Annotation 16 страница

* * *

Її кімната виявилася тісною, вогкуватою, без особливого затишку; в маленькому каміні холов попіл. Він сидів на триногому табуреті й бачив себе ніби збоку — збентежений, дуже напружений і дуже щирий юнак проти доброзичливої, але доволі строгої жінки. Вона здавалася незмірно дорослішою за червоного від ніяковості парубійка, що йорзав на своєму табуреті, — але той інший, холодний і розважливий Ігар, який спостерігав за ними обома, був їй однолітком. Він говорив палко й благально. Він заходив здаля, не знаючи, як підступитися до свого прохання: у родині він найстарший син, а всього дітлахів було п’ятеро, так троє померли в один рік від якоїсь зарази, залишилася одна сестра… Сестра згрішила через дурощі, а в рідному селищі, ох, як із цим строго; залицяльник її, капосник, утік, залишилася дівка з пузом, а їй бо всього п’ятнадцять. Мати її била-била, так дурне ж насіння не виб’єш; від сусідів сестру сховали, бо як хто пронюхає, то ганьба на всю родину ляже й за нього, Ігара, жодна пристойна дівчина не піде… Сховали дурну дівку в курені серед лісу, там і живе з глухонімою бабою, та тільки мати боїться сильно — хоч би сестра від пологів не померла… Вона, дурепа, мухомори якісь жерла, щоб із сорому загинути — отож тепер їй гіршає та гіршає, а за тиждень народжувати… У цьому місці розповідь його було перервано. Повитуха на ймення Тіар суворо зсунула брови до перенісся: — За тиждень? Ігар зам’явся: — Начебто… ніби так… вона така дурна ще, й порахувати не може, коли… Тіар дивилася уважно й незворушно — Ігар не міг зрозуміти, як вона ставиться до сумної історії про дурепу сестру. Вірить чи ні, співчуває чи байдужа… — Отож, — він провів пальцем по розсохлій дошці старого круглого столу. — Родити їй… а вона дівчисько, та ще й недуже… Хоч і дурепа, так сестра ж і гарна дівка, й мати її страх як любить… А якщо нашу тамтешню повитуху покликати — то роздзвонить по всій околиці, не приховаєш нічого… А… пані так митецько… — він затнувся, добираючи слова, але так і не дібрав. — А… Мати нічого не пожаліє, не поскупиться… А головне, — він підняв благальний погляд, — шкода ж дівчисько, померти може… Пані, будьте милосердні, поїдьмо зі мною, село називається Підчерев’я, а поряд ліс… Тіар мовчала. Ігар обвів свою жалібну історію швидким уявним поглядом, оглянув, як горщик на гончарному колі. Де помилка? Де тріщинка? Чи він помилився з повитухою Тіар і вона не відгукнеться зараз, не поквапиться на допомогу, як поквапилась уночі до Тірі? Жінка повільно схилила голову до плеча. У сонячному промені, який падав із вікна, волосся в неї заблищало, неначе мідний дзвін; Ігар мимоволі подався вперед, намагаючись розгледіти очі. Карі, темно-медяні, із зеленими зірочками біля зіниць; він придушив болісне бажання подивитися на її лопатку, і, щоб додати собі впевненості, промовив виразно, не відвертаючи погляду: — Пані Тіар… Вона підняла брови, очікуючи запитання. Він повторив, впиваючись її ім’ям, наче музикою: — Пані Ті—ар… — Що? — запитала вона здивовано, і він кілька секунд заспокоював скажене серцебиття. У вікні билася недоумкувата осіння муха. — Поїдьмо зі мною, — промовив Ігар пошепки. — Будь ласка. Вона ледь помітно всміхнулася: — Добиратися скільки? До твоєї злочинниці? Він судомно ковтнув: — Якщо найняти візок… А ми обов’язково наймемо… То якраз тиждень шляху й буде. Вона відкинулася на спинку рипучого стільця: — Тиждень… Ти знаєш, як ці дівчиська постійно плутаються з термінами? Що, як твоїй сестричці не за тиждень народжувати, а, цілком можливо, за місяць? А я вже з однією жінкою домовилася поблизу, у неї не сьогодні-завтра перейми почнуться, що мені, покинути її? І ще одна, батько приїздив, із цього хутірця, як він там називається… Давай уже, якщо ти дійсно так у мене віриш — днів за п’ять або десять. — Не можна, — сказав він швидко, відчуваючи, як зліва у грудях стискається холодний камінь. — Ну не можна ж. Тут у околиці повнісінько повитух, та баба, наприклад… Якщо доросла жінка народжує, заміжня, це ж інше… Її ж усі люблять, усі навколо неї… А там дівчисько, й саме-самісіньке, їй страшно… Він раптом уявив собі Ілазу. Нібито Ілаза — його сестра, і хтозна, чи не живе в неї під серцем дитина, зачата на Вівтарі?! Видно, ця думка відбилася в нього на обличчі, бо насуплені брови Тіар трішки розійшлися: — Що з тобою? Він знову ковтнув. Ілаза, самотня, в тенетах — носить його дитину… Чому йому раніше не спадало на думку… Він заплакав. Це було дивно — душа його роздвоїлася, мов пиріг під ножем. Ігар-перший бажав вилити в щирих риданнях тугу, й напругу, й страх, і жалощі до Ілази; Ігар-другий холодно стежив, щоб плач не виходив надто вже істеричним і відвертим — чоловік повинен соромитися сліз, ховати їх, намагатися втримати, тоді на жінку, яка сидить навпроти, це справить найбільше враження. Він грав і одночасно був щирим; якоїсь миті йому стало по-справжньому соромно, він підвівся, навпомацки знайшов двері та вийшов, нишпорячи руками по стінах, як сліпий. Той самий всюдисущий слуга здивовано від нього сахнувся. Він спустився з ґанку й сів на колишньому місці, під парканом; Ігар-перший намагався стримати судомне схлипування, тим часом Ігар-другий продумував поведінку на той випадок, якщо Тіар все-таки відмовиться; зірці Хота залишилося сходити над обрієм десять ночей — а він, Ігар, ні перед чим тепер не зупиниться. А раптом це Птах послав йому осяяння й Ілаза дійсно вагітна?! Тіар вийшла за кілька хвилин. Спокійна, навіть, здається, весела; постояла на ґанку, неуважно розглядаючи Ігара, що сидів у лопухах. По тому поманила його пальцем; він підвівся й наблизився, відчуваючи, як холонуть долоні. Вона поставила кілька запитань, на які він не знайшов, що відповісти — просто почервонів і сказав: «Не знаю». — Що я й кажу, — підсумувала вона невдоволено. — Втім, гаразд… Воза наймати не треба — у мене таратайка є. Він дивився на неї широко розплющеними очима. На обличчі в жінки лежав відблиск того світла, який так вразив його вранці після пологів Тірі.
У неї справді була таратайка — зовсім не дивно, їй же доводилося багато подорожувати й заробляла вона непогано. На дерев’яному сидінні місця вистачало саме на двох, величезні колеса оберталися величаво, ніби крила вітряків, а кінь носив горде ім’я Місяць. Виїхали на світанку. Тіар і Місяць чудово розуміли одне одного; кінь не потребував ні віжок, не чекав, щоб його поганяли, а жінка натомість не жадала від нього зайвої жвавості. Ігар змусив себе стриматись: йому хотілося самому взяти віжки до рук. Йому праглося гнати Місяця галопом, так, щоб рипучий візок підстрибував на вибоях; Тіар навряд чи зрозуміла б його, а Місяць — тим більше, тому він просто сидів на кутику жорсткого сидіння й теревенив без угаву. Балаканина заспокоювала. Балаканина допомагала відчути себе впевненіше; усякий, хто бреше, повинен митецьки переплітати свою вигадку з правдою, тож він детально описував звичаї Підчерев’я, котре, за переказом, отримало свою назву тому, що прилаштувалося під черевом у Замку. Про Замок Ігар теж розповів — мигцем; згадав і Гніздо, описав зовнішність Отця Вищепоставленого, якого нібито бачив на майдані, а заразом і поскаржився на кепську вдачу злиденного сліпого, який постійно сидить біля криниці. Сліпого він описав у таких деталях, що в Тіар не могло залишитися жодних сумнівів у правдивості його історії… Якщо сумніви все-таки були. Він не міг її зрозуміти. Зазвичай сяк-так визначав по обличчях людські почуття — а Тіар була загадкою; його морозом обсипало від самої лише думки, що жінка, яка сидить із ним поряд, постійно стає ніби учасницею такої жахливої справи, як пологи. Ігар ні за які медяники не зважився б і близько підійти до породіллі, а Тіар втаємничена в усе це, приймає рішення, застосовує своє страшнувате дивовижне знаряддя — зараз вузлик дбайливо заховано у величезну скриню для поклажі… Для такої справи потрібна неабияка безжалісність. Тіар розумна й незворушна — вести її шляхом обману так само складно, як ходити по линві: важливо не зробити хибного кроку. — А як звуть сестру? — запитала вона раптом, перебиваючи його просторікування. Він продумав легенду до останньої рисочки, а тут зненацька розгубився. Про таку дрібницю, як ім’я сестри, йому навіть на думку не спало подбати. — І… Ілаза. Він не знайшов нічого кращого — будь-яке придумане ім’я вимовляється не так, як справжнє. Придумане ім’я можна ненароком забути — а так, розповідаючи про сестру, він може уявляти собі дружину… Виверт виявився невдалим. Він заходився описувати Ілазу — її обличчя, її очі, її ходу та сукню, її манеру говорити — і, не в змозі спинитися, з жахом зрозумів, що розповідає про неї не так, як розповідають про сестер. У голосі його звучать нотки, недоречні в розповіді про родичку, — якщо тільки в тебе нема з нею кровозмісного зв’язку. Він затнувся й захекався, перегнувся через борт, ледь не вдарився головою об шпицю, яка швидко крутилася; візок нахилився. Місяць занепокоївся. — Обережно, — сказала Тіар, коли він насмілився припинити свій надсадний кашель. — Ти нас перекинеш. Більше вона нічого не сказала, і, щоб залагодити ніяковість, він заходився теревенити ще швидше та голосніше. У його історії з’явився тепер Вівтар. Тіар знала про священний камінь — хто про нього не знає! Але Ігар по праву вважав себе знавцем куди більшим. Не бентежачись, що, можливо, повідомляє Тіар давно їй відомі речі, докладно описав історію Вівтаря — кажуть, він не тільки укладає шлюби, але й раз на століття здатен вчинити справжнє диво. Втім, маленьке диво трапляється щоразу, коли закоханим вдається до нього дістатися — бо шлях до Вівтаря тяжкий. Якщо їхнє рішення поєднатися шлюбом недостатньо потужне, то вони або заблукають у дрімучому лісі, або повернуться назад, або й взагалі загинуть у одній із численних пасток (у цьому місці голос його здригнувся, але ж Тіар не могла знати, чому). Та якщо закохані вирішили об’єднатися всупереч долі й людям — тоді після двох днів шляху вони знаходять у лісі річку, мілку та бистру, а просто посеред неї лежить камінь, із першого погляду схожий на величезний млинець… Наречена обов’язково повинна бути незайманою; коли шлюб здійснюється, води річки здіймаються та заливають камінь, змиваючи її кров, і здається, що крижана річка тепла, неначе молоко… Несподівано для себе він захопився. Його вразило: чому ніколи досі, в найчорніші хвилини, йому не спадало на думку звернутися до цього спогаду — такого світлого, такого щемкого, такого… Він побачив, як Тіар на нього дивиться, і швидко відвернувся. Місяць біг собі та біг, підкови, розмірно вицокуючи, здіймали хмарину куряви. — Звідки ти знаєш? — запитала вона по нетривалій мовчанці. — Звідки ти все це знаєш? Він покусав губи — начебто зважуючись на відвертість. — Моя сестра, — сказав він пошепки, — я не хотів говорити… Вони поєдналися на Вівтарі з тим хлопцем, але це таємниця… Тіар помовчала. Вітер шарпав китиці теплої хустки в неї на плечах. — Хіба таке тримають у таємниці? — запитала вона повільно. — Ти ж сам щойно сказав… Люди визнають шлюби, скріплені Вівтарем, твоя сестра навіки пов’язана з цим, як ти кажеш, хлопцем… І вона законна дружина йому — навіщо тримати в таємниці її вагітність? Якийсь час Ігар дивився на курний хвіст Місяця. У білого коника був просто розкішний, каштановий хвіст, і зараз він колихався від його рівного кроку. — Він виявився негідником, — сказав Ігар глухо. — Це… темна історія, я не хотів би засмучувати пані… Але правда така, що… Ніхто не повинен знати, що вони чоловік і дружина. Ніколи… Повз них пропливали стовбури невеличкого гайка; просто перед мордою здивованого Місяця дорогу перебіг заєць. Якщо не знаєш, що казати, — найкраще напустити туману. Тіар мовчала. Вона вміла дуже виразно мовчати — у карих очах ледь помітно мерехтіли зелені зірочки. Людині, яка на «ти» з життям і смертю, краще не надокучати настільки примітивною неправдою. Ігар залюбки дав би собі ляпасу, якби міг. Він напружено чекав від Тіар нового запитання чи докору — та жінка мовчала, підставляючи обличчя вітрові.
Ніч провели під відкритим небом, бо заїзду на шляху не трапилося. На щастя, ніч була сухою і ясною; Тіар, посміхаючись, заявила, що для неї ночівля під відкритим небом не дивина й не складнощі. Серед її поклажі виявилася пара теплих ковдр — одну вона попри всі протести запхала до рук Ігарові. Висипали зірки — Хота висіла над самим обрієм, Ігар дивився на неї до болю в очах і пошепки благав не поспішати. Він близько, він уже зовсім близько; хай Ілаза, яка теж зараз дивиться на призахідну зірку, не занепадає духом… Він лежав на оберемку сіна, й колесо візка височіло над ним, мов чорний горбатий міст. Неподалік форкав Місяць — білі боки світилися в темряві, як і слід було сподіватися від коня з таким іменем. Тіар звично влаштувалася на сидінні й рівно дихала. Ігар зненацька запитав у себе: а навіщо їй це болісне мандрівне життя? Чому їй не осісти де-небудь, адже гарна повитуха завжди буде забезпеченою і шанованою? Невже тільки звичайні заздрощі повитух-колежанок, які підлаштовують капості та розпускають бридкі чутки, женуть її від селища до селища? Він заплющив очі: тепер це не має значення. Хто така Тіар і чому вона блукає світом, чому самотня, чим так допекла скрутові — не йому, Ігару, відповідати на ці запитання. Тепер варто думати про Ілазу… Заповітне ім’я, що колись змушувало Ігарове серце солодко стискатися, цього разу залишило його байдужим. Напевне, від утоми.
Вони знову рушили на світанку, і дуже незабаром Ігар виявив, що між ним і його супутницею височить щільна стіна неправди. Усе це було. Все це вже було одного разу — тільки замість візочка повитухи був найманий віз, а його супутниця… була повією з портового борделю. І він теж брехав, нестерпно, щомиті — про будинок із п’ятьма сходинками ґанку… Про ділянку землі, яку можна продати й купити молочну череду, й робити сир… То була повія і брехуха, вона брехала у відповідь — але Ігар пам’ятає, що тоді його обман був тяжким. Як же, віз людину на люту смерть… А тепер поряд сидить жінка, у порівнянні з якою та «людина» здається просто морською свинкою. І що? Чому він, Ігар, не відчуває каяття, тільки страх перед помилкою, тільки побоювання виказати себе, не довести справи до завершення? Пам’ятаючи про вчорашній конфуз, він цього разу мовчав — Тіар і не думала озиватися до нього, щоб розрядити напругу. Вона, як і раніше, правила своїм Місяцем, точніше, дозволяла Місяцю бігти, як йому біглося; Ігар усією шкірою відчував її мовчазне очікування. Він — на линві брехні, й шлях його готовий перерватися при самім початку. Нарешті він не витримав. — Я брехав учора, — повідомив він, дивлячись убік. — Я знаю, — спокійно відгукнулася Тіар. Ігар облизав обвітрені губи: — Я… Ілаза не сестра мені. Вона мені дружина, й ми поєдналися на Вівтарі. Тіар повільно повернула голову; зелені зірочки в карих очах розгорілися яскравіше: — Виходить, вона чекає… на твою дитину? Ігар кивнув, не підіймаючи очей. — А… чому ти не біля неї? Чому ти залишив її та поїхав так далеко? У голосі її почулися крижані ноти; Ігар втягнув голову в плечі: — Я… До родичів своїх їздив. Батько… не зносить, коли хтось проти волі. Я думав, раз Вівтар поєднав, то вони нас із дружиною приймуть… А вони кажуть — де поєднав, там і живіть… Він відхекався. Тіар дивилась, і він з острахом зрозумів раптом, що звичайної доброзичливості, яка живе в її очах навіть перед лицем відвертої неправди, тепер наче й не було: — А навіщо ти придумав сестру? Він хотів стати навколішки, але у візку це було зовсім неможливо, і він обмежився тим, що міцно притис обидві руки до серця: — Простіть… Я хочу, щоб Ілаза благополучно розродилась… Я більше за життя цього хочу, ну простіть мені, я думав, що ви просто так не поїдете… — «Думав, думав», — пробурмотіла вона, відвертаючись. — Виходить, вона не живе в курені посеред лісу? Не нудьгує в самоті? Про що ти ще, цікаво, «думав»? — Я розповім усе… — почав Ігар, але цієї миті попереду на шляху, далеко, біля самого обрію, з’явилися шість вершників. Його облило потом. Сорочка миттю прилипла до спини — хоч вершники могли бути ким завгодно: мандрівцями, гінцями, конярами… Тіар подивилася запитливо. Глянула вперед — Місяць спокійно біг, вершники рухалися значно швидше, ось уже чується тупіт… Тіар натягла віжки. Перевела на Ігара серйозні, карі без жодної прозелені очі: — Знайди, будь ласка, згорток із сиром. Я його поклала нагорі, але він, напевне, провалився на дно… Розшукувати щось у поклажі куди зручніше було їй самій — не запитуючи себе, навіщо посеред шляху Тіар знадобився сир, Ігар слухняно став коліньми на лаву, перевісився через спинку, відчинив скриню. Тупіт наблизився; звичайно ж, передчуття його не обдурили. Стражники оточили візок; старший чемно привітав Тіар, вона відповіла за своїм звичаєм доброзичливо та спокійно, а Ігар пірнув у скриню до половини, сховав бліде обличчя, щиро сподіваючись, що гостра дупа в потертих штанях не викаже його хвилювання. — Я повитуха, — повідомила тим часом Тіар. — Мене викликали до породіллі, а хлопець показує дорогу… Знайшов? Ігарова рука намацала в темних надрах вологу ганчірку з сиром. — Не знайшов, — відгукнувся він приглушено. — Глибоко завалився, собака… — У мене є особлива грамота, видана магістратом міста Ррок, про те, що я маю право вільно займатися своїм ремеслом у всіх містах і селищах провінції… Панам показати? — Нема необхідності. У темряві дорожньої скрині Ігар стискав згорток із сиром, та так, що його пальці продавилися всередину. — У цьому нема необхідності, пані… Щаслива путь. Заіржав чийсь кінь, радісно відгукнувся Місяць. Тупотіння віддалилося; стискаючи нещасний сир, Ігар випростався. Від його блідості не лишилося й сліду — кров долила до голови, надаючи обличчю бурячкового відтінку. — Но! — Сказала Тіар Місяцю. Кінь труснув головою і рушив з місця. Назустріч тяглися поля, обсиджені воронням; на узбіччі стояли берези, гіллясті й низькорослі, й Ігар похмуро подумав, що вони схожі на худих строкатих собак. Тіар мовчала. Ігар обережно розгорнув згорток, відломив шматочок сиру й нерішуче простяг їй — вона мов і не помітила; Ігар зітхнув і запхав скибочку собі до рота. — Мене розшукують, — повідомив він, із натугою пережовуючи сир і не відчуваючи смаку. — За мою голову обіцяють двісті сімдесят золотих монет. Тіар примружилася, не відриваючи погляду від шляху; Ігар набрав повні груди повітря й розповів їй про Ілазину матінку, про самогубство сестри Ади, про втечу закоханих, про лють княгині та її жагу помсти. Він говорив натхненно, і навіть худа дівчина, та, що жила на цвинтарі й заробляла вмінням відчувати неправду, засвідчила б зараз його цілковиту щирість. Тіар схилила голову до плеча й уперше за цілий день глянула Ігарові просто у вічі; він затис у кулаці свій храмовий знак і заприсягнувся Птахом. А заразом і зізнався у втечі з Гнізда; зіниці Тіар ледь розширилися: — Ну ти й… кручений. Навіщо ж було брехати? Він потупився. Настільки знайоме слово в її вустах було йому неприємне. * * *

Ілазі ввижався запах диму. Цього літа звичайної посухи не трапилось, але за перший місяць осені не випало жодного дощу. Сонце пригрівало, не бажаючи слухатися ні календаря, ні здорового глузду, — а останні кілька днів лютував ще й вітер, та такий, що листя лягало на землю, тільки-но встигаючи зблякнути. Вітер вщухав на заході сонця й на світанку прокидався знову. Теплий вітер, гарячий вітер, ліс хвилюється і стогне, порохняві стовбури не витримують і теж лягають, підминаючи нові, які ще не встигли ввійти в силу… Витримка й наполегливість. Щоб виховати в Ілази ці якості, її мати свого часу витратила чимало зусиль. Отримала удар — стисни зуби. Упала — підводься і йди далі; подбай про себе сама, тому що більше ніхто на світі… Вона схлипнула. Мати знала, що робила. Мати… Купка сухого моху сягала вже Ілазиних колін. Мох горить, як солома, але для цього його має бути багато… Купка ретельно відібраних сухих гілочок. Паливо на багаття, матеріал для розпалювання, ці гілочки швидко прогорають, якщо не підкинути вогневі ситнішої поживи… А там, попереду, порипує на вітрі сухостій. Кілька висохлих, неначе мумії, ялин зі згустками старої смоли на стовбурах. Гола, з незрозумілих причин загибла вільха, ріденька ліщина, а над усім цим — величезна сосна, жива й зелена, і в її темній кроні скрут сьогодні зжер куницю… Колись Ілаза чула, що вогонь, коли дістанеться до лісу, не знає ні міри, ні пощади. Що стіна його постає зі швидкістю скаженого коня, поглинаючи все живе й залишаючи по собі голі обвуглені стовбури… А завдана Ілазі кривда — чи знає міру? Чи відає жалощі? І чи не страшніше подібне приниження за десяток найжахливіших невідворотних смертей? Мох спіймав запропоновану іскру, проковтнув жадібно й відразу ж спалахнув, дозволяючи вітрові нести куди схоче білий струмочок диму. Ілаза тупо дивилась, як оживають, із тріском прокльовуються, жадібно тріпотять новонароджені язички. Стільки сили витрачено, щоб зібрати ці купи палива… А ось тепер вони зацвітають жовтим, а вона стоїть і дивиться, без радості й без остраху. Гори… Вітер рвонув щосили, підхопив вогонь і зненацька розсіяв усі її сумніви. Ілаза вихопила гілку з уже розпаленого багаття й кинулася далі, туди, де тяжкою працею зібрано було купи сухого моху та смолистих ялинових гілок. Гори… Нехай цього лісу не буде. Мох спалахував, ніби клоччя. Полум’я, рознесене вітром, якось дуже швидко дісталося до першої сухої ялини; Ілаза відсахнулася, так пекуче вдарило раптом їй у обличчя. Простенька думка про те, що вона сама згорить, і дуже швидко — ця думка тільки зараз набула для неї якогось змісту. Вона не злякалася. Цієї миті їй здавалось, що вона взагалі не здатна відчувати ні болю, ні страху. Нехай цього лісу не буде. Вона — лікар, милосердний і нещадний, розжареним інструментом випалює з землі цю виразку. Нехай зотліють прокляті тенета. Нехай присмажиться огидний скрут; нехай ті, хто потім прийде на попелище, згадають її добром… Або нехай не згадають! Гори! Вона металася, розкидаючи головешки, її розпирала жорстока радість знищення, вона була мов діва-пломениця, котра, кажуть, шаленіє на пожежах. А потім перетворюється на жар, на вугіль… Нехай… По тому їй просто в обличчя вдарив згусток диму — її легені заповнилися задушливою заклубоченою масою. Не в змозі дихати чи закричати, втерти їдкі сльози, вона побачила вгорі те саме блакитне небо з тією ж таки неодмінною білою хмаринкою, а на його тлі палала верхівка сосни, павутиння, охоплене полум’ям, хвилі полум’я, хвилі диму, горить, проклятий, горить… Тільки тепер вона вирішила рятуватися, повернулась і побігла геть, як вона думала, від гігантського багаття, що на нього з її бажання перетворився ліс. Чи то вітер змінив напрямок, чи сама Ілаза втратила уявлення про сторони світу й приблукала в саме лігвисько пожежі, — але тепер вогонь перепинив їй шлях. Вона повернула — вогонь перепинив іще раз. І ще. Вогонь був скрізь, Ілаза опинилася в центрі вогненного кільця… І ледь усвідомила це, як відразу ж і зрозуміла, що прикро помилялася, вважаючи себе нечутливою до болю. Вона закричала. Новий згусток диму затис їй рота, і, смикаючись від нестерпного болю, вона побажала швидше вмерти. Блакитне небо зробилося брудно-сірим, затягнутим димовою завісою. Звідтіля, із завіси, з’явилися раптом тьмяні, білясті очі, які ніби жили самі по собі, і в цих крижаних кульках відбивалося полум’я. Ілаза встигла подумати, що істота, яка зустрічає її в потойбічному світі, надто жахлива, щоб бути Птахом. Імовірно, це Кат, який живе у пеклі, він карає за гріхи… На щастя, свідомість незабаром залишила її.
— …і ти знову погодишся прийняти від мене допомогу? Може, твоя ненависть завадить тобі, й ти гордо відмовишся? Ні? Всесвітня пожежа завершилася великою чорною залисиною в зеленій шкірі величезного лісу. Для птахів, які пролітають у небі, це довгаста чорна мітка, коротка жалобна стрічечка, і там, у хмарах, не чути гару, яким смердять тепер і трава, і струмок… Ілазина героїчна смерть обернулася червоною розтрісканою шкірою на щоках, збудженими очима й обпаленим ліктем. Краще б вона справді вмерла, тому що біль від опіку виявився просто нестерпним. — Ти не відмовишся, Ілазо? Ні? Може, ти надто скривджена тим, що саме я тебе врятував? Вона мовчала. Нехай він не здогадається, що вона плаче — сльози з-під спухлих повік і без того біжать без перестанку, вії злиплися бурульками, вона боїться розплющувати очі, але в темряві терпіти ще тяжче… Дотик до її плеча. Не пручаючись, вона все-таки інстинктивно напружилася; біль від уколу здався їй чи не солодким. Вона мовчала, намагаючись дихати якомога глибше й рівніше. Біль полишив не відразу, даючи їй змогу насолодитися кожною секундою свого звільнення. Вона розліпила вії. Темне тіло, що нависало над нею, звично сахнулося в затінок; вона схлипнула й замружилася знову. — Навіщо мені тягар іще й твоєї ненависті? — замислено сказали в неї над головою. — Навіщо я збираю ненависть, мов той збирач податків? Хіба мені мало того тягаря, який уже маю? Здається, у голосі з гілля чулася невдавана гіркота. Втім, Ілазі було байдуже. — Я все одно вб’ю тебе, — видихнула вона крізь розтріскані губи. — Добре, — відгукнувся він трішки згодом. — Тільки спершу давай залікуємо твій опік… Бо хто ж тоді рятуватиме тебе від болю? — Я вб’ю тебе… — Зірка Хота низько. Я міг бути з тобою добрішим, але міг бути й жорстокішим… А тепер зірка надто низько, Ілазо, і не тримай на мене зла, бо невдовзі… Його здавлений голос дедалі тихшав, поки нарешті й зовсім зійшов нанівець. Вечір пах димом. У рожевому вечірньому небі тягся, мірно змахуючи крильми, пташиний ключ, який нагадував наконечник списа. * * *

На роздоріжжі виявилося, що Тіар знає дороги куди краще за Ігара; вона без затримки перелічувала селища, якими пролягав шлях до великого лісу, й намагалася звернути праворуч, хоча Ігар упевнений був, що їхати потрібно ліворуч. Перехожий селянин розв’язав їхню суперечку — звичайно ж, на користь Тіар; Місяць, якого процес вибору шляху неабияк стомив, бадьоро затрюхикав далі. Ігар цілу дорогу тужно мовчав — здавалося, ніби його обізвали дурнем. В обід зупинилися в селищі Річка; єдина його вулиця стрічкою тяглася вздовж берега вузької річечки, а на іншому боці мальовничо рябіли боками чорно-білі доглянуті корови. Заїжджий двір вікнами виходив на воду — по темній гладіні сумно пливло жовте листя. Обідали за кошт Тіар — Ігар згоряв від сорому й клявся, що по прибутті на місце відшкодує всі збитки. Тіар слухала впіввуха; всі слуги, особливо жіноча половина, зверталися до неї тепло й шанобливо. Знайшлася навіть якась стара знайома, котра з гордістю продемонструвала шмаркатого хлопчиська літ п’яти, що йому Тіар свого часу допомогла з’явитися на світ; Ігарові хлопчисько здався винятково бридким, примхливим і сонним, але Тіар невдавано зраділа, обійняла малого й подарувала йому медяник. Потім хтось зі служниць довго про щось нашіптував Тіар на вухо; вона посерйознішала, кілька разів кивнула. Прикликала дівчисько, що мило на подвір’ї посуд, дала дрібну монетку й звеліла побігти на млин і запитати, чи не потрібна повитуха. Дівчисько бігало довго, а ледь повернулось, насилу відхекалося; Ігар зробив висновок, що цей млин не так уже й близько. Дівчисько облизало пересохлі губи й бадьоро доповіло: — Звеліли передати, що повитухи не треба. По-перше, платити ніхто не буде, бо ця приблуда вбога. По-друге, вона ще, певне, й коростява — хазяїн її випер у повітку, на сіно, і не треба було, каже, взагалі пускати. А тепер, каже, ось за свою добрість має розплачуватись — і на вулицю не викинеш, бо вона вже родити взялася… Тіар підняла голову: — Родити? Коли? Дівчисько знизало плічми: — Не знаю… Стогне в повітці, а чи давно — я не питала… Тіар кивнула й підвелася: — Дякую… Їдьмо, Ігаре. — Куди? — запитав він безпорадно. — Ми ж… Поспішаємо… Тіар так на нього глянула, що він прикусив язика. Місяць, який ще тільки заходився коло свого обіду, був обурений. Тіар ляснула його по крупу та щось сердито сказала на вухо — похнюплений кінь узявся до звичної роботи. Ігар гарячково намагався зміркувати, чим загрожує цей несподіваний поворот, а Тіар уже розвертала Місяця хвостом до мети їхньої подорожі. Млин стояв віддаля — там, де закінчувалася єдина сільська вулиця. Щоб дістатися до нього, довелось повернути назад майже на півгодини шляху; Ігар щосили старався приховати роздратування. Якщо дорогою вони вишукуватимуть усіх можливих породіль, то до місця доберуться лише до весни… Він хотів сказати про це Тіар — але вчасно стримався. Не забракло глузду зміркувати, що докорами справи не виправиш, а ось зіпсувати — можна… Мірошник здивувався. Він же сказав посланому дівчиську, що повитухи не треба — платити ж бо хто буде? Тіар вислухала його й кивнула: — Я зрозуміла. Де? — Вона коростява! — вигукнув здивований мірошник. — Точно коростява, я на ній бачив… На одну ніч пустив у повітку, пожалів бідолаху, — а вона, диви, родити тут зібралася! — Нечуване нахабство, — серйозно підтвердила Тіар. — Дозвольте все-таки глянути на цю вашу повітку. Мірошник вирячив очі: — Та що ви з нею, приблудною, коростявою, безплатно морочитися будете?! Тіар терпляче зітхнула: — Що ж… Я ж не вчу вас, як молоти борошно, а ви не вчіть мене, як… Ну, загалом, нічому ви мене не навчите. Де? Дружина мірошника, четверо наймитів і служниця зацікавлено розглядали дивну повитуху. Ігар не знав, куди подітися; йому хотілось наздогнати Тіар, рвонути за плече й дати ляпасу: час біжить! Кожна секунда безглуздої розмови, кожна хвилина, проведена з приблудною породіллею, можуть коштувати потім Ілазиного життя… Тіар уже йшла до повітки в супроводі служниці й пари собак. Повітка виявилася добротною будівлею осторонь житла, всередині було, на Ігарове щастя, тихо. Він надто добре пам’ятав, як репетувала Тірі, й не бажав чути цього ще раз. — А ти хто? — запитав у нього один із наймитів, кремезний хлопець із гарними дурнуватими очима. — При ній? — При ній, — відгукнувся Ігар приречено. Тіар вийшла з повітки. Обличчя її мало вже знайомий Ігарові зосереджений вираз — перед цим доброзичливим і крижаним поглядом відступила не так давно сварлива баба. — Хто допомагати візьметься? — запитала вона неголосно. — Із жінок хто поможе? Служниця потупилася. Мірошничка насупилась: — Ви, пані, корости не боїтесь, а я боюсь. І діти мої бояться… Тіар швидко обернулася до неї: — Самі ж народжували? Як же? — Я народжувала при чоловікові, — відгукнулася мірошничка сухо. — Не в корості й не в чужій повітці. — Нема в неї корости, — Тіар обернулася до служниці. — Підеш? — Не велю, — похмуро заявив хазяїн. — От вона, добрість… На одну ніч пустив тільки… Ні на кого з моїх не розраховуйте, пані, де один запаршивіє, там і всі в корості. Не треба нам… Тіар мовчала, дивлячись йому в очі. Мірошник крекнув, відвернувся й пішов у дім, однак з порогу ще докинув: — Теж іще… Он, підмайстер у вас — його й беріть… — Ігаре, — Тіар уже виймала з дорожньої скрині свій вузлик із приладдям. — Біжи на село, поклич кого-небудь… із жінок. Поясни, що до чого… Ні, не бери Місяця — він тебе не послухається! Бігцем… Зворотний шлях вивергнув ізсередини всю відому йому лайку; коли запас вичерпався, він узявся придумувати нову. Перша ж зустрінута жінка — молодиця біля хвіртки — злякано відсахнулася від незнайомого хлопця, видно, п’яного, котрий підтюпцем біг вулицею та лаявся вголос. — Агов, ти чого? — заволала вона, коли спіймала на собі його прискіпливий погляд. — От зараз собаку спущу! — У лайні я бачив вашого собаку, — сказав Ігар стомлено. — Там на млині народжує якась паршива приблуда, так пані повитуха, яка без грошей пологи приймає, вас на поміч кличе. Молодиця витріщила очі: — Мене?! — Вас, — буркнув Ігар, відчуваючи, як підіймається в душі все разом — злість, роздратування, розпач. — Жінку яку-небудь… Молодиця так ляснула хвірткою, що паркан захитався: — Не знаю нічого! Нічого не знаю, ні повитух, ні приблуд ніяких, а ти, коли отак жартуватимеш… Ігар повернувся й пішов геть. Дві дівчини, яких зустрів біля сусідніх воріт, злякано завертіли головами: — Ми — нє… Боїмося… Ігар вилаявся востаннє й потрюхикав назад. Сонце, червоне, мов помідор, сідало за річку; пастухи збирали корів, із того берега чувся басовитий передзвін бубонців та протяжливе й глибоке «м-му-у»… — Там вона, — мірошник неприязно махнув рукою у бік повітки. Там стогнали. Ігарові знову пригадалися пологи Тірі, багаття з духмяними травами, заплаканий Глаб, освітлені вікна у всьому домі… Він мерзлякувато повів плічми, проганяючи недобрий холодок, який струмував по спині. — Тіар, — сказав він, не заглядаючи навіть усередину. — Не йде ніхто. Корости бояться. Всі. Якийсь час було тихо; потім Ігар почув шерех соломи й тихий голос Тіар: — Кричи, не соромся нікого. Що їм за діло? Кричи, не стримуйся… Давай… Крик, який по тому почувся із повітки, змусив Ігара миттю зопріти й відскочити. Тіар вийшла, витираючи руки якоюсь ганчіркою — Ігар із жахом помітив, що ганчірка стає червоною, навіть рудою якоюсь. — Ти добре просив? — запитала вона заклопотано. — Не йдуть? Ігар відвернувся. Помотав головою: — Не йдуть. Тіар покивала; на обличчі в неї не було й тіні обурення: — Гаразд… Поможи мені сам, будь ласка. Кілька довгих секунд він вірив, що недочув. Однак Тіар дивилася на нього несхибно — так само пильно й доброзичливо; він здригнувся й відступив на крок: — Я? — Це не складно, — вона не відвертала погляду, карого, із зеленими зірочками. — Я скажу, що робити. Треба пособити, Ігаре. Нічого не вдієш. Він болісно ковтнув. Із жахом замотав головою: — Ні. Я не можу. Я… боюся. Губи в неї ледь здригнулися: — І я боюся, Ігаре. Й вона боїться… І дитина, котра з неї зараз вибирається, боїться теж. То що ж робити?
…До річки спустилися в досвітньому мороці. Небо обклало хмарами, й не вдавалося розгледіти не те що зірки Хота, — місяця. Ігар довго й запекло вмивався. Кидаючись у обличчя, крижана вода на якусь мить повертала його до життя; потім краплинки, що стікали в річку, ставали теплими, як його шкіра, й щоразу він протяжливо, переривчасто зітхав. — Молодець, — сказала невидима в темряві Тіар. Він сіпнувся: — Я?! Вечір і півночі промайнули для нього у напівмаренні. Він, який колись відчував слабкість у колінах вже від самого тільки лементу породіллі, допомагав приймати дитину; в пам’яті залишилося дещо, але й цього вистачить… Тіар розпоряджалася уривчасто й виразно. Він змінював якісь закривавлені ганчірки, тримав якісь інструменти, кудись лив якусь воду; кілька разів йому із зусиллями вдавалося не впасти непритомним. Він чудово пам’ятав це відчуття, коли перед очима густішає тоскна темрява й підгинаються коліна; як йому вдалося не гепнутись — залишиться таємницею. Обличчя породіллі він не пам’ятав; якесь собі звичайне, доволі брудне обличчя з червоними від лопнутих жилок очима. Він не розумів, як Тіар вдається говорити з нею так невдавано лагідно й ледь не по-материнському твердо: сам Ігар не міг ставитися до породіллі інакше, як із бридливими жалощами. Він боявся й мучився, зціплював зуби й боровся з непритомністю, та виконував те, що веліла Тіар, і відвертався при цьому, намагаючись не дивитися, заплющувати очі… — Полюби його, — вмовляла породіллю Тіар. — Він же відчуває, як ти його не хочеш… Така злість… За що?! У чому він винен? Це ж… Полюби, це твоє, це все, що є в тебе на світі… Твій дім, твоє надбання… Полюби! Породілля мукала, й по щоках у неї текли сльози. А потім Ігар уперше в житті побачив справжнє немовлятко — не в ошатних пелюшках, як показують на оглядинах. Він на мить завмер із роззявленим ротом — істота в руках у Тіар волала. Пурпурова, схожа на неохайне звірятко — й водночас поза сумнівом людинка, з тонким волоссячком на тім’ячку, з віями на приплющених повіках, із крихітними долоньками, які безладно стискалися й розтискались… — Дівчинка, — сказала Тіар щасливо. — Подивися, Ніто, яка дівчинка… І, не боячись страшної синьої пуповини, яка спотворювала новонароджену істоту, вона показала її матері. Піднесла ближче, щось півголосом примовляючи — й Ігар завмер, коли побачив, як сіре невиразне обличчя волоцюжки перетворюється раптово, стаючи майже… Він не знав слів. Він вийшов, хилитаючись; на темному подвір’ї, попри заборону господаря, знемагали від цікавості двоє наймитів і служниця: — Ну?! Він відсунув їх плечем і пішов геть, до ріки… — Зле тобі було? — тихо запитала Тіар, і в її голосі він вловив незвичну теплоту. — Я, напевне, не годжуся в підмайстри, — відгукнувся він глухо. Тіар засміялася: — Деякі чоловіки по десять дітлахів у власної дружини приймають — і нічого… Він знову хлюпнув собі в обличчя крижаної води й нічого не відповів. — Я думала, що мені й тебе доведеться приводити до тями, — сказала вона з посмішкою. — На щастя, Ніта доволі швидко й легко розродилася. — Легко?! Якийсь час обоє мовчали. — Тіар, — нарешті сказав він пошепки. — Я чогось не розумію. Чому в світі все відбувається так… Начебто люди ростуть на грушах?! Чому їх, як і раніше, багато, якщо… народити одного — гірше, ніж у камері для тортур? Як людина… тобто жінка… може прирікати себе на це, ще й радіти?! У темряві він побачив її очі. У них вигравав відблиск далекого вогню, але йому здалося, що це спалахнули нарешті зелені зірочки. — Ти хлопчисько, — сказала вона незвично м’яко. — Але ти де в чому правий… Хто не знає, як життя приходить — той нічого не знає про життя, Ігаре. Якби вони… всі… — вона переривчасто зітхнула, — чоловіки, що пишаються своєю гарною блискучою зброєю… якби всі вони знали цю ціну не з чужих слів… — вона коротко посміхнулася. — Але це дурість. Нічого не змінилося б, Ігаре. Нічого, — він побачив, як зірочки в її очах здригнулися. Йому згадалося селище Холмище, яке в просторіччі називалося Кровищем. Сита трава на полі давньої битви; дівчинка з дерев’яною прикрасою на шиї, яка стояла в отворі низьких дверей… Йому страшенно схотілося вголос згадати Холмище й сказати Тіар, що її сестра пам’ятає її, непокоїться за неї. Йому так сильно й не на жарт схотілося зізнатися в цьому, що він злякався й боляче прикусив язика. — Але щодо камери тортур — ти не правий, — вона зітхнула. — Нічого страшного в цьому нема. Все погане забувається так швидко… Інакше, твоя правда, світ вимер би. Якби жінки думали тільки про свої страждання… — А ти народжувала? — запитав він перш, ніж устиг подумати. Запала тиша; він виявив раптом, що бачить її силует. Світало, вже виднілися обриси млина й будинку, і повітки, поставленої осторонь, і стіни очерету… — А я не народжувала, — сказала вона м’яко. — І не бентежся, ти не запитав нічого жахливого. У кожної людини своя доля… — Я справді допоміг тобі сьогодні? — запитав він по нетривалій паузі. Дійсно… від мене була користь? Тепер він міг бачити, як вона посміхається: — Навіть дивно, як тобі це вдалося… Такому блідому, на межі непритомності… Але якби ти приймав пологи двічі на тиждень, як я, то дуже швидко звик би… — Двічі на тиждень?! — Інакше світ спорожніє, Ігаре. Води не було видно — такий щільний стояв над рікою туман. Зате береги проглядали виразно, і у всій красі поставав млин; з маленького віконця вистромилося заспане, пом’яте обличчя служниці. — Шкода, що це вітряк, — сказала раптом Тіар. — Я з дитинства обожнюю вітряки… А тут що — вода в лотоках… — вона зітхнула. — Я думаю, вона навчиться любити цю дитину. Хоча й збиралася придушити її відразу по народженні. — Та її саму треба придушити! — обурився він щиро. Тіар опустила вії: — Не варто. Не треба так казати. Її теж хтось у муках народив свого часу… Біля дверей повітки з’юрмилися мірошник із дружиною, наймити, служниця, двійко собак та ще зо двоє дітлахів. Усі без винятку витягли шиї, і з цікавістю заглядали всередину.
Спати не довелося. Ігар боявся, що Тіар після важкої роботи зажадає відпочинку — але вона сама заговорила про те, щоб рушати негайно. Відпочив тільки Місяць, який жваво помахував хвостом; коли зійшло сонце й далеко позаду лишилося село, Тіар притримала коня: — Ну ось що, Ігаре… Сонечко, тепло… й дуже хочеться помитися. Часу займе небагато, а… дуже хочеться. Почекай на мене тут, гаразд? — Вода ж однаково холодна, — сказав він, розгублено дивлячись на річку. Тіар засміялася: — Мені звично… Я швиденько. Раз — два… Почекай. Обережно ступаючи, розводячи в боки очерети, Тіар заглибилася в їхні тріскотливі зарості. Місяць знайшов собі кущик соковитої, майже весняної трави й неквапом, із задоволенням його поскубував; Ігар сидів у візку, й настирлива думка, що мучила його з моменту знайомства з Тіар, потроху перетворювалася на манію. Він зчепив пальці. Боляче стис; подивився на стіну очерету, на пустельний протилежний берег. Спідлоба глянув на Місяця — чи не запідозрив чого; потім зціпив зуби й поквапився до очеретів, де ще виднілася протоптана Тіар невпевнена стежинка. Трикляті сухі стебла так і прагли голосно затріщати — на щастя, тут гуляв вітер, розгойдував голівки, наполовину коричневі, наполовину ватяно-білі, шелестів широким листям; Ігар скрадався мов злодій, обережно ставлячи ноги в грузьке багно. Коли під черевиками виразно захлюпотіла вода, на його шляху трапилася недбало кинута на стебла сукня. Він зачаївся. Попереду між очеретів синіла вода; жіноче тіло здавалося сліпучо-білим у сонячному промінні. Йому схотілося замружитись. Тіар стояла у воді майже по пояс; прозорі крапельки котилися в неї по спині, й родима пляма, крихітна й акуратна, здавалося печаткою посеред білого аркуша. Маленький темний ромб… Він укусив себе за руку. На шкірі залишилося червоне півколо від стиснутих зубів. Нарешті. Нарешті… Тіар з коротким зітханням пірнула у воду. Щось щасливо вигукнула, вистрибнула, розкидаючи бризки; висока зачіска на її голові похитнулася, ладна розвалитись, і Тіар підняла руки, кваплячись приборкати волосся, готове розсипатись. Ігар дивився. Тепер йому здавалося, що цей маленький темний ромб він бачив і раніше. І не раз — якийсь звичний значок, саме по собі зрозуміло, що він там повинен бути… Як швидко він освоївся зі своєю удачею. З пліч у Тіар стікали прозорі струмочки — не помічаючи холоду, вона прикрила очі долонею. Ігар мимоволі глянув на протилежний берег, куди несхибно дивилася вона; дві ще зелені верби з ріденькою жовтизною в листі полоскали своє гілля, мов білизну. Їхні тіні, перекинуті корінням догори, тьмяно віддзеркалювались у матовому люстрі текучої води. Тіар чомусь посміхалася. Чи то вербам, а чи своїм думкам, яких Ігарові ніколи не збагнути. По тому вона повернулася. Тепер стояла до нього обличчям, і він зрозумів, що Ілаза гарніша. Не знати чому йому здумалося порівнювати — однак він визначив відразу, що в Ілази й груди вищі та кругліші, й стегна стрункіші. Шляхетному чоловікові слід було відвернутися й тихенько піти — але Ігар дивився, не в змозі відірвати погляду. У рухах Тіар була нині та особлива лінива грація, котрої він колись не помічав. Здавалося, вона тримає на голові невидимий глечик — таким плавним і водночас вільним був кожен її крок, так високо несла вона гордовиту голову з вінцем волосся, що вилискувало міддю. Сонце грало на мокрій білій шкірі, оксамитовій і пружній, мов у дівчинки; Ігар усвідомив раптом, що Ілаза, якби виявилася поряд, безнадійно потьмяніла б — у ній не знайшлося б і частки цієї зрілої сили та впевненої краси. І це при тому, що лікті в Тіар загострі, а коліна, навпаки, повні й круглі, наче два маленькі місяці… Чи це, може, красиво? Він спохопився. Якоїсь миті здалося, що Тіар помітила його, помітила крізь розхитані вітром стебла очерету; назад він не йшов — біг, хлюпотів болотом і потім гарячково відтирав черевики пучками сивої осінньої трави. Кінь у пошуках зелених стебел дозволив собі відтягти візок геть від шляху і тепер байдуже поводив вухами. Раптово знесилений, він сів поряд, просто на землю. Тіар зараз вийде з очерету — і він брехатиме їй, що просто шукав на березі гнізда куріпки. Він буде тягти її вперед і брехати, брехати на кожному кроці… Тіар з’явилася весела й жвава, без тіні підозри. Гримнула на коня, звеліла Ігарові залазити у візок; він сидів, не рухаючись і не підіймаючи голови. Її тінь упала йому на коліна; він бачив, як її пелена торкається до трави. Трішечки зім’ята, ледь волога пелена з прилиплою стеблинкою. Він зітхнув. Що, як вона все-таки нічого не помітила?! Що ж, і його каяття — неправда? — Пробач, — сказав він, дивлячись униз. — Я не хотів, щоб це вийшло… так нерозумно й вульгарно. Тіар переступила з ноги на ногу — край сукні колихнувся. — А як ти хотів, щоб це вийшло? Він підняв обличчя. Сонце висіло просто в неї над головою — він здивувався, бо її волосся, підсвічене ззаду, здавалося рудим. Він бачив тільки мідний ореол — але вперто дивився у вічі, приховані від нього сонцем: — Пробач… Ти бачиш — я навіть не намагаюся брехати… — Їдьмо, — сказала вона м’яко. — Ти, пригадується мені, поспішав. * * *

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 14 151617 18 19 Следующая ⇒