Annotation 8 страница

Від розпаленого каміна струмував вогкий холод. Сніговий заєць сидів у дівчинки на грудях, і скільки вона не просила його — не бажав іти геть. Налягав дедалі дужче, блимав очима-картоплинами, морщив ніс-вуглинку, говорив то гучними, то верескливими голосами: — Обтерти б… Обтерти б зараз, згорить же… — …нечутно. — Відвар готовий, накажете напоїти? — Тихше! Тихше, всі геть звідси, всі! Іноді дівчинка бачила Велику Фа, й хотілося відштовхнути її від ліжка — та руки не здіймалися. У її тілі більше не було кісток — тільки якісь скручені, болісні мотузки… — Випий. Випий, дитинко… У горло їй лилося гірке, огидне, вона відвертала обличчя, і тоді руки жінки, що напувала її, примушували: — Треба… Треба, маленька, треба… Пий… Вона захлиналася, і кашель переходив у блювотні позиви, але у неї всередині було порожньо. Зсохлий порожній шлунок, і від самої лишень думки про їжу… — …Що роби-ити? Що ж його робити, га? Простирадла пекли. Подушка підіймалася гарячим пагорбом, і на ній не було місця важкій, змученій болем голові. Потім вона провалювалася у півсон; сніговий заєць був тут як тут, вона не могла зрозуміти, як такий гарний, білий звір не розуміє, що їй важко, не йде собі… Далі замість зайця з’явилася Анісу — вона розросталася до немислимих розмірів, просочена кров’ю ганчір’яна лялька. — Анісу, йди геть, я боюся тебе… «Чому ти мене залишила? Чому не закопала? » — Ти ж лялька… «Не поховала мене…» — Іди… Йди! — …Це я, дівчинко. Не жени мене… Велика Фа. Брови — як дві скибочки хліба… Далі у її напівсні щось змінилося. Якесь далеке тупотіння, якась дивна тиша; вона розліпила очі, побачила стелю над собою. Тільки стелю, схожу на снігову рівнину… Голоси. Рипіння дверей; вона ще не бачила його, вона спробувала визволити з-під ватяної ковдри неслухняні руки: — Аальмаре… Запах коней і заліза. — Аальмаре… Вони… вони спалили ночви… Темрява.
Зрідка вона приходила до тями й відчувала його тіло. Він носив її на руках; коли одного разу прокинулася в своєму ліжку, вона злякано повернула голову: — Аальмаре?! — Він спить, — сказала жінка, що сиділа біля неї. — Він уже три доби не спав… — Аальмаре… За кілька хвилин він прийшов і взяв її на руки. Він говорив тихо, не вмовкаючи, іноді багато разів те саме; про далекі країни, де в кожного будинку по п’ять кутів, про ліси, де водяться небачені звірі, про змію Уюкон, здатну проковтнути цілого ведмедя, про жовтий вітер, який починається за день до великого нещастя, й тоді люди від нього божеволіють, про дерева із синьо-фіалковим листям… Його розповіді переходили в її сни, і в снах синьо-фіалкова змія Уюкон цілим заковтувала маленький п’ятикутний будиночок. А потім лихоманка відпустила її. Сірого ранку вона лежала, простягнена під ватяною ковдрою, спустошена, тиха, здивована; Аальмар сидів на триногому табуреті, й під руками в нього диміло в мисці якесь каламутне вариво: — …І вони пішли знову, вже вчотирьох, і пес, як і колись, біг попереду… Фа, йди собі. Ми самі впораємося… Дівчинка з натугою підняла голову. Велика Фа, яка досі мовчазно стояла біля завішеного вікна, без єдиного заперечення вийшла геть. — Аальмаре… Вони спалили ночви… — Тихше, тихше… Слухай. Пес біг попереду, і ось він знову зупинився, підняв морду й загавкав… І назустріч їм вийшла саламандра — але не зелена вже, а коричнева… Та й каже… Розповідаючи, він відкинув ковдру; дівчинка з подивом побачила, що на ній нема сорочки, що її тіло світить ребрами, дивно чуже, змарніле; Аальмар загортав її в тепле, вимочене в мисці простирадло — так, що ніби мурашки забігали по тілі. — Саламандра пояснила, як знайти рогатого дуба та яке слово сказати, щоб витягти з-під коріння скриньку… Але там, біля дуба, жив звір із котячими ногами, людськими руками, лисою мордою і отруйним пекучим нагаєм при поясі… Тобі холодно? Вона похитала головою на подушці. Дотик вологої тканини був несподівано приємним. — Усе буде добре, мала. Тепер уже точно, — він посміхнувся, і вона побачила прилиплу до його чола сиву волосинку. Одну-єдину. — Аальмаре… А пам’ятаєш… як ми на тім полі… — Пам’ятаю. А ти краще не згадуй. — А… тобі було тоді страшно? На полі, коли ти мене рятував? Його долоня на чолі. Волога тканина відділяється від тіла, залишаючи приємну прохолоду; інше простирадло, сухе, обгортає дівчинку до п’ят, як весільна сукня. — Ти не підеш, Аальмаре? Ти посидиш зі мною, так? — Куди ж я подінуся від тебе, мала… Куди ж я подінуся… Вона простежила за його поглядом — і похолола. Біля ліжка стояли, поблискуючи лакованими полозами, маленькі дерев’яні сани. * * *

— …Немає в тобі спокою. Віри немає. Впевненості… Довіри, знову ж таки, теж нема. Ти хоч Птахові довіряєш? Коротке, мов долоня, і майже таке само широке лезо встромилося в дерев’яний щит біля самої Ігарової щоки. Той не сіпнувся — але затамував подих, щільніше втискаючись у дерево, намагаючись не поранитися об інші леза — ті, що стирчали вже по обидва боки від його шиї та впритул притискалися до боків, а особливо заважав той, що ввігнався в щит високо між Ігарових ніг. — Не довіряєш ти… Ти й собі не віриш. Не відвертай погляду, дивися! Лезо відрізало йому пасмо волосся, ввійшло в дерево над самим тім’ям. Ігар змусив себе дивитись, як Отець Розбивач висмикує зі стільниці й крутить у долоні наступний кинджал — цей, здається, не простий, цей гарний, із крученим руків’ям… — Не всім бути орлами, — озвався Ігар глухо. — Кури корисніші, хоч із якого боку глянь… Гарний кинджал увійшов йому за вухо — так переписувачі полюбляють носити пера. Кручене, прикрашене візерунками руків’я захиталося в нього перед самими очима. Дивовижний мистецький витвір, а не зброя… У його рідному Гнізді такі процедури були рідкістю й слугували здебільшого виключно для покарання недбайливих. Наскільки Ігарові було відомо, від людини, яка стоїть спиною до щита, при цьому нічого не було потрібно — ні спокою, зовсім у цій ситуації неможливого, ні тим більше якоїсь абстрактної віри… І вже ж, звичайно, екзекуції тривали кілька хвилин. Ніколи не тяглися годинами; так у того, хто кидає кинджали, й рука стомиться… — Нещасний, хто сумнівається, — Отець Розбивач зважив у руці чорний, мов дьоготь, вишукано вигнутий ніж. — Той, хто бажає неможливого — нещасний… І приречений бути нещасним той, хто прагне змінити світ. Хоч би й у малому… Ось як ти, — чорне лезо ввійшло між розчепіреними пальцями Ігарової руки. — Забагато щасливих, — огризнувся Ігар. — Повинен же хтось бути… крученим… По-вашому, держак від лопати щасливіший… за живий плющ… який… — лезо, що ввійшло в дерево впритул до скроні, змусило його затримати подих, — який вічно сумнівається… за що йому вчепитися вусиком… — новий кинджал зметнувся для кидка, але Ігар уже не міг зупинитися, його несло. — Мерці от… щасливі… а головне, їх повнісінько… Мерці завжди в більшості… вони… Кинджал опустився, так і не встромився в щит. Разбивач замислено повертів його між пальців, кинув на стіл: — Ясно… Коли ти мовчав, я, принаймні, міг сподіватися, що якийсь рух у тобі відбувається… Коли починається передсмертна балаканина — справа втрачає сенс. Ходи сюди. Ігар не повірив вухам. За минулі кілька годин від уже звик до думки, що тортури ніколи не скінчаться; втім, навіщо Розбивач його кличе? Чи не для гірших випробувань? Він обережно поворухнувся — і відразу відчув усі леза, які обліпили тіло. Ті, що притискалися плазом, і ті, що будь-якої миті ладні були надрізати шкіру — холодні й липкі, вони не давали поворухнутися. — Я не можу, — сказав він винувато. — Можеш, — стомлено заперечив Розбивач. — Ти все можеш… Але «не можу» — зручніше. Так? Безгучно відчинилися двері, але Отець Дізнавач не ввійшов, а зупинився на порозі — за спиною у Розбивача. — Ні, — повідомив той, не обертаючись. — Хлопчик не розуміє, чого я від нього хочу. Він думає, що я його в такий спосіб караю… І сьогодні він більше не придатний для бесід. На жаль, отче мій. — Ти стомився, Ігаре? — буденно запитав Дізнавач. Так, начебто йшлося про стос нарубаних дрів. — Ні, зовсім не стомився, — відгукнувся Ігар, дивлячись убік. — Будь ласка, хоч і все спочатку… Розбивач гмикнув. Неквапом підійшов; очі в нього здавалися рябими, плямистими, як сорочине яйце. Ігар не відвернув погляду — дивився докірливо й тужно. — Не розумієш, — м’яко сказав Розбивач. — Але зрозумієш… До мене. Ігар пішов, поки наказ іще лунав. Його начебто штовхнули в спину; кілька лез устигли залишити на шкірі криваві сліди, та й по всьому: він же бо чекав, що розріжуть на шматки! Він озирнувся. Всі ці гострі, пласкі й тригранні, гарні й смертоносні леза обвели на щиті контури його тіла. Портрет крученого, неспокійного послушника, який не вірить, Ігара… — Довіряй руці, що не хоче завдати болю, — повільно мовив Розбивач. — Довіряй своїй долі, не змушуй її волокти тебе на мотузці, як теля на бійню… Усе, що я роблю, я роблю заради тебе… Одягайся. Отець Дізнавач стояв у дверях і дивився, як усиновлене пташеня защібає штани. Ігар зціпив зуби й змусив себе рухатися неквапливо та з гідністю. — Ходімо, — сказав Отець Дізнавач. — Я можу дещо тобі відповісти. * * *

— …Тілом ти належиш Гнізду. Неподільно. У цьому немає зла; я хочу, щоб чаші терезів у твоїй душі врівноважилися. Душею ти теж повинен належати Птахові. Тільки йому й тільки Гнізду. Розумієш? Ігар мовчав. Він стояв навколішки, обличчям до величезного, на всю стіну дзеркала, й бачив тільки своє сіре похмуре обличчя з обтягнутими шкірою вилицями й уперто стиснутими губами. Праворуч і ліворуч горіли на поставцях дві свічки; від Отця Дізнавача залишилася сама лишень довготелеса тінь, яка походжала в темряві. — Я розповім тобі… легенду. Тобто тепер вона зробилася легендою, бо змінилися вже кілька поколінь оповідачів… Слухай: давно-давно жив знатний і багатий пан, удівець, і була в нього єдина й улюблена дочка… У пана були землі й титули, але дочка була йому дорожча. І ось трапилося так, що улюблене чадо його стало жертвою пристрасті; коханцем єдиної дочки його зробився не хто-небудь, а лицар із далеких земель, про якого казали, що він чаклун… Лицар сказав коханій своїй: хочу персня твого батька. І дочка, що згоряла від любові, не посміла ослухатися, зняла темної ночі перстень із руки батька свого та принесла коханцеві. Але сказав лицар: хочу титулів і земель батька твого; і знову її пристрасть узяла гору, і відчинилася опівночі брама, впускаючи в замок чужих воїнів, і старого батька замкнено було в темниці, однак і в темниці він любив своє чадо більше за життя, і не потрібні йому були ні землі, ані титули. Розсміявся лицар, пестячи красуню на грудях своїх, і сказав, заглядаючи їй у вічі: хочу голови батька твого… Довго ридала красуня, однак боялася втратити любов його, тому взяла шаблю й спустилася в темницю. Побачив батько улюблену дочку свою, побачив шаблю в її руці й зрозумів, навіщо прийшла; гірко посміхнувся й мовив: немає в мене на землі нічого, крім тебе, крове моя і моє життя… Невже здійметься рука твоя?! Але сильна була пристрасть у душі дочки його, і піднялася рука, і опустилася шабля — але здригнулася, незграбна, і батько, поранений, не вмер. Страшний був крик, який потряс темницю, але то не старий волав до небес, стікаючи кров’ю — кричала жінка, яка впустила шаблю, бо смертельно скривджений, відданий і ображений батько її не зміг більше залишатися людиною. СКРУТОМ став батько її, жахливим скрутом, і кажуть, що навіть каміння не витримало, здригнулось, і завалився замок, ховаючи таємницю під своїми руїнами… Отець Дізнавач замовк. Ігар, який увесь цей час дивився в дзеркало, побачив, як по його власній худій шиї прокотилася грудочка. Якось жалібно прокотилась. Як у худого курчати. — Ти чув коли-небудь слово «скрут»? Ігар мовчав. У далекому дитинстві своєму він чув чимало страшних і незрозумілих слів; серед них «скрут» було, мабуть, найстрашнішим. Похмурим, важким і поганим. — Скрут — істота… на яку перетворюється, за переказом, смертельно скривджена людина. Жертва страшного зрадництва. Ображений обертається на скрута, на чудовисько, яке втрачає людський вигляд, живе самотою, в лісі… Кажуть, що найбільше для скрута щастя — знайти кривдника й помститися йому. Кажуть також, що майже нікому зі скрутів це не вдається, і вони живуть довго, дуже довго, поки не вмирають від туги… Не дивуйся. Ліси вже не кишать скрутами — це прадавні, рідкісні, майже легендарні істоти… Отець Вищепоставлений засумнівався був у твоїй розповіді — я ж достеменно знаю, що ти сказав правду. Я довго думав; у лісі ти бачив скрута, Ігаре. В подобі гігантського павука… І ця жінка, Тіар, яку він хоче бачити, — його кривдник. Ігар знову проштовхнув у горло липку грудку, що заважала дихати. Світ великий і розмаїтий; у світі цілком можливі велетенські, спраглі крові павуки. Але скрут… Породження людського світу, світові цьому не належне. Щось куди темніше й складніше за звичайного гігантського кровососа… Втілене зрадництво. Він облизав губи. Тепер із усієї розповіді йому здавалася важливою одна тільки думка: він не просте чудовисько. Він людина, а виходить, здатний на гірше, неможливе для тварини бузувірство. Й Ілаза в його владі… — Можливо, Ігаре, ви з Ілазою не перші його жертви. Швидше за все, він усіх схоплених посилав на пошуки Тіар… Ішов гонець, залишався заручник. Але ніхто не повернувся. Ніхто не привів її, Ігаре. Чи то нитка, що зв’язує гінця й заручника, виявлялася затонкою… Чи то випадкові нещастя перепиняли гінцеві шлях і він не міг розшукати Тіар… А може… можливо, як і в твоєму випадку, сумління гінця не дозволяло йому… вчинити таку нечувану підлість. — Підлість?! — Ігар говорив майже безгучно, але навіть полум’я свічок здається, здригнулося. — А те, що зробила Тіар… Адже людина не просто так перетворилася на скрута! Адже це таке зрадництво, таке… Та він же має право на розплату! Він має право на помсту! Він… Тепер я розумію! Його лихоманило. Сухе, гарячкове тремтіння захвату, недоречна посмішка, надвоє перервала обличчя: — Тепер… я… Йому зробилося легко. Йому зробилося радісно; його болісний вибір було тепер спрощено до кумедного: підлість за підлість. Тіар винна. Вона не жертва, ні; через неї страждає Ілаза, через неї мучиться Ігар, через неї вся ця історія, і навіть скрут — а зараз Ігар навіть про нього встиг подумати з відтінком жалю, — навіть скрут у скруті через неї. Все набагато простіше; єдина складність тепер — розшукати її та доставити для справедливої кари. Він лише гонець, гонець долі… — Ти кат? — тихо запитав Дізнавач. Ігар, чий рот нестримно розповзався до вух, здригнувся й озирнувся: — Що? — Ти кат? Ведеш людину на ешафот за невідому тобі провину? Ти? — Він кат, — губи нарешті зволили підкоритися йому. — Він… скрут і кат. А я… — Суддя? Ігар розлютився. Після полегкості, після звільнення, після розгрому всіх сумнівів запитання Дізнавача дратували, мов укуси шершня. — Ні… Я не суддя. Я — гонець. І тільки. — Але ти говориш, «вона винна»? У чому? Ти засудив її, не-суддя Ігаре? Вона, жінка, яка спокійно живе собі багато років… Ти ж навіть не знаєш, у чому її провина! А раптом провини майже й нема? — А скрут? — Ігар скинувся. — Він що — сам по собі? Звідки він узявся, якщо й провини нема? Отець Дізнавач помовчав. Пройшов кімнатою; Ігар стежив у дзеркалі за його блідим, зосередженим обличчям. — Провина… — Дізнавач зупинився й підняв голову. — Сестра моя вийшла заміж за чоловіка здаля… Там, у їхньому селищі, досі діє право першої ночі, користується ним місцевий владика, й нікому навіть на думку не спадає з цього дивуватися… Це усталений звичай, владика дарує ласку, він шляхетний і гарний… Усі хочуть від нього гарних дітей… Отож, чоловік моєї сестри віддав її на першу ніч. Вона повернулася й убила його. Не владику-ґвалтівника… Як вона потім пояснила мені — владика не винен, як не винен бик, єдиний бик у череді… Він же безмозкий і вміє тільки запліднювати… А дружина, що вбила чоловіка, любила його. І вбила… І чоловікова рідня сприйняла це як нечуване зрадництво й провину, — Дізнавач сухо посміхнувся. — Дивуюсь, як у тім селищі не народилося два десятки скрутів… Я недобре жартую, Ігаре. Але я хочу, щоб ти зрозумів. Ти — засудив би її? Ігар дивився на Отця Дізнавача. Дивився, не відвертаючи погляду; йому здавалося, що ніколи раніше він не бачив цього хижого й стражденного обличчя. — А що з нею сталося? — запитав він ледь чутно. — Тепер вона з гірськими черницями, — повільно відгукнувся його співрозмовник. — І не запитуй мене про більше… Птах не зрозуміє. Ігар вражено мовчав, тулячись до дзеркала потилицею. Отець Дізнавач коротко посміхнувся в темряві, опустився в крісло, відкинув волосся з чола: — Чого дивишся? — Ви… — Ігар прокашлявся, — і ви вважаєте, що до кінця належите… Птахові? Дізнавач опустив повіки: — Так, Ігаре. Я в злагоді з собою. У душі моїй рівновага; те, що знає про мене Птах, знає тільки вона. І трішки ти… Тому, що ти кручений, Ігаре. Розумію, чому скрут так сподівається на тебе… Тепер дивися на мене й відповідай: ти готовий бути їй, незнайомій Тіар, катом і суддею? Готовий? Ігар підвівся з колін. Обернувся до дзеркала, зустрівся поглядом зі своїми власними, упертими, злими очима. Чорний одяг і чорне волосся Дізнавача зливалися з темрявою дзеркала, здавалося, що незворушне обличчя його висить у темряві, ніби маска. — Ілаза… — сказав Ігар глухо. — Якби ви бачили… Якби бачили її матір. Кажуть, що її чоловік, батько Ілази… страшно принизив її просто на весіллі. Вона при гостях чистила йому чоботи своїм волоссям. І звідтоді… Чоловік потім… кажуть, на полюванні, але найімовірніше, він сам… Вона страшна. Влада для неї найгірша провина. Вона давить, розчавлює, вона трощить усе, до чого може дотягтися… Ілаза… Стеблинка, якщо на неї з розмаху… Чоботом… Неначе вогнище зігрівало-зігрівало дитину, а потім узяло та й підпалило колиску. А я… Ілаза. Щоб вона мені повірила. Птах знає… Він говорив і говорив, плутано, збиваючись. Замок… Замок був осиним гніздом, у яке Ігар день при дні безстрашно стромляв руку. А вже власне, рідне Гніздо… Він затнувся. Про це говорити вже не варто було — але зупинитися під поглядом Отця Дізнавача — тим більше неможливо. — …Гніздо теж. Якби довідалися… Але не довідався ніхто. Навіть наш Дізнавач. Тому, що я ніколи не ховав від нього очей. Так, прямо й упевнено… І він не ліз до мене в душу, він думав, тут усе чисто й просто… А як це — не відвертати очей, коли… винен?! Хоча провина… Та в чому ж?! І… Вівтар. Так страшно було йти… Так рідко… звідтіля повертаються… Вівтар прийняв нашу жертву. Сам Вівтар!!! І… як? Коли ми все пройшли… Через якусь Тіар?! Втрачати… Її? Ілазу? Я краще руку… по лікоть… Вона частина мене, розумієте? Зараз я з вами тут… а вона чекає. Вона щоночі… І зірка дедалі нижче. Розумієте? Він затнувся й замовк. Перед очима в нього погойдувалося сіре, липке, задушливе павутиння. — Ти… — повільно промовив Дізнавач, — уявляєш собі… Як саме скрут вчинить зі своєю… з кривдником? Я знаю. І знаю, що ти не зможеш такого уявити. Ніколи; і я тобі не скажу. Не треба. Пожалію тебе. — Мене це не обходить! — Ігарів голос виявився раптом оглушливо гучним, у нього в самого заклало вуха. — Мене не обходить… Я гонець. У мене Ілаза… Вона мені дорожча… навіть… за матір… Ви не розумієте?! Отець Дізнавач кивнув: — Розумію… Якраз я розумію, — він раптом дивно, з дивним виразом посміхнувся. — Але я розумію й інше. Долю цієї незнайомої тобі Тіар… яку тобі доведеться обманювати, інакше вона за тобою не піде. Якій тобі, можливо, доведеться освідчуватись у любові. І доводити любов… А потім тобі доведеться тягти її в мішку, бо вона рано чи пізно про все здогадається. Ти добре собі уявляєш? Ти привезеш її скрутові, живу… Живцем… Вона все розумітиме… Все відчуватиме… Так, Ігаре? — Вона винна, а Ілаза — ні! Ні в чому! — А в чому провина її, звідки ти знаєш?! Ти сам ні в чому ні перед ким не винен?! То чому ж ти судиш? Ігар відвернувся. Запитав самими губами: — А… що робить скрут із… — Не скажу, — різко кинув Дізнавач. — Таке знання… не для тебе. Ігар опустив голову. Павутиння… Плаский трупик птаха, з якого сиплеться пір’я… Руда голова ватажка Карена, паралізоване тіло в тенетах, жах і благання. Вкрадливий голос скрута; його ж бо не вблагати нікому. «Ти знаєш, що буде з Ілазою…» — Сьогодні ми більше не говоритимемо, — промовив Дізнавач повільно. — Йди. * * *

…За сотню кроків вона зупинилася, перевела дух. Ні, весела пісенька не причулася їй; за стовбурами миготіло щось малинове. Стежкою, що залишилася з часів загону Карена, неквапно крокував самотній безтурботний перехожий. Перехожий — у глибокому лісі?! Останнє зусилля — і вона видерлася з яру. Пісенька обірвалася; перехожий витріщив очі, у той час як губи його самі по собі склалися в солодкаву посмішку вродженого ловеласа. Невисокий і худорлявий, він був колись дуже гарним; звідтоді випито не одне барило доброго вина, й тонке чоловікове обличчя назавжди набуло мідно-червоної барви, ніс втратив аристократичну форму, а білки очей затяглися сіточкою судин. Чепурний малиновий костюм був добряче вим’ятий, зате оксамитовий берет, теж малиновий, сидів на вусі з неабиякою грацією. За спиною в незнайомця висів музичний інструмент — здається, лютня; Ілаза розгледіла його, поки незнайомець низько та церемонно вклонявся: — Наймиліша дівчино… Прийміть… прийміть… Ілаза закусила губу. Їй раптом зробилося неприємно, що її прийняли за простолюдку. А за кого ще можна прийняти брудну, простоволосу дівку з обличчям, яке багато днів не знало пудри?! Незнайомець широко посміхався: — Дозвольте відрекомендуватися: Йото-менестрель. Ви чули? Сонети «До сонцегрудої», «О, втамуй», «Твоє волосся ніби водоспад»… Ілаза раптом зрозуміла, що він і зараз із похмілля. Веселий пияк-менестрель. — Ідіть звідси, — сказала вона глухо. — Негайно повертайте і йдіть геть. Мерщій. Менестрель здивувався ще раз — куди більше, ніж тоді, коли просто зустрів у лісі самотню розпатлану дівчину. Нерішуче розтягнув губи: — Твої слова… загадкові… Ти не дріада? — Іди! — гаркнула Ілаза. — Якщо такий дурень, що приперся сюди, то май розум хоча б на те, аби забратися швидше! Тебе вб’ють!!! Нерішуче кліпаючи, Йото позадкував. Уперся спиною в густий високий кущ; лютня застережливо бренькнула. — Ти… Вибач, якщо я того… що-небудь не так… Іду вже, йду… Ми, розумієш, учора в «Двох соснах», що під Вузьким Бродом, поси-иділи… І туман такий, туман… Найбільше в світі їй хотілося дати менестрелеві гарного копняка. Він рухався жахливо повільно — як сонна водорість. От розвертається… Розвернувся нарешті… От робить крок, другий… Оглядається, ідіот! Роззявляє рота… Прощається… Нарешті повертається знову, знову робить неквапний крок перевальцем… Іде. Віддаляється, не озираючись більше, малинова куртка миготить поміж стовбурами… — Ні-і!!! Вона ледь не оглухла від власного крику. Малинове борсалося вже високо над дорогою; до Ілазиних вух долинав здавлений, панічний зойк. Довга сукня заважає швидко бігати. Йото, менестрель-ловелас, висів у сірому павутинні, теліпався вниз головою, і його червоне обличчя теж зробилося малиновим, як і костюм: — А-а-а! Що?! Що це?! — Я попереджала, — сказала Ілаза стомлено. У траві під менестрелем валялися лютня, що тріснула від удару об землю, і чепурненький берет. — А-а-а! Ти?! Заманила? A-а, відьма! Стерво! Замани-ила! Відьомське поріддя!! Чекай, ось я зараз вирвуся… В мене є ножик… Ілаза заплакала. Менестрелів ножик за хвилину дзвякнув об деку лютні, вслід йому полетіли лайки та прокльони: — А-а-а! Відьма… Звільни мене! Відкуплюся… Ну?! Ілаза витерла очі. Озирнулася, оглядаючи сусідні крони; в неї над головою тріснув сучок. Так лунко, що навіть Йото на мить замовк. — Не треба, — сказала Ілаза пошепки. — Будь ласка. Будь ласка. Ви обіцяли… Тільки зараз до неї раптом дійшло, що стоїть білий день. Недавно полудень минув… Як?! — Іди, Ілазо. Не варто далі дивитися. — День, — прошепотіла вона у відчаї. — День же… Не ніч… Як же ви… — Удень теж. Ти розчарована? — Як… — Іди. Вона подивилася на замовклого Йото. На його вже пурпурове, набрякле, зовсім божевільне обличчя. Очі в менестреля, здавалося, зараз вилізуть із орбіт. Розбита лютня в пилюзі… Вона повернулася, не оглядаючись, пішла геть. Її доля не набагато краща.
Вона лежала, бездумно стежачи за тінню від палички, увіткнутої в пісок; потім на сонце наповзла хмарка, й тінь зникла. Ілаза пішла до струмка й скупалася в крижаній воді. Менестрель, напевне, вже вмер. Їй і раніше час від часу здавалося, що вона чує деренчливий голос і бренькіт лютні. Тепер мара виявилася настільки правдоподібною, що вона зціпила зуби й дозволила собі десяток кроків у тому напрямку. До місця, де менестрель попався. Лютня звучала. Незлагоджено й глухо; Ілаза на музиці зналася, Йото з його нинішнім репертуаром не допустили б на жоден пристойний прийом. Крок за кроком, начебто її вели на мотузці, Ілаза підходила дедалі ближче. Їй було страшно, але не йти не могла; незабаром до лютні приєднався й голос — теж глухий, здавлений і водночас надтріснутий: Твоє волосся пишним водоспадом,
Спадає низько полум'ям рідким.
Два пагорби спереду та два ззаду
Ті струмені приймають залюбки…

Співак захекався. Лютня востаннє бренькнула й замовкла; Ілаза чула, як Йото благально бурмоче: — Тут слів… Забув я слова, зараз забув… Пам’ятав і забув… Зараз пригадаю… Щось сказав інший голос, від якого в Ілази спину обсипало морозом. — Н-ні, — скинувся Йото. — Не мається на увазі, що вона горбата… маються на увазі прекрасні сідниці, які також виступають, подібні до пагорбів, але з іншого боку й нижче! Ілаза стримала істеричний сміх. Ігар — той би не стерпів. По землі б качався від нервового реготу… Вона насмілилася підійти ще ближче. Розрослі кущі приховували її від Йото; вона ж побачила нарешті менестреля, який сидів на дорозі. Увесь обліплений павутинням, він схожий був тепер на виловлене в льоху мишеня — попри навіть те, що брудний берет знову було хвацько зсунуто на вухо: — Зараз… — бурмотів він, намагаючись налаштувати свій безнадійно зіпсований інструмент. — Нова пісня, ще тільки до половини складена… Але ніхто не чув ще… пане… ви перший… А раптом він його не вб’є, подумала Ілаза. Полякає, послухає пісеньок… Як свідок Йото нічого не вартий — ніхто не повірить його вигадкам про жахливого павука в лісі… Власне, він і свідків не боїться. Загін Карена — повнісінько свідків, і хтось, здається, навіть устиг втекти… Або не встиг. Ілаза притулилася до стовбура. Йото завів нову пісню — цілком милозвучну, якщо не враховувати ламкого від переляку голосу й тріснуту лютню; поступово натхнення перетворило менестреля настільки, що й пісня, і обличчя його виявилися раптом цілком шляхетними й навіть гарними: О сонцегруда діво,
Твое лице — мов місяць.
Прийду, як сонце зайде,
Піду ж я на світанку.
Хай листя винограду,
І камінь розігрітий,
І дух п'янких магнолій,
І місяць у віконці…

Ілаза повернулася й тихо, щоб не сполохати співака, пішла геть. Надія дедалі міцніла: він не вб’є менестреля. Пожаліє. Пожаліє… …Крик Йото зупинив її за кілька сотень кроків. Менестрель крикнув ще раз — і затих. Вона постояла, кусаючи губи, мимоволі витираючи об сукню мокрі долоні; потім повернулася й пішла назад — хоча що не крок дужчало бажання бігти стрімголов. Йото не було на колишньому місці. Він знову висів, сповитий сірими пелюшками, а лютня знову валялася на землі — дві струни були обірвані й закручувалися гарними спіральками. — Ні… — просичав Йото ледь чутно. — Так не треба… — Я й не збираюся — так. Так — це для дуже поганих людей… Для солдатів-найманців, які згодні вбивати за гроші. Коли вони паралізовані, отрута розкладається і діє повільно… Кров стає вже не кров’ю, а зовсім іншою рідиною. А тіло… — Не треба, — Йото сполотнів. Густішали сутінки, і його колись червоне обличчя вирізнялося на сірому тлі, начебто вимазане вапном. — Не… треба… — З тобою я цього не зроблю. Не бійся. — Спа… сибі… — Я позбавлю тебе свідомості. Ти й не зрозумієш, що вмираєш. — Ні-і… — Заплющ очі. Це буде легко й приємно. — Ні-і-і… — Заплющ. Не бійся. Ну? Ілаза кинулася бігти. Вона спотикалася й падала. Вона остаточно подерла пелену; до крові роздряпала обличчя й руки, а коли дісталася до струмка, то впала ниць і зайшлася, захлинулася сухим риданням. Сухим, бо сліз чомусь не було. Не йшли. Його поява була болісною, мов удар. — Усе? — запитала вона, не підводячись. — Усе, — задоволено відгукнулася темрява в неї над головою. — Бузувір, — сказала вона, дивуючись з власних слів. — Бузувір, мучитель… Звір до такого не додумається. Ти не звір. Темрява зареготала: — Ні, звичайно. — Кат… ніякий кат до такого не додумається. І не людина теж. — Ні. — Чудовисько… Чудовисько! Тобі не треба бути! На землі немає законів, щоб ти був! Я хочу, щоб тебе не було! Я хочу!!! — Ти думаєш, я не хочу? Ілаза замовкла. Не час замислюватися про ці його похмурі слова. Їй тепер однаково. Своєю балаканиною вона вже цілком заслужила те, що приготовано «для дуже поганих людей». Чого уник нещасний менестрель… — Не бійся. Тебе я поки що не зачеплю. — Ти… тварюка. Витончена тварюка. — Так. — Мучитель! — Так… Усе правда, Ілазо. Я скрут. * * *

Одного вогкого осіннього вечора дівчинці конче схотілося залізти в гарячу воду. І щоб над водою підіймалася пара. Разом із Ліль вони натопили в кімнаті, а служниця притягла з кухні казан окропу з цілющими травами; слухаючи завивання вітру в димарі каміна, дівчатка черпаками наповнили велику діжку. Поряд стояли ще двоє цебер — із гарячою кип’яченою водою та крижаною, з криниці. Залазячи у воду, Ліль засопла від задоволення. Дівчинка наслідувала її приклад і по саме горло поринула в тепле, запашне, літнє; з передчасною прикрістю подумала, як нелегко буде звідси вилазити. Знов у вогку тоскну осінь… Розігрілася, зринула по груди й зручно сперлася на край діжки. Так можна сидіти хоч день, хоч цілий вік… Ліль сиділа навпроти, мружилась, як задоволена кішка. Спіймала погляд дівчинки, з щасливим виглядом роздула щоки й закотила очі: хороше, мовляв… Її волосся розсипалося й занурилось кінцями у воду — Ліль недбало підняла його, збираючи у вузол на потилиці, й дівчинка раптом із подивом побачила, що під пахвами в Ліль теж росте волосся — чорне й кучеряве, тільки ріденьке. Ліль помітила її подив. Гордовито підняла руки вище, даючи змогу помилуватися своєю новою красою; багатозначно примружилася, начебто запитуючи: а ти? Дівчинка зацікавлено глянула й собі під руку. Звичайно, до Ліль їй було далеко, але якийсь пушок знайшовся і тут. Дівчинка здивувалась, але в цьому подиві прослизнула ніяковість. Ліль сиділа навпроти, розімліла, мокра, рожевощока; дівчинка раптом побачила, що у неї в тому місці, де ще недавно в них обох були тільки коричневі кружальця сосків, тепер виступають з теплої води округлі горбочки — майже як у дорослих жінок. Дівчинка мимоволі перевела погляд на власні груди; вона поступалася Ліль і тут — замість гарних круглячків їй відкрилися боязкі, начебто припухлі пуп’янки. Їй чомусь схотілося заховатись; вона ковзнула сідницями по дну діжки, поринаючи глибше. Вода знову підступила до шиї — тоді вона не втрималась і поторкала свої груди рукою. Нічого особливого — на дотик майже й не відчутно… Ліль дивилась і мружилась. У її погляді була перевага — але було й підбадьорення, нічого, мовляв, підростеш… Але ж Ліль була тільки на півроку старша! Дівчинка опустила очі. Уперше за багато місяців їй так гостро схотілося бачити матір. Ліль будь-якої хвилини може прийти до матері, сховатися в складках спідниці, розповісти на вушко про свої відкриття й спитати поради; а їй, дівчинці, до кого йти? До Великої Фа?! За вікном періщив дощ. — Ти чого? — здивовано запитала Ліль. Дівчинка склала долоні човником. Замислено провела живе суденце туди-сюди: — Аальмар… Незабаром приїде. До першого снігу… Він обіцяв. * * *

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒