Annotation 9 страница

Хлопчик рухався легко й граціозно. Було йому років тринадцять, і він не досяг ще зросту дорослого чоловіка, однак і «дзьоб» у його правій руці, й «пазур» у лівій не були підлітковою зброєю — цілком повновагі бойові леза. Ось тільки «крила» на хлопчиськові припасовані були на виріст; Ігар здивувався, як таке маля вдостоїлося честі носити «крила». І досягло такого вміння — кілька простих фігур польоту хлопчисько виконав ніби між іншим, а по тому напружився й відірвався від землі надовго. Ігар спіймав себе на негідному, паскудненькому почутті; хлопчисько помітно перекосив основну позицію, і негарне почуття в душі Ігара виявилося лише радістю. Радістю чужої поразки. Ніхто не помітив Ігарової ганьби. Звичайно ж, ніхто не помітив; він опустив голову й почервонів до сліз. У чому, скажіть, заздрити цьому хлопчиськові?! У тім, що він старанний і гнучкий, що в нього є «крила», яких Ігар не надягав жодного разу в житті? А на Вівтарі хлопчисько бував, а любив він на теплому камені кохану дівчину, називав своєю дружиною?! Отець Розбивач щось говорив; послушники несхибно дивилися йому до рота, й тільки Ігар косував убік. Як і належить зіпсутому, крученому, підсадженому пташеняті. Отець Розбивач скінчив свою мову, поляпав хлопчиська з «крильми» по зашийку та розпустив усіх на вільні роботи; Ігар потупцяв, тужно оглядаючись навсібіч, вгледів у далекому кутку подвір’я на траві невисоку постать — зціпив зуби й неквапом рушив до неї. Хлопчик здивувався. Вони з Ігаром ще жодного разу не говорили; Ігар навіть забув зопалу, як парубійка звуть. І знав, що не згадає. — Слухай, ти щасливий? — запитав він вкрадливо, опускаючись поряд і підтягуючи під себе схрещені ноги. — Щасливий, так? Хлопчик підняв брови. На негарному круглому обличчі не було дитячої розгубленості, на яку потай розраховував Ігар. Подив — так, але цілком дорослий, стриманий, без тіні сум’яття. — Ти щасливий? — повторив Ігар із притиском. — У тебе в душі рівновага? Ти не сумніваєшся, ні? Хлопчик раптом посміхнувся: — Одного разу Святий Птах знайшов у своєму гнізді зозуленятко… Він пожалів бідолашне й не викинув його, як слід було б; ні, він вдав, що підкидьок нітрохи не гірший за його власних пташенят. Він звернув до зозуленяти лагідний погляд, як і до решти, — тоді дурне зозуленя почало кричати: правда ж, і я такий само? Правда, що я такий само, як ви? Виходить, і ви такі, як я? Здається, хлопчик збирався продовжувати — Ігар не дав йому цієї можливості. Підвівся, намагаючись не наступати на розкладені поряд «крила»: — Дякую… Зрозуміло. Повернувся й пішов геть — через усе довге подвір’я, де кожен займався своєю справою і кожен нишком стежив за Ігаром — адже він усім тут цікавий і ніхто, ніхто не довіряє йому… Потім він спиною відчув ще один погляд, і якщо погляди послушників здавалися йому укусами комарів, то цей новий був дотиком ґедзя. Отець Дізнавач стояв при вході до Серця Гнізда, й погляд його велів Ігарові наблизитися: — Ходімо… Отець Вищепоставлений хоче подивитися на тебе.
— …Не бійся, Чуже Пташеня. Від тебе так тхне страхом… Побоююся, отче мій Дізнавачу, що наш підкидьок намислив недобре. Інакше звідки це почуття провини? — Наш підкидьок намислив лише втечу, — Дізнавач у задумі жував свою духмяну смолу, дивлячись у склепіння трикутної кімнати. — На душі в нього неспокійно. Отець Вищепоставлений зітхнув: — Про це ми поговоримо пізніше… Тутешній Вищепоставлений був як і все Гніздо: гладкий старий зі складками на підборідді; в його маленьких тьмяних очах жили хватка й воля, а це викликало в Ігара дуже суперечливі почуття. Йому хотілося то плакати й каятися, то затятись і мовчати; одне було цілком зрозуміло — полегкості тут чекати не варто. Ні в чому. — Виходить, Ігаре, та істота, з якою ти уклав угоду, таки скрут? Варто було промовчати. Варто було хоча б чемно кивнути — однак язик Ігарів зреагував раніше за розум: — Я не укладав ні з ким угод! Дізнавач насупився. Грудка духмяної смоли перекотилася в нього за щоками — з-за правої до лівої. Вищепоставлений поблажливо кивнув: — Так… А як це називається інакше? Коли двоє домовляються: ти мені те, а я тобі — це? — Це не був торг, — повільно сказав Ігар, який збагнув, що покірності вже однаково не буде. — Це був примус. Вищепоставлений кивнув знову: — Добре, добре… У всякому разі, ти тут єдиний, хто бачив скрута. Навряд чи твоя розповідь буде нам чимось корисною… Однак я хочу попросити тебе написати про нього. На учнівському папері. Сторінку, можливо, дві… Тут, у Гнізді, величезне зібрання різних відомостей. Які, можливо, ніколи не придадуться… Однак вони є. І скрути є; я просив би тебе почати сьогодні. Це буде частиною твого послуху… Так? Ігар не знав, що відповісти. Він просто нахилив голову. Подвійно корисно — і уклін вийшов, і очі сховав… Але не від Дізнавача, звичайно. Вищепоставлений теж кивнув, відпускаючи. По тому начебто спохопився: — Так, Ігаре… У твоїй вдачі є… негарна річ. Червива вона. Ти повинен знати це й боротися з цим; Птах допоможе тобі. Тому що тепер ти неподільно належиш Птахові. А якщо здоровий глузд не вбереже тебе й ти намислиш… Отець Дізнавач називає це втечею. Я називаю інакше… але це не так важливо. Якщо ти зважишся… Доведеться карати, Ігаре. Карцер, де сортують пшоно, — можливо, місяць, а якщо знадобиться — два… І обов’язково — Обряд Одного Удару. Двічі або навіть тричі. Це дуже сумно, я знаю — тим більше подумай. Не варто сподіватися обдурити Птаха. Прощавай. Ігар вийшов, не розгинаючи спини. Дізнавач крокував слідом; похилу підлогу вузького коридору викладено було цеглою, і через рівні проміжки її перетинали кам’яні виступи-сходи. Ігар ішов, опускаючи голову дедалі нижче й рахуючи сходи, які проминав: дванадцять… тринадцять… чотирнадцять… Карцер, де сортують пшоно. Ігарові знайоме це покарання — насилу витримав тиждень, злипалися очі й хотілося битись об стіни. Від світанку до заходу сонця перебирати крихітні зернятка — білі в один мішок, жовті в другий… Німіють пальці, а ввечері вміст мішків знову змішують у тебе на очах, і все спочатку, все спочатку… Безглуздо, важко, нескінченно. Два місяці він точно не витримає. А зірка Хота не витримає тим паче. …Але вже Обряду Одного Удару він точно не переживе. Не з його вдачею зносити це приниження, навмисно придумане, щоб ламати кручених. Нехай би просто били, нехай би полосували, як березу — він би стерпів, не писнув. Але пройти Обряд, та ще й двічі… Рука Дізнавача опустилася йому на плече, змушуючи звернути в бічний прохід; не підіймаючи очей, Ігар ішов, куди його вели. Однаково; крокує повна чаша розпачу й не боїться вихлюпнутись через вінця. Жовта цегла під ногами, перетинка-сходи: тридцять шість… тридцять дев’ять… Відчинилися куті стулки зі складним візерунком. Як і досі, не дивлячись, Ігар, скерований Дізнавачем, ступнув у широкий отвір дверей. Запах. Який знайомий, який теплий запах… — Підніми голову, — це Дізнавач. Повільно, не сміючи сподіватися, Ігар глянув прямо перед собою. Вигляд Священного Птаха завжди однаковий. Тільки очі зараз були сумнішими, ніж раніше; Ігар, якому доволі довго вдавалося зносити випробування мовчки, не міг стриматися. Хіба стримається повний міх — якщо його різонути ножем… Птах дивився й розумів. Птах завжди все розуміє; він купався в променях співчуття, він висловлювався — невиразно та крізь сльози, але щиро й до кінця. Він хотів би вмерти цієї хвилини — скінчити життя в стані щасливого екстазу. Полегкості. Цілковитого й радісного очищення. Далі рука Дізнавача знову лягла йому на плече, і він зрозумів, що аудієнцію скінчено, час повертатися до дійсності, де встромляються в дерево ножі й цілком реальний швидкий Обряд Одного Удару. І він пройшов до цього світу дверима з кутими різьбленими стулками, але цього разу голова його виявилася високо піднятою, а очі сухими.
У дитинстві він товаришував із дівчиськом, яке дресирувало козу. На ярмарках за один день їй траплялося заробити більше, ніж її батькові, каменяреві, за тиждень важкої праці; Ігара найбільше цікавило, як можна навчити дурну козу розуміти слова й ходити на задніх ногах?! Дівчисько посміхалося. Воно було хитре, дуже хитре дівчисько; воно вчило козу батогом і цукром. Але ж не тільки кози знають, що батіг — дуже боляче, цукор же — неймовірно солодкий… І річ не в тім, щоб постійно лупити чи постійно підгодовувати. Ударив — дай солоденького, тоді ніяка коза не встоїть… Обряд Одного Удару куди гірший за батіг. Побачення з Птахом солодше за будь-який мед. Але Ігар теж не тварина?! Він не спав другу ніч. Дивно — вдень очі злипалися, несила було підняти цебро води чи втримати легкий учнівський «пазур»… А вночі, коли цілий скит спочивав на свіжих солом’яних устілках, Чуже Пташеня тягло під зорі. Як мало залишилося часу. Як мало… Зірка Хота — ось хто справжній суддя. Ось хто справжній кат; дивиться й дивиться, і що не ніч опускається дедалі нижче, а вечірній вітер дедалі холоднішає: осінь, осінь, осінь… Брама на ніч защіпається. Ніякої особливої варти немає; огорожа висока, але Ігарові траплялося долати й крутіші перешкоди. Він знається на огорожах і засувах — людина, яка викрала із Замку останню княгинину дочку… Втім, не треба про це. Ось під бічною хвірткою широка щілина — трохи зусиль, і вона поширшає. Ігар тонкий і вузький у плечах… — Не намагайся. Йому здалося, що говорить зірка Хота; ні, це Отець Дізнавач стоїть за спиною, нерухомий, неначе вежа. — Не намагайся, Ігаре… Не хотілося б тебе карати. Не думай про пусте. Зірка Хота лежала в нього на плечі, мов коштовна прикраса. А навіщо я йому потрібен, подумав Ігар з раптовим роздратуванням. Невже вони про кожного послушника так дбають? Удень і вночі, хоч можна просто приставити до зозуленяти вірного хлопчика з «пазуром» при боці? — Навіщо я вам потрібен? — запитав він, дивлячись на зірку Хота. Шкода, що було темно. Якщо в незворушних очах Дізнавача й ковзнула тінь замішання, то він, Ігар, її не помітив. — Навіщо Гнізду пташеня, ти хочеш запитати? — Ні. Навіщо я потрібен вам. Саме вам… Тому що Отець Вищепоставлений дбає про Гніздо. Отець Розбивач вселяє спокій в усі душі, які трапилися йому під руку; тільки вам навіщось потрібен саме я. Кручений. Хочете мене переробити? Дізнавач зітхнув; зірка Хота сховалася за його плечем і визирнула знову. — Хіба я біг за тобою по дорозі, Ігаре? Хіба я накинув тобі на голову мішок і силоміць притяг до Гнізда? Хіба не сам ти з’явився сюди, збентежений і розгублений, хіба не сам ти хотів змінити себе? І зовсім щиро каявся… не в тім твоїм злі, що заслуговувало на каяття найбільше — але каявся ж, глибоко й чесно… Я розумію, що горлорізи біля воріт — серйозний аргумент для каяття. Але прийшов-бо ти сам, без будь-якої збройної допомоги, з однією лишень душевною потребою! — Дізнавач різким, роздратованим рухом відкинув волосся з чола. — А якщо про горлорізів, Ігаре, то вони зовсім не відмовилися від думки тебе зловити. Не дивуйся! Вони не так прості, вони влаштувалися на роздоріжжі й чекають — тихенько, терпляче. Варто лишень тобі просотатися під ворота, як ти збирався, — і Обряд Одного Удару здасться тобі дитячою грою. Отак. Темрява над скитом погустішала, нахилилася, налягла на плечі й причавила до землі. — Ви… точно знаєте? — запитав Ігар пошепки. — Що вони… там? Дізнавач знову знизав плічми й змусив зірку Хота кліпнути: — Якби я хотів тебе залякати, то зробив би це інакше. Із відчинених дверей вибрався надвір сонний послушник, постояв, сопучи носом і, витріщаючись у темряву, не помітив принишклих співрозмовників і потрюхикав у куток — справляти нужду. Ігар мигцем подумав, що в тім Гнізді, де він виріс, парубійко задзюрчав би вже за два кроки від ґанку. Дізнавач дочекався, поки вдоволений послушник повернеться в дім; у темряві не видно було його посмішки, але вона чулася в тихому голосі: — Там, де ти виріс… була якась хиба? Ігар відчув, як спітніли долоні. Втягнув голову в плечі — а Дізнавач, звичайно, бачить у темряві… — Отець Служитель… одного разу… хотів… покликав мене прислуговувати в спальні й… — І потім ви не товаришували, — Дізнавач знову посміхнувся, начебто йшлося про щось дуже звичне. Ігар дивився вниз — у чорноту в себе під ногами. — Я не покличу тебе прислуговувати в спальні, — голос Дізнавача на мить скрижанів. — Ти цього боявся? — Ні, — швидко відповів Ігар і миттю зрозумів, що збрехав. Боявся, але десь дуже глибоко всередині, не зізнаючись навіть собі… Він підняв голову: — Напевне, нудно жити, коли всі навколо мов на долоні? Всі люди з їхніми думками, так? Він усвідомлював, що говорить зайве, нахабніє. Останнім часом з ним надто часто це траплялось — язик не чекав на підказку здорового глузду. За балакучого язика вся голова відповідає… — Так, — повільно відгукнувся Дізнавач. — Не зовсім так, як ти сказав… Але тим більше цікаво, коли серед багатьох зрозумілих раптом з’являється один зрозумілий не до кінця. Ігар здригнувся. Йому здалося, що Хота зірвалася з неба й згоріла, падаючи, лишила по собі тануче світло. Його облило холодним потом, однак зірка-свідок, як і раніше, визирала із-за плеча співрозмовника, а інша, ще одна падаюча зірка раптом прокреслила небо ледь не над самою головою. — Ваша сестра схожа на вас? — запитав він пошепки. — Ні, — відгукнувся Дізнавач після паузи. — Якщо хочеш, вона чимось схожа на тебе. Обличчям і… вдачею теж. — Тоді їй нудно з гірськими черницями, — тихо припустив Ігар. — Не думаю, — так само повільно відповів Дізнавач. — Не думаю, що тепер їй цікаві… розваги. — Ви бачитеся з нею? Хоч іноді? Довга пауза. Ігар зрозумів, що Дізнавач не відповість. — Ви… дійсно знаєте, як саме скрут чинить зі своїм кривдником, якщо спіймає? — Так, — відгукнувся Дізнавач, й Ігара морозом обсипало. — А тепер уявіть собі… Ось ваша сестра… молода. Ось її піймав скрут… Ось він каже вам: або Тіар, або я зроблю із сестрою те… ну, ви знаєте. Приведи Тіар, каже він вам, і я відпущу твою сестру… І що ви зробите? Ну що ви зробите?! Ну що?! Десь за будівлями зайшовся гавкотом пес. Ігар, виявляється, вигукнув останні слова доволі голосно. Хота мовчала. І жодна інша зірка не насмілювалася більше зірватися з неба; Ігар дивився в обличчя Дізнавачеві, але бачив тільки темряву. — Що б ви зробили на моєму місці? — запитав він пошепки. Мовчання. Ігарові нігті встромилися в долоні — він чекав на відповідь. Чекав божевільно й напружено. Сходив очікуванням. Подих вітру — холодного, майже осіннього. Темрява; Ігар здригнувся. Дізнавача вже не було поряд — темна постать нечутно прослизнула в двері. У Серце Гнізда, де Птах.
Три довгі дні Ігар засинав серед білого дня, ночами по десять разів виходив по нужді, кашляв, нудився, недоїдав своєї порції та просив у кухаря травички «від живота». Четвертої ночі він укотре вийшов надвір і вибрався віконцем комори на плаский дах кухні, де стояли в ряд закіптюжені димарі, де з витяжок пахло з’їденою вечерею, житлом і димом. Нечутно ступаючи по просмолених дошках, він пройшов до протилежного краю даху й присів навпочіпки, відмірюючи відстань до огорожі. Один стрибок, протиснутися між грубим пруттям по вершечку стіни й зістрибнути з висоти трьох людських зростів. Не дуже страшно. Зірка Хота дивилася, знущаючись і під’юджуючи. Добре, що огорожа вибілена вапном — біліє в темряві. Добре, що Отець Розбивач сьогодні був особливо вимогливий, а Отець Навчитель, який царює в кімнаті з довгою лавою та рипучими перами, — особливо допитливий. Ігарові не доводилося вдавати виснаженого й сонного — він і справді дуже стомився і коли Отець Дізнавач спіймав його погляд, то прочитав там сонну втому й тугу. Тугу поразки… Він таки всевидющий. Він утік від Дізнавача; втекти від тих сімох, що чигають із мотузками й ножами, буде простіше. Один стрибок — здолати страх висоти, перелетіти через цю чорну смужку порожнечі й не думати ні про карцер, ні про шаблі, ані про Обряд Одного Удару, придуманий навмисно для кручених… Він затулив обличчя руками й згадав Ілазу. Не зацьковану Ілазу в коконі з сірого павутиння — те серйозне дівчисько, яке він перш за все навчив радісно сміятися… На даху особливо не розбіжишся. Він озирнувся на зірку Хота, гостру, мов гвіздок — набрав у груди якомога більше повітря, стис спітнілі кулаки, розбігся й стрибнув. Темрява обдурила його. Він не доплигнув на якусь долоню, встиг ухопитися за край стіни, але за самий лише край. Судомно підтягся, схопився за залізний прут на вершечку кам’яної огорожі — й ледь не закричав, бо металевий стрижень виявився слизьким, як рибина. Рука зіслизнула. Ігар повисів іще кілька секунд, тримаючись однією тільки лівицею та намагаючись стерти з долоні правої руки липку мазь, — а по тому пальці лівої зіслизнули теж, і, обдираючи живіт об біле каміння огорожі, він звалився вниз. Він приземлився на ноги й цілком безгучно — щоправда, в цьому допомогли. Допомогли чиїсь руки, які підхопили під пахви й сповільнили його падіння при самій землі. І відразу по тому мертвою хваткою здавили плече. Він сидів у темряві навпочіпки, слухаючи дзвін болю в забитих стопах і дивуючись із повної німоти й думок, і почуттів. Що повинна відчувати людина в такій ситуації? Страх, напевне… — Вставай. Він покірно піднявся. Зірки Хота не видно було за високою стіною кухні; зірка не побачить його поразки. Не розповість Ілазі. — Ходімо. Куди?! Через усе подвір’я. Який довгий шлях. Так хочеться пройти його швидше — і хай він довше триває, бо всього й життя лишилося, що цей шлях подвір’ям. Там, попереду, чекає щось гірше. Тепер розмови скінчилися; тепер кара. Відчинилися низенькі, незнайомі двері. Він ще не бував у тих приміщеннях Гнізда, де карають. Нічого, тепер побуває. — Уперед. Підземелля. Гвинтові сходи. Ще одні двері, залізні, з нальотом іржі; Ігара затрусило, коли він розгледів величезний тьмяний замок на грубих скобах, схожих на потворні вуха. Цей замок не відмикається тижнями… Тут же мохом усе поросло, Святий Птаху… — Уперед. Голос Дізнавача байдужий і глухий. З таким само успіхом можна благати полегкості в залізної скоби у формі вуха. Коридор здався нескінченно довгим. Він втратив будь-яке уявлення про відстань, він брів підземеллям, як баранчик на бійню, довго, дуже довго… А попереду колихалася його власна тінь, потворна й глузлива. А в руках у людини, яка йшла слідом, рівно горів смолоскип. Легше знести гнів, аніж холодну байдужість. Краще б він цим смолоскипом та Ігарові в потилицю… — Стій. Він зупинився. Прийшли, значить. Що тепер?! — Повернися обличчям до стіни. Він слухняно повернувся. Стіна виявилася викладеною каменем — дуже старим і дуже замшілим. Зелена, мов ліс. Побачити б ліс іще коли-небудь… Тихе скреготіння. Звідки тут такий звук? Не двері відчиняються, ні… Хіба що кам’яні двері, замшілі, як ці стіни… І відразу ж прийшов вітер. Холодний і вогкий, із запахом трави та хвої. Зуби Ігарові, досі мужньо зціплені, самі по собі відгукнулися на різку хвилю дрожу, вицокуючи дріб. Холод, який насправді є гарячкою… — Тепер повернися. Вони стояли перед проламом у стіні. Дуже рівним трикутним проламом; нагору вели круті сходи, звідтіля, ззовні, пахло вітром, і на краєчку неба, що вже світлішало, неохоче гасла зірка. Можливо, саме Хота. — Уперед. Верхні щаблі губилися в траві. У сірій каламуті височіли важкі, мов колони, соснові стовбури, і десь там, у високій кроні, попискувала рання пташина. Обличчя Дізнавача було поряд. Таке саме сіре, як світанок, незворушне й змарніле, і тільки щока раптом засмикалася сама по собі. Дізнавач із зусиллям притримав її долонею: — Іди. Хай пробачить тобі Птах. Розділ сьомий

* * *

…Хто обійшов усі містечка провінції Ррок? Кому траплялося бувати й у палацах і у свинарниках, хто пірнав на самісіньке дно міських нетрів, хто прочитав усі написи на всіх могильних каменях? Нема такої людини. Є двічі витривалі й тричі цікаві, є бурлаки й мандрівці — але провінція Ррок завелика. Заглибоке це море, й зашвидко ходять по небі зорі. Дабат.
Такої трави він не бачив ніколи в житті. Будь-яка пелюсточка була неприродно яскравою і м’ясистою. Будь-яке стебло здавалося товщим і темнішим, ніж це звично для ока; вся лука лисніла смарагдовим, соковито-зеленим, і дивно важкі суцвіття хилилися до землі. Ігар потягнувся до ромашки — відсмикнув руку, не зважуючись зірвати. Це не ромашка. Величезна, аж застрашлива квітка з ядучо-жовтим усередині, з надто довгими білими пелюстками… Святий Птаху. Але ж стільки років минуло. Стільки років… Він згадав, як хлопець, котрий підвозив його, насупився, коли йшлося про битву під Холмищем: — Так… Холмищем його тепер тільки в казенних паперах і називають. А по-простому — Кровище… Так і звуть.
«… Шукай. Незабаром буде тридцять років, як народилася вона в селищі Холмище, відомому завдяки битві, що відбулася неподалік. Навряд чи тепер вона повернулася на батьківщину — але шукай і там теж. Поквапся…»
Кровище. Тіла тих воїнів давно стали землею. Їхня зброя лежить тут-таки, під м’ясистими квітами, і сита, соковита трава торкається корінням до їхніх кісток. Ця місцина отримала стільки добрива, що, здається, із зірваного стебла негайно заюшить густа кров… Ігар повернувся й покрокував до селища. В обхід пагорба та в обхід зеленої луки.
Він і тут готовий був до невдачі; у десятках селищ уже тисячу разів ставив те саме запитання, а у відповідь лише знизували плічми, морщили лоби, хитали головами: не чували про таку… Зроду не чували… Баба, в якої він запитав уперше, примружилася: — Зажди-зажди… Це начебто… Начебто було таке. Бобри, ті, що в них поле косе від дороги праворуч, вони так дівчисько називали… То Тіар, то Лiap… Давно, правда… Від колодязя ліворуч зверни, там запитай — тобі Бобрів покажуть… Він запитав — і йому показали. На подвір’ї вказаного будинку різали курей. Кругловида жінка несла із загорожки курку — та, строката, губила руді пушинки, нестямно кудкудахкала; жінка міцно тримала бранку за боки, а біля дубової колоди чекала дівчинка, підліток років тринадцяти, з напівкруглою, мов місяць, сокирою. Повчаючи дівчинку — видно, дочку — жінка поклала курку на колоду; дівчинка вислухала настанову, кивнула, перехопила нещасну своєю рукою, примірялася й сильно цюкнула сокирою. — Тримай! Та тримай же! Ігар чудово знав, що трапиться, якщо дівчисько випустить зараз тіло без голови. Б’ючись у конвульсіях, курка заллє кров’ю і її, і матір, і все подвір’я; на своєму віку він зарубав не один десяток курей — а тут раптом відвернувся. Невідомо чому. Можливо, слово «Кровище» не дає спокою? Може, очі застеляє червоним, і кров уже ввижається на чистому, там, де її й бути не повинно? …А що відчуває скрут, який сидить у павутинні? Павука, який бинтує муху, жорстоким не назвеш. Чи жорстокий скрут? Вовки, що через голод узимку стають людожерами, так само безневинні, як те ягня, що жує травичку. Краще б той, у павутинні, був просто звіром. Було б легше. Спокійніше. — …Та чого тобі, га? Здається, гукали вже не вперше. Кругловида жінка стояла біля паркану; від курячої загорожки чулося обурене кудкудахкання: дівчисько виловлювало наступну жертву. Жінка вислухала запитання, якийсь час просто постояла, дивлячись на нього, — без жодного виразу. Далі новела плічми, начебто від холоду: — А… навіщо тобі? Ти звідки знаєш, взагалі? Ігар мовчав. Надто вже звик, що далі знизування плічми справа не посувалася; він дістався нарешті до справжнього — і, виявляється, не готовий до розмови. Він досі не може повірити: тут знають Тіар? Ту міфічну Тіар, про яку він дотепер не знайшов жодної звісточки? Виходить, вона справді існує, її можна знайти?! Жінка насупилася: — Ти ж… Не від чоловіка її? Не з його рідні, ні? Він зрозумів, що варто заперечити, й охоче замотав головою, у той час як усередині заметалися нові запитання: чоловік? Її чоловік? Чому скрут не обмовився про нього й словом? Очі в жінки зробилися вичікувальними; Ігар зрозумів, що вона не скаже нічого, поки нежданий гість не пояснить бодай щось. — Я шукаю її, — сказав він просто. — Рік тому бачилися… А потім розійшлися. Звідтоді й шукаю. Просто й немудро; невибаглива любовна історія, котра, втім, може викликати в цієї жінки зовсім несподівану, парадоксальну реакцію. Очі її ледь змінилися. У них з’явився незрозумілий вираз: — Так… За п’ять років, вважай, перша звістка, що жива… Ігарові стало соромно за свій обман. Жінка знову пересмикнула плечима: — Тут її не шукай. Де шукати, не знаю. Тут її двадцять років не було; як він її завіз, так і… Ігар болісно ковтнув. Треба запитувати; хто боїться зробити крок, ніколи не втрапить у пастку. Хто боїться зробити крок, і на півкроку не просунеться… — Хто завіз? Жінка задивувалася. Підняла брови: — А… Ну, та він же завіз її. Десять літ їй було… У них біля гір звичай такий: брати в дім дівчисько, виховувати, а коли на порі стане, тоді женитися, — вона скривила губи. Видно, звичаю такого не схвалювала. Ігара начебто смикнули за язика: — І ви віддали? Очі в жінки відразу віддалилися. Стали холодними, як сніг: — Старі віддали. А тобі що до того? — Нічого, — швидко сказав Ігар. — Він — це… Хто? — …Мамо! Під дубовою колодою борсалася безголова курка. Кров юшила на землю, на траву, на спідницю Ігарової співрозмовниці, на сукню переляканого дівчиська з сокирою напереваги: — Мамо… Не втримала… Безголова курка била крильми, не вміючи злетіти.
Рідня виявилася великою, однак батьків Тіар давно не було серед живих. Нинішній глава родини, похмурий старий у ріденькій, якійсь муругій борідці, терпів його розпитування недовго: — Іди-но ти… Не знаємо ми… У сусідів ондечки спитай… Ім’я Тіар було з якоїсь причини йому неприємне. Решта родичів — Ігар так і не зрозумів до кінця, ким вони доводяться один одному й хто вони стосовно Тіар — раді були допомогти, але майже нічого не знали. Жінка, що різала курей, доводилася Тіар рідною сестрою. Коли десятирічну дівчинку вивезли з рідного дому, сестрі виповнилося тринадцять; Ігар бачив: якоїсь миті її жорсткі очі зволожились, а рука сама по собі заходилася смикати дерев’яне намисто на шиї. Дівчинка, її дочка, що впустила курку, виявилася дивно дурною для своїх років; втім, вона вже точно не пам’ятала Тіар. Не могла пам’ятати. Якийсь лисуватий здоровань зі спитим добросердним обличчям говорив про Тіар багато й охоче — вона ж, мовляв, і розумниця була, й кмітлива така дівчинка, й добра, кішки не скривдить, і роботяща… Забуваючись, він говорив про Тіар як про дівку літ сімнадцяти, проте коли жінка з прикрасою на шиї обсмикала його, нітрохи не зніяковів. Ігар уже йшов геть, вигнаний старим; незрозуміле спонукання змусило його озирнутися від воріт. У навстіж розчинених дверях стояла Тіар. Дівчинка років дев’яти-десяти — у домотканій сукенці до п’ят і з таким, як у жінки, дерев’яним намистом на тонкій шиї. Волосся в дівчинки було не заплетене й лежало на вузьких плечах — темне з мідним полиском. Дівчинка нерішуче, якось навіть злякано посміхнулася Ігарові. Зачинилися важкі двері. * * *

Ілаза трохи перепочила. Скоса глянула на високе сонце, примружилася й замотала головою. Волосся лізло в обличчя; чоло вкрилося потом, і раз у раз доводилося незвичним селянським рухом втирати його. Увесь струмок, здавалося, пропах парфумами; вона знала, що це лише ввижається, що насправді вода давно віднесла запах далеко вниз — однак ніздрі роздувались, як і раніше, ловлячи насичений, багато разів посилений аромат. Митецький парфумер образився б, якби дізнався, що цілу скляночку дорогих, першокласних, із любов’ю складених парфумів сьогодні ранком перекинули в лісовий струмок. Ілаза зручніше перехопила камінь. Слід було поспішати; якщо павук занадиться з’являтися вдень, то ні секунди безпеки в Ілази більше не буде. Дотепер вона безпомилково відчувала його присутність і тому знає, що зараз гілля над головою порожнє. Варто поквапитися. На пласкому камені перед нею біліло товчене скло. Пляшечка від парфумів, безжально розбита шматком базальту, перетворилася спершу на купу скалок, потім стала схожою на крупну сіль, ще далі — на змелену; Ілаза працювала зі стиснутими зубами й не підіймала голови. Скло мусить перетворитися на пил — тоді кровосос уже точно його не помітить… …Але чи подіє скло, потовчене в пудру? Ілаза перервала роботу. У неї нічого нема, крім цієї дивом збереженої пляшечки; в неї рівно один шанс. Варто використати його до кінця, взяти зараз голову в руки й вирішити: товкти дрібно чи залишити, як є? Як цукор? Павук ссе тільки кров — чи й нутрощі теж виїдає? Скрут. Слово з легенд; якби ж згадати, що воно значить. Не може таке слово означати просто «дуже поганий павук»… Вона повинна знати про ворога якнайбільше — тоді стане зрозуміло, як його вбити. Її пересмикнуло. Дві ночі вона терпляче вистежувала павука — і сьогодні на світанку ледь не побачила його. Не побачила цілком; того, що трапилося їй на очі, вистачило. Там були зазубрені гачки, які визирали із сірої, якоїсь сивої клоччастої шерсті; безліч суглобів, дивно м’який, заворожливий рух немислимо довгої кінцівки. Все, що побачила Ілаза, було, по суті, лапою. Ногою. У комах ноги чи лапи?! Далі скрут пішов, а Ілаза витягла зі схованки скляночку з парфумами, вилила пахучу рідину в струмок, а пляшечку вимила піском і розбила на камені… Ледь вище по струмку висить у тенетах дике порося. Зворушливо смугасте — і ще, здається, живе; кілька днів тому Ілаза наткнулася в заростях на тіло такого самого поросятка, але вже без крові й без голови. Загартована й уже трохи звична до подібних видовищ, вона не вдарилася в сльози, як це, напевно, трапилося б раніше. Вона ретельно обстежила рештки скрутової трапези — саме тієї миті їй згадалася історія про мачуху, що отруїла пасербицю товченим склом. Історію цю прийнято було вважати щирою правдою; Ілаза пам’ятала жваву балаканину покоївок і власні палкі суперечки з сестрою. Ада, яка була старша й розумніша, запевняла, що все це вигадки, Ілаза ж наполягала й навіть називала село, де, на її думку, сталася трагедія з отруєнням… Як би там не було, але за кілька годин пан скрут подасться ссати порося, і вінцем його трапези буде свиняча голова. Ілазі доведеться здолати відразу й страх; вона зробить із очеретинки сопілочку без дірочок — просто коротку порожню трубочку. І вдмухне товчене скло поросяті у вуха… Її пересмикнуло знову. Вона уявила себе отруйницею зі страшної казки — ось вона йде вздовж столу під час бенкету, ось із посмішкою звертається до усміхненого ж таки ворога, пропонує йому скуштувати чудове тістечко… Цукрова кулька на таці, й рука, що тримає частування, не тремтить. Їж… Вона подивилася на свої руки в саднах, на товчене скло на камені — й нерішуче, невпевнено посміхнулася. Але ж вона, виявляється, сильна! Вона не здригнулася б у бенкетній залі, й ворог, приймаючи тацю з її рук, нічого б не запідозрив… Вона зможе й зараз. Вона має право, адже бореться за життя. Той, хто живе у павучому тілі, противний природі. Смерть його виправить зроблену кимось помилку. Вона акуратно загорнула скляний порошок у листок латаття й упевнено, не поспішаючи, рушила вгору вздовж струмка.
…Вона півгодини сиділа в крижаній воді, намагаючись змити з себе не тільки запах, не тільки піт і бруд — саму шкіру. Наближався вечір; найкраще зараз було лягти й заснути. І прокинутися, коли все буде скінчено; щохвилини росла її надія. Всі, навіть найстрашніші тварини вразливіші зсередини, ніж іззовні. Вона лягла, підставила спину сонцю й міцно заплющила очі — проте сну не було. Ілаза спіймала себе на тім, що хоче бачити все сама. Як він підійде до поросяти, як він… Вона підвелася. Механічно обтрусила безнадійно зіпсовану сукню; повільно, начебто знехотя, рушила до місця свого майбутнього злочину. Тенета, якими обплутано було порося, кволо смикалися. Ілаза завмерла; ТОЙ трапезував. Поряд із тулубцем нещасного поросятка в павутинні темніло ще одне тіло; Ілаза раптом похолола. Вона чомусь не думала, що павук настільки величезний… Він рухається так блискавично й безгучно, що справжні його розміри… А чи вистачить скла?! Їй почулося глухе, черевне ухкання. Скрут скінчив пити кров і взявся до голови; Ілаза стояла, не зважуючись опустити на землю занесену ногу. Захоплений бенкетом, нерухомий… Арбалеті Зараз би арбалет, та тверду руку, та… Ледь тріснула гілка. На якусь частку секунди Ілаза розгледіла між гілля черево — вкрите тією само сивою клоччастою шерстю, з вісьмома потужними лапами, розташованими по колу, мов шпиці; рот у неї наповнився гіркою, грузлою слиною. Борючись із нудотою, вона встигла мигцем подумати: от би куди всадити стрілу. Здихай, немислиме страховиську. Конай… Скрут зник. Мить тому Ілаза бачила його тінь серед плетива гілок — а тепер перед очима в неї виявився безголовий поросячий тулубець у обіймах ослаблого павутиння. Звершилося. Все… Вона опустилася на землю. Прихилилася спиною до стовбура; тепер тільки чекати. І сподіватися, що, вмираючи, тварюка не здогадається наостанок, у чому річ, та не впорсне Ілазі порцію отрути «для дуже поганих людей», яка робить кров уже не кров’ю… Їй схотілося заховатись. Хоч на дно струмка; насилу підвелася й побрела вниз, до води. Вона так ретельно знищила сліди товченого скла на камені… Вона так довго змивала з себе запах парфумів… Бідолашний парфумер. І на дні свідомості — маленький колючий жаль: зі смертю того не повториться більше танцю барвистих метеликів перед очима. Того подарованого пекучим жалом забуття, того щасливого стану, якого в звичайному житті не буває. Або майже не буває; Ігар. Вівтар… — …дивно йдеш. Не занедужала? Над силу посміхнулася. Незворушність, доброзичлива незворушність; вона підняла очі, оглядаючи крони над головою: — Я… Все гаразд. Можна… поговорити? Вона сама не знала, навіщо їй це знадобилося. Та, отруйниця зі страшної казки, обов’язково заводила бесіду з уже отруєною жертвою і спостерігала, вдивлялась, як бліднуть поступово щоки, як зривається голос, як у очах з’являються жах і усвідомлення смерті… А перед цим було півгодини милої бесіди… — Про що? Про мандрівних менестрелів? Він не налаштований на люб’язність. Він хоче її нажахати; Ілаза придушила здригання, посміхнулася: — Про… скрутів. Я не знаю, хто це такі, тому я… У неї за спиною лунко клацнув сучок. Вона здригнулась, але не озирнулася. — Про скрутів ми говорити не будемо. Їй примарилося, чи голос у нього дійсно ледь змінився? Чому — від забороненого запитання? Чи це вже товчене скло? — Не будемо, — погодилася вона відразу й охоче. — Але… тоді про… павуків? Воістину, її таємниця додала їй сміливості. Та, отруйниця, напевно говорила з жертвою на доволі слизькі теми — щоб придивитися наостанок, що саме проступить на обличчі, котре так швидко полотніє. Шкода, що Ілаза не бачить обличчя… співрозмовника. — Кгм… — схоже, він таки щось відчув, його інтонація зробилася більш людською, ніж будь-коли. — А навіщо про них говорити? Ти що, павуків не бачила? Павуки щасливі, коли ситі… Коли голодні — злі… Досі він не був таким говірким. Ілазі здавалося, що вона у вутлому човнику мчить назустріч водоспадові — бризки в обличчя, перехоплює подих… — А… зараз вони ситі? Порося без голови. Повільно слабшає павутина. Нажерся, ох, як нажерся… І, може, востаннє? По гілках над її головою пробігло тихе тремтіння. Ілазине серце стрибнуло, мов жаба; вона уявлення не мала, як вмирають від товченого скла. Як вмирають чудовиська. — Зараз, — повільна відповідь, — зараз — так… Він почувається недобре? Можливо, не варто було заводити ці розмови? Піти? Змінити тему? Вона посміхнулася — трішки запопадливо: — Я… розумієте, я, можливо, й дурна… але я не можу тижнями мовчати. Розмовляти з собою… теж увесь час не можна, чи не так? Я хотіла попросити вас… трішечки побути моїм співрозмовником. Більше мені просити нема кого… Вона говорила повільно, ретельно добираючи ніби випадкові слова. Вона вдивлялася в листя в себе над головою, намагаючись вловити рух. Або звук… Який-небудь незвичний, невластивий йому звук… Чи відчуває він? Або… відчує пізніше? — Н-ну… — Святий Птаху, які в нього раптом людські інтонації! — Ну, якщо тобі здається, що я можу бути тобі цікавим співрозмовником… І хоч що-небудь, розказане мною, буде й тобі теж цікаво… Голос у гіллі затнувся. На мить Ілаза побачила суглобчасту, вкриту зазубреними гачками ногу, яка незграбно обіймала темний грубий стовбур навпроти. Не здалося, ні; кінцівка відразу втяглася назад і зникла в листі. — Я, можливо, буду запитувати дивне, — вона старалася, щоб голос лунав якомога рівніше та безтурботніше. — Може, й заборонене… Наприклад… Тепер вона затнулася. Вона хотіла запитати про жало. Про укол, який подарував смерть менестрелеві Йото, параліч проводиреві Карену й неприродну легкість їй, Ілазі. Чи варто запитувати зараз, коли, можливо, почалася вже дія товченого скла? Чи не надто слизька доріжка? — Та про що ти… Голос обірвався. Якось надто вже різко. Начебто знову затнувся; Ілаза напружилася, вдивляючись у листя. Міцно стисла мокрі кулаки; не втрималася: — Ви… може, недобре почуваєтеся? Чи мені здалося? Рипучий смішок. Якийсь аж надто натужний: — Можливо… Шелест листя. Тиша; Ілаза якось відразу зрозуміла, що залишилася на самоті. Що співрозмовник зник і не попрощався. * * *

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒