Annotation 7 страница

 — …То в чому ж саме, конкретно ти каєшся? Вислови чітко і зрозуміло — нам буде легше розмовляти… Скит, у якому виріс Ігар, був меншим. Меншим і якимось тьмянішим; він зрозумів це, коли проходив довгим, ніби вулиця, коридором, стіни якого були суцільно вкриті карбованими обличчями — так Гніздо увічнювало пам’ять тих, хто протягом сторіч служив Птахові в цих стінах. Обличчя зовсім не схожі були на парадові портрети — занадто живі, занадто виразні. Й Ігар із жахом уявив, що йде коридором крізь мовчазну юрбу й безліч гідних, шановних людей дивиться на нього з бридливою поблажливістю. У тому Гнізді, де промайнули його дитинство та юність, був коротенький коридор із гіпсовими барельєфами. Згодом його очі так до них призвичаїлися, що перестали помічати — як зрізи дерева на підлозі, як тонкі ґрати на круглому вікні, як родимку на підборідді Отця Вищепоставленого… Тутешній Отець Дізнавач був куди молодший за того, що колись приймав Ігара в скит. Йому не було, мабуть, і сорока; з першого погляду Ігар вирішив з полегкістю, що ця людина напевно м’якша та покладливіша, ніж належить на його посаді. Тепер він дедалі глибше розумів свою помилку. Той, колишній Дізнавач був просто лагідним добрягою. Якщо, звичайно, порівнювати з чоловіком, який сидів зараз перед Ігаром у високому різьбленому кріслі. Власне Ігарове озаддя містилося на самім краєчку точнісінько такого самого крісла, зручного та привабливого; ось тільки сиділося йому як на голках. Краще б уже стояти. — Отже, в чому? — У всьому, — промовив Ігар швидко. І низько опустив голову, щоб каяття його здавалося щирішим. Отець Дізнавач коротко зітхнув: — Я попереджав тебе на самому початку розмови… Спробуй якомога менше брехати. Якнайменше, якщо вже зовсім не можеш… утриматися… Отже? Ігар мовчав. Напевно, слід було сказати: він кається в тім, що надав перевагу звичайній жінці перед шляхетним служінням Птахові. Особливе каяття пояснюється тим, у який спосіб він продемонстрував свій вибір: Вівтар, як відомо, дарований не Птахом і служить не йому. Вівтар не приймає інших святинь, крім любові й цноти, не зносить чужих амулетів і не скоряється нічиїм законам; Вівтар у цьому світі сам по собі. Отже, Ігар зрадив Птаха, втік зі скиту й скинув перед обрядом храмовий знак… У всьому цьому варто каятися в першу чергу, а ось каяття нема. Через те, що не вберіг Ілазу — навиворіт ладен вивернутися від горя й сорому. Через те, що брехав безногій Пінці… Те, що жорстоко й безсоромно пограбував цього нещасного торговця хустками — чим завгодно готовий залагоджувати… Навряд чи Отець Дізнавач зрозуміє таке. Він мовчав, адже брехати було безглуздо й небезпечно. Отець Дізнавач покрутив у пальцях кульку духмяної смоли; заклав за щоку, задоволено примружився: — Власне, найстрашніша кара, яку я готовий до тебе застосувати — це видворити назад на шлях, з якого ти й зійшов… Навряд чи ти цього хочеш. Але й гірше, ніж було, теж не буде вже, чи не так? Ігар і далі мовчав. Коли рибку смажать на двох пательнях почергово, їй теж, імовірно, здається, що краща та, на якій її, рибки, зараз нема… — Усі послушники час від часу відчувають потребу втекти, — замислено мовив Отець Дізнавач. — Інша річ, що я… у нашому скиті до цього не доходить. Або ти маєш щастя служити Птахові та приймаєш на себе пов’язану з цим відповідальність, або ні… Отак і з тобою. Ти… з самого початку кручений, зроду з якоюсь хибою. Ти й зараз не сказав мені всього. Я міг би дізнатися про це «все», та що там — просто випатрати тебе, як білку… Але я й без того чудово розумію головне твоє лихо. Ти несподівано виявив, що сам упоратися зі своєю долею неспроможний, що світ великий, на шляхах холодно й брудно, що ножі ріжуть, а піки колють, що тобі когось дуже шкода, та допомогти ти не можеш, а тим часом практично нікому не шкода тебе… І твоїй душі неприємно та жорстко, бо ти наділений сумлінням, а можливістю жити з ним у згоді — не наділений… І тоді ти згадуєш, що єдина істота, яка від тебе нічого не зажадає, — Святий Птах… І ти йдеш до нього не тому, що покаявся, а тому, що впав у відчай. А це вже дуже різні речі, Ігаре. Гадаю, що не пущу тебе до Птаха. Ігар підняв голову. В очах Дізнавача не було ні натяку на співчуття. Ні тіні. — Чому б Птахові не вирішити самому? — запитав він глухо, тому що горло стисло, й не від сліз, а швидше з люті. — Він завжди ставився до мене… поблажливо… Він зрозумів, що вжив не те слово, але повертати назад було запізно. У Дізнавача піднялися кутики рота: — Поблажливо… У тоні його почулося складне, ледь вловиме глузування; Ігар не витримав і втягнув голову в плечі. Дарма він звернув зі шляху, аби постукати в цю браму. Дарма. У двері пошкреблися. Увійшов послушник, ледь старший за Ігара, в чепурній вовняній курточці та з учнівським «пазуром» при поясі: — Отче Дізнавачу… Отець Вищепоставлений звелів на словах передати, що ті семеро вершників, які нешанобливо стукають у браму… Що він просить вас розглянути їхнє бажання та вчинити згідно з… згідно… Послушник збився, почервонів і вклонився. Ігар відчув раптом холод, крижаний сплеск, який зародився десь у шлунку й миттю охопив його цілком; він уявлення не мав, навіщо біля брами скиту виявилися семеро нешанобливих вершників, однак тіло його знало, ймовірно, більше. Отець Дізнавач теж знав більше. Вивчив у деталях схилене тім’я вісника й перевів важкий погляд на співрозмовника в кріслі навпроти: — Хто це, Ігаре? — Не знаю, — вичавив той, і був цілком щирим. Отець Дізнавач зітхнув: — Що ж… Спробуємо ще раз: хто це? Обличчя його раптом заповнило собою всю кімнату, а очі, мов двоє зубатих кротів, вгвинтилися Ігарові в душу. — Не… — Ігар сахнувся, затуляючись рукою, — тре… — Та хто тебе чіпає, — Дізнавач відвернувся з вдаваною байдужістю. — Ну? — …Хто завгодно, — Ігар чомусь із ненавистю подивився на парубійка-посланця, на «пазур» при його поясі; там, де він виріс, послушникам не дозволялося ходити зі зброєю поза заняттями Отця Розбивача. — Це може бути хто завгодно… Всі вони… Він не уточнював, хто такі ці «всі». Передбачалося, що Дізнавач сам здогадається, яку долю готують Ігарові ці вершники біля воріт. І вчинить, за висловом послушника-гінця, цілком «згідно»… Дізнавач приплющив очі: — Розумію. Ховаючись у цих стінах, ти втікав не стільки від мук хворого сумління, скільки від кулаків, кинджалів і мотузок. Ти вирішив, що кара, накладена на підранене пташеня його великодушними батьками, виявиться куди м’якшою, ніж помста великого світу… який женеться за тобою. Так? Ігар підвівся. М’язи в нього боліли — ймовірно, передчуваючи скору зустріч із кулаками, кинджалами й мотузками. — Не так, — сказав він через силу. — Але тепер байдуже… Мені можна йти? Послушник із «пазуром» витріщився на нього. Цікаво, подумав Ігар, який я в цих очах. Приблудне, божевільне, споганене пташеня, добряче пощипане десятками котів. Не слухайся свого норову, хлопчику — ніколи не втрапиш у таку халепу. Святий Птах убереже. Дізнавач потягнувся зовсім домашнім, ледачим, не відповідним чинові рухом; теж легко підвівся: — Що ж… Ходімо, Ігаре. Послушник біля дверей шанобливо відступив; Дізнавач пропустив Ігара перед собою, у темряві коридору виявився ще хтось, шанобливо схилений і страшенно цікавий — але Ігар не дивився. Зсередини будівля нагадувала не гніздо, а швидше мурашник — такі само численні вузькі, низькі хідники, коридори, повороти… Ігар чекав, що Отець Дізнавач звелить послушникові видворити його — але потім зрозумів, що той бажає простежити сам. На власні очі переконатися, що зозуленя полишило Гніздо. Дабат. Він втягнув голову в плечі. Якось не хотілося думати про Рукавичку Правди — але ж саме з нею зустріч була найімовірнішою… Бо якраз Ілазина матінка має до Ігара найбільші претензії. І тільки вона якнайменше схильна пробачати. Біля відчиненої брами стояв, неуважно роззираючись, невисокий чоловік доволі похилого віку з двома «пазурами» при поясі, сивою щетиною навколо великої лисини та шовковими «крильми», які розслаблено здригалися на вітрі; усякий, хто хоча б чув щось про побут Гнізда, негайно впізнав би в ньому Отця Розбивача. Більше біля брами не було нікого; Ігар похмуро подумав, що дисципліна в Гнізді цілком «згідна». У тім скиті, де він зріс, у такій ситуації під ворітьми давно зібралася б зграя послушників. Йому було холодно. Він поступово замерзав, ідучи коридорами в супроводі Дізнавала, — тепер же його просто лихоманка била, постійно хотілося охопити руками плечі, щоб хоч трішки зігрітися. У щілину між стулками брами заглядали похмурі, насторожені обличчя; поява Ігара відбилася на них лютою радістю. Частіше запирхали, замотали головами злі, роздратовані очікуванням коні. — Цей! — задоволено повідомили крізь браму. — Отці, гля, самі зміркували, що до чого… Ну й нюх, так твою перетак… — нешанобливі вершники лаялися через слово, але не злобливо, а швидше задоволено, з якоюсь катівською радістю. — …За шмаркачем підкови збивати… — Сюди, чого став! Відчиняй, відчиняй… — у вусі білявого вершника з тонкими губами поблискувала мідна сережка; рука в рукавичці лежала на держаку батога. В Ігара занила спина. Він озирнувся на Дізнавача — просто так, без надії; Дізнавач дивився в небо — замислено, відчужено, начебто панянка на першому побаченні. — Ну, звісно, це по мене, — сказав Ігар, хоча потреби в цих словах не було жодної — всі й так чудово розуміли. Отець Розбивач почухав лисину, залишив на ній п’ять червоних смужок і начебто випадково штовхнув стулку брами носком чобота. Від цього ледь помітного дотику важка стулка здригнулась і відкрилася ще; щілина поширшала саме настільки, щоб пропустити худорлявого парубійка на кшталт Ігара. Його занудило. Тобто, стало страшно до нудоти; на широкий лопух під парканом опустилася зелена муха — саме така, як ті, що смарагдово поблискують на розплющених очах небіжчиків. Дивлячись на муху, Ігар зрозумів раптом, що з власної волі за браму не вийде. Нехай його тягнуть, штовхають, волочать… Нехай брудняться, чого там… Гніздо, в якому він виріс, уже віддавало його — холодним мовчанням Отця Вищепоставленого… Якщо пташеня випало на шлях — Гніздо не поможе йому. Гніздо не прийме його, бо в нього тепер чужий запах, бо він брудний і підранений… — Це по мене, — почув він власний голос, на диво спокійний і майже безтурботний. — Так… Крок. Кругле кінське око без жалю; ще крок. За ворітьми діловито розмотували мотузку; ось і все. — Одну хвилину, — неголосно сказали в нього за спиною, і він завмер, а зупинятися в жодному разі не можна було, бо мужність ось-ось мала його полишити. — Одну хвилину, Ігаре… Ти обирав би між… своїм невдоволеним сумлінням і сталістю Птаха? Ігар зрозумів не все. Він не був зараз готовий до абстрактних міркувань, і слова Дізнавача ковзнули повз його розум, однак у інтонації отця він вловив таке, що вселяло надію. Він озирнувся. Дізнавач дивився прямо на нього, і в його очах не лишалося й сліду колишньої неуважності: — Якщо ти приходиш до Птаха, то… приходиш увесь. До решти. Зараз. Розумієш? Ігар розумів зараз єдину й дуже просту річ: за ворітьми тупцює, чекаючи на нього, довга, болісна смерть. Інше… Птах зрозуміє і пробачить. Він повільно кивнув: — Приходжу… весь. До решти. Зараз. Обличчя Дізнавача розпливлося перед очима, зайняло півнеба, звідкись збоку почулося протяжливе, здивоване: — Ну ти й кручений… ну й кручений… — Це правда! — вигукнув Ігар. І це стало правдою. Він раптом заспокоївся. Замість мук і метушливості з’явилось ясне, спокійне усвідомлення істини: Ілазу не врятувати. У жодному разі не врятувати; можна ще тисячу разів помилитися й зробити нещасними тисячу людей, але краще прийняти світ таким, яким він є. І спокійно глянути у вічі Птахові. — Добре, — сказав Отець Дізнавач, і обличчя в нього було вже звичайним обличчям не старого ще, впевненого в собі, схильного до сарказму чоловіка. Тепер цілком добре… Дабат. Отець Розбивач, який увесь цей час також споглядав небесну синяву, м’яко взяв Ігара за плече й відіпхнув углиб подвір’я. За ворітьми рикнули відразу кілька голосів — роздратовано, нетерпляче. — Помилочка, добродії, — приязно повідомив їм Отець Розбивач. — Парубійко передумав, виявляється… Просимо покірно звільнити майданчик, бо коли який-небудь смиренний подорожанин забажає постукати у браму Гнізда, то ви, з дозволу сказати, йому застите… Дивно, як за час усієї цієї довгої тиради старого жодного разу не перебили. Напевне, тому, що втратили мову від обурення й гніву; втім, варто було Розбивачеві скінчити, як по той бік відчиненої брами вибухнули найдобірнішою лайкою. Разбивач замислено озирнувся на Ігара — по шкірі в того пробіг мороз — і раптом невловимим рухом витяг із піхв «пазур» і кинув його руків’ям уперед. Ігар насилу піймав. Ніколи в житті в нього не було хорошої реакції, він давно не тренувався, боявся, думав зовсім про інше; тому «пазур» ледь не вдарив його руків’ям по носі. Разбивач поморщився: — Ну, покажи… На що ти здатен, покажи-но… Брама розчинилася. Не без участі парубійка-послушника з учнівською зброєю на поясі, котрий, виявляється, увесь цей час був тут і все бачив… Брама розчинилася широко й гостинно, і сім пар очей вп’ялися в Ігара з лютим нетерпінням. За мить у повітрі зависла мотузка. Тобто обімлілому Ігарові здалося, що вона зависла, насправді вона летіла, розмотуючись, обертаючись петлею, готуючись вчепитися йому за горло… Він присів. Прийом називався «птах на водопої», але він усвідомлював, що показує швидше «жабу на листку латаття». Мотузка доторкнулася до «пазура» і роздвоїлась, і впала, змією поповзла по розтоптаній копитами траві. Кінські груди, круглі й тверді, як величезні коричневі кулі. Одна з білою міткою; Ігар вертівся, вислизаючи з-під копит, виробляючи «пазуром» фігури, яких його ніхто ніколи не вчив. Здається, він придумував їх на ходу — незграбні, незугарні, здебільшого безглузді; коні задкували, лякаючись блискучої криці, а вершники, які спочатку розгубилися, дружно вихопили сім плетених шкіряних нагаїв. Він почав заходити на цілком пристойного «птаха, що злітає», коли пекучий удар вивів з ладу його кисть разом із блискучим «пазуром». Другий удар, цього разу ратищем піки, припав по спині; він непристойно скрикнув, звалився під ноги коням — і побачив у синьому небі розпростерту в польоті постать із тугими перетинками «крил» між рук і ніг. Коротко скрикнув хтось із вершників. Поряд із Ігаром упав на траву нагай; істерично заіржав кінь, брязнув здавлений голос, яким віддавали наказ; Ігар став рачки. Вершникам якось відразу зробилося не до нього: Отець Розбивач стояв, бавився своїм другим «пазуром»; ліва рука в нього була піднесена, й на пружному, ніби вітрило, блискучому «крилі» Ігар побачив вишите шовком око, кругле, наче мішень. — Добродії, — голос Розбивача не підвищився й на півтону, — кажуть вам: юнак передумав із вами вирушати… Він не хоче, добродії. Не варто наполягати, та ще й із застосуванням сили… Білявець із сережкою у вусі брудно вилаявся й заніс був над Розбивачем батога, однак товариш його, несподівано верткий як на його комплекцію, рвонувся й устиг спіймати того за руку. Невідомо, що хотів сказати цей поміркований чоловік. Невідомо, які спонукання були в нього, хоча навряд чи він те робив з огляду на милосердя й добро; білявий заревів, відкидаючи його руку, й кілька секунд Ігар, який ще й досі стояв рачки, та Розбивач, який бавився «пазуром», спостерігали за лютою сваркою. Білявець лаявся темпераментно й винахідливо; всі аргументи супротивника, що так розлютив його, глушилися потоками лайки, в якій чутливе Ігарове вухо вловило «княгиня» і «не жити». Не жити, подумав Ігар приречено. Не жити тобі, білявцю, коли повернешся до господині з порожніми руками, без спійманого пташеняти… Власник сережки думав так само. Він вперіщив батогом свого товариша, та повернувся до Розбивача, й Ігар здригнувся, хоча налитий кров’ю погляд білявця лише ковзнув по ньому. — Йди геть, старий! Мені начхати… це щеня… геть! І він замахнувся — цього разу шаблею. Отець Розбивач невловимим рухом відступив убік і спіймав лезо полотнищем «крила», яке зробилося раптом пружним і твердим, ніби крицевим. Ігар чудово бачив — шабля впала згори, але не розрубила шовкового ока, а дивним чином нанизала його на себе; Розбивач крутнувся дзиґою, і шабля вирвалась із руки в білявця та застромилася в землю за десять кроків від Розбивача. Білявець знову заревів, уже як цілий табун скажених биків; майже так само голосно заревів загін, який спостерігав за сутичкою, і два однакові ножі майже одночасно полетіли Розбивачеві в груди. Дзиґа прокрутилася двічі; відкинуті «крильми», обидва ножі встромилися в паркан — точно один над одним. Зарипіли коліщата арбалетів. Все це набувало мерзенного, несподівано мерзенного вигляду; Ігар припав до землі, бажаючи й не зважуючись допомогти Розбивачеві — одному проти сімох… …Або шістьох. Або навіть п’ятьох, бо кругловидий вершник люто кричав, що буде тільки гірше й треба вшиватись, а ще один, незворушний довгобразий хлопак, просто повернув коня й подався геть. — Стріляй! — гаркнув білявий. Стріли свиснули дружно й коротко. Там, де стояв Отець Розбивач, там, де за мить мав бути втиканий стрілами їжак — там зметнувся маленький безгучний смерч. Стріли одна за одною злетіли в небо. І поляпали на землю, зганьблені й знесилені. Одна звалилася поряд із Ігаром, буре оперення несподівано нагадало йому черевце хруща. — Не варто, — скрушно мовив Отець Розбивач, який виник на тому місці, де щойно був смерч. І злетів. Ігар ніколи не міг зрозуміти, як це відбувається — Розбивач відштовхнувся від землі, на мить завис, розпластав свої «крила», й «пазур» у його руці здався справжнім пазуром, тільки не пташиним, а швидше звіриним. Мить — і крилате тіло впало на круп вороного білявцевого коня, позад вершника. — Назад! Назад! Назад! — надсаджувався кругловидий. Ігар бачив витріщені очі білявого, лезо «пазура» біля самого його горла й напіврозтулений від жаху рот, де в нижньому ряду була дірка від вибитого зуба. Потім кінь заверещав і став дибки. Крилата істота зісковзнула зі спини знавіснілої тварини. — Наза-а… Більше Ігар нічого не встиг розгледіти. Його й вершників розділяла тепер несподівана, цілком безпечна відстань; двоє чи троє трималися за обличчя, і між пальців у рукавичках стікала кров. Вершники сварилися — один із одним, ніби скажені пси; тільки один не брав участі в загальній сутичці. Цей один сидів на землі, обома руками тримаючись за те місце, де зовсім недавно було вухо з мідною сережкою. Отець Розбивач підібрав із землі Ігарів «пазур». Докірливо глянув на Ігара, стис губи; «крила» його, знову звислі, ліниво погойдував вітерець. Парубійко-послушник зачиняв ворота; Ігар спіймав його глузливий, презирливий погляд. Знеславився ти, боєць. Це тобі не в шинку кулаками махати… Не до снаги. — Тепер ходімо, — сказав Дізнавач. Схоже, бойова неспроможність Ігара залишила байдужим його одного; Дізнавачі, як правило, не зносять зброї. Купка вершників, яка тужно понуро очікувала оддалік, нікого більше не цікавила. * * *