаю. Тепер я дуже довго буду твоїм співрозмовником. Тобі набридне. Ілаза зламалася. Ноги в неї підігнулися; вона впала спершу на коліна, а потім ниць на траву, затуляючи руками голову, начебто бажаючи вгвинтитися в землю, мов дощовий хробак. Роса промочила їй вії, заповнила брак сліз, які знову чомусь не бажали пролитися. Нудотний страх, який охопив її, не був більше страхом жертви; так бояться злочинці, яких ведуть на ешафот. Ті самі, які усвідомили вже свою провину... — Уставай. Вона щільніше втислася в траву. Присутність. Близька-близька; тріск сукні на спині. Вона хотіла благати пощади — але горло не корилося, зсудомлене. Укус ґедзя. Різкий сильний біль. «Коли вони паралізовані, отрута, розкладаючись, діє повільно... Кров стає вже не кров’ю, а зовсім іншою рідиною... А тіло... » Сльози нарешті зглянулися над Ілазою і ринули, заливаючи обличчя. Вона лежала, чіплялася обома руками в землю, з жахом дослухалася до власного тіла й закликала смерть. Ту, котра швидша… Потім стало тепло. Пальці, які шматували траву, потроху розтислися. Сльози текли й текли; Ілаза з останніх сил стискала зуби, намагаючись зібрати волю для боротьби з муками, які прийдуть слідом за теплим пульсуванням; муки знущалися з неї та все не приходили. Час зупинився; тепер вона лежала на боці, ні про що не думаючи, дивлячись прямо перед собою. Час від часу, долаючи сонне заціпеніння, намагалася поворухнути пальцями — тіло слухалося. Параліч не наставав. Потім їй зробилося байдуже. Кінчиком язика вона злизала останню, самотню, холодну сльозу, переривчасто зітхнула й провалилася в сон. Розділ восьмий * * * Круглий живіт Равари виріс мов гора; Кааран, її молодий чоловік, ходив щасливий і стурбований. Одного разу після вечері, коли Равара вже важко пройшла в спальню, Велика Фа зупинила дівчинку в дверях: — Як телята народжуються, бачила? Дівчинка дивилася, не розуміючи. Потім кивнула. — Не сьогодні-завтра, — Фа замислено подивилася вслід Раварі, — народжувати будемо… Покличу тебе. Поможеш. Із цими словами баба вийшла, а дівчинка, налякана та збентежена, ще довго стояла, не рухаючись, у спорожнілому коридорі. Пологи почалися на світанку. Ще з пізнього вечора перед будинком горіло багаття, у якому курів риб’ячий камінь; двері Равариної спальні позначено було медом — щоб привернути добрих духів, які сприяють породіллям. Три молоді жінки з підкладеними спереду під сукні подушками трикутником сиділи посеред подвір’я — щоб лихі духи, якщо тим схочеться втрутитись, якомога довше не могли відшукати справжню породіллю. Дівчинка, напружена й похмура, гаяла час у товаристві Ліль і хлопчисьок, поки чорнобрива служниця із блискучими збудженими очима не прийшла по неї: — Пані Фа кличе… Ліль і хлопчиська дивилися серйозно й трохи заздро; дівчинка перевела подих, обсмикала сукню й пішла. У спальні Равари кричали. Ледь вона зачула цей лемент, миттю вкрилася холодним потом; служниця наполегливо підштовхнула її до намазаних медом дверей: — Іди… Вона затремтіла — але ввійшла. Тут були мати Вікі й літня служниця в білому фартусі; Великої Фа дівчинка спочатку не побачила й не зрозуміла навіть, кому належить лагідний, незвично м’який голос: — Десять білих голубів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі дивин, принесуть тобі добра… Десять чорних лебедів, віднесуть лихі муки, віднесуть біль і хворість, повз нас, повз нас проносьте… Слухай мене, дівонько, слухай баби, я п’ятьох народила, я поганого не пораджу… — Не можу більше… Ой… не в-ви… — Зараз він вийде вже. Зараз яблучком поманимо — і випливе радість наша… Яблучко зберегли, зберегли в соломі, зараз поманимо дитинку… Відпочинь. Хвилинка є — відпочинь… Дівчинка стояла, заворожена. Їй видно було тільки зігнуту спину старої — і голе тонке коліно, забруднене кров’ю. Голос Великої Фа лився, перетікав, неначе струмок: — На високу на гору будемо, люба, сходити… Пиріями, корчами, яром, кропивою… Треба вище піднятися, щоби крильця розпростати… Не зараз. Я скажу, коли… Відпочинь. — Не в-ви… — Усі дітки так народжуються. Пусти його в світ, він теж хоче на травичку… Потерпи ще трохи, вже менше лишилося, ніж було… Що хвилинка, то й меншає… Ну-бо, зараз будемо виманювати… Дівчинка не знала, навіщо її покликали. Яка від неї користь, повно ж дорослих жінок, умілих і готових допомагати; а вона стовбичить тут, волосся сторч, і не знає, куди себе подіти… Мирний голос Великої Фа, який так м’яко лився, дивно заспокоював: — От-от… Зараз покричи. Потім кричати не можна буде — напружуйся… — 0-о-ой… А-а-а, мамо! Дівчинка намертво сплела мокрі пальці. — Ходи сюди, — сказала їй мати Вікі, якій не народжена ще дитина доводилася онуком. — Уже велика, треба й тобі подивитися, треба вчитись… І дівчинка, мліючи, наблизилася. Потім те, що відбувалося, пригадувалось їй довго й часто. Змарніле, незнайоме обличчя Равари з волоссям, яке затопило всю подушку; кров на простирадлі, величезний, неначе брила, живіт, крик, від якого кров холоне в жилах. Дитина йшла ніжками вперед — якоїсь миті дівчинка побачила, як мертвотно сполотніла мати Вікі: — Ти… рятуй Раварку, вона потім іншого народить… Не вийде він сам… Ні-і… Ніздрі у Великої Фа роздувалися, руки в неї були по лікоть у крові, й скривавлені пальці стискали червоне яблуко: — Стривай… Репетувати не квапся… Дівчинка дивилася. Велика Фа примовляла й шепотіла, звертаючись по черзі то до Равари, то до дитини; мати Вікі притримувала породіллі голову, а служниця стояла напоготові, подаючи Фа якісь страшні, прогріті на вогні інструменти. Дівчинка дивилася, мокра від поту, забуваючи дихати; по команді Фа мати Вікі подалася вперед, натискаючи ліктем Раварі на живіт: — Ну, донечко! Ну, трішечки! Працюй, ну! Дівчинка похитнулась і, щоб не впасти, схопилася за стіну. Равара глухо завила. — Здрастуй, — раптом лагідно сказала Фа. Дівчинка подалася вперед. На руках у повитухи лежало червоне, мокре створіння з трубочкою пуповини; мить — і воно заволало, тонко, захлинаючись. Равара востаннє напружилася, випускаючи із себе ще щось — дівчинка не розгледіла. Відразу всім знайшлася робота. Дівчинці тицьнули до рук глечик із теплою водою та звеліли поливати; вона вражено дивилася на людиноподібне створіння, на хробачка зі злиплим волоссячком на тім’ї, звислим обрізком пуповини й зморщеним багряним личком; потім вона зрозуміла раптом, що це хлопчик. Хлопчик, найсправжнісінький хлопчик, такий само, як Вікі, як Яр, він виросте й зробиться чоловіком… Фа, схилившись, щось лагідно пояснювала Раварі; мати Вікі, скорчена, сиділа в головах: — Ай, Фа… Ай, святі духи, що ж мені тобі зробити… Чим віддячити… Ногами ж ішов, думала, не розродиться… Служниця вискаляла зуби, моторно загортаючи дитинку в приготовані пелюшки: — А здоровий… А важкий… Що ви там казали… Дівчинка мовчала. Потім кімната якось відразу заповнилася людьми; Равара кволо посміхалася, Кааран плакав, розмазуючи сльози по обличчі, та все намагався вихопити дитину в служниці, яка його відганяла; на потилицю дівчинці опустилася тверда долоня: — Молодець. Вона підняла голову; Велика Фа дивилася серйозно: — Не злякалася. Побіліла тільки, а так — нічого… Нічого страшного в цьому нема. Закон такий… Я от п’ятьох народила, так жоден до своїх дітей не дожив. Може, хоч Равариного хлопця доля збереже… Усі діти так народжуються; дівчинка згадала криваве поле зі своїх кошмарів. Гори мертвих, покалічених чоловіків; кожного з них народила жінка. Народжувала отак, як Равара; якби вони тільки знали… Вона схлипнула. Рука Великої Фа ласкаво, підбадьорливо поплескала її по зашийку. * * * Вечорами Ігарові здавалося, що ноги в нього зносились, стерлися до самісіньких колін. Його шлях укотре повертався до початку; він ішов, ніби мураха по яблуку — такою нескінченною здавалася провінція Ррок. Такою безнадійно нескінченною; стрічки рік, клаптяна ковдра ланів, тепер ще й передгір’я, зелені вершини, порослі лісом як ведмідь шерстю. Гостре каміння — ворог драних черевиків; місцеві жителі носять черевики за спиною на ціпку, бережуть дорогоцінне взуття, сміливо ступаючи по камінні босими мозолястими ножиськами, жорсткішими й за цей камінь… І кожен зустрічний знає, у який бік іти до Печери. Знає, але зовсім не обов’язково скаже, а, швидше за все, насупиться, підозріливо блисне очима, плюне під ноги й мовчки продовжить свій шлях… У передгірному місті Важниці живуть найкращі в провінції різьбярі по каменю. Ліс і камінь — ось чим тут промишляють, і від нелегкого життя обличчя тутешніх мешканців здаються дерев’яними, а душі — кам’яними… А туди, де Печера, ніхто не ходить. Тільки ось Ігар не має іншої ради. Дабат.
|
|||||||
|